Постанова

від 04.04.2024 по справі 420/5436/22

П'ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П`ЯТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

04 квітня 2024 р.м. ОдесаСправа № 420/5436/22

Місце ухвалення рішення суду 1 інстанції:

м. Одеса;

Дата складання повного тексту рішення суду 1 інстанції:

24.10.2022 року;

Головуючий в 1 інстанції: Радчук А.А.

П`ятий апеляційний адміністративний суд в складі колегії:

Головуючого судді Єщенка О.В.

суддів Крусяна А.В.

Яковлєва О.В.

розглянувши у порядку письмового провадження апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України на рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року по справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку,-

В С Т А Н О В И В:

ОСОБА_1 звернувся до суду першої інстанції з позовом, в якому просив стягнути з Міністерства внутрішніх справ України середній заробіток за час затримки розрахунку у сумі 67116 грн.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач у період з серпня 2001 року проходив службу в органах внутрішніх справ та вважається таким, що звільнений зі служби з 16.03.2018 року. При звільненні з органів внутрішніх справ відповідач протиправно не здійснив повний розрахунок, у зв`язку із чим позивач був вимушений звертатись за захистом своїх прав в судовому порядку. Після того, як такі дії неодноразово були предметом розгляду у справах №815/1112/18 та №420/11900/20, лише 09 липня 2021 року відповідач фактично здійснив розрахунок із позивачем. Оскільки період затримки розрахунку при звільненні тривав з 04 червня 2020 року по 09 липня 2021 року, тобто 400 днів, позивач звернувся із цим позовом про стягнення середнього заробітку за неправомірну затримку у розрахунку.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року позов задоволено частково.

Суд стягнув з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04 червня 2020 року по 08 липня 2021 року у розмірі 66968 грн. 16 коп. та судовий збір в розмірі 992 грн. 40 коп.

В задоволенні решти позовних вимог суд відмовив.

За висновком суду першої інстанції не проведення з вини власника або уповноваженого ним органу розрахунку з працівником у зазначені строки є підставою для відповідальності, передбаченої статтею 117 Кодексом законів про працю України.

З огляду на те, що позивач має право на отримання відшкодування за затримку виплати грошового забезпечення, ураховуючи дату винесення наказу про звільнення позивача зі служби (04 червня 2020 року) та день проведення остаточного розрахунку (09 липня 2021 року), суд першої інстанції дійшов висновку, що сума компенсації за затримку розрахунку при звільненні за цей період (399 днів) становить 66968,16 грн.

Отже, за висновком суду першої інстанції, оскільки у день звільнення відповідачем не проведено всіх належних позивачу при звільнені виплат, позивач має право на стягнення з відповідача середнього заробітку за весь час затримки розрахунку.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2023 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року скасовано.

Позовну заяву ОСОБА_1 залишено без розгляду.

Суд апеляційної інстанції при вирішенні спору дійшов до висновку, що позивач пропустив строк звернення до суду за захистом своїх прав. При цьому, апеляційний суд зауважив на тому, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою не є заробітною платою, а тому положення частини другої статті 233 КЗпП України (про те, що працівник має право звернутися з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком) у даному випадку не застосовуються.

Поряд з цим, суд апеляційної інстанції зазначив, що спеціальним строком для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби є місячний строк, установлений частиною п`ятою статті 122 КАС України, і саме він має застосовуватися до спірних правовідносин про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Установивши, що остаточний розрахунок з позивачем проведений 09 липня 2021 року, а з цим позовом до суду позивач звернувся 06 квітня 2022 року, суд апеляційної інстанції констатував, що останнім пропущено місячний строк на звернення до суду з цим позовом, визначений частиною п`ятою статті 122 КАС України, та застосував наслідки пропущення строків звернення до суду ,передбачені статтею 123 КАС України.

Постановою Верховного Суду від 28 вересня 2023 року касаційну скаргу ОСОБА_1 задоволено.

Постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 08 червня 2023 року у справі №420/5436/22 скасовано, а справу направлено до П`ятого апеляційного адміністративного суду для продовження розгляду.

Верховний Суд визначив правильним висновок суду апеляційної інстанції про те, що середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною платою, за якою працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення без обмеження будь-яким строком (частина друга статті 233 КЗпП України). Правильність висновку суду апеляційної інстанції підтверджується й тим, що для звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні встановлено місячний строк. У цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Поряд із тим, Верховний Суд вказав на передчасність висновку суду апеляційної інстанції про наявність очевидних підстав для залишення цього позову без розгляду, адже системний аналіз положень статті 123 КАС України дає підстави вважати, що обов`язковою передумовою для застосування наслідків вказаних положень адміністративного процесуального законодавства є з`ясування причин пропуску позивачем строку на звернення до суду та надання позивачу можливості подати заяву про поновлення строку звернення до суду із зазначенням причин пропуску. Крім того, суд апеляційної інстанції не врахував наведених в апеляційній скарзі доводів відповідача та встановлені процесуальним кодексом межі апеляційного перегляду та визначені у статті 308 КАС України.

Одержавши на продовження розгляду адміністративну справу, апеляційний суд враховує, що, не погоджуючись із рішенням суду першої інстанції, посилаючись на порушення судом норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин справи та невідповідність висновків суду обставинам справи, Міністерство внутрішніх справ України подало апеляційну скаргу, в якій просить рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Обґрунтовуючи доводи та вимоги апеляційної скарги, апелянт зазначає, що суд першої інстанції не надіслав Міністерству процесуальні документи у цій справі, у тому числі позовну заяву, чим обмежив право учасника на справедливий судовий розгляд справи, доведення учасником правомірності своїх дій. З посиланням на положення частини 3 статті 317 КАС України, апелянт зауважує на тому, що, здійснення розгляду справи за відсутності учасника, не повідомленого належним чином про судове провадження, є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Також, апелянт наголошує на тому, що судом першої інстанції під час задоволення позовних вимог необґрунтовано залишено поза увагою ту обставину, що позивач на час звільнення не перебував у трудових відносинах з МВС, а проходив службу в органах внутрішніх справ у відповідному Управлінні МВС. Ліквідація Управління МВС з одночасним створенням іншого органу Головного управління Національної поліції, який буде виконувати повноваження (завдання) органу, що ліквідується, демонструє та підтверджує передачу функцій ліквідованих управлінь МВС України до відповідних управлінь Національної поліції. Отже, з огляду на правовий статус, покладені завдання та обсяг повноважень, апелянт наполягає на тому, що саме управління Національної поліції є правонаступником Управління МВС.

До зазначеного апелянт додає, що помилковість висновків суду про відповідальність МВС стосовно трудових відносин позивача із Управлінням МВС полягає і в тому, що такі висновки не були зроблені за результатом аналізу положень Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці та Міністерство внутрішніх справ, Головного управління Національної поліції в Одеській області, а також не досліджено правових актів, які б підтверджували факт публічного правонаступництва у цьому випадку, зокрема процедури ліквідації (реорганізації) Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_1 посилається на необґрунтованість доводів апелянта, правильність висновків суду першої інстанції та відсутність підстав для скасування судового рішення.

Також, 27.10.2023 року від Міністерства внутрішніх справ України надійшла апеляційному суду заява про залишення адміністративного позову без розгляду з підстав пропуску позивачем строку, передбаченого частиною 5 статті 122 КАС України та встановленого для звернення до суду із цією позовною заявою.

У відповідь на подане апелянтом клопотання, 02.11.2023 року позивач звернувся до апеляційного суду із письмовими запереченнями, в яких наголошує на повній необґрунтованості та безпідставності вимог апелянта про залишення позовної заяви без розгляду. При цьому, позивач звертає увагу на те, що вимоги апелянта про залишення позову без розгляду за своєю суттю є доповненням доводів апеляційної скарги, які процесуально реалізовані апелянтом поза межами строків апеляційного оскарження у цій справі. Одночасно, у постанові Верховного Суду у цій справі констатовано на тому, що, оскільки апеляційна скарга відповідача не містить таких доводів та підстав оскарження рішення суду першої інстанції, а вмотивована виключно незгодою з мотивувальною частиною рішення суду першої інстанції, то у суду апеляційної інстанції відсутні підстави для виходу за межі апеляційного перегляду.

Разом з цим, позивач просить враховувати ту обставину, що він неодноразово був вимушений звертатись до суду за захистом своїх прав та інтересів, порушення яких допустило Управління МВС під час проходження ним служби та на момент звільнення зі служби, не здійснивши повний та в установлені строки розрахунок із колишнім працівником. Однак, не зважаючи на усталену практику стосовно того, що правонаступником УМВС є відповідне ГУНП, постановою суду у справі №420/13997/21 про стягнення з ГУНП середнього заробітку за час затримки розрахунку було відмовлено саме з тих підстав, що у справі залучений неналежний відповідач (ГУНП) замість належного МВС і суд на відповідній стадії розгляду справи був позбавлений процесуальної можливості здійснити заміну відповідача. Наполягає на тому, що позивачем не допущено порушень строку звернення із позовом, адже подання позову відбулось внаслідок постійної зміни судової практики щодо застосування норм процесуального правонаступництва у зв`язку із ліквідацією УМВС України, що фактично призвело до порушення принципу правової визначеності та стабільності правового регулювання спірних правовідносин.

Судом першої інстанції з`ясовано та як встановлено під час апеляційного розгляду, позивач з 2001 року проходив службу в органах внутрішніх справ та наказом УМВС України на Одеській залізниці від 17.02.2016 року №1о/с позивача звільнено з органів внутрішніх справ за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ з 06.11.2015 року.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 07 грудня 2018 року по справі №815/1112/18, яке набрало законної сили, зобов`язано УМВС України на Одеській залізниці задовольнити у повному обсязі вимоги позивача, викладені у заяві від 12.03.2018 року, адресованій УМВС України на Одеській залізниці а саме: «Звільнити ОСОБА_1 з органів внутрішніх справ за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим та начальницьким складом органів внутрішніх справ з 16.03.2018 року або будь-якої іншої дати, яка минула».

На виконання вказаного судового рішення Управлінням МВС України на Одеській залізниці видано наказ «По особовому складу» №1о/с, яким внесено зміни до наказу Управління МВС України на Одеській залізниці від 06.11.2015 року №139 о/с в частині звільнення зі служби в органах внутрішніх справ за п. 64 «з» (у зв`язку з переходом у встановленому порядку на службу в інші міністерства) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 06.11.2015 року та викладено його у новій редакції: «майора поліції ОСОБА_1 (М-120583), старшого інспектора з пожежної безпеки відділу матеріального забезпечення Управлінням МВС України на Одеській залізниці вважати звільненим за п. 64 «г» (через скорочення штатів) Положення про проходження служби рядовим і начальницьким складом органів внутрішніх справ з 16.03.2018 року».

Оскільки під час звільнення з органів внутрішніх справ позивачу не нараховано та не виплачено грошове забезпечення за період з 07.11.2015 року по 16.03.2018 року, а також одноразову грошову допомогу, позивач звертався за захистом своїх прав та інтересів в судовому порядку.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2021 року по справі №420/11900/20, яка набрала законної сили та є чинною, визнано неправомірною бездіяльність Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці щодо не нарахування та невиплати ОСОБА_1 : грошового забезпечення за період з 19.10.2016 року по 16.03.2018 року у розмірі 87563,68 грн., одноразової грошової допомоги при звільнені з органів внутрішніх справ у розмірі 40311,91 грн.

Стягнуто з Головного управління Національної поліції в Одеській області на користь ОСОБА_1 : грошове забезпечення за період з 19.10.2016 року по 16.03.2018 року у розмірі 87563,68 грн., одноразову грошову допомогу при звільнені з органів внутрішніх справ у розмірі 40311,91 грн.

На виконання постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2021 року у справі №420/11900/20 ГУНП 09.07.2021 року здійснило виплату на картковий рахунок позивача грошового забезпечення на загальну суму 102939,85 грн.

Оскільки виплата грошового забезпечення відбулась із затримкою, позивач звернувся до суду із позовом, в якому просив стягнути з Головного управління Національної поліції в Одеській області середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

Рішенням Одеського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року по справі №420/13997/21 відповідний позов було задоволено.

Суд зобов`язав Головне управління Національної поліції в Одеській області нарахувати та виплатити на користь позивача середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.06.2020 року по 08.07.2021 року у розмірі 67116 грн., з вирахуванням із вказаної суми належних до сплати податків і зборів.

Постановою П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2022 року рішення Одеського окружного адміністративного суду від 11 жовтня 2021 року по справі №420/13997/21 скасовано, а у задоволенні позову про стягнення з Головного управління Національної поліції в Одеській області середнього заробітку за час затримки розрахунку позивачу відмовлено.

Слід враховувати, що при прийнятті вказаної постанови апеляційний суд керувався висновками Верховного Суду у постанові від 18 березня 2021 року по справі №804/8952/15, де сформовано правову позицію про те, що держава не відмовилась від виконання завдань і функцій по діяльності з охорони громадського порядку та безпеки, які виконувались Управлінням МВС України на залізничному транспорті, вказані завдання і функції згідно постанови Кабінету Міністрів України №878 від 28.10.2015р. закріплені за Міністерством внутрішніх справ України.

За таких обставин, апеляційний суд у справі №420/13997/21 визначив, що правонаступником Управління Міністерства внутрішніх справ України на залізничному транспорті є Міністерство внутрішніх справ України. Однак, суд першої інстанції в порушення вимог процесуального закону, встановлених у статті 48 КАС України, належного учасника у справі не залучив, внаслідок чого помилково задовольнив позові вимоги до неналежного відповідача та виключив процесуальну можливість апеляційного суду вирішити справу за участю належних сторін.

Ухвалою Верховного Суду від 05 травня 2022 року касаційну скаргу ОСОБА_1 на постанову П`ятого апеляційного адміністративного суду від 24 лютого 2022 року повернуто скаржнику.

Таким чином, ОСОБА_1 повторно звернувся із позовом про відшкодування на його користь середнього заробітку у сумі 67116 грн. за час затримки розрахунку при звільненні, пред`явивши такі вимоги до Міністерства внутрішніх справ України.

Дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість судового рішення, колегія суддів виходить з наступного.

Відповідно до частини 1 статті 47 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент виключення позивача зі списків особового складу) власник або уповноважений ним орган зобов`язаний в день звільнення видати працівникові належно оформлену трудову книжку і провести з ним розрахунок у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу.

Так, відповідно до статті 116 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент звільнення позивача зі служби) при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від підприємства, установи, організації, провадиться в день звільнення. Якщо працівник в день звільнення не працював, то зазначені суми мають бути виплачені не пізніше наступного дня після пред`явлення звільненим працівником вимоги про розрахунок. Про нараховані суми, належні працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган повинен письмово повідомити працівника перед виплатою зазначених сум.

В разі спору про розмір сум, належних працівникові при звільненні, власник або уповноважений ним орган в усякому випадку повинен в зазначений у цій статті строк виплатити не оспорювану нею суму.

За правилами ст. 117 КЗпП України (в редакції, яка діяла на момент виключення позивачки зі списків особового складу та до 19.07.2022 року до дати набрання чинності Закону №2352-IX від 01.07.2022 року) в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору.

З 19.07.2022 року положення статті 117 КЗпП України передбачають, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті.

Стаття 116 КЗпП оперує поняттям «всі суми, що належать працівнику», а стаття 117 цього Кодексу передбачає санкцію за невиплату відповідних сум при звільненні.

Умовами застосування частини 1 статті 117 КЗпП України є невиплата належних звільненому працівникові сум у відповідні строки, вина власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) у невиплаті зазначених сум та відсутність спору про розмір таких сум. При дотриманні наведених умов підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку (з відповідного періоду не більш як за шість місяців).

Водночас, статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. Невиконання цього обов`язку спричиняє наслідки, передбачені статтею 117 КЗпП України, якою передбачено, що в разі невиплати з вини власника або уповноваженого ним органу (роботодавця) належних звільненому працівникові сум у строки, зазначені в статті 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку. При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум власник або уповноважений ним орган (роботодавець) повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника. Якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору (з відповідного періоду але не більш як за шість місяців).

Цими нормами на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку настає відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Метою такого законодавчого регулювання є захист майнових прав працівника у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне одержання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Таким чином, у разі невиплати повного грошового забезпечення на день звільнення військовослужбовця зі служби, підлягає застосуванню відповідальність, передбачена статтею 117 КЗпП України.

Одночасному врахуванню підлягає правова позиція, висловлена Великою Палатою Верховного Суду в постанові від 26 лютого 2020 року у справі №821/1083/17, відповідно до якої під «належними звільненому працівникові сумами» необхідно розуміти усі виплати, на отримання яких працівник має право станом на дату звільнення згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій, встановлених законодавством для осіб, які перебувають у трудових правовідносинах з роботодавцем (заробітна плата, компенсація за невикористані дні відпустки, вихідна допомога тощо).

Також у постанові Великої Палати Верховного Суду зазначено, що якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). У цьому випадку законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, в тому числі й після прийняття судового рішення.

Враховуючи те, що у справі, яка розглядається, відповідач провів розрахунок (виплату) грошового забезпечення із позивачем поза межами строку, встановленого статтею 116 КЗпП України, то в цьому випадку є підстави для відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, а саме для виплати працівникові середнього заробітку за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

При цьому, на переконання апеляційного, на момент звільнення позивача зі служби в органах внутрішніх справ останній мав законні очікування на належний розрахунок свого грошового забезпечення.

Згідно постанови П`ятого апеляційного адміністративного суду від 14 травня 2021 року по справі №420/11900/20 саме бездіяльність Управління Міністерства внутрішніх справ України на Одеській залізниці призвела до порушення прав позивача на належний та повний розрахунок при звільненні зі служби.

За даними Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Управління МВС України на залізничному транспорті (код ЄДРПОУ 25577060) припинено як юридичну особу з 17.11.2017 року.

Слід зазначити, що згідно правової позиції Верховного Суду у постанові від 18 березня 2021 року по справі №804/8952/15, сформованої за результатом аналізу норм статті 81 ЦК України, статтей 1, 13 Закону України «Про центральні органи виконавчої влади» від 17.03.2011 року №3166-VI, пунктів 1, 5, 6 Порядку №1074 та Положення про Міністерство внутрішніх справ України від 28.10.2015 року №878, Міністерство внутрішніх справ України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. МВС є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сферах, зокрема, забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг.

Відповідно до відомостей, які зазначені у Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо Управління Міністерства внутрішніх справ України на залізничному транспорті, його засновником являється Міністерство внутрішніх справ України; основний вид діяльності - діяльність з охорони громадського порядку та безпеки; рішення про створення та припинення вказаної юридичної особи публічного права приймались Міністерством внутрішніх справ України.

З огляду на викладені обставини, держава не відмовилась від виконання завдань і функцій по діяльності з охорони громадського порядку та безпеки, які виконувались Управлінням МВС України на залізничному транспорті, вказані завдання і функції згідно постанови Кабінету Міністрів України №878 від 28.10.2015р. закріплені за Міністерством внутрішніх справ України.

За таких обставин правонаступником Управління Міністерства внутрішніх справ України на залізничному транспорті є Міністерство внутрішніх справ України.

Наведеною правовою позицією керувався суд в адміністративній справі №420/13997/21 під час вирішення спору за позовом ОСОБА_1 про стягнення з Головного управління Національної поліції в Одеській області середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, а також позивач, повторно звертаючись із позовом до МВС у цій справі.

Поряд з цим, згідно актуальної правової позиції Верховного Суду, викладеної, серед іншого у постанові від 17 травня 2023 року по справі №240/11052/20, правонаступником прав та обов`язків ліквідованого УМВС України, ураховуючи правовий статус, обсяг повноважень і принцип територіальності, є територіальний орган Національної поліції, а саме Головне управління Національної поліції.

Вказаний правовий висновок сформований за результатом співставлення завдань і функцій органів та Верховним Судом визначено, що МВС України є органом влади, який формує державну політику, зокрема у сфері забезпечення охорони прав і свобод людини, інтересів суспільства і держави, протидії злочинності, підтримання публічної безпеки і порядку, а також надання поліцейських послуг. Між тим, реалізація державної політики у вказаній сфері відноситься до компетенції Національної поліції, а до цього вказані завдання та функції держави покладались на міліцію.

В контексті наведеного, колегія суддів вважає слушними наголошення позивача на важливості дотримання принципу правової визначеності при вирішенні питання щодо прав та інтересів особи у сфері публічно-правових відносинах. У зв`язку із чим, з огляду на неодноразове звернення позивача до суду за захистом своїх прав під час проходження служби, а також враховуючи визначення судовим рішенням, яке набрало законної сили, МВС належним відповідачем та фактично відповідальною особою за правопорушення, допущені у відношенні позивача стосовно своєчасного розрахунку при звільненні, колегія суддів доходить висновку про неможливість застосування у даному випадку наслідків зміни судової практики та повторного залишення без реалізації судового захисту за процедурних обставин.

З огляду на те, що з позивачем під час звільнення зі служби в органах внутрішніх справ не був проведений своєчасний розрахунок грошового забезпечення, колегія суддів погоджується із висновком суду першої інстанції про обґрунтованість адміністративного позову та наявність підстав для стягнення з відповідача середнього заробітку за період затримки розрахунку.

Судом встановлено, що середньоденна заробітна плата позивача перед звільненням становить 167,84 грн. та, з огляду на положення пунктів 1, 2, 5, 8 Порядку №100 і період затримки розрахунку у 399 днів (з 04.06.2020 року по 08.07.2021 року), відшкодуванню на користь позивача підлягає середній заробіток у сумі 66968,16 грн.

Також, апеляційний суд враховує, що відповідно до частин 1, 2 статті 122 КАС України позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Частиною 5 статті 122 КАС України передбачено, що для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

Згідно із частинами 3, 4 статті 123 КАС України якщо факт пропуску позивачем строку звернення до адміністративного суду буде виявлено судом після відкриття провадження в адміністративній справі і позивач не заявить про поновлення пропущеного строку звернення до адміністративного суду, або якщо підстави, вказані ним у заяві, будуть визнані судом неповажними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Якщо після відкриття провадження у справі суд дійде висновку, що викладений в ухвалі про відкриття провадження у справі висновок суду про визнання поважними причин пропуску строку звернення до адміністративного суду був передчасним, і суд не знайде інших підстав для визнання причин пропуску строку звернення до адміністративного суду поважними, суд залишає позовну заяву без розгляду.

Згідно з пунктом 8 частини 1 статті 240 КАС України суд своєю ухвалою залишає позов без розгляду з підстав, визначених частинами третьою та четвертою статті 123 цього Кодексу.

Згідно правової позиції Великої Палати Верховного Суду у постанові від 30 січня 2019 року по справі №910/4518/16 за змістом приписів статей 94, 116, 117 КЗпП України та статей 1, 2 Закону України «Про оплату праці» від 24.03.1995 року №108/95-ВР середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за своєю правовою природою є спеціальним видом відповідальності роботодавця, спрямованим на захист прав звільнених працівників щодо отримання ними в передбачений законом строк винагороди за виконану роботу (усіх виплат, на отримання яких працівники мають право згідно з умовами трудового договору і відповідно до державних гарантій), який нараховується у розмірі середнього заробітку та не входить до структури заробітної плати.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні не є заробітною платою, за якою працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення без обмеження будь-яким строком (частина 2 статті 233 КЗпП України).

Також, згідно правової позиції Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 11 лютого 2021 року по справі №240/532/20 строк звернення до суду за вирішенням публічно-правового спору щодо стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні охоплюється спеціальною нормою частини 5 статті 122 КАС України, відтак відсутні підстави для застосування у спірних правовідносинах частини 1 статті 233 КЗпП України.

Ураховуючи викладене, для звернення до суду з вимогами про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні встановлено місячний строк. У цій категорії справ законодавець визнав строк в один місяць достатнім для того, щоб особа, яка вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушено її права, свободи чи інтереси, визначилася, чи звертатиметься вона до суду з позовом за їх захистом.

Вирішуючи питання щодо дотримання позивачем строку звернення із позовом, представлене учасником (відповідачем) на розгляд на стадії апеляційного провадження, колегія суддів враховує, що вперше з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні (справа №420/13997/21) ОСОБА_1 звернувся на початку серпня 2021 року, після того як 09 липня 2021 року з ним фактично проведено розрахунок (виписка по рахунку).

Повторно (вдруге) з позовом про стягнення середнього заробітку за затримку розрахунку при звільненні (у цій справі) ОСОБА_1 звернувся 30.03.2022 року (згідно даних поштового відправлення), після того як 18.03.2022 року ним отримано постанову апеляційного суду від 24.02.2022 року у справі №420/13997/21 та із пропуском строку, передбаченого частиною 5 статті 122 КАС України.

27.10.2023 року апелянтом подано заяву про залишення адміністративного позову ОСОБА_1 без розгляду з підстав пропуску позивачем строку, передбаченого частиною 5 статті 122 КАС України для звернення до адміністративного суду.

У поданих 02.11.2023 року на заяву запереченнях позивач просить залишити ці вимоги апелянта без задоволення. При цьому, позивач просить враховувати як своєчасне первинне звернення до суду, в подальшому невідкладне подання повторного позову після настання відповідних обставин, так і фактичне доповнення апелянтом скарги поза межами строку, передбаченого частиною 1 статті 303 КАС України.

Перевіряючи наведені доводи учасників та надаючи їм правову оцінку, з урахуванням висновків Верховного Суду у постанові від 28 вересня 2023 року у цій справі, які згідно частини 5 статті 353 КАС України є обов`язковими при новому розгляді справи, колегія суддів зазначає, що визначені КАС України межі перегляду справи апеляційним судом передбачають перевірку рішення суду першої інстанції лише в тій частині, в котрій воно було оскаржене, і лише з урахуванням наведених в апеляційній скарзі доводів. При цьому вихід за межі апеляційної скарги можливий лише у разі порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення (частина 3 статті 317 КАС України), або неправильне застосування норм матеріального права.

Верховний Суд зауважив, що пропуск строку звернення до суду не визначений серед переліку порушень норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування судового рішення.

При цьому, як свідчить зміст апеляційної скарги відповідача, скарга не містить доводів та підстав оскарження рішення суду першої інстанції з приводу пропуску позивачем строку звернення із позовом.

Одночасному врахуванню підлягає й те, що про ухвалене рішення у цій справі відповідач дізнався 31.03.2023 року, ознайомившись з його змістом в Єдиному державному реєстрі судових рішень. З урахуванням наведеного та положень статтей 295, 303 КАС України кінцевий строк на звернення із доповненнями до апеляційної скарги припадає на 01.05.2023 року.

Отже, доповнення апелянтом апеляційної скарги вимогами про залишення адміністративного позову без розгляду шляхом подання відповідної заяви 27.10.2023 року відбулось поза межами строку апеляційного оскарження рішення, що відповідно до положень частини 1 статті 303 КАС України позбавляє апеляційний суд процесуальної можливості їх врахувати.

Також, встановлене порушення норм процесуального права не є обов`язковою підставою для скасування рішення, а тому апеляційний суд не вбачає правових обставин для виходу за межі доводів та вимог скарги та скасування рішення за таких підстав.

Поряд з цим, колегія суддів враховує, що відповідно до частини 3 статті 317 КАС України порушення норм процесуального права є обов`язковою підставою для скасування судового рішення та ухвалення нового рішення суду, якщо справу розглянуто адміністративним судом за відсутності будь-якого учасника справи, не повідомленого належним чином про дату, час і місце судового засідання, якщо такий учасник справи обґрунтовує свою апеляційну скаргу такою підставою (пункт 3).

Слід зазначити, що згідно із частиною 6 статті 251 КАС України днем вручення судового рішення є:

1) день вручення судового рішення під розписку;

2) день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення на офіційну електронну адресу особи;

3) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення;

4) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, повідомленою цією особою суду;

5) день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, що зареєстровані у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Як свідчать матеріали адміністративної справи, про відкриття провадження у справі відповідач повідомлявся судом першої інстанції шляхом направлення відповідних процесуальних документів засобами електронного зв`язку за наявною у суду інформацією про електронну адресу учасника.

За правилами частини 11 статті 251 КАС України у випадку розгляду справи за матеріалами в паперовій формі судові рішення надсилаються в паперовій формі рекомендованим листом із повідомленням про вручення.

Дана адміністративна справа розглядалась судом за матеріалами в паперовій формі, а отже відповідні судові рішення та матеріали мали бути направлені відповідачу в паперовій формі рекомендованим листом із повідомленням про вручення.

Вказаних положень адміністративного процесуального законодавства суд першої інстанції не дотримався, внаслідок чого розглянуто справу за відсутності належних відомостей про повідомлення відповідача про судове провадження у справі.

Встановлені порушення процесуального права вплинули на участь відповідача у справі, його процесуальне право надати пояснення або ж заперечення по суті спірних правовідносин та є обов`язковою підставою для скасування рішення.

Враховуючи викладене, оскільки висновки суду першої інстанції відповідають нормам матеріального права та обставинам справи, однак судом допущено порушення норм процесуального права, яке є обов`язковою підставою для скасування рішення і на чому наголошується апелянтом, колегія суддів відповідно до статті 317 КАС України доходить висновку про скасування рішення та ухвалення нового про часткове задоволення позову.

Відповідно до приписів частини 5 статті 250 КАС України датою ухвалення судового рішення в порядку письмового провадження є дата складення повного судового рішення.

Керуючись ст.ст. 9, 308, 311, п. 2 ч. 1 ст. 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Міністерства внутрішніх справ України задовольнити частково.

Рішення Одеського окружного адміністративного суду від 24 жовтня 2022 року скасувати.

Ухвалити нове судове рішення, яким адміністративний позов ОСОБА_1 до Міністерства внутрішніх справ України про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку задовольнити частково.

Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні за період з 04.06.2020 року по 08.07.2021 року у розмірі 66968 (шістдесят шість тисяч дев`ятсот шістдесят вісім) грн. 16 коп.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути з Міністерства внутрішніх справ України (вул. Богомольця, 10, м. Київ, 01024, код ЄДРПОУ 00032684) за рахунок бюджетних асигнувань на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , індивідуальний податковий номер НОМЕР_1 ) судовий збір в розмірі 992 (дев`ятсот дев`яносто дві) грн. 40 коп.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили негайно після її прийняття, але може бути оскаржена безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складання повного тексту постанови.

Головуючий-суддя: О.В. Єщенко

Судді: А.В. Крусян

О.В. Яковлєв