Постанова

від 03.04.2024 по справі 904/4129/23

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ЦЕНТРАЛЬНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03.04.2024 року м. Дніпро Справа № 904/4129/23

Центральний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Кощеєва І.М. ( доповідач )

суддів: Чус О.В., Дарміна М.О.

секретар судового засідання: Ковзиков В.Ю.

представники сторін:

від позивача: Лук`яненко Я.В.

від відповідача: Богдан Л.М.

від відповідача: Воронов С.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН"

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2023 р.

( суддя Дупляка С.А., м. Дніпро, повний текст рішення складено 11.12.2023 р.)

у справі

за позовом

Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН"

до

1. Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОБІТЕКС",

2. Товариства з обмеженою відповідальністю "АР ПЛЮС"

про визнання недійсним акта, скасування рішень,

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

Товариство з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН" звернулося до господарського суду з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОБІТЕКС" ( Відповідач-1 ) та до Товариства з обмеженою відповідальністю "АР ПЛЮС" ( Відповідач -2 ), про: визнання недійсним Акт приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Джурук Н.В. 13.03.2023 р. за реєстровим номером № № 993, 994; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з Актом приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2 за № № 993, 994 від 13.03.2023 р., індексний номер 66807435 від 16.03.2023 р., приватний нотаріус Джурук Наталя Володимирівна, Дніпровський міський нотаріальний округ, номер відомостей про речове право 49585013; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з Актом приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2 за № № 993, 994 від 13.03.2023 р., індексний номер 66807684 від 16.03.2023 р., приватний нотаріус Джурук Наталя Володимирівна, Дніпровський міський нотаріальний округ, номер відомостей про речове право 49585240; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з актом приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2 за № № 993, 994 від 13.03.2023 р., індексний номер 66807979 від 16.03.2023 р., приватний нотаріус Джурук Наталя Володимирівна, Дніпровський міський нотаріальний округ, номер відомостей про речове право 49585515; скасування рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень згідно з Актом приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2 за № № 993, 994 від 13.03.2023 р., індексний номер 66809116 від 16.03.2023 р., приватний нотаріус Джурук Наталя Володимирівна, Дніпровський міський нотаріальний округ, номер відомостей про речове право 49586588.

Позовні вимоги обгрунтовані тим, що укладений між Відповідачем -1 та Відповідачем -2 акт приймання-передачі майна до статутного капіталу Відповідача -2 є фраудаторним та фіктивним правочином, оскільки його укладено після ухвалення судового рішення про стягнення грошових коштів з Відповідача -1, Відповідач -2 є підконтрольною Відповідачу -1 юридичною особою, перехід права власності на майно Відповідача -1 до Відповідача -2 відбувся за ціною нижчою за ринкову, жодних грошових коштів чи іншого майна за передачу своєї землі та нерухомості у власність Відповідачу -2 Відповідач -1 не отримав.

Відповідач-1 наголосив, що на підставі оспорюваного Позивачем акта відчужив на користь Відповідача -2 нерухоме майно в якості вкладу до статутного капіталу, оскільки жодних обмежень у розпорядженні спірним майном не було. При цьому, зазначив, що внесення нерухомого майна як вкладу до статутного капіталу переходить у власність, в даному випадку, Відповідача -2. Водночас Відповідач -1 зауважив, що передача майна у власність Відповідача -2 не є безоплатною, оскільки Відповідач -1 одержав у власність корпоративні права у товаристві Відповідача -2 на вказану суму. Відповідач-1 вважає, що Позивач не довів порушень його прав з боку Відповідача -1, а тому вважає, що позовні вимоги не підлягають задоволенню.

Позиція Відповідача -2 є аналогічною з позицією Відповідача -1. Також Відповідач -2 наголосив, що результат дії Боржника не завдав шкоди Кредитору та не спричинив негативних наслідків, що підтверджується і відсутністю доказів на підтвердження факту завдання Відповідачем -1 Позивачу шкоди, відсутністю доказів недостатності активів у Відповідача -1 для виконання судового рішення та відсутністю доказів ухилення Відповідача -1 від виконання судового рішення.

2. Короткий зміст оскаржуваного судового рішення у справі.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2023 р. у задоволенні позовних вимог відмовлено.

3. Короткий зміст вимог апеляційної скарги.

Не погодившись з вказаним рішенням суду першої інстанції, через систему "Електронний суд", Товариство з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН" звернулось з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення господарського суду у повному обсязі та прийняти нове рішення, яким задовольнити позов у повному обсязі.

4. Узагальнені доводи особи, яка подала апеляційну скаргу.

Обґрунтовуючи доводи апеляційної скарги, Скаржник вважає таке рішення незаконним, необґрунтованим та таким, що підлягає скасуванню з підстав невідповідності висновків суду встановленим обставинам справи та через неправильне застосування судом норм матеріального права.

Водночас, на думку Скаржника, за належної оцінки наданих доказів суд мав би дійти очевидного висновку про укладення оскаржуваного правочину між пов`язаними особами. Тобто, суд мав би встановити ще одну ознаку фраудаторності правочину з виділених Верховним Судом для розгляду такої категорії справ.

При цьому Скаржник зазначає, що Позивачем оскаржувався як фіктивний та фраудаторний правочин Акт приймання-передачі майна до статутного капіталу ТОВ "АР ПЛЮС", за яким Відповідач -1 ( ТОВ "АГРОБІТЕКС" ) передав усе належне йому нерухоме майно Відповідачу -2 ( ТОВ "АР ПЛЮС" ) з метою уникнення звернення на нього стягнення в рамках виконання рішення суду про стягнення з Відповідача -1 на користь Позивача грошових коштів.

Скаржник наголошує на тому, що представник Позивача і у позовній заяві, і безпосередньо у поясненнях в судових засіданнях наголошував на тому, що у самому ж оскаржуваному Акті прямо зазначено про володіння Відповідачем -1 ( Боржником Позивача ) 97,56 відсотків статутного капіталу Відповідача -2. Таким чином в матеріалах справи наявні належні докази на підтвердження не лише зв`язку між Відповідачами на момент вчинення оспорюваного правочину, але і повного контролю Відповідачем -1 Відповідача -2 через володіння майже 100 % статутного капіталу останнього. При цьому ні у наданих суду відзиві та письмових поясненнях, ні у своїх усних виступах представники Відповідачів жодним чином не заперечили зазначений вище факт їх прямого та безпосереднього зв`язку на момент вчинення оспорюваного правочину. За таких обставин висновки суду про відсутність будь-якого взаємозв`язку між Відповідачами не відповідає обставинам справи, встановленим з наданих сторонами матеріалів та з пояснень сторін, а прямо суперечить таким.

Скаржник вважає, що не відповідає встановленим обставинам справи висновок суду про наявність у Позивача можливості звернути стягнення на частку Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 для задоволення своїх грошових вимог згідно рішення суду, що набрало законної сили. Так, суд у своїх висновках підтверджує той факт, що рішення суду про стягнення коштів з Відповідача -1 на користь Позивача набрало законної сили 07.06.2023 р.. Також суд ( як і Відповідачі в ході судового розгляду справи ) не заперечує наданої Позивачем інформації, що Відповідач -1 "позбувся" своєї частки у статутному капіталі Відповідача -2 ще у березні 2023 року, тобто, задовго до набрання законної сили рішенням суду про стягнення коштів з Відповідача -1 на користь Позивача.

Скаржник зазначає, що усі зазначені обставини прямо вказують на вжиття Відповідачем -1 заходів до уникнення звернення стягнення на його майно Позивачем в рамках виконання ухваленого на користь Позивача рішення суду. Позивач не заперечує того, що такі "заходи" Відповідача -1 мали комплексний характер та розпочалися із застосування процесуальних можливостей для затягування набрання чинності рішенням суду про стягнення коштів на користь Позивача. А вже у процесі такого затягування Відповідачем -1 вчинено правочини на шкоду Позивачу як кредитору, кінцевою метою яких було звести до нуля усі активи Відповідача -1. Відповідно, очевидним є факт вчинення таких правочинів, зокрема і оскаржуваного правочину, саме з метою заподіяння шкоди інтересам Позивача.

На переконання Скаржника саме про визнання правочинів недійсними з підстав порушення зазначених норм зазначив у своїх висновках Верховний Суд як у наведеній у позовній заяві постанові від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, так і у ряді інших рішень, частина з яких наведена у самому оскаржуваному рішенні суду першої інстанції. Не застосувавши зазначені норми матеріального права, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції допустив неправильне застосування норм матеріального права та виніс рішення, що суперечить як нормам права так і чітко та однозначно сформульованій позиції Верховного Суду з цього питання.

5. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРОБІТЕКС" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Товариство не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає її безпідставною і необґрунтованою.

Зокрема, Товариство посилається на те, що відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції не встановив жодного взаємозв`язку між відповідачами - ТОВ «АГРОБІТЕКС» та ТОВ «АР ПЛЮС»; вказівка у оспорюваному Позивачем акті, укладеному 13.03.2023 р., про володіння Відповідачем -1 часткою ( 97,56 % ) у статутному капіталі Відповідача -2 не знайшла свого підтвердження в наявних у справі доказах. Так, на день укладення оспорюваного акту ( 13.03.2023 р. ), засновниками ТОВ «АГРОБІТЕКС» були громадяни України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , єдиним засновником ТОВ «АР ПЛЮС» був ОСОБА_3 , що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, наданими самим позивачем та отриманими пізніше судом першої інстанції. Отже, взаємозв`язок між юридичними особами Відповідача -1 та Відповідача -2 відсутній.

Товариство також вказує на те, що факт володіння Відповідачем -1 97,56 % статутного капіталу Відповідача -2 не підтверджується жодним із наявних в матеріалах справи доказом, а зазначення в оспорюваному акті про таке володіння не може слугувати достовірним та належним доказом ( беззаперечним ), оскільки, відповідно до Порядку вчинення нотаріальних дій нотаріусами України, затвердженого наказом Міністерства юстиції України № 296/5 від 22.02.2012 р., нотаріуси перевірять лише повноваження осіб, які підписують посвідчуваний нотаріусом документ. До того ж, ТОВ «АГРОБІТЕКС» зробив вклад до статутного капіталу ТОВ «АР ПЛЮС» й натомість отримало корпоративні права у товаристві ТОВ «АР ПЛЮС», що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Після державної реєстрації 14.03.2023 р. вказаних прав частка Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 склала 70 %, а тому доводи Скаржника про те, що саме акт приймання-передачі від 13.03.2023 р. був спрямований на зменшення майна Відповідача -1 з метою приховування його від звернення стягнення Скаржником є необґрунтованим ( недоведеними ).

Крім того, Товариство зазначає про те, що укладення між відповідачами оспорюваного акту не позбавило Скаржника ні права, ні можливості виконати рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2023 р. у справі № 910/12402/22, та звернути стягнення на частку ТОВ «АГРОБІТЕКС» у статутному капіталі ТОВ «АР ПЛЮС» в розмірі 70%, оскільки номінальний грошовий вираз частики Відповідача -1 у розмірі 70%, зазначений в реєстраційних документах, не свідчить про недостатність такої частки для задоволення вимог Скаржника, оскільки, як зазначає він сам в позові, Відповідачу -2 передано майно, ціна якого є в сотні раз більшою, ніж визначено в реєстраційних документах. Між іншим, в межах примусового виконання рішення виконавець встановлює ринкову вартість частки і визначає розмір, на який звертає стягнення. Таким чином, укладений між ТОВ «АГРОБІТЕКС» та ТОВ «АР ПЛЮС» оспорюваний акт не підпадає під кваліфікацію такого, що вчинений на шкоду кредитору, тобто Скаржнику.

Від Товариства з обмеженою відповідальністю "АР ПЛЮС" надійшов відзив на апеляційну скаргу, в якому Товариство не погоджується з доводами апеляційної скарги, вважає її безпідставною і необґрунтованою.

Зокрема, Товариство посилається на те, що на день укладення оспорюваного акту ( 13.03.2023 р. ), засновниками ТОВ «АГРОБІТЕКС» були громадяни України ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , єдиним засновником ТОВ «АР ПЛЮС» був ОСОБА_3 , що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, наданими самим позивачем та отриманими пізніше судом першої інстанції. Отже, взаємозв`язок між юридичними особами Відповідача -1 та Відповідача -2 відсутній.

Крім того, у відзиві Товариство посилається на те, що факт володіння Відповідачем -1 97,56 % статутного капіталу Відповідача -2 не підтверджується жодним із наявних в матеріалах справи доказом, а зазначення в оспорюваному акті про таке володіння не може слугувати достовірним та належним доказом (беззаперечним). До того ж, ТОВ «АГРОБІТЕКС» зробив вклад до статутного капіталу ТОВ «АР ПЛЮС» й натомість отримало корпоративні права у товаристві ТОВ «АР ПЛЮС», що підтверджується наявними в матеріалах справи відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. Після державної реєстрації 14.03.2023 р. вказаних прав частка Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 склала 70 %, а тому доводи Скаржника про те, що саме акт приймання-передачі від 13.03.2023 р. був спрямований на зменшення майна Відповідача -1 з метою приховування його від звернення стягнення Скаржником є необґрунтованим ( недоведеними ).

Відтак на думку Товариства укладений між ТОВ «АГРОБІТЕКС» та ТОВ «АР ПЛЮС» оспорюваний акт не підпадає під кваліфікацію такого, що вчинений на шкоду Кредитору, тобто Скаржнику.

6. Рух справи в суді апеляційної інстанції.

Відповідно до протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 08.01.2024 р. для розгляду справи визначена колегія суддів у складі: головуючого судді - Кощеєв І.М. ( доповідач ), судді - Чус О.В., Дармін М.О..

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 10.01.2024 р. витребувано у Господарського суду Дніпропетровської області матеріали справи/копії матеріалів справи № 904/4129/23. Розгляд питання про залишення апеляційної скарги без руху, про повернення апеляційної скарги, відмову у відкритті апеляційного провадження або про відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН" на рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2023 р. у справі № 904/4129/23 відкладено до надходження матеріалів оскарження до суду апеляційної інстанції.

17.01.2024 р. матеріали справи № 904/4129/23 надійшли до Центрального апеляційного господарського суду.

Ухвалою Центрального апеляційного господарського суду від 18.01.2024 р. відкрито апеляційне провадження у справі та призначено апеляційну скаргу до розгляду в судове засідання на 03.04.2024 р..

У судовому засіданні 03.04.2024 р. була оголошена вступна та резолютивна частини постанови Центрального апеляційного господарського суду.

7. Встановлені судом обставини справи.

13.03.2023 р. між ТОВ "АГРОБІТЕКС" ( Відповідач -1 ) та ТОВ "АР ПЛЮС" ( Відповідач -2 ) був укладений акт приймання-передачі ( арк. 20-21, том 1 ), згідно із яким Відповідач -1 передав, а Відповідач -2 прийняв до статутного капіталу: земельну ділянку, площею 6,0395 га, кадастровий номер 1220755400:12:003:007, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2176445912207; нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 8.193 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт Васильківка, вул. Будівельників, 60, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 703855712207; нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 14.034 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт. Письменне, вул. Паркова, 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 703245612207; нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 16.828 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт Васильківка, вул. Будівельників, 129, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 702948112207.

Вказаний Акт від 13.03.2023 р., був посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Джурук Н.В. 13.03.2023 р. і зареєстрований в реєстрі за № № 993, 994.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.06.2023 р. у справі № 910/12402/22 апеляційну скаргу ТОВ "АГРОБІТЕКС" на рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2023 р. у справі № 910/12402/22 та додані до неї матеріали повернуто Скаржнику, отже в силу приписів ч. 2 ст. 241 ГПК України рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2023 р. у справі № 910/12402/22 набрало законної сили 07.06.2023 р..

Рішенням Господарського суду міста Києва від 21.02.2023 р. у справі № 910/12402/22 стягнуто з ТОВ "АГРОБІТЕКС" ( Відповідач-1 ) на користь ТОВ "ТЕХНОТИТАН" ( Позивач ) - 2 351 411,37 грн основної заборгованості, 436 286,53 грн пені, 26 177,18 грн 3 % річних, 87 990,90 грн інфляційних втрат, 43328,12 грн судового збору та 6 196,21 грн витрат на правову допомогу. Загалом за судовим рішенням у справі № 910/12402/22 стягнуто з Відповідача -1 на користь Позивача 2 951 390,31 грн, з урахуванням судових витрат.

Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта ( номер інформаційної довідки 339681211 від 19.07.2023 р. ( дата формування вказаної довідки ) підтверджується таке: (1) земельна ділянка, площею 6,0395 га, кадастровий номер 1220755400:12:003:007, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2176445912207 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер якого 66807435 від 16.03.2023 р. /яке Позивач просить суд скасувати/ прийнято у зв`язку із укладенням між відповідачами -1, -2 оскаржуваного акта на праві приватної власності 13.03.2023 була зареєстрована за Відповідачем -2; (2) нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 8 193 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт Васильківка, вул. Будівельників, 60, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 703855712207 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер якого 66807684 від 16.03.2023 р. /яке Позивач просить суд скасувати/ прийнято у зв`язку із укладенням між відповідачами -1, -2 оскаржуваного акта на праві приватної власності 13.03.2023 р. була зареєстрована за Відповідачем -2; (3) нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 14 034 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт. Письменне, вул. Паркова, 5, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 703245612207 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер якого 66807979 від 16.03.2023 р. /яке Позивач просить суд скасувати/ прийнято у зв`язку із укладенням між відповідачами -1, -2 оскаржуваного акта на праві приватної власності 13.03.2023 була зареєстрована за Відповідачем -2; (4) нерухоме майно, яким є комплекс, загальною площею 16 828 кв. м, що знаходиться за адресою: Дніпропетровська обл., Васильківський р-н, смт Васильківка, вул. Будівельників, 129, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 702948112207 на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень індексний номер якого 66809116 від 16.03.2023 р. /яке Позивач просить суд скасувати/ прийнято у зв`язку із укладенням між відповідачами -1, -2 оскаржуваного акта на праві приватної власності 13.03.2023 р. була зареєстрована за Відповідачем -2.

Наведені вище обставини і зумовили звернення Позивача до суду з даним позовом.

За наслідками розгляду позову господарським судом прийнято оскаржуване рішення у даній справі.

8. Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду першої інстанції

Відповідно до ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги (ч. 1). Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї (ч. 2). Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього (ч. 3). Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права (ч. 4).

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представників сторін, дослідивши доводи, наведені в апеляційній скарзі, перевіривши на підставі встановлених фактичних обставин справи правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, апеляційний господарський суд дійшов висновку, що в задоволенні апеляційної скарги слід відмовити, а рішення господарського суду залишити без змін, виходячи з наступного.

У позовній заяві Позивач вказує на фраудаторність оспорюваного правочину, тобто правочину, який укладено на шкоду кредиторам та зазначав про його фіктивність.

Так, Позивач зазначив, що укладений між відповідачами акт приймання-передачі майна до статутного капіталу укладено після ухвалення судового рішення про стягнення грошових коштів з Відповідача -1, при цьому Відповідач -2 є підконтрольною Відповідачу -1 юридичною особою, перехід права власності на майно відбувся за ціною нижчою за ринкову, та жодних грошових коштів чи іншого майна за передачу своєї землі та нерухомості у власність Відповідачу -2 Відповідач -1 не отримав.

Суд звертає увагу, що однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність ( п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість.

Ч. 3 ст. 13 ЦК України визначено, що не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Формулювання "зловживання правом" необхідно розуміти як суперечність, оскільки якщо особа користується власним правом, то його дія дозволена, а якщо вона не дозволена, то саме тому відбувається вихід за межі свого права та дію без права. Сутність зловживання правом полягає у вчиненні уповноваженою особою дій, які складають зміст відповідного суб`єктивного цивільного права, недобросовісно, в тому числі всупереч меті такого права.

Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: - особа (особи) "використовувала/використовували право на зло"; - наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які "потерпають" від зловживання нею правом, або не перебувають); - враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Тож учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

Слід наголосити, що свобода договору, передбачена статтями 6, 627 ЦК України, яка полягає у праві сторін вільно вирішувати питання при укладенні договору, при виборі контрагентів та при погодженні умов договору, не є безмежною.

Отже, закріплений Цивільним кодексом України принцип свободи договору має співвідноситися із принципами справедливості, добросовісності та розумності.

У рішенні Конституційного Суду України від 02.11.2004 р. N 15-рп/2004 у справі за конституційним поданням Верховного Суду України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень ст. 69 Кримінального кодексу України (справа про призначення судом більш м`якого покарання) визначено, що справедливість - одна з основних засад і є вирішальною у визначенні його як регулятора суспільних відносин, одним із загальнолюдських вимірів права. Зазвичай справедливість розглядають як властивість права, зокрема, в рівному юридичному масштабі поведінки й у пропорційності юридичної відповідальності вчиненому правопорушенню. У сфері реалізації права справедливість проявляється, зокрема, у рівності всіх перед законом і засобах, що обираються для їх досягнення.

Значення принципів справедливості та добросовісності поширюється на сферу виконання зобов`язань та на сферу користування правами, тобто, такі засади здійснення судочинства виступають тою межею між припустимим використанням права (як формою правомірного поводження) та зловживанням правами (як формою недозволеного використання прав).

Порушення вимог принципу справедливості, добросовісності і розумності має бути пов`язаним із негативними наслідками ( відмова у захисті права, визнання правочину недійсним, визнання недійсними окремих умов договору тощо ).

Застосування принципу правової презумпції сумнівності правочинів та майнових дій боржника при дослідженні угод боржника, що мають сумнівний характер з точки зору відповідності їх чесним звичаям у підприємницькій діяльності, є обов`язковим ( правова позиція Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду викладена в постанові від 30.01.2019 р. у справі N 910/6179/17 ).

Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Відносно критеріїв (ознак), за якими правочин може бути кваліфікований, як фраудаторний, колегія суддів зазначає наступне.

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Фраудаторним правочином може бути як оплатний ( договір купівлі-продажу ), так і безоплатний договір ( договір дарування ), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог. Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 28.11.2019 у справі N 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі N 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі N 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі N 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі N 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі N 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі N 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі N 908/794/19 (905/1646/17), від 28.07.2022 у справі N 902/1023/19 (902/1243/20)).

Колегія суддів наголошує, що до фраудаторного правочину як зловживання правом, намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним визначальним критерієм зловживання правом.

В цій частині, колегія суддів, також, звертається до правових висновків Великої Палати Верховного Суду викладених у постанові від 07.09.2022 р. у справі N 910/16579/20.

Велика Палата Верховного Суду сформулювала наступні висновки щодо виявлення ознак фраудаторного правочину у справі (постанова від 07.09.2022 р. у справі N 910/16579/20, провадження N 12-60гс21): порушення загальних засад цивільного законодавства (засад справедливості, добросовісності та розумності), визначених імперативно пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України, які мають наслідком вихід учасниками правочину за межі здійснення цивільних прав, наданих договором чи актами цивільного законодавства, з наміром завдати шкоди іншій особі ( ч. 3 ст. 13 ЦК України) може бути самостійною підставою недійсності правочину (пункт 10.5); фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору (пункт 10.26); У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах (пункт 10.27); правочини, які вчиняються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову та фактичну мету, яка не має бути неправомірною та недобросовісною. Отже, правочин не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення. Відтак правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними і зводяться до зловживання правом (пункт 10.34); метою доброчесного боржника повинне бути добросовісне виконання всіх своїх зобов`язань, а в разі неможливості такого виконання - надання своєчасного та справедливого задоволення (сатисфакції) прав і правомірних інтересів кредитора, зокрема у процедурі банкрутства (пункт 10.36); договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій. Застосування конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору. До таких обставин, зокрема, відноситься: момент укладення договору; контрагент (контрагенти), з яким (якими) боржник учиняє оспорюваний договір; ціна договору (ринкова / неринкова), наявність / відсутність оплати ціни договору контрагентом боржника; дотримання процедури (черговості) при виконанні зобов`язань, якщо така процедура визначена законом імперативно. Подібних висновків дійшов Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ про банкрутство Касаційного господарського суду в постанові від 02.06.2021 р. у справі N 904/7905/16 (пункт 155); учинення власником майна правочину на шкоду своїм кредиторам може полягати як у виведенні майна боржника власником на третіх осіб, так і у створенні преференцій у задоволенні вимог певного кредитора на шкоду іншим кредиторам боржника, внаслідок чого виникає ризик незадоволення вимог інших кредиторів (пункт 10.39); укладення фраудаторних правочинів є характерним для боржників у процедурах банкрутства, позаяк неплатоспроможність боржника означає ситуацію, коли не вистачає коштів для задоволення всіх вимог кредиторів і, діючи недобросовісно, боржник намагається створити переваги для задоволення вимог "дружнього" кредитора на шкоду іншим своїм кредиторам, порушивши встановлену законом черговість або пропорційність задоволення вимог окремого класу кредиторів. Для класифікації правочину як фраудаторного має значення фактична участь боржника у ньому як одного з учасників вольових дій, направлених на виведення майна боржника з метою незадоволення вимог одного або декількох його кредиторів у легальній судовій процедурі; КУзПБ є спеціальним нормативним актом, у якому поєднуються норми матеріального та процесуального права, що регулюють неплатоспроможність, а за відсутності відповідного регулювання за цим Кодексом застосовуються загальні приписи ГПК України, ЦК України, Господарського кодексу України та інших нормативних актів ( ч. 6 ст. 12 ГПК України ).

Як про це вже було позначено вище, Позивач вказує на фраудаторність оспорюваного правочину, тобто правочину, який укладено на шкоду кредитору та зазначав про його фіктивність.

Ст. 234 ЦК України визначено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином.

Відповідно до правового висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеного у постанові від 03.07.2019 р. у справі № 369/11268/16-ц, особа вправі звернутися до суду із позовом про визнання договору недійсним як такого, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства ( п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом ( ч. 3 ст. 13 ЦК України ), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена ст. 234 ЦК України, так і інша, наприклад, підстава, передбачена ст. 228 ЦК України.

Слід зазначити, що у фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Отже, основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Для визнання зобов`язання таким, що вчинено фіктивно, закон вимагає наявності сукупності наступних умов: вина осіб, що проявляється у формі умислу, який спрямований на вчинення фіктивного договору; такий умисел повинен виникнути у сторін до моменту укладення договору; метою укладення такого договору є відсутність правових наслідків, обумовлених договором. Відсутність хоча б однієї з цих умов не дає підстав стверджувати, що зобов`язання вчинялося фіктивно. У фіктивних правовідносинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву.

Практичне правозастосування виходить з того, що "фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для вигляду, знаючи заздалегідь, що він не буде виконаний. При вчиненні фіктивного правочину сторони мають інші цілі, ніж ті, що передбачені правочином. Причому такі цілі можуть бути протизаконними або фіктивний правочин може взагалі не мати правової мети. Визнання фіктивного правочину недійсним потребує встановлення господарським судом умислу його сторін. Сам по собі факт невиконання сторонами умов правочину не робить його фіктивним. Для визнання правочину фіктивним ознака вчинення його лише для вигляду має бути властива діям обох сторін правочину. Якщо одна сторона діяла лише для вигляду, а інша - намагалася досягти правового результату, такий правочин не можна визнати фіктивним".

Такі висновки узгоджуються із правовими позиціями, викладеними у постановах Верховного Суду від 19.11.2019 р. у справі N 924/1014/18 та від 24.11.2021 р. у справі N 905/2030/19 (905/2445/19).

Колегія суддів Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного у п. 62 постанови від 30.01.2024 р. у справі № N 904/3153/22 ( 904/4344/22 ) зазначила, що слід розмежовувати кваліфікацію фіктивних та фраудаторних правочинів з огляду на таке. Фіктивний правочин, на відміну від фраудаторного, виключає наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що, в свою чергу, унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин їх не породжує. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виключається юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулася, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма ст. 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. У свою чергу, правові наслідки визнання фіктивного правочину недійсним встановлюються законами ( ч. 3 ст. 234 ЦК України) ( п. 62.1 ).

Предметом позову Позивач визначив визнання недійсним акта приймання-передачі майна Відповідача -1 до статутного капіталу Відповідача -2 та скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень на вказане у акті майно.

Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним ( п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України ).

Відповідно до ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх і непрацездатних дітей.

Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (ст. 215 ЦК України).

Отже, відповідно до ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним, як способу захисту, є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 р. у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 р. у справі № 910/8357/18, у постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 р. у справі № 6-78цс13, від 11.05.2016 р. у справі № 6-806цс16.

Як встановлено судом, порушення своїх прав Позивач вбачає у тому, що Відповідач -1 за оскаржуваним актом приймання-передачі від 13.03.2023 р. передав майно до статутного капіталу Відповідача -2 з метою уникнення примусового стягнення направленого на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 21.02.2023 р. у справі № 910/12402/22, яке набрало законної сили 07.06.2023 р..

При цьому, як слушно зазначив суд першої інстанції - для задоволення позовних вимог Позивач має довести, що оскаржуваний акт був вчинений на шкоду кредитору, тобто Позивачу, а саме був направлений на уникнення звернення стягнення на майно Боржника, тобто Відповідача -1. Водночас, презумпція сумнівності правочинів, вчинених для завдання шкоди кредиторам, сама по собі не означає безмежної дискреції суду щодо визнання будь-якого правочину, укладеного у такий період, недійсним, а тому вимагає досконалої юридичної техніки застосування і суворого дотримання вимог, встановлених у відповідній нормі закону, оскільки несе ризики непропорційного втручання в цивільний оборот та майнові права контрагентів Боржника.

Поняття «фраудаторний правочин» у законодавстві України не вживається, але, починаючи з 2019 року і надалі, воно активно використовується Верховним Судом для позначення правочинів, які шкодять кредиторам. Критеріями фраудаторності правочинів зазначаються склад осіб правочину, форма розрахунку, шкода кредиторам, зловживання правом тощо.

Так, усталеною судовою практикою вироблено загальний підхід у застосуванні конструкції фраудаторності при оплатному цивільно-правовому договорі має певну специфіку, яка проявляється в обставинах, що дають змогу кваліфікувати оплатний договір як такий, що вчинений на шкоду кредитору.

До таких обставин віднесено: а) момент укладення договору; б) контрагент, з яким боржник вчиняє оспорюваний договір (наприклад, родич боржника, пасинок боржника, пов`язана чи афілійована юридична особа); в) ціна (ринкова/неринкова), наявність/відсутність оплати ціни контрагентом боржника. Ці обставини мають перевірятися у сукупності, оскільки кожна окрема обставина сама по собі не спричиняє фраудаторність. Презумпція правомірності правочину може бути спростована тільки вагомими доказами, які у своїй сукупності засвідчують шкідливість вчиненого правочину, вживання права на зло.

З матеріалів справи вбачається, що оспорюваний Позивачем акт укладено 13.03.2023 р. - у період з 21.02.2023 р. ( дата ухвалення рішення Господарського суду міста Києва у справі № 910/12402/22 ) до 07.06.2023 р. ( дата набрання вказаним судовим рішенням законної сили ). Водночас, контрагентом Відповідача -1 став Відповідач -2, однак суд не встановив жодного взаємозв`язку між вказаними юридичними особами. Доказів зворотного Позивач суду не надав. Вказівка у оспорюваному акті про володіння Відповідачем -1 часткою ( 97,56 % ) у статутному капіталі Відповідача-2 не знайшла свого підтвердження в наявних у справі доказах.

Більш того, суд встановив, що згідно із відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань отриманими на запит адвоката Позивача від 27.07.2023 р. засновниками Відповідача -1 були громадяни України ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

На запит від 15.11.2023 р. місцевий господарський суд отримав відомості з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань станом на 12.03.2023 р. ( тобто до дати укладення між відповідачами -1, -2 оскаржуваного акта ), згідно з якими до 13.03.2023 р. ( дата укладання оскаржуваного акта ) єдиним засновником Відповідача -2 був громадянин України ОСОБА_3 .

Таким чином, суд першої інстанції дійшов обгрунтованого висновку про відсутність у справі належних доказів наявності взаємозв`язку між юридичними особами Відповідача -1 та Відповідача -2.

При цьому, укладаючи оскаржуваний Позивачем акт від 13.03.2023 р. Відповідач -1 передав до статутного капіталу Відповідача -2 нерухоме майно, в тому числі земельну ділянку.

Відтак, Відповідач-1 зробив вклад до статутного капіталу Відповідача-2 та натомість отримав корпоративні права у товаристві Відповідача -2, що підтверджується відомостями з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 27.07.2023 р., отриманими на запит адвоката Позивача. Державна реєстрація вказаних прав Відповідача -1 у товаристві Відповідача -2 відбулася 14.03.2023 р., з урахуванням виправлених 16.03.2023 р. помилок. Частка Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 склала 70 %.

Ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» врегульовано особливості звернення стягнення на частку учасника товариства.

Так, звернення стягнення на частку учасника товариства здійснюється на виконання виконавчого документа про стягнення з учасника грошових коштів, на підставі виконавчого документа про звернення стягнення на частку боржника або майнового поручителя, яка передана у заставу в забезпечення власного зобов`язання або зобов`язання іншої особи, або відповідно до способу позасудового звернення стягнення на частку учасника товариства, що передбачений договором застави частки у статутному капіталі товариства та відповідає позасудовим способам звернення стягнення, встановленим Законом України "Про забезпечення вимог кредиторів та реєстрацію обтяжень" ( ч. 1 ст. 22 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» ).

Відповідно до ч. 8 ст. 24 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вартість частки учасника визначається виходячи з ринкової вартості сукупності всіх часток учасників товариства пропорційно до розміру частки такого учасника.

Відповідно до ч. 3 ст. 57 Закону України «Про виконавче провадження» у разі якщо сторони виконавчого провадження не дійшли згоди щодо визначення вартості майна, визначення вартості майна боржника здійснюється виконавцем за ринковими цінами, що діють на день визначення вартості майна.

Отже, укладення між відповідачами оспорюваного акта не позбавляло Позивача ані права, ані можливості виконати рішення Господарського суду міста Києва від 22.02.2023 р. у справі № 910/12402/22, та звернути стягнення на частку Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 в розмірі 70%.

При цьому в межах примусового виконання рішення виконавець, встановивши ринкову вартість частки, мав би визначити розмір, на який слід звернути стягнення ( на всю частку чи лише на її частину ).

Водночас номінальний грошовий вираз частики Відповідача -1 у розмірі 70 %, зазначений в реєстраційних документах, не свідчить про недостатність такої частки для задоволення вимог Позивача, оскільки, як зазначає сам Позивач, Відповідачем -1 передано Відповідачу -2 майно, ціна якого більшою, ніж визначено в реєстраційних документах.

Докази того, що ринкова вартість частики Відповідача -1 у розмірі 70 % як станом на час укладення спірного акта, так після його укладення була недостатньою для задоволення вимог Позивача у матеріалах справи відсутні.

Враховуючи наведене, колегія суддів погоджується з висновком місцевого господарського суду, що укладений між відповідачами правочин не підпадає під кваліфікацію такого, що вчинений на шкоду Кредитору, тобто Позивачу.

Крім того, оцінюючи зміст позовної заяви суд першої інстанції слушно зауважив, що Позивач помилково кваліфікує фіктивними фраудаторні правочини, оскільки в ЦК України закріплено підстави їхньої недійсності та правові наслідки, в той час, як оцінка фраудаторного правочину знаходиться в площині принципу добросовісності і заборони зловживання правом. Фіктивні правочини, на відміну від фраудаторних правочинів, виключають наявність наміру створити юридичні наслідки в момент його вчинення, що в свою чергу унеможливлює виникнення будь-яких майнових наслідків, оскільки такий правочин не породжує жодних юридичних наслідків. Оскільки на підставі фіктивного правочину відсутня можливість передачі майна, restitutio in integrum виклюється юридичною конструкцією фіктивного правочину. Якщо ж буде встановлено, що така передача de facto відбулась, такий правочин не може бути кваліфікований як фіктивний, і тому норма ст. 234 ЦК України не підлягає застосуванню, адже фіктивний правочин de jure не породжує будь-яких правових наслідків. Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що: 1) сторони не бажають настання правових наслідків, обумовлених договором; 2) усі сторони договору поінформовані про його фіктивність; 3) письмовим текстом договору створюється лише видимість правовідносин між сторонами; 4) мета вчинення фіктивного правочину не має значення. В даному випадку укладаючи оскаржуваний акт відповідачі вчиняли дії спрямовані на передачу майна Відповідача -1 до статутного капіталу Відповідача-2, що підтверджується і даними Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна, а тому укладений між відповідачами правочин не може кваліфікуватися як фіктивний.

Позивач у позовній заяві також посилається на те, що ухилення Відповідача -1 від виконання боргових зобов`язань перед Позивачем було завершене шляхом передачі від Відповідача -1 до іншої фізичної особи 22.03.2023 р. своєї частки у статутному капіталі у повному обсязі. Тобто, Позивач у позовній заяві зазначає, що відчуження майна ( а саме частки у статутному капіталі ) було вичинене на користь іншої фізичної особи за правочином 22.03.2023 р..

Судом першої інстанції було встановлено, що згідно з наявними у справі відомостями, зокрема поданим Позивачем витягом з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 27.07.2023 р., Відповідач -1 в подальшому вийшов зі складу учасників Відповідача -2.

Разом з цим, як слушно зауважив суд першої інстанції - вказаний правочин, Позивач не визначає предметом спору, позовних вимог про визнання його недійсним не заявляє, як і не подає суду доказів визнання його недійсним в судовому порядку в межах розгляду інших справ.

Відповідно ж до ч. 1 ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Відтак, в межах розгляду справи № 904/4123/23, суд не може зробити висновків про права, інтереси та (або) обов`язки будь-яких інших осіб, яким в подальшому відчужувалась частка Відповідача -1 у статутному капіталі Відповідача -2 і які не є учасникіми спору у цій справі.

Водночас, як вірно зазначив місцевий господарський суд - за спірним актом приймання-передачі від 13.03.2023 р. Відповідач -1 зробив вклад до статутного капіталу Відповідача -2 та натомість отримав корпоративні права у товаристві Відповідача -2 ( частку у розмірі 70 % ), а тому доводи Позивача про те, саме акт приймання-передачі від 13.03.2023 р. був спрямований на зменшення майна Відповідача -1 з метою приховування його від звернення стягнення Позивача є недоведеними.

Також, господарським судом враховано висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 16.11.2022 р. у справі № 911/3135/20 ( п. 8.48, п. 8.49 ) згідно із якими, якщо особа звернулася до суду по захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або інтересу, а суд позов задовольнив, то виконання його рішення має настільки, наскільки це можливо, відновити стан позивача, який існував до відповідного порушення, чи не допустити таке порушення. Судове рішення не має породжувати стан невизначеності у відносинах позивача з відповідачем і вимагати від них подальшого вчинення узгоджених дій для вичерпання конфлікту ( п. 22 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08.02.2022 р. у справі № 209/3085/20 ). Крім того, за висновками Великої Палати Верховного Суду, викладеними у п. 58 постанови від 26.01.2021 р. у справі № 522/1528/15-ц та п. 23 постанови від 08.02.2022 у справі №209/3085/20, спосіб захисту права або інтересу має бути таким, щоб у Позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду.

З урахуванням наведеного колегія суддів апеляційного суду погоджується з висновком суду першої інстанції про відсутність підстав для визнання недійсним акта приймання-передачі від 13.03.2023 р.. При цьому, оскільки позовні вимоги про скасування рішень про державну реєстрацію прав та їх обтяжень є нерозривно пов`язаними з вимогою про визнання оскаржуваного акту недійсним та фактично є похідними від такої вимоги, у їх задоволенні також належить відмовити.

Підсумовуючи вищевикладене, судова колегія вважає, що висновки суду першої інстанції про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами.

Викладені у апеляційній скарзі аргументи не можуть бути підставами для скасування рішення місцевого господарського суду, оскільки вони не підтверджуються матеріалами справи та ґрунтуються на неправильному тлумаченні Скаржником норм матеріального та процесуального права, що в сукупності виключає можливість задоволення апеляційної скарги Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН".

9. Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

У справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів Скаржника та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" ( Рішення ЄСПЛ від 18.07.2006 р. ).

Зокрема, ЄСПЛ у своєму рішенні зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У даній справі суд дійшов висновку, що Скаржникові було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

З огляду на приписи ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини від 23.02.2006 р." Конвенція застосовується судами України як частина національного законодавства, а практика ЄСПЛ, через рішення якого відбувається практичне застосування Конвенції, застосовується судами як джерело права.

Отже, доводи заявника апеляційної скарги про порушення норм матеріального та процесуального права судом попередньої інстанцій під час прийняття оскаржуваного процесуального документу не знайшли свого підтвердження.

За змістом ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право залишити судове рішення без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Згідно із ст. 276 ГПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

За таких обставин та з урахуванням меж розгляду апеляційної скарги в порядку ст. 269 ГПК України, апеляційна скарга задоволенню не підлягає, а оскаржуване рішення підлягає залишенню без змін.

10. Судові витрати.

У зв`язку з відмовою в задоволенні апеляційної скарги, згідно вимог ст. 129 ГПК України, витрати по сплаті судового збору за її подання і розгляд покладаються на Скаржника.

На підставі вищевикладеного, керуючись статтями 269, 270, 273, 275 - 285, 287 ГПК України, Центральний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "ТЕХНОТИТАН" залишити без задоволення.

Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 30.11.2023 р. у справі № 904/4129/23 залишити без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Скаржника.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття. Право касаційного оскарження, строк на касаційне оскарження та порядок подання касаційної скарги передбачено ст. ст. 286-289 ГПК України.

Повний текст постанови складено 08.04.2024 р.

Головуючий суддя І.М. Кощеєв

Суддя О.В. Чус

Суддя М.О. Дармін