Постанова

від 08.04.2024 по справі 520/25867/23

ДРУГИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2024 р. Справа № 520/25867/23Другий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

Головуючого судді: П`янової Я.В.,

Суддів: Русанової В.Б. , Присяжнюк О.В. ,

розглянувши в порядку письмового провадження у приміщенні Другого апеляційного адміністративного суду адміністративну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.11.2023, головуючий суддя І інстанції: Білова О.В., м. Харків, повний текст складено 29.11.23 у справі № 520/25867/23

за позовом ОСОБА_1

до ІНФОРМАЦІЯ_1 (військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України , ІНФОРМАЦІЯ_2 (військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України

третя особа: ІНФОРМАЦІЯ_3

про визнання протиправним та скасування рішення,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі за текстом також - позивач, ОСОБА_1 ) звернувся до адміністративного суду з позовом до ІНФОРМАЦІЯ_4 ( АДРЕСА_1 ) (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України, ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України (далі за текстом також - відповідачі), в якому просив:

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону громадянину України ОСОБА_1 від 11 серпня 2023 року, прийняте старшим інспектором прикордонної служби 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » старшим лейтенантом ОСОБА_2 ;

- визнати протиправним та скасувати рішення про відмову в перетинанні державного кордону громадянину України ОСОБА_1 від 11 серпня 2023 року, прийняте начальником відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_6 » (тип Б) старшим лейтенантом ОСОБА_3 ;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_7 ( АДРЕСА_1 ) (Військова частина НОМЕР_1 ) Державної прикордонної служби України не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині державного кордону України за наявності в нього документів, що встановлені чинним законодавством України;

- зобов`язати ІНФОРМАЦІЯ_2 (Військова частина НОМЕР_2 ) Державної прикордонної служби України не чинити перешкод ОСОБА_1 в перетині державного кордону України за наявності в нього документів, що встановлені чинним законодавством України.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 29.09.2023 залучено до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ІНФОРМАЦІЯ_3 .

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 29 листопада 2023 року адміністративний позов залишено без задоволення.

Не погодившись із рішенням суду першої інстанції, позивач оскаржив його в апеляційному порядку, оскільки вважає, що судом першої інстанції неправильно застосовано норми матеріального та порушено норми процесуального права, не враховано всі фактичні обставини справи, які мають значення для правильного вирішення адміністративного спору.

В апеляційній скарзі позивач звертає увагу, що ухвалюючи рішення, суд першої інстанції вийшов за межі предмету розгляду справи, оскільки позивачем оскаржувалося рішення Державної прикордонної служби України щодо відмови в перетині кордону, тобто для правильного вирішення справи суду потрібно було встановити виключно факт наявності у позивача права на перетин кордону (факту наявності відстрочки від мобілізації), а не встановлювати правомірність отримання такої відстрочки. Разом із цим зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_8 визнав факт наявності у позивача відстрочки від мобілізації, однак судом першої інстанції це не було взято до уваги. Указує на неврахування судом першої інстанції обставин справи та нормативно-правового обґрунтування вимог, викладених у позовній заяві.

За результатами апеляційного розгляду позивач просить скасувати оскаржуване рішення суду та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

У відзивах на апеляційну скаргу відповідачі, не погоджуючись з доводами позивача, зазначають, що такі фактично зводяться до тих пояснень, які наводилися позивачем під час розгляду справи у суді першої інстанції. Уважають рішення суду першої інстанції законним та обґрунтованим, а тому апеляційну скаргу просять залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

ІНФОРМАЦІЯ_3 правом на висловлення свого ставлення до апеляційної скарги не скористався.

Відповідно до пункту третього частини першої статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України (надалі також - КАС України) суд апеляційної інстанції розглядає справу в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Колегія суддів, переглянувши справу за наявними у ній доказами та перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню, з таких підстав.

Судом першої інстанції встановлено та підтверджено у суді апеляційної інстанції, що позивач, ОСОБА_1 , є батьком малолітньої дитини ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , що підтверджується свідоцтвом про народження дитини № НОМЕР_3 .

Рішенням Харківської міської ради від 26.07.2023 місце проживання дитини - ОСОБА_4 визначено з його батьком за адресою: АДРЕСА_2 . Будь-яких підстав та обставин, за яких воно прийняте, текст такого рішення не містить.

Згідно з копією військово-облікового документу, а саме: копії військового квитка серії НОМЕР_4 , виданого 01 липня 2008 року, позивач є військовозобов`язаним, перебуває на обліку в ОСОБА_5 (раніше ІНФОРМАЦІЯ_10 .

07.08.2023 позивач звернувся до ІНФОРМАЦІЯ_11 із заявою від 07.08.2023, в якій зазначив, що на виконання вимог ч. 11 ст. 38 Закону України "Про військовий обов`язок і військову службу" повідомляє, що відповідно до статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", у зв`язку з вихованням двох неповнолітніх дітей він має право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, просив звільнити його від призову на військову службу під час мобілізації в особливий період.

У вказаній заяві відсутній перелік додатків, які надають право на відстрочку від мобілізації та додаються разом з такою заявою, а також не проставлено кількість аркушів документів, що надають право на відстрочку, та мають подаватися на підтвердження права на відстрочку як додатки.

На виконання ухвали суду першої інстанції про витребування доказів від 11.10.2023 представником позивача не зазначено перелік та не надано копій таких додатків, які б підтверджували наявність на вихованні позивача двох неповнолітніх дітей.

Згідно з резолюцією посадової особи ІНФОРМАЦІЯ_11 на заяві позивача від 07.08.2023: «Не підлягає призову за мобілізацією згідно ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» (ч. 1 абз. 5 - виховання двох неповнолітніх дітей).

Як зазначено у листі від 17.08.2023 за № 14/4333 за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_11 підполковника ОСОБА_6 , наданому на виконання ухвали суду першої інстанції, ІНФОРМАЦІЯ_8 розглянута заява військовозобов`язаного ОСОБА_1 про надання відстрочки від призову за мобілізацією ст. 23, ч. 1, абз. 5, як такого, що виховує неповнолітню дитину віком до 18 років. До заяви надані додатки, копії документів, належним чином завірені, а саме: свідоцтва про народження дитини Серія НОМЕР_5 , рішення Московського районного суду про розірвання шлюбу від 19.04.2012 у справі № 2027/1702/2012, рішення Харківської міської ради від 26.07.2023 «Про визначення місця проживання малолітніх дітей». Після перевірки наданих оригіналів і копій документів встановлено, що дійсно військовозобов`язаний ОСОБА_1 не підлягає призову на військову службу під час мобілізації згідно зі ст. 23, ч. 1, абз. 5 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» як такий, що виховує неповнолітню дитину віком до 18 років, має право на відстрочку. На заяву військовозобов`язаного надана відповідь за № 03/3317 від 07.08.2023, що відповідно до абзацу 5 частини 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову за мобілізацією особи, які: жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років.

З матеріалів справи судом установлено, що за текстом заяви підставою її подання є наявність у позивача двох малолітніх дітей. В той же час, у відповіді ІНФОРМАЦІЯ_11 від 17.08.2023 за № 14/4333 за підписом начальника ІНФОРМАЦІЯ_11 підполковника ОСОБА_6 , зазначено лише про одну дитину та не вказано про самостійне її виховання позивачем.

Позивачем доказів на підтвердження факту утримання його сина ОСОБА_7 без участі його матері, довідки про реєстрацію місця проживання сина ОСОБА_7 , а також підстави зазначення у заяві від 07.08.2023 про виховання ним двох неповнолітніх дітей з наданням відповідних доказів, які подавалися до ІНФОРМАЦІЯ_11 на виконання ухвали про витребування доказів від 11.10.2023, до суду не надано.

За матеріалами справи за результатом розгляду заяви ІНФОРМАЦІЯ_8 позивачу видано документ без назви від 07.08.2023 за № 03/3317, який є листом за своєю формою, в якому зазначено:

«Відповідно до поданої Вами заяви від 07 серпня 2023 року повідомляємо наступне, що у відповідності до абз. 5 ч. 1 ст. 23 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» не підлягають призову за мобілізацією особи, які: Жінки та чоловіки, які самостійно виховують дитину (дітей) віком до 18 років. Дійсна до 18 листопада 2023 року. За наявності підтверджуючих документів» (а.с. 23).

11 серпня 2023 року ОСОБА_1 прибув до пункту пропуску «ІНФОРМАЦІЯ_5» для перетину держаного кордону.

При перетині кордону позивачем пред`явлено посадовим особам Державної прикордонної служби оригінали паспорту громадянина України для виїзду за кордон, свідоцтва про народження серія НОМЕР_6 , виданого повторно 05 серпня 2023 року, копію рішення виконавчого комітету Харківської міської ради Харківської області від 26.07.2023 за № 342 та витяг з додатку до нього, документ від 07 серпня 2023 року за вих. № 03/3317, виданий ІНФОРМАЦІЯ_12 .

11 серпня 2023 року старшим інспектором прикордонної служби 4 групи інспекторів прикордонного контролю відділення інспекторів прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 » старшим лейтенантом ОСОБА_2 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону на виїзд з України громадянином України ОСОБА_1 .

Підставою його прийняття зазначено «відсутність документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану відповідно до Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про правовий режим воєнного стану» та Постанови Кабінету Міністрів України № 57 (зі змінами та доповненнями)».

Цього ж дня, 11 серпня 2023 року, ОСОБА_1 прибув до міжнародного пункту пропуску для автомобільного сполучення «НОМЕР_6» для перетину держаного кордону та пред`явив посадовим особам Державної прикордонної служби ті ж самі документи, що й до відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_5 ».

11 серпня 2023 року начальником відділення інспекторів прикордонної служби (тип А) відділу прикордонної служби « ІНФОРМАЦІЯ_6 » (тип Б) старшим лейтенантом ОСОБА_3 прийнято рішення про відмову в перетинанні державного кордону України ОСОБА_1 .

В якості підстав його прийняття зазначено: «...на підставі Закону України «Про правовий режим воєнного стану», Указу Президента України № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні», Закону України «Про затвердження Указу Президента України «Про введення воєнного стану в Україні від 24.02.2022 року», а також Постанови Кабінету Міністрів України № 57 від 27 січня 1995 року (зі змінами) «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» громадянина України ОСОБА_8 тимчасово обмежено у праві виїзду з України за відсутності підстав на право перетинання Державного кордону під час воєнного стану».

Позивач, не погодившись із зазначеними рішеннями, уважаючи, що подані ним при перетині кордону документи підтверджують його право на виїзд за кордон, оскільки він не підлягає призову на військову службу під час мобілізації у зв`язку з самостійним вихованням малолітньої дитини, а саме: сина ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_13 , звернувся до суду з позовом у цій справі.

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції, з урахуванням оцінки обставин справи та доказів, наданих сторонами, дійшов висновку, що при спробі перетину кордону України 11.08.2023 не було надано необхідних документів, які б підтверджували підстави для виїзду за кордон військовозобов`язаного ОСОБА_1 у період дії на території України воєнного стану, а отже відповідачами обґрунтовано відмовлено позивачу у перетинанні державного кордону України і рішення відповідачів є законними, не порушують прав позивача.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам та доводам учасників справи, суд апеляційної інстанції виходить з такого.

Спір у цьому провадженні виник у зв`язку із відмовою у перетині державного кордону України громадянину України призивного віку в особливий період в умовах правового режиму воєнного стану.

Статтею 64 Конституції України визначено, що конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Відповідно до статті 65 Конституції України захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, шанування її державних символів є обов`язком громадян України.

Громадяни відбувають військову службу відповідно до закону.

За приписами статті 33 Конституції України кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом. Громадянин України не може бути позбавлений права в будь-який час повернутися в Україну.

У Рішенні від 14.11.2001 за N 15-рп/2001 Конституційний Суд України підкреслив, що вільне пересування і вибір місця проживання є суттєвою гарантією свободи особистості, умовою її професійного і духовного розвитку. Це право, як і інші права і свободи людини, є невідчужуваним та непорушним (стаття 21 Конституції України). Водночас назване право не є абсолютним. Свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України можуть бути обмежені, але тільки законом (стаття 33 Конституції України).

Допустимість обмеження свободи пересування, вільного вибору місця проживання в межах держави та права вільно залишати територію країни визнається і міжнародним правом. Зокрема, стаття 2 Протоколу N 4 до Конвенції про захист прав людини та основних свобод 1950 року закріплює правило, за яким здійснення права на свободу пересування і свободу вибору місця проживання, вільно залишати будь-яку країну, включаючи свою власну, не може зазнавати жодних обмежень, крім тих, що передбачені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для забезпечення громадського порядку, запобігання злочинам, для охорони здоров`я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Конституційний Суд України у цьому рішенні наголосив, що відповідно до пункту 1 частини першої статті 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії їх здійснення та основні обов`язки повинні визначатися виключно законом, а не іншими нормативними актами. Однак закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, на момент розгляду справи не прийнято.

Необхідно зауважити, що такого закону, який би комплексно регулював реалізацію встановлених статтею 33 Конституції України прав і свобод, законодавцем не прийнято і станом на сьогоднішній день. Питання реалізації цих прав і свобод унормовані у національному правопорядку рядом окремих законів.

Так, відносини, пов`язані зі свободою пересування та вільним вибором місця проживання в Україні, що гарантуються Конституцією України і закріплені Загальною декларацією прав людини, Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод і протоколами до неї, іншими міжнародними договорами України, а також визначає порядок реалізації свободи пересування та вільного вибору місця проживання і встановлює випадки їх обмеження регулюються Законом України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання» від 11.12.2003 за № 1382-IV (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1382-IV).

Статтею 2 Закону № 1382 визначено, що громадянам України, а також іноземцям та особам без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, гарантуються свобода пересування та вільний вибір місця проживання на її території, за винятком обмежень, які встановлені цим Законом.

Відповідно до абзацу 2 статті 3 Закону № 1382 термін «свобода пересування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають в Україні, вільно та безперешкодно за своїм бажанням переміщатися по території України у будь-якому напрямку, у будь-який спосіб, у будь-який час, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

За приписами абзацу 3 статті 3 Закону № 1382 термін «вільний вибір місця проживання чи перебування» у цьому Законі вживається у такому значенні - право громадянина України, а також іноземця та особи без громадянства, які на законних підставах перебувають на території України, на вибір адміністративно-територіальної одиниці, де вони хочуть проживати чи перебувати.

Згідно з абзацом 6 частини першої статті 12 цього Закону свободу пересування відповідно до закону може бути обмежено на територіях, щодо яких введено воєнний або надзвичайний стан відносно перелічених у частині другій цієї ж статті осіб.

Водночас частиною третьою статті 12 обумовлено, що свобода пересування може бути обмежена і в інших випадках, передбачених законом.

Отже конституційне право особи вільно залишати територію України може бути обмежене законом, при цьому відповідний державний орган повинен діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Порядок реалізації права громадян України на виїзд з України і в`їзд в Україну, порядок оформлення документів для зарубіжних поїздок регулюється Законом України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» від 21.01.1994 за № 3857-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 3857-XII).

Згідно з частиною першою статті 1 Закону № 3857-XII громадянин України має право виїхати з України, крім випадків, передбачених цим Законом, та в`їхати в Україну.

За приписами частини першої статті 3 цього Закону перетинання громадянами України державного кордону України здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон України після пред`явлення одного з документів, зазначених у статті 2 цього Закону, відповідно до частини першої якої серед документів, які дають право громадянину України на виїзд з України і в`їзд в Україну, зазначені: паспорт громадянина України для виїзду за кордон, дипломатичний паспорт України; службовий паспорт України; посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу; посвідчення особи на повернення в Україну (дає право на в`їзд в Україну).

Правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України (частина друга статті 3 Закону № 3857-XII).

Нормами частини першої статті 6 Закону № 3857-XII визначені підстави для тимчасового обмеження права громадянина України на виїзд з України, відповідно до якої це право може бути тимчасово обмежено у випадках, коли:

він обізнаний з відомостями, які становлять державну таємницю, - до закінчення терміну, встановленого статтею 12 цього Закону;

стосовно нього у порядку, передбаченому кримінальним процесуальним законодавством, застосовано запобіжний захід, за умовами якого йому заборонено виїжджати за кордон, - до закінчення кримінального провадження або скасування відповідних обмежень;

він засуджений за вчинення кримінального правопорушення - до відбуття покарання або звільнення від покарання;

він ухиляється від виконання зобов`язань, покладених на нього судовим рішенням або рішенням інших органів (посадових осіб), що підлягає примусовому виконанню в порядку, встановленому законом, - до виконання зобов`язань або сплати заборгованості зі сплати аліментів;

він перебуває під адміністративним наглядом Національної поліції - до припинення нагляду;

він є керівником юридичної особи або постійного представництва нерезидента (згідно з відомостями з Єдиного державного реєстру, наданими відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань»), що не виконує встановленого Податковим кодексом України податкового обов`язку щодо сплати грошових зобов`язань, що призвело до виникнення у такої юридичної особи або постійного представництва нерезидента податкового боргу в сумі, що перевищує 1 мільйон гривень, та якщо такий податковий борг не сплачено протягом 240 календарних днів з дня вручення платнику податків податкової вимоги, - до погашення суми такого податкового боргу, у зв`язку з яким таке обмеження встановлюється.

Частиною третьою статті 6 Закону № 3857-XII визначено, що тимчасове обмеження права громадянина України на виїзд з України у випадках, передбачених частинами першою та шостою цієї статті, запроваджується в порядку, передбаченому законодавством. У разі запровадження такого обмеження орган, що його запровадив, в одноденний строк повідомляє про це громадянина України, стосовно якого запроваджено обмеження, та центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони державного кордону.

Рішення, дії чи бездіяльність органів державної влади, посадових і службових осіб з питань виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України можуть бути оскаржені у встановленому законом порядку (стаття 8 Закону № 3857-XII).

Указом Президента України від 24.02.2022 за № 64/2022 (далі - Указ № 64/2022), затвердженим Законом України від 24.02.2022 року за № 2102-ІХ, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24.02.2022 строком на 30 діб (строк дії воєнного стану в Україні продовжено з 05 години 30 хвилин 26.03.2022 строком на 30 діб згідно з Указом Президента № 133/2022 від 14.03.2022, затвердженого Законом України від 15.03.2022 за № 2119-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).

Пунктом 2 Указу № 64/2022 постановлено військовому командуванню (Генеральному штабу Збройних Сил України, Командуванню об`єднаних сил Збройних Сил України, командуванням видів, окремих родів військ (сил) Збройних Сил України, управлінням оперативних командувань, командирам військових з`єднань, частин Збройних Сил України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Служби зовнішньої розвідки України, Управління державної охорони України) разом із Міністерством внутрішніх справ України, іншими органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України «Про правовий режим воєнного стану» заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави.

Пунктом 3 цього ж Указу передбачено, що у зв`язку із введенням в Україні воєнного стану тимчасово, на період дії правового режиму воєнного стану, можуть обмежуватися конституційні права і свободи людини і громадянина, передбачені статтями 30 - 34, 38, 39, 41 - 44, 53 Конституції України, а також вводитися тимчасові обмеження прав і законних інтересів юридичних осіб в межах та обсязі, що необхідні для забезпечення можливості запровадження та здійснення заходів правового режиму воєнного стану, які передбачені частиною першою статті 8 Закону України «Про правовий режим воєнного стану».

Пунктом 7 цього ж Указу Міністерству закордонних справ України доручено забезпечити інформування в установленому порядку Генерального секретаря ООН та офіційних осіб іноземних держав про введення в Україні воєнного стану, про обмеження прав і свобод людини і громадянина, що є відхиленням від зобов`язань за Міжнародним пактом про громадянські та політичні права, та про межу цих відхилень і причини прийняття такого рішення.

28.02.2022 постійне представництво України в ООН надіслало Генеральному секретарю ООН нотифікацію, що містила роз`яснення обсягу застосування таких обмежень. У цьому документі представники держави перелічили права людини і громадянина з посиланням на Конституцію України, Міжнародний пакт про громадські та політичні права та Конвенцію про захист прав людини і основоположник свобод, які можуть бути обмежені на період дії воєнного стану, де, серед інших прав, вказане право на вільне пересування (у тому числі за межі держави), право на приватне і особисте життя, право на освіту тощо. Нотифікацію аналогічного змісту 02.03.2022 направлено Генеральному секретарю Ради Європи.

Одночасно із введенням воєнного стану Указом Президента України від 24.02.2022 за № 65/2022 «Про загальну мобілізацію» (далі - Указ № 65/2022), затвердженого Законом України від 03.03.2022 за № 2105-IX, у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України та з метою забезпечення оборони держави, підтримання бойової і мобілізаційної готовності Збройних Сил України та інших військових формувань, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пунктів 1, 17, 20 частини першої статті 106 Конституції України постановлено оголосити та провести загальну мобілізацію на території Вінницької, Волинської, Дніпропетровської, Донецької, Житомирської, Закарпатської, Запорізької, Івано-Франківської, Київської, Кіровоградської, Луганської, Львівської, Миколаївської, Одеської, Полтавської, Рівненської, Сумської, Тернопільської, Харківської, Херсонської, Хмельницької, Черкаської, Чернівецької, Чернігівської областей, міста Києва протягом 90 діб із дня набрання чинності цим Указом (строк проведення загальної мобілізації продовжено з 25.05.2022 на 90 діб згідно з Указом Президента № 342/2022 від 17.05.2022, затвердженим Законом України від 22.05.2022 за № 2264-IX, а надалі іншими Указами цей строк продовжений до сьогоднішнього дня).

Пунктами 4 та 5 цього Указу Президент України постановив призов військовозобов`язаних, резервістів та залучення транспортних засобів для забезпечення потреб Збройних Сил України, Національної гвардії України, Служби безпеки України, Державної прикордонної служби України, Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, інших військових формувань України здійснити в обсягах, визначених згідно з мобілізаційними планами. Генеральному штабу Збройних Сил України визначити черговість та обсяги призову військовозобов`язаних, резервістів та транспортних засобів національної економіки в межах загального строку мобілізації.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» від 15.05.2015 за № 389-VIII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 389-VIII) воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Із запровадженням воєнного стану надаються (розширюються) додаткові повноваження відповідних органів державної влади, військового командування, військових адміністрацій і органів місцевого самоврядування, спрямованих на реалізацію заходів правового режиму воєнного стану, та вводяться в інтересах оборони окремі тимчасові обмеження у реалізації конституційних прав і свобод громадян, а також прав юридичних осіб із покладенням на них додаткових обов`язків.

Так, частиною першою статті 8 Закону № 389-VIII визначено, що в Україні або в окремих її місцевостях, де введено воєнний стан, військове командування разом із військовими адміністраціями (у разі їх утворення) можуть самостійно або із залученням органів виконавчої влади, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування запроваджувати та здійснювати в межах тимчасових обмежень конституційних прав і свобод людини і громадянина, а також прав і законних інтересів юридичних осіб, передбачених указом Президента України про введення воєнного стану, серед інших, зокрема такі заходи правового режиму воєнного стану:

запроваджувати трудову повинність для працездатних осіб, не залучених до роботи в оборонній сфері та захисту критичної інфраструктури і не заброньованих за підприємствами, установами та організаціями на період дії воєнного стану з метою виконання робіт, що мають оборонний характер, а також ліквідації наслідків надзвичайних ситуацій, які виникли в період дії воєнного стану, та залучати їх в умовах воєнного стану до суспільно корисних робіт, що виконуються для задоволення потреб Збройних Сил України, інших військових формувань, правоохоронних органів і сил цивільного захисту, забезпечення функціонування національної економіки та захисту критичної інфраструктури і не потребують, як правило, спеціальної професійної підготовки осіб у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України;

запроваджувати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, комендантську годину (заборону перебування у певний період доби на вулицях та в інших громадських місцях без спеціально виданих перепусток і посвідчень), а також установлювати спеціальний режим світломаскування;

встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, особливий режим в`їзду і виїзду, обмежувати свободу пересування громадян, іноземців та осіб без громадянства, а також рух транспортних засобів;

встановлювати у порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України, заборону або обмеження на вибір місця перебування чи місця проживання осіб на території, на якій діє воєнний стан;

забороняти громадянам, які перебувають на військовому або спеціальному обліку у Міністерстві оборони України, Службі безпеки України чи Службі зовнішньої розвідки України, змінювати місце проживання (місце перебування) без дозволу військового комісара або керівника відповідного органу Служби безпеки України чи Служби зовнішньої розвідки України; обмежувати проходження альтернативної (невійськової) служби тощо.

Тобто Указом Президента України, який затверджено Законом України, уповноважено Державну прикордонну службу України запроваджувати та здійснювати передбачені Законом України "Про правовий режим воєнного стану" заходи і повноваження, необхідні для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави, зокрема і ті, що пов`язані з обмеженням прав і свобод, передбачених статтею 33 Конституції України.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про оборону України» від 06.12.1991 за № 1932-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 1932-XII) оборона України базується на готовності та здатності органів державної влади, усіх складових сектору безпеки і оборони України, органів місцевого самоврядування, єдиної системи цивільного захисту, національної економіки до переведення, при необхідності, з мирного на воєнний стан та відсічі збройній агресії, ліквідації збройного конфлікту, а також готовності населення і території держави до оборони.

У разі збройної агресії проти України або загрози нападу на Україну Президент України приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію, введення воєнного стану в Україні або окремих її місцевостях, застосування Збройних Сил України, інших військових формувань, утворених відповідно до законів України, подає його Верховній Раді України на схвалення чи затвердження […] (частина перша статті 4 Закону № 1932-XII).

З моменту оголошення стану війни чи фактичного початку воєнних дій настає воєнний час, який закінчується у день і час припинення стану війни (частина третя статті 4 Закону № 1932-XII).

Згідно з частиною першої статті 17 Закону № 1932-XII захист Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України є конституційним обов`язком громадян України.

Громадяни України чоловічої статі, придатні до проходження військової служби за станом здоров`я і віком, а жіночої статі - також за відповідною фаховою підготовкою, повинні виконувати військовий обов`язок згідно із законодавством (частина друга статті 17 Закону № 1932-XII).

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України визначається Законом України «Про військовий обов`язок і військову службу» від 25.03.1992 за № 2232-XII (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин, далі - Закон № 2232-XII).

Відповідно до вимог Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» на військову службу за призовом під час мобілізації приймаються громадяни віком від 18 років та громадяни, які не досягли граничного віку перебування на військовій службі, тобто до 60 років (статті 20, 22 цього Закону).

Від виконання військового обов`язку громадяни України звільняються на підставах, визначених цим Законом (частина п`ята статті 1 Закону № 2232-XII).

Частиною 6 статті 22 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21.10.1993 за № 3543-XII визначено, що громадянам, які перебувають на військовому обліку, з моменту оголошення мобілізації забороняється зміна місця проживання без дозволу посадової особи, визначеної у частині третій цієї статті.

Указом Президента України від 24.02.2022 за № 69/2022 оголошено загальну мобілізацію.

Отже станом на теперішній час в Україні діє воєнний стан та оголошено загальну мобілізацію, для військовозобов`язаних забороняється вільна зміна місця проживання без дозволу відповідної посадової особи, конституційне право громадян України на вільне залишення території України обмежується законодавством.

За приписами частини другої статті 3 Закону України «Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України» № 3857-XII від 21.01.1994 правила перетинання державного кордону України громадянами України встановлюються Кабінетом Міністрів України відповідно до цього Закону та інших законів України, що надає підстави Кабінету Міністрів України враховувати при встановленні зазначених правил заходи воєнного стану, запроваджені Законами № 389-VIII та № 3543-XII.

На момент виникнення спірних правовідносин порядок перетину державного кордону України визначений Постановою Кабінету Міністрів України від 27.01.1995 за № 57 «Про затвердження Правил перетинання державного кордону громадянами України» (із змінами та доповненнями) (далі - Правила № 57), якими визначено окремі категорії груп осіб, яким перетин Державного кордону України у цих умовах дозволений (пункти 2-1 - 2-17).

Згідно з пунктом 2 Правил № 57 перетинання громадянами України державного кордону здійснюється в пунктах пропуску через державний кордон та пунктах контролю (далі - пункти пропуску), якщо інше не передбачено законом, за одним з таких документів, що дають право на виїзд з України і в`їзд в Україну: паспорт громадянина України для виїзду за кордон; дипломатичний паспорт; службовий паспорт; проїзний документ дитини (чинний протягом строку, на який він виданий); посвідчення особи моряка; посвідчення члена екіпажу.

У випадках, визначених законодавством, для перетинання державного кордону громадяни, крім паспортних документів, повинні мати також підтверджуючі документи.

Так, Правилами перетинання державного кордону громадянами України встановлено перелік осіб, яким надано право на перетин кордону під час воєнного стану.

Відповідно до п. 2-6 Правил № 57, у редакції станом на день виникнення спірних правовідносин, у разі введення на території України надзвичайного або воєнного стану право на перетин державного кордону, крім осіб, зазначених у пунктах 2-1 та 2-2 цих Правил, також мають інші військовозобов`язані особи, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації. Ця норма не поширюється на осіб, визначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію", а також пункті 2 -14 цих Правил.

За приписами п. 2-14 Правил № 57 у разі введення в Україні воєнного стану члени Кабінету Міністрів України, перші заступники та заступники міністрів, керівники центральних органів виконавчої влади, їх перші заступники та заступники, Державний секретар Кабінету Міністрів України, його перший заступник та заступники, Керівник Апарату Верховної Ради України, його перший заступник та заступники, державні секретарі міністерств, Керівник Офісу Президента України та його заступники, керівники інших допоміжних органів і служб, утворених Президентом України, та їх заступники, Голова Служби безпеки, його перший заступник та заступники, Голова та члени Національної ради з питань телебачення і радіомовлення, Голова та члени Рахункової палати, Голова та члени Центральної виборчої комісії, голови та члени інших державних колегіальних органів, Секретар Ради національної безпеки і оборони України, його перший заступник та заступники, народні депутати України, Уповноважений Верховної Ради України з прав людини та його представники, Голова Національного банку України, його перший заступник та заступники, Постійний Представник Президента України в Автономній Республіці Крим та його заступники, голови місцевих держадміністрацій, їх перші заступники та заступники, судді Конституційного Суду України, судді, прокурори, керівники інших державних органів та їх заступники, депутати місцевих рад, а також керівники структурних підрозділів державних органів та органів місцевого самоврядування і працівники, які заброньовані на період мобілізації та на воєнний час за органами державної влади, іншими державними органами, органами місцевого самоврядування, керівники державних унітарних підприємств та їх заступники, голова та члени виконавчих органів господарських товариств, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать державі, голова та члени виконавчих органів господарських товариств, у статутному капіталі яких 50 і більше відсотків акцій (часток) належать господарським товариствам, частка держави в яких становить 100 відсотків, у тому числі дочірніх підприємств, мають право перетинати державний кордон на підставі відповідних рішень про службові відрядження.

Пропуск через державний кордон жінки (у тому числі тієї, яка є усиновлювачем, опікуном, піклувальником, однією з прийомних батьків або однією з батьків-вихователів) та/або чоловіка, який є одиноким батьком, одиноким усиновлювачем або опікуном, піклувальником, прийомним батьком чи батьком-вихователем (за умови, що він не перебуває у шлюбі та самостійно виховує та утримує дитину без участі матері), із числа зазначених у цьому пункті осіб, які мають або виховують дитину/дітей віком до 18 років, під час їх виїзду за межі України з метою відвідування таких дітей, які перебувають за межами України, або для супроводження таких дітей для виїзду за межі України здійснюється уповноваженими особами Держприкордонслужби за наявності відповідних підтвердних документів.

Як убачається з матеріалів справи, позивачем на виконання ухвали суду від 11.10.2023 не надано жодних доказів віднесення його до осіб, зазначених у п. 2-14 Правил № 57, у позові та в апеляційній скарзі зазначених обставин також не відображено, відтак п. 2-14 не надає право позивачу на виїзд за кордон.

Також під час розгляду справи не встановлено належність позивача до осіб, зазначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію".

Отже висновок суду першої інстанції про те, що позивач не входить до переліку осіб, щодо яких зроблено виключення п. 2-6 Порядку, є обґрунтованим і законним.

Колегія суддів зазначає, що станом на день винесення оскаржуваних рішень Правила № 57 дозволяли виїзд за межі України військовозобов`язаним особам, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації, крім осіб, зазначених в абзацах другому - восьмому частини третьої статті 23 Закону України "Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію" та пункті 2-14 Правил № 57.

З урахуванням указаного висновку у межах розгляду цієї справи необхідно встановити належність позивача до осіб, які не підлягають призову на військову службу під час мобілізації та подання ним 11.08.2023 відповідних документів на підтвердження такої належності органам Держприкордонслужби України.

Як убачається з оскаржуваних рішень, у них міститься посилання на частину першу статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль», та зазначено, що причиною відмови у перетинанні позивачем державного кордону на виїзд з України є відсутність документів, що підтверджують підстави для виїзду за кордон в період дії на території України воєнного стану.

Так, відповідно до частини першої статті 14 Закону України «Про прикордонний контроль» від 05.11.2009 за № 1710-VI (в редакції, чинній на час виникнення спірних відносин) іноземцю або особі без громадянства, які не відповідають одній чи кільком умовам перетинання державного кордону на в`їзд в Україну або на виїзд з України, зазначеним у частинах першій, третій статті 8 цього Закону, а також громадянину України, якому відмовлено у пропуску через державний кордон при виїзді з України у зв`язку з відсутністю документів, необхідних для в`їзду до держави прямування, транзиту, в передбачених законодавством випадках або у зв`язку з наявністю однієї з підстав для тимчасового обмеження його у праві виїзду за кордон, визначених статтею 6 Закону України "Про порядок виїзду з України і в`їзду в Україну громадян України", відмовляється у перетинанні державного кордону лише за обґрунтованим рішенням уповноваженої службової особи підрозділу охорони державного кордону із зазначенням причин відмови. Уповноважена службова особа підрозділу охорони державного кордону про прийняте рішення доповідає начальнику.

Згідно з Інструкцією з організації і здійснення перевірки документів громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, затвердженої Наказом АДПСУ від 05.06.2012 за № 407, зареєстрованої в Міністерстві юстиції України 27 червня 2012 року за № 1083/21395, перевірка документів - дослідження уповноваженими службовими особами Державної прикордонної служби України паспортних та інших документів громадян України, іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон, з метою встановлення їх дійсності та приналежності відповідній особі.

З огляду на викладене під час дії на території України правового режиму воєнного стану та проведення загальної мобілізації військовозобов`язані громадяни України чоловічої статі під час перетинання державного кордону України зобов`язані пред`явити документи, які підтверджують, зокрема, надання їм відстрочки від мобілізації.

Отже така особа при перетині державного кордону на виїзд з України в пункті пропуску повинна надати, крім паспортних документів, і документи, які б підтверджували її право на відстрочку від призову на військову службу під час мобілізації, зокрема за обставин цієї справи факт самостійного виховання дитини віком до 18 років.

Так, позивачем з метою виїзду за кордон посадовим особам Держприкордонслужби України були надані: паспорт позивача для виїзду за кордон, свідоцтво про народження дитини НОМЕР_6 ; рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради про встановлення місця проживання дитини з позивачем, лист ІНФОРМАЦІЯ_14 від 07.08.2023.

Зі змісту вказаного листа ІНФОРМАЦІЯ_11 від 07.08.2023 вбачається, що ним лише роз`яснено вимоги законодавства щодо права на відстрочку від мобілізації і призову осіб, які самостійно виховують дитину до 18 років. При цьому не зазначено про наявність саме у позивача такої відстрочки, а лише вказано категорію осіб, яким така відстрочка може бути надана за законом «за наявності підтверджуючих документів».

Отже цей лист не носить особовий характер, не визначає право позивача на відстрочку від мобілізації, а відтак не є документом, що підтверджує право військовозобов`язаного ОСОБА_1 на виїзд за кордон під час дії воєнного стану.

Колегія суддів погоджується з судом першої інстанції, що ІНФОРМАЦІЯ_15 за результатами розгляду заяви про надання відстрочки повинен надати довідку або відповідь, якою підтверджується право особи на відстрочку від призову на військову службу та строк дії такої відстрочки.

Такий документ у позивача при спробі виїхати за межі території України 11.08.2023 був відсутній.

Щодо посилань позивача на те, що він є особою, що самостійно виховує дитину, якій не виповнилось 18 років, на підтвердження чого відповідачам надавалися свідоцтво про народження дитини № НОМЕР_3 - ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_9 , та рішення Харківської міської ради від 26.07.2023, яким визначено місце проживання дитини - ОСОБА_4 з його батьком ОСОБА_1 , колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини (частина третя статті 11 Закону України «Про охорону дитинства»).

Згідно зі статтею 12 Закону України «Про охорону дитинства» на кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини.

Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці.

Відповідно до частин 1, 2 ст. 141 Сімейного кодексу України (далі також - СК України) мати, батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини, незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою. Розірвання шлюбу між батьками, проживання їх окремо від дитини не впливає на обсяг їхніх прав і не звільняє від обов`язків щодо дитини, крім випадку, передбаченого частиною п`ятою статті 157 цього Кодексу.

У частині 3 статті 155 СК України, якою визначені приписи щодо здійснення батьківських прав та виконання батьківських обов`язків, зазначено, що відмова батьків від дитини є неправозгідною, суперечить моральним засадам суспільства.

Частиною 2 статті 157 СК України закріплено, що той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні і має право на особисте спілкування з нею.

Батьки за згодою мають право визначити місце проживання дитини з одним з них, проте жоден із них не вправі відмовитися від обов`язку виховувати дитину. Той із батьків, хто проживає окремо від дитини, зобов`язаний брати участь у її вихованні. Відповідно до ч. 4 ст. 155 СК України ухилення батьків від виконання батьківських обов`язків є підставою для покладення на них відповідальності, встановленої законом.

Відповідно до пункту 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року за № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» одинокою матір`ю вважають жінку, яка не перебуває у шлюбі та у свідоцтві про народження дитини якої відсутній запис про батька дитини або запис про батька зроблено у встановленому порядку за вказівкою матері; вдову; іншу жінку, яка виховує і утримує дитину сама.

У пункті 50, 51 постанови Верховного Суду від 13 червня 2018 року у справі № 822/2446/17 Верховний Суд зазначив, що правовий статус поняття «одинокого батька» не врегульований законодавством, а тому можливо застосувати аналогію поняття «одинокої матері», тлумачення якого зазначено у постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року за № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів». Тобто для набуття статусу «одинока матір», «одинокий батько», необхідні 2 факти: неперебування у шлюбі, а також виховання і утримання дитини самими матір`ю чи батьком відповідно, тобто без участі іншого з подружжя у житті дитини.

Отже правовідносини між батьками та дітьми детально врегульовані Сімейним кодексом України та спеціальними законодавчими актами.

Надані позивачем документи (свідоцтво про народження дитини НОМЕР_6 ; рішення Виконавчого комітету Харківської міської ради) не встановлюють факт самостійного виховання позивачем дитини, а рішенням Виконавчого комітету Харківської міської ради визначено лише місце проживання неповнолітнього ОСОБА_4 з його батьком - позивачем у справі.

Свідоцтво про народження дитини підтверджує, що у неповнолітнього є мати - ОСОБА_9 .

Доказів того, що мати малолітнього ОСОБА_4 не бере участь у вихованні сина позивачем на підтвердження обставин, якими останній обґрунтовує позовні вимоги, не надавалося як до ІНФОРМАЦІЯ_11 , так і до відповідачів та до суду.

Такими доказами на підтвердження самостійного виховання дитини, зокрема можуть бути, свідоцтво про смерть матері дитини, рішення суду про позбавлення матері батьківських прав/визнання безвісти відсутньою/оголошення матері померлою, рішення суду про розлучення з визначенням місця проживання дитини з батьком позивачем на підтвердження обставин самостійного виховання сина тощо.

Розірвання шлюбу та встановлення місця проживання дитини з позивачем не доводять факт відсутності участі матері у вихованні дитини та, відповідно, не підтверджують обставин самостійного виховання малолітньої дитини, на які посилався позивач в обґрунтування заявлених позовних вимог, судом таких обставин з наданих до матеріалів справи доказів також не встановлено.

Разом з цим рішенням Московського районного суду від 19.04.2012 у справі № 2027/1702/2012, копію якого позивачем надано до матеріалів справи, розірвано шлюб, зареєстрований між ОСОБА_1 та ОСОБА_10 14 лютого 2004 року у Московському відділі РАЦС Харківського міського управління юстиції, згідно з актовим записом № 189.

Під час розгляду справи № 2027/1702/2012 судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_10 одружені з 14.02.2004, від шлюбу мають неповнолітню дочку - ОСОБА_11 , ІНФОРМАЦІЯ_16 .

З огляду на зазначене, з урахуванням оцінки обставин справи та доказів, наданих сторонами, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції, що при спробі перетину кордону України 11.08.2023 не було надано необхідних документів, які б підтверджували підстави для виїзду за кордон військовозобов`язаного ОСОБА_1 в період дії на території України воєнного стану, а отже відповідачами обґрунтовано відмовлено позивачу у перетинанні державного кордону України і рішення відповідачів є законними, не порушують прав позивача.

Зважаючи на першочерговий пріорітет публічного інтересу, обумовлений безпрецедентним масштабом загрози для суверенітету та незалежності України, колегія суддів зауважує, що спосіб реалізації державою у цих умовах прав, свобод та інтересів її громадян визначається потребою мобілізації оборонних людських та матеріальних ресурсів для забезпечення захисту державності, а тому є співмірним із застосованим до позивача обмеженням та не є свавільним.

Доводами апеляційної скарги не спростовуються висновки, викладені судом першої інстанції в оскаржуваному рішенні.

Щодо посилання позивача на те, що у порушення норм процесуального права суд першої інстанції на стадії відкриття провадження ухвалою залишив позовну заяву без руху з підстав того, що позивачем не було долучено до позовної заяви копії військово-облікового документу з відміткою про надання відстрочки від мобілізації та копії заяви позивача від 07.08.2023, яка була подана до ІНФОРМАЦІЯ_11 , за результатом розгляду якої позивачу надано лист від 07.08.2023 за № 03/3317, тобто фактично почав надавати оцінку недостатності всіх обставин та доказів, а також з незрозумілих підстав залучив до участі у справі в якості третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору, ІНФОРМАЦІЯ_3 і витребував докази, колегія суддів зазначає, що згідно з абз. 2 ч. 2 ст. 317 КАС України порушення норм процесуального права може бути підставою для скасування або зміни рішення, якщо це порушення призвело до неправильного вирішення справи. В цьому випадку справу вирішено правильно.

Суд апеляційної інстанції враховує положення Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. При цьому зазначений Висновок також акцентує увагу на тому, що згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Суд апеляційної інстанції також застосовує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у апеляційному провадженні), сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 18390/91, пункт 29).

Зважаючи на зазначені положення, дослідивши фактичні обставини та питання права, що лежать в основі спору у цій справі, колегія суддів дійшла висновку про відсутність необхідності надання відповіді на всі аргументи позивача, оскільки судом досліджені всі основні питання, які є важливими для прийняття судового рішення.

За приписами пункту першого частини першої статті 315 КАС України за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення - без змін.

Згідно зі статтею 316 КАС України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення із додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки доводи апеляційної скарги не знайшли свого підтвердження та спростовуються висновками суду першої інстанції, які зроблені на підставі повного, всебічного та об`єктивного аналізу відповідних правових норм та фактичних обставин справи, колегія суддів дійшла висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, а тому оскаржуване рішення слід залишити без змін.

Ураховуючи положення статті 139 КАС України, підстави для розподілу судових витрат відсутні.

Керуючись ст. 139, 242, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Харківського окружного адміністративного суду від 29.11.2023 у справі № 520/25867/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та не підлягає касаційному оскарженню, крім випадків, передбачених п. 2 ч. 5 ст. 328 КАС України.

Головуючий суддя Я.В. П`янова Судді В.Б. Русанова О.В. Присяжнюк