Постанова

від 05.04.2024 по справі 280/7429/23

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ТРЕТІЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

і м е н е м У к р а ї н и

05 квітня 2024 року м. Дніпросправа № 280/7429/23

Третій апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючого - судді Юрко І.В., суддів: Білак С.В., Ясенової Т.І.,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу Єременка Едуарда Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13.11.2023 року в адміністративній справі №280/7429/23 (головуючий суддя І-ї інстанції - Бойченко Ю.П.) за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про стягнення коштів,-

В С Т А Н О В И В :

Позивач 12.09.2023 року звернувся до Запорізького окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просив стягнути з відповідача на його користь суму відшкодування 15065,38 грн..

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач під час несення військової служби впав та розбив нижню губу, пошкодивши два зуба. Позивача доставлено до лікувального закладу у м.Покровську, де йому поставлено діагноз «стан після синкопального стану». Проте, оскільки призначених ліків у санітарного інструктора не було, а також у зв`язку із відсутністю у військовій частині лікаря-стоматолога, позивач здійснював лікування та протезування зубів за власний кошт. Посилаючись на Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зазначає, що має право на відшкодування за рахунок відповідача витраченої суми.

Рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, позивач подав апеляційну скаргу, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог в повному обсязі.

В обґрунтування апеляційної скарги зазначено, що рішення суду першої інстанції є не обґрунтованим та таким, що прийняте з порушенням норм матеріального та процесуального права. Апелянт вказує, що пунктом 10 розділу V Інструкції про порядок надання стоматологічної допомоги в закладах охорони здоров`я та медичних підрозділах Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністерства оборони України №414 від 18.05.2015 року, у разі виявлення в пацієнтів захворювань, за наявності яких не може бути надана необхідна кваліфікована стоматологічна допомога в закладі охорони здоров`я ЗСУ, лікар стоматологічного профілю направляє таких пацієнтів до спеціалізованих відділень закладів охорони здоров`я Міністерства охорони здоров`я України. При цьому, суд першої інстанції не з`ясував обставину, яка має значення для справи, а саме причину ненадання позивачу направлення до лікарні ЗСУ або до спеціалізованих відділень закладів охорони здоров`я Міністерства охорони здоров`я України.

Відповідач подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін.

Суд апеляційної інстанції розглянув справу відповідно до приписів статті 311 Кодексу адміністративного судочинства України в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами.

Відповідно до частин першої та другої статті 308 КАС України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Колегія суддів, перевіривши матеріали справи, доводи апеляційної скарги та відзиву на скаргу, встановила наступне.

З матеріалів справи встановлено, що 09.03.2023 року старший сержант ОСОБА_1 , після несення служби, втратив свідомість, після чого впав та розбив нижню губу, пошкодивши два передніх зуби. Санітарним інструктором надано домедичну допомогу, після чого військовослужбовця доставлено до лікувального закладу в м.Покровську, де його оглянуто черговим терапевтом, хірургом, невропатологом, лікарем-стоматологом, видалено один передній зуб та призначено ліки. В аптеці ОСОБА_1 придбав ліки за власні кошти в розмірі 567,38 грн.. Після повернення до м.Запоріжжя в період з 19.03.2023 року по 02.04.2023 року ОСОБА_1 до лікаря-стоматолога медичного пункту військової частини, лікарів Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області» та Запорізького військового шпиталю не звертався. Лікування та протезування зубів здійснював самостійно на власний розсуд в приватній стоматології «Престиж» ООО «ВИСА» та за власні кошти на загальну суму 27028,00 грн.. Про дане лікування медичних працівників військової частини не повідомляв.

Наказом командира ВЧ НОМЕР_1 НГ України від 16.08.2023 року №1220 «Про результати проведення службового розслідування за фактами викладеними в скарзі громадянина ОСОБА_2 » визначено, що витрати ОСОБА_1 на лікування в приватній стоматології «Престиж» ООО «ВИСА» за власні кошти відшкодуванню не підлягають.

Вважаючи, що має право на відшкодування за рахунок відповідача витраченої суми, ОСОБА_1 звернувся з даним позовом до суду.

Відмовляючи в задоволенні адміністративного позову, суд першої інстанції виходив із того, що вимоги позивача про відшкодування коштів на лікування, яке проведене йому у приватній стоматологічній клініці, а також витраченні ним кошти на ліки, є необґрунтованими, у позовній заяві відсутнє посилання на нормативно-правові акти, які встановлюють та передбачають компенсацію на проведення такого відшкодування.

Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги та на підставі встановлених фактичних обставин справи, перевіривши правильність застосування судом норм матеріального та процесуального права, зазначає про таке.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Закон України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20.12.1991 № 2011-XII (далі по тексту - Закон №2011) відповідно до Конституції України визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі.

Відповідно до статті першої Закону №2011 соціальний захист військовослужбовців - діяльність (функція) держави, спрямована на встановлення системи правових і соціальних гарантій, що забезпечують реалізацію конституційних прав і свобод, задоволення матеріальних і духовних потреб військовослужбовців відповідно до особливого виду їх службової діяльності, статусу в суспільстві, підтримання соціальної стабільності у військовому середовищі. Це право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, у старості, а також в інших випадках, передбачених законом.

В силу статті 1-2 Закону №2011 військовослужбовці користуються усіма правами і свободами людини та громадянина, гарантіями цих прав і свобод, закріпленими в Конституції України та законах України, з урахуванням особливостей, встановлених цим та іншими законами.

У зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

За правилами підпункту 1 пункту 1 статті 3 Закону №2011 дія цього Закону поширюється на військовослужбовців Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів спеціального призначення (далі - правоохоронних органів), Державної спеціальної служби транспорту, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України, які проходять військову службу на території України, і військовослужбовців зазначених вище військових формувань та правоохоронних органів - громадян України, які виконують військовий обов`язок за межами України, та членів їх сімей.

Частиною першою статті 11 Закону №2011 передбачено, серед іншого, що охорона здоров`я військовослужбовців забезпечується створенням сприятливих санітарно-гігієнічних умов проходження військової служби, побуту та системою заходів з обмеження дії небезпечних факторів військової служби, з урахуванням її специфіки та екологічної обстановки, які здійснюються командирами (начальниками) у взаємодії з місцевими органами виконавчої влади та органами місцевого самоврядування.

Військовослужбовці, військовозобов`язані та резервісти, які призвані на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров`я. Військовослужбовці щорічно проходять медичний огляд, щодо них проводяться лікувально-профілактичні заходи.

За відсутності за місцем проходження військової служби, навчальних (або перевірочних) і спеціальних зборів або за місцем проживання військовослужбовців військово-медичних закладів охорони здоров`я чи відповідних відділень або спеціального медичного обладнання, а також у невідкладних випадках медична допомога надається державними або комунальними закладами охорони здоров`я за рахунок Міністерства оборони України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів.

Частиною десятою статті 21 Закону України «Про Національну гвардію України» від 13.03.2014 року №876-VII установлено, що військовослужбовцям Національної гвардії України, державним службовцям, працівникам, особам, звільненим з військової служби за віком, станом здоров`я, та ветеранам військової служби Національної гвардії України гарантується безоплатне медичне забезпечення в лікувально-профілактичних закладах Національної гвардії України та Міністерства внутрішніх справ України.

У відповідності до пп.2 п.1 р.ІІ Інструкції про порядок медичного обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС, затвердженої наказом Міністерства внутрішніх справ України від 03.06.2016 року №462 право на медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС мають: військовослужбовці Національної гвардії України (далі - НГУ), військовозобов`язані та резервісти, які призвані на навчальні або перевірочні та спеціальні збори, державні службовці та працівники головного органу військового управління НГУ, оперативно-територіальних об`єднань НГУ, з`єднань, військових частин (підрозділів), вищих військових навчальних закладів, навчальних військових частин (центрів), баз, закладів охорони здоров`я та установ.

Прикріплення на безоплатне медичне обслуговування в закладах охорони здоров`я МВС проводиться за місцем роботи, служби (військової служби) та попередньої роботи, служби (військової служби) громадян України та в межах видатків, передбачених на утримання цих закладів. (п. 6 р. ІІ Інструкції).

Інструкцією про порядок надання стоматологічної допомоги в закладах охорони здоров`я та медичних підрозділах Збройних Сил України, затвердженої наказом Міністерства оборони України від 18.08.2015 року №414 визначено, що медичні підрозділи Збройних Сил України - стоматологічні підрозділи закладів охорони здоров`я Збройних Сил України, що надають стоматологічну допомогу: стоматологічні відділення та кабінети із зуботехнічними (зубопротезувальними) лабораторіями або стоматологічні відділення та кабінети, що мають у штаті посади лікарів-стоматологів (ортопедів, терапевтів, хірургів, зубних техніків) та утримуються за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до кошторису (п. 2 р. Інструкції).

Апеляційним судом та судом першої інстанції, встановлено, що у відповідності до приписів частини першої статті 11 Закону №2011, а також інших вищезазначених нормативно-правових актів, військовослужбовці мають право на безоплатну кваліфіковану медичну допомогу у військово-медичних закладах охорони здоров`я, а у невідкладних випадках державних або комунальних закладах охорони здоров`я. Відтак, безоплатну первинну медичну допомогу позивачу надано у лікарні м.Покровська, що не заперечується сторонами та відповідає вимогам Закону №2011.

Суд також звертає увагу, позивачем ані суду першої, ані суду апеляційної інстанції не надано доказів того, що позивач звертався до відповідача із скаргами на здоров`я та рапортами щодо направлення його на безоплатне лікування, або самостійно звертався до лікаря-стоматолога військової частини, лікарів Державної установи «Територіальне медичне об`єднання Міністерства внутрішніх справ України по Запорізькій області» та Запорізького військового шпиталю на лікування та/або щодо направлення його на лікування до іншого закладу, та в матеріалах справи такі докази відсутні.

Таким чином, вимоги щодо відшкодування витрат на стоматологічне лікування, проведене у приватній клініці, за власним вибором позивача та за власний кошт, відшкодуванню за рахунок військової частини не підлягають.

Відповідно до частини першої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

У пункті 58 Рішення Європейського суду з прав людини у справі «Серявін та інші проти України» від 10.02.2010 Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення. Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи скаржника у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, зазначені позовні вимоги є не обґрунтованими та не підлягають задоволенню.

Враховуючи викладені вище обставини в їх сукупності, суд апеляційної інстанції дійшов висновку, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, доводи апеляційної скарги не спростовують висновків суду першої інстанції, тому підстави для задоволення апеляційної скарги та скасування рішення суду відсутні.

Згідно частини першої статті 316 Кодексу адміністративного судочинства України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Оскільки дана справа розглянута судом апеляційної інстанції у відповідності до вимог частини 1 статті 310 Кодексу адміністративного судочинства України за правилами спрощеного провадження та не відноситься до справ, передбачених частиною 4 статті 257 Кодексу адміністративного судочинства України, судове рішення апеляційної інстанції не підлягає касаційному оскарженню.

Керуючись статтями 77, 243, 250, 308, 311, 315, 317, 321, 322, 325, 328 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу Єременка Едуарда Анатолійовича в інтересах ОСОБА_1 на рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року в адміністративній справі №280/7429/23 залишити без задоволення.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 13 листопада 2023 року в адміністративній справі №280/7429/23 залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дати її прийняття та не може бути оскаржена в касаційному порядку, крім випадків, передбачених пунктом 2 частини 5 статті 328 КАС України.

Головуючий - суддяІ.В. Юрко

суддяС.В. Білак

суддяТ.І. Ясенова