Постанова

від 02.04.2024 по справі 922/1163/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

02 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 922/1163/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Мачульський Г. М., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.

та представників:

позивача - Бенденжука Л. О. (в режимі відеоконференції),

відповідача - Барабицька Я. М. (в режимі відеоконференції), Маловічко І. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційні скарги Харківської міської ради

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023, додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.07.2023

у справі № 922/1163/23

за позовом Харківської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Род-Ник Інвест"

про стягнення коштів та розірвання договору,

та за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Род-Ник Інвест"

до Харківської міської ради

про визнання укладеною додаткової угоди,

В С Т А Н О В И В:

У березні 2023 року Харківська міська рада (далі - позивач, рада) звернулася до Господарського суду Харківської області з позовом про:

- стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю "Род-Ник Інвест" (далі - ТОВ "Род-Ник Інвест", відповідач) 310 543, 14 грн заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою на вул. Дерев`янка, 23-Б у м. Харкові відповідно до договору оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015 за період з 23.06.2021 по 28.02.2022;

- розірвання договору оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015 земельної ділянки, площею 0,1888 га, кадастровий номер 6310136300:16:001:0002, на вул. Дерев`янка, 23 - Б у м. Харкові (далі - договір оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015).

Позов обґрунтовано тим, що внаслідок заміни сторони у зобов`язані - з Дочірнього підприємства "Експогаз" Спільного підприємства у формі Товариства з обмеженою відповідальністю "Експогаз" (далі - ДП "Експогаз" СП у формі ТОВ "Експогаз") на ТОВ "Род-Ник Інвест", у останнього з 23.06.2021 виникло право користування спірною земельною ділянкою. Оскільки відповідач належним чином не виконав своїх зобов`язань щодо сплати орендних платежів за договором, то у нього утворилася заборгованість, яка підлягає стягненню на користь позивача, а також наявні підстави для розірвання такого договору з огляду на норми ст. 651 ЦК України, ст. 31 Закону України "Про оренду землі".

У квітні 2023 року ТОВ "Род-Ник Інвест" звернулося до господарського суду із зустрічною позовною заявою про визнання укладеною між ТОВ "Род-Ник Інвест" (орендар) та Харківською міською радою (орендодавець) додаткової угоди від 23.06.2021 до договору, на тих самих умовах, які були викладені в договорі оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:16:001:0002, площею 0,1888 га у м. Харкові на вул. Дерев`янка, 23-Б, укладеного між Харківською міською радою та ДП "Експогаз" СП у формі ТОВ "Експогаз" (в редакції, викладеній у прохальній частині зустрічної позовної заяви).

Зустрічну позовну заяву обґрунтовано тим, що відповідно до договору купівлі-продажу нежитлової будівлі ТОВ "Род-Ник Інвест" з 23.06.2021 набуло право власності на об`єкт нерухомості, розташований на земельній ділянці, площею 0,1888 га у м. Харкові на вул. Дерев`янка, 23-Б та, що право оренди на відповідну земельну ділянку було зареєстровано за ним лише 21.02.2023. Посилається на ст. ст. 93, 125, 126 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), ст. ст. 1, 5, 7 Закону України "Про оренду землі", ст. 377 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та зазначає, що у цьому випадку перехід права оренди до ТОВ "Род-Ник Інвест" має бути належним чином оформлено, а саме шляхом укладення відповідної додаткової угоди до договору оренди земельної ділянки, від укладення якої Харківська міська рада безпідставно ухиляється.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.07.2023 (суддя - В. В. Суслова) у задоволенні первісного та зустрічного позовів відмовлено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023 (головуючий суддя - В. В. Россолов, судді - Р. А. Гетьман, В. С. Хачатрян) скасовано рішення суду першої інстанції в частині відмови в задоволенні первісного позову про стягнення заборгованості зі сплати орендної плати за користування земельною ділянкою на вул. Дерев?янка, 23-Б у м. Харкові відповідно до договору оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015 за період з 23.06.2021 по 28.02.2022 в сумі 310 543,14 грн та прийнято в цій частині нове рішення, яким провадження у справі закрито на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України.

В решті рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024 (головуючий суддя - В. В. Россолов, судді - П. В. Тихий, І. А. Шутенко) заяву ТОВ "Род-Ник Інвест" про розподіл судових витрат задоволено частково. Стягнуто з Харківської міської ради на користь ТОВ "Род-Ник Інвест" 20 000, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу, понесених останнім у суді першої інстанції та 6 000, 00 грн цих витрати - за перегляд справи у суді апеляційної інстанції.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням Харківської міської ради від 28.09.2005 № 180/05 надано Дочірньому підприємству "Експогаз" TRENDMARK HOLDINGS LIMITED" (далі - ДП "Експогаз" TRENDMARK HOLDINGS LIMITED") в оренду земельну ділянку, площею 0,1888 га за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б, в межах, які визначені договором оренди земельної ділянки, реєстраційний номер 6399/03 від 04.11.2003, для експлуатації та обслуговування стаціонарної АГЗП зі строком дії до 01.09.2030.

15.02.2006 між Харківською міською радою (орендодавець) та ДП "Експогаз" TRENDMARK HOLDINGS LIMITED" (орендар) було укладено договір оренди землі № 140667100015, за умовами якого орендодавець на підставі рішення XL сесії Харківської міської ради IV скликання від 28.09.2005 № 180/05 "Про припинення та надання у користування земельних ділянок юридичним та фізичним особам для експлуатації та обслуговування будівель і споруд" надає, а орендар - приймає в строкове платне користування земельну ділянку несільськогосподарського призначення - землі транспорту, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б.

У п. 8 договору сторони досягли згоди щодо строку його дії - до 01.09.2030.

Відповідно до п. п. 10, 11 договору обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції. Орендна плата за земельну ділянку сплачується рівними частками щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця.

Підпунктом "б" п. 31 договору встановлено обов`язок орендаря сплачувати орендну плату в строки та розмірах, встановлених цим договором.

24.09.2013 між сторонами було укладено договір про внесення змін до договору оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015, в якому досягнуто згоди щодо зміни розмір орендної плати.

Рішенням Господарського суду Харківської області від 11.07.2016 у справі № 922/1535/16 вирішено внести зміни до договору оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015 шляхом визнання укладеною додаткової угоди до вказаного договору. Пункти 2, 5, 9 договору оренди землі викладено в такій редакції: "2. (редакція по договору). Кадастровий номер земельної ділянки 6310136300:16:001:0002. 5. Нормативно грошова оцінка земельної ділянки відповідно до витягу з технічної документації від 30.10.2013 № 669 становить 3 712 431,00 грн, а з урахуванням коефіцієнту інфляції за 2014 рік складає 4 636 826,00 грн. 9. Розмір орендної плати за земельну ділянку згідно з розрахунком від 06.10.2015 № 1523/15 на рік становить 8,4% від її нормативної грошової оцінки і складає 389 493,41 грн або в місяць - 32 457,78 грн" (а. с. 23 - 28, т. 1).

Відповідно до інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень від 10.03.2023 відповідний договір оренди землі від 15.02.2006 № 140667100015 є чинним.

Судами попередніх інстанцій також встановлено таке:

- з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно (від 10.03.2023 № 325400916) вбачається, що право власності на нежитлову будівлю літ. "А-1" загальною площею 18,1 кв. м, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б: з 19.10.2016 по 20.05.2021 було зареєстроване за ДП "Експогаз" СП у формі ТОВ "Експогаз" на підставі свідоцтва про право власності від 31.08.2005; з 21.05.2021 по 22.06.2021 - за ТОВ "ГАЗТРОН-УКРАЇНА" згідно з договором про задоволення вимог іпотекодержателя від 21.05.2021 № 681; з 23.06.2021 - на час розгляду спору у господарському суді за ТОВ "Род-Ник Інвест" на підставі договору купівлі-продажу нежитлової будівлі від 23.06.2021 № 1091;

- відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та реєстру прав власності на нерухоме майно (від 10.03.2023 № 325400260) право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 6310136300:06:001:0002, площею 0,1888 га, яка знаходиться за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б зареєстроване з 07.05.2013, а 16.02.2023 державним реєстратором Первомайської міської ради Харківської області Черниченко Т. О. було внесено зміни до іншого речового права; видалено орендаря ДП "Експогаз" СП у формі ТОВ "Експогаз" та додано інформацію про орендаря ТОВ "Род-Ник Інвест".

Згідно з листом ГУ ДПС у Харківській області № 1476/5/20- 40-04-02-12 ТОВ "Род-Ник Інвест" було задекларовано земельний податок за земельну ділянку з кадастровим номером 6310136300:16:001:0002 у сумі 116 775,64 грн за період з 23.06.2021 по 28.02.2022.

Позивача зазначає, що у ТОВ "Род-Ник Інвест" існує заборгованість з орендної плати у сумі 310 543,14 грн (427 318,78 грн (нарахована орендна плата за спірний період) - 116 775,64 грн (сплачений земельний податок за земельну ділянку), яка підлягає стягненню з відповідача на користь ради, та, що такі порушення відповідачем своїх зобов`язань є підставою для розірвання відповідного договору оренди землі.

Вирішуючи первісний спір, суд першої інстанції виходив з того, що у зв`язку із придбанням ТОВ "Род-Ник Інвест" нежитлової будівлі літ. "А-1", загальною площею 18,1 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б на земельній ділянці з кадастровим номером 6310136300:16:001:0002, у останнього виникло право оренди вказаної земельної ділянки на умовах, що існували у попереднього власника, розташованого на ній нерухомого майна; відповідно до норм чинного законодавства, з червня 2021 року відповідач намагався оформити набуте право користування земельною ділянкою у м. Харкові, з кадастровим номером 6310136300:16:001:0002, площею 0,1888 га на вул. Дерев`янка, 23-Б та, що лише 16.02.2023 державним реєстратором було внесено відповідні зміни до реєстру, шляхом видалення попереднього орендаря земельної ділянки та додано відомості про те, що таким орендарем є саме відповідач; з 2021 року відповідач систематично сплачував податок за відповідну земельну ділянку, про що свідчать наявні у матеріалах справи документи, а також ним було сплачено та задекларовано орендну плату у сумі 427 318,78 грн після державної реєстрації відповідного права, що підтверджується платіжним дорученням від 24.03.2023 № 3735 та уточненими податковими деклараціями. За встановлених обставин - не існування у відповідача заборгованості станом на час подачі позову, відсутності порушень з його боку зобов`язань за договором оренди землі, суд першої інстанції дійшов висновку про необґрунтованість первісних позовних вимог.

Відмовляючи у задоволенні зустрічного позову, місцевий господарський суд, керуючись ст. ст. 15, 16 ЦК України, дійшов висновку про звернення ТОВ "Род-Ник Інвест" із неефективним способом захисту своїх прав, які у цьому випадку вже захищені в силу закону.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції в частині вирішення первісного позову щодо стягнення заборгованості, апеляційний господарський суд виходив з того, що, оскільки відповідачем було сплачено заборгованість в день звернення ради із відповідною позовною заявою до Господарського суду Харківської області, тобто в процесі розгляду справи, то місцевий господарський суд повинен був закрити провадження у справі у цій частині вирішення позовних вимог на підставі п. 2 ч. 1 ст. 231 ГПК України, а не відмовляти у задоволенні позову.

Щодо позовних вимог про розірвання договору оренди землі, то апеляційний господарський суд погодився із судом першої інстанції про не доведення позивачем наявності обставин для його розірвання через систематичну не сплату орендної плати. Також зазначив про відсутність в матеріалах справи документів, якими підтверджується порушення відповідачем прав позивача у цьому випадку.

Не погоджуючись із постановою Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023 та рішенням Господарського суду Харківської області від 11.07.2023, Харківська міська рада звернулася до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить скасувати оскаржувані судові рішення в частині відмови у задоволені первісних позовних вимог про розірвання договору оренди землі та ухвалити в цій частині нове судове рішення, яким розірвати цей договір.

Посилаючись у касаційній скарзі на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник зазначає, що судом апеляційної інстанції ухвалено судове рішення без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладених у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013; судами обох інстанцій - без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду щодо стандарту доказування при оцінці доказів, викладених у постановах від 25.06.2020 у справі 924/233/18, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц; без урахування висновків Верховного Суду щодо застосування ст. ст. 526, 651 ЦК України, ст. 32 Закону України "Про оренду землі", викладених у постановах від 22.02.2022 у справі № 917/957/20, від 02.05.2018 у справі № 925/549/17, від 10.02.2021 у справі № 923/1001/19, від 10.01.2019 у справі № 904/3953/17, від 31.07.2020 у справі № 479/1073/18; висновку Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду, викладеного у постанові від 06.03.2019 у справі № 183/262/17 про те, що як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для його розірвання.

Стверджує і про такі обставини:

- відповідачем сплачено заборгованість з орендної плати за період з 23.06.2021 по 28.02.2022 лише 24.03.2023, незважаючи на те, що платежі за користування земельною ділянкою повинні були здійснюватися щомісячно протягом 30 календарних днів, наступних за останнім календарним днем звітного (податкового) місяця, що свідчить про систематичне невиконання відповідачем свого зобов`язання та є обставиною для розірвання договору оренди землі;

- відповідачем розрахунок розміру орендної плати здійснено з урахуванням щорічної індексації нормативної грошової оцінки, а не з урахуванням умов договору, які передбачають обчислення розміру орендної плати з урахуванням індексів інфляції;

- факт невиконання відповідачем своїх обов`язків, встановлених ст. ст. 24, 25 Закону України "Про оренду землі", є підставою для розірвання договору оренди землі згідно з ст. 32 цього Закону;

- вважає, що суди попередніх інстанцій порушили норми процесуального права - ст. ст. 13, 79, 80, 86, 236, 269 ГПК України.

У касаційні скарзі зазначає також про те, що з метою встановлення фактичних обставин справи, які мають суттєве значення для вирішення спору, Харківська міська рада зверталася до апеляційного господарського суду із клопотанням, в якому просила долучити до матеріалів справи копії уточнених податкових декларацій зі сплати земельного податку за 2021-2022 роки та відповіді ДПІ щодо фактичних платежів станом на дату ухвалення судового рішення, однак суд безпідставно відмовив у прийнятті відповідних доказів та дійшов помилкового висновку щодо фактичних обставин цієї справи (п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України).

Не погоджується скаржник і з додатковою постановою Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024 та просить її скасувати, ухваливши нове рішення про відмову у стягненні з нього на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої та апеляційної інстанцій.

Мотивує подання касаційної скарги на додаткову постанову на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на прийняття додаткової постанови без урахування висновків Верховного Суду, Великої Палати Верховного Суду щодо застосування:

- ст. 80, ч. ч. 1-3 ст. 269 ГПК України, викладених у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013;

- ст. ст. 13, 79, 86, 236 ГПК України, викладених у постановах від 25.05.2020 у справі 924/233/18, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц;

- ст. ст. 126, 129, 236 ГПК України, викладених у постановах від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 10.12.2019 у справі № 902/844/18, від 31.05.2022 у справі № 927/728/21, від 07.09.2022 у справі № 916/2348/21, від 09.03.2023 у справі № 925/1758/21, від 29.03.2023 у справі № 906/945/21 та в ухвалі від 29.06.2023 у справі № 910/5316/21, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, від 18.02.2022 у справі № 925/1545/20;

- ст. ст. 221, 244, 126, 129, 236 ГПК України, викладених у додатковій постанові від 23.03.2023 у справі № 990/99/22 та ухвалі від 14.09.2023 у справі № 902/1144/22.

У цій касаційній скарзі посилається на таке: судом апеляційної інстанції не враховано того, що після ухвалення судом першої інстанції рішення у справі № 922/1163/23 відповідач не звертався до цього суду із заявою про ухвалення додаткового рішення та не надавав відповідних документів на підтвердження понесення цих витрат відповідно до норм ч. 8 ст. 129 ГПК України; Господарський суд Харківської області не ухвалював судового рішення щодо стягнення витрат на професійну правничу допомогу; з апеляційною скаргою на рішення Господарського суду Харківської області від 11.07.2023 у справі № 922/1163/23 зверталася саме Харківська міська рада, яка просила переглянути судове рішення лише в частині відмови у задоволені її позовних вимог; звертаючись до суду апеляційної інстанції з вимогами про стягнення витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції відповідач надав нові докази, не порушуючи при цьому питання про визнання поважними причини його пропуску; стягнуті витрати не відповідають критеріям їх реальності та необхідності.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 14.02.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023 та рішення Господарського суду Харківської області від 11.07.2023 у справі № 922/1163/23 з підстав, передбачених п. п. 1, 4 ч. 2 ст. 287, п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 04.03.2024.

Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду за ухвалою від 11.03.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Харківської міської ради на додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на цю касаційну скаргу до 25.03.2024.

У зв`язку із запланованим відрядженням судді Волковицької Н. О., за розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 15.03.2024 № 32.2-01/433 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 922/1163/23.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 15.03.2024 та протоколу передачі судової справи (касаційної скарги, апеляційної скарги, заяви) раніше визначеному складу суду від 15.03.2024 касаційні скарги Харківської міської ради на вказані судові рішення передано для розгляду колегії суддів у складі: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Мачульський Г. М., Случ О. В.

19.03.2024 Касаційним господарським судом у складі Верховного Суду розгляд касаційних скарг Харківської міської ради на постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023, додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024, рішення Господарського суду Харківської області від 11.07.2023 у справі № 922/1163/23 об`єднано в одне касаційне провадження та призначено їх до розгляду на 02.04.2024.

У відзивах відповідач просить відмовити у задоволенні касаційної скарги позивача, поданої на судові рішення в частині вирішення спору по суті, а касаційну скаргу, подану на додаткове судове рішення - залишити без змін з підстав, наведених у цих відзивах.

Верховний Суд зазначає, що оскільки скаржником не оскаржуються судові рішення в частині закриття провадження у справі щодо первісних позовних вимог та в частині відмови у задоволені зустрічних позовних вимог, то Верховним Судом не переглядаються судові рішення в цій частині вирішення первісного та зустрічного позовів з огляду на норму ст. 300 ГПК України.

Заслухавши доповідь головуючого судді, пояснення представників сторін, переглянувши в касаційному порядку судові рішення в оскаржуваній частині, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційних скарг, з огляду на таке.

За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Земельні правовідносини, зокрема ті, які пов`язані з набуттям права оренди на земельні ділянки, укладенням договорів оренди землі тощо регулюються нормами ЦК України, ЗК України, Законом України "Про оренду землі" та іншими нормативно-правовими актами.

Статті 377 ЦК України, 120 ЗК України (тут і далі в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) регулюють питання переходу права на земельну ділянку у разі набуття права на жилий будинок, будівлю або споруду.

Так, за ст. 120 ЗК України у разі набуття права власності на жилий будинок, будівлю або споруду, що перебувають у власності, користуванні іншої особи, припиняється право власності, право користування земельною ділянкою, на якій розташовані ці об`єкти. До особи, яка набула право власності на жилий будинок, будівлю або споруду, розміщені на земельній ділянці, що перебуває у власності іншої особи, переходить право власності на земельну ділянку або її частину, на якій вони розміщені, без зміни її цільового призначення. Якщо жилий будинок, будівля або споруда розміщені на земельній ділянці, що перебуває у користуванні, то в разі набуття права власності на ці об`єкти до набувача переходить право користування земельною ділянкою, на якій вони розміщені, на тих самих умовах і в тому ж обсязі, що були у попереднього землекористувача.

Порядок і умови переходу права на оренду земельної ділянки врегульовано і в ст. 7 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Верховний Суд, здійснюючи тлумачення вказаних вище норм матеріального права, а саме ст. 7 Закону України "Про оренду землі", у постанові від 29.08.2018 у справі № 920/675/17, серед іншого, дійшов висновку, що у розумінні наведених положень при виникненні в іншої особи права власності на жилий будинок, будівлю або споруду (відповідно до договору, який містить необхідні за законом істотні умови), право попереднього власника або користувача припиняється в силу прямої вказівки закону без припинення у цілому договору оренди земельної ділянки; відповідно, новий власник об`єкта нерухомості, якому переходить право оренди, набуває права оренди за чинним договором оренди, а не у порядку повторного надання земельної ділянки, тобто має місце заміна сторони у зобов`язанні.

Велика Палата Верховного Суду вже неодноразово звертала увагу на те, що у нормах ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, а також і в інших положеннях законодавства фактично закріплений принцип "superficies solo cedit" - збудоване на поверхні слідує за нею, який є одним із основоположних принципів земельного, а також цивільного законодавства (узгоджується із постановами від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20).

Господарські суди попередніх інстанцій, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам, застосувавши правильно ст. 377 ЦК України, 120 ЗК України, ст. 7 Закону України "Про оренду землі" до спірних правовідносин, дійшли обґрунтованого висновку, що у ТОВ "Род-Ник Інвест" у зв`язку із придбанням нежитлової будівлі літ. "А-1", реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1058773263101, загальною площею 18,1 кв. м, розташованої за адресою: м. Харків, вул. Дерев`янка, 23-Б на земельній ділянці з кадастровим номером 6310136300:16:001:0002 виникло право оренди щодо вказаної земельної ділянки на умовах, що існували у попереднього власника, розташованого на ній нерухомого майна. Такий висновок судів попередніх інстанцій відповідає усталеній практиці Верховного Суду щодо застосування вказаних норм матеріального права.

Щодо наявності/відсутності підстав для розірвання договору оренди землі через систематичну несплату орендної плати, то необхідно зазначити таке.

За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості (ч. 3 ст. 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених ст. 11 цього Кодексу, зокрема безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать.

Статтею 526 ЦК України встановлено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання (ст. 610 ЦК України).

Порушення особою свого зобов`язання є наслідком застосування до неї відповідної відповідальності.

Відповідно до ст. 1 Закону України "Про оренду землі", яка кореспондується з положеннями ч. 1 ст. 93 ЗК України, орендою землі є засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства. Істотними умовами договору оренди землі є, серед іншого, орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату. Водночас, орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі (ст. 13, п. 3 ч. 1 ст. 15, ст. 21 Закону України "Про оренду землі").

Нормами ст. ст. 24, 25 Закону України "Про оренду землі" визначено права та обов`язки орендодавця і орендаря, а саме: орендодавець має право вимагати від орендаря, зокрема своєчасного внесення орендної плати. Орендар, у свою чергу, має право самостійно господарювати на землі з дотриманням умов договору оренди землі, за письмовою згодою орендодавця зводити в установленому законодавством порядку жилі, виробничі, культурно-побутові та інші будівлі і споруди та закладати багаторічні насадження та зобов`язаний приступати до використання земельної ділянки в строки, встановлені договором оренди землі, зареєстрованим в установленому законом порядку.

Статтею 31 Закону України "Про оренду землі" врегульовано припинення договору оренди землі. Так, за ч. ч. 3, 4 цієї статті договір оренди землі може бути розірваний за згодою сторін. На вимогу однієї із сторін договір оренди може бути достроково розірваний за рішенням суду в порядку, встановленому законом. Розірвання договору оренди землі в односторонньому порядку не допускається, якщо інше не передбачено законом або цим договором.

Частиною 1 ст. 32 Закону України "Про оренду землі" встановлено, що на вимогу однієї із сторін договір може бути достроково розірваний за рішенням суду у разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених ст. ст. 24 і 25 цього Закону та умовами договору, в разі випадкового знищення чи пошкодження об`єкта оренди, яке істотно перешкоджає передбаченому договором використанню земельної ділянки, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Однією із підстав для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата земельного податку або орендної плати (п. "д" ст. 141 ЗК України).

Велика Палата Верховного Суду у справі № 912/1385/17 сформувала висновок, що при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення ч. 2 ст. 651 ЦК України, відповідно до якої договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом; істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

У постанові від 06.03.2019 у справі № 183/262/17 Верховний Суд у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду зазначив, що підставою для розірвання договору оренди землі є систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому, систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Здійснюючи також тлумачення вказаних вище норм матеріального права, Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду у постанові від 20.06.2019 у справі № 383/708/16-ц зазначив, що суд апеляційної інстанції, дійшовши висновку про те, що несплата орендної плати за 2012-2015 у строк, передбачений договором оренди землі, не є систематичною несплатою орендної плати, не врахував, що сам факт систематичного порушення договору оренди земельної ділянки щодо сплати орендної плати є самостійною та достатньою підставою для розірвання такого договору, незважаючи на те, чи виплачена в подальшому заборгованість, а тому той факт, що відповідач сплатив суму заборгованості з орендної плати не має правового значення для вирішення позовних вимог про розірвання договору оренди (подібні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 22.02.2022 у справі № 917/957/20, від 02.05.2018 у справі № 925/549/17, від 10.02.2021 у справі № 923/1001/19, від 10.01.2019 у справі № 904/3953/17, від 31.07.2020 у справі № 479/1073/18, у постанові Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06.03.2019 у справі № 183/262/17).

Законодавець загальними засадами цивільного законодавства визначив, зокрема справедливість, добросовісність та розумність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК Украйни). На таких засадах має ґрунтуватися і виконання особою свого зобов`язання.

Добросовісність (п. 6 ст. 3 ЦК України) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. З огляду на вказаний принцип, особа при виконанні своїх юридичних обов`язків і здійсненні своїх суб`єктивних прав повинна діяти сумлінної та чесно.

Отже, при досліджені питання належності/неналежності виконання особою своїх зобов`язань, необхідним, при цьому, є і врахування того, чи діяла така особа з урахуванням загальних засад цивільного законодавства, які, зокрема закріплено в п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України.

Дослідивши наявні у матеріалах справи документи відповідно до норм ст. 86 ГПК України, апеляційний господарський суд встановив, що ТОВ "Род-Ник Інвест" не ухилявся від виконання своїх зобов`язань щодо внесення орендної плати, а ним навпаки здійснювалися всі необхідні дії щодо документального оформлення права користування відповідною земельною ділянкою, виконання яких, в тому числі, залежало і від відповідної ради, а також сплачувався земельний податок, а після державної реєстрації права оренди - було сплачено орендну плату в повному обсязі, що не може свідчити про порушення останнім своїх зобов`язань, а є підтвердженням добросовісності поведінки відповідача та здійснення ним своїх обов`язків з дотриманням загальних засад цивільного законодавства.

Систематичність не сплати орендної плати є підставою для розірвання договору оренди землі за рішенням суду, однак таке розірвання може відбутися лише за умови доведення відповідно до норм ст. 74 ГПК України факту існування такого порушення і його вчинення особою не менше, ніж два рази, чого суд апеляційної інстанції не встановив у цьому випадку.

Оскільки позивачем не доведено систематичність несплати відповідачем орендної плати, апеляційний господарський суд правильно відмовив у задоволенні позову про розірвання відповідного договору оренди землі.

З урахуванням наведеного, Верховний Суд дійшов висновку про те, що постанова суду апеляційної інстанції в оскаржувані частині не суперечить висновкам Верховного Суду, на які скаржник посилається в касаційній скарзі, адже у цих справах норми ст. ст. 525, 526 ЦК України, ст. 32 Закону України "Про оренду землі" застосовувалися судом за встановлених у них обставин, які не є подібними, як у справі, яка переглядається. Доводи скаржника фактично зводяться лише до надання іншої оцінки обставинам справи, встановленим судами попередніх інстанцій, що не є повноваженнями Верховного Суду з огляду на ст. 300 ГПК України та до бажання ухвалення судового рішення на його користь.

Щодо посилання скаржника на те, що судом апеляційної інстанції не враховано висновку Верховного Суду, викладеного у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013, а судами обох інстанцій - висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 25.06.2020 у справі 924/233/18, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц щодо стандарту доказування при оцінці доказів, то необхідно зазначити, що постанова апеляційного господарського суду в оскаржуваній частині не суперечить цим висновкам. З норм процесуально права вбачається, що оцінка доказів у кожній конкретній справі надається на підставі наявних у них доказів, які у справі, яка переглядається, та у справах, які наводить скаржник, не є ідентичними.

З огляду на вище вказане, відсутні підстави для скасування постанови Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023 в оскаржуваній частині з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Щодо посилання скаржника та на те, що він звертався до апеляційного господарського суду з проханням долучити до матеріалів справи копії уточнених податкових декларацій зі сплати земельного податку за 2021-2022 роки та відповіді ДПІ щодо фактичних платежів станом на дату ухвалення судового рішення, які безпідставно не було прийнято судом апеляційної інстанції (п. 4 ч. 2 ст. 287, п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України), то необхідно зазначити таке.

У ч. ч. 1, 3 ст. 74 ГПК України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Тягар доказування (onus probandi) лежить на сторонах.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів (ч. 1 ст. 86 ГПК України).

Межі перегляду справи в суді апеляційної інстанції регулюються ст. 269 ГПК України.

Так, відповідно до ч. ч. 1-3 ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Тобто єдиний винятковий випадок, коли можливим є прийняття судом апеляційної інстанції доказів з порушеннями встановленого процесуальним законом порядку - це наявність об`єктивних обставин, які унеможливлюють своєчасне вчинення такої процесуальної дії з причин, що не залежали від учасника справи, тягар доведення яких покладений на такого учасника справи.

Відповідний висновок викладений, зокрема у постановах Верховного Суду від 26.04.2021 у справі № 910/24991/15, від 11.06.2019 у справі № 906/353/17, від 05.12.2018 у справі № 910/7190/18, від 08.09.2020 у справі № 927/761/19, від 21.06.2018 у справі № 906/612/17, від 03.11.2021 у справі № 915/951/20.

У рішенні у справі "Вержбицький проти Польщі" (Wierzbicki v. Poland, заява № 24541/94, від 18.06.2002, п. 39) ЄСПЛ, посилаючись на рішення у справі "Домбо Бехер проти Нідерландів" (Dombo Beheer B.V. v. The Netherlands, заява № 14448/88, п. 33), наголосив, що стосовно судового процесу, який стосується протилежних приватних інтересів, принцип рівності сторін передбачає, що кожній стороні забезпечується достатня можливість представити свою позицію - включаючи докази - з дотриманням вимог, які не ставлять сторону в невигідне становище по відношенню до опонента.

Верховний Суд дійшов висновку, що апеляційний господарський суд відмовив у задоволенні відповідного клопотання, а також у долученні відповідних доказів не безпідставно, як помилково вважає скаржник, а з огляду на відсутність підстав для його задоволення з огляду на норму ст. 269 ГПК України. Так, апеляційний господарський суд встановив, що останнім не доведено існування об`єктивних обставин, які унеможливлювали своєчасне подання ним відповідних документів до суду першої інстанції з причин, що не залежали від заявника.

Щодо доводів касаційної скарги про порушення апеляційним господарським судом норм процесуального права - ст. ст. 13, 79, 80, 86, 236, 269 ГПК України, то необхідно зазначити, що судом було прийнято постанову в оскаржуваній частині при дотриманні норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права, які підлягали застосуванню до цих правовідносин. Незгода скаржника із постановою суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині, ухвалена відповідно до норм ст. 236 ГПК України, не є доказом неправильного застосування цим судом вказаних скаржником норм права.

Крім того, судом апеляційної інстанції було взято до уваги доводи всіх учасників справи та почуто їх, що відповідає як ст. 7 ГПК України, так і узгоджується із практикою Європейського суду з прав людини (справи "Проніна проти України", "Серявін та інші проти України").

Отже, і інша зазначена позивачем підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, також не знайшла свого підтвердження під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваної постанови суду апеляційної інстанції в оскаржуваній частині саме з цієї підстави.

Щодо оскарження додаткової постанови апеляційного господарського суду, то необхідно зазначити таке.

За змістом п. 3 ч. 1 ст. 244 ГПК України суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо судом не вирішено питання про судові витрати.

У гл. 8 роз. I ГПК України закріплений інститут судових витрат.

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи (до такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду в п. 49 постанови від 27.11.2019 у справі № 242/4741/16-ц).

Статтею 123 ГПК України встановлено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу (ст. 126 ГПК України).

Закон України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" визначає правові засади організації і діяльності адвокатури та здійснення адвокатської діяльності в Україні.

За ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - це домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт - оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" встановлено, що представництво - це вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 вказаного Закону).

Відповідно до ст. 19 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Однією з основних засад (принципів) господарського судочинства є відшкодування судових витрат сторони, на користь якої ухвалене судове рішення (п. 12 ч. 3 ст. 2 ГПК України).

Практична реалізація згаданого принципу в частині відшкодування витрат на професійну правничу допомогу відбувається в такі етапи: 1) попереднє визначення суми судових витрат на професійну правничу допомогу (ст. 124 ГПК України); 2) визначення розміру судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу між сторонами (ст. 126 ГПК України): - подання (1) заяви (клопотання) про відшкодування судових витрат на професійну правничу допомогу разом з (2) детальним описом робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, і здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, та (3) доказами, що підтверджують здійснення робіт (наданих послуг) і розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи; - зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають розподілу; 3) розподіл судових витрат (ст. 129 ГПК України).

Відповідно до ч. ч. 1, 2 ст. 126 ГПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу професійну правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката, визначається згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Разом із тим розмір судових витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду, за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду (ч. 8 ст. 129 ГПК України).

Для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч. 3 ст. 126 ГПК України).

Водночас за змістом ч. 4 ст. 126 ГПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, у тому числі в рішенні від 28.11.2002 "Лавентс проти Латвії" (Lavents v. Latvia) за заявою № 58442/00 щодо судових витрат, зазначено, що за ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод суд відшкодовує лише витрати, стосовно яких було встановлено, що вони справді були необхідними і становлять розумну суму (рішення ЄСПЛ у справах "Ніколова проти Болгарії" та "Єчюс проти Литви").

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру з огляду на конкретні обставини справи та фінансовий стан обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Так, у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява № 19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

Тобто нормами процесуального законодавства передбачено такі основні критерії визначення та розподілу судових витрат, як їх дійсність, обґрунтованість, розумність і співмірність відповідно до ціни позову, з урахуванням складності та значення справи для сторін (п. п. 33, 34, 37 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 у справі № 910/12876/19).

Не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність (подібний висновок викладений у п. 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18, у п. 135 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 у справі № 904/4507/18).

У п. 6.5 постанови від 03.03.2019 у справі № 922/445/19 об`єднана палата Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду дійшла висновку, що витрати на надану професійну правничу допомогу, у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено (п. 1 ч. 2 ст. 126 ГПК України).

Верховний Суд у постанові від 06.02.2023 у справі № 41/1-10 дійшов висновку про те, що під час вирішення питання про розподіл витрат на професійну правничу допомогу суд:

1) має право зменшити розмір витрат на професійну правничу допомогу адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, керуючись критеріями, які визначені у ч. 4 ст. 126 ГПК України (а саме: співмірність розміру витрат на оплату послуг адвоката зі складністю справи, часом, обсягом наданих адвокатом послуг, ціною позову та (або) значенням справи для сторони), але лише за клопотанням іншої сторони;

2) з власної ініціативи або за наявності заперечення сторони може відмовити стороні, на користь якої ухвалено рішення, у відшкодуванні понесених нею на правову допомогу повністю або частково, керуючись критеріями, що визначені ч. ч. 5 - 7, 9 ст. 129 ГПК України (а саме: пов`язаність витрат з розглядом справи; обґрунтованість та пропорційність розміру витрат до предмета спору, з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, у тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес; поведінка сторони під час розгляду справи щодо затягування розгляду справ; дії сторін щодо досудового вирішення спору та щодо врегулювання спору мирним шляхом; істотне перевищення або чи заявлення неспівмірно нижчої суми судових витрат порівняно з попереднім (орієнтовним) розрахунком; зловживання процесуальними правами).

Аналогічні висновки викладено у постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 02.02.2024 у справі № 910/9714/22, від 03.10.2019 у справі № 922/445/19, від 22.11.2019 у справі № 910/906/18, від 06.12.2019 у справі № 910/353/19, у постановах Верховного Суду від 01.08.2019 у справі № 915/237/18, від 24.10.2019 у справі № 905/1795/18, від 17.09.2020 у справі № 904/3583/19).

Тобто критерії, визначені ч. 4 ст. 126 ГПК України, враховуються за клопотанням заінтересованої сторони для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою наступного розподілу між сторонами за правилами ч. 4 ст. 129 цього Кодексу. Водночас критерії, визначені ч. 5 ст. 129 цього Кодексу, враховуються для здійснення безпосередньо розподілу всіх судових витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Врахувавши норми матеріального та процесуального права, які регулюють інститут таких судових витрат як витрати на професійну правничу допомогу, висновки Великої Палати Верховного Суду та Верховного Суду щодо застосування ст. ст. 126, 129 ГПК України, результати розгляду цієї справи у апеляційному господарському суді, а також те, що у відзивах на позовну заяву та на апеляційну скаргу відповідачем наводився попередній (орієнтовний) розрахунок суми судових витрат; подану ТОВ "Род-Ник Інвест" заяву щодо їх розподілу, відповідні заперечення позивача щодо цих витрат; надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам на підтвердження їх понесення відповідачем у господарських судах обох інстанцій (а. с. 154 - 159, т. 1; 101 - 108, т. 4), на підставі яких суд встановив обсяг наданих відповідачу адвокатських послуг у господарських судах попередніх інстанціях, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про стягнення з позивача на користь відповідача 20 000, 00 грн витрат на професійну правничу допомогу за розгляд справи у суді першої інстанції та - 6 000, 00 грн цих витрат за перегляд справи у апеляційному господарському суді.

Суд апеляційної інстанції встановив на підставі наявних у матеріалах справи документів, що витрати у відповідних сумах відповідають критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності) та критерію розумності їхнього розміру і є співмірними з наданими послугами відповідачу у судах.

Щодо посилання скаржника в касаційні скарзі на те, що додаткова постанова апеляційного господарського суду ухвалювалася без урахування висновку Верховного Суду щодо застосування: ст. 80, ч. ч. 1-3 ст. 269 ГПК України, викладеного у постановах від 18.06.2020 у справі № 909/965/16, від 26.02.2019 у справі № 913/632/17, від 13.01.2021 у справі № 10/Б-921/1442/2013; ст. ст. 13, 79, 86, 236 ГПК України, викладеного у постановах від 25.05.2020 у справі 924/233/18, від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц; ст. ст. 126, 129, 236 ГПК України, викладеного у постановах від 19.02.2020 у справі № 755/9215/15-ц, від 27.06.2018 у справі № 826/1216/16, від 10.12.2019 у справі № 902/844/18, від 31.05.2022 у справі № 927/728/21, від 07.09.2022 у справі № 916/2348/21, від 09.03.2023 у справі № 925/1758/21, від 29.03.2023 у справі № 906/945/21 та в ухвалі від 29.06.2023 у справі № 910/5316/21, від 12.05.2020 у справі № 904/4507/18; ст. ст. 221, 244, 126, 129, 236 ГПК України, викладеного у додатковій постанові від 23.03.2023 у справі № 990/99/22 та ухвалі від 14.09.2023 у справі № 902/1144/22, то необхідно зазначити, що ця додаткова постанова не суперечить цим висновкам, а ухвалювалася з урахуванням всіх тих необхідних критеріїв, які застосовуються при розподілу відповідних судових витрат, які бралися до уваги Верховним Судом, Великою Палатою Верховного Суду при ухвалені вищевказаних постанов. Посилаючись на ці постанови, скаржник фактично тлумачить ці висновки на свою користь.

Доводи касаційної скарги фактично зводяться до намагання скаржника переоцінити зібрані у справі докази судом касаційної інстанції та надати їм іншу оцінку, ніж та, що була зроблена судом апеляційної інстанції при вирішенні питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу, понесених відповідачем у цих судах. Але, відповідно до ч. 2 ст. 300 ГПК України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, які не були встановлені у постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглядаючи відповідно до вимог ст. 300 ГПК України, оскаржувані у справі судові рішення, в межах доводів касаційних скарг, дійшов висновку, що підстав для їх скасування чи зміни в оскаржуваній частині немає.

Згідно з ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційні скарги Харківської міської ради залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 07.12.2023 та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 08.01.2024 у справі № 922/1163/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Мачульський Г. М.

Случ О. В.