Рішення

від 10.04.2024 по справі 300/7015/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"10" квітня 2024 р. справа № 300/7015/23

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Остап`юка С.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради про визнання протиправним та скасування припису, -

ВСТАНОВИВ:

12.10.2023 ОСОБА_1 (далі позивач) звернулося в суд з адміністративним позовом до Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради (далі відповідач) про визнання протиправним та скасування припису.

17.10.2023 ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду відкрито провадження за вказаним позовом, а справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження відповідно до статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України.

19.10.2023 ухвалою суду вжито заходи забезпечення позову, шляхом зупинення дії припису за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 про усунення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини до набрання судовим рішенням в даній справі законної сили.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що посадовими особами Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради та Відділу охорони культурної спадщини Департаменту містобудування та архітектури на підставі помилкових висновків про порушення позивачем норм частини 1 статті 22, абзацу 2 частини 1 статті 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини» внесено припис за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 про усунення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини, шляхом відновлення пам`ятки, зокрема розісклити міжколонний простір на рівні першого поверху та відновити загальнодоступну галерею до попереднього вигляду. Позивач вважає оскаржуваний припис протиправним та просить його скасувати.

Відповідач направив суду відзив на позовну заяву із викладом заперечень щодо наведених позивачем обставин та правових підстав позову, з якими відповідач не погоджуються, із посиланням у ньому на відповідні норми права та твердження. Просив в задоволенні позову відмовити, з тих підстав, що 18.07.2023 працівниками відповідача за результатами огляду пам`ятки архітектури по АДРЕСА_1 , після завершення будівельних робіт, виявлено самовільне проведення робіт зі зміни пам`ятки, а саме: змінено пропорції частин будинку, силует та планування будівлі на рівні першого поверху ліквідовано загальнодоступну галерею без відповідного дозволу уповноваженого органу охорони культурної спадщини, що є порушенням частини 1 статті 22, абзацу 2 частини 1 статті 26 Закону України Про охорону культурної спадщини. Відповідна зміна пам`ятки забороняється Законом України Про охорону культурної спадщини та відповідно до частини 3 статті 47 даного Закону ОСОБА_2 зобов`язана відновити пам`ятку, про що її було поставлено вимогу у вигляді усунення порушення шляхом відновлення пам`ятки, зокрема розіскління міжколонного простору на рівні першого поверху та відновлення загальнодоступної галереї до попереднього вигляду. Зазначає, що орган охорони культурної спадщини здійснює візуальне обстеження об`єкту культурної спадщини з метою його захисту та збереження, а не вживає заходи нагляду чи контролю за господарською діяльністю суб`єкта, про що свідчать виявлені порушення. Працівниками Департаменту було здійснено охоронюваний захід (візуальний огляд), відповідно, оскаржуваний припис був винесений працівниками відповідача не в порядку здійснення контролю (нагляду) у сфері господарської діяльності позивача, а в межах виконання функцій щодо державного управління у сфері охорони культурної спадщини. Закон України «Про охорону культурної спадщини» є у спірних правовідносинах спеціальним нормативно-правовим актом, тому положення Закону України «Про основні засади державною нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» застосуванню не підлягають.

Позивач подала відповідь на відзив щодо наведених відповідачем у відзиві заперечень проти позову. Суду пояснила, що набуття спеціальним уповноваженим органом відповідних повноважень у сфері охорони культурної спадщини відбувається виключно за умови: прийняття місцевою радою рішення про створення спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини; погодження спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із Міністерством культури та інформаційної політики України; погодження призначення керівника спеціально уповноваженого органу виконавчої влади у сфері охорони культурної спадщини із Управлінням культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації. Проведення відповідних перевірок дотримання охоронного законодавства і винесення оскаржуваного припису повинні були здійснюватися уповноваженим на те органом у встановленому порядку.

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, дослідивши докази і письмові пояснення, викладених у позовній заяві, встановив наступне.

15.07.2015 між Сектором з питань охорони культурної спадщини Управління культури національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації та ОСОБА_1 укладено Охоронний договір на об`єкт культурної спадщини за №337, згідно умов якого позивач бере на себе зобов`язання щодо частини приміщень будівлі не житлового будинку АДРЕСА_1 об`єкта культурної спадщини п. 20 ст. (ОХ.№ 354-ІФ).

18.07.2023, за результатами огляду пам`ятки архітектури на АДРЕСА_1 , після завершення будівельних робіт, директором Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради Орестом Кошиком та головним спеціалістом відділу охорони культурної спадщини Департаменту містобудування та архітектури Володимиром Ідаком встановлено самовільне проведення робіт із зміни пам`ятки, а саме: змінено пропорції частин будинку, силует та планування будівлі на рівні першого поверху ліквідовано загальнодоступну галерею без відповідного дозволу уповноваженого органу охорони культурної спадщини, що є порушенням частини 1 статті 22, абзацу 2 частини 1 статті 26 Закону України «Про охорону культурної спадщини».

З метою усунення виявлених порушень вказаними особами винесено позивачу припис за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 про усунення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини, шляхом відновлення пам`ятки, зокрема розісклити міжколонний простір на рівні першого поверху та відновити загальнодоступну галерею до попереднього вигляду.

Позивач, вважаючи оскаржуваний припис протиправним, звернулася до суду з даним адміністративним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд зазначає наступне

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 54 Конституції України встановлено, що держава забезпечує збереження історичних пам`яток та інших об`єктів, що становлять культурну цінність, вживає заходів для повернення в Україну культурних цінностей народу, які знаходяться за її межами.

Правові, організаційні, соціальні та економічні відносини у сфері охорони культурної спадщини з метою її збереження, використання об`єктів культурної спадщини у суспільному житті, захисту традиційного характеру середовища в інтересах нинішнього і майбутніх поколінь визначає Закон України «Про охорону культурної спадщини» від 08.06.2000 №1805-ІІІ (далі Закон №1805-ІІІ).

Відповідно до преамбули вказаного Закону охорона об`єктів культурної спадщини є одним із пріоритетних завдань органів державної влади та органів місцевого самоврядування.

Частиною 1 статті 3 Закону №1805-ІІІ визначено, що державне управління у сфері охорони культурної спадщини покладається на Кабінет Міністрів України, спеціально уповноважені органи охорони культурної спадщини.

До спеціально уповноважених органів охорони культурної спадщини (далі - органи охорони культурної спадщини) належать:

- центральні органи виконавчої влади, що забезпечують формування та реалізують державну політику у сфері охорони культурної спадщини;

- орган виконавчої влади Автономної Республіки Крим;

- обласні, районні, Київська та Севастопольська міські державні адміністрації;

- виконавчий орган сільської, селищної, міської ради.

Відповідний виконавчий орган сільської, селищної, міської ради населеного пункту, занесеного до Списку історичних населених місць України, утворюється місцевою радою за погодженням із центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини ( частина 3 статті 3 Закону №1805-ІІІ).

Відповідно до пункту 1 Положення про Міністерство культури та інформаційної політики України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 16 жовтня 2019 р. № 885, Міністерство культури та інформаційної політики України є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України.

Міністерство культури та інформаційної політики України є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах культури, державної мовної політики, популяризації України у світі, державного іномовлення, інформаційного суверенітету України (у частині повноважень з управління цілісними майновими комплексами державного підприємства Мультимедійна платформа іномовлення України та Українського національного інформаційного агентства Укрінформ) та інформаційної безпеки, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сферах відновлення та збереження національної пам`яті, мистецтв, охорони культурної спадщини, музейної справи, вивезення, ввезення і повернення культурних цінностей.

При цьому, частиною 2 статті 5 Закону №1805-ІІІ визначено, що до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, серед іншого належить, зокрема: контроль за виконанням цього Закону, інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини; реалізація державної політики з питань охорони культурної спадщини.

Згідно з підпунктом 10 пункту «б» статті 32 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від 21.05.1997 № 280/97-ВР (далі Закон №280/97-ВР) до делегованих повноважень виконавчих органів сільських, селищних, міських рад віднесено, зокрема забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

Таким чином, відповідний виконавчий орган міської ради може бути наділений делегованими повноваженнями щодо забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання.

Частиною 4 статті 6 Закону №1805-ІІІ встановлено, що голови обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій та сільські, селищні, міські голови призначають на посаду і звільняють з посади керівників відповідних органів охорони культурної спадщини за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону.

Як наслідок, з аналізу вказаних положень законодавства встановлено, що спеціально уповноваженим органом охорони культурної спадщини на території міста Івано-Франківськ, яке віднесено до Списку історичних населених місць України є Міністерство культури та інформаційної політики України та Івано-Франківська обласна державна адміністрація. Також спеціально уповноваженим органом охорони культурної спадщини на території міста Івано-Франківськ може бути відповідний виконавчий орган Івано-Франківської міської ради, який повинен бути утворений місцевою радою виключно за погодженням із Міністерством культури та інформаційної політики України та керівник такого органу охорони культурної спадщини повинен бути призначений за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня відповідно до закону.

Відповідно до Положення про Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради, затвердженого рішенням 3 сесії 8 демократичного скликання від 24.12.2020 № 413-3, даний Департамент є виконавчим органом Івано-Франківської міської ради, який утворюється Івано-Франківською міською радою, підзвітний і підконтрольний міській раді, підпорядкований її виконавчому комітету, міському голові, першому заступнику міського голови. У складі вказаного Департаменту діє відділ охорони культурної спадщини.

Пунктом 4.1 Положення про Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради визначено, що Департамент складається з управлінь та відділів. Структура управлінь та відділів Департаменту, штатний розпис затверджується у встановленому порядку за погодженням із першим заступником міського голови.

Згідно з пунктом 5. 1 Положення про Департамент містобудування та архітектури Івано- Франківської міської ради директор Департаменту від імені Департаменту та в межах завдань, покладених на Департамент, підписує документи, пов`язані з діяльністю Департаменту; затверджує за погодженням із першим заступником міського голови положення про структурні підрозділи та посадові інструкції працівників Департаменту. Положення про відділ охорони культурної спадщини погоджується у порядку, встановленому Законом України «Про охорону культурної спадщини».

Таким чином, відповідно до вказаного Положення уповноваженим органом охорони культурної спадщини є відділ, який діє у складі Департаменту та який повинен мати окреме Положення, яке погоджується у порядку, встановленому Законом України «Про охорону культурної спадщини» Міністерством культури та інформаційної політики України.

Як встановив суд, Положення про Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради не містить грифу погодження з Міністерством культури та інформаційної політики України.

В матеріалах даної адміністративної справи містяться також копії посадових інструкцій директора Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради Ореста Кошика та головного спеціаліста відділу охорони культурної спадщини Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради Володимира Ідака та копія Розпорядження міського голови віл 11.01.2021 про призначення Ореста Кошика на посаду директора Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради з 11.01.2021 за переведенням з Управління архітектури, дизайну та містобудівної діяльності Івано-Франківської міської ради. Натомість, докази погодження посади керівника органу охорони культурної спадщини відповідним органом вищого рівня, як того вимагає частина 4 статті 6 Закону №1805-ІІІ, серед поданих документі відсутні.

Також матеріали справи містять листа Міністерства культури та інформаційної політики України від 19.10.2023 № 918/Л-978/23-ЗПІ, згідно відомостей якого, погодження створення Відділу охорони культурної спадщини Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради як спеціально уповноваженого органу у сфері охорони культурної спадщини до Міністерства культури та інформаційної політики України не надходило.

Відповідно до витягу з Єдиного Державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань від 07.11.2023, наявного у справі, Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради, ідентифікаційний код 42909845, вулиця Незалежності, будинок 9, місто Івано-Франківськ, створений за рішенням Івано-Франківської міської ради № 383-22 та зареєстрований, як юридична особа, орган місцевого самоврядування. Дата запису в ЄДР 26.03.2019.

За таких обставин, на час винесення оскаржуваного припису функціонує Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради (код ЄДРПОУ 42909845), в складі якого є відділ охорони культурної спадщини.

Натомість, вказаний Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради та створений у ньому відділ не було утворено, як місцевий територіальний орган охорони культурної спадщини за погодженням з Міністерством культури та інформаційної політики України. В свою чергою керівник вказаного ОСОБА_3 та керівник відповідного відділу не є керівником відповідного місцевого виконавчого органу охорони культурної спадщини, призначеним за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня.

Одним із конституційних принципів, на якому повинна базуватися діяльність органів державної влади та місцевого самоврядування, є принцип, відповідно до якого ці органи, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України).

Аналіз цієї норми дає змогу дійти висновку, що діяльність органів державної влади здійснюється відповідно до спеціально-дозвільного типу правового регулювання, яке побудовано на основі принципу «заборонено все, крім дозволеного законом; дозволено лише те, що прямо передбачено законом». Застосування такого принципу суттєво обмежує цих суб`єктів у виборі варіантів чи моделі своєї поведінки, а також забезпечує використання ними владних повноважень виключно в межах закону і тим самим істотно обмежує можливі зловживання з боку держави та її органів.

Вчинення ж державним органом чи його посадовою особою дій у межах компетенції, але непередбаченим способом, у непередбаченій законом формі або з виходом за межі компетенції є підставою для визнання таких дій та правових актів, прийнятих у процесі їх здійснення, неправомірними.

Визначення механізму здійснення окреслених законодавством повноважень суб`єкта владних повноважень є вкрай важливим у правовій державі, оскільки, з одного боку, запровадження відповідних процедур для реалізації функцій держави, використовуючи для цього відповідні форми і методи, визначає спосіб їх реалізації, а з другого, є способом забезпечення прав, свобод та інтересів осіб.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що Департамент містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради та створені у його складі відділи не наділені в установленому порядку делегованими повноваженнями у сфері здійснення контролю та забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, позаяк такий орган не утворений в порядку, визначеному частиною 3 статті 3 Законом України «Про охорону культурної спадщини» як місцевий виконавчий орган охорони культурної спадщини за погодженням з Міністерством культури та інформаційної політики України, а його керівник не призначений за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня.

Зі змісту припису за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 встановлено, що позивачем порушено частину 1 статті 22, абзац 2 частини 1 статті 26 Закону №1805-ІІІ.

Згідно з абзацом 2 частини 1 статті 26 Закону №1805-ІІІ консервація, реставрація, реабілітація, музеєфікація, ремонт, пристосування пам`яток місцевого значення здійснюються за наявності письмового дозволу органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції, на підставі погодженої з ними науково-проектної документації.

При цьому, до повноважень центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері охорони культурної спадщини, належить: здійснення нагляду за виконанням робіт з дослідження, консервації, реабілітації, реставрації, ремонту, пристосування та музеєфікації пам`яток, об`єктів всесвітньої спадщини та інших робіт на них (пункт 13 статті 5 Закону №1805-ІІІ).

До повноважень органу виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів охорони культурної спадщини обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій відповідно до їхньої компетенції належить: надання дозволів на проведення робіт на пам`ятках місцевого значення (крім пам`яток археології) (пункт 13 частини 1 статті 6 Закону №1805-ІІІ).

Отже, за змістом оскаржуваного припису суть виявленого порушення полягає у відсутність письмового дозволу у позивача на роботи на пам`ятках місцевого значення засклення міжколонного простору на рівні першого поверху.

Згідно листа Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації від 06.04.2021 № 474/01-010/060, наданий на запит відповідача стосовно будівельних робіт по забудові колонади, в якому вказано, що будь-які будівельні роботи в зазначеному будинку, відповідно до статті 26 Закону №1805-ІІІ здійснюються за наявності письмового дозволу органу охорони культурної спадщини обласної державної адміністрації на підставі погодженої з ним науково-проектної документації. Проектна документація на будівельні роботи, а саме щодо зміни зовнішнього вигляду через забудову колонади по вулиці Шевченка, 1, (вулиці Січових Стрільців, 12) в місті Івано-Франківську, до управління культури, національностей та релігій на розгляд та погодження не надавалася, тому письмовий дозвіл на такі роботи не видавався.

Суд зазначає, що в даній справі позивач не спростувала обставини щодо: засклення міжколонного простору на рівні першого поверху об`єкта культурної спадщини - пам`ятки культурної спадщини місцевого значення по вулиці Січових Стрільців, 12 в місті Івано-Франківську; не подання на погодження до Управління культури, національностей та релігій Івано-Франківської обласної державної адміністрації проектної документації щодо зміни зовнішнього вигляду через забудову колонади по вулиці Січових Стрільців, 12 в місті Івано-Франківську та не отримання дозволу на такі роботи.

Однак позивач наполягає, що контрольно-охоронні заходи відносно вказаного об`єкта культурної спадщини повинні здійснюватися уповноваженим суб`єктом у сфері охорони культурної спадщини, натомість зважаючи на наведені положення законодавства відповідач не відноситься до таких суб`єктів.

Враховуючи наведені положення законодавства та встановленні фактичні обставини справи, суд приходить до висновку, що правовідносини у сфері контролю за виконанням Закону «Про охорону культурної спадщини», інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини та реалізація державної політики з питань охорони культурної спадщини відносно об`єкта культурної спадщини пам`ятки культурної спадщини місцевого значення по вулиці Січових Стрільців, 12 в місті Івано-Франківську на час проведення відповідачем заходів контролю та на дату винесення оскаржуваного припису належали виключно до повноважень Міністерства культури та інформаційної політики України та Івано-Франківської обласної державної адміністрації.

При цьому, суд дійшов висновку, що відповідач в установленому порядку не був наділений делегованими повноваженнями у сфері здійснення заходів контролю з питань охорони культурної спадщини та винесення оскаржуваного припису, позаяк не є органом, який утворений в порядку, визначеному Законом України «Про охорону культурної спадщини», як місцевий виконавчий орган охорони культурної спадщини за погодженням з Міністерством культури та інформаційної політики України, з відповідним призначенням керівника за погодженням з органом охорони культурної спадщини вищого рівня.

За наведених обставин, суд вважає, що оскаржуваний припис є таким, що винесений всупереч пункту 1 частини 2 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України, а зокрема поза межами повноважень відповідача.

Крім того, суд зазначає, що Законом України «Про Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності» від 19.05.2011 № 3392-VI (із наступними змінами, далі Закон № 3392-VI) затверджено Перелік документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності та статтею 1 визначено, що термін "документ дозвільного характеру" вживається у значенні, наведеному у Законі України "Про дозвільну систему у сфері господарської діяльності". Забороняється вимагати від суб`єктів господарювання отримання документів дозвільного характеру, які не внесені до Переліку, затвердженого цим Законом.

Відповідно до статті 1 Закону № 3392-VI документом дозвільного характеру є дозвіл, висновок, рішення, погодження, свідоцтво, інший документ в електронному вигляді (запис про наявність дозволу, висновку, рішення, погодження, свідоцтва, іншого документа в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань), який дозвільний орган зобов`язаний видати суб`єкту господарювання у разі надання йому права на провадження певних дій щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності та/або без наявності якого суб`єкт господарювання не може проваджувати певні дії щодо здійснення господарської діяльності або видів господарської діяльності.

Так, одним з документів дозвільного характеру у сфері господарської діяльності, що передбачений Законом України «Про охорону культурної спадщини», є дозвіл на проведення робіт на пам`ятках місцевого значення (крім пам`яток археології), їх територіях та в зонах охорони, реєстрація дозволів на проведення археологічних розвідок, розкопок (пункт 57).

Таким чином, органи охорони культурної спадщини, здійснюючи перевірку дотримання суб`єктами господарювання законодавства у сфері охорони культурної спадщини щодо наявності/ отримання дозволу на проведення робіт на пам`ятках місцевого значення, проводять перевірку господарської діяльності таких суб`єктів, позаяк отримання цього дозволу є обов`язковою передумовою їх господарської діяльності для вчинення певних дій в межах здійснення господарської діяльності.

Перевірка суб`єкта господарювання на предмет дотримання ним у своїй господарській діяльності вимог законодавства згідно зі статтею 1 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» являє собою державний нагляд (контроль), під яким розуміється діяльність уповноважених законом центральних органів виконавчої влади, їх територіальних органів, державних колегіальних органів, органів виконавчої влади Автономної Республіки Крим, органів місцевого самоврядування в межах повноважень, передбачених законом, щодо виявлення та запобігання порушенням вимог законодавства суб`єктами господарювання та забезпечення інтересів суспільства, зокрема належної якості продукції, робіт та послуг, допустимого рівня небезпеки для населення, навколишнього природного середовища. Заходами державного нагляду (контролю) є планові та позапланові заходи, які здійснюються шляхом проведення перевірок, ревізій, оглядів, обстежень та інших дій.

Відтак, позаяк ні Законом №1805-ІІІ, ні жодним іншим нормативно-правовим актом не врегульований порядок здійснення органами охорони культурної спадщини контролю за виконанням вищевказаного Закону та інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини, а в статті 2 Закону України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності» від 05.04.2007 № 877-V (далі також Закон № 877-V) до переліку правовідносин, на які не поширюється його дія, не включено заходи контролю за господарською діяльністю, пов`язаною з об`єктами культурної спадщини, суд дійшов висновку, що при здійсненні органами охорони культурної спадщини контролю за виконанням Закону №1805-ІІІ та інших нормативно-правових актів про охорону культурної спадщини, слід керуватись Законом України «Про основні засади державного нагляду (контролю) у сфері господарської діяльності», як таким, що визначає загальний порядок здійснення заходів державного нагляду (контролю).

Таким чином, суд приходить до висновку, що дія Закону № 877-V поширюється на правовідносини у сфері здійснення державного контролю та забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, дотриманням вимог законодавства України про культурного надбання, оскільки провадження суб`єктом земельних відносин господарської діяльності, пов`язаної з використанням та охороною об`єктів культурної спадщини несе ризики настання негативних наслідків від провадження такої, що вимагає здійснення контрольних функцій з боку держави для забезпечення охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, а також повинно забезпечуватися використання ними владних повноважень виключно на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України.

Суд зазначає, що одним із суттєвих елементів принципу верховенства права є принцип юридичної визначеності. Цей принцип має різні прояви, зокрема, він є одним із визначальних принципів «доброго врядування» і «належної адміністрації» (встановлення процедури і її дотримання), частково збігається з принципом законності (чіткість і передбачуваність закону, вимоги до «якості» закону).

Зокрема, у пунктах 70- 71 рішення в справі «Рисовський проти України» (заява № 29979/04), ухваленого 20 жовтня 2011 року (набуло статусу остаточного 20 січня 2012 року), Європейський суд з прав людини, аналізуючи відповідність цього мотивування Конвенції, підкреслює особливу важливість принципу «належного урядування». Він передбачає, що в разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (див. рішення у справах «Беєлер проти Італії» [ВП] (Beyeler v. Italy [GC]), заява № 33202/96, п.120, ECHR 2000-I, «Онер`їлдіз проти Туреччини» [ВП] (Oneryildiz v. Turkey [GC]), заява № 48939/99, п. 128, ECHR 2004-XII,«Megadat.com S.r.l. проти Молдови» (Megadat.com S.r.l. v. Moldova), заява № 21151/04, п. 72, від 08 квітня 2008 року, і «Москаль проти Польщі» (Moskal.), заява № 10373/05, п. 51, від 15 вересня 2009 року). Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (див., наприклад, рішення у справах «Лелас19.12.23, 16:08 https://reyestr.court.gov.ua/Review/115629917 8/12 проти Хорватії» (Lelas v. Croatia), заява № 55555/08, п. 74, від 20 травня 2010 року, і «Тошкуце та інші проти Румунії» (Toscuta and Othersv.), заява № 36900/03, п. 37, від 25 листопада 2008 року) і сприяти юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (див. зазначені вище рішення у справах «Онер`їлдіз проти Туреччини» (Oneryildiz v. Turkey), п. 128, та «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy), п. 119).

Принцип «належного урядування», як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість (див. зазначене вище рішення у справі «Москаль проти Польщі» (Moskal v. Poland), № 10373/05,п. 73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною (inter alia), санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме собою суперечило б загальним інтересам (там само). З іншого боку, потреба виправити минулу «помилку» не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу(рішення у справі «Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки» (Pincova and Pine v. the Czech Republic), № 36548/97, п. 58). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі «Лелас проти Хорватії»(Lelas v. Croatia), п. 74).

Отже, на переконання суду, цілі й завдання Закону № 877-V корелюються з повноваженнями органу, який здійснює державний контроль за використанням та охороною культурної спадщини, дотриманням вимог законодавства України охорони пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, визначеними Законом №1805-ІІІ. Одночасно норми Закону № 877-V варто застосувати як загальні норми щодо основних принципів і порядку здійснення державного контролю у сфері господарської діяльності, пов`язаної з охороною пам`яток історії та культури, збереження та використання культурного надбання, разом із нормами спеціального Закону №1805-ІІІ, який окреслює лише загальні риси організації із здійснення державного контролю за використанням та охороною земель у сукупності як такі, що не суперечать змісту цих норм щодо процедурних питань, пов`язаних із проведенням відповідної перевірки в межах державного контролю.

Суд вважає, що саме такий підхід відповідає основним принципам державного нагляду (контролю), тим самим усуває невідповідність критерію «якості закону», який притаманний обом законам, оскільки принцип «належного урядування» є вкрай важливим для розбудови правової держави. Кожна посадова особа суб`єкта владних повноважень під час ухвалення рішення та вчинення певної дії має дотримуватися зазначеного принципу, оскільки дотримання всіх його складових дозволяє забезпечити високий рівень правовладдя в Україні.

Правова позиція щодо порядку застосування положень Закону № 877-V при здійсненні контрольно- охоронних заходів за об`єктами, що знаходяться під охороною держави визначена у постанові Верховного Суду у складі судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду від 12 грудня 2023 року у справі № 160/7116/19. Аналогічна правова позиція також була викладена в ухвалі Вищого адміністративного суду України від 24.05.2016 у справі №815/2818/15 (К/800/8671/16).

Слушними є також висновки, викладені в рішенні ЄСПЛ у справі «Волков проти України» (заява № 21722/11, п. 170, 171). Зокрема, характеризуючи загальні принципи законності втручання, Суд наголосив на тому, що вислів «згідно із законом» також стосується якості закону, вимагаючи, щоб він був доступний для зацікавленої особи, яка, крім того, повинна мати можливість передбачити наслідки його дії щодо себе (рішення у справі «Копп проти Швейцарії» (Корр.), заява № 23224/94, п. 55); «якість закону» передбачає, inter alia (з лат. «серед інших речей і справ»), що формулювання національного законодавства повинно бути достатньо передбачуваним, щоб дати особам адекватну вказівку щодо обставин та умов, за яких державні органи мають право вдатися до заходів, що вплинуть на конвенційні права особи (рішення у справі «С.G. та інші проти Болгарії» (С.G. and Others v. Bulgaria), заява № 1365/07, п. 39); законодавство повинно забезпечувати певний рівень юридичного захисту проти свавільного втручання з боку державних органів (рішення у справі «Р.G. та J.Н. проти Сполученого Королівства» (P.G. and J.Н. v. the United Kingdom), заява № 44787/98, п. 46).

З урахуванням викладеного підходу ЄСПЛ виправданим є застосування правил та порядку, визначених Законом № 877-V, під час проведення заходів контролю за використанням та охороною культурної спадщини, дотриманням вимог законодавства України, як таких, що гарантують певну передбачуваність наслідків від дій контролюючого органу, захист від свавільного втручання контролюючого органу. У такий спосіб процедурна визначеність заходів контролю сприяє дотриманню правомірної поведінки всіма учасниками правовідносин у сфері контролю за дотриманням вимог земельного законодавства.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає протиправним та таким, що підлягає скасуванню припис за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 про усунення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

Відповідно до статті 8 Конституції України, статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та частини першої статті 17 Закону України від 23 лютого 2006 року «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого зокрема людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави, та застосовує цей принцип з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Європейський суд з прав людини в рішенні у справі «Гарсія Руїз проти Іспанії» (рішення від 21 січня 1999 року), зокрема, зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини і зобов`язує суди викладати підстави для своїх рішень, це не можна розуміти як вимогу давати докладну відповідь на кожний аргумент.

Також суд враховує положення Висновку №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень (пункти 32-41), в якому, серед іншого, звертається увага на те, що усі судові рішення повинні бути обґрунтованими, зрозумілими, викладеними чіткою і простою мовою і це є необхідною передумовою розуміння рішення сторонами та громадськістю; у викладі підстав для прийняття рішення необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави захисту; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Таким чином, решта доводів учасників справи на спірні правовідносини не впливають та висновків суду по суті спору не змінюють, оскільки вони не є визначальними для прийняття рішення у цій справі.

Як наслідок, суд вважає заявлений позивачем адміністративний позов обґрунтованим та таким, що підлягає до задоволення в повному обсязі.

Частина 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України передбачає, що при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Документально підтвердженими судовими витратами в даній справі є витрати позивача на сплату судового збору в розмірі 1 073, 60 гривень відповідно до платіжної інструкції за № 0086110027 від 13.10.2023, на сплату судового збору за подання заяви про забезпечення позову в розмірі 805, 20 гривень відповідно до платіжної інструкції за № 0086110028 від 13.10.2023.

Таким чином, враховуючи, що заявлені позовні вимоги підлягають до задоволення, суд робить висновок про стягнення на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань відповідача сплачений судовий збір в розмірі 1 878, 80 гривень.

Вжиті ухвалою суду від 19.10.2023 заходи забезпечення позову в цій справі зберігають свою дію до набрання законної сили судовим рішенням.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) до Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради (індекс 76000, вулиця Незалежності, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 42909845) про визнання протиправним та скасування припису, задовольнити повністю.

Визнати протиправним та скасувати за припис за № 147/31.1-15/07в від 18.07.2023 про усунення порушень законодавства у сфері охорони культурної спадщини.

Стягнути на користь ОСОБА_1 ( АДРЕСА_2 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ) за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту містобудування та архітектури Івано-Франківської міської ради (індекс 76000, вулиця Незалежності, будинок 9, місто Івано-Франківськ, код ЄДРПОУ 42909845) сплачений судовий збір в розмірі 1 878 (одна тисяча вісімсот сімдесят вісім) гривень.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Відповідно до статтей 255, 295, 297 Кодексу адміністративного судочинства України, апеляційна скарга на рішення суду подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Суддя Остап`юк С.В.