Постанова

від 21.03.2024 по справі 495/8579/15-ц

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/586/24

Справа № 495/8579/15-ц

Головуючий у першій інстанції Прийомова О. Ю.

Доповідач Драгомерецький М. М.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.03.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді: Драгомерецького М.М.,

суддів колегії: Громіка Р.Д., Сегеди С.М.,

при секретарі: Узун Н.Д.,

за участю: ОСОБА_1 та його адвоката Панькова В.В.,

переглянув у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_2 на рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 15 вересня 2021 року за позовом ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «М.Д.Н.» про поділ спільного майна подружжя, -

В С Т А Н О В И В:

26 листопада 2015 року ОСОБА_2 звернулась до суду з позовом до ОСОБА_1 , Приватного підприємства «М.Д.Н.» (далі ПП «М.Д.Н.») про поділ спільного майна подружжя, в якому просила суд визнати за ОСОБА_3 право власності в порядку поділу спільної сумісної власності подружжя на:

- 2/3 частки квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 ;

- 2/3 частки гаражу, розташованого за адресою: АДРЕСА_2 ;

- 2/3 частки статутного капіталу та майна ПП «М.Д.Н.», юридична адреса якого: АДРЕСА_3 .

В обґрунтування позовних вимог вказано, що сторони перебували у зареєстрованому шлюбі з 24 червня 1995 року, який було розірвано рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07.04.2014.

За час спільного проживання у шлюбі сторонами було нажито наступне нерухоме майно, яке є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя: квартира АДРЕСА_4 ; гараж АДРЕСА_5 .

Позивачка також вказує, що за рахунок спільних зусиль та спільних коштів було створено ПП «М.Д.Н.», для чого було взято банківський кредит на купівлю дорогого обладнання, необхідного для роботи фото центру. Під заставу була закладена спільна квартира.

Позивачка ОСОБА_2 стверджує, що тривалий час родина була змушена обмежувати себе задля повернення вищезазначеного банківського кредиту.

Також було придбано приміщення за адресою: АДРЕСА_6 , однак, усе майно було зареєстровано одноособово за відповідачем, та згідно установчих документів засновником ПП «М.Д.Н.» було зазначено лише ОСОБА_1 , який вже після розірвання шлюбу, з метою уникнення поділу майна, у листопаді 2014 року офіційно переоформив ПП «М.Д.Н.» на свого батька.

Посилаючись на рішення Конституційного суду України по справі №1-8/2012 від 19.09.2010 за №17-рп/2012/ та в силу положень ст. 61 СК України, ОСОБА_2 вважає, що статутний капітал та майно ПП «М.Д.Н.» є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

З урахуванням викладеного, а також посилаючись на факт перебування на її утриманні дітей подружжя, ОСОБА_2 просить при поділі майна подружжя відступити від рівності часток.

В письмових заперечень на позов відповідач ОСОБА_1 не погоджується із можливістю правозастосування до даних правовідносин позиції Конституційного суду України по справі №1-8/2012 від 19.09.2010 за №17-рп/2012/ та положень чинного сімейного законодавства, з підстав того, що ПП «М.Д.Н.» було створено у 1996 році, проте за нормою Вищого Закону України, що оговорено в ст. 58 Конституції, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

Також зазначає, що неможливість застосування висновків, які містяться у Рішенні КС України, на яке посилається позивачка до визначення прав на ПП «М.Д.Н.» є обґрунтовано й фактом того, що корпоративні права ПП «М.Д.Н.» не були та не є спільною сумісною власністю подружжя, оскільки не були майном та річчю у розумінні нормативного визначення на той час норм.

Статутний капітал та майно ПП «М.Д.Н.» не були сформовані за рахунок спільної сумісної власності подружжя. Приватне підприємство було створено виключно за рахунок зусиль та коштів батька відповідача та самого відповідача. Грошові кошти на створення та реєстрацію ПП «М.Д.Н.» були отримані від батька відповідача в дар ще 04 липня 1996 року. Грошові кошти для внесення в статутний капітал відповідач отримав від свого батька за договором дарування від 07.10.2005. Відповідно до змісту вказаних договорів, грошові кошти за ними передані в особисту приватну власність відповідача та не можуть бути використанні для передачі у спільну сумісну власність подружжя.

Відповідач також не погоджується із твердженням позивачки про те, що ОСОБА_1 офіційно переоформив ПП «М.Д.Н.» на свого батька. Так, відповідно до заяви, яка посвідчена приватним нотаріусом Холудєєвою С.М. 12.11.2014 та відповідно до Протоколу №3 власника ПП «М.Д.Н.». від 12.11.2014, ОСОБА_1 вийшов зі складу власників ПП «М.Д..Н.», а ОСОБА_4 був включений до складу власників із внесенням вкладу статутного капіталу у розмірі 586 000 грн. Тобто ОСОБА_1 не відчужував свій вклад до ПП «М.Д.Н.» ОСОБА_4 , а вийшов зі складу засновників.

Відповідач також не погодився, що квартира та гараж, зазначені в позові, є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, з підстав передання грошових коштів та земельного паю на їх придбання виключно у особисту приватну власність за договорами дарування.

З огляду на вищевикладене, відповідач ОСОБА_1 просив відмовити у задоволенні позовних вимог повністю.

Рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 15 вересня 2021 року в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

Не погодившись із вищезазначеним рішення суду, ОСОБА_2 звернувся до суду із апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення Білгород-Дністровськогоміськрайонного судуОдеської областівід 15вересня 2021року та ухвалити нове судове рішення, яким задовольнити її позовні вимоги в повному обсязі, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права.

Позивачка ОСОБА_2 в судове засідання до суду апеляційної інстанції не з`явилась, про розгляд справи неодноразово була повідомлена належним чином та завчасно, про що свідчать рекомендовані повідомлення про направлення судових повісток-повідомлень про судове засідання.

Позивачці ОСОБА_2 судові повістки-повідомлення неодноразово надсилались на адресу місця її проживання, яка вказана нею особисто в апеляційній скарзі, однак судова кореспонденція поверталась до суду із довідкою поштового відділення про причини повернення «адресат відсутній за вказаною адресою».

Відповідно до ч. 1 ст.131ЦПК України учасники судового процесу зобов`язані повідомляти суд про зміну свого місця проживання (перебування, знаходження) або місцезнаходження під час провадження справи.

У разі відсутності заяви про зміну місця проживання або місце знаходження судова повістка надсилається учасникам справи, які не мають офіційної електронної адреси та за відсутності сповістити їх за допомогою інших засобів зв`язку, що забезпечують фіксацію повідомлення або виклику на останню відому судові адресу і вважається доставленою, навіть якщо учасник судового процесу за цією адресою більше не проживає або не знаходиться.

Право на доступ до суду, передбачено пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка передбачає таке: «Кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи незалежним і безстороннім судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру».

Статтю 6 Конвенції не можна тлумачити як таку, що встановлює певну форму обслуговування судової кореспонденції. Від національних органів влади також не вимагається забезпечення бездоганного функціонування поштової системи. Тим не менш, загальна концепція справедливого судового розгляду охоплює фундаментальний принцип змагальності процесу. Невручення стороні належним чином судових документів може позбавити його або її можливості захищати себе у провадженні.

У справі «Гарячий проти України» (заява №43925/18) ЄСПЛ вказав, що хоча загальна концепція справедливого судового розгляду та фундаментальний принцип змагальності провадження вимагають, щоб судові документи були належним чином вручені учаснику судового процесу, стаття 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод не заходить так далеко, щоб зобов`язувати національні органи влади забезпечити бездоганне функціонування поштової системи. Органи влади можуть бути притягнуті до відповідальності лише за не надіслання відповідних документів заявнику. Той факт, що заявник, не отримав кореспонденцію, надіслану йому апеляційним судом, сам по собі недостатній для того, щоб стати аргументованою підставою для заяви про те, що були порушені його права, передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод.

Направлення листа рекомендованою кореспонденцією на дійсну адресу є достатнім для того, щоб вважати повідомлення належним, оскільки отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а, у даному випадку, апеляційного суду.

Зазначеного висновку дійшов Верховний Суд в постанові від 23 січня 2023 року по справі №496/4633/18 (провадження №61-11723св22).

Таким чином, оскільки ОСОБА_2 не надала відомостей про зміну свого місця проживання або місцезнаходження під час провадження справи, та враховуючи, що судова повістка-повідомлення про судове засідання була направлена ОСОБА_2 листом рекомендованою кореспонденцією на дійсну її адресу, яку вона зазначила як адресу проживання, та враховуючи, що отримання зазначеного листа адресатом перебуває поза межами контролю відправника, а саме суду, апеляційний суд в достатній мірі виконав обов`язок щодо повідомлення позивача про дату, час та місце розгляду справи.

Крім того, ОСОБА_2 , як ініціатор перегляду даної справи в апеляційному порядку зобов`язана цікавитись відомим їй провадженням, не ухилятись від отримання інформації про рух справи та не допускати свідомих маніпуляцій для затягування судового процесу.

Згідно ст. ст. 13, 43 ЦПК України особа, яка бере участь у справі, розпоряджається своїми процесуальними правами на власний розсуд. Особи, які беруть участь у справі, зобов`язані добросовісно здійснювати свої процесуальні права та виконувати процесуальні обов`язки. На осіб, які беруть участь у справі, також покладається обов`язок не допускати свідомих маніпуляцій та ухилень від отримання інформації про рух справи.

Відповідно до приписів ст. 367 ЦПК України апеляційний суд переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів і вимог апеляційної скарги.

Статтею 372 ЦПК України передбачено, що апеляційний суд відкладає розгляд справи в разі неявки у судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про вручення йому судової повістки або за його клопотанням, коли повідомлені ним причини неявки буде визнано поважними.

Неявка сторін або інших учасників справи, належним чином повідомлених про дату, час і місце розгляду справи, не перешкоджає розгляду справи.

Крім того, Верховний Суд в постанові від 01 жовтня 2020 року по справі №361/8331/18 висловився, що якщо представники сторін чи інших учасників судового процесу не з`явилися в судове засідання, а суд вважає, що наявних у справі матеріалів достатньо для розгляду справи та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, не відкладаючи розгляду справи, він може вирішити спір по суті. Основною умовою відкладення розгляду справи є не відсутність у судовому засіданні сторін, а неможливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні.

Таким чином, враховуючи строки розгляду справи, баланс інтересів сторін у якнайскорішому розгляді справи, усвідомленість її учасників про розгляд справи, достатньої наявності у справі матеріалів для її розгляду та ухвалення законного і обґрунтованого рішення, колегія суддів вважає можливим розглянути справу за відсутності належним чином повідомлених про дату і час судового засідання учасників справи.

Заслухавши суддю-доповідача, відповідача ОСОБА_1 та його адвоката Панькова В.В., які просили залишити рішення суду першої інстанції без змін та відмовити в задоволенні апеляційної скарги, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга задоволенню не підлягає, з огляду на наступне.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі (ст. 2 ЦПК України).

Цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, можуть бути: договори та інші правочини; інші юридичні факти. Порушення, невизнання або оспорювання суб`єктивного права є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту (ст. ст. 11, 15 ЦК України).

Крім того, частиною 1 ст.4ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Статтею 41 Конституції України встановлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно ст. 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом. Кожен має право будь-якими не забороненими законом засобами захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань.

Відповідно до частини першої статті 58 Конституції України, закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Згідно статті 5 ЦК України, акти цивільного законодавства регулюють відносини, які виникли з дня набрання ними чинності. Акт цивільного законодавства не має зворотної дії у часі, крім випадків, коли він пом`якшує або скасовує цивільну відповідальність особи. Якщо цивільні відносини виникли раніше і регулювалися актом цивільного законодавства, який втратив чинність, новий акт цивільного законодавства застосовується до прав та обов`язків, що виникли з моменту набрання ним чинності. Визнання закону таким, що втратив чинність, припиняє його дію в повному обсязі.

Відповідно до пункту 1 розділу VII «Прикінцеві Положення» Сімейного кодексу України, цей Кодекс набув чинності одночасно з набуттям чинності Цивільним кодексом України, тобто з 01 січня 2004 року.

За загальним правилом дії законів та інших нормативно-правових актів у часі (ч. 1 ст. 58 Конституції України) норми СК України застосовуються до сімейних відносин, які виникли після набрання ним чинності, тобто не раніше 01 січня 2004 року. До сімейних відносин, які вже існували до 01 січня 2004 року, норми СК України застосовуються в частині лише тих прав і обов`язків, що виникли після набрання ним чинності.

Статтею 22 Кодексу про шлюб та сім'ю України (далі КпШС України) передбачено, що майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю.

Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. Подружжя користується рівними правами на майно і в тому разі, якщо один з них був зайнятий веденням домашнього господарства, доглядом за дітьми або з інших поважних причин не мав самостійного заробітку.

Як визначено у п. 5 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах за позовами про захист права приватної власності» від 22.12.1995, розглядаючи позови, пов`язані з спільною власністю громадян, суди повинні виходити з того, що відповідно до чинного законодавства спільною сумісною власністю є майно, нажите подружжям за час шлюбу, майно, придбане внаслідок спільної праці членів сім`ї чи майно, що є у власності осіб, які ведуть селянське (фермерське) господарство, якщо письмовою угодою відповідно між членами сім`ї чи членами селянського (фермерського) господарства не передбачено інше, або майно, придбане внаслідок спільної праці громадян, що об`єдналися для спільної діяльності, коли укладеною між ними письмовою угодою визначено, що воно є спільною сумісною власністю квартира (будинок), кімнати в квартирах та одноквартирних будинках, передана при приватизації з державного житлового фонду за письмовою згодою членів сім`ї наймача у їх спільну сумісну власність.

У відповідності до ч. 1 ст. 24 КпШС України, майно, яке належало кожному з подружжя до одруження, а також одержане ним під час шлюбу в дар або в порядку успадкування, є власністю кожного з них.

Згідно ч. 1 ст. 28 КпШС України, в разі поділу майна, яке є спільною сумісною власністю подружжя, їх частки визнаються рівними.

В окремих випадках суд може відступити від начала рівності часток подружжя, враховуючи інтереси неповнолітніх дітей або інтереси одного з подружжя, що заслуговують на увагу.

За умовами ч. 2 ст. 29 КпШС України, поділ спільного майна подружжя може бути проведений як під час перебування в шлюбі, так і після розірвання шлюбу.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України в пунктах 23, 24 Постанови від 21 грудня 2007 року «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про шлюб, розірвання шлюбу, визнання його недійсним та поділ майна подружжя», вирішуючи спори між подружжям про майно, необхідно встановлювати обсяг спільно нажитого майна, наявного на час припинення спільного ведення господарства, з`ясовувати джерело і час його придбання. Спільною сумісною власністю подружжя, зокрема, можуть бути: квартири, жилі й садові будинки; земельні ділянки та насадження на них, продуктивна і робоча худоба, засоби виробництва, транспортні засоби; грошові кошти, акції та інші цінні папери, паєнакопичення в житлово-будівельному, дачно-будівельному, гаражно-будівельному кооперативі; грошові суми та майно, належні подружжю за іншими зобов`язальними правовідносинами, тощо.

До складу майна, що підлягає поділу, включається загальне майно подружжя, наявне у нього на час розгляду справи, та те, що знаходиться у третіх осіб.

При поділі враховуються також борги подружжя та правовідносини за зобов`язаннями, що виникли в інтересах сім`ї (ч. 4 ст. 65 СК України).

Тобто статус спільної сумісної власності визначається такими чинниками, як час набуття майна за кошти, за які таке майно було набуте (джерело набуття).

Це не суперечить правовій позиції Верховного Суду України у справі №6-399цс17 де зазначено, що належність майна до спільної сумісної власності подружжя визначається не тільки фактом придбання його під час шлюбу, але й спільною участю подружжя коштами або працею в набутті майна.

Застосовуючи норму статті 60 СК України та визначаючи право спільної сумісної власності подружжя на майно, суд повинен установити не тільки факт набуття майна під час шлюбу, але й той факт, що джерелом його набуття були спільні сумісні кошти або спільна праця подружжя.

Судом першої інстанції встановлено, що 24 червня 1995 року сторони уклали шлюб, відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 , який був розірваний рішенням Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 07.04.2014, справа №495/8827/13-ц.

Від шлюбу сторони мають двох дітей ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_2 ), та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 (свідоцтво про народження серії НОМЕР_3 .

ОСОБА_1 на праві власності належить квартира, розташована за адресою: АДРЕСА_1 , на підставі свідоцтва про право власності від 03.03.1997, виданого на підставі рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 19.02.1997 за №173 та гараж № НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_3 , на підставі свідоцтва про право власності серії НОМЕР_5 від 14.06.2005, виданого на підставі рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради від 29.11.2004 року за №810, що підтверджується Інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо суб`єкта за №43659971 від 11.09.2015.

Згідно договору дарування від 04.07.1996, ОСОБА_4 було передано ОСОБА_1 в дар в особисту приватну власність безповоротно грошові кошти у розмірі 200 000 крб, для створення, реєстрації та діяльності приватного підприємства «М.Д.Н.».

У вищезазначеному договорі дарування від 04.07.1996 вказано, що грошові кошти, отримані від ОСОБА_4 ОСОБА_1 не можуть бути використані для дарування іншій особі, придбання будь-якого майна чи інвестування, крім для цілей, обумовлених договором, тобто виключно для створення, реєстрації та діяльності ПП «М.Д.Н.». Також грошові кошти не можуть бути передані в спільну сумісну власність та не можуть бути використані для створення окремих об`єктів прав власності, для створення загальної спільної сумісної власності подружжя тощо.

Умовами договору передбачалось, що ПП «М.Д.Н.», що буде створено за грошові кошти, окреслені договором, буде виключно приватною власністю сторони ОСОБА_1 , а ОСОБА_4 буде й надалі по мірі можливостей фінансувати його діяльність (т. 1 а.с. 55).

07 жовтня 2005 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 було укладено договір дарування, за умовами якого ОСОБА_4 передав у приватну власність ОСОБА_1 безкоштовно грошові кошти в розмірі 576 000 грн, виключно для внесення в статутний капітал ПП «М.Д.Н.», що знаходиться в приватній власності ОСОБА_1 .. В договір наявна примітка про неможливість передачі даних коштів у спільну сумісну власність чи придбання майна для створення спільної сумісної власності подружжя.

Відповідно до нотаріально посвідченої заяви від 12.11.2014, засновник та власник ПП «М.Д.Н.» ОСОБА_1 вийшов зі складу засновників.

Також встановлено, що у зв`язку із внесенням до ПП «М.Д.Н.» статутного капіталу в розмірі 586 000 грн, включено до складу засновників ОСОБА_4 , згідно Протоколу №3 власника засновника ПП «М.Д.Н.».

Згідно Витягу з Єдиного держаного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців, станом на 07.12.2015, єдиним засновником (власником) є ОСОБА_4 із розміром статутного капіталу 586 000 грн.

Відносно зареєстрованого на праві власності одноособово у відповідача майна у вигляді гаражу № НОМЕР_4 за адресою: АДРЕСА_3 та квартири АДРЕСА_7 , судом встановлено наступне.

21 листопада 1996 року між ОСОБА_4 та директором кооперативного підприємства будівельної індустрії «Днестр» в особі директора ОСОБА_4 був укладений договір дарування, за умовами якого обдарований ОСОБА_1 прийняв в дар від дарувальника ОСОБА_4 в особисту приватну власність пай в товаристві власників квартир «Курган» на квартиру АДРЕСА_7 .

Згідно п. 4 вищенаведеного договору, пай передавався обдарованому в особисту приватну власність, тому квартира АДРЕСА_7 також за умовами даного правочину мала бути оформлена в особисту приватну власність обдарованого ОСОБА_1 ..

Оскільки пай ОСОБА_1 був прийнятий в товаристві власників квартир «Курган», то відповідачу було видано довідку №8 від 27.01.1997 про те, що його внесок у будівництво трикімнатної кооперативної квартири АДРЕСА_7 , за період будівництва з 1992-1996 становить 7 203 грн.

19 лютого 1997 року ОСОБА_1 було видано свідоцтво про право власності на кооперативну квартиру АДРЕСА_7 на підставі рішення виконкому Білгород-Дністровської міської ради народних депутатів.

Судом також встановлено, що гараж, який знаходиться на праві власності у відповідача не є спільною сумісною власністю подружжя, з огляду на наступне.

Відповідно до умов договору дарування між ОСОБА_4 (дарувальник) та ОСОБА_1 (обдарований), ОСОБА_4 передав у особисту приватну власність ОСОБА_1 безоплатно грошові кошти в розмірі 5 000 грн, виключно для фінансування гаражу за адресою: АДРЕСА_3 . Також, у п. 3 вищевказаного правочину зазначалось, що грошові кошти у розмірі 5 000 грн не можуть бути використані для передачі у власність іншій особі, для передачі в спільну сумісну власність (включаючи спільну сумісну діяльність подружжя) та не можуть бути використані для створення іншого майна чи прав власності подружжя та повинні бути використанні виключно для фінансування та оформлення права особистої приватної власності ОСОБА_1 на гараж за адресою: АДРЕСА_3 .

Згідно рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду у справі №2-1428/2004 року від 28.05.2004, за ОСОБА_1 визнано право власності на гараж № НОМЕР_4 по АДРЕСА_3 , також вказано, що рішенням виконкому №740 від 18.07.1996 ТСК «Куркан» була надана земельна ділянка площею 0,38 га під будівництво 25 квартирного жилого будинку по АДРЕСА_8 , згідно розробленого плану.

За рішенням виконкому №1073 від 25.09.1997 будинок був зданий в експлуатацію. Пізніше в проект будівництва були внесені будівництво блоку гаражів. Проте дозвіл отримано не було. В дійний час будівництво гаражів закінчено.

Висновком Управління містобудування та архітектури від 17.03.2004 за №26 узгоджено право власності на ОСОБА_1 на гараж № НОМЕР_4 по АДРЕСА_3 .

Відмовляючи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 суд першої інстанції вказав, що з матеріалів справи не вбачається, та всупереч наведених вище положень законодавства, що діяло на момент виникнення спірних правовідносин, та в момент набуття у власність відповідачем гаражу, коли діяли норми діючого СК України, позивачем не надано жодного доказу приймання відповідної участі у створенні майна ПП «М.Д.Н.»., або будівництві кооперативної квартири АДРЕСА_7 або гаражу № НОМЕР_4 , по АДРЕСА_3 , або участі у їх фінансуванні, що також спростовано джерелом надходження коштів на створення підприємства та будівництва (набуття у власність) нерухомого майна, про яке йдеться у позові, що вказує на виключно набуття їх у особисту приватну власність відповідача.

На підставі вище встановлених обставин, колегія суддів апеляційного суду погоджується із такими висновками суду першої інстанції, оскільки суд правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і дав їм належну оцінку згідно зі статтями 7678, 81, 89 ЦПК України.

В апеляційній скарзі ОСОБА_2 вказує, що договори даруванням, які були укладені між відповідачем ОСОБА_1 та його батьком ОСОБА_4 не були засвідчені нотаріально, при цьому згідно чинного законодавства, яке діяло на момент їх укладання такі договори підлягали нотаріальному посвідченню, а тому дані договори не є належними та допустимим доказами.

Апеляційний суд не погоджується із таким твердженням позивача, оскільки матеріали справи не містять доказі визнання таких договорів недійсними, вимога про визнання недійними таких договорів позивачем не заявлялась в даному позові, при цьому суд з урахуванням принципу диспозитивності не може виходити з межі заявлених вимог і вирішувати питання які не заявлялись.

Статтею 204 ЦК України закріплено презумпцію правомірності правочину та визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Ця презумпція означає, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що породжує, змінює або припиняє цивільні права й обов`язки, доки ця презумпція не буде спростована, зокрема на підставі судового рішення.

Апеляційний суд також не погоджується із твердженням ОСОБА_2 про те, що сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу, є безумовною підставою для віднесення такого майна до об`єктів права спільної сумісної власності подружжя,

Відповідно до ст. 36 Сімейного кодексу України, шлюб є підставою для виникнення прав та обов`язків подружжя.

Одним ізтаких прав,що виникаєпісля реєстраціїшлюбу,є правоспільної сумісноївласності подружжя,до якогоналежить майно,набуте подружжямза часшлюбу,тобто в сімейному законодавстві дійсно діє принцип спільності майна подружжя та частки чоловіка і дружини є рівними.

Відповідно до статті 60СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловіку на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважних причин (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту (стаття 61 СК України).

Так, відповідно до частини першої статті 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Конструкція норми статті 60СК України свідчить про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу.

За загальним правилом застосування презумпції спільності майна подружжя, згідно статті 60 СК України, майно, набуте подружжям за час шлюбу, є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, і позивач не зобов`язаний доводити належність набутого за час шлюбу майна до майна подружжя.

Разом із тим, зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Під час розгляду справи необхідно врахувати, що Велика Палата Верховного Суду від 21 листопада 2018 року в справі №372/504/17, висловилась про презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, в тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує.

Придбання майна хоча й у період шлюбу, але за особисті кошти одного з подружжя, не може вважатися об`єктом спільної сумісної власності подружжя, а є особистою приватною власністю того з подружжя, за особисті кошти якого воно придбане. Отже, сам по собі факт придбання спірного майна в період шлюбу не є безумовною підставою для надання такому майну статусу спільної сумісної власності подружжя.

Відповідач ОСОБА_1 заперечував проти задоволення позовних вимог та вказував, що квартира за адресою: АДРЕСА_1 , та гараж за адресою: АДРЕСА_2 , не є об`єктами права спільної сумісної власності подружжя, оскільки грошові кошти на придбання вказаного майна йому наданні батьком в особисту приватну власність за договорами дарування, на підтвердження чого надано достатньо доказів, яким судом першої інстанції надана належна оцінка, з якою погоджується апеляційний суд.

Цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом (ст. ст. 12, 81 ЦПК України).

Згідно статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Суд першої інстанції дав належну оцінку усім доводам і доказам ОСОБА_1 , на які він посилався, спростовуючи презумпцію спільності права власності подружжя на спірне нерухоме майно та дійшов правильного та обґрунтованого висновку, що відповідачем належними і допустимими доказами спростовано презумпцію спільності права власності подружжя на спірне майно.

Доводи апеляційної скарги зводяться до незгоди з наданою судом першої інстанції оцінкою зібраних у справі доказів та встановлених на їх підставі обставин, спрямовані на доведення необхідності переоцінки цих доказів і обставин, зокрема у тому контексті, що, на думку ОСОБА_1 свідчить про належність спірного майна до спільної сумісної власності подружжя та необхідністю його поділу.

На підставі вищевикладеного, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції, перевіривши доводи позивача, та заперечення відповідача, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, керуючись критерієм «поза розумним сумнівом», надав їм належну оцінку у відповідності до вимог ст. ст. 12, 80-89 ЦПК України, та дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позовних вимог.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374 ч. 1 п. 1, 375, 382384 ЦПК України, Одеський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_2 залишити без задоволення, рішення Білгород-Дністровського міськрайонного суду Одеської області від 15 вересня 2021 року залишити без змін.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, однак може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги протягом 30 днів з дня складення повного судового рішення безпосередньо до суду касаційної інстанції.

Повний текст судового рішення складено: 01 квітня 2024 року.

Судді Одеського апеляційного суду: М.М. Драгомерецький

Р.Д. Громік

С.М. Сегеда