Постанова

від 10.04.2024 по справі 357/11713/22

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа №357/11713/22 Головуючий у 1 інстанції: Орєхов О.І.

провадження №22-ц/824/5558/2024 Головуючий суддя: Олійник В.І.

ПОСТАНОВА

Іменем України

10 квітня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд в складі колегії суддів:

Головуючого судді: Олійника В.І.,

суддів: Гаращенка Д.Р., Сушко Л.П.,

розглянувши у письмовому провадженні справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 березня 2023 року у справі за позовом Житлово-будівельного кооперативу «Рось» до ОСОБА_1 про стягнення боргу за комунальні послуги, -

в с т а н о в и в :

У грудні 2022 року позивач ЖБК «Рось» звернувся до суду із зазначеним позовом, який обгрунтовував тим, що ОСОБА_1 , як власник квартири АДРЕСА_1 , є співвласником багатоквартирного будинку, в якому створено ЖБК «Рось», та є членом ЖБК «Рось».

Вказував, що ЖБК «Рось» є власником та співвласником будинку АДРЕСА_2 , є балансоутримувачем і здійснює утримання та обслуговування будинку згідно статуту.

Статтею 384 ЦК України визначено, що будинок, споруджений або придбаний житлово-будівельним (житловим) кооперативом, є його власністю. Член житлово-будівельного (житлового) кооперативу має право володіння і користування, а за згодою кооперативу і розпоряджання квартирою, яку він займає в будинку кооперативу, якщо він не викупив її.

Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступили до організованого кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку.

Житлово-будівельний кооператив має право укладати договори, пов`язані з будівництвом, експлуатацією і ремонтом жилого будинку (будинків) і надвірних будівель, їх добровільним страхуванням та утриманням прибудинкової території, а також інші договори відповідно до цілей його діяльності.

Пунктом 22 Примірного статуту визначено, що кошти житлово-будівельного кооперативу складаються звступних внесків; пайових внесків; внесків на проведення капітального ремонту жилого будинку (будинків); внесків на експлуатацію жилого будинку (будинків) і утримання прибудинкової території;інших надходжень.

Згідно з пунктом 60 Примірного статуту органами управління житлово-будівельного кооперативу є загальні збори членів кооперативу і правління кооперативу. Загальн і збори членів житлово-будівельного кооперативу є вищим органом управління кооперативу.

Мета і предмет діяльності житлово-будівельного кооперативу не передбачають провадження господарської діяльності щодо надання житлово-комунальних послуг, а тому ЖБК не є виробником чи виконавцем житлово-комунальних послуг. Перелік внесків (платежів) співвласників, до якого мають входити, наприклад внесок (платіж) на утримання спільного майна багатоквартирного будинку, внесок (платіж) за холодну воду, внесок (платіж) за гарячу воду, внесок (платіж) за опалення тощо, визначається загальними зборами членів кооперативу.

Нормами статуту ЖБК «Рось», затвердженого протоколом загальних зборів, мешканців будинку по АДРЕСА_1 , за №33 від 16.11.2005року (зі змінами) визначено наступне: п. 3 ст.2.2, завданням і предметом діяльності ЖБК є забезпечення сприяння членам кооперативу в отриманні житлово-комунальних та інших послуг належної якості за обґрунтованими цінами та виконання ними своїх зобов`язань, пов`язаних з діяльністю ЖБК; п. 3 ст.2.5, ЖБК має право вимагати своєчасної та в повному обсязі сплати всіх установлених Законом і статутом кооперативу платежів, зборів і внесків від власників приміщень, а також відрахувань до резервного і ремонтного фондів; п.4 ст.2.5, ЖБК має право звертатися до суду з позовом про звернення стягнення з власників приміщень, які відмовляються відшкодовувати завдані збитки, своєчасно та у повному обсязі сплачувати всі встановлені законодавством та статутом платежі і внески, а також відрахування до резервного і ремонтного фондів; п.4 ст.4.6, ЖБК має право через правління, укладати договори із суб`єктами підприємництва, які виконують роботи, в тому числі будівельні, надають житлово-комунальні та інші послуги, та здійснювати контроль за їх виконанням.

Відповідно до ст.11.3, член ЖБК зобов`язаний виконувати вимоги статуту кооперативу (п.1) та своєчасно і в повному обсяз ісплачувати належні платежі (п. 7).

Тобто, згідно статуту, член ЖБК зобов`язаний сплачувати внески щомісячно протягом 30 календарних днів звітного (податкового) місяця, відповідно до тарифів затверджених протоколом загальних зборів №1/01 від 25.01.2020року з розрахунку: внески на утримання будинку та прибудинкової території, нежитлові приміщення на 2020року - 4,30 грн.,за інші послуги - за тарифами виробників послуг.

Так, відповідно до умов статуту та протоколу загальних зборів, боржник, власник квартири АДРЕСА_3 , повинна була сплатити ЖБК за період з 01.01.2020року по 31.12.2020року суму у розмірі - 3 373,85грн, тоді коли за вказаний період за послуги відповдіачем не здійснено жодної оплати. У результаті цього за власником квартири виникла заборгованість по внескам членів об`єднання в сумі 3 373,85 грн.

Вказував, що відповідачу направлялась вимога про сплату боргу, яку остання отримала, однак, сума заборгованості за вказаний період відповідачем не була сплачена.

Чинне законодавство визначає обов`язок для співвласника, незалежно від фактичного проживання, сплачувати комунальні послуги на утримання житла.

Споживачі зобов`язані оплатити житлово-комунальні послуги, якщо вони фактично користувалися ними. Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повном уобсязі.

Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом (частина друга статті 625 ЦК України).

Згідно розрахунку по індексу інфляції та 3-х відсотків річних, нарахованих позивачем за період заборгованості від 01.01.2020 року до 31.12.2020 року сума заборгованості складає - по інфляції - 171,96 грн, по 3% річних - 87,07 грн.

Також зазначав, що нормою ст.137 ЦПК України обґрунтовано суть витрат на правничу допомогу, тобто розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

На підставі викладеного, позивачем надано договір про надання правничої допомоги та акт виконаних робіт з вказанням умов договору та розрахунку здійснення витрат, часу та опису робіт.

Таким чином, судові витрати позивача складаються із судового збору в суммі -

2 481 грн та витрати на правничу допомогу, з урахуванням додаткових витрат - 4 000 грн.

Тому, просив суд стягнути з ОСОБА_1 на користь ЖБК «Рось» заборгованість за внесками та платежами співвласників об`єднання з врахуванням розміру інфляційних збитків та трьох процентів річних від простроченої суми, що складає в сумі 3 373,85 грн, індекс інфляції у розмірі 171,96 грн, 3% річних в сумі 87,07 грн, судові витрати на правничу допомогу в сумі 4 000 грн та витрати на сплату судового збору в сумі 2 481 грн. Загалом, загальну суму боргу у розмірі 3 632,88 грн та судових витрат в розмірі 6 481 грн.

Рішенням Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 березня 2023 року позов задоволено.

Стягнуто з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ЖБК «Рось» заборгованість за комунальні послуги у розмірі 3 373,85 гривень, 3% річних в сумі 87,07 гривень, інфляційні втрати в розмірі 171,96 гривень, витрати на правову допомогу в розмірі 4 000 гривень та судовий збір в сумі 2 481 гривень, загалом 10 113,88 гривень.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 з підстав порушення судом норм матеріального і процесуального права ставиться питання про скасування рішення суду першої інстанції та передачу справи на новий розгляд до суду першої інстканції.

В обґрунтування скарги зазначає, що суд першої інстанції не належним чином виконав вимоги ст.89 ЦПК щодо оцінки доказів і не дотримався вимог ст.263 ЦПК щодо законності та обгрунтованості судового рішення, повно і всебічно дослідити обставини та правильно вирішити спір.

Судом першої інстанції невірно та незаконно були порушені норми законодавства.

Так, заявлені в судовому засіданні 23.03.2023 року відповідачкою письмові клопотання про витребування ЖБК «РОСЬ» доказів: рішення загальних зборів членів ЖБК, рішення членів правління ЖБК, проекти кошторисів звітів, звітів ревізійної комісії ЖБК «РОСЬ» судом були проігноровані, що є порушенням.

Вважає, що позовні вимоги позивача не є обґрунтованими належним чином, і з цих причин до задоволення не підлягають.

Позивач не зазначає порядок розрахунку ним нарахованих «сум до сплати». З наданого ним розрахунку не зрозуміло формулу розрахунку, якими саме нормами, чим вони були затверджені у відповідний період.

Саме на суд покладено обов`язок вирішувати, чи мали місце обставини, якими обґрунтовувались вимоги позивача, та якими доказами вони підтверджуються, перевірити наявність чи відсутність певних обставин за допомогою доказів шляхом їх оцінки, оцінити подані сторонами докази та дійти висновку про наявність або відсутність юридичних фактів.

У відзиві на апеляційну скаргу представник ЖБК «Рось» просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Вказує, що матеріали справи свідчать про те, що дійсно позивачем надавалися відповідачу послуги за встановленими тарифами, спростування в зворотному з боку відповідача суду не надано.

Також зазначає, що судом вірно розписано і особисто прораховано вірність нарахувань щодо інфляційних втрат та 3% річних.

Крім того, вказує, що в матеріалах справи міститься документи: договір про надання правової допомоги № 2-370-00/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року; ордер серії КС №573674 від 23 липня 2021 року; акт № виконаних робіт, відповідно до договору про надання правової допомоги за №2-370-ю0/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року, укладеного 15.12.2022 року; квитанція до прибуткового касового ордера від 15.12.2022 року, відповідно до якої представник ЖБК «РОСЬ» ОСОБА_2 сплатив Адвокату Козаку П.В. 4 000 грн за договором про надання правової допомоги (а.с.67,68,69,70).

Вказані докази містяться в матеріалах справи та були долучені до позову, який направлявся на поштову адресу ОСОБА_1

Відповідачкою не було подано будь-яких заперечень щодо заявленого розміру витрат на правову допомогу, які підлягають стягненню.

Відповідно до ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов?язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу з боку відповідача, виключає можливість суду на зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Така правова позиція міститься в постанові об?єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №922/445/19.

Аналогічної позиції дотримується ВС КЦС у справі №523/3904/19 від 09.02.2022 року. Вказана правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 01.12.2021 року у справі №607/14338/19-ц.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Відповідно до ст.264 ЦПК України судове рішення має відповідати в тому числі на такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За ч.1 ст.369 ЦПК України апеляційні скарги на рішення суду у справах з ціною позову менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім тих, які не підлягають розгляду в порядку спрощеного позовного провадження, розглядаються судом апеляційної інстанції без повідомлення учасників справи.

Крім того, практика Європейського суду з прав людини з питань гарантій публічного характеру провадження у судових органах в контексті пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, свідчить про те, що публічний розгляд справи може бути виправданим не у кожному випадку (рішення від 08 грудня 1983 року у справі «Axen v. Germany», заява №8273/78, рішення від 25 квітня 2002 року «Varela Assalino contre le Portugal», заява № 64336/01).

Так, у випадках, коли мають бути вирішені тільки питання права, то розгляд письмових заяв, на думку ЄСПЛ, є доцільнішим, ніж усні слухання, і розгляд справи на основі письмових доказів є достатнім. В одній із зазначених справ заявник не надав переконливих доказів на користь того, що для забезпечення справедливого судового розгляду після обміну письмовими заявами необхідно було провести також усні слухання. Зрештою, у певних випадках влада має право брати до уваги міркування ефективності й економії. Зокрема, коли фактичні обставини не є предметом спору, а питання права не становлять особливої складності, та обставина, що відкритий розгляд не проводився, не є порушенням вимоги пункту 1 статті 6 Конвенції про проведення публічного розгляду справи.

Суд апеляційної інстанції створив учасникам процесу належні умови для ознайомлення з рухом справи шляхом надсилання процесуальних документів та апеляційної скарги, а також надав сторонам строк для подачі відзиву.

Крім того, кожен з учасників справи має право безпосередньо знайомитися з її матеріалами, зокрема з аргументами іншої сторони, та реагувати на ці аргументи відповідно до вимог ЦПК України.

Бажання сторони у справі викласти під час публічних слухань свої аргументи, які висловлені нею в письмових та додаткових поясненнях, не зумовлюють необхідність призначення до розгляду справи з викликом її учасників. (ухвала Великої Палати Верховного Суду у справі №668/13907/13-ц)

За таких обставин апеляційний розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження, відповідно до приписів ч.13 ст.7 ЦПК України, якою передбачено, що розгляд справи здійснюється в порядку письмового провадження за наявними у справі матеріалами, якщо цим Кодексом не передбачено повідомлення учасників справи. У такому випадку судове засідання не проводиться.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши законність і обґрунтованість ухваленого рішення, колегія суддів дійшла висновку, що апеляційна скарга не підлягає до задоволення з наступних підстав.

Вирішуючи даний спір, суд першої інстанції виходив з того, що матеріали справи свідчать про те, що дійсно позивачем надавалися відповідачу вказані послуги за встановленими тарифами, спростування в зворотному з боку відповідача суду не надано.

Крім того, суд дійшов висновку, що вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних є цілком обґрунтованими та такими, що також підлягають до задоволення, оскільки відповідач прострочила виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

Також суд зазначав, що з наданих суду представником позивача доказів, пов`язаних з оплатою правової допомоги, останнім було надано наступні документи: договір про надання правової допомоги № 2-370-юо/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року; ордер, серії КС № 573674 від 23 липня 2021 року; акт № 1виконаних робіт, відповідно до договору про надання правової допомоги за № 2-370-юо/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року, укладеного 15.12.2022 року; квитанція до прибуткового касового ордера від 15.12.2022 рокуу розмірі 4 000 грн. Отже, судом встановлено, що з боку позивача дійсно були понесені судові витрати на правничу допомогу, розмір яких склав 4 000 гривень.

Ухвалене судом рішення зазначеним вимогам відповідає.

Відповідно до ч.1 ст.4 ЦПК України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

За ч.2 ст.12 ЦПК України кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно з ч.ч.1, 2 ст.367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

За п.1 ч.1 ст.374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право: залишити судове рішення без змін, а скаргу без задоволення.

Згідно із статтею 94 Господарського кодексу України кооперативи як добровільні об`єднання громадян з метою спільного вирішення ними економічних, соціально-побутових та інших питань можуть створюватися у різних галузях (виробничі, споживчі, житлові тощо). Діяльність різних видів кооперативів регулюється законом. Порядок організації та діяльності житлово-будівельних кооперативів установлюється Житловим кодексом УРСР, Цивільним, Земельним кодексами України, Примірним статутом житлово-будівельного кооперативу та іншими актами законодавства України.

Житлово-будівельний кооператив діє на основі статуту, прийнятого відповідно до Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу загальними зборами громадян, які вступили до організованого кооперативу, і зареєстрованого в установленому порядку (стаття 137 Житлового кодексу УРСР). Статут кооперативу є правовим документом, що регулює його діяльність (cт.8 ЗУ «Про кооперацію» (№1087-V від 10.07.2003 року). Згідно з пунктом 15 Примірного статуту житлово-будівельного кооперативу, затвердженого постановою Ради Міністрів Української PCP від 30.04.1985 року №186, житлово-будівельний кооператив здійснює експлуатацію і ремонт належного йому жилого будинку (будинків) та утримання прибудинкової території за рахунок коштів кооперативу на засадах самооплатності. Житлово-будівельний кооператив має право укладати договори, пов`язані з будівництвом, експлуатацією і ремонтом жилого будинку (будинків) і надвірних будівель, їх добровільним страхуванням та утриманням прибудинкової території, а також інші договори відповідно до цілей його діяльності (пункт 16 Примірного статуту).

Відповідно до пункту 22 Примірного статуту кошти житлово-будівельного кооперативу складаються зі вступних внесків; пайових внесків; внесків на проведення капітального ремонту жилого будинку (будинків); внесків на експлуатацію жилого будинку (будинків) і утримання прибудинкової території, інших надходжень.

Згідно з пунктом 60 Примірного статуту, органами управління житлово-будівельного кооперативу є загальні збори членів кооперативу і правління кооперативу. Загальні збори членів житлово-будівельного кооперативу є вищим органом управління кооперативу. Виключно на загальних зборах ЖБК приймаються рішення, зокрема щодо: прийняття статуту кооперативу та внесення до нього змін; порядку експлуатації жилого будинку (будинків); встановлення строків внесення внесків на капітальний ремонт жилого будинку (будинків), внесків на експлуатацію жилого будинку (будинків) та утримання прибудинкової території, плати за комунальні послуги; прийняття рішення про утворення спеціальних фондів, установлення розміру, строків внесення членами кооперативу внесків до цих фондів, а також порядок їх витрачання; встановлення порядку витрачання інших надходжень.

Враховуючи викладене, мета і предмет діяльності житлово-будівельного кооперативу не передбачають провадження господарської діяльності щодо надання житлово-комунальних послуг, а тому ЖБК не є виробником чи виконавцем житлово-комунальних послуг. Перелік внесків (платежів) співвласників, до якого мають входити, наприклад внесок (платіж) на утримання спільного майна багатоквартирного будинку, внесок (платіж) за холодну воду, внесок (платіж) за гарячу воду, внесок (платіж) за опалення тощо визначається загальними зборами членів кооперативу.

За ч.3 ст.11 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства.

За ст.322 ЦК України власник зобов`язаний утримувати майно, що йому належить якщо інше не встановлене договором або законом.

Згідно зі ст.ст.66, 67, 162 ЖК України за користування житловим приміщенням, що належить громадянинові на праві приватної власності, сплачується плата за утримання будинку, прибудинкової території та плата за спожиті комунальні послуги.

Відповідно до ч.1 ст.13 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» залежно від функціонального призначення житлово-комунальні послуги поділяються на: 1) комунальні послуги (централізоване постачання холодної та гарячої води, водовідведення, газо- та електропостачання, централізоване опалення, а також вивезення побутових відходів тощо); 2) послуги з утримання будинків і споруд та прибудинкових територій (прибирання внутрішньо-будинкових приміщень та прибудинкової території, санітарно-технічне обслуговування, обслуговування внутрішньо-будинкових мереж, утримання ліфтів, освітлення місць загального користування, поточний ремонт, вивезення побутових відходів тощо); 3) послуги з управління будинком, спорудою або групою будинків (балансоутримання, укладання договорів на виконання послуг, контроль виконання умов договору тощо); 4) послуги з ремонту приміщень, будинків, споруд (заміна та підсилення елементів конструкцій та мереж, їх реконструкція, відновлення несучої спроможності несучих елементів конструкцій тощо).

За п.16 ч.1 ст.1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» утримання будинків і прибудинкових територій - господарська діяльність, спрямована на задоволення потреби фізичної чи юридичної особи щодо забезпечення експлуатації та/або ремонту жилих та нежилих приміщень, будинків і споруд, комплексів будинків і споруд, а також утримання прилеглої до них (прибудинкової) території відповідно до вимог нормативів, норм, стандартів, порядків і правил згідно із законодавством.

Згідно з п.5 ч.3 статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

За п.1 ч.3 ст.20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» споживач зобов`язаний укласти договір на надання житлово-комунальних послуг, підготовлений виконавцем на основі типового договору.

Відповідно до ч.1 статті 10 Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду» утримання приватизованих квартир (будинків), житлових приміщень у гуртожитках здійснюється за рахунок коштів їх власників згідно з Правилами користування приміщеннями жилих будинків та прибудинкових територій, які затверджуються Кабінетом Міністрів України, незалежно від форм власності на них.

Пунктом 7 Правил користування приміщеннями житлових будинків і гуртожитків, затверджених постановою КМУ від 08.10.1992 року №572, встановлено, що власники квартир зобов`язані оплачувати надані житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом.

Згідно зі ст.162 ЖК України плата за користування жилим приміщенням в будинку (квартирі), що належить громадянинові на праві приватної власності, встановлюється угодою сторін. Плата за комунальні послуги береться крім квартирної плати за затвердженими в установленому порядку тарифами.

Такі ж вимоги передбачені в п.7 Правил користування приміщеннями житлових будинків, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 24.01.2006 року №45.

Відсутність договору на надання житлово-комунальних послуг сама по собі не може бути підставою для звільнення споживача від оплати послуг у повному обсязі.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного суду від 14.02.2018 року у справі №462/6393/15-ц.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 26 вересня 2018 року у справі

№750/12850/16-ц і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 6 листопада 2019 року у справі №642/2858/16.

Така правова позиція викладена і в постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2020 року №712/8916/17 (14-448цс19).

Отже, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що у сторін спору є фактичні договірні відносини щодо надання відповідних житлово-комунальних послуг, а відсутність укладеного письмового договору не звільняє відповідача від обов`язку оплати за такі послуги.

За ч.1 ст.526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідач ОСОБА_1 , як власник майна, зобов`язана утримувати майно, що їй належить на праві власності та сплачувати за отримані комунальні послуги.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

За договором про надання послуг одна сторона (виконавець) зобов`язується за завданням другої сторони (замовника) надати послугу, яка споживається в процесі вчинення певної дії або здійснення певної діяльності, а замовник зобов`язується оплатити виконавцеві зазначену послугу, якщо інше не встановлено договором (частина перша статті 901 ЦК України).

Судом встановлено, що відповідачка ОСОБА_1 є власником квартири, в якій остання має зареєстроване місце проживання, та що позивач ЖБК «Рось» надав комунальні послуги. З огляду на це, відповідач ОСОБА_1 , як власник квартири, в якій були отримані житлово-комунальні послуги, має обов`язок оплатити позивачеві їхню вартість, однак, як встановлено судом, вона не оплачувала такі послуги, які були надані позивачем до квартири останньої, чим порушила його право, за захистом якого він звернувся до суду.

Відповідач не надала до суду доказів сплати нею в повному об'ємі вказаних коштів чи доказів того, що житло вибуло з власності або не є такими, які отримують надані ЖБК «Рось» послуги.

Навпаки, відповідач не спростувала зазначене і в судовому засіданні підтверджено, що остання є власником квартири АДРЕСА_1 та вона дійсно не сплачувала комунальні послуги за вказаний позивачем у позові період.

Згідно з ч.1 ст.82 ЦПК України обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Таким чином, з наявного в матеріалах справи акту звірки взаєморозрахунків (розрахунку заборгованості) вбачається, що, заборгованість відповідача перед позивачем за отримані житлово-комунальні послуги дійсно складає суму в 3 373,85 гривень.

Розрахунок заборгованості обґрунтований належним чином та відповідачем не спростовано.

За ч. 4 ст. 12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що дійсно позивач має право вимагати стягнення з відповідача заборгованості в частині не сплати за комунальні послуги у розмірі 3 373,85 гривень.

Встановлено, що такими послугами, за які у відповідача виникла заборгованість, які надаються позивачем є утримання будинку і прибудинкової території, послуги з централізованого водопостачання та водовідведення, вивезення твердих побутових відходів.

Матеріали справи містять Договір №11067 від 01.07.2013 року, який було укладено між ТОВ «Білоцерківвода» та ЖБК «Рось» про надання послуг з централізованого постачання холодної води та водовідведення (а.с.22-23) та Додаткову угоду до Договору

№11067 від 23.09.2013 року, укладену 12.05.2015 року між ТОВ «Білоцерківвода» та ЖБК «Рось» (а.с.24).

Крім того, в справі міститься Акт звірки №20 взємних розрахунків станом за період 2020 року між ТОВ «Білоцерківвода» і ЖБК «Рось» за договором №11067 (а.с.26), а також структура нарахувань за послуги з централізованого водопостачання та водовідведення між ТОв «Білоцерківвода» та ЖБК «Рось», згідно акту виконаних робіт за 2020 р. (а.с.25), які свідчать про виконання договірних зобов'язань.

З вказаних Актів виконаних робіт за 2020 рік вбачається, що тариф за 1 м3 водопостачання та водовідведення становив 26,268 грн.

Також, в матеріалах справи наявний Договір № 84-19 про надання послуг з вивезення та захоронення побутових відходів від 23.11.2018 року, укладеного між ПАТ «КАТП-1028» та ЖБК «Рось» (а.с.27) та Додаткова угода №1 до Договору про надання послуг з поводженням з побутовими відходами № 84-19 від 23.11.2018 року (а.с.28).

На підтвердження виконання умов вищевказаного Договору з боку позивача додано до матеріалів справи Акти здачі-приймання робіт (надання послуг) згідно договору № 84-19 від 23.11.2018 року за кожен місяць 2020 року (а.с.30-32), а також затвердженого головою ЖБК «Рось» Структуру нарахувань за послуги зі збирання, вивезення, захоронення твердих побутових відходів між ТОВ «КАТП-1028» та ЖБК «Рось» згідно актів виконаних робіт за 2020 рік, Розподіл обсягу використання цієї послуги між особовими рахунками мешканців будинку за 2020 рік. Зазначено, що тариф за 1 м3 від січня до грудня 2020 року становить 57,84 грн. (а.с.29).

Відповідно до вищезазначеного протоколу загальних зборів №1/01 від 25.01.2020 року, Додатків поіменного голосування членів ЖБК «Рось», останні затвердили кошторис 2020 року - тарифи від 01 січня 2020 року. Внески на утримання будинку та прибудинкової території, нежитлові приміщення - 4,30 грн, Внески на утримання будинку та прибудинкової території 1-5 поверх - 4,30 грн.

Отже, матеріалами справи підтверджено те, що дійсно позивачем надавалися відповідачу вищевказані послуги за встановленими тарифами, спростування в зворотному з боку відповідача суду не надано.

Споживач зобов`язаний оплачувати житлово-комунальні послуги у строки, встановлені договором або законом (пункт 5 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Плата за житлово-комунальні послуги нараховується щомісячно (частина перша статті 32 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 24 червня 2004 року). Споживач здійснює оплату за спожиті житлово-комунальні послуги щомісяця, якщо інший порядок та строки не визначені відповідним договором. Споживач не звільняється від оплати житлово-комунальних послуг, отриманих ним до укладення відповідного договору (частина перша статті 9 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» від 09 листопада 2017 року).

Розрахунковим періодом для оплати послуг є календарний місяць. Плата за послуги вноситься не пізніше 20 числа місяця, що настає за розрахунковим, якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року №630, у первинній редакції). Розрахунковим періодом для оплати послуг, якщо інше не визначено договором, є календарний місяць. Оплата послуг здійснюється не пізніше 20 числа місяця, наступного за розрахунковим періодом (місяцем), якщо договором не встановлено інший строк (пункт 18 Правил надання послуг з централізованого опалення, постачання холодної та гарячої води і водовідведення, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 21 липня 2005 року №630, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 18 серпня 2017 року №633, чинної від 30 серпня 2017 року).

Враховуючи викладене, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача є обгрунтованими та доведеними відповідними доказами.

З огляду на наведене, з відповідача ОСОБА_1 на користь позивача ЖБК «Рось» підлягала стягненню заборгованість зі сплати комунальних послуг у розмірі 3 373,85 гривень, яка утворилася відповідачем перед позивачем за 2020 рік у зв'язку з її несплатою, що було підтверджено з боку відповідача.

Стосовно вимог позивача в частині стягнення з відповідача суми, на яку збільшилась заборгованість внаслідок інфляційних процесів в сумі 171,96 грн. та 3% річних в сумі 87,07 грн., то суд вірно зазначав наступне.

Закріплена в пункті 10 частини третьої статті 20 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» правова норма щодо відповідальності боржника за несвоєчасне здійснення оплати за житлово-комунальні послуги у вигляді пені не виключає застосування правових норм, установлених у частині другій статті 6 ЦК України. Інфляційне нарахування на суму боргу за порушення боржником грошового зобов`язання, вираженого в національній валюті, та трьох відсотків річних від простроченої суми полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отримання компенсації (плати) від боржника за неправомірне користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, тому ці кошти нараховуються незалежно від сплати ним неустойки (пені) за невиконання або неналежне виконання зобов`язання.

Отже, передбачене законом право кредитора вимагати сплати боргу з урахуванням індексу інфляції та процентів річних є способами захисту його майнового права та інтересу, суть яких полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання.

Розмір боргу з урахуванням індексу інфляції визначається виходячи з суми боргу, що існувала на останній день місяця, в якому платіж мав бути здійснений, помноженої на індекс інфляції, визначений названою Державною службою статистики України, за період прострочення починаючи з місяця, наступного за місяцем, у якому мав бути здійснений платіж, і за будь-який місяць (місяці), у якому (яких) мала місце інфляція. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція).

При застосуванні індексу інфляції слід мати на увазі, що індекс розраховується не на кожну дату місяця, а в середньому на місяць і здійснюється шляхом множення суми заборгованості на момент її виникнення на сукупний індекс інфляції за період прострочення платежу. При цьому сума боргу, яка сплачується від 1 до 15 дня відповідного місяця, індексується з врахуванням цього місяця, а якщо сума боргу сплачується від 16 до 31 день місяця, розрахунок починається з наступного місяця. Аналогічно, якщо погашення заборгованості здійснено від 1 до 15 дня відповідного місяця, інфляційні втрати розраховуються без врахування цього місяця, а якщо від 16 до 31 дня місяця, то інфляційні втрати розраховуються з врахуванням даного місяця. Для визначення індексу інфляції за будь-який період необхідно помісячні індекси, які складають відповідний період, перемножити між собою з урахуванням відповідних оплат.

Частиною 1 статті 612 ЦК України передбачено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

За частиною 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Згідно статті 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникає з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Відповідно до частин 1, 5 статті 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. У випадках, встановлених актами цивільного законодавства, цивільні права та обов`язки можуть виникати з рішення суду.

Отже, системний аналіз положень статей 11, 509, 625 ЦК України дає підстави для висновку, що обов`язок відшкодувати інфляційні втрати за невиконання зобов`язання не є зобов`язанням у розумінні статті 509 цього Кодексу.

Разом з тим, у постанові Верховного Суду від 27.05.2019 року по справі

№ 910/20107/17 викладений наступний правовий висновок:

"З огляду на вимоги статей 79, 86 Господарського процесуального кодексу України господарський суд має з`ясовувати обставини, пов`язані з правильністю здійснення позивачем розрахунку, та здійснити оцінку доказів, на яких цей розрахунок ґрунтується. У разі якщо відповідний розрахунок позивачем здійснено неправильно, то господарський суд з урахуванням конкретних обставин справи самостійно визначає суми пені та інших нарахувань у зв`язку з порушенням грошового зобов`язання, не виходячи при цьому за межі визначеного позивачем періоду часу, протягом якого, на думку позивача, мало місце невиконання такого зобов`язання, та зазначеного позивачем максимального розміру заборгованості. Якщо з поданого позивачем розрахунку неможливо з`ясувати, як саме обчислено заявлену до стягнення суму, суд може зобов`язати позивача подати більш повний та детальний розрахунок. При цьому суд в будь-якому випадку не позбавлений права зобов`язати відповідача здійснити і подати суду контррозрахунок (зокрема, якщо відповідач посилається на неправильність розрахунку, здійсненого позивачем).".

Аналогічні правові висновки викладені також в постановах Верховного Суду від 21.05.2019 по справі № 916/2889/13, від 16.04.2019 по справам № 922/744/18 та

№ 905/1315/18, від 05.03.2019 по справі № 910/1389/18, від 14.02.2019 по справі

№ 922/1019/18, від 22.01.2019 по справі № 905/305/18, від 21.05.2018 по справі

№ 904/10198/15, від 02.03.2018 по справі № 927/467/17.

У постанові об`єднаної плати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26.10.2018 у справі № 922/4099/17 зазначено, що відповідно до статті 264 Цивільного кодексу України визнання боржником основного боргу, в тому числі і його сплата, саме по собі не є доказом визнання ним також і додаткових вимог кредитора (зокрема, щодо неустойки, процентів за користування коштами), а так само й вимог щодо відшкодування збитків і, відтак, не може вважатися перериванням перебігу позовної давності за зазначеними вимогами. Згідно зі статтею 625 Цивільного кодексу України стягнення 3% річних та інфляційних витрат можливе до моменту фактичного виконання зобов`язання та обмежується останніми 3 роками, які передували подачі позову.

Верховний суд (в рамках цієї справи) наголошує, що положення статей 3, 509, 625 ЦК України, передбачають нарахування інфляційних втрат і 3% річних на суму основного боргу, а не на інфляційні втрати і 3% річних, нараховані за попередній період, таким чином помилковим є твердження, що під час нарахування інфляційних втрат урахуванню (обчисленню) підлягає не тільки основний борг, а й сума, на яку збільшився цей борг за попередні періоди внаслідок інфляційних процесів.

Наведену правову позицію також викладено у постанові Верховного Суду від 21.05.2019 у справі №916/2889/13.

Між тим, у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18 (ЄДРСРУ № 82887781), з урахуванням правової позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 04.06.2019 у справі № 916/190/18, зазначено, що нарахування інфляційних втрат за наступний період з урахуванням збільшення суми боргу на індекс інфляції попереднього місяця є обґрунтованим, оскільки інфляційні втрати не є штрафними санкціями, а входять до складу грошового зобов`язання.

Серед іншого правовий аналіз положень статей 526, 599, 611, 625 ЦК України, як вірно зазначив суд, дає підстави для висновку, що наявність судового рішення про стягнення суми боргу за договором, яке боржник не виконав, не припиняє правовідносин сторін цього договору, не звільняє боржника від відповідальності за невиконання грошового зобов`язання та не позбавляє кредитора права на отримання сум, передбачених статтею 625 цього Кодексу, за увесь час прострочення. Зазначена позиція підтверджена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 310/11534/13-ц (провадження № 14-154цс18), від 04 червня 2019 року у справі № 916/190/18 (провадження № 12-302гс18).

Судом враховано, що відповідач дійсно мала заборгованість за певний період з несплати за комунальні послуги, тому позивач має право вимагати від відповідача сплати інфляційних втрат та 3% річних.

Суд погоджуєтьсяз доданим з боку позивача розрахунком інфляційних нарахувань та 3% річних.

З боку відповідача не було спростовано розрахунок позивача стосовно вказаних нарахувань.

Так, судом було проведено також розрахунок інфляційних нарахувань та 3% річних, які відповідають розрахункам, наданих позивачем до позовної заяви.

Позивачем розраховано період з 21.02.2020 року до 31.12.2020 року, оскільки початок періоду прострочення за кожним щомісячним платежем припадає на 21 число кожного наступного місяця.

На підставі викладеного, суд першої інстанції дійшов вірного висновку, що вимоги позивача в частині стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних є цілком обґрунтованими та такими, що також підлягають до задоволення, оскільки відповідач прострочила виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язана сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми.

За ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно вимог ст.263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Крім того, позивач просив стягнути з відповідача витрати, понесені на правову допомогу у розмірі 4 000 гривень.

Частиною 1 статті 131 ЦПК України передбачено, що судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати на професійну правничу допомогу.

Згідно з ч.ч.1, 2, 3 ст.137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

За положеннями ч. 4 ст. 137 ЦПК України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним, зокрема, із часом, затраченим адвокатом на виконання відповідних робіт, обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт.

Положеннями статті 59 Конституції України закріплено, що кожен має право на професійну правничу допомогу. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ), присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року. Так у справі "Схід/Захід Альянс Лімітед" проти України" (заява №19336/04) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (п. 268).

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року "Лавентс проти Латвії" зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Згідно з пунктом 4 частини першої статті 1 Закону України від 05 липня 2012 року

№ 5076-VI "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" (далі - Закон № 5076-VI) договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 частини першої статті 1 Закону №5076-VI встановлено, що представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (пункт 6 частини першої статті 1 Закону № 5076-VI).

Згідно статті 19 Закону №5076-VI видами адвокатської діяльності, зокрема, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення представництва на надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок його обчислення, зміни та умови повернення визначаються у договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховується складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час (стаття 30 Закону № 5076-VI).

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Проте, чинне цивільно-процесуальне законодавство визначило критерії, які слід застосовувати при визначенні розміру витрат на правничу допомогу.

За змістом статті 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним зі: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно ч.8 статті 141 ЦПК України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. У разі неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Зазначений правовий висновок узгоджується з позицією викладеною в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року (справа №755/9215/15-ц, провадження № 14-382цс19).

За ст.26 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» адвокатська діяльність здійснюється на підставі договору про надання правової допомоги. За приписами ч.3 ст.27 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» до договору про надання правової допомоги застосовуються загальні вимоги договірного права.

Договір про надання правової допомоги за своєю правовою природою є договором про надання послуг, який в свою чергу врегульовано Главою 63 Цивільного кодексу України. Зокрема, ст. 903 ЦК України передбачає, що якщо договором передбачено надання послуг за плату, замовник зобов`язаний оплатити надану йому послугу в розмірі, у строки та в порядку, що встановлені договором.

Стаття 632 ЦК України регулює поняття ціни договору; за приписами вказаної статті ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін, зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадку і на умовах, встановлених договором або законом, а якщо ціна в договорі не встановлена і не може бути визначена виходячи з його умов, вона визначається із звичайних цін, що склалися на аналогічні товари, роботи або послуги на момент укладення договору.

Відповідно до ст.30 ЗУ «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару, підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначається в договорі про надання правової допомоги.

Відсутність в договорі про надання правової допомоги розміру та\або порядку обчислення адвокатського гонорару не дає, як суду, так і іншій стороні спору, можливості пересвідчитись у дійсній домовленості сторін щодо розміру адвокатського гонорару. Визначаючи розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації гонорару адвоката іншою стороною, суди мають виходити з встановленого у самому договорі розміру та\або порядку обчислення таких витрат, що узгоджується з приписами статті 30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність».

Такий правовий висновок було зроблено Верховним Судом в постанові від 06.03.2019 року у справі № 922/1163/18.

Також, зазначені витрати мають бути документально підтверджені та доведені.

Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Зазначена правова позиція міститься в постанові Верховного Суду у складі колегії суддів першої судової палати Касаційного цивільного суду від 17 жовтня 2018 року у справі № 301/1894/17.

З наданих суду представником позивача доказів, пов`язаних з оплатою правової допомоги, останнім було надано наступні документи: договір про надання правової допомоги № 2-370-юо/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року; ордер, серії КС №573674 від 23 липня 2021 року; акт №1виконаних робіт, відповідно до договору про надання правової допомоги за № 2-370-юо/ц-заг/21 від 23 липня 2021 року, укладеного 15.12.2022 року; квитанція до прибуткового касового ордера від 15.12.2022 рокуу розмірі 4 000 грн. (а.с. 67, 68, 69, 70).

Таким чином, судом встановлено, що з боку позивача дійсно були понесені судові витрати на правничу допомогу, розмір яких склав 4000 гривень.

ВС зауважив, що у постанові Верховного Суду від 30 вересня 2020 року у справі

№379/1418/18 (провадження № 61-9124св20) вказано, що «склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги (договір доручення, договір про надання юридичних послуг та інше), документи, що свідчать про оплату гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку (квитанція до прибуткового касового ордера, платіжне доручення з відміткою банку або інший банківський документ, касові чеки, посвідчення про відрядження). Отже, якщо стороною буде документально доведено, що нею понесено витрати на правову допомогу, а саме: надано договір на правову допомогу, акт приймання-передачі наданих послуг, платіжні документи про оплату таких послуг, розрахунок таких втрат, то у суду відсутні підстави для відмови у стягненні таких втрат стороні, на користь якої ухвалено судове рішення.

Витрати на надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою чи тільки має бути сплачено.

Дана позиція є усталеною і підтверджується численними постановами Верховного суду, наприклад у справах № 923/560/17, № 329/766/18, № 178/1522/18.

Під час розгляду справи стороною відповідача не було заявлено клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу.

Відповідно до ч.4 ст.12 ЦПК України кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Отже, відсутність клопотання про зменшення розміру витрат на правничу допомогу з боку відповідача виключає можливість суду на зменшення розміру витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Така правова позиція міститься в постанові об`єднаної палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі № 922/445/19.

Аналогічної позиції дотримується ВС КЦС у справі № 523/3904/19 від 09.02.2022 року.

Вказана правова позиція міститься і в постанові Верховного Суду від 01.12.2021 року у справі № 607/14338/19-ц.

В даній постанові Верховний Суд зазначив, що матеріали справи не містять клопотання Особа_1 про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами, а підстави для самостійного вирішення судом питання про зменшення цих витрат з урахуванням наведених обставин відсутні.

У вищевказаній постанові Верховний Суд зазначив, що зменшення суми судових витрат на професійну правничу допомогу, можливе виключно на підставі клопотання іншої сторони.

Згідно з ч.6 ст.13 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, враховуються іншими судами при застосуванні таких норм права.

Тому, враховуючи вищенаведене, з відповідача на користь позивача підлягали стягненню витрати, понесені позивачем на правову допомогу у вищевказаному розмірі.

Поняття судових витрат міститься в п.1 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 17 жовтня 2014 року № 10 «Про застосування судами законодавства про судові витрати у цивільних справах», де судові витрати передбачені законом - витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

За п.1 ч.ч.1, 2 ст 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються у разі задоволення позову на - відповідача. У разі відмови в позові - на позивача.

Так, позивачем ЖБК «Рось» при звернені до суду було понесено судові витрати у розмірі 2 481 гривень, сплата яких документально підтверджена (а.с. 8).

Оскільки вимоги позивача підлягають задоволенню, то відповідно до вимог ст.141 ЦПК України з відповідача на користь позивача підлягали стягненню судові витрати у розмірі 2 481 грн., які були понесенні останнім при зверненні до суду.

Згідно зі ст.375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

За таких обставин колегія суддів приходить до висновку, що рішення суду першої інстанції відповідає обставинам справи, ухвалене з дотриманням норм матеріального і процесуального права і не може бути скасоване з підстав, викладених в апеляційній скарзі.

Таким чином, доводи апеляційної скарги про порушення судом норм матеріального і процесуального права безпідставні, спростовуються матеріалами справи та висновками суду, викладеними в рішенні.

Інших доводів, які б спростовували висновки суду першої інстанції чи доводили б порушення ним норм цивільного або цивільно-процесуального законодавства, апеляційна скарга не містить.

Обґрунтовуючи судове рішення, колегія суддів приймає до уваги вимоги ст.17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» відповідно до якої суди застосовують при розгляді справи Конвенцію та практику Суду як джерело права та висновки Європейського суду з прав людини, зазначені в рішенні у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія А, №303А, п.2958, згідно з яким Суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Перевіряючи законність та обґрунтованість рішення в межах доводів апеляційної скарги та враховуючи, що обставини справи судом встановлені відповідно до наданих пояснень сторін та письмових доказів, що містяться в матеріалах справи, колегія суддів приходить до висновку, що рішення постановлене з дотриманням вимог матеріального і процесуального права, а тому апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду залишити без змін.

На підставі викладеного та керуючись ст.ст.263, 367, 374, 375, 381, 382 ЦПК України, суд, -

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Білоцерківського міськрайонного суду Київської області від 23 березня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених ч. 3 ст. 389 ЦПК України.

Головуючий:

Судді: