Постанова

від 10.04.2024 по справі 2а-0770/195/12

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 2а-0770/195/12

касаційне провадження № К/9901/20931/18

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду:

судді-доповідача Бившевої Л.І.,

суддів: Ханової Р.Ф., Хохуляка В.В.,

розглянув у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін касаційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, на постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.07.2017 (суддя Гаврилко С.Є.) та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2017 (головуючий суддя - Глушко І.В., судді - Большакова О.О., Макарик В.Я.) у справі за позовом Ужгородської об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Приватного підприємства «Бізнесгруп» про стягнення коштів,

УСТАНОВИВ:

17.01.2012 Державна податкова інспекція в місті Ужгороді Закарпатської області (далі - позивач, Інспекція, контролюючий орган), правонаступником якої є Ужгородська об`єднаної державної податкової інспекції ГУ ДФС у Закарпатській області, звернулася до суду з позовною заявою до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (далі - відповідач 1, підприємець, ФОП ОСОБА_1 ), Приватного підприємства "Бізнесгруп" (далі - відповідач 2, Підприємство), у якій просила стягнути з фізичної особи-підприємця Підприємця в дохід держави 879691,67 грн та з Підприємства в дохід держави 879691,67 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач послався на те, що за своїм змістом та спрямованістю укладений між відповідачами договір завідомо суперечить інтересам держави та суспільства, порушує встановлений правовий порядок як у сфері господарської діяльності так і податкових правовідносинах, спотворює показники податкового обліку та має на меті несплату податків до бюджету, що в розумінні положень статті 215 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України, у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) вказує на недійсність правочину та умисел обох сторін на вчинення правочину, який суперечить інтересам держави і суспільства, що відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України має правовим наслідком стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного ними за угодою.

Закарпатський окружний адміністративний суд постановою від 26.07.2017, залишеною без змін ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2017, у задоволені позову відмовив.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди першої та апеляційної інстанцій виходили з необґрунтованості вимог позивача про стягнення з відповідачів в дохід держави по 879691,67 грн, з кожного, з підстав відсутності доказів визнання недійсним в установленому порядку правочину та відсутності в матеріалах справи договору, в оцінці якого є необхідність.

Не погодившись з висновками судів першої та апеляційної інстанцій, позивач звернувся до суду із касаційною скаргою, в якій, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить скасувати судові рішення попередніх інстанцій та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позов повністю.

В обґрунтування підстав оскарження позивач, обґрунтовуючи нереальність господарських операцій між співвідповідачами, вказує, що за своїм змістом та спрямованістю правочин, укладений між сторонами, завідомо суперечать інтересам держави та суспільства, оскільки порушує встановлений правовий порядок, як у сфері господарської діяльності, так і податкових правовідносин, спотворює показники податкового обліку та має на меті несплату податків до бюджету, відповідно до положень частини третьої статті 228 ЦК України має правовим наслідком стягнення в дохід держави за рішенням суду всього одержаного ними за угодою. Скаржник доводить, що судами не надано оцінку наданим доказам щодо недійсності правочину, проведення відповідачами транзитних фінансових потоків, спрямованих на здійснення операцій надання податкової вигоди переважно з контрагентами, які не виконують свої податкові зобов`язання, здійснення операцій з метою штучного формування валових витрат та податкового кредиту. Позивач зазначає про залишення судами поза увагою його доводів щодо умисного укладання нікчемного правочину, відсутності у обох контрагентів основних засобів, матеріальних і трудових ресурсів, транспортних засобів для виконання умов договору.

Відповідачі не скористалися своїм процесуальним правом та не надали відзивів на касаційну скаргу, що не перешкоджає розгляду даної касаційної скарги.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 16.02.2018 відкрив провадження за касаційною скаргою позивача та витребував матеріали справи із суду першої інстанції.

Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду ухвалою від 09.04.2024 призначив справу до касаційного розгляду у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін на 10.04.2024.

Позивачем заявлене клопотання про процесуальну заміну позивача відповідно до частини першої статті 52 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 30.09.2020 №893, наказів ДПС України від 24.12.2020 №755, від 30.09.2020 №529.

Статтею 52 КАС України встановлено, що у разі вибуття або заміни сторони чи третьої особи у відносинах, щодо яких виник спір, суд допускає на будь-якій стадії судового процесу заміну відповідної сторони чи третьої особи її правонаступником. Усі дії, вчинені в адміністративному процесі до вступу правонаступника, обов`язкові для нього в такій самій мірі, у якій вони були б обов`язкові для особи, яку він замінив.

У відповідності до положень частини першої статті 52 КАС України у справі здійснено заміну позивача - Головного управління ДФС у Закарпатській області його правонаступником - Головним управлінням ДПС у Закарпатській області, утвореним на правах відокремленого підрозділу ДПС України (ЄДРПОУ ВП 44106694).

Переглядаючи оскаржувані судові рішення в межах доводів та вимог касаційної скарги, перевіряючи дотримання судами першої та апеляційної інстанцій норм процесуального права при встановленні фактичних обставин у справі та правильність застосування ними норм матеріального права, Верховний Суд дійшов висновку, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню, з огляду на наступне.

Судами попередніх інстанцій установлено, що позивач, звертаючись до суду із даним позовом вказував, зокрема, що між відповідачами був укладений договір поставки, предметом якого є постачання овочів та фруктів в асортименті, посилаючись на певні пункти укладеного між відповідачами договору, який сторонами не надано, а в акті від 20.09.2011 №2151/17-319/2518004378 документальної позапланової виїзної перевірки дотримання вимог податкового законодавства фізичної особи особи-підприємця ОСОБА_1 за період з 28.11.1996 по 31.07.2011 міститься лише аналіз вказаного договору.

Судами також установлено, що постановою Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.06.2015 у справі № 2а-0770/2203/12 визнано недійсним договір, укладений між ФОП ОСОБА_1 та ПП «Бізнесгруп».

Ухвалою Львівського апеляційного адміністративного суду 11.04.2017 скасовано постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.06.2015 у справі №2а-0770/2203/12, провадження у справі закрито.

За інформацією, наявною в Єдиному державному реєстрі судових рішень, Верховний Суд у складі Касаційного адміністративного суду постановою від 04.12.2018 скасував ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду 11.04.2017, а справу направив до суду апеляційної інстанції для продовження розгляду, за результатами якого Восьмий апеляційний адміністративний суд постановою від 09.03.2019 постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 30.06.2015 у справі № 2а-0770/2203/12 залишив без змін.

Надаючи оцінку обставинам у справі, Верховний Суд виходить з наступного.

Так, суди попередніх інстанцій, розглядаючи справу по суті, дійшли висновку, що спір у цій справі є публічно-правовим та належить до юрисдикції адміністративних судів.

Колегія суддів з такими висновками судів попередніх інстанцій не погоджується, з огляду на таке.

Відповідно до частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України) завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

За змістом цієї норми, фундаментальними критеріями адміністративної юрисдикції є публічно-правовий характер спору та спрямування саме на захист прав та інтересів фізичних і юридичних осіб у публічно-правових відносинах від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

З огляду на завдання адміністративного судочинства суб`єкт владних повноважень у такому судочинстві зазвичай виступає у процесуальному статусі відповідача, однак у визначених Конституцією та законами України випадках може бути позивачем у справі.

За загальним правилом, суб`єкти владних повноважень мають право звернутися до адміністративного суду виключно у випадках, визначених Конституцією та законами України (частина четверта статті 5 КАС України), з метою реалізації покладених на них повноважень у відповідних спірних публічно-правових правовідносинах.

Згідно з правилами визначення юрисдикції адміністративних судів щодо вирішення адміністративних справ (стаття 19 КАС України) юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом (пункт 5 частини першої цієї статті).

Адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір (пункт 1 частини першої статті 4 КАС України).

Публічно-правовий спір - це, зокрема, спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій (пункт 2 частини першої статті 4 КАС України).

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади (у тому числі без статусу юридичної особи), орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

Отже, за загальним правилом до компетенції адміністративних судів належать спори фізичних чи юридичних осіб з органом державної влади, органом місцевого самоврядування, їхньою посадовою або службовою особою, предметом яких є перевірка законності рішень, дій чи бездіяльності цих органів (осіб), прийнятих або вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій, крім спорів, для яких законом установлено інший порядок судового вирішення.

Публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад. Участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий.

Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ судам слід виходити із суті права та/або інтересу, по захист якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин у сукупності.

Визначальною ознакою справи адміністративної юрисдикції є суть (зміст, характер) спору. Публічно-правовий спір, на який поширюється юрисдикція адміністративних судів, є спором саме між учасниками публічно-правових відносин і стосується саме цих відносин.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що публічно-правовим вважається, зокрема, спір, у якому одна зі сторін виконує публічно-владні управлінські функції, тобто хоча б один суб`єкт законодавчо вповноважений владно керувати поведінкою іншого суб`єкта, а останній відповідно зобов`язаний виконувати вимоги та приписи такого владного суб`єкта, у яких одна особа може вказувати або забороняти іншому учаснику правовідносин певну поведінку, давати дозвіл на передбачену законом діяльність тощо. Необхідною ознакою суб`єкта владних повноважень є виконання ним публічно-владних управлінських функцій саме в тих правовідносинах, у яких виник спір (постанови Великої Палати Верховного Суду від 23 травня 2018 року у справі № 914/2006/17, від 04 вересня 2018 року у справі № 823/2042/16, від 02 квітня 2019 року у справі № 137/1842/16-а та від 17 червня 2020 року у справі № 826/10249/18).

Публічно-владні управлінські функції передбачають прямий безпосередній публічно-владний вплив на іншого суб`єкта цих правовідносин, який є обов`язковим для цього суб`єкта. Публічно-владний вплив також означає, що суб`єкт владних повноважень наділений законними повноваженнями вирішувати питання про права, свободи та інтереси іншого суб`єкта, який вступає з ним у правові відносини.

Зміст публічних правовідносин передбачає наявність відносин влади і підпорядкування, що відрізняє його від приватних правовідносин, у яких відносини ґрунтуються на юридичній рівності сторін, вільному волевиявленні, майновій самостійності та вирізняються наявністю майнового чи немайнового інтересу їх учасника.

У справі, що розглядається, податковий орган звернувся до адміністративного суду з позовом до ФОП ОСОБА_1 та Підприємства, в якому просив застосувати наслідки, передбачені частиною третьою статті 228 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), та стягнути з відповідачів в дохід держави 879691,67 грн з кожного.

Матеріально-правовою підставою таких вимог позивач визначив норми статей 203, 215, 228 ЦК України, а фактичною - те, що оспорюваний договір був укладений відповідачами без наміру його виконання з метою заниження сум податкових зобов`язань.

Відповідно до частини першої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно частини другої статті 16 ЦК України визнання недійсним правочину (серед іншого договору) є одним з окремо визначених матеріальним законом способів захисту у приватноправових відносинах.

Натомість, до визначених частиною першою статті 5 та частиною другою статті 245 КАС України загальних способів звернення до адміністративного суду та захисту права у публічно-правових відносинах такий спосіб захисту, як визнання недійсними правочинів, зокрема цивільно-правових договорів, не належить.

У пункті 4 частини першої статті 19 КАС України законодавець конкретизував юрисдикцію адміністративних судів лише стосовно адміністративних договорів, зазначивши, що юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, що виникають з приводу укладання, виконання, припинення, скасування чи визнання нечинними адміністративних договорів.

Отже, такий спосіб захисту інтересів як визнання недійсним правочину (господарського договору) є характерним саме для приватноправового спору та не властивий публічно-правовим правовідносинам.

Так, позовні вимоги податкового органу є похідними відповідно до спеціальних наслідків недійсності правочину з підстав його невідповідності інтересам держави і суспільства за частиною третьою статті 228 ЦК України.

Таким чином, можливість стягнення з відповідачів на користь держави всього одержаного ними за правочином передбачена ЦК України у разі визнання правочину недійсним, що, за своєю природою, є наслідком припинення договірних (зобов`язальних) правовідносин суб`єктів приватного права (відповідачів) у приватноправовій сфері.

Позивач - контролюючий орган не є стороною оспорюваного договору поставки фруктів та овочів в асортименті, не уповноважений владно керувати чи здійснювати прямий безпосередній вплив на господарську діяльність відповідачів, давати дозвіл чи іншим чином визначати дії сторін щодо вчинення чи виконання цього правочину.

Між сторонами зазначеного договору (ФОП ОСОБА_1 та Підприємством), а також між ними та позивачем відсутні відносини влади та підпорядкування у спірних правовідносинах з його укладення чи виконання, зміст цього правочину не визначає прав та обов`язків його учасників у публічно-правовій сфері, саме тому, заявляючи позовні вимоги прозастосування наслідків його недійсності, позивач втручається у сферу приватноправових відносин, що склалися між відповідачами на принципах свободи договору.

Враховуючи вищевикладене, колегія суддів приходить до висновку про те, що спір у цій справі до публічно-правових не належить, з огляду на приватноправовий характер правовідносин стосовно укладення і виконання оспорюваного договору, у яких позивач - контролюючий орган безпосередньо не здійснював владно-управлінських повноважень та обраний ним спосіб захисту права/інтересу властивий саме приватноправовим правовідносинам - визнання недійсним договору на підставі статей 203, 215 ЦК України та застосування наслідків його недійсності, передбачених частиною третьою статті 228 цього Кодексу.

Аналогічний висновок сформовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 29 лютого 2024 року (справа № 580/4531/23).

Колегія суддів зауважує також, що самої по собі наявності повноважень ініціювати судовий розгляд, зокрема, повноважень контролюючого органу за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України, недостатньо, щоб стверджувати про адміністративну юрисдикцію спору.

За змістом частини четвертої статті 5, пункту 5 частини першої статті 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи за зверненням суб`єкта владних повноважень у випадках, коли право звернення до суду для вирішення публічно-правового спору надано такому суб`єкту законом.

Таким чином, при реалізації контролюючим органом повноважень за підпунктом 20.1.30 пункту 20.1 статті 20 ПК України визначальним для віднесення відповідного спору до юрисдикції адміністративних судів залишається з`ясування його публічно-правової природи (змісту, характеру) із застосуванням наведених вище критеріїв.

За загальним правилом критеріями розмежування предметної судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, є суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин у їх сукупності.

Відповідно до статті 2 Господарського кодексу України учасниками відносин у сфері господарювання є суб`єкти господарювання, споживачі, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, наділені господарською компетенцією, а також громадяни, громадські та інші організації, які виступають засновниками суб`єктів господарювання чи здійснюють щодо них організаційно-господарські повноваження на основі відносин власності.

Частиною 2 статті 4 Господарського кодексу України визначено, що особливості регулювання майнових відносин суб`єктів господарювання визначаються цим Кодексом.

Відповідно до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці.

Оскільки правовідносини щодо укладання договорів на принципах вільного волевиявлення, свободі договору та вибору контрагентів, юридичній рівності, майновій самостійності їх учасників, а також визнання їх недійсними належать до сфери приватного права, що відповідає юрисдикції господарських судів згідно зі статтею 20 ГПК України, враховуючи, що відповідачі діяли як самостійні господарюючі суб`єкти, спірні правовідносини підлягають розгляду в порядку господарського судочинства і не відносяться до юрисдикції адміністративного суду.

Вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, згідно з частини 1 статті 2 ГПК України, є завданням господарського судочинства та відповідно до статті 20 цього Кодексу підвідомчі господарським судам.

Отже, беручи до уваги наведене та суть спірних правовідносин, колегія суддів приходить до висновку про підвідомчість судам господарської юрисдикції справи за позовом контролюючого органу до суб`єктів господарювання про застосування наслідків недійсності правочину відповідно до частини третьої статті 228 ЦК України, з огляду на визнання недійсним правочину (договору) через невідповідність інтересам держави і суспільства, його моральним засадам.

Відповідно до частини першої статті 354 КАС України суд касаційної інстанції скасовує судові рішення в касаційному порядку повністю або частково і залишає позовну заяву без розгляду або закриває провадження у справі у відповідній частині з підстав, встановлених відповідно статтями 238, 240 цього Кодексу.

Порушення правил юрисдикції адміністративних судів, визначених статтею 19 цього Кодексу, є обов`язковою підставою для скасування рішення із закриттям провадження незалежно від доводів касаційної скарги.

Відповідно до статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі, зокрема, якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства (пункт 1 частина перша).

Таким чином, оскаржувані у цій справі судові рішення підлягають скасуванню у повному обсязі із закриттям провадження у справі.

Якщо провадження у справі закривається з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої статті 238 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи. Суд апеляційної або касаційної інстанції повинен також роз`яснити позивачеві про наявність у нього права протягом десяти днів з дня отримання ним відповідної постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією, крім випадків об`єднання в одне провадження кількох вимог, які підлягають розгляду в порядку різного судочинства. Заява подається до суду, який прийняв постанову про закриття провадження у справі (частина перша статті 239 КАС України).

Зважаючи на вищенаведене, позивачу слід роз`яснити право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією. У разі неподання такої заяви, справу буде повернуто до суду першої інстанції.

Керуючись статтями 52, 238, 239, 349, 354, 356, 359 Кодексу адміністративного судочинства України, Верховний Суд,

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу Головного управління ДПС у Закарпатській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, задовольнити частково.

Скасувати постанову Закарпатського окружного адміністративного суду від 26.07.2017 та ухвалу Львівського апеляційного адміністративного суду від 21.12.2017 у справі № 2а-0770/195/12.

Закрити провадження у справі за позовом Головного управління ДПС у Закарпатській області, утвореного на правах відокремленого підрозділу ДПС України, до фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 , Приватного підприємства «Бізнесгруп» про стягнення коштів.

Роз`яснити, що розгляд цієї справи віднесено до юрисдикції господарського судочинства та, що позивач має право протягом десяти днів з дня отримання цієї постанови звернутися до Верховного Суду із заявою про направлення справи за встановленою юрисдикцією.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та оскарженню не підлягає.

СуддіЛ.І. Бившева Р.Ф. Ханова В.В. Хохуляк