Постанова

від 13.03.2024 по справі 911/910/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 березня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/910/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І.С. - головуючого, Зуєва В.А., Міщенка І.С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О.В.,

за участю представників:

Мобільного рятувального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій - Кондратенка О.В.,

Товариства з обмеженою відповідальністю «БЕНЗОТРЕЙД» - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Мобільного рятувального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 (у складі колегії суддів: Барсук М.А. (головуючий), Руденко М.А., Пономаренко Є.Ю.)

та рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2023 (суддя Христенко О.О.)

у справі № 911/910/23

за позовом Мобільного рятувального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій

до Товариства з обмеженою відповідальністю «БЕНЗОТРЕЙД»

про визнання частково недійсним договору та стягнення 181 650,00 грн,

ВСТАНОВИВ:

У березні 2023 року Мобільний рятувальний центр швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій (далі - Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС) звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «БЕНЗОТРЕЙД» (далі - ТОВ «БЕНЗОТРЕЙД») про визнання частково недійсним договору та стягнення 181 650,00 грн.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що товари, які поставив відповідач за укладеним між сторонами договором від 30.03.2020 № 67 про закупівлю (закупівлі) товарів, робіт і послуг, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19) на території України, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 звільнені від оподаткування, що є підставою для визнання частково недійсним цього договору, а саме: пункту 3.1 та додатку до договору від 30.03.2020 № 67 «Специфікація» в частині слів «у тому числі: ПДВ 20 % - 181 650,00 грн», а також стягнення з відповідача 181 650,00 грн надлишково перерахованих коштів.

Рішенням Господарського суду Київської області від 02.08.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023, у задоволенні позову відмовлено.

Не погоджуючись із висновками судів першої та апеляційної інстанцій, у січні 2024 року Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС подав касаційну скаргу, у якій (із урахуванням нової редакції касаційної скарги), посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадків, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК), просить скасувати постановлені у справі судові рішення та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 01.02.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 911/910/23 за касаційною скаргою Мобільного рятувального центру ШР ДСНС з підстав, передбачених пунктами 1, 3 частини 2 статті 287 ГПК, та призначено касаційну скаргу до розгляду у відкритому судовому засіданні на 13.03.2024.

ТОВ «БЕНЗОТРЕЙД» у відзиві на касаційну скаргу зазначає про правильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального та процесуального права при вирішенні спору, тому просило залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін.

ТОВ «БЕНЗОТРЕЙД» у судове засідання свого представника не направило.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК.

Так, за змістом частини 1, пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Явка в судове засідання представників сторін - це право, а не обов`язок сторони, і відповідно до положень статті 202 ГПК справа, за умови належного повідомлення сторони про дату, час і місце судового засідання, може розглядатися без їх участі, якщо нез`явлення цих представників не перешкоджає розгляду справи по суті.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК, наявність відомостей про направлення учасникам справи ухвал з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, відсутність заяв відповідача розгляду справи, у тому числі, клопотань про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції, також те, що явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком сторони, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду касаційної скарги по суті за відсутності представника відповідача.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, пояснення представника Мобільного рятувального центру ШР ДСНС, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

При вирішенні справи судами попередніх інстанцій установлено, що 30.03.2020 між Мобільним рятувальним центром ШР ДСНС (замовник) і ТОВ «БЕНЗОТРЕЙД» (учасник) укладено договір № 67 про закупівлю (закупівлі) товарів, робіт і послуг, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19) на території України, за умовами якого учасник зобов`язався у 2020 році поставити замовнику товар код 42920000-1 згідно ДК 021:2015 (машини для миття пляшок, пакування, зважування та розпилювання (обладнання для проведення дезінфекції хімічним, механічним, фізичним, біологічним та комбінованим методом «Обприскувач»), а саме: оприскувач бензиновий вміст резервуару для розчину від 5 до 10 літрів 25 штук, оприскувач бензиновий вміст резервуару для розчину від 10 до 15 літрів 75 штуки (далі - товар) згідно зі специфікацією, що є невід`ємною частиною договору, а замовник зобов`язався прийняти товар від учасника та оплатити його вартість на умовах даного договору (пункт 1.1).

Згідно з пунктом 3.1 договору та додатку до договору (специфікація), сума договору становить 1 089 900,00 грн, у тому числі податок на додану вартість (далі - ПДВ) 20 % - 181 650,00 грн.

Відповідно до пункту 10.1 цей договір набуває чинності з дати його підписання і діє до 31.12.2020, але в будь-якому випадку до повного виконання сторонами взятих на себе зобов`язань.

Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС на підставі рахунку на оплату від 01.04.2020 № 427 у повному обсязі сплатив суму за договором та отримав від відповідача товар згідно зі специфікацією (оприскувач SR430 - 75 штук, оприскувач SR200 - 25 штук), що підтверджується платіжним дорученням від 02.04.2020 № 283 та накладною від 01.04.2020 № 3-134 на суму 1 089 900,00 грн. Претензій щодо поставки товару позивач до відповідача не має.

У період з 28.10.2020 по 20.11.2020 відповідно до наказу ДСНС України від 27.10.2020 № 567 було проведено внутрішній аудит на тему «Оцінка ефективності здійснення медичного забезпечення осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту медичним підрозділам ДСНС» за період з 01.01.2018 по 30.09.2020.

За результатами перевірки було складено Звіт внутрішнього аудиту, проведеного у Мобільному рятувальному центрі ШР ДСНС від 20.11.2020, відповідно до якого установа при закупівлі оприскувачів не скористалася пільгою з оподаткування ПДВ, яка встановлена пунктом 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» Податкового кодексу України (далі - ПК), та зайво сплатила ПДВ на закупівлю товарів, внаслідок чого завищено потребу коштів при плануванні, що призвело до неефективного витрачання державних коштів у частині зайво сплаченого ПДВ на закупівлю товарів.

Позивач стверджує, що згідно з Переліком товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, операції з ввезення яких на митну територію України та/або операції з постачання яких на митній території України звільняються від оподаткування податком на додану вартість та які звільняються від сплати ввізного мита, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (далі - Перелік товарів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224), обладнання для проведення дезінфекції хімічним, механічним, фізичним, біологічним та комбінованим методом за договором від 30.03.2020 № 67 має бути звільнене від сплати ПДВ.

Позивач з метою усунення порушень, виявлених аудитом, звернувся до відповідача з вимогою про повернення зайво сплаченого ПДВ, у тому числі за договором від 30.03.2020 № 67, та додатково повідомив, що податкові пільги, визначені статтею 197 розділу V та окремими пунктами підрозділу 2 розділу ХХ ПК, надаються не окремим платникам податків, а застосовуються при здійснені операцій з постачання тих чи інших товарів чи надання тих чи інших послуг (лист вих. № 2971 від 20.11.2020, претензія вих. № 201 від 22.01.2021 на суму 181 650,00 грн, претензія вих. № 502 від 22.02.2022 на суму 181 650,00 грн).

Відповідач не погодився з претензіями позивача, про що надав відповіді вих. № 20201218.01 від 18.12.2020, вих. № 20210218.01 від 18.02.2021.

Крім того, відповідач звернувся до Державної податкової служби України із заявою вих. № 2021219.01 від 19.02.2021 щодо порядку застосування положень пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК.

Державна податкова служба України у листі (індивідуальна податкова консультація) від 02.04.2021 повідомила, що для відповідності назв товарів, вказаних у зверненні, назвам товарів (медичних виробів, основного компоненту), зазначених у переліку № 224, рекомендовано отримати висновок у Міністерстві охорони здоров`я України.

З метою отримання роз`яснень стосовно того, чи відносяться закуплені товари за договором від 30.03.2020 № 67 до товарів, постачання яких на митній території України звільняється від оподаткування податком на додану вартість, позивач звернувся до Міністерства охорони здоров`я України з листом вих. № 2816 від 13.12.2021.

Міністерство охорони здоров`я України у листі вих. № 24-04/39343/2-21 від 31.12.2021 повідомило, зокрема, що до повноважень міністерства не входить надання консультацій з питань застосування податкового законодавства, а також висновків щодо відношення продукції до певної категорії товарів.

Наведені обставини стали підставою для звернення Мобільного рятувального центру ШР ДСНС до суду з позовом до ТОВ «БЕНЗОТРЕЙД» про визнання частково недійсним договору від 30.03.2020 № 67 про закупівлю (закупівлі) товарів, робіт і послуг, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню та поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19) на території України в частині нарахування ПДВ у розмірі 181 650,00 грн, зокрема пункт 3.1 договору в частині слів «у тому числі: ПДВ 20% - 181 650,00 грн» та додатку до договору від 30.03.2020 № 67 «Специфікація» в частині слів «у тому числі: ПДВ 20 % - 181 650,00 грн», а також стягнення з відповідача 181 650,00 грн надлишково перерахованих коштів.

Суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, у задоволенні позову відмовив і мотивував таке рішення тим, що позивач у встановленому порядку не довів наявність підстав для визнання договору недійсним в оспорюваній частині та стягнення з відповідача 181 650,00 грн надлишково перерахованих коштів.

У поданій касаційній скарзі Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС зазначив, зокрема, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували положення статті 1212 Цивільного кодексу України (далі - ЦК) і дійшли передчасного висновку, що спірні кошти набуто відповідачем за наявності правової підстави; при цьому сиди не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 16.05.2018 у справі № 420/504/16-ц. Крім того, скаржник послався на те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували Перелік товарів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час укладення договору від 30.03.2020 № 67), щодо застосування якого при вирішенні спору у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, а саме з питання про визнання договорів недійсними в частині включення ПДВ з урахуванням обставин, що пов`язані з наданням пільг з ПДВ при закупівлі «Обладнання для проведення дезінфекцій хімічним, механічним, фізичним, біологічним та комбінованим методами», визначеного розділом «Дезінфекційні засоби і антисептики» Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час укладення договору від 30.03.2020 № 67), за кодом УКТ ЗЕД 8419. 8424, 8479, 8516, 8539 49 00 00, 9018 у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19). Також скаржник послався на те, що суди у цих правовідносинах неправомірно застосували примітку 3 Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224.

Відповідно до частин 1, 2 статті 300 ГПК, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, переглянувши судові рішення в межах, передбачених статтею 300 ГПК, виходить із такого.

Відповідно до частини 1, 2 статті 11 ЦК цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

За змістом статті 626 ЦК договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У частині 1 статті 627 ЦК визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору, відповідно до статті 3 ЦК, є однією із засад цивільного законодавства.

Статтею 6 ЦК визначено право сторін укласти договір, який не передбачено актами цивільного законодавства, але відповідає загальним засадам цивільного законодавства; сторони мають право відступити в договорі від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або суті правовідносин сторін.

Отже, принцип свободи договору відповідно до статей 6, 627 ЦК є визначальним та полягає у наданні особі права на власний розсуд реалізувати, по-перше: можливість укласти договір (або утриматися від укладення договору); по-друге, можливість визначити зміст договору на власний розсуд, враховуючи при цьому зустрічну волю іншого учасника договору та обмеження щодо окремих положень договору, встановлені законом.

Відповідно до статті 203 ЦК зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (частина 1). Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності (частина 2). Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі (частина 3). Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом (частина 4). Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина 5). Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей (частина 6).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204).

У статті 215 ЦК визначено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (частина 1). Недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина 2). Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (частина 3).

Недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю (частина 1 статті 216 ЦК).

Таким чином, відповідно до статей 16, 203, 215 ЦК для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення, чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду.

Вирішуючи спори про визнання правочинів недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (такий правовий висновок наведено, зокрема у постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.11.2019 у справі № 918/204/18).

У постанові об`єднаної палати Верховного Суду у складі суддів Касаційного господарського суду від 16.10.2020 у справі № 910/12787/17 викладено правову позицію, за змістом якої під час вирішення спору про визнання недійсним оспорюваного правочину необхідно застосовувати загальні положення статей 3, 15, 16 ЦК, які передбачають право кожної особи на судовий захист саме порушеного цивільного права; судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого позивач звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

Статтею 217 ЦК передбачено, що недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини.

У справі, що розглядається, позивач посилається на недійсність договору від 30.03.2020 № 67 у частині, а саме: пункту 3.1 та додатку до договору від 30.03.2020 № 67 «Специфікація» в частині слів «у тому числі: ПДВ 20 % - 181 650,00 грн» , оскільки товари, які поставив відповідач за укладеним між сторонами договором від 30.03.2020 № 67, на думку позивача, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 звільнені від оподаткування, та необхідність застосування наслідків недійсності правочину в цій частині шляхом стягнення з відповідача 181 650,00 грн надлишково перерахованих коштів.

За змістом статті 632 ЦК ціна в договорі встановлюється за домовленістю сторін. У випадках, встановлених законом, застосовуються ціни (тарифи, ставки тощо), які встановлюються або регулюються уповноваженими органами державної влади або органами місцевого самоврядування. Зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом. Зміна ціни в договорі після його виконання не допускається.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про ціни і ціноутворення» вільні ціни встановлюються суб`єктами господарювання самостійно за згодою сторін на всі товари, крім тих, щодо яких здійснюється державне регулювання цін.

Як установлено судами попередніх інстанцій, згідно з пунктом 3.1 договору від 30.03.2020 № 67 та додатку до нього (специфікація), сума договору становить 1 089 900,00 грн, у тому числі ПДВ 20 % - 181 650,00 грн.

У підпункті 14.1.178 пункту 14.1 статті 14 ПК визначено, що податок на додану вартість - непрямий податок, який нараховується та сплачується відповідно до норм розділу V цього Кодексу.

За змістом підпунктів «а» і «б» пункту 185.1 статті 185 ПК (у редакції на час виникнення спірних правовідносин) об`єктом оподаткування ПДВ є операції платників податку з постачання товарів/послуг, місце постачання яких розташоване на митній території України, відповідно до статті 186 цього Кодексу.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 03.12.2021 у справі № 910/12764/20 (позов про визнання недійсним договору в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість і стягнення суми) наведено правовий висновок, за змістом якого за своєю правовою сутністю ПДВ є часткою новоствореної вартості та сплачується покупцем (замовником послуг). У даному випадку можна припустити наявність договору і без включення до нього умови щодо ПДВ. Отже, хоча ПДВ і включається до ціни товару, однак не є умовою про ціну в розумінні цивільного та господарського законодавства, оскільки не може встановлюватися (погоджуватися чи змінюватися) сторонами за домовленістю, тобто у договірному порядку.

Згідно з пунктом 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) тимчасово, для здійснення заходів щодо запобігання виникненню і поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19) звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України.

У подальшому Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)» від 30.03.2020 № 540-IX до пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК внесено зміни, за змістом яких тимчасово, на період, що закінчується останнім календарним днем місяця, в якому завершується дія карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України на всій території України з метою запобігання поширенню на території України коронавірусної хвороби (COVID-19), звільняються від оподаткування податком на додану вартість операції з ввезення на митну територію України та/або операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України. У разі здійснення операцій, звільнених відповідно до цього пункту, положення пункту 198.5 статті 198 цього Кодексу та положення статті 199 цього Кодексу не застосовуються щодо таких операцій. Визначено, що норми цього пункту застосовуються до операцій, здійснених починаючи з 17.03.2020.

Відповідно до пункту 71 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» ПК та пункту 96 розділу XXI «Прикінцеві та перехідні положення» Митного кодексу України Кабінет Міністрів України постановою від 20.03.2020 № 224 затвердив Перелік лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання, необхідних для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), які звільняються від сплати ввізного мита та операції з ввезення яких на митну територію України звільняються від оподаткування податком на додану вартість. Ця постанова набирає чинності з дня її опублікування та діє протягом строку дії пункту 71 підрозділу 2 розділу XX «Перехідні положення» Податкового кодексу України та пункту 96 розділу XXI «Прикінцеві та перехідні положення» Митного кодексу України.

У примітках до цього Переліку роз`яснено порядок його застосування, а саме наведено визначення відповідності товарів зазначеному переліку, за якими: 1. Коди згідно з УКТЗЕД наводяться у цьому переліку довідково. Основною підставою для звільнення від оподаткування податком на додану вартість та від сплати ввізного мита товарів, що ввозяться на митну територію України, є відповідність таких товарів назві товару (медичного виробу, основного компонента), міжнародному непатентованому найменуванню (назві) лікарського засобу, які зазначені в переліку. 2. Для цілей цього переліку: 1) медичні вироби означають медичні вироби, активні медичні вироби у значенні, наведеному в Технічному регламенті щодо медичних виробів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2013 № 753, Технічному регламенті щодо медичних виробів для діагностики in vitro, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2013 № 754, Технічному регламенті щодо активних медичних виробів, які імплантують, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 02.10.2013 № 755; 2) термін «засоби індивідуального захисту» вживається у значенні, наведеному в Технічному регламенті засобів індивідуального захисту, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 27.08.2008 № 761.

Отже, відповідно до положень Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224, у примітці 1 зазначено, що коди згідно з УКТЗЕД наводяться у цьому переліку довідково.

Натомість, за обґрунтованими висновками суду апеляційної інстанції, основною підставою для звільнення від оподаткування податком на додану вартість товарів, що ввозяться на митну територію України, за цими нормами є відповідність таких товарів назві товару (медичного виробу, основного компонента), міжнародному непатентованому найменуванню (назві) лікарського засобу, які зазначені саме в цьому Переліку товарів.

Водночас, за встановлених судами попередніх інстанцій обставин, товар, який поставлявся за договором від 30.03.2020 № 67, а саме «оприскувач бензиновий вміст резервуару для розчину», відсутній у Переліку товарів, затвердженому постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224, і така назва товару не міститься ані у розділі «Медичні вироби, медичне обладнання та інші товари, що необхідні для здійснення заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», ані у розділі «Дезінфекційні засоби і антисептики».

Таким чином, суди попередніх інстанцій правомірно зазначили, що визначення в умовах договору, що такий товар відноситься до обладнання для проведення дезінфекції хімічним, механічним, фізичних, біологічним та комбінованим методом, без надання відповідних доказів на підтвердження таких обставин, не може бути підтвердженням, що товар, який був поставлений за договором («оприскувач бензиновий вміст резервуару для розчину»), є таким обладнанням, і що на нього розповсюджуються приписи Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224.

За таких обставин суди попередніх інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що до відносин з купівлі-продажу товарів за договором від 30.03.2020 № 67 положення пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) щодо можливості звільнення від сплати ПДВ не підлягають застосуванню, оскільки відсутня підтверджена позивачем належними і допустимими доказами така умова, як здійснення операції з постачання на митній території України товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання), необхідних для виконання заходів, спрямованих на запобігання виникненню і поширенню, локалізацію та ліквідацію спалахів, епідемій та пандемій коронавірусної хвороби (COVID-19), перелік яких визначено Кабінетом Міністрів України.

Суди попередніх інстанцій відхилили посилання позивача на Звіт внутрішнього аудиту від 20.11.2020, оскільки встановлені аудиторською перевіркою обставини незастосування положень пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК щодо звільнення від оподаткування операції з поставки товару за договором, не мають для суду преюдиційного значення і такий звіт оцінено судом у сукупності з іншими доказами за правилами статті 86 ГПК.

У частині 3 статті 2 ГПК однією з основних засад (принципів) господарського судочинства визначено принцип змагальності сторін, сутність якого розкрита у статті 13 цього Кодексу.

Відповідно до частин 3, 4 статті 13 ГПК кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом; кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Частина 1 статті 14 ГПК передбачає обов`язок господарського суду при здійсненні правосуддя керуватися принципом диспозитивності, суть якого полягає у тому, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках.

За змістом частини 1 статті 73, частин 1, 3 статті 74 ГПК доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення (стаття 76 ГПК).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс (пункт 81 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Принцип змагальності (статті 13 ГПК) і принцип рівності сторін (статті 7 ГПК), що пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції «справедливого судового розгляду» у розумінні статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Вони вимагають «справедливого балансу» між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (стаття 86 ГПК).

Отже, встановлення судами попередніх інстанцій обставин щодо недотримання передбачених постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 умов для віднесення поставленого за договором від 30.03.2020 № 67 товару до товарів, операції з постачання яких звільняються від оподаткування податком на додану вартість, виключає таке звільнення, у зв`язку із чим відсутнє порушення відповідачем вимог пункту 71 підрозділу 2 розділу ХХ «Перехідні положення» ПК і постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) у частині включення суми ПДВ до вартості товару, що, у свою чергу, свідчить про відсутність правових підстав для визнання зазначеного договору недійсним в оспорюваній частині.

З урахуванням наведеного, вирішуючи спір, з огляду на предмет і підстави заявленого позову, відповідно до встановлених фактичних обставин справи та норм матеріального права, що регулюють спірні правовідносини, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованого висновку, що Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС не довів в контексті положень статей 203, 215, 216, 217 ЦК і статей 73, 74, 76, 79 ГПК підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним в оспорюваній частині.

За таких обставин суд касаційної інстанції вважає, що висновки місцевого і апеляційного господарських судів про відмову в позові щодо визнання договору недійсним в частині включення до договірної ціни ПДВ і стягнення 181 650,00 грн як похідної вимоги ґрунтуються на встановлених судами обставинах і оцінених ними доказах та узгоджуються з приписами законодавства.

Посилання у касаційній скарзі на неправильне застосування судами попередніх інстанцій при вирішенні спору положень Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224, у редакції постанови Кабінету Міністрів України від 08.04.2020 № 271, не може бути підставою для скасування постановлених у справі судових рішень, оскільки як свідчить зміст оскаржуваних судових рішень судами при вирішенні спору, у тому числі було застосовано положення Переліку товарів саме в редакції постанови Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (на час укладення договору від 30.03.2020 № 67) і встановлено, що товар, який був предметом поставки за договором від 30.03.2020 № 67, укладеним між сторонами, відсутній у зазначеному Переліку, що взагалі виключає застосування до спірних правовідносин наведених положень законодавства щодо звільнення від оподаткування податком на додану вартість операцій з ввезення на митну територію України та/або операцій з постачання на митній території України певних товарів (у тому числі лікарських засобів, медичних виробів та/або медичного обладнання).

За змістом пункту 1 частини 2 статті 287 ГПК підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Оскарження судових рішень з підстави, передбаченої у пункті 1 частини 2 статті 287 ГПК, можливе за наявності таких складових: неоднакове застосування одних і тих самих норм матеріального права апеляційним судом у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у постанові Верховного Суду, яка містить висновок щодо застосування цієї ж норми права у подібних правовідносинах; ухвалення різних за змістом судових рішень у справі, в якій подано касаційну скаргу, та у справі, в якій винесено постанову Верховного Суду; спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 зазначено, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими. Відсутність такої подібності зумовлює закриття касаційного провадження.

Мобільний рятувальний центр ШР ДСНС у касаційній скарзі підставу касаційного оскарження судових рішень, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, обґрунтував тим, що судами попередніх інстанцій при вирішенні спору не було враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 01.06.2021 у справі № 916/2478/20, від 16.05.2018 у справі № 420/504/16-ц.

Так, у справі № 916/2478/20 Верховний Суд постановою від 01.06.2021 скасував постановлені у справі судові рішення, якими відмовлено в задоволенні позову про стягнення з відповідача на підставі статті 1212 ЦК сплаченого ПДВ за договором поставки у складі вартості товару, який звільнений від оподаткування ПДВ, та передав справу на новий розгляд до суду першої інстанції, оскільки судами попередніх інстанцій, зокрема не досліджені належним чином докази у справі, у тому числі щодо питання безпідставного збагачення, що є необхідним для вирішення позову. Отже, у цій справі спір остаточно не вирішено.

У справі № 420/504/16-ц спір між сторонами виник у зв`язку з розірванням договорів оренди земельних ділянок і поверненням земельних ділянок, тобто у правовідносинах, що не є подібними до правовідносин у справі, що розглядається.

Аналіз висновків, зроблених у оскаржуваних судових рішеннях у справі № 911/910/23, у якій подано касаційну скаргу, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладеним у наведених постановах Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, оскільки зазначені висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій у кожній справі, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що не дає підстави вважати правовідносини у цих справах подібними.

У зв`язку з наведеним, підстава касаційного оскарження судових рішень, передбачена пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

За змістом касаційної скарги Мобільного рятувального центру ШР ДСНС, підставою оскарження судових рішень у справі, що розглядається, є також приписи пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК, згідно з якими підставами касаційного оскарження судових рішень є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судового рішення, передбачену пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК.

Як свідчить зміст зазначеної норми, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини 2 статті 287 ГПК скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

У касаційній скарзі скаржник посилається на те, що суди попередніх інстанцій при вирішенні спору неправильно застосували Перелік товарів, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час укладення договору від 30.03.2020 № 67), щодо застосування якого при вирішенні спору у подібних правовідносинах відсутній висновок Верховного Суду, а саме з питання про визнання договорів недійсними в частині включення ПДВ з урахуванням обставин, що пов`язані з наданням пільг з ПДВ при закупівлі «Обладнання для проведення дезінфекцій хімічним, механічним, фізичним, біологічним та комбінованим методами», визначеного розділом «Дезінфекційні засоби і антисептики» Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час укладення договору від 30.03.2020 № 67), за кодом УКТ ЗЕД 8419. 8424, 8479, 8516, 8539 49 00 00, 9018 у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19).

Разом із тим, як було зазначено вище, суди першої та апеляційної інстанцій з огляду на предмет і підстави заявленого позову, надавши оцінку поданим сторонами доказам, а також з урахуванням законодавства, що регулює спірні правовідносини, дійшов висновку про не доведення позивачем тих обставин, які є підставою для визнання договору недійсним, у тому числі не доведення позивачем обставин належності товару, який поставлявся за договором, до Переліку товарів, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.03.2020 № 224 (у редакції, чинній на час укладення договору від 30.03.2020 № 67), операції з якими звільняються від оподаткування ПДВ, тому відсутні підстави для надання судом касаційної інстанції висновку щодо застосування наведених скаржником норм права.

Надаючи оцінку доводам касаційної скарги щодо підстави касаційного оскарження судових рішень, передбаченої у пункті 3 частини 2 статті 287 ГПК, суд касаційної інстанції вважає за необхідне зауважити, що касаційна скарга загалом не містить відповідних доводів щодо необхідності формування висновку щодо застосування наведених скаржником норм права у подібних правовідносинах, а лише зводиться до викладення такого висновку у тому формулюванні, як це необхідно позивачу в межах конкретної справи, та надання іншої оцінки доказам, на підставі яких суди першої та апеляційної інстанцій установили фактичні обставини справи, що стали підставою для відмови в задоволенні позову, переоцінка яких виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції, визначених статтею 300 ГПК.

За таких обставин підстава касаційного оскарження судового рішення, передбачена пунктом 3 частини 2 статті 287 ГПК, не знайшла свого підтвердження під час розгляду справи.

Доводи, наведені в касаційній скарзі, що стосуються процесу доказування, оцінки доказів судом, фактично спрямовані на спонукання Суду до необхідності переоцінки поданих сторонами доказів і встановлення нових обставин справи, проте відповідно до норм статті 300 ГПК зазначене виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Інші доводи касаційної скарги не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, визначеними частиною 2 статті 287 ГПК, не спростовують наведених висновків та не впливають на них.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК суд касаційної інстанції, за результатами розгляду касаційної скарги, має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу без задоволення.

Статтею 309 ГПК передбачено, що суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи те, що доводи касаційної скарги про неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права при прийнятті оскаржуваних судових рішень не знайшли свого підтвердження, суд касаційної інстанції дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Мобільного рятувального центру швидкого реагування Державної служби України з надзвичайних ситуацій залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 та рішення Господарського суду Київської області від 02.08.2023 у справі № 911/910/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І.С. Берднік

Судді: В.А. Зуєв

І.С. Міщенко