Постанова

від 11.04.2024 по справі 460/20526/23

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ВОСЬМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2024 рокуЛьвівСправа № 460/20526/23 пров. № А/857/379/24

Восьмий апеляційний адміністративний суд в складі :

головуючого судді :Кухтея Р.В.,

суддів :Носа С.П., Шевчук С.М.

розглянувши в порядку письмового провадження у м. Львові апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року (ухвалене головуючою-суддею Дуляницькою С.М. в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження у м. Рівне) у справі за адміністративним позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

в с т а н о в и в :

У серпні 2023 року ОСОБА_1 звернувся в суд із адміністративним позовом до військової частини НОМЕР_1 Національної гвардії України (далі - в/ч НОМЕР_1 , відповідач), в якому просив визнати протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати йому додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, Уряд) №168 від 28.02.2022 Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану (далі - Постанова №168), за період з 01.02.2023 до 22.08.2023 у розмірі 30000 грн пропорційно в розрахунку на місяць, зобов`язати відповідача нарахувати та виплатити йому спірну додаткову винагороду за вказаний період з 01.02.2023 до 22.08.2023 у розмірі 30000 грн пропорційно в розрахунку на місяць та зобов`язати нарахувати і виплатити йому середній заробіток за весь час затримки, починаючи з 23.08.2023 по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

Рішенням Рівненського окружного адміністративного суду від 17.11.2023 у задоволенні позовних вимог було відмовлено повністю.

Не погодившись з рішенням суду першої інстанції, ОСОБА_1 подав апеляційну скаргу, в якій через неправильне застосування норм матеріального та порушення норм процесуального права просить його скасувати та прийняти постанову, якою задовольнити його позовні вимоги повністю.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги зазначає, що з 01.02.2023 не отримував додаткову винагороду у розмірі 30000 грн щомісячно на підставі Постанови №168. Зазначає, що він звернувся до в/ч НОМЕР_1 щодо невиплати додаткової винагороди, проте відповідачем повідомлено про відсутність підстав для виплати додаткової винагороди. Апелянт вказує, що несення служби на об`єкті Міжнародний аеропорт Рівне носить характер наземної оборони об`єкта критичної інфраструктури. При вирішенні спору судом першої інстанції не надано належної правової оцінки його доводам про те, що виплата спірної додаткової винагороди у розмірі 30000 грн повинна проводитись щомісяця.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача ОСОБА_2 просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Згідно п.3 ч.1 ст.311 КАС України, суд апеляційної інстанції може розглянути справу без повідомлення учасників справи (в порядку письмового провадження) за наявними у справі матеріалами, якщо справу може бути вирішено на підставі наявних у ній доказів, у разі подання апеляційної скарги на рішення суду першої інстанції, які ухвалені в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у порядку письмового провадження).

Заслухавши суддю-доповідача, дослідивши наявні по справі матеріали та доводи апеляційної скарги в їх сукупності, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, виходячи з наступного.

З матеріалів справи видно, що позивач з червня 2022 року здійснював охорону об`єкту Міжнародний аеропорт Рівне у складі в/ч НОМЕР_1 .

З 01.02.2023 позивачу було призупинено виплату передбаченої Постановою №168 додаткової винагороди у розмірі 30000 грн.

22.08.2023 позивач відповідно до наказу в/ч НОМЕР_1 (по стройовій частині) №256 від 22.08.2023 був звільнений в запас відповідно до п.п. г п.2 ч.4 ст.26 Закону України Про військовий обов`язок та військову службу №2232-XII від 25.03.1992 (далі - Закон №2232).

Листом №50/55/33-359 від 24.05.2023 відповідач повідомив позивача, що грошова допомога не буде виплачуватися, оскільки наказом МВС України №37 від 26.01.2023 Про затвердження Порядку та умов виплати на період воєнного стану додаткової винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України з 01.02.2023 змінився порядок виплати додаткової винагороди.

З тих самих мотивів позивач звернувся до Національної гвардії України, яка листом №27/11/3-Д-2487 від 20.06.2023 повідомила про відсутність підстав для розгляду звернення, оскільки відповідь надана листом в/ч НОМЕР_1 за №50/55/33-359 від 24.05.2023.

Вважаючи протиправною бездіяльність в/ч НОМЕР_1 , ОСОБА_1 звернувся до адміністративного суду з даним позовом.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив того, що м. Рівне та Рівненська область не перебували в районі ведення воєнних (бойових) дій у період з 01.02.2023 по 22.08.2023, також за цей період на об`єкті Міжнародний аеропорт Рівне випадки безпосередньої оборони цього об`єкту від вогневих уражень противника, відбиття нападу, звільнення їх у разі захоплення не траплялися. Суд дійшов висновку, що право позивача на отримання додаткової щомісячної винагороди в розмірі до 30000,00 грн пропорційно в розрахунку на місяць, передбаченої Постановою №168, у період з 01.02.2023 по 22.08.2023 не виникало, оскільки інформації, що позивачем у цей період виконувались бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (бойовими розпорядженнями), та доказів на підтвердження цієї інформації, суду не надано.

Колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, вважає їх вірними та такими, що ґрунтуються на правильному застосуванні норм матеріального права та з дотриманням норм процесуального права, а також при повному, всебічному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, виходячи з наступного.

Частиною другою статті 19 Конституції України передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно ч.1, 2 ст.2 Закону №2232, військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров`я і віком громадян України (за винятком випадків, визначених законом), іноземців та осіб без громадянства, пов`язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби. Проходження військової служби здійснюється громадянами України у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом.

Частиною першою статті 9 Закону України Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей №2011-ХІІ від 20.12.1991 (далі - Закон №2011) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

Частиною другою статті 11 Закону №2011 передбачено, що у зв`язку з особливим характером військової служби, яка пов`язана із захистом Вітчизни, військовослужбовцям надаються визначені законом пільги, гарантії та компенсації.

На виконання указів Президента України №64/2022 від 24.02.2022 Про введення воєнного стану в Україні та №69/2022 від 24.02.2022 Про загальну мобілізацію, КМУ було прийнято Постанову №168, яка відповідно до п.5 набирає чинності з моменту опублікування та застосовується з 24.02.2022.

Пунктом 1 Постанови №168 (в первинній редакції) було визначено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30000 гривень щомісячно (крім військовослужбовців строкової служби), а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

У подальшому до пункту 1 Постанови №168 вносилися зміни, зокрема постановами КМУ №217 від 07.03.2022, №350 від 22.03.2022, №400 від 01.04.2022, №793 від 07.07.2022, при цьому вказані зміни застосовувались з 24.02.2022, та постановами №754 від 01.07.2022, які (зміни) застосовуються з 01.06.2022 та постановою №1146 від 08.10.2022, які застосовуються з 01.09.2022.

Водночас, розмір додаткової винагороди залишався незмінним 30000 гривень щомісячно та до 100000 гривень особам, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів в розрахунку на місяць пропорційно часу участі у таких діях та заходах.

Порядок і умови виплати вищевказаної додаткової винагороди військовослужбовцям ЗСУ визначено Міністром оборони України в окремому дорученні №912/з/29 від 23.06.2022 (далі - Окреме доручення), яке є обов`язковим для виконання посадовими особами військових частин ЗСУ та застосовується з 01.06.2022.

Згідно п.3 Окремого доручення, райони ведення бойових дій визначати відповідними рішенням (наказами, директивами, розпорядженнями) Головнокомандувач ЗСУ, а склад діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави відповідними рішеннями (наказами, директивами. розпорядженнями) Головнокомандувача ЗСУ або начальника Генерального штабу ЗСУ.

Окремо, відповідними рішеннями (наказами, директивами, розпорядженнями) Головнокомандувача ЗСУ визначати інші райони ведення бойових дій (у т.ч. повітряного простору), в яких також здійснювалися заходи з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії з визначенням конкретного місця та часу їх проведення.

Документальне підтвердження безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, у період здійснення зазначених дій або заходів здійснювати на підставі таких документів :

- бойовий наказ (бойове розпорядження);

- журнал бойових дій (вахтовий, навігаційно-вахтовий, навігаційний журнал) або журнал ведення оперативної обстановки або бойове донесення (підсумкове, термінове, позатермінове) або постова відомість (під час охорони об`єкта, на який було здійснено збройний напад);

- рапорт (донесення) командира підрозділу (групи) про участь кожного військовослужбовця (у тому числі з доданих або оперативно підпорядкованих підрозділів) у бойових діях, у виконанні бойових (спеціальних) завдань.

Про підтвердження безпосередньої участі відряджених військовослужбовців у бойових діях або заходах надавати довідку керівника органу військового управління, штабу угруповання військ (сил), штабу тактичної групи, командира військової частини (установи, навчального закладу), до яких для виконання завдань відряджений військовослужбовець.

Генеральному штабу ЗСУ довести до військ затверджений Головнокомандувачем ЗСУ або начальником Генерального штабу ЗСУ перелік органів військового управління (штабів угруповання військ (сил) або штабів тактичних груп), включених до складу діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави, що мають право видавати довідки про підтвердження безпосередньої участі у бойових діях або заходах відряджених до цих органів військовослужбовців за формою, наведеною в додатку №4 до цього доручення.

Пунктом 4 Окремого доручення визначено, що керівникам органів військового управління, штабів угруповань військ (сил), штабів тактичних групи, командирам військових частин (установ, навчальних закладів), що входять до складу діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави, до яких відряджені військовослужбовці, щомісячно до 5 числа повідомляти органи військового управління, військові частини (установи, навчальні заклади) за місцем штатної служби цих військовослужбовців про дні безпосередньої участі військовослужбовців у бойових діях або заходах за минулий місяць за формою, наведеною в додатку №1 до цього доручення.

У разі, якщо військовослужбовці були відряджені до військових частин (установ), що входять до складу діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави з однієї військової частини, то безпосередня участь у бойових діях цих військовослужбовців може підтверджуватися однією довідкою з відображенням в ній термінів безпосередньої участі у бойових діях або заходах кожного військовослужбовця за формою, наведеною в додатку №2 до цього доручення.

У підставах про видання таких довідок (додаток №1, додаток №2) обов`язково зазначати документи, визначені абзацами 3 або 4 та абзацом 5 пункту 3 цього доручення.

Надати право керівникам органів військового управління, угруповань військ (сил), штабів тактичних груп, перелік яких затверджено Головнокомандувачем ЗСУ або начальником Генерального штабу ЗСУ, включати до таких довідок безпосередньої участі відряджених військовослужбовців у бойових діях або заходах починаючи з 24.02.2022.

Також, згідно п.5 Окремого доручення, виплату додаткової винагороди в розмірі 100000 грн або 30000 грн здійснювати на підставі наказів, зокрема, командирів (начальників) військових частин особовому складу військової частини.

Накази про виплату додаткової винагороди за минулий місяць видавати до 5 числа поточного місяця на підставі рапортів командирів підрозділів п.6 Окремого доручення.

Аналіз вищенаведених нормативно-правових актів свідчить, що на період дії воєнного стану додаткова винагорода військовослужбовцям виплачується у розмірі до 30000,00 грн, виключно тим військовослужбовцям, які виконують бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (бойовими розпорядженнями) в розрахунку на місяць пропорційно часу виконання відповідних завдань.

Бездіяльність відповідача у спірних відносинах позивач пов`язує з невиплатою йому додаткової винагороди до грошового забезпечення, передбаченої Постановою №168, у розмірі 30000 грн за період з 01.02.2023 до 22.08.2023.

Водночас, в матеріалах справі відсутні докази, які підтверджують, що у період з 01.02.2023 по 22.08.2023 відносно позивача командиром в/ч № НОМЕР_1 приймались бойові накази (бойові розпорядження), згідно яких позивач виконував бойові (спеціальні) завдання.

Колегія суддів зазначає, що матеріали справи не містять належних, допустимих, достовірних та достатніх доказів участі позивача у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів, починаючи з 01.02.2023.

Суд першої інстанції встановив, що позивач був задіяний до військових нарядів з охорони та оборони Рівненського міжнародного аеропорту, що підтверджується витягом зі службового навантаження позивача щодо організації службової діяльності з 01.02.2023 по 30.08.2023.

Згідно наказу МВС України №729 від 01.09.2023 Про затвердження Особливостей виплати на період воєнного стану додаткової винагороди військовослужбовцям Національної гвардії України, до бойових (спеціальних) завдань у період здійснення заходів, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, виконання яких передбачає виплату додаткової винагороди, зазначеної в підпункті 3 пункту 2 цих Особливостей, належать такі завдання, що виконуються військовослужбовцями, зокрема, з охорони та оборони важливих державних об`єктів, органів державної влади, дипломатичних представництв, консульських установ іноземних держав, представництв міжнародних організацій в Україні, аеропортів (аеродромів) та інших об`єктів, що підлягають охороні та обороні Національною гвардією України в областях України, окремі території яких визначені районами ведення воєнних (бойових) дій, та тих, що межують з районами ведення воєнних (бойових) дій через акваторію Чорного моря, а на іншій території України - у разі безпосередньої оборони цих об`єктів від вогневих уражень противника, відбиття нападу, звільнення їх у разі захоплення.

Суд першої інстанції слушно зауважив, що м. Рівне та Рівненська область не перебувала в районі ведення воєнних (бойових) дій у період з 01.02.2023 по 22.08.2023, також за цей період на об`єкті Міжнародний аеропорт Рівне випадки безпосередньої оборони цього об`єкту від вогневих уражень противника, відбиття нападу, звільнення їх у разі захоплення не траплялися.

Таким чином, будь-яких доказів та документального підтвердження безпосередньої участі у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії під час перебування безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дії, не надано.

Відсутні й відомості про включення позивача до бойових наказів (бойових розпоряджень), журналів бойових дій та рапортів командирів підрозділів, наказів про виплату додаткової винагороди, передбаченої Постановою №168, у конкретному місяці протягом спірного періоду.

В матеріалах справи відсутні докази того, що позивача протягом спірного періоду було залучено до виконання бойового (спеціального) завдання згідно з бойовим наказом (розпорядженням) у складі діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави, резерву Головнокомандувача ЗСУ, Сил оборони держави, розгорнутих пунктів управління Генерального штабу ЗСУ, які здійснюють управління діючими угрупованнями військ (сил) (далі - завдання у складі угруповань військ (сил), резерву, пунктів управління); з протиповітряного прикриття та наземної оборони об`єктів критичної інфраструктури згідно з бойовими розпорядженнями; або із всебічного забезпечення діючих угруповань військ (сил) Сил оборони держави безпосередньо в районах ведення воєнних (бойових) дій згідно з бойовими (логістичними) розпорядженнями матеріали справи не містять, що свідчить про відсутність підстав для виплати позивачу додаткової винагороди у розмірі 30000 гривень.

З огляду на вищенаведене, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції, що право позивача на отримання додаткової щомісячної винагороди в розмірі до 30000,00 грн пропорційно в розрахунку на місяць, передбаченої Постановою №168, у період з 01.02.2023 по 22.08.2023 не виникало, оскільки інформації, що позивачем у цей період виконувались бойові (спеціальні) завдання згідно з бойовими наказами (бойовими розпорядженнями), та доказів на підтвердження цієї інформації, суду не надано.

Відповідно до ч.2 ст.6 КАС України та ст.17 Закону України Про виконання рішень і застосування практики Європейського Суду з прав людини, суди застосовують Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) та практику Європейського Суду з прав людини (далі ЄСПЛ) як джерела права.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, судом апеляційної інстанції ґрунтується на висновках, що їх зробив ЄСПЛ у справі Проніна проти України (рішення від 18.07.2006).

Зокрема, у пункті 23 рішення ЄСПЛ зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи, що і зроблено апеляційним судом переглядаючи рішення суду першої інстанції, аналізуючи відповідні доводи скаржника.

Так, у рішенні від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України ЄСПЛ наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09.12.1994). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі Суомінен проти Фінляндії (Suominen v. Finland) від 01.07.2003). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі Гірвісаарі проти Фінляндії (Hirvisaari v. Finland) від 27.09.2001).

Інші зазначені в апеляційній скарзі обставини, окрім вищеописаних, ґрунтуються на довільному трактуванні фактичних обставин і норм матеріального права, а тому такі не вимагають детальної відповіді або спростування.

Згідно ст.316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає скаргу без задоволення, а рішення суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Таким чином, колегія суддів приходить до висновку, що оскаржуване рішення ухвалене відповідно до норм матеріального та процесуального права, а висновки суду першої інстанції ґрунтується на всебічному, повному та об`єктивному з`ясуванні всіх обставин, що мають значення для справи, які не спростовані доводами апеляційної скарги, у зв`язку з чим відсутні підстави для її задоволення.

Одночасно слід зазначити, що в контексті положень п.3 ч.6 ст.12 КАС України дана справа відноситься до категорій справ незначної складності, а тому судове рішення, постановлене за результатами апеляційного перегляду в касаційному порядку оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 цього Кодексу.

Керуючись ст.ст.12, 308, 311, 315, 316, 321, 325, 328, 329 КАС України, суд,

п о с т а н о в и в :

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення Рівненського окружного адміністративного суду від 17 листопада 2023 року по справі №460/20526/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та касаційному оскарженню не підлягає, крім випадків, передбачених п.2 ч.5 ст.328 КАС України, шляхом подання касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Р. В. Кухтей судді С. П. Нос С. М. Шевчук