Рішення

від 05.04.2024 по справі 607/10236/23

ТЕРНОПІЛЬСЬКИЙ МІСЬКРАЙОННИЙ СУД ТЕРНОПІЛЬСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

05.04.2024 Справа №607/10236/23

Тернопільський міськрайонний суд Тернопільської області в складі:

головуючого судді В.М.Братасюка,

секретаря судового засідання Є.І.Тинкалюк,

представника позивача ОСОБА_1

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Тернополі у загальному провадженні цивільну справу за позовом УМВС України в Тернопільській області, в особі ліквідаційної комісії, до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа управління сім`ї, молодіжної політки та захисту дітей Тернопільської міської ради про виселення з житла та зобов`язання зняття з реєстрації проживання,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач УМВС України в Тернопільській області, в особі ліквідаційної комісії звернулося до Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області з позовом до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_5 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 , третя особа управління сім`ї, молодіжної політки та захисту дітей Тернопільської міської ради про виселення із службової квартири за адресою АДРЕСА_1 (загальною площею 63,6 кв. м., житловою площею 31,5 кв.м., двокімнатна) без надання іншого житла та зобов`язання ОСОБА_2 та членів його сім`ї: ОСОБА_3 - дружину; ОСОБА_5 - сина, ОСОБА_4 - дочку знятись із реєстрації за вищевказаною адресою.

Позов обґрунтований тим, що відповідно до протоколу № 10 спільного засідання адміністрації та житлово-побутової комісії УМВС від 19.11.2012 ОСОБА_2 , у зв`язку з перебуванням на посаді начальника Тернопільського MB УМВС України в Тернопільській області, надано службове житло за адресою АДРЕСА_1 . В подальшому згідно наказу УМВС № 201 о/с від 05.08.2014 відповідач був звільнений з посади начальника Тернопільського MB УМВС України в Тернопільській області та за власним рапортом переведений для подальшого проходження служби до ГУМВС України в Київській області. Надалі позивач був звільнений з ГУМВС України в Київській області у зв`язку із виходом на пенсію. Дружина відповідача ОСОБА_3 скористалася своїм правом на приватизацію житла отриманого від Київської міської державної адміністрації, приватизувавши житло за адресою: АДРЕСА_2 , проте 30.12.2014 року відчужила його на підставі договору дарування. Із врахуванням того, що відповідач пропрацював в УМВС України в Тернопільській області, яке надало йому службове житло, нетривалий строк, а саме в період з квітня 2012 року по серпень 2014 року, відповідачі фактично не користуються житлом, необхідність у службовому житлі відпала, тому вважають за можливе виселення відповідача з членами сім`ї зі спірного службового житла без надання іншого жилого приміщення на підставі статті 125 ЖК України.

Також позивач звертає увагу на той факт, що УМВС України в Тернопільській області перебуває в процесі ліквідації та у вказаній установі немає вільних житлових приміщень. Із врахуванням процесу ліквідації, потреби відчуження всіх активів установи Л.к. УМВС України в Тернопільській області спільно із відповідачем було здійснено звернення до Тернопільської міської ради з проханням виключення з числа службових квартири за адресою АДРЕСА_1 та надання ордеру відповідачу на склад сім`ї 4 особи. Однак Виконавчим комітетом Тернопільської міської у задоволенні такого прохання було відмовлено.

Враховуючи вище зазначене та те, що відповідач не перебував та не перебуває в даний час на квартирному обліку в УМВС України в Тернопільській області виникає необхідність у виселенні відповідача із службової квартири та наданні Л.к. УМВС України в Тернопільській області можливості розпоряджатися на власний розсуд належним їй майном.

З цих підстав, позивач просить суд, позовні вимоги задоволити в повному обсязі.

Ухвалою судді Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 07.07.2023 відкрито провадження у вказаній справі. Постановлено розгляд справи проводити в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче судове засідання.

Протокольною ухвалою судді без видалення суду до нарадчої кімнати у судовому засіданні, яке відбулося 17.08.2023 постановлено закрити підготовче провадження та призначено справу до розгляду по суті, що відображено в протоколі судового засідання.

Ухвалою Тернопільського міськрайонного суду Тернопільської області від 28.11.2023 виділено в самостійне провадження вимогу УМВС України в Тернопільській області, в особі ліквідаційної комісії, до ОСОБА_5 про виселення, зупинено провадження у справі за позовом УМВС України в Тернопільській області, в особі ліквідаційної комісії, до ОСОБА_5 про виселення, до припинення перебування ОСОБА_5 у складі Збройних Сил України.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав в повному обсязі, просив суд позов задоволити.

Відповідач ОСОБА_2 та представник відповідача ОСОБА_6 в судовому засіданні щодо задоволення позовних вимог заперечили, з підстав зазначених у відзиві.

Відповідачка ОСОБА_3 , котра водночас представляє інтереси ОСОБА_4 , в судове засідання не з`являлася, проти задоволення позову заперечила за безпідставністю.

Представник третьої особи управління сім`ї, молодіжної політки та захисту дітей Тернопільської міської ради судове засідання не з`явився, не повідомивши суд про причини своєї неявки.

Проаналізувавши в сукупності досліджені докази, встановлені ними обставини та визначені відповідно до них правовідносини сторін, суд приходить до переконання, що позовні вимоги підлягають до часткового задоволення.

Згідно ч. 1 ст. 4 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 10 ЦПК України суд при розгляді справи керується принципом верховенства права. Суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Судом встановлено, що рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 2157 від 13.12.2012 року на підставі клопотання УМВС України в Тернопільській області, квартирі АДРЕСА_3 , житловою площею 31,5 кв.м. було надано статус службового житла УМВС України в Тернопільській області.

У зв`язку з перебуванням на посаді начальника Тернопільського MB УМВС України в Тернопільській області, яка дає право на отримання службового житла, УМВС України в Тернопільській області відповідно до протоколу № 10 спільного засідання адміністрації та житлово-побутової комісії УМВС від 19.11.2012 прийнято рішення надати полковнику міліції ОСОБА_2 службове житло за адресою АДРЕСА_1 , загальною площею 63,6 кв. м., житловою площею 31,5 кв.м.

Із сертифікату, виданого міським головою ОСОБА_7 від 15 жовтня 2012 року, вбачається, що Тернопільська міська рада засвідчує намір передати квартиру АДРЕСА_3 , загальною площею - 63,6 кв.м., у порядку визначеному чинним законодавством за клопотанням Управління міністерства внутрішніх справ України в Тернопільській області в якості службової для працівника УМВСУ в Тернопільській області.

Відповідно до Рішення виконавчого комітету Тернопільської міської ради № 2157 від 12.12.2012 року ОСОБА_2 надано ордер на службове житло на склад сім`ї 4 особи: ОСОБА_2 - заявник, ОСОБА_3 - дружина, ОСОБА_5 1999 р.н - син., ОСОБА_4 2010 р.н. - дочка.

Згідно наказу УМВС № 201 о/с від 05.08.2014 ОСОБА_2 був звільнений з посади начальника Тернопільського MB УМВС України в Тернопільській області та за власним рапортом переведений для подальшого проходження служби до ГУМВС України в Київській області.

В подальшому ОСОБА_2 був звільнений з ГУМВС України в Київській області у зв`язку із виходом на пенсію.

Як вбачається із пенсійного посвідчення № НОМЕР_1 Серія НОМЕР_2 , дата видачі 07.07.2016року, ОСОБА_2 має право на одержання пенсії, вид пенсії за вислугу років.

Таким чином ОСОБА_2 працював в УМВС України в Тернопільській області, яке надало йому службове житло, в період з квітня 2012 року по серпень 2014 року.

Відповідно до норм постанови КМУ від 16.09.2015 № 730 «Про утворення територіальних органів Національної поліції та ліквідацію територіальних органів Міністерства внутрішніх справ» ліквідовано, як юридичні особи публічного права територіальні органи Міністерства внутрішніх справ за переліком. Л.к. УМВС в області перебуває в процесі ліквідації та в його розпорядженні відсутнє житло для надання на заміщення.

Згідно листа МВС № 12335/05/25-2017 від 16.08.2017 ліквідаційним комісіям ГУМВС, УМВС в областях було роз`яснено порядок виключення квартир із числа службових відповідно до яких службове жиле приміщення доцільно виключати із числа службових за умови, що особа, яка в ньому проживає, потребує покращення житлових умов (перебуває на квартирному обліку). Таким чином при виключенні жилих приміщень з числа службових ліквідаційними комісіями ГУМВС, УМВС в областях рекомендовано враховувати наявність правових підстав з порушеного питання, зокрема перебування осіб та членів їх сімей на квартирному обліку, наявність/відсутність у тих іншого житла на праві приватної власності та вимоги законодавства щодо норм забезпечення жилою площею на одну особу.

Відповідач та члени його сім`ї не перебували на квартирному обліку УМВС України в Тернопільській області.

Із протоколу № 1 засідання Ліквідаційної комісії УМВС України у Тернопільській області від 18 квітня 2019 року вбачається, що було прийнято рішення про зняття статусу службової та передано у комунальну власність квартиру, яка була надана для проживання ОСОБА_2 та клопотати перед Тернопільською міською радою про надання ордеру на квартиру через відсутність необхідності у використанні квартири в якості службового житла.

Із врахуванням процесу ліквідації, потреби відчуження всіх активів установи Л.к. УМВС України в Тернопільській області спільно із відповідачем ОСОБА_2 було здійснено звернення до Тернопільської міської ради з проханням виключення з числа службових квартири за адресою АДРЕСА_1 та надання ордеру відповідачу на склад сім`ї 4 особи.

Відповідно до протоколу №7 засідання громадської комісії з житлових питань при виконавчому комітеті міської ради 12.09.2019 затвердженого рішенням виконавчого комітету Тернопільської міської ради від 17.09.2019 № 849 у задоволенні вище зазначеного прохання було відмовлено. У тексті рішення зазначено, що відповідач забезпечений житловою площею встановленої норми 13,65 кв.м. та у зв`язку із штучним погіршенням житлових умов дружиною ОСОБА_3 не потребує покращення житлових умов.

Під час проходження ОСОБА_2 служби в органах внутрішніх справ держава забезпечила його та членів його сім`ї жилим приміщенням, а саме дружина відповідача ОСОБА_3 скористалися своїм правом на приватизацію житла триманого від Київської міської державної адміністрації, приватизувавши житло за адресою: АДРЕСА_2 , проте 30.12.2014 року відчужила його на підставі договору дарування, зазначене стверджується Інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно від 12.04.2023.

Як стверджує представник позивача, із врахуванням відмови Тернопільської міської ради та того факту, що відповідач не перебував та не перебуває в даний час на квартирному обліку в УМВС України в Тернопільській області виникає необхідність у виселенні відповідача із службової квартири та наданні Л.к.УМВС України в Тернопільській області можливості розпоряджатися на свій розсуд належним їй майном.

Згідно довідки УМВС України в Тернопільській області №195 від 02.06.2023року, по даним бухгалтерського обліку станом на 01.06.2023року на ОСОБА_8 УМВС України в Тернопільській області перебуває 2-х кімнатна квартира АДРЕСА_4 .

Як вбачається із Акту відсутності особи за місцем реєстрації та проживання від 06.06.2023року, ОСОБА_2 зареєстрований, але на час перевірки відсутній за адресою АДРЕСА_1 .

Із відповіді Управління поліції охорони в Тернопільській області від 07.06.2023 №1243/43/39/5/01-2023 слідує, що службова квартира за адресою АДРЕСА_5 перебуває під охороною даного підрозділу поліції та згідно зазначеної відповіді - історії подій (постановки/зняття з сигналізації) прослідковується процедура зняття та постановки квартири на сигналізацію, а саме те, що мешканці квартири не проживають на постійній основі у даному житловому приміщенні.

Вказані обставини підтверджуються відповіддю на запит від ПАТ «Тернопільміськгаз» від 21.03.2023 № 232, відповідно до якої за період часу з 01.01.2020 по 28.02.2023 мешканцями квартири за адресою АДРЕСА_1 спожито 350 м. куб природного газу, що свідчить про відсутність факту постійного проживання в квартирі

Також факт непостійного проживання в квартирі за адресою АДРЕСА_1 підтверджується і відповіддю (на запит від КП «Тернопільводоканал» №В-942 від 28.03.2023, відповідно до якої показники водомірів централізованого водопостачання та централізованого водовідведення становлять: Водомір № 09125312 - всього 4 м3 за період часу з 01.01.2020 по 01.03.2023 та Водомір №09125310 - всього 25 м3 за період часу з 01.01.2020 по 01.03.2023.

З досліджених матеріалів справи вбачається, що між сторонами виникли відносини з приводу службового житла, які підлягають вирішенню на підставі Цивільного кодексу України, Житлового кодексу Української РСР .

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Правилами ст.12 ЦПК України визначено, що кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно до ч.1 ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ч.1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 5 цієї статті докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Згідно з ч.6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Нормами ч.1 ст. 229 ЦПК України передбачено, що суд під час розгляду справи повинен безпосередньо дослідити докази у справі: ознайомитися з письмовими та електронними доказами, висновками експертів, поясненнями учасників справи, викладеними в заявах по суті справи, показаннями свідків, оглянути речові докази.

Таким чином, щодо тверджень відповідача та його представника про недопустимість доказів, поданих стороною позивача, Суд зазначає наступне.

Положеннями статті 83 ЦПК України передбачено, що позивач, особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб, повинні подати докази разом з поданням позовної заяви. Копії доказів, що подаються до суду, заздалегідь надсилаються або надаються особою, яка їх подає, іншим учасникам справи.

Приписами ст. 1 ЦПК України визначено, що саме Цивільний процесуальний кодекс України встановлює порядок здійснення цивільного судочинства.

Відповідно до положень ЦПК України визнання доказу недопустимим - це не обов`язок, а право суду. Встановити недопустимість конкретного доказу суд може лише після того, як дослідить його в судовому засіданні. Недопустимість доказу не є для суду очевидною. Суд надає оцінку доказам, які містяться у справі, в нарадчій кімнаті під час ухвалення судового рішення.

Відповідно до вимог ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Чинна редакція ЦПК України закріплює однакові обов`язки учасників процесу у сфері їх доказування: сприяти своєчасному, всебічному, повному та об`єктивному встановленню всіх обставин справи; подавати усі наявні в них докази, не приховувати докази, надавати суду повні достовірні пояснення з питань, які ставляться судом, а також учасниками справи в судовому засіданні.

Засада змагальності опосередковано, через її контролюючу функцію є гарантом законності, об`єктивності, неупередженості та повноти судового розгляду.

Фактично кожне судове рішення ґрунтується на доказах, поданих учасниками справи. Лише за їхньої наявності можливо встановити факт порушення матеріального права та правильність застосування відповідних норм процесуальних кодексів.

При цьому, якщо сторона спору недобросовісно користується своїми правами та будує власну позицію на тому, що її позиція є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), то за такого підходу втрачає сенс уся концепція принципу змагальності.

Верховний Суд 23.10.2019 прийняв постанову (справа № 917/1307/18), якою розтлумачив сутність принципу змагальності та неможливості застосування учасником справи концепції «негативного доказу» для обґрунтування власної позиції. Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Обставину, про яку стверджує сторона, треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанова Верховного Суду від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц).

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до частини першої статті 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Отже, належність доказів - це спроможність фактичних даних містити інформацію щодо обставин, що входять до предмета доказування, слугувати аргументами у процесі встановлення об`єктивної істини. При цьому питання про належність доказів остаточно вирішується судом.

Згідно зі статтею 78 ЦПК України суд не бере до уваги докази, що одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові № 520/16580/18 від 13.04.2022 «розуміння допустимості доказів досягається крізь призму прав, що охороняються законом: допустимим є доказ, отриманий без порушення закону. Недопустимими, відповідно, є докази, отримані з порушенням закону. Недопустимими також є докази, одержані з неправдивих показань свідка, завідомо неправдивого висновку експерта, фальшивих документів або речових доказів, тобто з порушенням процесуального порядку формування засобів доказування. Допустимість доказів характеризується органічним зв`язком процесуальної форми засобів доказування та законністю отримання інформації про той чи інший факт, який має значення для справи.

Тому одержання доказів з дотриманням порядку, встановленого законом, слід розуміти як відсутність при одержанні доказів порушення норм матеріального права та норм процесуального права, як одночасне дотримання передбачених законом особистих немайнових і майнових прав та процесуальної форми».

Таким чином, надані сторонами докази до матеріалів справи, одержані з дотриманням порядку, встановленого законом, та, відповідно є допустимими.

Відповідно до ч. 1 ст. 5 ЖК державний житловий фонд перебуває у віданні місцевих Рад народних депутатів (житловий фонд місцевих Рад) та у віданні міністерств, державних комітетів і відомств (відомчий житловий фонд).

Статтею 6 ЖК визначено, що жилі будинки і жилі приміщення призначаються для постійного або тимчасового проживання громадян, а також для використання у встановленому порядку як службових жилих приміщень і гуртожитків.

У частині 4 ст. 9 ЖК визначено, що ніхто не може бути виселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Нормами статті 10 ЖК визначено, що громадяни зобов`язані дбайливо ставитися до будинку, в якому вони проживають, використовувати жиле приміщення відповідно до його призначення, додержуватися правил користування жилими приміщеннями.

Згідно ст. 51 ЖК жилі приміщення в будинках житлового фонду місцевих Рад народних депутатів надаються громадянам виконавчим комітетом районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів за участю громадської комісії з житлових питань, створюваної при виконавчому комітеті з депутатів Рад, представників громадських організацій, трудових колективів.

Відповідно до ч. 1 ст. 58 ЖК на підставі рішення про надання жилого приміщення в будинку державного або громадського житлового фонду виконавчий комітет районної, міської, районної в місті, селищної, сільської Ради народних депутатів видає громадянинові ордер, який є єдиною підставою для вселення в надане жиле приміщення.

Згідно ч.ч. 1, 2 ст. 61 ЖК користування жилим приміщенням у будинках державного і громадського житлового фонду здійснюється відповідно до договору найму жилого приміщення.

Відповідно до ч. 1 ст.118 ЖК службові жилі приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Отже, матеріальною основою надання службового приміщення є наявність трудових або службових відносин між особою, яка отримує житло, та підприємством, установою, організацією, що його виділяє, а метою виділення службового житла є необхідність проживання особи, яка отримує житло, за місцем роботи чи служби або поблизу від нього.

Законодавчо визначений правовий статус службового житла виключає можливість передачі його у власність або у постійне користування, а закріплює за державою в особі відповідних органів та установ можливість тимчасового забезпечення житлом її працівників виключно на період виконання трудових обов`язків (проходження військової служби) у певній місцевості.

Відповідно до правової позиції, викладеної в Постанові Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 163/3224/16-ц, особливість права користування службовим житлом полягає в тому, що володільцем такого майна залишається його власник. Особа, яка користується службовим житлом, усвідомлює, що після припинення її правовідносин з роботодавцем, вона зобов`язана звільнити надане їй службове житло.

Статтею 123 ЖК передбачено, що Порядок користування службовими жилими приміщеннями встановлюється, зокрема цим Кодексом та іншими актами законодавства.

До користування службовими жилими приміщеннями застосовуються правила про договір найму жилого приміщення, крім правил, передбачених статтями 73-76, 79-83, 85,90, частиною шостою статті 101, статтями 103-106 цього Кодексу.

У п.2 розділу І Положення про порядок надання службових приміщень і користування ними в Українській РСР, затвердженого постановою Ради Міністрів УРСР від 04.02.1988 № 37 (далі - Положення), також визначено, що службові житлові приміщення призначаються для заселення громадянами, які у зв`язку з характером їх трудових відносин повинні проживати за місцем роботи або поблизу від нього.

Підприємства, установи, організації мають використовувати службові жилі приміщення за їх цільовим призначенням.

Згідно з пунктом 8 Положення службові жилі приміщення надаються включеним до зазначеного в пункті 7 цього Положення переліку працівникам, які постійно проживають, а також прописані в населеному пункті за місцем розташування відповідного підприємства, установи, організації.

Службове жиле приміщення надається працівникові на всіх членів сім`ї, які проживають разом з ним (а також на дружину (чоловіка) і неповнолітніх дітей, які проживають окремо від заявника в даному або в іншому населеному пункті), вказаних у пункті 9 цього Положення.

Службове жиле приміщення надається робітникам, службовцям на час виконання ними обов`язків, які потребують проживання в такому приміщенні (п. 15 Положення).

Статтею 3 Сімейного кодексу України передбачено, що сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки.

Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з навчанням, роботою, лікуванням, необхідністю догляду за батьками, дітьми та з інших поважних причин не проживають спільно. Дитина належить до сім`ї своїх батьків і тоді, коли спільно з ними не проживає. Права члена сім`ї має одинока особа. Сім`я створюється на підставі шлюбу, кровного споріднення, усиновлення, а також на інших підставах, не заборонених законом і таких, що не суперечать моральним засадам суспільства.

При цьому, згідно зі статтею 6 Сімейного кодексу України правовий статус дитини має особа до досягнення нею повноліття.

Пунктом 29 Положення закріплено, що наймач службового жилого приміщення і члени його сім`ї зобов`язані додержувати умов договору найму службового жилого приміщення і правил користування жилими приміщеннями, утримання жилого будинку і прибудинкової території.

Статтею 124 ЖК та пунктом 34 Положення встановлено, що робітники і службовці, що припинили трудові відносини з підприємством, установою, організацією підлягають виселенню з службового жилого приміщення з усіма особами, які з ними проживають, без надання іншого жилого приміщення. Виселення провадиться в судовому порядку.

Частина 1 ст. 71 ЖК визначає, що при тимчасовій відсутності наймача або членів його сім`ї за ними зберігається жиле приміщення протягом шести місяців. У ч. 3 цієї статті визначено вичерпний перелік випадків за яких жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців.

Також в ст. 72 ЖК визначено, що у випадку відсутності особи понад встановлені строки (шість місяців) у жилому приміщенні вона може бути визнана такою, що втратила право користування таким приміщенням в судовому порядку. Поважність причин відсутності особи за місцем проживання визначається судом у кожному конкурентному випадку з урахуванням обставин справи та правил статті 89 ЦПК України щодо оцінки доказів.

Постановою Верховного Суду від 04.07.2018 у цивільній справі № 653/1096/16-ц зазначено, що з моменту, коли перестали існувати правові підстави для користування службовим житлом, особа, якій воно було надане, володіє ним незаконно, власник має право вимагати усунення перешкод у користуванні та розпорядженні таким майном шляхом виселення.

Навіть якщо власник службового житла не висловив вимогу звільнити це житло, проживання у ньому після припинення трудових правовідносин з роботодавцем не свідчить про законність його використання особою, якій воно було надане на час існування вказаних правовідносин. Власник нерухомого майна не втрачає права володіння ним, навіть тоді, коли таке майно протиправно використовує інша особа.

Статті 124-125 ЖК УРСР передбачають приписи, згідно з якими припинення трудових правовідносин з роботодавцем, за виключенням окремих чітко визначених випадків, є підставою для виселення особи зі службового житла без надання іншого житлового приміщення. Тобто, формулювання вказаних приписів є достатньо чіткими та передбачуваними для особи, якій таке службове житло надане у тимчасове користування.

Службове житло надається особі тимчасово, допоки з роботодавцем, який надав це житло, її пов`язують трудові правовідносини. Після їх припинення службове житло має бути повернене роботодавцю для того, щоб у ньому мали можливість проживати інші працівники.

Велика Палата Верховного Суду у вищезазначеному рішенні звертає увагу на позицію Європейського суду з прав людини, який вказав, що виселення осіб з службового житла, переслідувало легітимну мету - захист інтересів економічного добробуту країни та прав інших осіб, а саме інших співробітників, які потребували житло у зв`язку зі службою (рішення від 16 лютого 2017 року у справі «Каракуця проти України» («Karakutsya v. Ukraine»), заява № 18986/06, § 71).

Відповідно до статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Відповідно до статті 8 Конвенції кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя та до свого житла. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Стаття 8 Конвенції стосується прав особливої важливості для особистості людини, її самовизначення, фізичної та моральної цілісності, підтримки взаємовідносин з іншими, усталеного та безпечного місця в суспільстві.

ЄСПЛ неодноразово висловлювався щодо можливості позбавлення особи житлового приміщення. Так, у рішенні від 2 грудня 2010 року у справі «Кривіцька та Кривіцький проти України» («Kryvitska and Kryvitskyy v. Ukraine», заява №19009/04, § 41) ЄСПЛ вказав, що втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла.

Згідно з практикою ЄСПЛ втручання держави у право на житло є порушенням статті 8 Конвенції, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не переслідує легітимну мету - одну чи декілька з тих, що перелічені у пункті 2 вказаної статті, - чи не розглядається як «необхідне в демократичному суспільстві».

Формулювання «згідно із законом» не лише вимагає, щоб оскаржуваний захід мав підставу в національному законодавстві, але також звертається до якості такого закону.

Зокрема, положення закону мають бути достатньо чіткими у своїх термінах та передбачати засоби юридичного захисту проти свавільного застосування (рішення ЄСПЛ у справі «Кривицька та Кривицький проти України» § 43).

Водночас, відповідно до ст. 125 Житлового кодексу: без надання іншого жилого приміщення не може бути виселено:

-осіб з інвалідністю внаслідок війни та інших осіб з інвалідністю з числа військовослужбовців, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби, або внаслідок захворювання, зв`язаного з перебуванням на фронті; учасників Другої світової війни, які перебували у складі діючої армії; сімї військовослужбовців і партизанів, які загинули або пропали безвісти при захисті чи при виконанні інших обов`язків військової служби; сім`ї військовослужбовців; осіб з інвалідністю з числа осіб рядового і начальницького складу органів Міністерства внутрішніх справ, які стали особами з інвалідністю внаслідок поранення, контузії або каліцтва, що їх вони дістали при виконанні службових обов`язків;

-осіб, які пропрацювали на підприємстві, в установі, організації, що надали їм службове жиле приміщення, не менш як десять років;

-осіб, що звільнені з посади, у зв`язку з якою їм було надано жиле приміщення, але не припинили трудових відносин з підприємством, установою, організацією, які надали це приміщення;

-осіб, звільнених у зв`язку з ліквідацією підприємства, установи, організації або за скороченням чисельності чи штату працівників;

-пенсіонерів по старості, персональних пенсіонерів; членів сім`ї померлого працівника, якому було надано службове жиле приміщення; осіб з інвалідністю внаслідок нещасного випадку на виробництві або професійного захворювання І і II груп, осіб з інвалідністю І і II груп з числа військовослужбовців і прирівняних до них осіб та осіб рядового і начальницького складу Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації України;

-одиноких осіб з неповнолітніми дітьми, які проживають разом з ними.

Як встановлено судом, відповідач ОСОБА_2 є пенсіонером, що підтверджується пенсійним посвідченням.

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним зверненням громадянина щодо офіційного тлумачення словосполучення «пенсіонерів по старості», яке міститься в абзаці шостому статті 125 ЖК Української РСР від 11 червня 2014 року №6- рп/2014 (справа №1-2/2014) зазначено, що згідно статтею 47 Конституції України кожен має право на житло; держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду; громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону; ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Відповідно до рішення КСУ у справі за конституційним зверненням громадянина ОСОБА_9 щодо офіційного тлумачення словосполучення «пенсіонерів по старості», яке міститься в абзаці шостому статті 125 Житлового кодексу Української РСР № 6- ро/2014 від 11.06.2014 року передбачається: в аспекті конституційного звернення словосполучення «пенсіонерів по старості», що міститься в абзаці шостому статті 125 Житлового кодексу Української РСР, відповідно до якого пенсіонери по старості не можуть бути виселені з службових жилих приміщень без надання іншого жилого приміщення, необхідно розуміти так, що до пенсіонерів по старості, крім осіб, яким згідно з законодавством України призначено пенсію за віком, віднесено також осіб, що вийшли на пенсію за віком із зменшенням пенсійного віку, встановленого статтею 26 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» від 9 липня 2003 року № 1058-IV.

Відповідно до пункту 4 статті 31 ЦК України фізична, особа не може бути виселена або іншим чином примусово позбавлена житла, крім випадків, встановлених законом.

У свою чергу відповідно до статті 1 першого Протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Відповідно до практики Європейського суду з прав людини під майном також розуміються майнові права.

Згідно з Конвенцією про захист прав людини та основоположних свобод поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме - від наявності достатніх та триваючих зв`язків із конкретним місцем (див., серед багатьох інших джерел, рішення у справі «Прокопович проти Росії» (Prokopovich v. Russia), заява № 58255/00, ж. 36, ECHR 2004-ХІ. Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (див., серед багатьох інших джерел, рішення від 13 травня 2008 р. у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства» (McCann v. the United Kingdom), заява № 19009/04, п. 50), п.п. 40,41 вказаного рішення Європейського суду від 02.12.2010 року.

У п.36 рішення від 18 листопада 2004 року у справі «Прокопович проти росії» (Prokopovich V. Russia), Європейський суд з прав людини визначив, що концепція «житла» за змістом статті 8 Конвенції не обмежена житлом, яке зайняте на законних підставах або встановленим у законному порядку. «Житло» - це автономна концепція, що не залежить від класифікації у національному праві. То чи є місце конкретного проживання «житлом», що б спричинило захист на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин справи, а саме - від наявності достатніх триваючих зв`язків з конкретним місцем проживання (див. також рішення Європейського суду з прав людини по справі «Баклі проти Сполученого Королівства» від 11 січня 1995 року, п. 63). Таким чином, у справі «Прокопович проти Росії» № 58255/00 встановлено, що тривалий час проживання особи в житлі, незалежно від його правового режиму, є достатньою підставою для того, щоб вважати відповідне житло належним такій особі в розумінні статті 8 Конвенції, а тому наступне виселення її з відповідного житла є невиправданим втручанням в приватну сферу особи, порушенням прав на повагу до житла.

Відповідно до статті 310 ЦК України, фізична особа має право на місце проживання. Фізична особа має право на вільний вибір місця проживання та його зміну, крім випадків, встановлених законом.

Втручання у право на повагу до житла має бути також «необхідним у демократичному суспільстві». Тобто, воно має відповідати «нагальній суспільній необхідності» та бути домірним переслідуваній легітимній меті (рішення у справі «Зехентнер проти Австрії», заява №20082/02, § 56).

Вирішуючи питання про «Необхідність у демократичному суспільстві», позбавлення права користування відповідачів службовим жилим приміщенням, суд має оцінити, чи існує нагальна суспільна необхідність для застосування такого заходу та чи буде таке втручання у право особи на житло пропорційним переслідуваній легітимній меті.

Відповідно до витягу з державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 14.07.2023 року, судом встановлено, що у ОСОБА_2 та його дружини ОСОБА_3 відсутнє інше житло, яке було б придатне для проживання їхньої сім`ї. Водночас суд, звертає увагу на те, що членом сім`ї ОСОБА_2 є малолітня дитина ОСОБА_4 і її право користування спірним житлом є похідним від права батька, якому видано ордер на службове житло.

Відповідно до ст.3 Конвенції про права дитини, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється як найкращому забезпеченню інтересів дитини.

Стаття 47 Конституції України гарантує кожному мати право на житло. Держава створює умови, за яких кожний громадянин матиме змогу побудувати житло, придбати його у власність або взяти в оренду. Громадянам, які потребують соціального захисту, житло надається державою та органами місцевого самоврядування безоплатно або за доступну для них плату відповідно до закону. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Окремо суд наголошує на тому, що сам позивач не довів достатніми доказами, що з метою досягнення справедливого балансу інтересів, відповідачів, у числі яких є малолітня дитина, слід виселити з займаного житла - органи Нацполіції не входять до структури МВС. При цьому позивач, як суб`єкт МВС котрий підлягає до припинення, не надав суду доказів існування житлової черги з інших осіб працівників МВС, котрі потенційно можуть зайняти звільнюване житло.

Згідно із частиною 4 статті 9 Житлового кодексу України ніхто не може бути вселений із займаного жилого приміщення або обмежений у праві користування жилим приміщенням інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом.

Зняття з реєстрації місця проживання (перебування) здійснюється органом реєстрації, на території територіальної громади, на яку поширюються повноваження відповідної ради (у тому числі через центр надання адміністративних послуг) (пункт 3 Порядку декларування та реєстрації місця проживання (перебування), затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 07 лютого 2022 року № 265 "Деякі питання декларування і реєстрації місця проживання та ведення реєстрів територіальних громад".

Зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування) здійснюється на підставі:

1.заяви про зняття із задекларованого/зареєстрованого місця проживання (перебування), поданої особою або її законним представником (представником)

2.рішення суду, яке набрало законної сили, про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, про визнання особи безвісно відсутньою або оголошення її померлою.

З наведених підстав, аналізуючи зібрані по справі докази з врахуванням наведених правових норм, суд приходить до висновку, що виселення відповідачів із займаного ними жилого приміщення є непропорційним втручанням зі сторони держави в право осіб на житло, навіть з метою захисту державної власності, особливо малолітньої дитини, оскільки сім`я ОСОБА_10 в квартиру була вселена на законних підставах, службове приміщення використовувала за призначенням, іншого житла, придатного для проживання не має, а тому суд не вбачає підстав для виселення відповідача з членами сім`ї зі житла за адресою АДРЕСА_1 , що вибуло із категорії службового та є комунальною власністю, без надання іншого жилого приміщення. Поряд з зазначеним, суд приходить до переконання, що вимоги щодо зняття із зареєстрованого місця проживання за адресою: АДРЕСА_1 , не можуть бути задоволені, оскільки саме рішення суду про позбавлення права власності на житло або права користування житлом, про виселення, про зняття із зареєстрованого місця проживання (перебування) особи, яке у встановленому процесуальним законом порядку набрало законної сили, є безпосередньою підставою для внесення відповідних відомостей органом реєстрації.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.12, 19, 81, 133, 259, 263- 265, 352-354 ЦПК України, Житловим кодексом Української РСР, суд, -

УХВАЛИВ:

В задоволені позову УМВС України в Тернопільській області, в особі ліквідаційної комісії (вул. Валова, 11 м.Тернопіль) до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 в особі законного представника ОСОБА_3 ( АДРЕСА_1 ), третя особа управління сім`ї, молодіжної політки та захисту дітей Тернопільської міської ради про виселення з житла та зобов`язання зняття з реєстрації проживання за адресою АДРЕСА_1 - відмовити.

Рішення набирає законної сили через тридцять днів з дня його проголошення, якщо не була подана апеляційна скарга. У разі подання апеляційної скарги, рішення набирає законної сили після розгляду справи апеляційним судом.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку до Тернопільського апеляційного суду, у 30-денний строк з дня проголошення рішення. Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення.

Головуючий суддяВ. М. Братасюк