Постанова

від 11.04.2024 по справі 911/168/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 911/168/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Колос І.Б. (головуючий), Булгакової І.В., Жайворонок Т.Є.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.,

представників учасників справи:

позивача - акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» - не з`явився,

відповідача-1 - товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Дніпро-Торг» - не з`явився,

відповідача-2 - ОСОБА_1 - не з`явився,

розглянув у відкритому судовому засіданні

касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2023 (суддя Кирилюк Т.Ю.)

та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 (головуючий суддя: Кравчук Г.А., судді: Шаптала Є.Ю., Коробенко Г.П.)

у справі № 911/168/23

за позовом акціонерного товариства комерційного банку «Приватбанк» (далі - АТ комерційний банк «Приватбанк»)

до товариства з обмеженою відповідальністю «Торговий дім «Дніпро-Торг» (далі - ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг») та ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 )

про стягнення 2 592 681,19 грн.

1. ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст позовних вимог

АТ комерційний банк «Приватбанк» звернулося до суду з позовом до ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг» та ОСОБА_1 про солідарне стягнення з відповідачів 2 592 681,19 грн заборгованості відповідача-1 як позичальника за договором від 05.09.2017 № K3VKLOF25336 про надання овердрафтового кредиту (з них: 2 483 507,86 грн - заборгованість за кредитом, 109 173,33 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом), за виконання позичальником зобов`язання за яким (основним договором) поручився відповідач-2 згідно з договором поруки від 05.09.2017 № K3VKLOF25336/DP.

Короткий зміст рішення суду першої інстанції та постанови суду апеляційної інстанції

Рішенням господарського суду міста Києва від 18.07.2023 у справі № 911/168/23, яке залишено без змін згідно з постановою Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024, позов задоволено повністю, з посиланням на його обґрунтованість.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

У касаційній скарзі ОСОБА_1 , з посиланням на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права та порушення норм процесуального права, просить суд касаційної інстанції скасувати судові рішення попередніх інстанцій, а справу передати на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

2. АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається на пункт 1 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції не застосував висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 04.02.2020 зі справи № 912/1120/16 щодо застосування положень частини першої статті 1048 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) та статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах. Також, за доводами скаржника, суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/7389/17 та від 29.05.2019 зі справи № 910/11429/18 щодо необхідності отримання очевидної згоди поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності і її (згоди) надання у спосіб, передбачений договором поруки.

Скаржник посилається на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм Закону України від 15.03.2022 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» в частині солідарного стягнення з основного боржника та з поручителя неустойки (штрафу, пені), нарахованих процентів, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Крім того, за доводами скаржника, судом не досліджено докази, надані позивачем на підтвердження повноважень особи, яка підписала позовну заяву (щодо наявності в адвоката Будьонного В.С. повноважень для представництва інтересів позивача в суді та підписання позовної заяви), що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Також скаржник зазначає про те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

10.04.2024 від ОСОБА_1 надійшли додаткові письмові пояснення по справі.

Доводи інших учасників справи, розгляд заяв та клопотань

АТ комерційний банк «Приватбанк» у відзиві на касаційну скаргу просило Суд залишити судові рішення попередніх інстанцій без змін, а касаційну скаргу - без задоволення, з посиланням, зокрема, на законність та обґрунтованість судових рішень попередніх інстанцій.

11.03.2024 від ОСОБА_1 (скаржника) надійшла заява про розгляд справи за його відсутності.

У судовому засіданні 11.04.2024 Суд згідно з протокольною ухвалою визнав за можливе розглянути касаційну скаргу у справі № 911/168/23 за відсутності скаржника, участь якого у судовому засіданні обов`язковою не визнавалася.

3. СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

05.09.2017 АТ комерційний банк «Приватбанк» та ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг» уклали договір про надання овердрафтового кредиту № K3VKLOF25336 (далі - Договір), за умовами якого позивач зобов`язався здійснювати овердрафтове обслуговування відповідача-1, яке полягає у проведенні його платежів понад залишок коштів на поточному рахунку відповідача-1 (№ 26005052710490), за рахунок кредитних коштів у межах ліміту, встановленого відповідно до пункту 1.3 Договору, шляхом дебетування поточного рахунку.

Відповідно до пункту А.1 Істотних умов Договору, кредитний ліміт овердрафту становить 2 101 000,00 грн.

АТ комерційний банк «Приватбанк» та ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг» 16.03.2021 укладено договір про внесення змін до договору від 05.09.2017 № K3VKLOF25336 про надання овердрафтового кредиту, за умовами якого Банк, за наявності вільних грошових ресурсів, зобов`язався здійснювати овердрафтове обслуговування ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг», яке полягає у проведенні його платежів понад залишок коштів на поточному рахунку названого товариства № UA 773052990000026009006207094, відкритому у Банку, за рахунок кредитних коштів у межах ліміту, встановленого відповідно до пункту 1.3 цього договору, шляхом дебетування поточного рахунку. При цьому утворюється дебетове сальдо. Овердрафт надається для поповнення обігових коштів і здійснення поточних платежів відповідача-1.

Згідно з умовами підпункту 1.1.1 пункту 1.1 Договору, офердрафтове кредитування відповідача-1 здійснюється позивачем в межах ліміту і строку, встановлених у пунктах 1.3, 1.4 Договору, з періодом безперервного користування кредитом згідно з пунктом А.4 Договору шляхом перенесення дебетового сальдо з поточного рахунку відповідача-1 на його позичковий рахунок. Виконання позивачем розрахункових документів відповідача-1 здійснюється шляхом перерахування кредитних коштів з позичкового рахунку на поточний рахунок відповідача-1. Зазначений спосіб овердрафтового кредитування здійснюється Банком з моменту направлення ТОВ «Торговий дім «Дніпро-Торг» відповідного повідомлення у спосіб, визначений на розсуд Банку, та зазначений у пункті А.2 даного договору, до моменту про його відміну Банком.

Відповідно до пункту 1.2 Договору кредит надається в обмін на зобов`язання відповідача-1 з повернення кредиту, сплати процентів та винагороди в обумовлені даним договором терміни.

Згідно з пунктом 1.3 Договору ліміт, стосовно даного договору є сумою грошових коштів, у межах якої Банк зобов`язався здійснювати сплату розрахункових документів відповідача-1 понад залишок грошових коштів на його поточному рахунку.

У відповідності до пунктів 1.4 та 1.5 Договору, проведення платежів відповідача-1 здійснюється позивачем протягом строку, зазначеного у пунктів А.3 даного договору, з урахуванням умови про його продовження. Овердрафтове кредитування відповідача-1 здійснюється позивачем у межах ліміту і строку, встановлених згідно з пунктами 1.3, 1.4 Договору, з періодом безперервного користування кредитом згідно з пунктом А.4 Договору. Періодом безперервного користування кредитом є період часу, протягом якого безперервно існувало дебетове сальдо на поточному рахунку відповідача-1. Початком періоду безперервного користування кредитом вважається перший день, починаючи з якого безперервно існувало дебетове сальдо на поточному рахунку відповідача-1 при закритті банківського дня. Зменшення або збільшення заборгованості по кредиту у цей період не впливають на зміну дати початку періоду безперервного користування кредитом. Датою закінчення періоду безперервного користування кредитом вважається день, після закінчення якого на поточному рахунку відповідача-1 зафіксоване нульове дебетове сальдо.

Пунктом А.2 Договору встановлено, що кредитний ліміт овердрафту по даному договору становить 2 500 000,00 грн і надається для поповнення обігових коштів.

Відповідно до підпункту 2.2.3 пункту 2.2 Договору відповідач-1 зобов`язався здійснювати погашення кредиту, отриманого у межах встановленого ліміту, не пізніше строку закінчення періоду безперервного користування кредитом, встановленого у пункті 1.5 Договору.

Проведення платежів відповідача-1 здійснюється позивачем у строк до 15.03.2022. У випадку, якщо за 30 днів до закінчення встановленого строку проведення платежів відповідача-1, сторони не заявили про припинення офердрафтового кредитування, строк проведення платежів відповідача-1 позивач продовжує кожний раз на 365/366 днів (пункт А.3 Договору).

За умовами пункту А.4 Договору, період безперервного користування кредитом - не більше 30 днів.

В обґрунтування позовних вимог позивач стверджує, що Банк повністю виконав свої зобов`язання за Договором, встановив ліміт овердрафту в сумі 2 500 000,00 грн.

За змістом пункту 4.1 Договору (в редакції від 16.03.2021), за користування кредитом у період з дати виникнення дебетового сальдо на поточному рахунку відповідача-1 (14.02.2022) при закритті банківського дня відповідач-1 сплачує проценти, виходячи з процентної ставки, розмір якої залежить від користування кредитом (диференційована процентна ставка). Розмір ставки встановлений у пункті А.7 Договору становить: у разі, якщо строк користування кредитом становить 1-3 дні - 12,5% річних; 4-7 днів - 13% річних; 8-15 днів - 13,5% річних; 16-30 днів - 14% річних.

Пунктом 4.2 Договору визначено, що відповідно до статті 212 ЦК України у випадку порушення відповідачем-1 будь-якого із зобов`язань, передбачених пунктами 1.5, 2.2.3, 2.2.3.1, 2.2.4, 2.2.17 договору, відповідач-1 сплачує позивачу проценти в розмірі зазначеному в пункті А.8 договору, тобто 28% річних від суми залишку непогашеної заборгованості.

За розрахунком позивача, станом на 12.10.2022 заборгованість відповідача-1 за Договором становить 2 592 681,19 грн, з яких: прострочена заборгованість за кредитом 2 483 507,86 грн; прострочена заборгованість за процентами 109 173,33 грн.

Судами також встановлено, що 05.09.2017 між ОСОБА_1 та Банком укладено договір поруки № K3VKLOF25336/DP, предметом якого є надання поруки відповідачем-2 перед позивачем за виконання відповідачем-1 зобов`язань за Договором.

Сторонами договору поруки укладені договори від 18.05.2020, 27.07.2020, 28.12.2020, 16.03.2021 про внесення змін до договору поруки від 05.09.2017 № K3VKLOF25336/DP, відповідно до яких договір поруки викладався у новій редакції та до нього вносилися зміни згідно з основним договором.

Пунктом 1.1 договору поруки (в редакції від 16.03.2021) встановлено, що предметом договору є надання поруки відповідачем-2 перед позивачем за виконання відповідачем-1 зобов`язань за Договором.

Згідно з умовами пункту 1.2 договору поруки відповідач-2 відповідає перед позивачем за виконання зобов`язань за кредитним договором у тому ж розмірі, що і відповідач-1, включаючи сплату кредиту, процентів, нарахованих за користування кредитом, винагород, штрафів, пені та інших платежів, відшкодування збитків. Згідно з умовами даного пункту договору поруки відповідач-2 відповідає перед позивачем всіма власними коштами та майном, яке належить йому на праві власності.

У випадку невиконання відповідачем-1 зобов`язань за основним договором, відповідач-1 та відповідач-2 відповідають перед позивачем як солідарні боржники (пункт 1.5 договору поруки).

З огляду на викладене, позивач звернувся з позовом до суду про солідарне стягнення з відповідачів 2 592 681,19 грн заборгованості за Договором (з них: 2 483 507,86 грн - заборгованість за кредитом, 109 173,33 грн - заборгованість за процентами за користування кредитом).

Судом апеляційної інстанції також встановлено, що Договір у формі заяви-приєднання, а також договір поруки підписані сторонами, які досягли згоди з усіх їх істотних умов; Договір містить повну інформацію щодо умов кредитування, зокрема, про строк кредитування, процентну ставку за користування кредитом, строки сплати платежів, а також про права та обов`язки сторін, порядок розрахунків, відповідальність за порушення зобов`язань.

4. ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Джерела права та акти їх застосування. Оцінка аргументів учасників справи і висновків попередніх судових інстанцій

Причиною виникнення спору зі справи стало питання щодо наявності чи відсутності підстав для солідарного стягнення з відповідачів 2 592 681,19 грн заборгованості за Договором, за виконання зобов`язання відповідачем-1 за яким поручився відповідач-2 згідно з договором поруки.

В обґрунтування доводів касаційної скарги скаржник посилається, зокрема, на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про те, що суд апеляційної інстанції не застосував висновки Великої Палати Верховного Суду, які викладені в постанові від 04.02.2020 зі справи № 912/1120/16 щодо застосування положень частини першої статті 1048 ЦК України та статті 625 ЦК України у подібних правовідносинах. Також, за доводами скаржника, суд не врахував висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/7389/17 та від 29.05.2019 зі справи № 910/11429/18 щодо необхідності отримання очевидної згоди поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності і її (згоди) надання у спосіб, передбачений договором поруки.

Стосовно наведених доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Касаційне провадження у справі відкрито, зокрема, на підставі пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом якого підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку.

Отже, відповідно до положень цих норм касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) суд апеляційної інстанції застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду; (2) спірні питання виникли у подібних правовідносинах.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства закріплених у частини третій статті 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховних Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судовому рішенні Великої Палати Верховного Суду.

Так, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 5 частини першої статті 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Ураховуючи наведені висновки щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин (подібність відносин), Велика Палата Верховного Суду визнала за потрібне конкретизувати раніше викладені Верховним Судом висновки щодо цього питання та зазначила, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи [див. постанови від 27 березня 2018 року у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25 квітня 2018 року у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16 травня 2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 5 червня 2018 року у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31 жовтня 2018 року у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 5 грудня 2018 року у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30 січня 2019 року у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)]. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

Скаржником вказані постанови Верховного Суду, в яких зазначені правові висновки, які, на думку відповідача-2, не були враховані судом попередньої інстанції.

Так, згідно з висновком Великої Палати Верховного Суду, який викладений у постанові від 04.02.2020 зі справи № 912/1120/16, Суд виснував, зокрема, таке.

Частиною першою статті 526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Згідно із частиною першою статті 598 ЦК України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Зокрема, зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (стаття 599 ЦК України).

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема: зміна умов зобов`язання; сплата неустойки; відшкодування збитків та моральної шкоди (стаття 611 ЦК України).

Відповідно до частин першої та другої статті 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, установлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти. До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 глави 71 «Позика. Кредит. Банківський вклад» ЦК України, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

У межах кредитного договору позичальник отримує позичені кошти у своє тимчасове користування на умовах повернення, платності і строковості.

За частиною першою статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

За частиною першою статті 1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором.

Частиною першою статті 1050 ЦК України передбачено, що якщо позичальник своєчасно не повернув суму позики, він зобов`язаний сплатити грошову суму відповідно до статті 625 цього Кодексу.

За частиною ж другою цієї статті якщо договором встановлений обов`язок позичальника повернути позику частинами (з розстроченням), то в разі прострочення повернення чергової частини позикодавець має право вимагати дострокового повернення частини позики, що залишилася, та сплати процентів, належних йому на підставі статті 1048 цього Кодексу.

Водночас за змістом частини другої статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані частиною першою статті 1048 ЦК України. Такі проценти є звичайною платою боржника за право тимчасово користуватися наданими йому коштами на визначених договором та законодавством умовах, тобто у межах належного та добросовісного виконання сторонами договірних зобов`язань, а не у випадку їх порушення.

Натомість наслідки прострочення грошового зобов`язання (коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх) також урегульовані законодавством. У випадках, коли боржник порушив умови договору, прострочивши виконання грошового зобов`язання, за частиною першою статті 1050 ЦК України застосуванню у таких правовідносинах підлягає положення статті 625 цього Кодексу.

За наведеним у цій статті регулюванням відповідальності за прострочення грошового зобов`язання на боржника за прострочення виконання грошового зобов`язання покладається обов`язок сплатити кредитору на його вимогу суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом. Проценти, встановлені статтею 625 ЦК України, підлягають стягненню саме при наявності протиправного невиконання (неналежного виконання) грошового зобов`язання.

Водночас у справі № 911/168/23 відсутні підстави вважати, що судами попередніх інстанцій не були враховані зазначені висновки Великої Палати Верховного Суду, оскільки, як встановлено судами попередніх інстанцій, в разі укладення кредитного договору проценти за користування позиченими коштами та неустойка поділяються на встановлені законом (розмір та підстави стягнення яких визначаються актами законодавства) та договірні (розмір та підстави стягнення яких визначаються сторонами в самому договорі). Умовами Договору визначено розмір відсоткової ставки та порядок сплати процентів. Водночас, дослідивши умови Договору, суди встановили, що відсотки, нараховані позивачем за користування кредитом за своєю правовою природою не є штрафними санкціями, а являються гарантованим законом та умовами Договору платою боржника на користь кредитора саме за користування грошовими коштами. При цьому в матеріалах справи відсутні будь-які документи або розрахунки щодо будь-яких нарахувань сум штрафних санкцій, у тому числі, інфляційних втрат, 3% річних або пені.

Суд враховує, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій. Якщо порушень порядку надання та отримання доказів у суді першої інстанції апеляційним судом не встановлено, а оцінка доказів зроблена як судом першої, так і судом апеляційної інстанції, то суд касаційної інстанції не наділений повноваженнями втручатися в оцінку доказів (такий правовий висновок, викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 16.01.2019 у справі №373/2054/16-ц).

Скаржник також посилається на висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/7389/17 та від 29.05.2019 зі справи № 910/11429/18 щодо необхідності отримання очевидної згоди поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності і її (згоди) надання у спосіб, передбачений договором поруки.

Так, за змістом зазначених постанов Верховного Суду, останній виснував, зокрема, таке.

Відповідно до статті 559 ЦК України порука припиняється з припиненням забезпеченого нею зобов`язання, а також у разі зміни зобов`язання без згоди поручителя, внаслідок чого збільшується обсяг його відповідальності. Тобто, закон пов`язує припинення договору поруки, на підставі частини першої статті 559 ЦК України, зі зміною основного зобов`язання за відсутності на це згоди поручителя та зумовленим такою зміною збільшенням обсягу відповідальності поручителя, а не зі зміною будь-яких умов основного зобов`язання, забезпеченого порукою.

Так, зміна умов зобов`язання, забезпеченого порукою, без згоди поручителя може припинити поруку лише у випадку, коли зазначене призвело до збільшення обсягу відповідальності поручителя за забезпеченим порукою зобов`язанням.

Виходячи з аналізу зазначеної правової норми, порука припиняється за наявності двох умов: внесення без згоди поручителя змін до основного зобов`язання; ці зміни призвели або можуть призвести до збільшення обсягу відповідальності поручителя. Зокрема, до припинення поруки призводять такі зміни умов основного зобов`язання без згоди поручителя, які призвели до збільшення обсягу відповідальності останнього. Збільшення відповідальності поручителя внаслідок зміни основного зобов`язання виникає у разі: підвищення розміру процентів; відстрочення виконання, що призводить до збільшення періоду, за який нараховуються проценти за користування чужими грошовими коштами; установлення (збільшення розміру) неустойки; установлення нових умов щодо порядку зміни процентної ставки в бік збільшення тощо.

Згода поручителя на збільшення обсягу своєї відповідальності має бути очевидною і наданою у спосіб, передбачений договором поруки. Випадкова поінформованість поручителя про внесення змін до основного зобов`язання і навіть відсутність з його боку заперечень про збільшення обсягу його відповідальності не може розглядатись як надання ним згоди на такі зміни (аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 05.06.2013 у справі № 6-43цс13).

Згода поручителя може бути висловлена у будь-якій письмовій формі (листі, заяві, телеграмі), головне, щоб вона була явно вираженою і відповідала дійсній волі поручителя.

Водночас у справі № 911/168/23 судами попередніх інстанцій встановлено, що сторонами договору поруки укладені договори від 18.05.2020, 27.07.2020, 28.12.2020, 16.03.2021 про внесення змін до договору поруки від 05.09.2017 № K3VKLOF25336/DP, відповідно до яких договір поруки викладався у новій редакції та до нього вносилися зміни згідно з основним договором.

При цьому судом апеляційної інстанції встановлено, що кредитний договір у формі заяви-приєднання, а також договір поруки підписані сторонами, які досягли згоди з усіх їх істотних умов.

Згідно з вимогами частини четвертої статті 18 Закону України «Про електронні довірчі послуги» (в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний підпис, та має презумпцію його відповідності власноручному підпису.

Отже, у Суду відсутні підстави вважати, що судом попередньої інстанції у розгляді справи не були враховані висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 19.06.2018 зі справи № 910/7389/17 та від 29.05.2019 зі справи № 910/11429/18, на які посилається скаржник.

Суд зазначає, що, за доводами скаржника, надані позивачем роздруківки з «Онлайн сервісу перевірки електронного підпису» не дозволяють перевірити наявність всіх електронних цифрових підписів на укладених договорах про внесення змін до укладеного договору поруки, оскільки назви файлів не відповідають найменуванню підписаних документів.

Водночас Суд зазначає, що згідно з приписами статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Відповідно до статті 79 ГПК України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Верховний Суд неодноразово наголошував, що дотримання фундаментального принципу змагальності господарського судочинства забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний.

Сторони не можуть будувати власну позицію на тому, що вона є доведеною, доки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за таким підходом сама концепція змагальності втрачає сенс.

Колегія суддів касаційної інстанції акцентує, що, переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію «суду права», а не «суду факту», отже, відповідно до статті 300 ГПК України перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених судами попередніх інстанцій фактичних обставин справи.

Судами попередніх інстанцій не встановлено, а скаржником, як поручителем не доведено, що останній не підписував електронним цифровим підписом договори від 18.05.2020, 27.07.2020, 28.12.2020, 16.03.2021 про внесення змін до договору поруки від 05.09.2017 № K3VKLOF25336/DP.

Отже, підстава касаційного оскарження, мотивована скаржником з посиланням на пункт 1 частини другої статті 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження.

Скаржник також посилається на пункт 3 частини другої статті 287 ГПК України, зазначаючи про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм Закону України від 15.03.2022 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» в частині солідарного стягнення з основного боржника та з поручителя неустойки (штрафу, пені), нарахованих процентів, що стягуються за прострочення виконання грошового зобов`язання.

Стосовно наведеного Верховий Суд зазначає таке.

Так, Законом України від 15.03.2022 «Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану» розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України доповнено, зокрема пунктом 18 такого змісту: «У період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем)».

Враховуючи те, що, як встановлено судами попередніх інстанцій, предметом даного спору є стягнення заборгованості за кредитом та заборгованості за відсотками, які нараховані позивачем за користування кредитом у відповідності до умов Договору, що не підлягають списанню відповідно до наведених положень ЦК України, у Суду, виходячи з предмета й підстав заявленого позову у цій справі та з урахуванням принципу диспозитивності господарського судочинства, відсутні підстави для формування висновку Верховного Суду з питань, заявлених заявником касаційної скарги.

До близького за змістом висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 19.10.2023 зі справи № 910/9742/22.

У доводах касаційної скарги скаржник також посилається на те, що судом не досліджено докази, надані позивачем на підтвердження повноважень особи, яка підписала позовну заяву (щодо наявності в адвоката Будьонного В.С. повноважень для представництва інтересів позивача в суді та підписання позовної заяви), що за своїм змістом відповідає пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України.

Стосовно наведеного Суд зазначає, що за змістом пункту 1 частини третьої статті 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Така правова позиція є послідовною та сталою і викладена у низці постанов Верховного Суду, зокрема у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20 та від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

Проте під час здійснення касаційного провадження у цій справі за касаційною скаргою ОСОБА_1 з підстав касаційного оскарження, визначених у пунктах 1, 3 частини другої статті 287 ГПК України, Верховним Судом встановлено необґрунтованість підстав касаційного оскарження у цій частині. А тому доводи касаційної скарги ОСОБА_1 в цій частині не знайшли свого підтвердження, що виключає підстави для скасування оскаржуваних судових рішень по суті спору.

Крім того, Суд зазначає, що доводи скаржника у цій частині фактично зводяться виключно до його нічим не підтверджених сумнівів у тому, що договір від 12.01.2022 про надання правової (правничої) допомоги б/н між Банком і адвокатом підписаний саме Будьонним В.С. шляхом накладення електронного цифрового підпису.

Суд зазначає, що важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, яким суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Судами не встановлено, а скаржником не доведено суду існування обставин підписання договору від 12.01.2022 про надання правової (правничої) допомоги б/н не Будьонним В.С. (який в подальшому підписав позовну заяву від імені позивача), а іншою особою або не підписання такого договору взагалі.

Крім того, Суд враховує, що договір відповідно до статті 26 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» є підставою для здійснення адвокатської діяльності, а ордер, який підтверджує повноваження адвоката як представника, видається відповідно до вказаного Закону.

Договір є первинним документом та правочином, щодо якого діє презумпція правомірності в силу приписів статті 204 ЦК України.

Ордер може бути оформлений адвокатом (адвокатським бюро, адвокатським об`єднанням) лише на підставі вже укладеного договору. Крім того, адвокат несе кримінальну відповідальність за завідомо неправдиве повідомлення суду про повноваження представляти іншу особу в суді, а так само умисне невнесення адвокатом до ордера відомостей щодо обмежень повноважень, установлених договором про надання правничої допомоги (стаття 4001 Кримінального кодексу України).

Недоліки ордеру, який оформлюється на підставі вже укладеного договору, за наявності самого договору та у сукупності з іншими доказами, не можуть бути підставою вважати, що позовна заява від імені Банку підписана особою, яка не має права її підписувати.

Суд враховує, що, реалізуючи положення Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але і реальним.

У доводах касаційної скарги скаржник також зазначає про те, що суд апеляційної інстанції встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (пункту 4 частини другої статті 287 ГПК України та пункт 4 частини третьої статті 310 ГПК України).

Стосовно наведеного Суд зазначає таке.

Згідно з приписами частини першої статті 76 ГПК України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, що входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до статті 77 ГПК України допустимість доказів полягає у тому, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з визначених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких із них для підтвердження конкретних обставин справи.

Отже, недопустимі докази - це докази, отримані внаслідок порушення закону або докази, які не можуть підтверджувати ті обставини, які в силу приписів законодавства мають підтверджуватись лише певними засобами доказування. При цьому тягар доведення недопустимості доказу лежить на особі, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

Водночас доводи касаційної скарги у зазначеній частині щодо встановлення судами попередніх інстанцій обставин справи на підставі недопустимих доказів не містять аргументованих, обґрунтованих мотивувань та зводяться до заперечень встановлених обставин справи.

Таким чином, аргументи касаційної скарги в частині посилання на порушення судом попередньої інстанції норм процесуального права (пункту 4 частини третьої статті 310 ГПК України) не можуть слугувати підставою для скасування оскаржуваного судового рішення, оскільки такі аргументи фактично зводяться до незгоди скаржника з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно встановлених ними обставин справи. При цьому суд касаційної інстанції не має права додатково встановлювати обставини справи та перевіряти докази.

Згідно з частиною другою статті 309 ГПК України не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Верховний Суд зазначає, що під час розгляду цієї справи судами попередніх інстанцій встановлені та досліджені всі обставини справи та їм була надана правова оцінка, а аргументи скаржника переважно стосуються заперечення обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, та зводяться до їх переоцінки, що, у свою чергу, не може бути предметом розгляду в касаційному порядку в силу приписів частини другої статті 300 ГПК України. Судами попередніх інстанцій надано оцінку всім поданим сторонами доказам, до переоцінки яких, суд касаційної інстанції вдаватись не може, оскільки встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої й апеляційної інстанцій, що передбачено статтями 73-80, 86, 300 ГПК України.

Верховний Суд у прийнятті даної постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі «Науменко проти України», від 19.02.2009 у справі «Христов проти України» від 03.04.2008 у справі «Пономарьов проти України», в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватись лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Верховний Суд зазначає, що повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок і недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявність яких скаржником у цій справі аргументовано не доведено.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№4241/03, §54, ЄСПЛ, 28 жовтня 2010 року) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Верховний Суд бере до уваги та вважає прийнятними доводи, викладені у відзиві АТ комерційний банк «Приватбанк» на касаційну скаргу, з огляду на вказані вище висновки Верховного Суду, наведені у цій постанові.

Колегія суддів касаційної інстанції з огляду на викладене зазначає, що учасникам справи надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують вказаного висновку.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм права при ухваленні оскаржуваних судових рішень за результатами перегляду справи в касаційному порядку не знайшли свого підтвердження з мотивів, викладених у цій постанові.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Верховний Суд, переглянувши оскаржувані судові рішення в межах наведених у касаційній скарзі доводів, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, дійшов висновку про необхідність залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін.

Судові витрати

Судовий збір, сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції, покладається на скаржника, оскільки Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення попередніх інстанцій - без змін.

Керуючись статтями 129, 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення, а рішення господарського суду міста Києва від 18.07.2023 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 у справі № 911/168/23 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя І. Колос

Суддя І. Булгакова

Суддя Т. Жайворонок