Окрема думка

від 27.03.2024 по справі 2-777/11

ВЕЛИКА ПАЛАТА ВЕРХОВНОГО СУДУ

ОКРЕМА ДУМКА

(розбіжна)

судді Великої Палати Верховного Суду Мартєва С. Ю.,

27 березня 2024 року

м. Київ

Справа № 2-777/11

Провадження № 14-103свц23

за заявою ОСОБА_1 про перегляд за виключними обставинами ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, від 18 грудня 2013 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року у справі за позовом ОСОБА_2 та ОСОБА_3 до ОСОБА_1 про спростування недостовірної інформації, захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної і матеріальної шкоди.

Відповідно до змісту частини третьої статті 35 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суддя, не згодний з рішенням, може письмово викласти свою окрему думку; про наявність окремої думки повідомляються учасники справи без оголошення її змісту в судовому засіданні.

І. Обставини справи

26 листопада 2009 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 звернулися з позовом до ОСОБА_1 та просили:

визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які ОСОБА_1 поширила в інтерв`ю:

- Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4;

- Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8;

- Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1: «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 »;

зобов`язати заявницю у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту:

«СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_1 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_3 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_2 - до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_8 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив із дверцят водія автомобіля-учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила»;

стягнути із заявниці на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 по 112 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та по 3 546,30 грн - матеріальної шкоди.

Рішенням від 11 квітня 2011 року Рівненський міський суд Рівненської області позов задовольнив частково:

Визнав недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які заявниця поширила в інтерв`ю:

- Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4;

- Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8;

- Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті « ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1 : «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ».

Зобов`язав заявницю у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю такого змісту:

«СПРОСТУВАННЯ! Я, ОСОБА_1 , заявляю, що інформація стосовно причетності ОСОБА_3 - сина голови Рівненської обласної державної адміністрації, народного депутата V скликання ОСОБА_2 - до дорожньо-транспортної пригоди, яка мала місце 02 грудня 2008 року біля Свято-Покровського собору м. Рівному, під час якої постраждала ОСОБА_8 , є неправдивою та недостовірною. Хто виходив із дверцят водія автомобіля-учасника цієї дорожньо-транспортної пригоди, я не бачила».

Стягнув із ОСОБА_1 на користь ОСОБА_2 50 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн - матеріальної шкоди; на користь ОСОБА_3 50 000,00 грн у відшкодування моральної шкоди та 3 546,30 грн - матеріальної шкоди.

Рішенням від 23 листопада 2011 року Апеляційний суд Рівненської області апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення суду першої інстанції у частині задоволення вимог про покладення на ОСОБА_1 обов`язку спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1», стягнення із заявниці на користь позивачів відшкодування матеріальної шкоди та судових витрат скасував й ухвалив нове рішення про відмову в задоволені цих вимог.

Рішення місцевого суду у частині визнання відомостей недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, які були надані заявницею, змінив та виклав у такій редакції:

«Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані заявницею в коментарі: (а) телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_1; (б) Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; (в) Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1: «…з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ».

Спростувати недостовірну інформацію у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили шляхом оголошення у програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» наступного тексту резолютивної частини рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року: «Визнати недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які були надані заявницею в коментарі: (а) Телерадіокомпанії «Рівне-1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_2» програми «ІНФОРМАЦІЯ_3» від ІНФОРМАЦІЯ_4; (б) Каналу «НТН» у відеосюжетах «ІНФОРМАЦІЯ_5» програми «ІНФОРМАЦІЯ_6» від ІНФОРМАЦІЯ_4 та «ІНФОРМАЦІЯ_7» від ІНФОРМАЦІЯ_8; (в) Телерадіокомпанії «Студія 1+1» у відеосюжеті «ІНФОРМАЦІЯ_9» у програмі ІНФОРМАЦІЯ_10 від ІНФОРМАЦІЯ_1 : «… з дверцят водія вийшов син ОСОБА_2 ».

Рішення суду першої інстанції у частині відшкодування моральної шкоди змінив, зменшив розмір відшкодування на користь ОСОБА_2 із 50 000,00 грн до 500,00 грн і на користь ОСОБА_3 із 50 000,00 грн до 500,00 грн.

У грудні 2011 року ОСОБА_2 та ОСОБА_3 подали касаційну скаргу. Просили скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишити без змін.

У березні 2013 року ОСОБА_1 подала касаційну скаргу та просила скасувати рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року і ухвалити нове рішення, яким відмовити позивачам у задоволені позову; зупинити виконання рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року.

Ухвалою від 14 березня 2012 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу позивачів задовольнив.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив в силі.

Ухвалою від 18 грудня 2013 року Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив частково.

Рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року скасував, а рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року залишив в силі. Навів аналогічні доводи які викладені в ухвалі від 14 березня 2012 року.

Рішенням від 23 червня 2023 року Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у справі «Удовиченко проти України» («Udovychenko v. Ukraine», заява № 46396/14) (далі також - Рішення) визнав порушення Україною статті 10 Конвенції.

ЄСПЛ вказав, що фактичне твердження про те, що син ОСОБА_2 виходив з дверей з боку водія, заявниця зробила як очевидець і воно було ні чим іншим, як прямим викладом однієї з фактичних обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, і яка привернула широку увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні. Це було відтворення особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. За таких конкретних обставин, як у цій справі, від заявниці не слід було очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося, і що вона бачила на власні очі. Не зазначалося, що заявниця не виявила належної ретельності, коли робила це фактичне твердження. Додатково необхідно розглянути, чи діяла заявниця добросовісно чи недобросовісно, коли давала коментар (§ 45 рішення ЄСПЛ).

Зазначив, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці, вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, - вимоги, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати - суперечило принципам, встановленим у практиці ЄСПЛ.

Виходив з того, що оскільки національні суди обмежили свій розгляд питанням, чи довела заявниця, що з дверей з боку водія після дорожньо-транспортної пригоди вийшов син ОСОБА_2 , наведені ними підстави не можна вважати відповідними та достатніми для обґрунтування відповідного втручання (§ 51 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ зазначив про невідповідність і тяжкість наслідків, з якими змушена була стикнутися заявниця. «Він вважає недоречним, що її зобов`язали опублікувати спростування в формулюванні, яке вимагало від неї визнати, по суті, що вона не бачила того, що, як вона вважала, бачила». Сума, яку заявниця була зобов`язана сплатити позивачам в якості відшкодування шкоди, була дуже значною у порівнянні з її заробітною платою. Обставини справи не свідчать про наявність підстав для накладення на заявницю такого стягнення (§ 52 рішення ЄСПЛ).

Згідно зі статтею 41 Конвенції ЄСПЛ зобов`язав Україну впродовж трьох місяців сплатити 14 300 (чотирнадцять тисяч триста) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися, в якості відшкодування матеріальної та моральної шкоди; 3 450 (три тисячі чотириста п`ятдесят) євро та додатково суму будь-якого податку, що може нараховуватися заявниці, в якості компенсації судових та інших витрат, які мають бути сплачені безпосередньо на рахунок її представника. Відхилив решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції (пункти 3 і 4 резолютивної частини рішення ЄСПЛ).

У липні 2023 року до Великої Палати Верховного Суду надійшла заява ОСОБА_1 про перегляд ухвал Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року, від 18 грудня 2013 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року та рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року за виключними обставинами на підставі порушення статті 10 Конвенції, встановленого у рішенні ЄСПЛ.

Постановою від 27 березня 2024 року Велика Палата Верховного Суду заяву ОСОБА_1 задовольнила частково.

Рішення Рівненського міського суду Рівненської області від 11 квітня 2011 року, рішення Апеляційного суду Рівненської області від 23 листопада 2011 року, ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 14 березня 2012 року та ухвалу Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 18 грудня 2013 року скасувала, а справу направила на новий розгляд до суду першої інстанції.

ІІ. Зміст окремої думки

З висновками, викладеними в постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 березня 2024 року у цій справі, не погоджуюся.

У статті 27 Віденської конвенції про право міжнародних договорів 1969 року закріплено принцип добросовісного виконання державою своїх міжнародних зобов`язань. Відповідно до цієї норми держава-учасниця не може посилатися на положення свого внутрішнього права для виправдання невиконання нею міжнародного договору.

Ратифікувавши у 1997 році Конвенцію, Україна визнала обов`язковою юрисдикцію ЄСПЛ. Україна взяла на себе зобов`язання гарантувати кожному, хто перебуває під її юрисдикцією, права і свободи, визначені в розділі І Конвенції (стаття 1). Вказана гарантія реалізується шляхом урахування норм Конвенції та практики ЄСПЛ у національному праві.

Відповідно до статті 46 Конвенції держава Україна зобов`язалася виконувати остаточне рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вона є стороною. Конвенція ратифікована Україною без будь-яких застережень.

Таке ж положення закріплене і в частині першій статті 2 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» (далі - Закон № 3477-IV), до предмета регулювання якого віднесені, зокрема, питання, що виникають у зв`язку з обов`язком України виконати рішення ЄСПЛ у справі проти України та з необхідністю усунення причин порушення державою Конвенції і протоколів до неї.

Як зазначив ЄСПЛ у рішенні від 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Джюнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Іtaly, заяви № 39221/98 і № 41963/98, § 249), під обов`язком Високих Договірних Сторін виконувати остаточні рішення ЄСПЛ у будь-якій справі, в якій вони є сторонами, розуміється, що рішення, відповідно до якого ЄСПЛ визнав порушення, покладає на державу-відповідача обов`язок не лише здійснити на користь заявника виплати, присуджені як справедлива сатисфакція, але також і здійснити під контролем Комітету міністрів загальні і, якщо це доречно, індивідуальні заходи, здійснення яких є необхідним у рамках внутрішньої правової системи, аби покласти край виявленому порушенню та виправити негативні наслідки такого порушення.

За статтею 10 Закону № 3477-IV додатковими до виплати присудженого ЄСПЛ відшкодування (статті 7-9 цього Закону) заходами індивідуального характеру є: а) відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції (restitutio in integrum); б) інші заходи, передбачені у рішенні ЄСПЛ.

Згідно з частиною третьою статті 10 Закону № 3477-IV відновлення попереднього юридичного стану особи здійснюється, зокрема, шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі.

Отже, застосування restitutio in integrum можливе шляхом повторного розгляду справи, включаючи відновлення провадження у справі, у разі вжиття Україною додаткових заходів індивідуального характеру на виконання рішення ЄСПЛ у справі, в якій вона є стороною.

Відповідно до пункту 2 частини третьої статті 423 ЦПК України підставами для перегляду судових рішень у зв`язку з виключними обставинами є встановлення міжнародною судовою установою, юрисдикція якої визнана Україною, порушення Україною міжнародних зобов`язань при вирішенні даної справи судом.

У рішенні ЄСПЛ може бути прямо вказано на необхідність вжиття державою додаткових заходів індивідуального характеру, чи з самого рішення ЄСПЛ можна дійти висновку про необхідність відновлення настільки, наскільки це можливо, попереднього юридичного стану, який особа мала до порушення Конвенції, шляхом повторного розгляду її справи судом, включаючи відновлення провадження у відповідній справі.

Якщо інше не вказано у рішенні ЄСПЛ, повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, можливий, якщо у рішенні ЄСПЛ, ухваленому на користь заявника, визнано порушення Україною зобов`язань за Конвенцією при вирішенні судом на національному рівні тієї справи, в якій ухвалене судове рішення, про перегляд якого просить цей заявник.

Згідно з пунктом 1 статті 6 Конвенції кожен має право на справедливий розгляд його справи судом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Ідея справедливого судового розгляду передбачає здійснення судочинства на засадах рівності та змагальності сторін.

Рівність сторін передбачає, що кожній стороні має бути надана можливість представляти справу та докази в умовах, що не є суттєво гіршими за умови опонента (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «Домбо Бегеер Б. В. проти Нідерландів» («Dombo Beheer B. V. v. the Netherlands») від 27 жовтня 1993 року, заява № 14448/88, § 33).

По-перше, рішення ЄСПЛ не містить вказівки, що повторний розгляд справи судом, включаючи відновлення провадження у справі, було б найбільш доцільним з огляду на встановлене ЄСПЛ порушення статті 10 Конвенції.

По-друге, ЄСПЛ у рішенні визнав надмірним лише втручання у розмір відшкодування заявницею, так як сума, яку заявниця повинна була сплатити позивачам як відшкодування шкоди, була значною у порівнянні з її заробітною платою. Зазначив, що надані докази ОСОБА_1 свідчили, що вона з усіх сил намагалася сплатити цю суму більш ніж п`ять років і протягом цих років була обмежена у праві на виїзд за кордон до сплати суми у повному розмірі.

По-третє, ЄСПЛ обрав справедливу сатисфакцію та присудив заявниці 14 300,00 євро відшкодування за усіма пунктами, що покриває суму, яку заявниця сплатила на користь позивачів за рішенням національних судів, а також моральну шкоду.

По-четверте, позивачами були заявлені позовні вимоги про:

- визнання недостовірними та такими, що принижують честь, гідність і ділову репутацію позивачів, відомості, які ОСОБА_1 поширила в інтерв`ю;

- зобов`язання заявниці у місячний строк після набрання рішенням суду законної сили спростувати недостовірну інформацію про позивачів у той самий спосіб, у який вона була поширена, шляхом надання програмі «ІНФОРМАЦІЯ_3» ТРК «Рівне-1» інтерв`ю;

- стягнення із заявниці на користь ОСОБА_2 та ОСОБА_3 матеріальної шкоди.

Однак ЄСПЛ у своєму рішення вважав надмірним втручанням лише у розмір відшкодування, яке понесла заявниця на користь позивачів, так як обставини справи не свідчили про наявність підстав для накладення на ОСОБА_1 такого стягнення, а тому скасування рішення національних судів із направленням справи на новий розгляд повністю, не є доречним з огляду на викладене.

По-п`яте, ЄСПЛ не ставив під сумнів недостовірність викладеної інформації заявницею.

У цій справі ЄСПЛ встановлюючи порушення Україною статті 10 Конвенції зазначив що суди першої, апеляційної та касаційної інстанцій дійшли висновку, що інформація, яку поширила ОСОБА_1 , є недостовірною, а тому позивачі мали право на відшкодування моральної шкоди, однак з цих підстав ЄСПЛ мав інше твердження.

ЄСПЛ у своєму рішенні погодився із національними судами у тому, що фразу про ОСОБА_3 , який виходив із дверей автомобіля з боку водія, можна розглядати як твердження щодо факту.

Однак це фактичне твердження ОСОБА_1 зробила як очевидець, і воно було ні чим іншим, як прямим викладом обставини дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона стала, і яка привернула увагу засобів масової інформації, принаймні на місцевому рівні.

Це твердження було відтворенням особистого сприйняття заявницею того, що вона побачила на місці події. За таких конкретних обставин, ЄСПЛ виснував, що від заявниці не слід очікувати доведення того, що, як вона вважала, відбулося, і що вона бачила на власні очі. Не зазначалося, що ОСОБА_1 не виявила належної ретельності, коли робила це фактичне твердження.

ЄСПЛ не поставив під сумнів виклад подій заявниці. Коли вона давала коментар засобам масової інформації, була переконаною у правдивості свого твердження, а тому діяла добросовісно та вірила, що встановлення обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, становило суспільний інтерес. Її коментар слід розглядати як твердження щодо фактів стосовно питання, яке було предметом суспільного інтересу, а не як безпідставний напад на репутацію позивачів (§ 49 рішення ЄСПЛ).

ЄСПЛ вважав, що за відсутності твердження про недобросовісність з боку заявниці вимагати від неї доведення правдивості її твердження щодо обставин дорожньо-транспортної пригоди, свідком якої вона була, - вимоги, яку було б дуже складно, якщо не неможливо, виконати, - суперечило принципам, встановленим у його практиці. Оскільки національні суди обмежили свій розгляд питанням, чи довела заявниця, що з дверей з боку водія після дорожньо-транспортної пригоди вийшов ОСОБА_3 , наведені ними підстави не можна вважати відповідними та достатніми для обґрунтування відповідного втручання (§ 51 рішення ЄСПЛ).

Вищий спеціалізований суд України з розгляду цивільних і кримінальних справ, скасувавши рішення апеляційного суду, залишив в силі рішення суду першої інстанції, який, зокрема, зобов`язав заявницю спростувати недостовірну інформацію шляхом надання інтерв`ю.

По-шосте, наголошую, що правова визначеність передбачає дотримання принципу res judicata, тобто принципу остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже вирішеної справи. Жодна сторона не має права домагатися перегляду кінцевого й обов`язкового рішення тільки з метою проведення нового слухання та вирішення справи (рішення ЄСПЛ від 09 листопада 2004 року у справі «Світлана Науменко проти України», заява № 41984/98, § 53).

Скасування судових рішень у справі, прийнятих більш ніж дев`ять років тому, і направлення справи на новий розгляд до суду першої інстанції, не узгоджується із принципом res judicata, та ставить інші сторони у нерівне становище із заявницею.

Отже, на моє переконання, такий додатковий захід індивідуального характеру, як відновлення провадження у цій справі та скасування рішень національних судів із направленням справи на новий розгляд до суду першої інстанції також не узгоджується із засадами законності і справедливості.

Суддя С. Ю. Мартєв