Постанова

від 12.03.2024 по справі 362/1300/20

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

№ справи: 362/1300/20

№ апеляційного провадження: 22-ц/824/5137/2024

Головуючий у суді першої інстанції: Ковбель М.М.

Доповідач у суді апеляційної інстанції: Немировська О.В.

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

12 березня 2024 року Київський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого - Немировської О.В.

суддів - Желепи О.В., Мазурик О.Ф.,

при секретарі - Черняк Д.Ю.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя,

за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 на рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2023 року,

встановив:

у лютому 2020 року позивач звернулась до суду з позовом, в якому просила визнати за нею право власності на земельну ділянку та домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , яке зареєстроване за відповідачем, посилаючись на те, що спірне майно було придбане під час перебування сторін у шлюбі за її особисті кошти.

У грудні 2021 року позивач звернулась до суду із заявою про зміну предмету позову та просила в порядку поділу майна подружжя визнати за нею право власності на 1/2 частину земельної ділянки та домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 .

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2023 року у задоволенні позову було відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням, представник позивача - ОСОБА_3 подала апеляційну скаргу, в якій просить рішення скасувати та постановити нове судове рішення, яким позовні вимоги задовольнити, посилаючись на порушення норм матеріального та процесуального права, неповне з`ясування судом обставин, що мають значення для справи.

У відзиві на апеляційну скаргу представник відповідача - ОСОБА_4 просила рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення.

Заслухавши доповідь судді Немировської О.В., пояснення представника позивача ОСОБА_3 та представника відповідача ОСОБА_4 , дослідивши матеріали справи, обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія дійшла висновку, що апеляційна скарга підлягає задоволенню з таких підстав.

Звертаючись до суду з даним позовом, позивач вказувала, що вона перебувала з відповідачем у зареєстрованому шлюбі з 24 лютого 1996 року. Рішенням Печерського районного суду м.Києва від 27 лютого 2017 року шлюб між сторонами було розірвано. Під час перебування у шлюбі сторонами було придбано земельну ділянку та домоволодіння, які позивач просила визнати своєю особистою приватною власністю, посилаючись на те, що грошові кошти на придбання вказаного майна було отримано нею у позику, яку вона погашає самостійно.

У грудні 2021 року позивач звернулась до суду із заявою про зміну предмету позову, у якій просила в порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, визнати за нею право власності на земельну ділянку та домоволодіння за адресою: АДРЕСА_1 , посилаючись на те, що вказане майно було придбано під час перебування сторін у шлюбі, а отже є об`єктом спільної сумісної власності подружжя.

Рішенням Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2023 року у задоволенні позову про поділ спільного майна подружжя було відмовлено.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції виходив з того, що вимоги позивача про визнання спірного майна її особистою приватною власністю суперечать її вимогам про поділу вказаного майна, як спільного сумісного майна подружжя, що є підставною для відмови у задоволенні позовних вимог. Однак з таким висновком суду першої інстанції колегія суддів погодитись не може, оскільки він зроблений із порушенням норм матеріального та процесуального права.

Як вбачається з матеріалів справи та встановлено судом першої інстанції, 24 лютого 1996 року між позивачем та відповідачем було зареєстровано шлюб, який рішенням Печерського районного суду м. Києва від 27 лютого 2017 року було розірвано (а.с.22-23).

19 травня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі продажу земельної ділянки площею 0,160 га з кадастровим номером 3221482100 03 002 0033, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.10-11). Згідно п.5.3 договір було укладено за згодою дружини покупця ОСОБА_6

19 травня 2012 року між ОСОБА_5 та ОСОБА_2 було укладено договір купівлі продажу домоволодіння (жилого будинку), розташованого за адресою: АДРЕСА_1 (а.с.14-16). Згідно п.7.8 договір було укладено за згодою дружини покупця ОСОБА_6 .

При зверненні до суду з позовом позивач вказувала про те, що спірне майно було придбано нею за грошові кошти, отримані у позику від чоловіка її сестри - ОСОБА_7 за договором від 18 травня 2012 року.

В ході розгляду справи ухвалою Васильківського міськрайонного суду Київської області від 04 грудня 2020 року за клопотанням позивача було призначено судову технічну експертизу, на вирішення якої було поставлено питання: Чи відповідає давність виготовлення додаткової угоди №1 від 18 травня 2017 року до договору позики від 18 травня 2012 року вказаній на ній даті? Якщо ні, то в який період часу вона була виготовлена? Чи можливо, що підпис у документі виконано друкарськими речовинами, виробленими в недавній час (кілька років)? Чи відповідає давність виготовлення додаткової угоди №2 від 14 листопада 2017 року до договору позики від 18 травня 2012 року вказаній на ній даті? Якщо ні, то в який період часу вона була виготовлена? Чи можливо, що підпис у документі виконано друкарськими речовинами, виробленими в недавній час (кілька років)? Чи відповідає давність виготовлення додаткової угоди №3 19 травня 2018 року до договору позики від 18 травня 2012 року вказаній на ній даті? Якщо ні, то в який період часу вона була виготовлена? Чи можливо, що підпис у документі виконано друкарськими речовинами, виробленими в недавній час (кілька років)?

Матеріали справи було повернуто до суду без виконання ухвали про проведення експертизи у зв`язку з несплатою позивачем вартості її проведення.

21 грудня 2021 року від позивача до суду надійшла заява про зміну предмету позову, у якій вона просила суд в порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, визнати за нею право власності на 1/2 частину спірних земельної ділянки та домоволодіння. Вказувала, що сторони не домовились про порядок поділу майна.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК України визначено, що завданням підготовчого провадження є остаточне визначення предмета спору та характеру спірних правовідносин, позовних вимог та складу учасників судового процесу.

Відповідно до ч. 1 ст. 196 ЦПК України для виконання завдання підготовчого провадження в кожній судовій справі, яка розглядається за правилами загального позовного провадження, проводиться підготовче засідання.

Частиною 2 ст. 197 ЦПК України визначено, що у підготовчому засіданні суд, зокрема, заслуховує уточнення позовних вимог та заперечень проти них та у разі необхідності розглядає відповідні заяви; може роз`яснювати учасникам справи, які обставини входять до предмета доказування, які докази мають бути подані тим чи іншим учасником справи; з`ясовує, чи повідомили сторони про всі обставини справи, які їм відомі; з`ясовує, чи надали сторони докази, на які вони посилаються у позові і відзиві, а також докази, витребувані судом чи причини їх неподання; вирішує питання про проведення огляду письмових, речових і електронних доказів у місці їх знаходження; вирішує питання про витребування додаткових доказів та визначає строки їх подання, вирішує питання про забезпечення доказів, якщо ці питання не були вирішені раніше; встановлює порядок з`ясування обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, та порядок дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються під час розгляду справи по суті, про що зазначається в протоколі судового засідання, тощо.

Частиною 3 ст. 49 ЦПК України визначено, що до закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви.

За змістом принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого у статті 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд.

Під предметом позову розуміється певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої позивач просить прийняти судове рішення.

Підставу позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Отже, зміна предмета позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача. Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета та підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 01 листопада 2021 року у справі № 405/3360/17 (провадження № 61-9545сво21) міститься висновок про те, що: «процесуальним законом не передбачено права позивача на подання заяв (клопотань) про «доповнення» або «уточнення» позовних вимог. Тому в разі надходження до суду однієї із зазначених заяв (клопотань) останній, виходячи з її змісту, а також змісту раніше поданої позовної заяви та конкретних обставин справи, повинен розцінювати її як: подання іншого (ще одного) позову, чи збільшення або зменшення розміру позовних вимог, чи об`єднання позовних вимог, чи зміну предмета або підстав позову. При цьому при поданні вказаних заяв (клопотань) позивач має дотримуватися правил вчинення відповідної процесуальної дії, недодержання яких тягне за собою процесуальні наслідки, передбачені ЦПК України.

Наслідком відмови у прийнятті заяви про зміну предмету позову є повернення такої заяви позивачу.

В даному випадку матеріали справи не містять ухвали суду першої інстанції, постановленою за наслідками вирішення питання про прийняття заяви про зміну предмету позову, однак зі змісту оскаржуваного рішення вбачається, що судом було розглянуто саме вимоги про поділ майна подружжя, що свідчить про фактичне прийняття заяви ОСОБА_1 про зміну предмету позову.

Висновок суд першої інстанції про те, що заявлення позивачем вимог про визнання майна особистою приватною власністю суперечить її вимогам, заявленим при зміні предмету позову, є підставою для відмови у задоволенні позову, є необґрунтованим.

Питання обґрунтованості позовних вимог про поділ майна подружжя судом першої інстанції не з`ясовувалось.

Відповідно до частини першої статті 355 ЦК України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом (частина третя статті 368 ЦК України.

Згідно зі статтею 60 СК України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно із статтею 57 СК України особистою приватною власністю дружини, чоловіка є: 1) майно, набуте нею, ним до шлюбу; 2) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але на підставі договору дарування або в порядку спадкування; 3) майно, набуте нею, ним за час шлюбу, але за кошти, які належали їй, йому особисто; 4) житло, набуте нею, ним за час шлюбу внаслідок його приватизації відповідно до Закону України «Про приватизацію державного житлового фонду»; 5) земельна ділянка, набута нею, ним за час шлюбу внаслідок приватизації земельної ділянки, що перебувала у її, його користуванні, або одержана внаслідок приватизації земельних ділянок державних і комунальних сільськогосподарських підприємств, установ та організацій, або одержана із земель державної і комунальної власності в межах норм безоплатної приватизації, визначених Земельним кодексом України.

Відповідно до статті 65 СК України дружина і чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. Договір, укладений одним із подружжя в інтересах сім`ї, створює обов`язки для другого з подружжя, якщо майно, одержане за договором, використане в інтересах сім`ї.

Згідно з частиною першою статті 69 СК України дружина і чоловік мають право на поділ майна, що належить їм на праві спільної сумісної власності, незалежно від розірвання шлюбу.

Відповідно до статті 372 ЦК України у разі поділу майна, що є у спільній сумісній власності, вважається, що частки співвласників у праві спільної сумісної власності є рівними, якщо інше не встановлено домовленістю між ними або законом.

Згідно зі статтею 70 СК України у разі поділу майна, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, частки майна дружини та чоловіка є рівними, якщо інше не визначено домовленістю між ними або шлюбним договором.

Статтею 60 СК України встановлено презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Разом із тим зазначена презумпція може бути спростована й один із подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, хто її спростовує.

В даному випадку матеріали справи свідчать про те, що спірне нерухоме майно було придбано відповідачем у період шлюбу з позивачем ОСОБА_1 . Доказів на підтвердження придбання майна за особисті кошти ОСОБА_2 матеріали справи не містять.

Крім того, при зверненні до суду з відзивом на позовну заяву, відповідач вказував, що джерелом походження коштів на придбання спірного майна є спільний бюджет подружжя (а.с.205-209, том І).

У ч. 4 статті 10 ЦПК України і статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» покладено на суд обов`язок під час розгляду справ застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Так, ЄСПЛ визначено, що право на доступ до суду має «застосовуватися на практиці і бути ефективним» (рішення у справі «Белле проти Франції» від 4 грудня 1995 року).

Суворе трактування національним законодавством процесуального правила (надмірний формалізм) можуть позбавити заявників права звертатись до суду (рішення ЄСПЛ у справі «Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії» від 28 жовтня 1998 року).

Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, реалізуючи положення Конвенції, необхідно уникати занадто формального ставлення до передбачених законом вимог, так як доступ до правосуддя повинен бути не лише фактичним, але й реальним. Надмірний формалізм при вирішені питання щодо прийняття позовної заяви або скарги є порушенням права на справедливий судовий захист.

В даному випадку відмова у задоволенні позовних вимог про поділ майна подружжя, які були прийняті судом до розгляду, з підстав їх суперечливості щодо первісно заявлених вимог про визнання майна об`єктом права особистої приватної власності, за наявності доказів на підтвердження належності такого майна до об`єкта спільної сумісної власності, є проявом надмірного формалізму, що може призвести до необхідності повторного звернення ОСОБА_1 до суду з позовом після перебування спору в провадженні суду протягом чотирьох років.

Суд апеляційної інстанції звертає увагу також на те, що відповідач ОСОБА_2 , хоча і не заперечував проти належності спірного майна до об`єктів спільної сумісної власності, однак у задоволенні позову та апеляційної скарги просив відмовити, що свідчить про наявність спору між сторонами.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Вказаним вимогам рішення суду першої інстанції не відповідає.

Статтею 376 ЦПК України встановлено, що підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є: неповне з`ясування обставин, що мають значення для справи; недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Враховуючи викладене, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з ухваленням нового судового рішення про задоволення позовних вимог.

Крім того, з відповідача на користь позивача підлягає стягненню судовий збір за подання апеляційної скарги.

Також суд апеляційної інстанції звертає увагу на те, що при зверненні до суду з позовом ОСОБА_1 докази про сплату судового збору за подачу позовної заяви не надавались і питання щодо зарахування судового збору до державного бюджету судом першої інстанції не з`ясовувалось.

За таких обставин судовий збір за подачу позовної заяви підлягає стягненню з відповідача на користь держави.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 382 ЦПК України, суд

постановив:

апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 - ОСОБА_3 задовольнити.

Рішення Васильківського міськрайонного суду Київської області від 10 жовтня 2023 року скасувати та ухвалити у справі нове судове рішення, яким позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про поділ майна подружжя задовольнити.

В порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину домоволодіння (жилого будинку) за адресою: АДРЕСА_1 .

В порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину домоволодіння (жилого будинку) за адресою: АДРЕСА_1 .

В порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, визнати за ОСОБА_1 право власності на 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221482100 03 002 0033.

В порядку поділу майна, що є об`єктом спільної сумісної власності, визнати за ОСОБА_2 право власності на 1/2 частину земельної ділянки за адресою: АДРЕСА_1 , кадастровий номер 3221482100 03 002 0033.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 судовий збір за подачу апеляційної скарги в розмірі 14 377 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь держави судовий збір в розмірі 9 584 грн. 67 коп.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена до Верховного Суду в касаційному порядку протягом тридцяти днів.

Повний текст постанови виготовлено 16 квітня 2024 року.

Головуючий

Судді