Постанова

від 18.03.2024 по справі 910/11878/23

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВНІЧНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

вул. Шолуденка, буд. 1, літера А, м. Київ, 04116 (044) 230-06-58 inbox@anec.court.gov.ua

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"18" березня 2024 р. Справа№ 910/11878/23

Північний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого: Пономаренка Є.Ю.

суддів: Барсук М.А.

Руденко М.А.

при секретарі судового засідання Гуменюк І.О.,

за участю представників:

від позивача - Сторожук В.А.,

від відповідача 1 - представник не прибув,

від відповідача 2 - Олешко О.М.,

від відповідача 3 - представник не прибув,

розглянувши апеляційні скарги Державної казначейської служби України та Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 (суддя Морозов С.М.) за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" до Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління міністерства юстиції, Державної казначейської служби України, Центрального міжрегіонального управління державної служби з питань праці про стягнення 311 801,63 грн.

ВСТАНОВИВ наступне.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом про стягнення з Державного бюджету України суми 3% річних в розмірі 58 446,51 грн та інфляційних втрат в розмірі 253 355,12 грн., нарахованих у зв`язку з простроченням повернення безпідставно списаних з позивача виконавчою службою в межах виконавчого провадження коштів.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 позов задоволено частково; стягнуто з Державного бюджету України через Державну казначейську службу України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" суму 3% річних в розмірі 5 655,00 грн, суму інфляційних втрат в розмірі 18 425,58 грн та суму судового збору в розмірі 361,21 грн судового збору; в іншій частині позову відмовлено.

Так, місцевий господарський суд виходив з доведеності позивачем обставин прострочення повернення йому коштів, присуджених до стягнення рішенням Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21, які були безпідставно списані з його рахунку в межах виконавчого провадження.

При цьому, судом першої інстанції визнано необґрунтованим нарахування 3 % річних та інфляційних з дати списання коштів з рахунку позивача, оскільки, за висновком суду нарахування сум здійснюється саме за рішенням Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 і не може бути здійснене за період, що виник раніше.

Початок періоду прострочення суд пов`язав зі спливом трьох місяців з дня набрання законної сили рішенням Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 та здійснив перерахунок заявлених позивачем до стягнення 3% річних та інфляційних втрат.

Не погодившись з прийнятим рішенням, позивач звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду в частині відмови в задоволенні позовних вимог та прийняти нове, яким задовольнити позовні вимоги в повному обсязі.

В апеляційній скарзі апелянт вказує про обґрунтованість здійснення ним нарахувань 3% річних та інфляційних втрат починаючи з дати списання коштів з його рахунку.

Також, не погодившись з прийнятим рішенням, відповідач 2 звернувся до Північного апеляційного господарського суду з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати вказане рішення суду та прийняти нове - про відмову у задоволенні позову.

В обґрунтування вимог апеляційної скарги апелянт посилається на відсутність прострочення у виконанні рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21.

В ході здійснення апеляційного провадження, а саме 28.02.2024 Казначейством були подані апеляційному суду додаткові письмові пояснення, до яких долучено додаткові докази, зокрема, заяву позивача про виконання рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21, з відміткою про її одержання Державною казначейською службою України 06.03.2023.

Колегією суддів вказані додаткові докази не приймаються, з огляду на наступне.

В силу принципів диспозитивності та змагальності господарського судочинства, сутність яких викладено в статтях 13, 14 Господарського процесуального кодексу України, а також приписах статті 74 цього Кодексу, збирання доказів у справі не є обов`язком суду.

Навпаки, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, тобто обов`язок доказування у господарському процесі покладений виключно на сторони спору, кожна з яких несе ризик настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Статтею 80 цього Кодексу, чітко врегульовано порядок та строки подання доказів учасниками справи. Так, за частиною 3 вказаної статті відповідач, третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, повинні подати суду докази разом з поданням відзиву або письмових пояснень третьої особи.

Згідно частини 4 цієї статті, якщо доказ не може бути поданий у встановлений законом строк з об`єктивних причин, учасник справи повинен про це письмово повідомити суд та зазначити: доказ, який не може бути подано; причини, з яких доказ не може бути подано у зазначений строк; докази, які підтверджують, що особа здійснила всі залежні від неї дії, спрямовані на отримання вказаного доказу. Частина 5 цієї статті визначає, що у випадку визнання поважними причин неподання учасником справи доказів у встановлений законом строк суд може встановити додатковий строк для подання вказаних доказів.

Отже, за змістом вказаних норм всі докази, які підтверджують заперечення, мають бути подані відповідачем одночасно з поданням відзиву, а неможливість подання доказів у цей строк повинна бути письмово доведена відповідачем до суду та належним чином обґрунтована.

Відповідачем 2 не було доведено до суду першої інстанції неможливості подання вказаних доказів.

Згідно з приписами статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Докази, які не були подані до суду першої інстанції, приймаються судом лише у виняткових випадках, якщо учасник справи надав докази неможливості їх подання до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього.

Відповідач 2 жодних доказів на підтвердження неможливості подання вказаних документів до суду першої інстанції з причин, що об`єктивно не залежали від нього не надав.

При цьому, зазначені документи були подані відповідачем 2 навіть не разом із апеляційною скаргою, а пізніше, вже під час її розгляду по суті.

З огляду на вищевикладене, надані відповідачем 2 документи до додаткових письмових пояснень, не можуть бути прийняті судом апеляційної інстанції.

Представники апелянтів в судовому засіданні підтримали вимоги своїх апеляційних скарг та заперечили проти скарг один одного.

Відповідачі 1 та 3 не скористалися правом на участь своїх представників в судовому засіданні, хоча про дату, час та місце судового засідання були повідомлені належним чином, про що свідчать довідки про доставку електронного документу (ухвали суду від 26.02.2024) до електронних кабінетів вказаних осіб.

Будь - яких заяв, клопотань щодо неможливості бути присутніми у даному судовому засіданні від вказаних відповідачів до суду не надійшло.

Слід також зазначити, що явка представників сторін не визнавалася обов`язковою, певних пояснень суд не витребував.

Враховуючи належне повідомлення відповідачів 1 та 3, а також з урахуванням того, що неявка їх представників в судове засідання не перешкоджає розгляду апеляційної скарги, вона розглянута судом у даному судовому засіданні по суті з винесенням постанови.

Згідно з ч. 1 ст. 270 Господарського процесуального кодексу України у суді апеляційної інстанції справи переглядаються за правилами розгляду справ у порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням особливостей, передбачених у Главі 1 Розділу ІV.

Частинами 1 та 2 ст. 269 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Колегія суддів, беручи до уваги межі перегляду справи у апеляційній інстанції, обговоривши доводи апеляційних скарг, проаналізувавши на підставі фактичних обставин справи застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права при прийнятті оскаржуваного рішення, дійшла до висновку про те, що апеляційна скарга позивача є необґрунтованою, в свою чергу, апеляційна скарга другого відповідача підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення місцевого господарського суду - скасуванню в частині задоволених позовних вимог, з наступних підстав.

18 грудня 2018 року Головним управлінням Держпраці у Київській області винесено постанову №КВ1722/56/АВ/ТД/ФС-724 про накладення на ТОВ "Саті-Нова Союз" штрафу у розмірі 446 760,00 грн, внаслідок порушення останнім законодавства про працю.

Постановою Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 11.04.2019 року відкрито виконавче провадження №58814989 з виконання постанови №КВ1722/56/АВ/ТД/ФС-724 від 18.12.2018 про стягнення з ТОВ "Саті-Нова Союз" боргу в сумі 446 760,00 грн, що є виконавчим документом у відповідності до частини третьої п. 11 Порядку накладення штрафів за порушення законодавства про працю та зайнятість населення, затвердженим затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 17 липня 2013 року №509.

Разом з постановою про відкриття виконавчого провадження №58814989 Шевченківським районним відділом державної виконавчої служби міста Києва Головного територіального управління юстиції у місті Києві прийнято постанови від 11.04.2019 про стягнення виконавчого збору у розмірі 44 676,00 грн.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" звернулось до Окружного адміністративного суду м. Києва з адміністративним позовом до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві, третя особа Головне управління Держпраці у Київській області про визнання протиправними дії.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2020 у справі №640/8167/19 адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" задоволено повністю, визнано протиправними дії державного виконавця Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві Колодчука Сергія Вікторовича щодо винесення постанови про відкриття виконавчого провадження від 11.04.2019 № 58814989, постанови про стягнення виконавчого збору від 11.04.2019 № 58814989, постанови про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 26.04.2019 № 58814989, а також інші дії, спрямовані на примусове виконання постанови про накладення штрафу уповноваженими посадовими особами від 18.12.2018 № КВ1722/56/АВ/ТД/ФС-724, винесеної Головним управлінням Держпраці у Київській області; визнано протиправними та скасувати постанову про відкриття виконавчого провадження від 11.04.2019 № 58814989, постанову про стягнення виконавчого збору від 11.04.2019 № 58814989, постанову про стягнення з боржника витрат виконавчого провадження від 26.04.2019 № 58814989.

Рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2020 у справі №640/8167/19 було прийнято з підстав того, що на момент відкриття виконавчого провадження строк пред`явлення такої постанови до виконання був пропущений, тоді як при винесенні постанови про відкриття виконавчого провадження державний виконавець не пересвідчився у дотриманні стягувачем строків пред`явлення виконавчого документу до виконання, визначених частиною першою статті 12 Закону України "Про виконавче провадження" та безпідставно відкрив виконавче провадження.

Під час судового розгляду адміністративної справи №640/8167/19 державним виконавцем було здійснено стягнення грошових коштів у сумі 446 760,00 грн. на користь Головного управління Держпраці у Київській області, винесено постанову Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 02.05.2019 про закінчення виконавчого провадження № 58814989 з підстав його фактичного виконання.

ТОВ "Саті-Нова Союз" звернулося до Окружного адміністративного суду міста Києва з адміністративним позовом до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби у місті Києві Центрального міжрегіонального управління Міністерства юстиції, третя особа - Головне управління Держпраці у Київській області про визнання протиправною та скасування постанови від 02.05.2019 про закінчення виконавчого провадження № 58814989.

Рішенням Окружного адміністративного суду міста Києва від 27.10.2020 у справі №640/20493/20 адміністративний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" задоволено повністю, визнано протиправною та скасовано постанову Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби міста Київ Головного територіального управління юстиції у місті Києві від 02.05.2019 про закінчення виконавчого провадження № 58814989.

16.12.2020 позивачем на адресу Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві ГТУЮ у м. Києві направлено заяву від 10.12.2020 про відновлення виконавчого провадження №58814989; скасування постанов про відкриття виконавчого провадження від 11.04.2019, постанови про закінчення виконавчого провадження від 02.05.2019; постанови про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 26.04.2019; постанови про стягнення виконавчого збору від 11.04.2019; винесення постанови про відмову у відкритті виконавчого провадження та повернення виконавчого збору та витрат виконавчого провадження №58814989.

На виконання рішення Окружного адміністративного суду міста Києва від 01.04.2020 у справі №640/8167/19 та від 27.10.2020 у справі №640/20493/20, 16.08.2021 державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві винесено постанови про скасування процесуальних документів у виконавчому провадженні №58814989, а саме: постанови про відкриття виконавчого провадження від 11.04.2019, постанови про закінчення виконавчого провадження від 02.05.2019; постанови про стягнення з боржника витрат на проведення виконавчих дій від 26.04.2019; постанови про стягнення виконавчого збору від 11.04.2019; постанови про арешт майна боржника від 11.04.2019; постанови про арешт коштів боржника від 22.04.2019; постанови про зняття арешту з коштів від 26.04.2019.

16.08.2021 державним виконавцем Шевченківського відділу державної виконавчої служби у місті Києві винесено повідомлення про повернення виконавчого документу (постанови від 18.12.2018 № КВ1722/56/АВ/ТД/ФС-724) стягувачу (ГУ Держпраці у Київській області) без прийняття до виконання на підставі п. 10 ч. 4 ст. 4 Закону України "Про виконавче провадження".

Товариство з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" звернулось до Господарського суду м. Києва з позовом до Шевченківського районного відділу державної виконавчої служби м. Київ Головного територіального управління юстиції у м. Києві, Державної казначейської служби України, Головне управління Держпраці у Київській області про повернення безпідставно отриманих коштів згідно ст. 1212 Цивільного кодексу України.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" задоволено повністю та стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" безпідставно стягнуті кошти у сумі 446 760,00 грн та суму виконавчого збору у розмірі 44 676,00 грн.

Звертаючись до суду з даним позовом позивач зазначає, що за весь час до моменту повернення йому коштів за рішенням суду (05.04.2023) їх стягувач користувався ними, а також відбулось знецінення національної валюти внаслідок інфляційних процесів, у зв`язку з чим позивачем проведено нарахування 3 % річних та інфляційних.

При цьому, початком періоду нарахуванням позивачем визначено 19.04.2019 (дата безпідставного списання коштів з його рахунку).

Як вже вказувалося, місцевим господарським судом вимоги позивача задоволені частково.

Так, суд дійшов висновку про те, що у позивача виникло право на отримання компенсації за порушення строку перерахування коштів за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу на підставі статті 5 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" та пунктів 50-52 Порядку №845.

При цьому, судом першої інстанції визнано необґрунтованим нарахування 3 % річних та інфляційних з дати списання коштів з рахунку позивача, оскільки, за висновком суду нарахування сум здійснюється саме за рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 і не може бути здійснене за період, що виник раніше.

Одночасно, місцевий господарський суд вказавши в рішенні, що перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей, зазначив, що виконавчий документ повинен бути виконаний Казначейством протягом трьох місяців з дня набрання законної сили рішенням про стягнення безпідставно одержаних коштів та визначив граничним строком виконання зобов`язання з перерахування коштів за рішенням суду, враховуючи дату набрання ним законної сили (15.08.2022 року), 15.11.2022 року.

З урахуванням наведеного, судом першої інстанції було здійснено перерахунок вказаних нарахувань та як наслідок вимоги позивача задоволені частково.

Колегія суддів вважає відсутніми підстави для задоволення позову, з огляду на наступне.

Щодо застосування ч. 2 ст. 625 ЦК України до спірних правовідносин сторін.

Відповідно до ч. 3 ст. 11, ч. 1 ст. 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

За ч. 1 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Згідно із ч. 2 ст. 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати від боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу ч. 2 та ч. 3 ст. 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в ст. 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом ст.ст. 524, 533-535 і 625 ЦК України грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях, що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати.

Згідно із ч. 2 ст. 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" (далі - Закон про гарантії) (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) держава гарантує виконання рішення суду про стягнення коштів та зобов`язання вчинити певні дії щодо майна, боржником за яким є: державний орган; державні підприємство, установа, організація; юридична особа, примусова реалізація майна якої забороняється відповідно до законодавства.

Частиною 2 ст. 6 Закону України "Про виконавче провадження" (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначено, що рішення про стягнення коштів з державних органів, державного та місцевих бюджетів або бюджетних установ виконуються органами, що здійснюють казначейське обслуговування бюджетних коштів.

За ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії у разі якщо центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом трьох місяців не перерахував кошти за рішенням суду про стягнення коштів, крім випадку, зазначеного в частині четвертій статті 4 цього Закону, стягувачу виплачується компенсація в розмірі трьох відсотків річних від несплаченої суми за рахунок коштів, передбачених за бюджетною програмою для забезпечення виконання рішень суду.

ЦК України, прийнятий 16.01.2003, набрав чинності 01.01.2004, тоді як Закон про гарантії був прийнятий 05.06.2012 та набрав чинності 01.01.2013. Стаття 625 ЦК України діє у незмінній редакції з часу набрання чинності цим Кодексом. Так само незмінним залишається припис ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії, який не встановлює іншого, ніж у ч. 2 ст. 625 ЦК України, розміру процентів.

Згідно із ч.ч. 1, 2 ст. 4 ЦК України основу цивільного законодавства України становить Конституція України. Основним актом цивільного законодавства України є ЦК України. Актами цивільного законодавства є також інші закони України, які приймаються відповідно до Конституції України та цього Кодексу. Якщо суб`єкт права законодавчої ініціативи подав до Верховної Ради України проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж цей Кодекс, він зобов`язаний одночасно подати проект закону про внесення змін до ЦК України. Поданий законопроект розглядається Верховною Радою України одночасно з відповідним проектом закону про внесення змін до ЦК України.

Оскільки парламент прийняв Закон про гарантії після прийняття ЦК України, то його приписи не мають суперечити приписам зазначеного Кодексу. Прийняття законів, які регулюють однопредметні цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, можливе тільки з одночасним внесенням змін до цього Кодексу (аналогічного підходу дотримався Конституційний Суд України у Рішенні від 13.03.2012 №5-рп/2012 (абзац 7 пп. 3.1 п. 3 мотивувальної частини)). Якщо ЦК України та інший нормативно-правовий акт, який має юридичну силу закону України, містять однопредметні приписи різного змісту, то пріоритетними є приписи ЦК України (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №334/3161/17, від 18.01.2022 у справі №910/17048/17, від 29.06.2022 у справі №477/874/19).

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що ст. 625 ЦК України розміщена в розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 ЦК України. Тому приписи цього розділу поширюються як на договірні зобов`язання (підрозділ 1 розділу III книги 5 ЦК України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу III книги 5 ЦК України). Отже, у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення (договір чи делікт). Приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.04.2018 у справі №758/1303/15-ц, від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц, від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц).

Окрім того, Велика Палата Верховного Суду в постанові від 19.06.2019 у справі №646/14523/15-ц зробила висновок, за яким положення ст. 625 ЦК України передбачають, що зобов`язання можуть виникати безпосередньо з договорів та інших правочинів, передбачених законом, а також угод, які не передбачені законом, але йому не суперечать, а в окремих випадках встановлені актами цивільного законодавства цивільні права та обов`язки можуть виникати з деліктного зобов`язання та рішення суду.

Судове рішення про стягнення коштів є рішенням про примусове виконання обов`язку в натурі, тобто підтверджує грошове зобов`язання, зокрема те, що виникло у боржника у зв`язку із завданням ним шкоди потерпілому (кредитору) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

За змістом п. 1 ст. 6 Конвенції виконання остаточного судового рішення, яким вирішений спір щодо прав та обов`язків цивільного характеру, є частиною ?права на суд? (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справах ?Горнсбі проти Греції? (Hornsby v. Greece, § 40, 45, заява № 18357/91) від 19.03.1997, ?Бурдов проти Росії? (Burdov v. Russia, § 34, 37, заява №59498/00) від 07.05.2002). З погляду застосування гарантій права на належне виконання державою судового рішення, за яким вона є боржником, не має жодного значення, якими - приватними чи публічними - є у національній правовій системі відносини з виконання державою такого рішення.

Кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб правового захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження (ст. 13 Конвенції). Це право гарантоване і для тих випадків, коли право на справедливий судовий розгляд порушене невчасним виконанням судового рішення, зокрема через відсутність коштів (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі ?Бурдов проти Росії (№2)? (Burdov v. Russia (№ 2), § 96, 97, 99, 117, заява №33509/04) від 15.01.2009).

15.10.2009 ЄСПЛ ухвалив пілотне рішення у справі ?Юрій Миколайович Іванов проти України? (Yuriy Nikolayevich Ivanov v. Ukraine, заява №40450/04). Воно набуло статусу остаточного 15.01.2010. У цьому рішенні ЄСПЛ визнав порушення Україною її зобов`язань за Конвенцією через систематичне невиконання державою рішень національних судів (п. 1 ст. 6 Конвенції, ст. 1 Першого протоколу до Конвенції) і відсутність у національному законодавстві ефективних засобів юридичного захисту від такого невиконання (ст. 13 Конвенції) (§ 2, 3 резолютивної частини рішення). ЄСПЛ зазначив, що ці порушення є наслідком несумісної з положеннями Конвенції практики, яка полягає у систематичному невиконанні державою-відповідачем рішень національних судів, за виконання яких вона несе відповідальність і у зв`язку з якими сторони, права яких порушені, не мають ефективних засобів юридичного захисту (§ 4 резолютивної частини рішення). Тому ЄСПЛ вказав, що Україна повинна невідкладно запровадити ефективний засіб юридичного захисту або комплекс таких засобів юридичного захисту, спроможних забезпечити адекватне та достатнє відшкодування за невиконання або затримки у виконанні рішень національних судів відповідно до принципів, встановлених практикою ЄСПЛ (§ 5 резолютивної частини рішення).

05.06.2012 Україна прийняла Закон про гарантії, намагаючись виконати пілотне рішення ЄСПЛ. На це вказує пояснювальна записка до проєкту. Однак Закон про гарантії, як надалі вказав Комітет Міністрів Ради Європи, не вирішив проблему невиконання рішень національних судів (див. рішення ЄСПЛ у справі ?Бурмич та інші проти України?" (Burmych And Others v. Ukraine, заяви №46852/13 та інші, § 125 від 12.10.2017).

Те саме стверджували заявники у тій справі (§ 138 зазначеного рішення ЄСПЛ). Крім того, вони звертали увагу ЄСПЛ на те, що хоч національне законодавство й дозволяло кредиторам вимагати перерахунку боргу відповідно до встановленого індексу інфляції за весь час прострочення та додатково три відсотки річних від будь-якої суми заборгованості у приватноправових відносинах, але воно не передбачало жодних заходів відшкодування шкоди, завданої у публічно-правових відносинах внаслідок невиконання рішень національних судів. Інакше кажучи, відсоткова ставка за державними боргами була набагато нижчою, ніж ставка, яку застосували в цивільних і господарських відносинах. Тому заявники стверджували, що, присуджуючи відшкодування за ст. 41 Конвенції, ЄСПЛ має враховувати витрати, спричинені високим індексом інфляції в Україні за період невиконання рішень національних судів (рішення ЄСПЛ у справі ?Бурмич та інші проти України?, § 137).

Усвідомлюючи необхідність поступу у вирішенні зазначеної проблеми та забезпечення належного виконання пілотного рішення ЄСПЛ у справі ?Юрій Миколайович Іванов проти України?, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.05.2018 у справі №686/21962/15-ц (п. 31) відступила від висновків Верховного Суду України, викладених у постановах від 20.01.2016 у справі №6-2759цс15 (про те, що правовідносини стосовно виконання судових рішень урегульовані Законом України ?Про виконавче провадження? і до них не можна застосовувати приписи про цивільну-правову відповідальність за невиконання грошового зобов`язання (ст. 625 ЦК України)), а також від 02.03.2016 у справі №6-2491цс15 (про те, що ст. 625 ЦК України поширюється на порушення грошового зобов`язання, яке існувало між сторонами до ухвалення рішення суду, а ч. 5 ст. 11 цього Кодексу не дає підстав для застосування положень ст. 625 ЦК України за наявності деліктних, а не зобов`язальних правовідносин). Велика Палата Верховного Суду виснувала, що у ст. 625 ЦК України визначені загальні правила відповідальності за порушення будь-якого грошового зобов`язання незалежно від підстав його виникнення; приписи цієї статті поширюються на всі види грошових зобов`язань, якщо інше не передбачено договором або спеціальними нормами закону, який регулює, зокрема, окремі види зобов`язань (п. 45 постанови).

Отже, у разі неналежного виконання (прострочення) державою підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням її грошового зобов`язання перед кредитором до правовідносин щодо прострочення виконання грошового зобов`язання слід застосовувати приписи ч. 2 ст. 625 ЦК України.

Аналогічні правові висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2023 у справі №420/2411/19.

Отже, Закон про гарантії не обмежує поширення дії ст. 625 ЦК України на правовідносини щодо прострочення виконання боржником (зокрема, державою) його грошового зобов`язання, підтвердженого (визначеного, конкретизованого) у грошовому еквіваленті судовим рішенням, зокрема не обмежує можливість стягнення інфляційних втрат, які є об`єктивним явищем і не залежать від волі кредитора чи боржника. Крім того, у ст. 625 ЦК України немає застережень про те, що її приписи застосовуються лише до тих відносин, які не врегульовані іншими нормативно-правовими актами (аналогічні висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2023 у справі №686/7081/21).

Враховуючи викладене, положення ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо стягнення з Держаного Бюджету на користь позивача інфляційних втрат та 3% річних підлягають застосуванню до спірних правовідносин.

Щодо моменту, з якого можуть застосовуватися приписи ст. 625 ЦК України до юридичних наслідків прострочення виконання боржником (зокрема, державою) підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання в порядку, визначеному Законом про гарантії.

Відповідно до ч. 2 ст. 3 Закону про гарантії стягувач за рішенням суду про стягнення коштів з державного органу звертається до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у строки, встановлені Законом України "Про виконавче провадження", із заявою про виконання рішення суду. Разом із заявою стягувач подає до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, документи та відомості, необхідні для перерахування коштів, згідно з переліком, затвердженим Кабінетом Міністрів України.

У разі якщо стягувач подав не всі необхідні для перерахування коштів документи та відомості, центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, протягом п`яти днів з дня надходження заяви повідомляє в установленому порядку про це стягувача. У разі неподання стягувачем документів та відомостей у місячний строк з дня отримання ним повідомлення центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, повертає заяву стягувачу. Стягувач має право повторно звернутися до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, для виконання рішення суду у визначені частиною другою цієї статті строки, перебіг яких починається з дня отримання стягувачем повідомлення центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів (ч. 3 ст. 3 Закону про гарантії).

За ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії перерахування коштів стягувачу здійснюється у тримісячний строк з дня надходження до центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, необхідних для цього документів та відомостей.

Подібні положення містить ч. 6 ст. 4 Закону про гарантії, згідно якої перерахування коштів за рішенням суду здійснюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері казначейського обслуговування бюджетних коштів, у тримісячний строк з дня надходження документів та відомостей, необхідних для цього, з одночасним направленням повідомлення про виплату коштів державному виконавцю, державному підприємству або юридичній особі.

19.06.2019 Велика Палата Верховного Суду прийняла постанову у справі №646/14523/15-ц, у якій зробила висновок про те, що період прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України слід рахувати з дня пред`явлення виконавчого документа до виконання.

Проте у постанові від 03.10.2023 у справі №686/7081/21 Велика Палата Верховного Суду відступила від наведеного висновку щодо обчислення початку періоду прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України та виснувала, що з огляду на припис ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії прострочення держави-боржника у спірних правовідносинах настає за сукупності таких юридичних фактів: 1) стягувач подав до органу ДКС України виконавчий документ про стягнення з держави коштів; 2) держава за цим виконавчим документом не перерахувала кошти протягом трьох місяців з дня його надходження до органу ДКС України. Тому припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Інший підхід до визначення моменту початку прострочення держави у спірних правовідносинах (наприклад, ототожнення такого моменту з датою вчинення делікту, про що вказує позивач чи датою набрання законної сили судовим рішенням про стягнення з держави відшкодування, як визначив суд першої інстанції) може зумовлювати недобросовісну поведінку стягувача (зокрема, неподання ним упродовж тривалого часу виконавчого документа до органу ДКС України задля отримання можливості додатково стягнути з держави 3% річних та інфляційні втрати через штучне збільшення періоду прострочення).

У свою чергу наведене вище системне тлумачення ч. 2 ст. 625 ЦК України, ст.ст. 3, 4, 5 Закону про гарантії сприятиме дисциплінуванню поведінки стягувача під час пред`явлення ним виконавчого документа в порядку визначеному Законом про гарантії, виданого на виконання судового рішення про стягнення коштів з держави, адже за такого підходу до визначення моменту прострочення держави у спірних правовідносинах стягувач буде обізнаним, що умовою нарахування 3% річних та інфляційних втрат є неперерахування державою стягувачу протягом визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку коштів за наслідком його звернення із заявою про виконання рішення суду, тоді як час, який передує завершенню цього строку, не входить до періоду прострочення виконання державою рішення суду за який може бути заявлені стягувачем відповідні нарахування.

Отже, в разі порушення державою-боржником строку виконання судового рішення про стягнення на користь стягувача-кредитора коштів із Державного бюджету України (прострочення виконання підтвердженого судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди) ст. 625 ЦК України та ч. 1 ст. 5 Закону про гарантії установлюють ефективний компенсаторний механізм захисту від такого порушення, дозволяючи кредитору стягнути з держави 3% річних від вчасно несплаченої за чинним рішенням суду суми й інфляційні втрати за період прострочення виконання цього рішення. До того ж застосування наведеного механізму стимулюватиме виконання державою судових рішень про стягнення з неї коштів межах визначеного ч. 4 ст. 3 Закону про гарантії строку, оскільки у протилежному разі - прострочення виконання рішення суду є підставою для нарахування та стягнення з держави 3% річних та інфляційних втрат.

Аналогічні висновки наведені в постанові Верховного Суду від 11.01.2024 у справі № 910/479/21.

Таким чином, позивач у цій справі вправі був заявити до стягнення з відповідача 3% річних та інфляційні втрати за прострочення виконання судового рішення з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

Враховуючи наведене вище, доводи апелянта - позивача у справі про обґрунтованість здійснення ним нарахувань 3% річних та інфляційних втрат починаючи з дати списання коштів з його рахунку відхиляються колегією суддів.

Одночасно, з огляду на вищевикладене, колегія суддів вважає необґрунтованими висновки місцевого господарського суду про те, що з урахуванням приписів статті 254 Цивільного кодексу України та умов статті 3 Закону України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" граничним строком виконання зобов`язання з перерахування коштів за рішенням суду, враховуючи дату набрання законної сили рішенням (15.08.2022 року), є 15.11.2022 року.

Як вже було вказано, припис ч. 2 ст. 625 ЦК України щодо юридичних наслідків прострочення виконання грошового зобов`язання боржником (зокрема, державою) поширюється на випадки порушення підтвердженого (визначеного, конкретизованого) судовим рішенням грошового зобов`язання держави з відшкодування завданої нею шкоди з наступного дня після спливу трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа і включно до дня, що передує дню повного виконання судового рішення.

У даному випадку, рішенням Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 стягнуто з Державного бюджету України на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" безпідставно стягнуті кошти у сумі 446 760,00 грн та суму виконавчого збору у розмірі 44 676,00 грн.

На виконання вказаного рішення 12.09.2022 Господарського суду міста Києва видано наказ.

Як вже вказувалося, місцевий господарський суд в оскаржуваному рішенні, хоча й вказав про те, що перерахування коштів за рішенням суду повинно бути здійснено протягом трьох місяців з дня надходження до Державної казначейської служби України необхідних для цього документів та відомостей, одночасно визначив граничний строк виконання зобов`язання з перерахування коштів за рішенням суду, з урахуванням дати набрання законної сили рішенням.

Колегія суддів вказує, що встановлення дати пред`явлення позивачем до Державної казначейської служби України виконавчого документу є необхідним для правильного вирішення спору з огляду на норму Закону.

Натомість, судом першої інстанції наведеної обставини встановлено не було.

При цьому, слід вказати, що не доведення до суду першої інстанції ані позивачем, ані Казначейством, відповідної дати пред`явлення наказу до виконання до Державної казначейської служби України, не було підставою для не з`ясування вказаної обставини, що має значення для справи.

В апеляційній скарзі Казначейство вказало, що від позивача на його адресу надійшов наказ на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 06.03.2023.

З урахуванням доводів апеляційної скарги, а також з метою з`ясування обставин, які не були встановлені місцевим господарським судом, проте мають значення для даної справи, судом апеляційної інстанції було поставлено в судовому засіданні питання представникам учасників справи щодо дати пред`явлення позивачем наказу до виконання до Державної казначейської служби України.

Представником Казначейства повідомлено суду про те, що наказ на виконання рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 від позивача на його адресу надійшов 06.03.2023.

В свою чергу, представник позивача проти наведеного не заперечив.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників (ч.1 ст. 75 Господарського процесуального кодексу України).

Згідно частини 2 вказаної статті відмова від визнання обставин приймається судом, якщо сторона, яка відмовляється, доведе, що вона визнала ці обставини внаслідок помилки, що має істотне значення, обману, насильства, погрози чи тяжкої обставини, або що обставини визнано у результаті зловмисної домовленості її представника з іншою стороною. Про прийняття відмови сторони від визнання обставин суд постановляє ухвалу. У разі прийняття судом відмови сторони від визнання обставин вони доводяться в загальному порядку.

Враховуючи відсутність з боку позивача відмови від визнання обставин, повідомлених представником Казначейства щодо дати пред`явлення наказу до виконання до ДКС України, вони є такими, що визнаються учасниками справи, а тому відповідно не підлягають доказуванню.

Отже, наказ Господарського суду міста Києва від 12.09.2022 у справі №910/21285/21 06.03.2023 надійшов до Казначейства до виконання.

Фактичне перерахування коштів позивачу відбулось 06.04.2023 згідно з платіжною інструкцією від 06.04.2023 №486935354 на суму 44 676 грн. та платіжною інструкцією від 06.04.2023 №486931853 на суму 446 760 грн.

Таким чином, виконання рішення Господарського суду міста Києва від 30.05.2022 року у справі №910/21285/21 відбулося в межах трьох місяців від пред`явлення до виконання органу ДКС України виконавчого документа.

Отже, прострочення держави з виконання рішення суду про стягнення коштів із Державного бюджету України на користь позивача не відбулося.

Відповідно підстави для нарахування 3% річних та інфляційних втрат у даному випадку відсутні.

За наведених обставин, висновок місцевого господарського суду в частині стягнення з Державного бюджету України 3% річних в розмірі 5 655,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 18 425,58 грн визнається колегією суддів необґрунтованим.

Рішення є законним тоді, коли суд, виконавши всі вимоги процесуального законодавства і всебічно перевіривши обставини, вирішив справу у відповідності з нормами матеріального права, що підлягають застосуванню до даних правовідносин. Обґрунтованим визнається рішення, в якому повно відображені обставини, які мають значення для даної справи, висновки суду про встановлені обставини і правові наслідки є вичерпними, відповідають дійсності і підтверджуються достовірними доказами, дослідженими в судовому засіданні.

Перевіривши юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів дійшла висновку про те, що господарським судом не було всебічно, повно та об`єктивно розглянуто в судовому процесі всі обставини справи в їх сукупності, що призвело до невірних висновків в частині задоволення позовних вимог про стягнення з Державного бюджету України 3% річних в розмірі 5 655,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 18 425,58 грн.

Відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 275 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині.

З урахуванням всіх обставин справи в їх сукупності, колегія суддів дійшла висновку про те, що апеляційна скарга відповідача - 2 підлягає задоволенню, а оскаржуване рішення суду - скасуванню в частині стягнення 3% річних в розмірі 5 655,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 18 425,58 грн, з прийняттям нового - про відому у задоволенні вказаних вимог. В решті оскаржуване рішення - залишається без змін.

В свою чергу, вимоги апеляційної скарги позивача залишаються судом без задоволення.

З урахуванням задоволення вимог апеляційної скарги відповідача 2 відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України судовий збір за її подання покладається на позивача.

При цьому, оскільки судом залишається апеляційна скарга позивача без задоволення, витрати по сплаті судового збору за подання позовної заяви та вказаної скарги покладаються на апелянта (ТОВ "Саті-Нова Союз").

Керуючись ст.ст. 240, 269, 275, 281 - 284 Господарського процесуального кодексу України, Північний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

1. Апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 залишити без задоволення.

2. Судові витрати зі сплати судового збору за подачу апеляційної скарги покласти на її заявника - позивача у справі.

3. Апеляційну скаргу Державної казначейської служби України на рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 задовольнити повністю.

4. Рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 скасувати в частині стягнення 3% річних в розмірі 5 655,00 грн та інфляційних втрат в розмірі 18 425,58 грн та прийняти нове, яким у задоволенні вказаних вимог відмовити повністю.

5. В решті рішення Господарського суду міста Києва від 20.10.2023 у справі №910/11878/23 залишити без змін.

6. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю "Саті-Нова Союз" на користь Державної казначейської служби України 3 220, 80 грн. судового збору за подання апеляційної скарги.

7. Доручити Господарському суду міста Києва видати відповідний наказ.

8. Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку шляхом подання касаційної скарги до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду протягом двадцяти днів з дня складання її повного тексту.

Повний текст постанови (враховуючи перебування: судді Пономаренко Є.Ю. у відпустці з 26.03.2024 по 29.03.2024, судді Барсук М.А. - з 26.03.2024 по 31.03.2024 у відпустці, з 01.04.2024 по 07.04.2024 у відрядженні, з 08.04.2024 по 12.04.2024 на лікарняному, судді Руденко М.А. - з 08.04.2024 по 12.04.2024 у відпустці) складено: 16.04.2024 року.

Головуючий суддя Є.Ю. Пономаренко

Судді М.А. Барсук

М.А. Руденко