Постанова

від 08.04.2024 по справі 454/3192/23

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 454/3192/23 Головуючий у 1 інстанції: Струс Т. В.

Провадження № 22-ц/811/49/24 Доповідач в 2-й інстанції: Ванівський О. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

08 квітня 2024 року Львівський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючогосудді: Ванівського О.М.,

суддівЦяцяка Р.П., Шеремети Н.О.

секретаря: Цьони С.Ю.

з участю: представника апелянта - адвоката Богдана П.М.,

представника відповідача адвоката Бідненка В.М.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Львові цивільну справуза апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Новітній Двір» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії,-

в с т а н о в и в:

В липні2023року ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до відповідача ПП «Новітній Двір» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії

В обґрунтування позовних вимог покликалась на те, що з 24.12.2014р. працювала у відповідача на посаді продавця у магазині, що розташований в с. Реклинець, Сокальського району та отримувала мінімальну заробітну плату. Зазначає, що в період з грудня 2014р. по 10.10.2018р. заробітну плату їй виплачували в конверті та страхові внески за неї стали нараховуватися з грудня 2018р., після офіційного оформлення її на роботу. Запис про її працевлаштування керівником підприємства здійснено неправильно, так як їх правовідносини виникли з грудня 2014р. 31.12.2020р. позивач була звільненою із роботи згідно наказу №8 від 31.12.2018р. на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України. Підставою звільнення позивачка зазначає створення роботодавцем сварки щодо недостачі товару. В подальшому при спілкуванні керівник підприємства не визнав свого підпису у наказі про її звільнення. Зазначає, що трудову книжку вона отримала лише в лютому 2021р. На момент подання нею заяви про звільнення за угодою сторін, так і видачі відповідного наказу про звільнення не було її волевиявлення на звільнення за угодою сторін, а волевиявлення відповідача як роботодавця, мало лише форму видачі наказу про звільнення із датою наказу 31.12.2020р. Крім цього, зазначала, що заяви про її звільнення з роботи вона не подавала. Вважає дії відповідача щодо її звільнення із роботи незаконними та такими, що суперечать закону. У зв`язку з чим просила суд поновити її на роботі на посаді продавця ПП «Новітній Двір» з дати набрання рішенням у справі законної сили, стягнути із відповідача у її користь компенсацію за невикористані відпустки за період 2015-2020р.р. в сумі 23600,64грн., за затримку виплати компенсації відпускних 29200грн., 9733,32грн. за затримку видачі трудової книжки та середній заробіток за час вимушеного прогулу з 01.01.2000р. по 01.01.2023р. в сумі 116800грн. Також просила зобов`язати відповідача внести правильний запис для підприємства, датуючи цей запис 24.12.2014р. (час працевлаштування). Стягнути із відповідача судові витрати.

Оскаржуваним рішенням у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Новітній Двір» про поновлення на роботі, стягнення компенсації за невикористані відпустки, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання вчинити дії - відмовлено.

Рішення в апеляційному порядку оскаржила ОСОБА_1 .

Вважає, що при ухваленні рішення не були з`ясовані усі обставини, що мають значення для справи та неправильно застосовано норми матеріального права, а тому воно є незаконним та необґрунтованим.

Покликається на те, що застосовуючи місячний строк позовної давності встановлений ст. 233 КЗпП України суд не врахував того, що цей строк стосується лише її позовної вимоги - незаконного звільнення. У заявленому нею позові, є і інші вимоги, зокрема: стягнення грошових сум за затримку у видачі трудової книжки 9733,32 грн.; стягнення компенсації за невикористані відпустки в 2015- 2020р., яка становить 23600,64 грн. На вказані грошові вимоги, місячні строки давності не поширюються. Вважає, що не поширюється місячний строк давності і на позовну вимогу про внесення правильного запису в трудову книжку щодо фактичного прийняття її на роботу 24.12.2014р.

Крім того, звертає увагу, що про зроблений в трудовій книжці запис вона дізналась лише в березні 2021 року, а з позовом до суду звернулась в липні 2023 року. Раніше про дізнатись про запис щодо прийняття на роботу не могла, оскільки з часу прийняття на роботу такий запис не був здійснений.

Просить рішення суду скасувати та постановити нове судове рішення, яким позов задовольнити.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представника апелянта - адвоката Богдана П.М. на підтримання доводів апеляційної скарги, представника відповідача адвоката Бідненка В.М. на її заперечення, дослідивши матеріали справи, перевіривши законність та обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги, колегія суддів приходить до висновку, що апеляційну скаргу слід задовольнити частково.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка є частиною національного законодавства, кожна людина при визначенні її громадянських прав і обов`язків має право на справедливий судовий розгляд.

Згідно п. п. 1-5 ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом. При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду першої інстанції не відповідає зазначеним вимогам.

Відповідно до ст. 264 ЦПК України під час ухвалення рішення суд вирішує такі питання: 1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; 2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження; 3) які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; 4) яка правова норма підлягає застосуванню до цих правовідносин.

Відмовляючи в задоволенні позову про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії, суд першої інстанції виходив з того, що позивачка була ознайомленою 31.12.2020р. із наказом про її звільнення та отримала трудову книжку, тобто з цієї дати знала про порушення свого права, проте звернулася вона до суду лише 24.07.2023 року, що свідчить про порушення вимог статті 233 КЗпП України.

Колегія суддів не погоджується з висновком суду першої інстанції враховуючи наступне.

Відповідно до частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону (стаття 5 ЦПК України).

Як вбачається із матеріалів справи та встановлено судом, позивачку ОСОБА_2 , 10.10.2018р. прийнято нароботу напосаду продавця у ПП «Новітній Двір»(підстава: наказ №6 від 04.10.2018р.). (а.с.56). Також, наявний запис від 31.12.2020р. про звільнення останньої з роботи на підставі п.1 ст. 36 КЗпП України (підстава наказ №8 від 31.12.2020р.)(а.с.12).

Із відповіді на адвокатський запит, що надана 23.05.2023р. ГУ ПФУ у Львівській області, встановлено, що ПП «Новітній Двір» сплачено ЄСВ за ОСОБА_1 за період з грудня 2018р. по грудень 2020р.(а.с.9)

Згідно наказу№8від 31.12.2020р., ОСОБА_1 звільнено зпосади продавцяПП «НовийСвіт» позгоді сторіну відповідностідо п.1ст.36КЗпП Україниз 31.12.2020р. Зобов`язано бухгалтера нарахувати та виплатити ОСОБА_1 розрахунок за фактично відпрацьований час та компенсацію за 24 календарних днів невикористаної щорічної відпустки. Підстава заява ОСОБА_1 (а.с.55)

Відповідно до акту засновника ПП «Новітній Двір» Чауса І.С. від 31.12.2020р., ОСОБА_1 31.12.2020р. отримала трудову книжку НОМЕР_1 та наказ про звільнення від 31.12.2020р., від підпису в акті про їх отримання відмовилася.(а.с.54)

Лише,24липня 2023р.позивач ОСОБА_1 звернулася з даним позовом до відповідача ПП «Новітній Двір» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії.

Відповідно до частини першої статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Однією з гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений статтею 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Спірні правовідносин стосуються забезпечення права позивачки на працю під час введення в Україні воєнного стану.

Суд першої інстанції дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову, з причин пропуску позивачем строку на звернення до суду.

Колегія суддів не погоджується із таким висновком суду із врахуванням наступного.

Працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки (частина перша статті 233 КЗпП України).

Отже, повторюючи загальне правило про те, що строк для звернення до суду за вирішенням трудового спору обчислюється з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення його права, стаття 233 КЗпП України конкретизує це правило стосовно випадків звільнення працівника і встановлює альтернативу: у такому випадку строк обчислюється з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки, залежно від того, яку з цих дій було вчинено раніше.

У постанові Верховного Суду України від 05 липня 2017 року у справі № 758/9773/15-ц вказано, що: "строки звернення до суду у справах щодо трудових правовідносин врегульовано нормами КЗпП України. Зазначені строки звернення до суду застосовуються виключно щодо спорів, які за своєю юридичною природою належать до трудового права. Так, частина перша статті 233 КЗпП України підтверджує визнання тримісячного строку як загального строку для звернення за захистом суб`єктивних трудових прав працівників. Разом з тим виняток ця стаття встановлює для спорів про звільнення. Спір про звільнення - це спір за заявою про поновлення на роботі. Для звернення з позовами про поновлення на роботі встановлено місячний строк… якщо строк звернення до суду, установлений статтею 233 КЗпП України, пропущено без поважних причин, суд відмовляє у задоволенні позовних вимог у зв`язку з пропуском зазначеного строку".

Відповідно до статті 234 КЗпП України у разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки.

Поважними причинами пропущення строку звернення до суду за вирішенням трудового спору визнаються лише ті обставини, які є об`єктивно непереборними, не залежать від волевиявлення особи, пов`язані з дійсними істотними перешкодами чи труднощами для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами щодо неможливості такого звернення (див. постанови Верховного Суду: від 12 грудня 2019 року у справі № 243/9604/18 (провадження № 61-14423св19), від 02 грудня 2020 року у справі № 203/2276/19 (провадження № 61-8269св20), від 29 червня 2021 року у справі № 588/1672/18 (провадження № 61-9199св20).

У постанові Верховного Суду від 30 липня 2021 року у справі № 263/6538/18 (провадження № 61-1619св20) зазначено, що "у статті 234 КЗпП України не передбачений перелік поважних причин для поновлення строку, їх поважність визначається судом в кожному випадку залежно від конкретних обставин. Як поважні причини пропуску строку, встановленого в частині першій статті 233 КЗпП України, мають кваліфікуватися ті, які об`єктивно перешкоджали чи створювали труднощі для своєчасного звернення до суду та підтверджені належними доказами. Поважними причинами пропуску строку є обставини, що позбавили особу можливості подати заяву у визначений законом строк, вони об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волі заявника і пов`язані з дійсно істотними перешкодами чи труднощами, що унеможливили або суттєво ускладнили можливість своєчасного звернення до суду. Ці обставини мають бути підтверджені належними та допустимими доказами".

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Законом України від 30 березня 2020 року № 540-ІХ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" КЗпП України доповнено главою XIX "Прикінцеві положення", в якій зазначено, що під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину.

Тлумачення наведених норм закону свідчить про те, що запровадження на всій території України карантину є безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Постановою Кабінету Міністрів України від 11 березня 2020 року № 211 "Про запобігання поширенню на території України коронавірусу "COVID-19" визначено, що з 12 березня 2020 року на всій території України встановлено карантин.

Надалі постановами Кабінету Міністрів України цей карантин на території України продовжувався та був відмінений з 30 червня 2023 року на підставі постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду у постанові від 11 грудня 2023 року у справі № 947/8885/21 дійшов висновку, що запровадження на всій території України карантину законодавець визначив безумовною правовою підставою для продовження строків, визначених статтею 233 КЗпП України, на строк дії такого карантину.

Особа не несе обов`язку доводити конкретні причини пропуску строку звернення до суду, окрім дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Встановивши, що оспорюваний наказбуло винесено 31грудня 2020року, а позов у справі, що переглядається у апеляційному порядку, згідно з відміткою поштового штемпелю, було подано ОСОБА_1 24липня 2023року, колегія суддів приходить до висновку, що позивачкою не пропущено строк звернення до суду, визначений статтею 233 КЗпП України, оскільки цей строк був продовжений на строк дії такого карантину.

Щодо доводів апеляційної скарги про незаконне звільнення з роботи, то позивач ОСОБА_1 покликалась на те, що з 24.12.2014р. працювала у відповідача на посаді продавця у магазині, що розташований в с. Реклинець, Сокальського району та отримувала мінімальну заробітну плату. Вважала дії відповідача щодо її звільнення із роботи незаконними та такими, що суперечать закону.

На підтвердження вказаних обставин покликалась на покази свідків, а саме: ОСОБА_3 , який є чоловіком позивачки, ОСОБА_4 , який є сином позивачки та власні покази як свідка.

Розглядаючи позовні вимоги щодо поновлення на роботі у зв`язку із незаконним звільненням за п.1 ст.36 КЗпП України(за угодою сторін), колегія суддів виходить з наступного.

Підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін (пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП України).

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частини четвертої статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19) зазначено, що: "згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП підставами припинення трудового договору є угода сторін. У випадку, коли працівник вимагає достроково розірвати укладений з ним трудовий договір, а роботодавець не заперечує щодо припинення з цим працівником трудових відносин, такий договір може бути припинено за угодою сторін згідно з пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП. Необхідно зазначити, що законодавством не встановлено відповідного порядку чи строків припинення трудового договору за угодою сторін, у зв`язку з чим вони визначаються працівником і власником або уповноваженим ним органом у кожному конкретному випадку.

Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП застосовується у випадку взаємної згоди сторін трудового договору, пропозиція (ініціатива) про припинення трудового договору за цією підставою може виходити як від працівника, так і від власника або уповноваженого ним органу. За угодою сторін може бути припинено як трудовий договір, укладений на невизначений строк, так і строковий трудовий договір. Припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України не передбачає попередження про звільнення ні від працівника, ні від власника або уповноваженого ним органу. День закінчення роботи визначається сторонами за взаємною згодою.

Пропозиція (ініціатива) і сама угода сторін про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП можуть бути викладені як в письмовій, так і в усній формі. Якщо працівник подає письмову заяву про припинення трудового договору, то в ній мають бути зазначені прохання звільнити його за угодою сторін і дата звільнення. Саме ж оформлення припинення трудового договору за угодою сторін має здійснюватися лише в письмовій формі. У наказі (розпорядженні) і трудовій книжці зазначаються підстава звільнення за угодою сторін з посиланням на пункт 1 частини першої статті 36 КЗпП і раніше домовлена дата звільнення.

Таким чином, передбачена пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП угода сторін є самостійною підставою припинення трудового договору, яка відрізняється від розірвання трудового договору з ініціативи працівника та з ініціативи власника підприємства, установи, організації або уповноваженого ним органу тим, що в цьому разі потрібне спільне волевиявлення сторін, спрямоване на припинення трудових відносин в обумовлений строк і саме з цих підстав.

Отже, чинним законодавством не передбачено обов`язкової письмової форми угоди сторін про припинення трудового договору. Така угода була оформлена між сторонами шляхом подання позивачем заяви про звільнення за угодою сторін із зазначенням конкретної дати звільнення - 31 грудня 2020 року".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2020 року по справі № 359/5905/18 (провадження № 61-22851св19) вказано, що:

"розглядаючи позовні вимоги щодо оскарження наказу про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за угодою сторін), суди повинні з`ясувати: чи дійсно існувала домовленість сторін про припинення трудового договору за взаємною згодою; чи було волевиявлення працівника на припинення трудового договору в момент видачі наказу про звільнення; чи не заявляв працівник про анулювання попередньої домовленості сторін щодо припинення договору за угодою сторін; чи була згода власника або уповноваженого ним органу на анулювання угоди сторін про припинення трудового договору. Якщо роботодавець і працівник домовилися про певну дату припинення трудового договору, працівник не має права відкликати свою заяву про звільнення. Анулювати таку домовленість можна лише за взаємною згодою про це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

Так, приписами КЗпП для власника або уповноваженого ним органу не передбачено обов`язок прийняття відкликання працівником своєї заяви про звільнення у випадку досягнення домовленості про звільнення за угодою сторін.

Згідно з усталеною судовою практикою при домовленості між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП (за згодою сторін) договір припиняється в строк, визначений сторонами. Анулювання такої домовленості може мати місце лише привзаємній згодіпро цевласника абоуповноваженого ниморгану іпрацівника. Про необхідність наявності взаємної згоди власника або уповноваженого ним органу та працівника щодо анулювання домовленості про припинення трудового договору за пунктом 1 частини першої статті 36 КЗпП України також зазначено у постанові Верховного Суду України від 26 жовтня 2016 року у справі № 6-1269цс16. Аналогічних правових висновків дійшов Верховний Суд у постанові від 22 квітня 2019 року у справі № 759/11508/16-ц (провадження № 61-14807св18), у постанові від 27 травня 2020 року у справі № 404/6236/19 (провадження № 61-21869св19). Підстави відступити від цих висновків судом не встановлено.

З урахуванням викладеного та виходячи зі встановлених обставин справи, колегія суддів приходить до висновку про доведеність існування домовленості між працівником та роботодавцем про звільнення за угодою сторін, при тому, що анулювання такої домовленості може мати місце виключно при взаємній згоді на це власника або уповноваженого ним органу і працівника.

За відсутності належних та допустимих доказів існування такої згоди відповідача, колегія суддів приходить до висновку, що звільнення ОСОБА_1 проведено із дотриманням вимог КЗпП України, є обґрунтованим.

Посилання в апеляційній скарзі на покази свідків а саме: ОСОБА_3 , який є чоловіком позивачки, ОСОБА_4 , який є сином позивачки щодо обставин справи, колегія не може прийняти до уваги, оскільки вказані свідки є близькими родичами позивача, а тому критично ставиться до таких показів.

Доказів того, що позивач працювала з грудня 2014р. на посаді продавця у магазині відповідача та отримувала мінімальну заробітну плату, позивачем не надано, а судом не здобуто.

Окрім того, судом першої інстанції було допитано свідка ОСОБА_5 , яка дала покази про те, що працює продавцем у магазині відповідача. Разом з нею протягом біля двох років працювала позивачка, їх було лише двоє продавців. В магазині виникла недостача і ОСОБА_6 не вийшла на роботу.

Частиною першою статті 81 ЦПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до частини шостої статті 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Сторона, яка посилається на ті чи інші обставини, знає і може навести докази, на основі яких суд може отримати достовірні відомості про них. В іншому разі, за умови недоведеності тих чи інших обставин суд вправі ухвалити рішення у справі на користь протилежної сторони. Таким чином, доказування є юридичним обов`язком сторін і інших осіб, які беруть участь у справі.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Верховний Суд зауважує, що за загальним правилом доказування тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову покладається на позивача, за таких умов доведення не може бути належним чином реалізоване шляхом спростування позивачем обґрунтованості заперечень відповідача. Пріоритет у доказуванні надається не тому, хто надав більшу кількість доказів, а в першу чергу їх достовірності, допустимості та достатності для реалізації стандарту більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджувальної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим ніж протилежний (Постанова Вс від 21 вересня 2022 року у справі № 645/5557/16-ц).

Апеляційний суд зауважує, що доказів того що звільнення позивача відбулось з порушенням КЗпП України стороною позивача не надано.

Разом з тим, ухвалюючи рішення, суд першої інстанції неповно з`ясував обставини справи, неправильно застосував норми матеріального права, які регулюють дані правовідносини, та як наслідок дійшов помилкового висновку про відсутність правових підстав для задоволення позову у зв`язку із пропуском строку звернення до суду.

За наведенихобставин,колегія суддіввважає,що всилу вимогст.376ЦПК Українирішення судупідлягає скасуваннюз ухваленнямнового судовогорішення провідмову узадоволення позовнихвимог з наведених апеляційним судом підстав.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (Проніна проти України, № 63566/00, § 23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року).

Відповідно дост. 129 Конституції України основнимизасадами судочинства є рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості, а відповідно дост.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свободтаке конституційне право повинно бути забезпечене судовими процедурами, які повинні бути справедливими.

Згідно з п.2 ч.1 ст. 374 ЦПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити у відповідній частині нове рішення або змінити рішення.

Відповідно до ст. 376 ЦПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни рішення є: 1) неповне з`ясування обставин,що мають значення для справи; 2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими; 3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, обставинам справи; 4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

Керуючись ст.ст.367,368, п. 2 ч. 1 ст.374, ст.ст.376,381-384 ЦПК України, Львівський апеляційний суд, -

п о с т а н о в и в:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

Рішення Сокальського районного суду Львівської області від 30 листопада 2023 року скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким в задоволенні позову ОСОБА_1 до Приватного підприємства «Новітній Двір» про поновлення на роботі, стягнення заробітної плати та зобов`язання вчинити дії відмовити.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складення повної постанови.

Повний текст постанови складено 16.04.2024 року.

Головуючий: Ванівський О.М.

Судді: Цяцяк Р.П.

Шеремета Н.О.