Постанова

від 16.04.2024 по справі 914/2736/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 914/2736/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Мачульський Г.М., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О.І.

та представників

позивача: Кулик А.Я. (в режимі відеоконференції),

відповідача-3: Стасишин Р.М. (в режимі відеоконференції),

третьої особи: Заяць Б.Р. (в режимі відеоконференції),

представники інших відповідачів в судове засідання не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бонус Плюс Інвест"

на постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.12.2023

та рішення Господарського суду Львівської області від 17.07.2023

у справі № 914/2736/21

за позовом Львівської міської ради

до:

1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Неро-Продмаркет";

2) Державного підприємства "Сетам";

3) Товариства з обмеженою відповідальністю "Бонус Плюс Інвест";

4) приватного виконавця Білецького Ігоря Мироновича

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради

про витребування майна з чужого незаконного володіння з припиненням права власності та визнання недійсними торгів,

В С Т А Н О В И В:

Львівська міська рада звернулась до Господарського суду Львівської області з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Неро-Продмаркет» (за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача - Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради) про витребування з чужого незаконного володіння відповідача нежитлового приміщення загальною площею 61, 9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) з припиненням права власності.

В обґрунтування позовних вимог позивач посилався на те, що до комунальної власності територіальної громади м. Львова в особі Львівської міської ради належать нежитлові приміщення під ін. XI,XII площею 57 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, про що міститься запис в державному реєстрі речових прав (реєстраційний номер:1387015746101). Приміщення перебувають в користуванні ЛКП «Старий Львів» на підставі договору оренди № Г-11351-18 від 07.08.2018. Разом з тим, в державному реєстрі речових прав з 26.02.2021 зареєстровано право приватної власності на нежитлові приміщення загальною площею 61, 9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення 21 (реєстраційний номер: 2094979846101). Проте Львівською міською радою не приймалось жодних рішень щодо розпорядження нежитловими приміщеннями за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6. Відповідно до ч. 3 ст. 388 ЦК України, якщо майно було набуте безвідплатно в особи, яка не мала права його відчужувати, власник має право витребувати його від добросовісного набувача у всіх випадках. Враховуючи наведене, позивач просив суд витребувати з чужого незаконного володіння відповідача нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) з припиненням права власності відповідача на ці нежитлові приміщення.

Рішенням Господарського суду Львівської області від 24.03.2022, залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2022, у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.11.2022 постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2022, рішення Господарського суду Львівської області від 24.03.2022 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 08.04.2022 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій Верховний Суд зазначив про неврахування ними правових позицій Верховного Суду, викладених, зокрема, у постанові від 26.07.2018 у справі № 902/389/16, у постанові від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16, у постанові від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, у постанові від 03.04.2019 у справі № 712/15369/12. Задовольняючи частково касаційну скаргу Верховний Суд також вказав на неповне з`ясування судами обставин справи, зокрема, що вказавши про відсутність у матеріалах справи інформації та доказів стосовно того, які документи стали підставою видачі дозвільних документів на нежитлове приміщення за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, а також встановивши обставини щодо передачі спірного майна до статутного капіталу ТОВ "Фортуна Систем Інвест" на підставі акта приймання-передачі, реалізації з прилюдних торгів цього майна 24.11.2020 та реєстрації права власності на нього за ТОВ "Неро-Продмаркет" 26.02.2021, суди попередніх інстанцій не з`ясували чи є така реєстрація права власності на нерухоме майно за відповідачем безспірним підтвердженням наявності у нього права власності на майно, а отже і наявність, чи навпаки, відсутність підстав для застосування положень п. 3 ч. 1 ст. 388 ЦК України, який визначено позивачем в обґрунтування позовних вимог. Окрім того, висновок судів попередніх інстанцій про те, що спірне нежитлове приміщення, про витребування якого заявлено Львівською міською радою, має різну площу та реєстраційні номери в інформації про об`єкт нерухомого майна, також визнано передчасними, оскільки судами попередніх інстанцій не встановлено обставин щодо наявності у житловому будинку на вул. Ужгородській, 6 у м. Львові як зареєстрованих за територіальною громадою, так і за відповідачем (чи будь якою іншою особою) інших нежитлових приміщень.

У зв`язку з тим, що після повернення справи з суду касаційної інстанції виникли нові обставини (згідно з інформацією з державного реєстру права власності на нерухоме майно та їх обтяжень власником приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення 21 (реєстраційний номер 2094979846101) є Товариство з обмеженою відповідальністю "Бонус Плюс Інвест" на підставі свідоцтва, серія та номер: 1459, виданого 15.12.2022 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Залецькою Н.М.), Львівською міською радою подано заяву про зміну предмету позову, а позовні вимоги викладено в наступній редакції: витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ "Бонус Плюс Інвест" нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) з припиненням права власності ТОВ "Бонус Плюс Інвест" на нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6; визнати недійсними торги з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) проведені шляхом електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом № 578998.

Також судом залучено до участі у справі в якості співвідповідачів Державне підприємство «Сетам», ТОВ "Бонус Плюс Інвест" та Приватного виконавця Білецького Ігора Мироновича.

За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Львівської області від 17.07.2023 (суддя Щигельська О.І.), залишеним без змін постановою Західного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 (колегія суддів у складі: Кравчук Н.М. - головуючий, Бонк Т.Б., Матущак О.І.), позовні вимоги задоволено повністю. Витребувано з чужого незаконного володіння ТОВ "Бонус Плюс Інвест" нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2, розташовані за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер 2094979846101) з припиненням права власності ТОВ "Бонус Плюс Інвест" (м. Львів, вул. Городоцька, 170, код ЄДРПОУ 43151322) на ці приміщення. Визнано недійсними торги з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер 2094979846101) шляхом проведення електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом №578998.

Судами попередніх інстанцій встановлено, що нежитлові приміщення під ін. XI,XII загальною площею 57 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 згідно з витягом з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності (індексний номер 101319989, дата формування 24.10.2017) (реєстраційний номер: 2094979846101) належать до комунальної власності територіальної громади міста Львова в особі Львівської міської ради, про що міститься запис у Державному реєстр речових прав (реєстраційний номер об`єкта нерухомості 1387015746101).

07.08.2018 між Управлінням комунальної власності та ЛКП "Старий Львів" укладено договір оренди № Г-11351-18 на приміщення площею 57 м2 (цокольний поверх), розташоване за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6.

Державним реєстратором Бібрської міської ради Поломаним В.Д., на підставі сертифікату відповідності Державної архітектурно-будівельної інспекції у Львівській області, серія та номер ЛВ001828, виданого 31.12.2010 та на підставі акта готовності об`єкта до експлуатації від 27.12.2010, 03.06.2020 було зареєстровано право власності за ОСОБА_1 на нежитлове приміщення після реконструкції, загальною площею 61,9 м2 на цокольному поверсі триповерхового житлового будинку за адресою: АДРЕСА_1.

В подальшому спірне приміщення внесено ОСОБА_1 в статутний фонд ТОВ "Фортуна Систем Інвест", учасником якого він не є, що підтверджується рішенням від 05.08.2020 № 2 учасника ТОВ "Фортуна Систем Інвест".

Зазначене приміщення ТОВ "Фортуна Систем Інвест" набуло у власність на підставі акта приймання-передачі нерухомого майна у зв`язку з внесенням вкладу ОСОБА_1 , який не є учасником товариства, до статутного капіталу ТОВ "Фортуна Систем Інвест".

У подальшому 15.10.2020 приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Білецьким І.М. видано постанову про арешт майна боржника у виконавчому провадженні НОМЕР_1, якою на приміщення № 21 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 накладено арешт. Боржник - ТОВ "Фортуна Систем Інвест", стягувач - " ТОВ "Євро Трейд Девелопмент". Підстава виконання - виконавчий напис №1763, виданий 14.09.2020 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Амбросійчуком Л.В.

24.11.2020 ДП "СЕТАМ" проведено електронні торги з реалізації нежитлового приміщення, загальною площею 61,9 м2, розташованого за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2094979846101) переможцем яких визнано ТОВ "Неро-Продмаркет".

15.12.2020 постановою приватного виконавця знято арешт з майна у виконавчому провадженні № НОМЕР_1, у зв`язку з реалізацією майна боржника (протокол про проведення електронних торгів від 24.11.2020 № 512959).

26.02.2021 приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу Залецька Н.М. на підставі акта про проведені електронні торги, складеного приватним виконавцем виконавчого округу Львівської області Білецьким І. М. 08.12.2020, посвідчила за ТОВ "Неро-Продмаркет" право власності на майно - нежитлове приміщення № 21, загальною площею 61,9 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2094979846101) та видала свідоцтво про право власності, зареєстроване в реєстрі за № 197.

Разом з тим, після повернення справи з суду касаційної інстанції виникли нові обставини, наслідком яких стало подання Львівською міською радою заяви про зміну предмету позову. Так, згідно з інформацією з державного реєстру права власності на нерухоме майно та їх обтяжень власником приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення 21 (реєстраційний номер 2094979846101) є Товариство з обмеженою відповідальністю "Бонус Плюс Інвест" на підставі свідоцтва, серія та номер: 1459, виданого 15.12.2022 приватним нотаріусом Львівського міського нотаріального округу Залецькою Н.М.

Право власності ТОВ «Бонус Плюс Інвест» набуто на підставі проведеного електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом № 578998. Продаж майна відбувався на підставі наказу суду від 27.05.2022 у справі № 914/352/22 про стягнення з ТОВ "Неро-Продмаркет" на користь ТОВ "Сітіком Естейт" заборгованості в розмірі 250 000,00 грн, а також 3750,00 грн - витрат по сплаті судового збору.

Враховуючи вищевикладене, Львівська міська рада звернулася до Господарського суду Львівської області з позовом до відповідачів про витребування з чужого незаконного володіння ТОВ "Бонус Плюс Інвест" нежитлового приміщення, загальною площею 61,9 м2, розташованого за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення 21 (реєстраційний номер 2094979846101) з припиненням права власності товариства на ці приміщення, а також визнання недійсними торгів, на підставі яких ТОВ "Бонус Плюс Інвест" набуло право власності на ці приміщення.

Задовольняючи позовні вимоги за результатами нового розгляду справи, місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов висновків, що позивачем правильно обрано спосіб захисту порушеного права і оскільки законним власником спірних приміщень є Львівська міська рада, а не ТОВ «Неро-Продмаркет», торги, на підставі яких ТОВ "Бонус Плюс Інвест" набуло у власність приміщення за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, проведені із порушенням закону і підлягають визнанню недійсними з підстав недодержання в момент вчинення правочину вимог, встановлених ч. 1 ст. 203 ЦК України, зокрема, у зв`язку з невідповідністю змісту правочину ЦК України та іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам (ч. 1 ст. 215 ЦК України). Також судом першої інстанції зроблено висновок, що оскільки спір щодо власності на майно за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, яке придбане ТОВ " Бонус Плюс Інвест ", триває з 2021 року, то перед купівлею майна товариство мало можливість дізнатись про такий з відповідних реєстрів, сайту судової влади, а тому відповідач не є добросовісним набувачем спірного майна.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, ТОВ "Бонус Плюс Інвест" звернулось до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та прийняти нове рішення, яким у задоволенні позову відмовити повністю.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами застосовано ст.ст.16, 203, 215 та ч.2 ст. 388 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, від 21.09.2022 у справі №908/976/19 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.09.2023 у справі №757/13185/17-ц. Також скаржник зазначає про відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права - п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України, відповідно до яких загальними засадами цивільного законодавства, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність у поєднанні з нормами ч.1 ст.2 ГПК України, згідно з якою завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, ч.1 ст. 18 ГПК України, згідно з якою судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, з врахуванням принципів верховенства права, юридичної визначеності та res judicata - принцип остаточності рішень суду в контексті добросовісності чи недобросовісності поведінки особи, яка покладається на судове рішення, що набрало законної сили.

Скаржником вмотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, про що зазначено вище.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 20.02.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 19.03.2024 та надано строк на подання відзивів на касаційну скаргу до 08.03.2024.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 14.03.2024 від позивача надійшов відзив на касаційну скаргу, поданий з порушенням строків, визначених в ухвалі від 20.02.2024, у зв`язку з чим він залишається без розгляду.

У зв`язку із запланованим відрядженням судді Волковицької Н.О. 15.03.2024 призначено повторний автоматизований розподіл судової справи № 914/2736/21, за результатами якого для розгляду справи призначено колегію суддів у складі: Могил С.К. - головуючий, Мачульський Г.М., Случ О.В.

В судовому засіданні 19.03.2024 оголошено перерву у справі до 16.04.2024.

Переглянувши в касаційному порядку постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так скаржник посилається на те, що судами застосовано ст.ст.16, 203, 215 та ч.2 ст. 388 ЦК України без урахування висновків щодо застосування цих норм у подібних правовідносинах, викладених у постановах: Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц, від 02.11.2021 у справі №925/1351/19, від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, від 21.09.2022 у справі №908/976/19 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.09.2023 у справі №757/13185/17-ц.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц викладено висновок щодо неможливості витребування у добросовісного набувача майна, проданого у порядку, встановленому для виконання судових рішень, відповідно до якого майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга статті 388 ЦК України).

На час виникнення спірних правовідносин умови і порядок виконання рішень судів, які підлягали примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, були визначені у Законі України «Про виконавче провадження» від 21.04.1999 (далі - Закон № 606-XIV) у відповідній редакції.

Звернення стягнення на майно боржника полягає в його арешті, вилученні та примусовій реалізації (частина перша статті 52 Закону № 606-XIV).

У разі відсутності у боржника коштів та інших цінностей, достатніх для задоволення вимог стягувача, стягнення звертається також на належне боржнику інше майно, за винятком майна, на яке згідно із законом не може бути накладено стягнення (частина п`ята зазначеної статті).

Відповідно до частини першої статті 62 Закону № 606-XIV реалізація арештованого майна, крім майна, вилученого з обігу згідно з законом, та майна, зазначеного в частині восьмій статті 57 цього Закону, здійснюється шляхом його продажу на прилюдних торгах, аукціонах або на комісійних умовах.

З огляду на вказане Велика Палата Верховного Суду виснувала, що частина друга статті 388 ЦК України захищає права добросовісного набувача, який придбав майно, примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень. Тобто, на підставі частини другої статті 388 ЦК України майно не можна витребувати від добросовісного набувача тоді, коли воно було примусово реалізоване у порядку, встановленому для примусового виконання судових рішень.

Оскільки ТОВ «Забудова-Д» придбало земельні ділянки не внаслідок їх примусової реалізації на виконання судового рішення, Велика Палата Верховного Суду вважала висновки судів про неможливість витребування у ТОВ «Забудова-Д» спірних земельних ділянок помилковими.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 зазначено, що якщо нерухоме майно придбаває добросовісна особа, тобто та, яка не знала та не могла знати про існування обтяжень речових прав на це майно або про наявність на нього речових прав третіх осіб, вона може покладатися на відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. За відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень і відсутності даних про те, що набувач майна знав або міг знати про існування таких прав чи обтяжень, цей набувач, добросовісно покладаючись на відомості зазначеного реєстру, набуває відповідне право на нерухоме майно, вільне від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23.10.2019 у справі № 922/3537/17 (пункт 38), від 15.06.2021 у справі № 922/2416/17 (пункти 7.15, 7.16), від 02.11.2021 у справі № 925/1351/19 (пункт 6.46), від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16 (пункт 54)).

Скаржник вважає, що Велика Палата Верховного Суду зробила висновок, що особа, яка купляє нерухоме майно, повинна в першу чергу покладатися на відомості, які знаходяться в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, та за відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб, набувач добросовісно набуває відповідне право на нерухоме майно.

Водночас колегія суддів зазначає, що у тій же постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 вказано, що придбання майна на публічних торгах не є запорукою добросовісності набувача. Тому питання про добросовісність чи недобросовісність покупця, який набув майно на торгах, слід оцінювати у кожному конкретному випадку окремо.

Так суди обох інстанцій, з урахуванням обставин справи № 914/2736/21, встановили, що постановою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.11.2022 у справі №914/2736/21 за позовом Львівської міської ради до Товариства з обмеженою відповідальністю «Неро-Продмаркет» за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача Управління комунальної власності департаменту економічного розвитку Львівської міської ради про витребування майна з чужого незаконного володіння з припиненням права власності касаційну скаргу Львівської міської ради задоволено частково, постанову Західного апеляційного господарського суду від 11.08.2022, рішення Господарського суду Львівської області від 24.03.2022 та додаткове рішення Господарського суду Львівської області від 08.04.2022 у справі №914/2736/21 скасовано, а справу направлено на новий розгляд до Господарського суду Львівської області.

Відповідно до відомостей з ЄДРСР постанова Верховного суду від 15.11.2022 була оприлюднена 21.11.2022.

Згідно з матеріалами справи, зокрема відповідно до відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, вбачається, що підставою для реєстрації права власності є свідоцтво, серія та номер: 1459, видане 15.12.2022, видавник: Залецька Н.М., приватний нотаріус Львівського міського нотаріального округу.

Таким чином на момент видачі скаржнику правовстановлюючого документу свідоцтва про право власності, у державному реєстрі судових рішень існувала оприлюднена постанова Верховного Суду від 15.11.2022, а тому відповідач мав можливість та міг дізнатись про наявність судового спору щодо приміщення загальною площею 61,9 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення № 21 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2094979846101). При цьому приміщення загальною площею 61,9 м2, розташоване за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6, приміщення № 21 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2094979846101) та приміщення загальною площею 57 м2 є одним і тим самим нежитловим приміщенням.

Суд апеляційної інстанції зазначив, що з огляду на наявність реєстрації права комунальної власності у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, судового спору відносно майна, момент проведення прилюдних торгів та оформлення їх результатів скаржником, які були здійснені після постанови Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 15.11.2022, відчуження майна в ході судового розгляду справи скаржник повинен був засумніватися у праві відчужувача на відчуження майна, зокрема наявності права власності у ТОВ «Неро-Продмаркет» на спірне майно.

Таким чином, перед купівлею майна скаржник мав можливість дізнатись по судовий спір щодо купленого майна з відповідних реєстрів, сайту судової влади та перевірити документи, що підтверджують право власності ТОВ «Неро-Продмаркет» на спірне майно.

Відтак, сама по собі відсутність в Державному реєстрі речових прав не нерухоме майно відомостей про права третіх осіб на спірне майно в даному випадку не свідчить про добросовісність відповідача, а суди з урахуванням конкретних обставин справи дослідили питання добросовісності відповідача при придбанні цього майна, що повністю відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, на неврахування яких в цій частині помилково посилається скаржник.

Доводи скаржника в цій частині зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою відповідних доказів, проте переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази (частини перша та друга статті 300 ГПК України). Велика Палата Верховного Суду у постанові від 16.01.2019 у справі № 373/2054/16-ц вказала, що встановлення обставин справи, дослідження та оцінка доказів є прерогативою судів першої та апеляційної інстанцій.

Враховуючи викладене колегія суддів відхиляє посилання скаржника на неврахування висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 21.09.2022 у справі №908/976/19 про те, що: «Прийняття рішення, за наслідком якого добросовісний набувач всупереч приписам статті 388 ЦК України втрачає такий статус, а відтак втрачає майно і сам змушений шукати способи компенсації своїх втрат, є неприйнятним та покладає на добросовісного набувача індивідуальний і надмірний тягар. Адже не може добросовісний набувач відповідати у зв`язку з порушеннями інших осіб (продавця чи осіб, які його представляють у силу вимог закону), допущеними в межах процедур, спеціально призначених для запобігання шахрайству при вчиненні правочинів», оскільки, як вже було зазначено, суди виснували, що ТОВ «Бонус Плюс Інвест» не є добросовісним набувачем.

Крім цього, скаржник з посиланням на висновки, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 та постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.09.2023 у справі №757/13185/17-ц зазначає, що задоволення позовної вимоги про визнання недійсними електронних торгів є незаконним, оскільки суд в даному випадку мав розглядати лише вимогу про витребування майна з чужого незаконного володіння та досліджувати наявність підстав, які дають право витребувати майно у ТОВ «Бонус Плюс Інвест».

Так у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2023 у справі №233/4365/18 досліджувалося, зокрема, питання чи є належними й ефективними у спірних правовідносинах вимоги про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги.

Велика Палата Верховного Суду виснувала, що за змістом статей 15 і 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права чи інтересу залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Інакше кажучи, суд має захистити право чи інтерес у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (див., зокрема, постанови від 5 червня 2018 року у справі № 338/180/17 (пункт 57), від 11 вересня 2018 року у справі № 905/1926/16 (пункт 40), від 30 січня 2019 року у справі № 569/17272/15-ц, від 11 вересня 2019 року у справі № 487/10132/14-ц (пункт 89), від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (пункт 7.23), від 15 вересня 2020 року у справі № 469/1044/17), від 26 січня 2021 року у справі № 522/1528/15-ц (пункт 58), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 98), від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 (пункт 9.1), від 22 червня 2021 року у справах № 334/3161/17 (пункт 55) і № 200/606/18 (пункт 73), від 29 червня 2021 року у справі № 916/964/19 (пункт 7.3), від 31 серпня 2021 року у справі № 903/1030/19 (пункт 68), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункт 19), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 143), від 14 грудня 2021 року у справі № 643/21744/19 (пункт 61), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.31), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 21), від 9 лютого 2022 року у справі № 910/6939/20 (пункт 11.87), від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18 (пункт 9.21), від 13 липня 2022 року у справі №363/1834/17 (пункт 56), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.64), від 14 грудня 2022 року у справі №477/2330/18 (пункт 55)).

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/190 (пункти 5.6, 5.9)). Згідно з принципом процесуальної економії штучне подвоєння судового процесу (тобто вирішення одного спору у декількох судових справах в одній чи декількох судових юрисдикціях) є неприпустимим. Вирішення справи у суді в одному судовому процесі має усунути необхідність у новому зверненні до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 63), від 19 січня 2021 року у справі №916/1415/19 (пункт 6.13), від 26 січня 2021 року у справі №522/1528/15-ц (пункт 82), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 50), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 94), від 20 жовтня 2021 року у справі № 9901/554/19 (пункт 19), від 8 лютого 2022 року у справі № 209/3085/20 (пункт 24), від 21 вересня 2022 року у справі 908/976/190 (пункт 5.6), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункт 44)). Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює повністю порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (див., зокрема, постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 січня 2021 року у справі № 916/1415/19 (пункт 6.21), від 2 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (пункт 54), від 6 квітня 2021 року у справі № 910/10011/19 (пункт 99), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 76), від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункт 6.56), від 25 січня 2022 року у справі № 143/591/20 (пункт 8.46), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 155)).

Велика Палата Верховного Суду зауважила, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом (пункт 4 частини п`ятої статті 12 ЦПК України). Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30 червня 2021 року у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80-81, 83), від 1 липня 2021 року у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26 жовтня 2021 року у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 1 лютого 2022 рокуу справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22 вересня 2022 року у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36)).

Велика Палата Верховного Суду вже зазначала, що реалізація майна, зокрема майнових прав, на прилюдних торгах полягає у продажу цього майна, тобто у забезпеченні переходу права власності на нього до покупця - переможця прилюдних торгів. Тому, враховуючи передбачені законодавством щодо прилюдних торгів особливості, проведення таких торгів є правочином. Такий висновок узгоджується з приписами статей 650, 655 і частини четвертої статті 656 ЦК України, які відносять до договорів купівлі-продажу купівлю-продаж на публічних торгах і визначають, що до таких договорів застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено законом про ці види договорів купівлі-продажу або не випливає з їхньої суті (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 2 листопада 2021 року у справі № 925/1351/19 (пункти 6.17-6.18) та від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункти 38-39), від 6 липня 2022 рокуу справі № 914/2618/16 (пункт 32), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)).

Набуття майна за результатами електронних торгів є особливим видом договору купівлі-продажу, за яким власником відчужуваного майна є боржник, а продавцями, які мають право примусового продажу такого майна, - державна виконавча служба й організатор електронних торгів. Покупцем відповідно є їхній переможець. Виходячи з наведеного, сторонами договору, оформленого за результатами проведених електронних торгів, є продавці - державна виконавча служба й організатор цих торгів, та покупець - переможець торгів (див. постанови від 5 червня 2018 року у справі № 910/856/17 (пункти 40-41), від 7 липня 2020 року у справі № 438/610/14-ц (пункт 56)).

Оскільки продаж майна на публічних торгах є правочином, то оскаржити останній можна за певних умов (зокрема, у разі ефективності такого способу захисту для позивача), а не протокол як документ, який засвідчує вчинення цього правочину. Вимоги про визнання недійсними протоколу публічних торгів є неналежним і неефективним способом захисту. Такий самий підхід слід застосовувати і щодо оскарження іншого документа - акта про проведені електронні торги (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 вересня 2022 року у справі № 910/12525/20 (пункт 104), від 28 вересня 2022 року у справі № 483/448/20 (пункт 9.66)). З огляду на наведене неналежними та неефективними є відповідні дві вимоги позивача.

Тому рішення судів попередніх інстанцій у частині відмови у задоволенні вимог про визнання недійсними протоколу й акта про проведені електронні торги слід змінити у мотивувальних частинах, виклавши їх у редакції цієї постанови. Вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу. Проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу.

Власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом (частина перша статті 388 ЦК України). Майно не може бути витребувано від добросовісного набувача, якщо воно було продане у порядку, встановленому для виконання судових рішень (частина друга цієї статті у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин).

Велика Палата Верховного Суду раніше виснувала, що право на витребування майна з незаконного володіння може мати як власник, так і законний користувач майна (див., наприклад, постанови від 14 грудня 2022 року у справі № 461/12525/15-ц (пункт 95), від 18 квітня 2023 року у справі № 357/8277/19).

Метою позову про витребування майна з чужого володіння є забезпечення введення позивача у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. Так, у випадку позбавлення власника його нерухомого майна означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на таке майно (див. близькі за змістом висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 4 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц (пункт 89), від 7 листопада 2018 року у справах № 488/5027/14-ц (пункт 95) та № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114, 142), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц).

Рішення суду про витребування нерухомого майна на користь його власника із чужого володіння є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (див., зокрема постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 98, 123), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 115, 116), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 38)).

Якщо продавець продав товар, який належить іншій особі на праві власності, не маючи права його відчужувати, то покупець не набуває право власності на товар, крім випадків, коли власник не має права вимагати його повернення. Якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від такого набувача лише у випадках, встановлених частиною першою статті 388 ЦК України (з урахуванням винятків, визначених у частині другій цієї статті), тоді як у недобросовісного набувача чи у добросовісного, який набув майно безоплатно, власник має право його витребувати у всіх випадках (стаття 387, частина третя статті 388 ЦК України).

Тому, якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і, наприклад, вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення готелю, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права. Для застосування вимоги про витребування майна з чужого володіння немає потреби в оскарженні електронних торгів (відповідного правочину купівлі-продажу), складених на їх підставі протоколу й акта про проведені електронні торги чи викладеного в окремому документі договору купівлі-продажу (див. близькі за змістом висновки у постановах Великої Палати Верховного Суду від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункти 52, 57) і від 5 жовтня 2021 року у справі № 910/18647/19 (пункт 9.32)).

Подібні висновки викладено і у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 13.09.2023 у справі №757/13185/17-ц.

Колегія суддів у справі № 914/2736/21 звертає увагу на те, що після повернення справи з суду касаційної інстанції у цій справі виникли нові обставини, відповідно до яких власником спірного майна стало ТОВ "Бонус Плюс Інвест", у зв`язку з чим Львівською міською радою було подано заяву про зміну предмету позову, а позовні вимоги викладено в наступній редакції: витребувати з чужого незаконного володіння ТОВ "Бонус Плюс Інвест" нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) з припиненням права власності ТОВ "Бонус Плюс Інвест" на нежитлові приміщення загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6; визнати недійсними торги з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, (реєстраційний номер: 2094979846101) проведені шляхом електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом № 578998.

Враховуючи висновки Великої Палати Верховного Суду, викладені у постанові від 04.07.2023 у справі №233/4365/18, відповідно до яких вимогу про визнання недійсними електронних торгів суд може інтерпретувати як позов про визнання недійсним відповідного договору купівлі-продажу, проте ця вимога лише за певних умов може бути ефективним способом захисту, наприклад, тоді, якщо позивачем і відповідачем є продавець і покупець за договором купівлі-продажу, і якщо позивач не був стороною договору-купівлі продажу, укладеного на електронних торгах, і вважає, що переможець торгів є недобросовісним та не набув право власності на придбане приміщення готелю, він може скористатися прямо визначеним законом для таких спірних правовідносин способом захисту права - витребування майна з чужого незаконного володіння, Верховний Суд погоджується з доводами скаржника про те, що суди не повинні були задовольняти вимоги про визнання недійсними торги з реалізації нерухомого майна - нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою м. Львів, вул. Ужгородська, 6, проведених шляхом електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом № 578998, оскільки витребування майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем незалежно від визнання недійсними відповідних торгів.

При цьому суди правомірно дослідили законність проведення цих торгів та дійшли обґрунтованих висновків про те, що вони були проведені з порушенням закону, однак дійшли помилкового висновку про необхідність задоволення відповідної вимоги (яка, по суті, не впливає на правомірність рішення судів про витребування спірного майна позивачем) із викладенням її у резолютивній частині судового рішення.

Доводи скаржника про те, що приміщення, яким володіє Львівська міська рада і ТОВ "Бонус Плюс Інвест" не є тим самим майном зводяться до необхідності переоцінки наявних у матеріалах справи доказів, повноваження з чого, як вже було зазначено, у суду касаційної інстанції відсутні, і скаржником не наведено обґрунтованих доводів щодо порушення судами норм процесуального або матеріально права, з посиланням на відповідну підставу касаційного оскарження, в цій частині висновків.

Суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення повністю або частково та ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд (п. 3 ч. 1 ст. 308 ГПК України).

За змістом ч.ч. 1, 3 ст. 311 ГПК України суд скасовує судове рішення повністю або частково і ухвалює нове рішення у відповідній частині або змінює його, якщо таке судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з неправильним застосуванням норм матеріального права або порушенням норм процесуального права. Неправильним застосуванням норм матеріального права вважається: неправильне тлумачення закону або застосування закону, який не підлягає застосуванню, або незастосування закону, який підлягав застосуванню.

Зважаючи на викладене, колегія суддів вважає, що постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів слід скасувати в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними торгів з реалізації нерухомого майна нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер 2094979846101) шляхом проведення електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом №578998 та ухвалити в цій частині нове рішення - про відмову у позові, а в решті постанову суду апеляційної та рішення суду першої інстанцій слід залишити без змін.

Що ж до підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, то згідно з п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Зі змісту вказаної норми вбачається, що вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію відносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Скаржник в якості обґрунтування підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України посилається на те, що відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування п. 6 ч.1 ст. 3 ЦК України, відповідно до яких загальними засадами цивільного законодавства, зокрема є: справедливість, добросовісність та розумність у поєднанні з нормами ч.1 ст.2 ГПК України, згідно якої завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, ч.1 ст. 18 ГПК України, згідно якої судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України, з врахуванням принципів верховенства права, юридичної визначеності та res judicata - принцип остаточності рішень суду в контексті добросовісності чи недобросовісності поведінки особи, яка покладається на судове рішення, що набрало законної сили.

Проте Верховний Суд вважає необґрунтованою наведену скаржником підставу касаційного оскарження судових рішень, оскільки ця процесуальна норма спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору. При цьому формування правового висновку не може ставитись у пряму залежність від обставин конкретної справи та зібраних у ній доказів і здійснюватися поза визначеними статтею 300 ГПК України межами розгляду справи судом касаційної інстанції.

У разі подання касаційної скарги на підставі зазначеного пункту скаржник повинен чітко вказати, яку саме норму матеріального чи процесуального права суди попередніх інстанцій застосували неправильно, а також обґрунтувати необхідність застосування такої правової норми для вирішення спору, у чому полягає помилка судів при застосуванні відповідної норми права, та як, на думку скаржника, відповідна норма повинна застосовуватися.

Однак, колегія суддів зазначає, що підстав для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права у подібних правовідносинах немає, оскільки попередніми судовими інстанціями достеменно встановлені у цій справі обставини недобросовісності поведінки відповідача, а тому у Верховного Суду відсутні підстави для надання правового висновку щодо застосування вказаних скаржником норм матеріального права у подібних правовідносинах.

Підсумовуючи викладене, беручи до уваги передбачені ГПК України межі перегляду справи в касаційній інстанції, перевіривши правильність застосування норм матеріального та процесуального права в межах доводів касаційної скарги, колегія суддів Верховного Суду дійшла висновку, що касаційну скаргу слід задовольнити частково: рішення судів попередніх інстанцій в частині задоволення позовних вимог про визнання недійсними торгів з реалізації нерухомого майна нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер 2094979846101) шляхом проведення електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом №578998, слід скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити. В решті судові рішення слід залишити без змін.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 311, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Бонус Плюс Інвест" задовольнити частково.

Постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 та рішення Господарського суду Львівської області від 17.07.2023 у справі № 914/2736/21 скасувати в частині визнання недійсними торгів з реалізації нерухомого майна нежитлових приміщень загальною площею 61,9 м2 за адресою: м. Львів, вул. Ужгородська, 6 (реєстраційний номер 2094979846101) шляхом проведення електронного аукціону 10.11.2022, оформленого протоколом №578998.

Прийняти в цій частині нове рішення, яким у позові відмовити.

В решті постанову Західного апеляційного господарського суду від 12.12.2023 та рішення Господарського суду Львівської області від 17.07.2023 у справі № 914/2736/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Мачульський Г.М.

Случ О.В.