Постанова

від 17.04.2024 по справі 923/47/22

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2024 рокум. ОдесаСправа № 923/47/22Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

Головуючого судді: Таран С.В.,

Суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В.,

при секретарі судового засідання: Колцун В.В.,

за участю представників:

від прокуратури Мяло Н.В.,

від Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області участі не брали,

від Фермерського господарства "Аделаїда" відокремленої садиби Щедров О.Р.,

розглянувши апеляційну скаргу Херсонської обласної прокуратури

на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2023, прийняте суддею Мостепаненко Ю.І., м. Одеса, повний текст складено 08.12.2023,

у справі №923/47/22

за позовом: в.о. заступника керівника Скадовської окружної прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області

до відповідача: Фермерського господарства "Аделаїда" відокремленої садиби

про визнання недійсною додаткової угоди та зобов`язання вчинити певні дії

ВСТАНОВИВ:

У січні 2022 р. в.о. заступника керівника Скадовської окружної прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області звернувся з позовом до Фермерського господарства "Аделаїда" відокремленої садиби, в якому у редакції заяви (вх.№873/22 від 10.02.2022) просив визнати недійсною додаткову угоду №9 до договору оренди споруд та внутрішньогосподарської зрошувальної системи, що перебуває у спільній власності територіальної громади села Чулаківка Голопристанського району №8 від 12.02.2014, укладену 13.01.2020 між Чулаківською сільською радою Голопристанського району та Фермерським господарством "Аделаїда" відокремленою садибою, а також зобов`язати відповідача повернути позивачу частину внутрішньогосподарської зрошувальної системи вартістю 2702000 грн шляхом підписання відповідного акту приймання-передачі.

Позовні вимоги обґрунтовані незаконністю оспорюваної додаткової угоди, оскільки під час укладення останньої сторони не досягли згоди щодо вартості об`єкта оренди (не була проведена незалежна оцінка спірної частини меліоративної системи), розміру орендної плати (всупереч вимогам законодавства та нормативного акту органу місцевого самоврядування розмір орендної плати за оспорюваним правочином становить 6% від вартості об`єкта оренди замість належних 15%) та порядку використання амортизаційних відрахувань. При цьому, з огляду на недійсність вищенаведеної додаткової угоди, переданий відповідачу на її виконання об`єкт оренди підлягає поверненню позивачеві на підставі відповідного акту приймання-передачі.

За вказаною позовною заявою 28.01.2022 відкрито провадження у справі №923/47/22.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 у справі №923/47/22 (суддя Мостепаненко Ю.І.) у задоволенні позову відмовлено; витрати по сплаті судового збору покладено на Херсонську обласну прокуратуру; стягнуто з Херсонської обласної прокуратури на користь Фермерського господарства "Аделаїда" відокремленої садиби 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу.

Судове рішення мотивоване недоведеністю прокурором наявності правових підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною, а також неефективністю обраного способу захисту. Крім того, місцевий господарський суд дійшов висновку про наявність підстав для стягнення з Херсонської обласної прокуратури на користь відповідача 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу, з огляду на те, що відповідний розмір вказаних витрат є співмірним зі складністю справи та обсягом наданих послуг.

Не погодившись з прийнятим рішенням, Херсонська обласна прокуратура звернулася з апеляційною скаргою, в якій просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 у справі №923/47/22 та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити повністю.

Зокрема, в апеляційній скарзі апелянт наголошує на тому, що правовідносини сторін стосовно продовження дії договору оренди споруд та внутрішньогосподарської зрошувальної системи, що перебуває у спільній власності територіальної громади села Чулаківка Голопристанського району №8 від 12.02.2014 і встановлення розміру орендної плати за цим договором були безпідставно ототожнені місцевим господарським судом з правовідносинами, які виникають внаслідок пролонгації договірних відносин за принципом "мовчазної згоди", при цьому недодержання в момент укладення сторонами оспорюваного правочину вимог законодавства щодо проведення попередньої оцінки комунального майна та визначення відповідного відсоткового розміру орендної плати є підставою для визнання такого правочину недійсним. Водночас скаржник посилається на те, що обраний прокурором у даній справі спосіб захисту сприятиме реальному відновленню порушеного права Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області на ефективне використання майна комунальної власності та отримання відповідних доходів до місцевого бюджету від такого використання у розмірах та у спосіб, які відповідають нормам Закону України "Про оренду державного та комунального майна". Крім того, за твердженням апелянта, місцевим господарським судом в оскаржуваному рішенні не надано належної правової оцінки обставинам справи та наявним у матеріалах справи доказам, а при вирішенні питання розподілу судових витрат безпідставно не застосовано критерії співмірності, реальності, справедливості та пропорційності, тим більше, що кошторисом видатків Херсонської обласної прокуратури не передбачені видатки з компенсації витрат на професійну правничу допомогу.

У відзиві на апеляційну скаргу б/н від 18.01.2024 (вх.№4217/23/Д1 від 18.01.2024) Фермерське господарство "Аделаїда" відокремлена садиба просить апеляційну скаргу Херсонської обласної прокуратури залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 у справі №923/47/22 без змін. Зокрема, відповідач посилається на те, що оспорювана додаткова угода не передбачає внесення до договору оренди споруд та внутрішньогосподарської зрошувальної системи, що перебуває у спільній власності територіальної громади села Чулаківка Голопристанського району №8 від 12.02.2014 жодних змін, а лише документально підтверджує факт продовження орендних правовідносин за принципом "мовчазної згоди". Відповідач також стверджує про правомірність визначення орендної плати у розмірі 6% від вартості об`єкта оренди, про неефективність обраного прокурором способу захисту і про те, що правочин з передачі органу місцевого самоврядування споруд та внутрішньогосподарської зрошувальної системи за актом приймання-передачі в силу Закону України "Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України" вважатиметься нікчемним. Крім того, відповідач наголошує на тому, що прокурор безпідставно заявляє вимогу про зобов`язання повернути об`єкт оренди, вартість якого у чотири рази більша тієї вартості, за якою спірне майно було передане у користування, а також на тому, що заявлена ним до стягнення сума витрат на професійну правничу є обґрунтованою та документально підтвердженою.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду у складі головуючого судді Таран С.В., суддів: Богатиря К.В., Поліщук Л.В. від 15.01.2024 за вказаною апеляційною скаргою відкрито апеляційне провадження; встановлено строк для подання відзивів на апеляційну скаргу та будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 30.01.2024, а в подальшому ухвалою суду від 05.02.2024 призначено справу №923/47/22 до розгляду на 06.03.2024 о 12:00.

В подальшому протокольною ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 06.03.2024 вирішено розглянути апеляційну скаргу Херсонської обласної прокуратури на рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 у справі №923/47/22 поза межами строку, встановленого частиною першою статті 273 Господарського процесуального кодексу України, у розумний строк, достатній для забезпечення можливості реалізації учасниками процесу відповідних процесуальних прав з урахуванням запровадженого в Україні воєнного стану, а також оголошено у судовому засіданні перерву до 12:00 год 17.04.2024.

У судовому засіданні 17.04.2024, проведеному в режимі відеоконференції, прокурор апеляційну скаргу підтримав; представник Фермерського господарства "Аделаїда" відокремленої садиби висловив заперечення проти задоволення апеляційної скарги; представник Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області участі не брав, хоча був належним чином сповіщений про дату, час та місце його проведення, що підтверджується матеріалами справи (т.ІІ а.с.155, 156, 159), при цьому до суду апеляційної інстанції надійшла заява Чулаківської сільської військової адміністрації Скадовського району Херсонської області №01-15-1/51 від 08.03.2024 (вх.№4217/23/Д2 від 08.03.2024) про апеляційний розгляд даної справи за відсутності позивача.

Чулаківська сільська рада Скадовського району Херсонської області своїм правом згідно з частиною першою статті 263 Господарського процесуального кодексу України не скористалася, відзив на апеляційну скаргу не надала, що в силу частини третьої статті 263 Господарського процесуального кодексу не перешкоджає перегляду оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

За умовами частин першої, другої статті 269 Господарського процесуального кодексу України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Заслухавши пояснення прокурора та представника відповідача, обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет правильності застосування Господарським судом Одеської області норм матеріального та процесуального права, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як вбачається з матеріалів справи, згідно з рішенням Виконавчого комітету Чулакiвської сільської ради Голопристанського району Херсонської області №36 від 30.04.2002, з огляду на ліквідацію КСП ім. Леніна Голопристанського району Херсонської області та наявність на балансі вказаного КСП об`єктів, які не підлягають розпаюванню, прийнято на баланс сільської ради споруди та об`єкти зрошувальної мережі, які належали КСП ім. Леніна відповідно до актів прийому-передачі, що виступають додатками до цього рішення.

В подальшому рішенням 36-ої сесії шостого скликання Чулакiвської сільської ради Голопристанського району Херсонської області №452 від 06.02.2014 надано згоду на передачу в оренду внутрішньогосподарської меліоративної системи на термін 2 роки 11 місяців заявникам, у тому числі і відповідачу, та встановлено орендну плату в розмірі 6% від грошової оцінки.

12.02.2014 між Чулакiвською сiльською радою Голопристанського району Херсонської області ("Орендодавець") та Фермерським господарством "Аделаїда" відокремленою садибою ("Орендар") укладено договір оренди споруд та внутрішньогосподарської зрошувальної мережі, що перебуває у спільній власності територіальної громади села Чулакiвка Голопристанського району №8 (далі договір №8 від 12.02.2014), за умовами пункту 1.1 якого Орендодавець передає, а Орендар приймає в строкове платне користування частину внутрішньогосподарської зрошувальної системи, яка знаходиться на балансі Чулакiвської сільської ради Голопристанського району Херсонської області ("майно"), вартість якої визначена згідно з актом приймання-передавання №8 від 12.02.2014 і становить 473041 грн.

У пункті 1.2 договору №8 від 12.02.2014 вказано, що майно передається в оренду з метою зрошення земельних ділянок.

В силу пунктів 2.1-2.3 договору №8 від 12.02.2014 Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, вказаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акта приймання-передачі майна. Передача майна в оренду не тягне за собою виникнення в Орендаря права власності на це майно. Орендоване майно залишається на балансі Орендодавця з зазначенням того, що воно передане в оренду. Передача майна в оренду здійснюється згідно з грошовою оцінкою з урахуванням її індексації на коефіцієнт індексації, що визначається відповідно до законодавства.

У разі припинення цього договору майно повертається Орендарем Орендодавцю. Орендар повертає майно Орендодавцю аналогічно порядку, встановленого договором при передачі майна Орендарю. Майно вважається повернутим Орендодавцю з моменту підписання сторонами акта приймання-передачі. Обов`язок по складанню акта приймання-передавання покладається на сторону, яка передає майно іншій стороні договору (пункти 2.4-2.6 договору №8 від 12.02.2014).

Згідно з пунктами 3.1, 3.3 договору №8 від 12.02.2014 орендна плата визначається на підставі Положення про порядок передачі в оренду майна спільної власності територіальної громади села Голопристанського району, затвердженим рішенням сесії сільської ради, і становить 6% від вартості майна в оренду. Орендна плата сплачується двічі на рік до 15 червня та 15 вересня поточного року з урахуванням офіційно встановленого індексу інфляції щодо суми орендної плати за попередній місяць та індексації балансової вартості майна, переданого в оренду (в разі її проведення).

Відповідно до пункту 3.7 договору №8 від 12.02.2014 у разі припинення (розірвання) договору оренди Орендар сплачує орендну плату до дня повернення майна за актом приймання-передавання включно. Закінчення строку дії договору не звільняє Орендаря від обов`язку сплатити заборгованість за орендною платою, якщо така виникла, у повному обсязі.

У пунктах 10.1, 10.2, 10.4 договору №8 від 12.02.2014 узгоджено, що даний договір укладено строком на 2 роки 11 місяців і діє з 12.02.2014 до 12.01.2017 включно. Умови цього договору зберігають силу протягом усього строку його дії, у тому числі у випадках, коли після його укладення законодавством установлено правила, що погіршують становище Орендаря, а в частині зобов`язань Орендаря щодо орендної плати до виконання зобов`язань. У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення цього договору, зміну його умов після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий строк і на тих самих умовах, які передбачені цим договором. Зазначені дії оформляються додатковим договором, який є невід`ємною частиною договору.

За умовами пункту 10.3 договору №8 від 12.02.2014 зміни до умов цього договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання та поштової реєстрації до розгляду іншою стороною.

На виконання вищенаведеного договору між сторонами було підписано відповідний акт прийому-передачі, відповідно до якого позивач передав відповідачеві об`єкт оренди згідно з вказаним у цьому акті переліком.

12.02.2017 між сторонами укладено додаткову угоду №8 до договору №8 від 12.02.2014 (далі додаткова угода №8 від 12.02.2017), в якій узгоджено внесення змін до пункту 10.1 договору оренди шляхом викладення його в наступній редакції: "Даний договір продовжено строком на 2 роки 11 місяців, він вступає в дію з 12.02.2017 та діє до 12.01.2020 (включно)", а також уточнення пункту 3.1 цього договору шляхом викладення його в такій редакції: "Орендна плата визначається на підставі Положення про порядок передачі в оренду майна спільної власності територіальної громади села і становить 6% від грошової оцінки". Інші умови договору №8 від 12.02.2014, не змінені цією додатковою угодою, залишені чинними у попередній редакції і сторони підтвердили щодо них свої зобов`язання. У пункті 3 вказаної додаткової угоди зазначено, що остання набирає чинності з 12.02.2017 та діє по 12.01.2020 (включно).

13.01.2020 між Чулакiвською сiльською радою Голопристанського району Херсонської області та Фермерським господарством "Аделаїда" відокремленою садибою укладено додаткову угоду №9 до договору №8 від 12.02.2014 (далі додаткова угода №9 від 13.01.2020), в якій сторони дійшли згоди щодо внесення змін до пункту 10.1 договору оренди шляхом викладення його в наступній редакції: "Даний договір продовжено строком на 2 роки 11 місяців, він вступає в дію з 13.01.2020 та діє до 13.12.2022 (включно)" та щодо уточнення пункту 3.1 цього договору шляхом викладення його в такій редакції: "Орендна плата визначається на підставі Положення про порядок передачі в оренду майна спільної власності територіальної громади села і становить 6% від грошової оцінки". Решта положень договору оренду, які не змінені даною додатковою угодою, залишені чинними у попередній редакції і сторони підтвердили щодо них свої зобов`язання. У пункті 3 цієї додаткової угоди зазначено, що вона набирає чинності з 13.01.2020 та діє по 13.12.2022 (включно).

У матеріалах справи також містяться копії:

-Положення про порядок передачі в оренду майна спільної власності Чулаківської територіальної громади, яке затверджене рішенням Чулакiвської сільської ради Голопристанського району Херсонської області №98 від 22.04.2011 та пунктами 5.2, 5.3 передбачено, що орендна плата розраховується за методикою розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженою постановою Кабінету Міністрів України №786 від 04.10.1995, на підставі незалежної експертної оцінки майна з застосуванням орендних ставок за використання майна спільної власності Чулаківської територіальної громади (додаток 2), при цьому орендна плата за короткострокову оренду комунального майна може визначатись на договірних засадах, але її розмір не повинен бути меншим за розрахунковий. При розрахунках орендної плати за короткострокову оренду до суми оренди включається відшкодування витрат орендодавця на комунальні послуги та електроенергію;

-додатку №2 до вищенаведеного Положення, у пункті 29 якого вказано орендну ставку в розмірі 15% за інше використання нерухомого майна, яка має застосовуватись при розрахунку орендної плати;

-висновку про вартість споруд зрошувальної системи, розташованої на землях Чулакiвської сільської ради Голопристанського району Херсонської області, станом на 04.04.2013;

-консультативного висновку суб`єкта оціночної діяльності Фізичної особи-підприємця Добрянського О.В. б/н від 17.01.2022 про ймовірну ринкову вартість об`єкта оренди за договором №8 від 12.02.2014.

Предметом спору у даній справі є вимога прокурора про визнання недійсною додаткової угоди №9 від 13.01.2020 до договору №8 від 12.02.2014 та про зобов`язання відповідача повернути позивачеві об`єкт оренди за актом приймання-передачі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог, суд першої інстанції послався на недоведеність прокурором наявності правових підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною, а також на неефективність обраного способу захисту.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про відмову у задоволенні позову з огляду на наступне.

Відповідно до статті 10 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Згідно зі статтею 16 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" органи місцевого самоврядування є юридичними особами і наділяються цим та іншими законами власними повноваженнями, в межах яких діють самостійно і несуть відповідальність за свою діяльність відповідно до закону.

Матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Статтею 181 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" передбачено, що орган місцевого самоврядування може бути позивачем та відповідачем у судах загальної юрисдикції, зокрема, звертатися до суду, якщо це необхідно для реалізації його повноважень і забезпечення виконання функцій місцевого самоврядування.

Підпунктами 1, 2 пункту "а" частини першої статті 29 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" встановлено, що до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні (самоврядні) повноваження, щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад; встановлення порядку та здійснення контролю за використанням прибутків підприємств, установ та організацій комунальної власності відповідних територіальних громад.

Згідно зі статтею 60 вказаного Закону територіальним громадам сіл, селищ, міст, районів у містах належить право комунальної власності, зокрема, на рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, рухомі та нерухомі об`єкти, визначені відповідно до закону як об`єкти права комунальної власності.

Органи місцевого самоврядування від імені та в інтересах територіальних громад відповідно до закону здійснюють правомочності щодо володіння, користування та розпорядження об`єктами права комунальної власності, в тому числі виконують усі майнові операції, можуть передавати об`єкти права комунальної власності у постійне або тимчасове користування юридичним та фізичним особам, здавати їх в оренду, продавати і купувати, використовувати як заставу, вирішувати питання їхнього відчуження, визначати в угодах та договорах умови використання та фінансування об`єктів, що приватизуються та передаються у користування і оренду.

Майнові операції, які здійснюються органами місцевого самоврядування з об`єктами права комунальної власності, не повинні ослаблювати економічних основ місцевого самоврядування, скорочувати обсяги доходів місцевих бюджетів, зменшувати обсяг та погіршувати умови надання послуг населенню.

Право комунальної власності територіальної громади захищається законом на рівних умовах з правами власності інших суб`єктів.

Основною метою оренди є прискорення економічного зростання, залучення іноземних і внутрішніх інвестицій, посилення фінансової спроможності підприємств державної або комунальної власності.

Враховуючи, що майно, яке передане в оренду на підставі договору №8 від 12.02.2014, додаткова угода до якого оспорюється прокурором, належить до комунального майна територіальної громади Чулаківської сільської ради, а управління та контроль за його використання покладено на орган місцевого самоврядування, позов у даній справі заявлено в інтересах належного позивача територіальної громади в особі Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області.

У статті 1311 Конституції України визначено, що в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про прокуратуру" прокуратура України становить єдину систему, яка в порядку, передбаченому цим Законом, здійснює встановлені Конституцією України функції з метою захисту, зокрема, загальних інтересів суспільства та держави.

У випадках, визначених Законом, на прокуратуру покладається функція з представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 2 частини першої статті 2 Закону України "Про прокуратуру").

Частинами першою, третьою статті 4 Господарського процесуального кодексу України визначено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. До господарського суду у справах, віднесених законом до його юрисдикції, мають право звертатися також особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб.

Відповідно до статті 53 Господарського процесуального кодексу України у визначених законом випадках прокурор звертається до суду з позовною заявою, бере участь у розгляді справ за його позовами, а також може вступити за своєю ініціативою у справу, провадження у якій відкрито за позовом іншої особи, до початку розгляду справи по суті, подає апеляційну, касаційну скаргу, заяву про перегляд судового рішення за нововиявленими або виключними обставинами.

Системне тлумачення положень статті 53 Господарського процесуального кодексу України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру" дозволяє дійти висновку, що прокурор здійснює представництво у суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах.

У разі відкриття провадження за позовною заявою, поданою прокурором в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати функції держави у спірних правовідносинах, зазначений орган набуває статусу позивача. У разі відсутності такого органу або відсутності у нього повноважень щодо звернення до суду прокурор зазначає про це в позовній заяві і в такому разі набуває статусу позивача.

З урахуванням ролі прокуратури у демократичному суспільстві та необхідності дотримання справедливого балансу у питанні рівноправності сторін судового провадження, зміст пункту 3 частини першої статті 1311 Конституції України щодо підстав представництва прокурора інтересів держави в судах не може тлумачитися розширено.

Таким чином, прокурор може представляти інтереси держави в суді у виключних випадках, які прямо передбачені законом. Розширене тлумачення випадків (підстав) для представництва прокурором інтересів держави в суді не відповідає принципу змагальності, який є однією з засад правосуддя (пункт 3 частини другої статті 129 Конституції України).

Враховуючи зазначене, наявність інтересів держави повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом (аналогічна правова позиція викладена у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2019 у справі №911/1497/18).

Прокурор, який звертається до суду в інтересах держави, в позовній чи іншій заяві, скарзі обґрунтовує, в чому полягає порушення інтересів держави, необхідність їх захисту, визначені законом підстави для звернення до суду прокурора, а також зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах (частина 4 статті 53 Господарського процесуального кодексу України).

У частині третій статті 23 Закону України "Про прокуратуру" визначено, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Таким чином, виключними випадками, за яких прокурор може здійснювати представництво інтересів держави в суді, є порушення або загроза порушення інтересів держави. Визначальним для застосування цієї норми є поняття "інтерес держави".

У рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційними поданнями Вищого арбітражного суду України та Генеральної прокуратури України щодо офіційного тлумачення положень статті 2 Арбітражного процесуального кодексу України (справа про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді) від 08.04.1999 № З-рп/99 Конституційний Суд України, з`ясовуючи поняття "інтереси держави" висловив позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт З мотивувальної частини).

З урахуванням того, що "інтереси держави" є оціночним поняттям, прокурор чи його заступник у кожному конкретному випадку самостійно визначає з посиланням на законодавство, на підставі якого подається позов, в чому саме відбулося чи може відбутися порушення матеріальних або інших інтересів держави, обґрунтовує у позовній заяві необхідність їх захисту та зазначає орган, уповноважений державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах (пункт 4 вказаного рішення).

Наведене Конституційним Судом України розуміння поняття "інтереси держави" має самостійне значення і може застосовуватися для тлумачення цього ж поняття, вжитого у статті 1311 Конституції України та статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

Таким чином, "інтереси держави" охоплюють широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному конкретному випадку звернення прокурора з позовом. Надмірна формалізація "інтересів держави", особливо у сфері публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного Суду від 25.04.2018 у справі №806/1000/17, від 26.07.2018 у справі №926/1111/15, від 08.02.2019 у справі №915/20/18).

В контексті зазначених положень та спірних правовідносин вбачається, що інтереси держави полягають не тільки у сфері реалізації компетенції органів державної влади, але й спрямовані на забезпечення гарантій місцевого самоврядування та ефективного функціонування його інститутів задля захисту та реалізації прав і свобод територіальних громад, зокрема, у економічній і соціальній сферах, фінансування яких відбувається в тому числі за рахунок коштів отриманих від оренди об`єктів комунального майна.

Отже, Чулаківська сільська рада Скадовського району Херсонської області, як орган наділений правомочностями власника щодо переданого в оренду майна та отримувач орендної плати за додатковою угодою №9 від 13.01.2020 до договору оренди №8 від 12.02.2014, є саме тим органом, який уповноважений здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах, зокрема, щодо захисту інтересів територіальної громади, ефективного використання об`єктів комунальної власності та дотримання вимог законодавства при вчиненні правочинів щодо розпорядження майном, яке перебуває у комунальній власності й становить майнову основу місцевого самоврядування.

Звертаючись до суду, прокурор повинен обґрунтувати та довести наявність підстав для здійснення представництва.

Представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

"Неналежність" здійснення такого захисту може бути оцінена з огляду на встановлений порядок захисту інтересів держави, який, серед іншого, охоплює досудове з`ясування обставин порушення інтересів держави, обрання способу їх захисту та ефективне здійснення процесуальних прав позивача (аналогічна правова позиція наведена у постановах Верховного Суду від 04.04.2019 у справі №914/882/17, від 22.10.2019 у справі №926/979/19).

Бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Таким чином, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він обов`язково повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Вказана правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 26.05.2020 у справі №912/2385/18.

Прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист відповідних прав та інтересів (постанова Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №910/3486/18).

Підставою для представництва в суді інтересів держави в особі Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області прокурор визначив те, що даний орган місцевого самоврядування уклав оспорювану угоду з порушенням вимог законодавства та на економічно невигідних для орендодавця умовах, що спричинило шкоду інтересам відповідної територіальної громади, інтереси якої, в свою чергу, є складовими інтересів держави, та свідчить про неналежне здійснення органом місцевого самоврядування своїх повноважень.

З наявної у матеріалах справи відповіді Чулаківської сільської ради на лист Скадовської окружної прокуратури про вжиті сільською радою заходи щодо приведення договору оренди у відповідність до вимог законодавства вбачається, що сільська рада оспорювану додаткову угоду не розірвала та з позовами щодо неї до суду не зверталася.

Отже, органом місцевого самоврядування не вжито належних заходів щодо приведення його до вимог чинного законодавства або визнання недійсним, що свідчить про невжиття заходів на усунення порушень інтересів держави, у тому числі в судовому порядку, та вказує на неналежне здійснення відповідних повноважень Чулаківською сільською радою Скадовського району Херсонської області.

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам "Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції", прийнятої 19.09.2012 на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

Європейський суд з прав людини звертав увагу на те, що сторонами цивільного провадження є позивач і відповідач. Підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великої кількості громадян, або у випадках, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15.01.2009 у справі "Менчинська проти Росії" (Menchinskaya v. Russia), заява №42454/02, пункт 35).

Між тим Європейський суд з прав людини уникає абстрактного підходу до розгляду питання про участь прокурора у цивільному провадженні. Розглядаючи кожен випадок окремо, суд вирішує, наскільки участь прокурора у розгляді справи відповідала принципу рівноправності сторін.

Відтак, з наведених правових положень випливає, що, незалежно від змісту доводів Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області по суті спору, сам факт незвернення до суду сільської ради з позовом, який би відповідав вимогам процесуального законодавства та забезпечив би захист інтересів територіальної громади, свідчить про те, що орган місцевого самоврядування неналежно виконує свої повноваження щодо приведення у відповідність до вимог законодавства орендних правовідносин, у зв`язку з чим у прокурора виникають обґрунтовані підстави для захисту інтересів як держави, так і значної кількості громадян - членів територіальної громади та звернення до суду з таким позовом, що відповідає нормам національного законодавства та практиці Європейського суду з прав людини (аналогічна позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.10.2019 у справі №903/129/18).

Крім того, відповідно до рішення Конституційного Суду України від 09.07.2002 №15-рп/2002 (про досудове врегулювання спорів) визначено, що положення частини другої статті 124 Конституції України стосовно поширення юрисдикції судів на всі правовідносини, що виникають у державі, необхідно розуміти так, що право особи (громадянина України, іноземця особи без громадянства, юридичної особи) на звернення до суду за вирішенням спору не може бути обмежене законом, іншими нормативно-правовими актами. Встановлення законом або договором досудового врегулювання спору за волевиявленням суб`єктів правовідносин не є обмеженням юрисдикції судів і права на судовий захист. Обрання певного захисту, у тому числі і досудового врегулювання спору не є обов`язком, а є правом особи, яка добровільно із власних інтересів його використовує.

Відповідно до абзацу третього частини четвертої статті 23 Закону України "Про прокуратуру" прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу.

У даному випадку суб`єктом владних повноважень є Чулаківська сільська рада Скадовського району Херсонської області, яку листом №54/1-3827-21 від 17.11.2021 повідомлено про звернення прокурора до місцевого господарського суду з позовом про визнання недійсною додаткової угоди та зобов`язання вчинити певні дії (повернути комунальне майно).

Враховуючи викладене, колегія суддів погоджується з доводами прокурора про те, що уповноваженим органом за наявності повноважень протягом розумного строку не вжито заходів щодо захисту інтересів держави, що свідчить про бездіяльність та невжиття ним самостійно передбачених законодавством заходів на захист інтересів держави, а також підтверджує дотримання прокурором передбачених статтею 23 Закону України "Про прокуратуру" вимог для представництва прокурором інтересів держави в суді та можливості розгляду позовних вимог по суті.

Відповідно до частини першої статті 2 Господарського процесуального кодексу України завданням господарського судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів, пов`язаних із здійсненням господарської діяльності, та розгляд інших справ, віднесених до юрисдикції господарського суду, з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав і законних інтересів фізичних та юридичних осіб, держави.

Здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 Господасрького процесуального кодексу України).

Зі змісту статей 15, 16 Цивільного кодексу України вбачається, що кожна особа має право на захист її особистого немайнового або майнового права чи інтересу в суді.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16). Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі №310/11024/15-ц та від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорювання. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорювання та спричиненим цими діяннями наслідкам. Такі висновки сформульовані, зокрема, в постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 11.09.2018 у справі №905/1926/16, від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц, від 01.10.2019 у справі №910/3907/18 та від 09.02.2021 у справі №381/622/17.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок щодо нього, суди мають враховувати його ефективність. Це означає, що вимога про захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, а також забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Встановлені законом матеріально-правові способи захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. The United Kingdom), заява №22414/93, Європейський суд з прав людини виснував, що зазначена норма Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені у правовій системі тієї чи іншої країни. Отже, ефективний засіб правового захисту в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення саме порушеного права особи, яка звернулася за судовим захистом. Натомість застосування судом неефективного способу захисту створює лише видимість захисту права особи, в той час як насправді таке право залишається незахищеним, що не відповідає статті 13 Конвенції.

В постановах Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі №925/642/19 та від 06.04.2021 у справі №910/10011/19 наведено правовий висновок, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові.

Організаційні відносини, пов`язані з передачею в оренду майна державних підприємств, установ та організацій, їх структурних підрозділів та іншого окремого індивідуально визначеного майна, що перебуває в державній та комунальній власності урегульовано Законом України "Про оренду державного та комунального майна".

03.10.2019 було прийнято Закон України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-ІХ.

У розділі "Прикінцеві та перехідні положення" цього Закону передбачено, що він набирає чинності з дня, наступного за днем його опублікування, та вводиться в дію з 01.02.2020 (за виключенням окремих зазначених норм).

Пунктом 5 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" № 157-IX визнано таким, що втратив чинність, Закон України "Про оренду державного та комунального майна" (Відомості Верховної Ради України, 1992 р., №30, статті 416 із наступними змінами) з дня введення в дію цього Закону.

Враховуючи опублікування тексту Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ в офіційному друкованому виданні "Голос України" 26.12.2019, він набрав чинності 27.12.2019 і введений в дію з 01.02.2020, а відтак з цієї дати підлягають застосуванню його норми (за винятком окремих норм, наведених у розділі "Прикінцеві та перехідні положення").

При цьому за загальним правилом, якщо прийнятим нормативним актом порівняно з попереднім змінюється правове регулювання відносин в тій чи іншій сфері, то нові норми застосовуються з дати набрання ними чинності, якщо інше не визначено в самому нормативному акті (частина перша статті 5 Цивільного кодексу України).

Відповідно до пункту 2 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом 5 частини 2 статті 18 цього Закону, або 01.07.2020 року.

Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом. Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Колегія суддів зазначає, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-XII (що втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно, а щодо інших договорів оренди державного та комунального майна (строк дії яких закінчився після 01.07.2020) в силу вимог абзацу 3 пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-IX має застосовуватися порядок продовження, визначений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ.

Аналогічний правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 09.11.2021 у справі № 908/2637/20 та від 06.10.2021 у справі №907/720/20.

Таким чином, законодавець передбачив умови та порядок продовження дії договорів оренди державного та комунального майна, укладених відповідно до положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-XII, в тому числі й у період після втрати вказаним законом чинності.

Отже, з наведених положень законодавства України випливає, що порядок продовження договорів оренди державного та комунального майна, який діяв до 31.01.2020 та був передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII (втратив чинність 31.01.2020), може бути застосовано до процедури продовження тих договорів, строк дії яких закінчився до 01.07.2020 включно.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами був укладений договір оренди №8 від 12.02.2014, до якого в подальшому підписані додаткові угоди №8 від 12.02.2017 та №9 від 13.01.2020.

При цьому додатковою угодою №8 від 12.02.2017, яка в межах даної справи не оспорюється, строк дії договору №8 від 12.02.2014 був продовжений до 12.01.2020, а тому станом на дату укладення між сторонами оспорюваної додаткової угоди №9 від 13.01.2020 діяв порядок продовження договорів, передбачений Законом України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-XII.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII орендою є засноване на договорі строкове платне користування майном, необхідним орендареві для здійснення підприємницької та іншої діяльності.

Статтею 3 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII перебачено, що відносини щодо оренди державного майна, майна, яке належить Автономній Республіці Крим або перебуває у комунальній власності, регулюються договором оренди, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Частиною другою статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-XII встановлено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну умов договору оренди протягом одного місяця після закінчення терміну дії договору він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором.

Колегія суддів зазначає, що подібні положення наведені у статті 764 Цивільного кодексу України та статті 284 Господарського кодексу України.

Наведені норми права визначають можливість продовження договору оренди на той самий термін і на тих самих умовах. При цьому для такого автоматичного продовження договору оренди передбачена особливість відсутність заяви (повідомлення) однієї зі сторін про припинення чи зміну умов договору протягом місяця після закінчення терміну його дії.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №910/3213/20.

Суть поновлення договору оренди у розумінні наведених норм полягає у тому, що орендар продовжує користуватися орендованим майном після закінчення строку оренди, а орендодавець, відповідно, не заперечує протягом одного місяця після закінчення строку договору у його поновленні.

Відсутність такого заперечення може мати прояв у "мовчазній згоді" і у такому випадку орендар в силу закону може розраховувати, що договір оренди вважається поновленим на строк, який був раніше встановлений договором.

Аналогічний висновок викладений в постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №910/3213/20.

У контексті наведених правових норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу третього частини третьої статті 202 Цивільного кодексу України.

Такий висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі №910/719/19 та в постанові Верховного Суду від 11.08.2021 у справі №910/3213/20.

Відповідна вимога (заява) про припинення чи зміну договору оренди може бути направлена однією із сторін у формі листа, телеграми, факсограми тощо. Істотне значення у цьому випадку має зміст такої заяви, оскільки вона обов`язково повинна бути спрямована на припинення або зміну умов договору оренди.

Отже, якщо на дату закінчення строку договору оренди і протягом місяця після закінчення цього строку мали місце заперечення орендодавця щодо поновлення договору на новий строк, то такий договір припиняється. Оскільки зазначеними нормами визначено умови, за яких договір оренди вважається пролонгованим на строк, який був раніше встановлений, і на тих самих умовах, що були передбачені договором, то для продовження дії договору не вимагається обов`язкового укладення нового договору або внесення змін до нього.

Саме така правова позиція Верховного Суду викладена в постановах від 05.10.2022 у справі №904/8532/21, від 14.06.2022 у справі №926/326/21 та від 11.08.2021 у справі №910/3213/20.

Суд апеляційної інстанції зауважує на тому, що у матеріалах справи відсутні заяви позивача або відповідача про припинення або зміну умов договору №8 від 12.02.2014.

Таким чином, апеляційний господарський суд зазначає про те, що після спливу строку дії договору, встановленого у додатковій угоді №8 від 12.02.2017, тобто 12.01.2020, за відсутності заяв позивача або відповідача про припинення або зміну умов договору та з урахуванням положень частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-ХІІ сторони, уклавши оспорювану додаткову угоду №9 від 13.01.2020, продовжили строк дії договору до 13.12.2022 на тих же умовах, оскільки умови щодо застосування ставки 6% від грошової оцінки об`єкту оренди залишились незмінні та діяли з часу укладення договору оренди, а саме: з 12.02.2014.

При цьому, за змістом статті 21 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-XII розмір орендної плати може бути змінено за погодженням сторін. Розмір орендної плати може бути змінено на вимогу однієї з сторін, якщо з незалежних від них обставин істотно змінився стан об`єкта оренди, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України. Спори з питань зміни орендної плати вирішуються відповідно до чинного законодавства.

Аналіз зазначеної норми права свідчить про те, що вона передбачає можливість зміни розміру орендної плати за погодженням сторін договору, або якщо цього вимагає одна із сторін договору, а також в інших випадках, встановлених законодавчими актами України.

Однак, встановлені фактичні обставини у цій справи свідчать про те, що сторони договору оренди не вносили зміни до зазначеного договору щодо розміру орендної плати та жодна зі сторін не заявляли вимог про зміну розміру орендної плати.

Колегія суддів враховує, що однією із загальних засад цивільного законодавства є свобода договору (пункт три частини першої статті 3 Цивільного кодексу України). Відповідно до статті 628 Цивільного кодексу України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Частиною першою статті 627 Цивільного кодексу України визначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору означає право громадян або юридичних осіб вступати чи утримуватися від вступу у будь-які договірні відносини. Свобода договору проявляється також у наданій сторонам можливості за взаємною згодою визначати умови такого договору, змінювати ці умови також за взаємною згодою або утримуватись від пропозицій про їх зміну.

Подібний висновок викладений у постанові Верховного Суду від 25.10.2022 у справі №910/7013/20.

В пункті 10.3 договору оренди №8 від 12.02.2014 також передбачено, що зміни до умов цього договору або його розірвання допускаються за взаємної згоди сторін. Зміни, що пропонуються внести, розглядаються протягом одного місяця з дати їх подання та поштової реєстрації до розгляду іншою стороною.

Південно-західний апеляційний господарський суд наголошує на тому, що невнесення змін до договору оренди щодо розміру орендної плати жодним чином не впливає на можливість "автоматичного" продовження договору оренди на підставі частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 №2269-XII, оскільки правовідносини щодо продовження договору оренди не є предметом регулювання статті 21 цього Закону.

При цьому обставини, які на переконання прокурора свідчать про встановлення розміру орендної плати всупереч Положення про порядок передачі в оренду майна спільної власності територіальної громади села на рівні 6% замість 15% від вартості об`єкта оренди, можуть бути підставою саме для внесення змін до договору, а не підставою для визнання додаткової угоди до договору недійсною.

Крім того, колегія суддів не приймає до уваги аргументи апелянта про те, що на час укладення оспорюваної додаткової угоди №9 від 13.01.2020 всупереч вимогам статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 №157-IX, не була проведена оцінка об`єкта, оскільки дані твердження викладені прокурором без урахування правової позиції, що міститься в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 15.05.2020 у справі №910/5410/19, в якій, об`єднана палата відступила від висновку, який викладений у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2018 у справі №914/433/16, від 06.09.2018 у справі №908/1435/17 та від 09.04.2019 у справі №904/3415/18 про застосування положень статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" щодо оцінки об`єкта оренди і згідно з яким в силу частини другої статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" (у редакції Закону України від 21.04.2011 №3269-VІ "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо орендних відносин", чинній з 24.05.2011) оцінка об`єкта оренди передує укладенню договору оренди; у разі якщо на момент продовження дії договору оренди остання оцінка об`єкта оренди була зроблена більш як три роки тому, для продовження (поновлення) договору оренди провадиться оцінка об`єкта оренди.

Зокрема, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду в постанові від 15.05.2020 у справі №910/5410/19 зауважила, що підстави пролонгації договорів оренди державного та комунального майна у виді так званої "мовчазної згоди" сторін вичерпно врегульовано положеннями статті 764 Цивільного кодексу України, статті 284 Господарського кодексу України та частини другої статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", а норма статті 11 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" не є такою, що унеможливлює "автоматичне" продовження дії договору оренди, оскільки відповідна норма взагалі жодним чином не регулює питання, пов`язані як із закінченням дії договору оренди, так і з продовженням його дії, тобто спірні правовідносини не є предметом регулювання цієї норми матеріального права.

Отже, відсутність нового звіту з незалежної оцінки об`єкта оренди не може бути підставою для відмови у продовженні строку договору та, як наслідок, не зумовлює недійсності додаткової угоди, якою сторони оформили пролонгацію договірних орендних відносин.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі №926/326/21, від 11.08.2021 у справі №910/3213/20 та від 25.05.2021 у справі №910/9949/20.

Таким чином, колегія суддів погоджується з висновком суду першої інстанції про те, що не проведення сторонами незалежної оцінки під час укладення оспорюваної додаткової угоди не унеможливлює "автоматичне" продовження дії договору.

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 Цивільного кодексу України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Як передбачено частиною першою статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою, третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої-шостої статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Отже, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до частин другої, третьої статті 215 Цивільного кодексу України, недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Відтак, вирішуючи спір про визнання правочину недійсним, господарському суду належить встановити наявність саме тих обставин, з якими закон пов`язує недійсність правочинів, зокрема: відповідність змісту правочину вимогам Цивільного кодексу України, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; правоздатність сторін правочину; свободу волевиявлення учасників правочину та відповідність волевиявлення їх внутрішній волі; спрямованість правочину на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Згідно з частиною другої статті 216 Цивільного кодексу України у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відповідно до частини першої статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Частиною першою статті 74 Господарського процесуального кодексу України унормовано, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За умовами частини першої статті 77 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Таким чином, апеляційний господарський суд погоджується з висновком Господарського суду Одеської області про те, що оспорювана додаткова угода №9 від 13.01.2020 не суперечить вимогам законодавства України, що діяли на момент його укладення, інтересам держави та суспільства, у тому числі Закону України "Про оренду державного та комунального майна", Господарському та Цивільному кодексам України, що, в свою чергу, свідчить про відсутність підстав для визнання правочину недійсним у судовому порядку згідно зі статтею 203 Цивільного кодексу України.

Колегія суддів також вважає обґрунтованим висновок місцевого господарського суду щодо обрання прокурором неефективного способу захисту, оскільки визнання недійсною додаткової угоди №9 від 13.01.2020 до договору оренди у даному випадку не відновить порушені, на думку прокурора, права територіальної громади Чулаківської сільської ради Скадовського району Херсонської області, враховуючи обставину наявності аналогічних умов щодо розміру орендної плати в самому договорі оренди №8 від 12.02.2014 та у додатковій угоді №8 від 12.02.2017 до нього.

Крім того, з огляду на відсутність підстав для визнання оспорюваної додаткової угоди недійсною, позовна вимога прокурора про зобов`язання відповідача повернути Чулаківській сільській раді Голопристанського району Херсонської області частину внутрішньогосподарської зрошувальної системи вартістю 2702000 грн шляхом підписання відповідного акту приймання-передачі також не підлягає задоволенню, оскільки вона є похідною від первісної (основної) позовної вимоги про недійсність правочину.

Викладені в апеляційній скарзі доводи апелянта щодо ефективності обраного ним способу захисту інтересів держави фактично свідчать лише про незгоду скаржника з відповідним висновком суду першої інстанції, проте його жодним чином не спростовують, у зв`язку з чим колегією суддів відхиляються як необґрунтовані.

Стосовно тверджень скаржника з посиланням на правову позицію, викладену в постанові Верховного Суду від 07.11.2019 у справі №905/1795/18, про те, що при вирішенні питання розподілу судових витрат місцевим господарським судом безпідставно не застосовано критерії співмірності, реальності, справедливості та пропорційності, то вони судом апеляційної інстанції не приймаються до уваги, адже місцевий господарський суд саме виходячи з критерію складності справи, обсягу наданих адвокатських робіт, реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, враховуючи конкретні обставини даної справи дійшов належним чином обґрунтованого висновку про стягнення з Херсонської обласної прокуратури на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 7000 грн, тим більше, що розмір таких витрат документально підтверджений, тобто доведений за допомогою належних доказів, копії яких наявні у матеріалах справи, та відповідає критеріям пропорційності, розумності та справедливості.

Водночас у наведеній скаржником постанові Верховного Суду не міститься правового висновку щодо застосування положень статей 124, 126, 129 Господарського процесуального кодексу України, який був би протилежним позиції суду першої інстанції, вказаній в оскаржуваному рішенні, а лише наголошується на необхідності суду при вирішенні питання виходити з критерію реальності, пропорційності, обґрунтованості та співмірності витрат на професійну правничу допомогу, розумності їх розміру. При цьому у даній справі та справі, на яку посилається прокурор в апеляційній скарзі, суди виходили з різних фактичних обставин, встановлених у кожній справі окремо на підставі доказів, наданих учасниками справ на підтвердження їх вимог і заперечень, та яким була надана оцінка згідно з вимогами процесуального закону.

Посилання апелянта на те, що кошторисом видатків Херсонської обласної прокуратури видатки з компенсації витрат на професійну правничу допомогу не передбачені, також не можуть бути підставою для відмови у стягненні з останньої на користь відповідача витрат на професійну правничу допомогу, розподіл яких проведено у порядку, встановленому нормами Господарського процесуального кодексу України.

У викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах (правова позиція Верховного Суду від 28.05.2020 у справі №909/636/16).

Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

В силу статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним та обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на основі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Перевіривши відповідно до статті 270 Господарського процесуального кодексу України юридичну оцінку обставин справи та повноту їх встановлення у рішенні місцевого господарського суду, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції об`єктивно розглянув у судовому процесі обставини справи в їх сукупності; дослідив подані сторонами в обґрунтування своїх вимог та заперечень докази; правильно застосував матеріальний закон, що регулює спірні правовідносини, врахував положення статей 76-79 Господарського процесуального кодексу України, у зв`язку із чим дійшов правильного висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову та для стягнення з Херсонської обласної прокуратури на користь відповідача 7000 грн витрат на професійну правничу допомогу

Доводи скаржника не спростовують висновків суду першої інстанції; твердження апелянта про порушення Господарським судом Одеської області норм права при ухваленні рішення 29.11.2023 у справі №923/47/22 не знайшли свого підтвердження, у зв`язку з чим підстав для зміни чи скасування оскаржуваного судового акту колегія суддів не вбачає.

Витрати зі сплаті судового збору за подання апеляційної скарги відповідно до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України покладаються на апелянта.

Керуючись статтями 129, 232, 233, 236, 240, 269, 270, 275, 276, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Херсонської обласної прокуратури залишити без задоволення, рішення Господарського суду Одеської області від 29.11.2023 у справі №923/47/22 без змін.

Витрати зі сплати судового збору за подання апеляційної скарги покласти на Херсонську обласну прокуратуру.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку у строк, який обчислюється відповідно до статті 288 Господарського процесуального кодексу України.

Повний текст постанови складено та підписано 22.04.2024.

Головуючий суддяС.В. Таран

СуддяК.В. Богатир

СуддяЛ.В. Поліщук