Постанова

від 04.04.2024 по справі 308/5527/22

ЗАКАРПАТСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 308/5527/22

П О С Т А Н О В А

Іменем України

04 квітня 2024 року м. Ужгород

Закарпатський апеляційний суд у складі колегії суддів:

головуючого судді-доповідача: Мацунича М.В.

суддів: Джуги С.Д., Собослоя Г.Г.

з участю секретаря судового засідання: Сливки С.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов Олег Володимирович, на рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2023 року, ухвалене головуючим суддею Гевці В.М. у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу

встановив:

У травні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 про стягнення боргу.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що між сторонами 10 листопада 2008 року було досягнуто домовленості щодо продажу частини земельної ділянки площею 2 га та споруд на ній, яка розташована в межах села Тур`я Ремета. В результаті цієї домовленості ОСОБА_2 отримав від ОСОБА_1 кошти у сумі 47 000 євро, що на день подання позову складає 1 455 120 грн. У підтвердження наведеної обставини позивачем подано до суду розписку.

Зазначав, що незважаючи на отримання відповідачем вимоги про виконання його обов`язку у розумінні ч. 2 ст. 530 ЦК України, ним не повернуто отримані кошти у добровільному порядку. Письмового та нотаріально посвідченого договору купівлі-продажу нерухомого майна між сторонами укладено не було, відтак кошти, які відповідач отримав в рахунок майбутнього продажу земельної ділянки, отримані ним за відсутності договірних правовідносин, тобто правова підстава отримання таких коштів відсутня.

У зв`язку з наведеним, ОСОБА_1 просив суд стягнути з ОСОБА_2 суму боргу в розмірі 1 455 120 грн, інфляційні втрати в розмірі 4 829 113,67 грн. та 3% річних у розмірі 587 931,22 грн.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

У апеляційній скарзі ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов О.В., просить рішення суду скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позовних вимог.

Вказує, що суд першої інстанції не в повному обсязі встановив обставини справи та дійшов невірного висновку щодо безпідставності набутих грошових коштів відповідачем. Відповідно до написаної власноруч розписки відповідачем вбачається, що ОСОБА_2 отримав кошти у розмірі 47 000 в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та споруд на ній. Тобто, на момент передання коштів позивач був впевнений, що передає кошти відповідачу в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та споруд на ній.

Отже, позивач розумно покладаючись на попередню заяву та поведінку відповідача розраховував, що відповідачем буде виконано взяті на себе зобов`язання та земельна ділянка буде передана йому у власність.

Зазначає, що матеріали справи містять докази про те, що рішенням Перечинської районної ради від 28.03.2000 ОСОБА_2 була передана земельна ділянка площею 3 га у тимчасове довгострокове користування строком на 25 років, що розташована у Т-Реметівському лісництві. На підставі цього рішення з ним був укладений договір на право тимчасового довгострокового користування землею від 30 березня 2000 року, який був зареєстрований у Перечинському районному відділі земельних ресурсів за №1.

Отже, у відповідача було відсутнє право на розпорядження орендованою земельною ділянкою, але в той же час у нього було право в майбутньому оформити у встановленому законодавством України порядку право власності на цю земельну ділянку та виконати взяті на себе зобов`язання розпискою про її продаж позивачу. Це підтверджує, що відповідач ввів в оману позивача, стверджуючи, що земельна ділянка перебуває у його власності, а не в оренді.

Також вважає,що судпершої інстанціїнеобґрунтовано оцінюєпозицію позивача,як суперечливу,посилаючись направові позиціївикладені упостанові Верховногосуду від11січня 2023року посправі №548/741/21та постановівід 04серпня 2021року усправі №185/446/18,оскільки у наведених судом справах Верховного Суду саме позивач здійснював дії, які можна вважати суперечливими та не відповідають попереднім домовленостям сторонам. Натомість, у вказаній справі, вбачається, що саме дії відповідача є недобросовісними.

Відповідач не заперечує того факту, що коли отримував ці гроші, то зобов`язувався передати у власність позивачу певне нерухоме майно, оскільки це зазначено розпискою. Позивач заплативши гроші відповідачу об`єктивно розраховував отримати це нерухоме майно.

ОСОБА_2 в особі адвоката Олійника Р.Б. подав відзив на апеляційну скаргу, вимоги якого зводяться до того, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду без змін. У відповідача відсутнє грошове зобов`язання щодо повернення коштів за розпискою, оскільки така не містить зобов`язання повернути грошові кошти.

Написана відповідачем розписка не може вважатись розпискою про отримання у борг грошових коштів, оскільки не містить інформації про отримання коштів у борг та не містить зобов`язання щодо повернення коштів.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, перевіривши матеріали справи, обговоривши підстави апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що така підлягає частковому задоволенню, за наступних підстав.

Відповідно до вимог частини 1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Згідно ч. 1 ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Та ч. 1 ст. 5 ЦПК України передбачено, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

За своєю природою змагальність судочинства засновується на диференціації процесуальних функцій і відповідно - правомочностей головних суб`єктів процесуальної діяльності цивільного судочинства - суду та сторін (позивача та відповідача). Диференціація процесуальних функцій об`єктивно призводить до того, що принцип змагальності відбиває властивості цивільного судочинства у площині лише прав та обов`язків сторін. Це дає можливість констатувати, що принцип змагальності у такому розумінні урівноважується з принципом диспозитивності та, що необхідно особливо підкреслити, - із принципом незалежності суду. Він знівельовує можливість суду втручатися у взаємовідносини сторін завдяки збору доказів самим судом. У процесі, побудованому за принципом змагальності, збір і підготовка усього фактичного матеріалу для вирішення спору між сторонами покладається законом на сторони. Суд тільки оцінює надані сторонам матеріали, але сам жодних фактичних матеріалів і доказів не збирає.

Так з приписів ст. 76, ч.ч. 1, 2 ст. 77, ст.ст. 78, 79 і 80, ч.ч. 1, 4 ст. 81 ЦПК України вбачається, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відхиляючи позовні вимоги, суд першої інстанції дійшов висновку, що ОСОБА_1 знаючи, що в нього відсутній обов`язок для сплати грошових коштів, проте здійснює таку сплату, то в такий спосіб від діяв суперечливо. Надавши такі грошові кошти відповідачеві, позивач при цьому вільно погодився на настання невигідних для себе наслідків.

Проте, апеляційний суд не погоджується з таким висновком суду першої інстанції, виходячи з наступних доводів.

У ходіапеляційного розглядуколегією суддіввстановлено,що відповідно до розписки від 10 листопада 2008 року, яка підписана ОСОБА_2 , останній отримав 10 листопада 2008 року від ОСОБА_1 47 000 євро в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та споруд на ній. Обставини власноручного написання і підписання такої розписки з отриманням вказаної суми коштів ОСОБА_2 визнано в судовому засіданні, а.с. 131.

Рішенням дев`ятої сесії ІІІ скликання Перечинської районної ради від 28 березня 2000 року надано ОСОБА_2 земельну ділянку площею 3 га, що розташована в АДРЕСА_1 , в тимчасове довгострокове користування строком на 25 років для несільськогосподарського використання, а.с. 59.

Та 30 березня 2000 року між Перечинською районною радою та ОСОБА_2 укладено договір на право тимчасового довгострокового користування землею, за умовами якого ОСОБА_2 прийняв у строкове, платне користування земельну ділянку площею 3,0 га, яка знаходиться на території Тур`я-Реметівської сільської ради кварталі 10, виділі 4, на землях, що знаходяться у постійному користуванні Перечинського Держлісгоспу Перечинського району Закарпатської області; договір укладається на 25 років, починаючи з дати його реєстрації. Договір підписано та зареєстровано у Перечинському районному відділі земельних ресурсів 30 березня 2000 року під № 1.

У вимозі про виконання обов`язку від 26.03.2022 року, зазначено, що ОСОБА_2 отримав кошти від ОСОБА_1 в рахунок оплати частини земельної ділянки та споруд на ній на підставі договору купівлі продажу. На підставі ч. 2 ст. 530 ЦК України, кредитор має право вимагати виконання зобов`язання у будь-який час. Така вимога надіслана на адресу ОСОБА_2 , 01.04.2022 року, яка вручена особисто, а.с. 7, 9-11.

Переглядаючи рішення суду першої інстанції, апеляційний суд вважає, що вимоги апеляційної скарги є частково слушними за наступних доводів.

Статтею 509 ЦК України, передбачено, що зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановленихстаттею 11 цього Кодексу. Зобов`язання має ґрунтуватися на засадах добросовісності, розумності та справедливості.

Згідно з ч. 1ст. 526 ЦК Українизобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Частиною 1ст. 626 ЦК Українипередбачено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

У ч. 1ст. 627 ЦК Українивизначено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цьогоКодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання) (стаття 610 ЦК України).

У ході апеляційного розгляду, колегією суддів досліджено оригінал розписки від 10.11.2008 року, яка міститься у матеріалах справи. Та зі змісту такої вбачається, що ОСОБА_2 отримав 10.11.2008 року від ОСОБА_3 суму 47000,00 Євро в рахунок оплати частини належної йому земельної ділянки та споруд на ній.

Аналізуючи смислове значення зміст тексту розписки в розумінні обставин про які зазначено в такій, колегія суддів вважає, що даною розпискою ОСОБА_2 підтвердив наявність попередніх домовленостей з укладення в подальшому договору купівлі-продажу частини земельної ділянки та споруд, які на такій знаходяться.

Зазначене вкладається у ті пояснення, які ОСОБА_2 надав колегії суддів, а саме, що він із своїм партнером з Польської Республіки займались (розвивали) зеленим туризмом і для цього отримав земельну ділянку для довготривалого користування на якій було розпочато будівництво дерев`яних будинків (колиб) для відпочинку. Та, коли партнеру знадобились грошові кошти для погашення боргів у Польській Республіці то такі кошти від попросив у ОСОБА_1 , запропонувавши останньому вкластись у зелений туризм замість партнера з Польщі. Тобто, між ними були наявні стосунки, які охоплювались здійсненням зеленого туризму. Зазначену розписку написав добровільно для того, щоб ОСОБА_1 мав підтвердження передачі йому грошових коштів.

Хоч між сторонами і не було укладено в письмовій формі договору або попереднього договору, який би врегулював наявні між сторонами взаємовідносини, проте розписка підтверджує ті усні домовленості, які між сторонами існували, що вказує на те, що грошові кошти були надані не безпідставно, а у зв`язку із тим, що між сторонами існували бізнес стосунки, пов`язані з розвитком зеленого туризму.

Таким чином, висновок суду першої інстанції, що ОСОБА_1 безпідставно передав ОСОБА_2 грошові кошти у сумі 47000,00 Євро без будь-яких для того підстав є суперечливим, так-як не відповідає правовідносинам, які склались між сторонами.

Водночас, глава 83 «Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави» знаходиться в підрозділі 2 «Недоговірні зобов`язання» розділу 3 «Окремі види зобов`язань», який входить до книги п`ятої «Зобов`язальне право» ЦК України.

Згідно із частинами 1, 2 ст. 509 ЦК Українизобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від вчинення певної дії (негативне зобов`язання), а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.Зобов`язання виникають з підстав, встановленихстаттею 11цього Кодексу.

За статтею 1212 ЦК України особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала. Положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

З наведених норм убачається, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.

Означене не договірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.

Виходячи із наведеного, колегія суддів зазначає, що отримавши грошові кошти у сумі 47000,00 Євро на підставі факту набуття ОСОБА_2 грошових коштів без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цих грошових коштів згодом, які не були повернуті останнім, то в нього виникло прострочення виконання грошового зобов`язання.

Відповідно до ч. 2 ст. 625 ЦК Україниборжник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Отже, передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача.

ОСОБА_1 на виконання вимог ч. 2 ст. 625 ЦК України надав суду розрахунок заборгованості нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на які має право у зв`язку з невиконанням ОСОБА_2 грошового зобов`язання у сумі 47000,00 Євро, що за курсом НБУ 30,96 грн. за одно Євро, що становить еквівалент 1.455.120,00 гривень.

Проте, ОСОБА_2 у поданому 28.09.2022 року Відзиві на позовну заяву заявив вимогу про застосування позовної давності до заявлених вимог у повному обсязі.

Позовна давність відноситься до строків захисту цивільних прав; при цьому поняття "позовна" має на увазі форму захисту - шляхом пред`явлення позову, необхідною умовою реалізації якої є виникнення права на позов, що розглядається у двох аспектах - процесуальному (право на пред`явлення позивачем позову і розгляд його судом) і матеріальному (право на задоволення позову, на отримання судового захисту).

Питання про об`єкт дії позовної давності виникає через відмінності в розумінні категорії "право на позов у матеріальному сенсі" (право на захист) у контексті її співвідношення із суб`єктивним матеріальним цивільним правом як одним з елементів змісту цивільних правовідносин. Набуття права на захист, для здійснення якого встановлена позовна давність, завжди пов`язане з порушенням суб`єктивного матеріального цивільного права.

Суб`єктивне матеріальне цивільне право і право на позов відносяться до різних видів матеріального права: перше - регулятивне, друге - охоронне. Змістом права на позов є правомочність, що включає одну або декілька передбачених законом можливостей для припинення порушення, відновлення права або захисту права іншими способами, які можуть реалізовуватись тільки за допомогою звернення до суду.

Враховуючи, що метою встановлення у законі позовної давності є забезпечення захисту порушеного суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу в межах певного періоду часу, тобто тимчасове обмеження отримати захист за допомогою звернення до суду, слід дійти висновку, що об`єктом дії позовної давності є право на позовний захист (право на позов у матеріальному сенсі), що є самостійним правом (не ототожнюється із суб`єктивним матеріальним правом і реалізується в межах охоронних правовідносин), яким наділяється особа, право якої порушене.

Відповідно достатті 256 ЦК Українипозовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Перебіг позовної давності починається з дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1ст. 261 ЦК України).

За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання. За зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку (ч. 5 ст. 261 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (ч. 4ст 267 ЦК України).

Позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Термін позовної давності виконує кілька завдань, у тому числі забезпечує юридичну визначеність та остаточність, запобігаючи порушенню прав відповідачів, які можуть трапитись у разі прийняття судом рішення на підставі доказів, що стали неповними через сплив часу.

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Механізм застосування позовної давності повинен бути достатньо гнучким, тобто, як правило, він мусить допускати можливість зупинення, переривання та поновлення строку позовної давності, а також корелювати із суб`єктивним фактором, а саме - обізнаністю потенційного позивача про факт порушення його права (рішення ЄСПЛ у справі "Фінікарідов проти Кіпру").

З урахуванням особливостей конкретних правовідносин початок перебігу позовної давності може бути пов`язаний з різними юридичними фактами та їх оцінкою управомоченою особою (вказаний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 01 лютого 2023 року у справі N 522/9497/14-ц).

Разом із тимстаттею 264 ЦК Українизакріплені підстави переривання позовної давності. Зокрема, перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

Правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо у них є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі N 725/1282/14-ц.

Як уже було зазначено, зміст розписки від 10.11.2008 року не містить зазначення строку повернення суми 47000,00 Євро, які було передано ОСОБА_2 . У зв`язку із цим, ОСОБА_1 надсилаючи вимогу ОСОБА_2 про виконання свого обов`язку зазначив, що має право вимагати виконання змісту розписки у будь-який час згідно ч. 2 ст. 530 ЦК України.

Згідно ч. 2 ст. 530 ЦК України, якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Норма вказаної статті регулює відносини, коли у боржника існує обов`язок, але строк його виконання не встановлений, тоді такий обов`язок боржник має виконатиу семиденний строк від дня пред`явлення кредитором йому вимоги. Ця норма зазвичай застосовується у договірних відносинах, коли сторони в договорі встановлюють певний обов`язок, але не визначають строк його виконання. У такому випадку кредитор, направляючи вимогу боржнику, повідомляє про готовність прийняти виконання від боржника.

Проте у статті 1212 ЦК України врегульовані недоговірні відносини, коли особанабула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно). З моменту безпідставного набуття такого майна або з моменту, коли підстава його набуття відпала, утримання особою такого майна є неправомірним. Тому зобов`язання з повернення потерпілому такого майна особа повинна виконати відразу після його безпідставного набуття або відпадіння підстави набуття цього майна.

Тож, норма частини другої статті 530 ЦК України до недоговірних зобов`язань з поверненнябезпідставно набутого майна згідно зі статтею 1212 ЦК України не застосовується.

Таких висновків дійшла Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07 лютого 2024 року у справі №910/3831/22, відступивши від висновків викладених у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 02 лютого 2022 року в справі № 330/2142/16-ц, (пункти 88-93).

Відповідно достатті 20 ЦК Україниправо на захист особа здійснює на свій розсуд.

За обставинами справи, ОСОБА_2 безпідставно набув грошові кошти 10.11.2008 року, а з позовом до суду ОСОБА_1 звернувся тільки 04 травня 2022 року, аж через 13 років і 6 місяців. На протязі цього часу, ОСОБА_2 не вчинив жодних дій, які б свідчили про сплату хоч якої не будь частини грошових коштів на користь ОСОБА_1 .

За загальним правилом ч. 1 ст. 261 ЦК України, перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Натомість, за зобов`язаннями, строк виконання яких не визначений або визначений моментом вимоги, перебіг позовної давності починається від дня, коли у кредитора виникає право пред`явити вимогу про виконання зобов`язання. Якщо боржникові надається пільговий строк для виконання такої вимоги, перебіг позовної давності починається зі спливом цього строку, абзац 2 ч. 5 ст. 261 ЦК України.

Оскільки спірні правовідносини стосуються не договірних відносин, коли особанабула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), то перебіг позовної давності починається від дня, коли в такої особи виникає право пред`явити вимогу про повернення безпідставно набутих грошових коштів.

Початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення у зацікавленої особи права на позов, тобто можливості захистити своє право чи інтерес через суд.

А звідси, у ОСОБА_1 виникло право на пред`явлення до ОСОБА_2 вимоги про виконання зобов`язання з повернення грошових коштів відразу після їх безпідставного набуття, а саме 11 листопада 2008 року.

Позаяк, ОСОБА_2 наполягає на застосуванні наслідків ч. 4 ст. 267 ЦК України, та враховуючи те, що ОСОБА_1 пропущено загальну позовну давність тривалістю у три роки з неповажних причин, то зазначене на думку колегії суддів є підставою для відмови позивачу у позові.

Відтак, апеляційний суд дійшов висновку, що у спірних правовідносинах права ОСОБА_1 є порушеними з боку ОСОБА_2 , проте, такі не можуть бути захищеними в судовому порядку внаслідок пропущення строку позовної давності у межах якого особа може звернутись до суду з вимогою про захист свого цивільного права.

Тож, відхиляючи позовні вимоги за недоведеністю позовних вимог, суд першої інстанції наведеного вище не врахував, що являється для апеляційного суду підставою по скасуванню рішення у справі та постановлення нового судового рішення про відхилення позовних вимог позивача внаслідок пропуску строку позовної давності.

Окрім наведеного, колегія суддів наголошує, що Європейський суд з прав людини вказав на те, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються.

А тому, апеляційний суд враховує положення практики Європейського Суду з прав людини про те, що право на обґрунтоване рішення не вимагає детальної відповіді судового рішення на всі доводи, висловлені сторонами. Крім того, воно дозволяє вищим судам просто підтверджувати мотиви, надані нижчими судами, не повторюючи їх (справа «Гірвісаарі проти Фінляндії», п. 32). Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Відтак, апеляційний суд з огляду на викладене зазначає, що сторонам надано вичерпну відповідь на всі вагомі, ключові та доречні питання, порушені в апеляційній скарзі, які мають значення для вирішення даного спору.

Наведеного суд першої інстанції не врахував, та помилково дійшов висновку про відхилення заявлених вимог з підстав недоведення позову.

Зважуючи на встановлене у контексті вимоги пунктів 1 - 4 частини 1 статті 376 ЦПК України, колегія суддів належним чином дослідивши усі надані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, дійшла обґрунтованого висновку про те, що право позивача у спірних правовідносинах є порушеним, однак, таке не підлягає захисту внаслідок спливу строку позовної давності, та у зв`язку із цим доводи апеляційної скарги є частково підставними.

Оскільки рішення суду першої інстанції ухвалено за неповного з`ясування обставин, що мають значення для справи, невідповідності висновків суду обставинам справи та неправильного застосування норм матеріального і процесуального права, тому воно підлягає скасуванню з постановленням у справі постанови про відхилення позовних вимог за спливом строку позовної давності.

Відповідно до ч. 13 ст. 141 ЦПК України, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанцій, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Оскільки, апеляційний суд хоч і скасував рішення суду першої інстанції, але при цьому відмовив у задоволенні позову з інших підстав, то понесені позивачем судові витрати за подання апеляційної скарги у даному випадку, слід віднести на рахунок самого позивача.

Враховуючи наведене та керуючись приписами статей 367, 374, 376, 382-384 ЦПК України апеляційний суд

постановив:

апеляційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Глазов Олег Володимирович, задовольнити частково.

Рішення Перечинського районного суду Закарпатської області від 15 березня 2023 року скасувати та постановити у даній справі постанову, якою у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення боргу, відмовити.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття та може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст постанови суду складено 19 квітня 2024 року.

Суддя-доповідач:

Судді: