Постанова

від 10.04.2024 по справі 910/169/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/169/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Берднік І. С. - головуючого, Зуєва В. А., Міщенка І. С.,

секретар судового засідання - Корнієнко О. В.,

за участю представників:

Офісу Генерального прокурора - Баклан Н. Ю.,

Міністерства культури та

інформаційної політики України - Яцишена Д. В.,

Регіонального відділення Фонду

Державного майна України по місту Києву - Павленка А. В.,

Товариства з обмеженою

відповідальністю «Візард системні технології» - не з`явився,

Київського національного університету театру,

кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого - Боскіна О. Л.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 (у складі колегії суддів: Буравльов С. І. (головуючий), Андрієнко В. В., Шапран В. В.)

та рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2023 (суддя Котков О. В.)

у справі № 910/169/23

за позовом Заступника керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України

до Регіонального відділення Фонду Державного майна України по місту Києву, Товариства з обмеженою відповідальністю «Візард системні технології»,

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенко-Карого,

про визнання недійсним договору та зобов`язання повернути майно,

ВСТАНОВИВ:

У січні 2023 року Заступник керівника Київської міської прокуратури в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України звернувся до Господарського суду міста Києва з позовом до Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву (далі - РВ ФДМ України по місту Києву) та Товариства з обмеженою відповідальністю «Візард системні технології» (далі - ТОВ «Візард системні технології»), у якому просив суд:

- визнати недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності, від 28.03.2011 № 5811, строк дії якого продовжено додатковою угодою від 27.08.2021 № 5811, укладений між РВ ФДМ України по місту Києву та ТОВ «Візард системні технології», предметом якого є державне нерухоме майно площею 145,80 кв. м, розташоване у навчальному корпусі літ. «З» за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18, м. Київ, що обліковується на балансі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого;

- зобов`язати ТОВ «Візард системні технології» повернути за актом повернення з оренди орендованого нерухомого майна, що належить до державної власності, а саме: нежитлові приміщення площею 145,80 кв. м, навчального корпусу літ. «З», розташовані за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18, м. Київ, балансоутримувачу Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорюваний договір укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, оскільки в оренду суб`єкту господарювання передано майно навчального закладу для цілей, не пов`язаних з навчально-виховним процесом, тому цей договір підлягає визнанню недійсним.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.01.2023 залучено до участі у справі як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Рішенням Господарського суду міста Києва від 15.06.2023, залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023, позов задоволено. Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності від 28.03.2011 № 5811, строк дії якого продовжено додатковою угодою від 27.08.2021 № 5811/04, укладений між РВ ФДМ України по місту Києву та ТОВ «Візард системні технології», предметом якого є державне нерухоме майно площею 145,80 кв. м, розташоване у навчальному корпусі літ. «З» за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18, м. Київ, що обліковується на балансі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого. Зобов`язано ТОВ «Візард Системні Технології» повернути за актом повернення з оренди орендованого нерухомого майна, що належить до державної власності, а саме: нежитлові приміщення площею 145,80 кв. м, навчального корпусу літ. «З», розташовані за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18, м. Київ, балансоутримувачу Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого.

Не погоджуючись з висновками судів попередніх інстанцій, у грудні 2023 року РВ ФДМ України по місту Києву подало до Верховного Суду касаційну скаргу, у якій, посилаючись на неправильне застосування судами попередніх інстанцій норм матеріального права, порушення норм процесуального права та наявність випадку, передбаченого пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), просить постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2023 скасувати, прийняти нове рішення про відмову у позові.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.01.2024 відкрито касаційне провадження у справі № 910/169/23 за касаційною скаргою РВ ФДМ України по місту Києву на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2023 з підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 07.02.2024.

Заступник керівника Київської міської прокуратури у відзиві на касаційну скаргу, поданому засобами поштового зв`язку, зазначає про законність і обґрунтованість оскаржуваних судових рішень, та безпідставність доводів скаржника, викладених у касаційній скарзі, просить касаційну скаргу залишити без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 07.02.2024 зупинено касаційне провадження у справі № 910/169/23 до закінчення перегляду у касаційному порядку об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі № 917/1173/22.

04.03.2024 в Єдиному державному реєстрі судових рішень оприлюднено повний текст постанови Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.

Ухвалою Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 14.03.2024 поновлено провадження у справі № 910/169/23 за касаційною скаргою РВ ФДМ України по місту Києву на постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2023; касаційну скаргу призначено до розгляду у відкритому судовому засіданні на 10.04.2024.

ТОВ «Візард системні технології» у судове засідання свого представника не направило.

Відповідно до частини 1 статті 301 ГПК України у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження з урахуванням положень статті 300 цього Кодексу.

Наслідки неявки в судове засідання учасника справи визначено у статті 202 ГПК України.

Так, за змістом частини 1 і пункту 1 частини 2 статті 202 ГПК України, неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею. Суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з підстав, зокрема неявки в судове засідання учасника справи, щодо якого немає відомостей про направлення йому ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання.

Ураховуючи положення статті 202 ГПК України, наявність відомостей про направлення ТОВ «Візард системні технології» ухвали з повідомленням про дату, час і місце судового засідання, що підтверджено матеріалами справи, а також те, що ТОВ «Візард системні технології» не зверталось до суду з будь-якими заявами щодо розгляду справи, явка учасників справи не визнавалася судом обов`язковою, а участь у засіданні суду є правом, а не обов`язком учасників справи, Верховний Суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності представника ТОВ «Візард системні технології».

Заслухавши суддю-доповідача, представників Офісу Генерального прокурора, Міністерства культури та інформаційної політики України, РВ ФДМ України по місту Києву, Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи та заперечення проти неї, перевіривши матеріали справи, Верховний Суд дійшов таких висновків.

Як встановлено судами попередніх інстанцій, 28.03.2011 між РВ ФДМ України по місту Києву (орендодавець) та ТОВ «Візард Системні Технології» (орендар) було укладено договір оренди нерухомого майна, що належить до державної власності № 5811 (далі - договір оренди), відповідно до умов якого орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування державне окреме індивідуально визначене майно - нежитлові приміщення загальною площею 145,80 кв. м, розміщені за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 18, на четвертому поверсі будівлі навчального корпусу літ. «З», що перебуває на балансі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого, вартість якого визначена згідно зі звітом про незалежну оцінку станом на 30.09.2010 і становить 1 051 400,00 грн (пункт 1.1).

У пункті 1.2 договору передбачено, що майно передається з метою розміщення офісу.

Орендар вступає у строкове платне користування майном у термін, указаний у договорі, але не раніше дати підписання сторонами цього договору та акту приймання-передавання майна (пункт 2.1 договору).

Згідно з пунктом 3.1 договору орендна плата визначається на підставі Методики розрахунку і порядку використання плати за оренду державного майна, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 04.10.1995 № 786, і становить без ПДВ за базовий місяць оренди грудень 2020 року - 13 353,82 грн.

Договір укладено строком на 2 роки 11 місяців. Договір діє з 28.03.2011 до 28.02.2014 (пункт 10.1 договору).

У разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені договором, з урахуванням змін у законодавстві на дату продовження договору (пункт 10.4 договору).

28.03.2011 між РВ ФДМ України по місту Києву та ТОВ «Візард Системні Технології» було підписано акт приймання-передавання державного нерухомого майна, згідно з яким орендодавець передав, а орендар прийняв в строкове платне користування майно загальною площею 145,80 кв. м, розміщене за адресою: м. Київ, вул. Щорса, 18, на четвертому поверсі будівлі навчального корпусу літ. «З», що перебуває на балансі Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого.

З метою продовження строку дії договору оренди нерухомого майна між сторонами неодноразово укладались договори про внесення змін до договору оренди.

Рішенням Київської міської ради від 03.09.2015 № 944/1808 «Про перейменування вулиць, площ, провулків та проспектів у місті Києві» вулицю Щорса було перейменовано на вулицю Євгена Коновальця.

Судами попередніх інстанцій також установлено, що на підставі заяви ТОВ «Візард Системні Технології» від 25.09.2020 № 2509/1 та згоди балансоутримувача на продовження договору оренди (лист від 23.12.2020), наказом РВ ФДМ України по місту Києву від 19.01.2021 № 74 оголошено аукціон на продовження дії договору оренди.

За результатами проведення електронного аукціону (протокол № UA-PS-2021-04-22-000065-3), 27.08.2021 між РВ ФДМ України по місту Києву (орендодавець), ТОВ «Візард Системні Технології» (орендар) та Київським національним університетом театру, кіно і телебачення імені І.К. Карпенка-Карого (балансоутримувач) була укладена додаткова угода № 5811/04 про внесення змін до договору оренди нерухомого майна, відповідно до умов якої, орендодавець і балансоутримувач передають, а орендар приймає у строкове платне користування майно - державне нерухоме майно загальною площею 145,80 кв. м, розташоване за адресою: м. Київ, вулиця Євгена Коновальця, 18 (пункти 1.1, 1.2).

Згідно з пунктом 7 додаткової угод майно передається в оренду для використання за будь-яким цільовим призначенням.

Строк дії договору продовжено на 5 років з дня набрання чинності цим договором (пункт 12.1 додаткової угоди).

За інформацією з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна від 03.11.2022 № 314095823 навчальний корпус літера «З», загальною площею 4 955,30 кв. м, який знаходиться за адресою: м. Київ, вул. Євгена Коновальця, 18, зареєстровано на праві державної власності за Міністерством культури та інформаційної політики України.

Наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.07.2022 № 251 «Про закріплення державного майна за Київським національним університетом театру, кіно і телебачення мені І. К. Карпенка-Карого» навчальний корпус літ. «З» за адресою: вул. Євгена Коновальця, 18, м. Київ, закріплено на праві оперативного управління за Київським національним університетом театру, кіно і телебачення мені І. К. Карпенка-Карого.

Відповідно до Статуту Київського національного університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, затвердженого наказом Міністерства культури та інформаційної політики України від 18.05.2020 № 1778, університет є юридичною особою публічного права, права і обов`язки якої він набув з дня державної реєстрації; неприбутковим акредитованим закладом вищої освіти, який фінансується за рахунок коштів Державного бюджету України; державною власністю (пункт 1.8).

Основною метою діяльності університету є провадження освітньої, наукової, мистецької, культурної та методичної діяльності, забезпечення організації освітнього процесу і здобуття особами вищої післядипломної освіти з урахуванням їхніх покликань, інтересів і здібностей (пункт 1.11 Статуту).

Згідно з пунктом 15.1 Статуту майно університету є державною власністю і закріплено за ним на праві оперативного управління. Майно університету складається з оборотних та необоротних активів, а також інших цінностей, вартість яких відображається у самостійному балансі університету.

Джерелами формування майна університету є: кошти державного бюджету України; майно, передане університету в оперативне управління Уповноваженим органом управління; майно, придбане у юридичних та фізичних осіб у встановленому законом порядку; кошти, отримані від юридичних осіб та фізичних осіб за надання платних послуг, оренду майна тощо; інші джерела, не заборонені законодавством України (пункт 15.2 Статуту).

Відповідно до пунктів 15.3, 15.4 Статуту матеріально-технічна база університету, що включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби та інші матеріальні цінності, є державною власністю, закріпленою за ним на правах оперативного управління. Університет розпоряджається майном, що належить до основних засобів, тільки у межах повноважень та у спосіб, передбачений Господарським кодексом України та іншими законами України.

Звертаючись до суду в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України з відповідними позовом, прокурор позовні вимоги обґрунтував тим, що передача спірного нерухомого майна, що належить до державної власності, здійснена на умовах оренди для його використання з метою розміщення офісу, а в подальшому для будь-якого використання, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом, тому оспорюваний договір є таким, що суперечить вимогам законодавства про освіту і має бути визнаний недійсним.

Задовольняючи позовні вимоги, суд першої інстанції, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, встановивши наявність у прокурора підстав для звернення до суду з відповідним позовом, дослідив подані сторонами докази та дійшов висновку, що оспорюваний договір оренди укладено з порушенням вимог законодавства про освіту, чинного на час укладення цього договору, оскільки спірне нерухоме майно, яке є приміщенням державного навчального закладу, не може бути об`єктом оренди з метою його використання не за призначенням, пов`язаним з навчально-виховним процесом, а тому оспорюваний договір підлягає визнанню недійсним на підставі статей 203, 215 ЦК України. За таких обставин, суд першої інстанції також задовольнив позовну вимогу про зобов`язання повернути балансоутримувачу за актом повернення спірні нежитлові приміщення. При цьому, суд першої інстанції відмовив у задоволенні заяв відповідачів про застосування позовної давності, встановивши, що встановлена законом позовна давність на час звернення прокурора з відповідним позовом не сплинула.

РВ ФДМ України по місту Києву, обґрунтовуючи у поданій касаційній скарзі підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 1 частини 2 статті 287 ГПК України, послалось на неправильне застосування судами попередніх положень статей 203, 215, 216 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), без урахування висновків щодо застосування цих норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Великої Палати Верховного від 22.09.2022 у справі № 125/2157/19, від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18, від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 20.07.2022 у справі № 910/5201/19, від 05.10.2022 у справі № 923/199/21 та у справі № 922/1830/19, від 26.06.2019 у справі № 587/430/16-ц, у постановах Верховного Суду від 29.08.2023 у справі № 912/1550/22, від 10.09.2021 у справі № 909/207/20, від 30.07.2020 у справі № 670/23/18, від 25.06.2019 у справі № 910/17792/17; а також на неправильне застосування судами попередніх інстанцій положень статті 261 ЦК України, без урахування висновків щодо застосування цієї норми права, викладених у постанові Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 910/5349/18 та у постанові Вищого господарського суду України від 18.07.2017 у справі № 920/652/16.

Касаційне провадження у цій справі зупинялося до закінчення перегляду об`єднаною палатою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду судового рішення у справі № 917/1173/22, за результатами якого висловлено висновки щодо застосування положень Закону України «Про освіту» при вирішенні спорів про визнання недійсними, як оспорюваних правочинів, договорів оренди нежитлових приміщень, які входять до складу об`єкта освіти (навчального закладу державної або комунальної форми власності), але використовуються не за освітнім призначенням.

Крім того, суд касаційної інстанції зазначає, що висновки щодо застосування положень Закону України «Про освіту» у подібних правовідносинах також були висловлені Верховним Судом у постановах від 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22 після подання прокурором касаційної скарги у справі, що розглядається.

Такі висновки в силу частини 4 статті 300 ГПК України підлягають врахуванню судом касаційної інстанції, який не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги.

З урахуванням зазначених приписів процесуального законодавства та критеріїв подібності правовідносин, визначених Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19, правовідносини у справах № 917/1173/22, № 924/391/23, № 910/14998/22 та у справі № 906/5/23, що розглядається, є подібними, тому суд касаційної інстанції враховує висновки, викладені у зазначених вище постановах.

Так, у справі № 917/1173/22 об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду зазначила наступне.

Положення частини 2 статті 16 ЦК України та статті 20 ГК України передбачають такий спосіб захисту порушеного права, як визнання недійсним правочину (господарської угоди).

Статтею 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до частин 1, 3 статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1- 3, 5 та 6 статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

У розумінні наведених положень законодавства оспорювати правочин у суді може одна із сторін правочину або інша заінтересована особа. За відсутності визначення поняття «заінтересована особа» такою особою є кожен, хто має конкретний майновий інтерес в оспорюваному договорі.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним, спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, щоб предмет правочину перебував у власності конкретної особи чи щоб сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав.

Особа, яка звертається до суду з позовом про визнання недійсним договору (чи його окремих положень), повинна довести конкретні факти порушення її майнових прав та інтересів, а саме: має довести, що її права та законні інтереси як заінтересованої особи безпосередньо порушені оспорюваним договором і в результаті визнання його (чи його окремих положень) недійсним майнові права заінтересованої особи буде захищено та відновлено.

Реалізуючи право на судовий захист і звертаючись до суду з позовом про визнання недійсним правочину, стороною якого не є, позивач зобов`язаний довести (підтвердити) в установленому законом порядку, яким чином оспорюваний ним договір порушує (зачіпає) його права та законні інтереси, а суд, у свою чергу, - перевірити доводи та докази, якими позивач обґрунтовує такі свої вимоги, і в залежності від встановленого вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту позивача. Відсутність порушеного або оспорюваного права позивача є підставою для ухвалення рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин.

У справі № 910/169/23, що розглядається, суди попередніх інстанцій, проаналізувавши повноваження Міністерства культури та інформаційної політики України щодо спірного майна, яке є предметом оренди за оспорюваним договором, та дослідивши переписку прокурора з позивачем, дійшли обґрунтованого висновку про наявність у прокурора підстав для представництва його інтересів та правильність визначення Міністерства культури та інформаційної політики України як органу, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження.

Крім того, об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 зазначила, що вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

Законодавець встановлює, що наявність підстав для визнання правочину недійсним має визначатися судом на момент його вчинення. Для такого визнання з огляду на приписи статті 5 ЦК України суд має застосувати акт цивільного законодавства, чинний на момент укладення договору. Такі висновки сформульовано також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 13.07.2022 у справі № 363/1834/17.

Правовідносини, що виникають у процесі реалізації конституційного права людини на освіту, права та обов`язки фізичних і юридичних осіб, які беруть участь у реалізації цього права, а також компетенція державних органів та органів місцевого самоврядування регулювалися положеннями Закону України «Про освіту» (у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди від 28.03.2011 № 5811).

Відповідно до частини 2 статті 18 та частини 1 статті 63 Закону України «Про освіту» навчальні заклади, засновані на загальнодержавній або комунальній власності, мають статус державного навчального закладу. Матеріально-технічна база навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти включає будівлі, споруди, землю, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло та інші цінності. Майно навчальних закладів та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених чинним законодавством.

Об`єкт освіти - це не тільки навчальний заклад, а й будівлі, споруди, землі, комунікації, обладнання та інші цінності підприємств системи освіти (аналогічний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 25.07.2018 у справі № 906/143/17, від 10.10.2018 у справі № 917/1934/17).

Згідно з імперативними положеннями частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» об`єкти освіти і науки, що фінансуються з бюджету, а також підрозділи, технологічно пов`язані з навчальним та науковим процесом, не підлягають приватизації, перепрофілюванню або використанню не за призначенням.

Пунктом 3.19 Державних санітарних правил і норм влаштування, утримання загальноосвітніх навчальних закладів та організації навчально-виховного процесу ДСанПіН 5.5.2.008-01, затверджених постановою Головного державного санітарного лікаря України від 14.08.2001 № 63, передбачено, що здача в оренду території, будівель, приміщень, обладнання підприємствам, установам, організаціям іншим юридичним та фізичним особам для використання, що не пов`язано з навчально-виховним процесом, не дозволяється.

Вирішальним в аспекті неухильного дотримання вимог зазначеної норми законодавець визначає обов`язкове використання об`єктів освіти і науки, що фінансуються з бюджету, за цільовим призначенням, тобто тісну пов`язаність з навчально-виховним процесом мети такого використання (в тому числі на умовах оренди). Невикористання певного приміщення навчальним закладом не свідчить про неприналежність цього приміщення до об`єкта освіти. Таким чином, за змістом положень частин 1, 4 статі 61, частини 5 статті 63 Закону України «Про освіту» нежитлові приміщення, які становлять матеріально-технічну базу об`єктів освіти, не можуть використовуватися не за освітнім призначенням, а можуть бути передані в оренду виключно для діяльності, пов`язаної з навчально-виховним чи навчально-виробничим процесом. При цьому саме по собі невикористання навчальним закладом приміщень для навчального процесу не надає права передавати їх в оренду з іншою метою, ніж пов`язаною з освітньою діяльністю самого навчального закладу, а недостатнє фінансування державного чи комунального навчального закладу також не є підставою для використання об`єктів освіти для цілей, не пов`язаних з освітньою діяльністю.

При цьому, на час укладення додаткової угоди від 27.08.21 № 5811/04 положення Закон України «Про освіту» у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору оренди від 28.03.2011 № 5811, втратили чинність у зв`язку із прийняттям нового Закону України «Про освіту».

Так, за змістом частини першої статті 79 Закону України «Про освіту» (тут і далі у редакції, чинній на час укладення додаткової угоди) джерелами фінансування суб`єктів освітньої діяльності відповідно до законодавства можуть, зокрема, бути: доходи від реалізації продукції навчально-виробничих майстерень, підприємств, цехів і господарств, від надання в оренду приміщень, споруд, обладнання.

Відповідно до частини першої статті 80 Закону України «Про освіту» до майна закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належать, зокрема нерухоме та рухоме майно, включаючи будівлі, споруди, земельні ділянки, комунікації, обладнання, транспортні засоби, службове житло тощо. Майно закладів освіти та установ, організацій, підприємств системи освіти належить їм на правах, визначених законодавством.

У частині четвертій статті 80 Закону України «Про освіту» визначено, що об`єкти та майно державних і комунальних закладів освіти не підлягають приватизації чи використанню для провадження видів діяльності, не передбачених спеціальними законами, крім надання в оренду з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу, з урахуванням визначення уповноваженим органом управління можливості користування державним або комунальним нерухомим майном відповідно до законодавства.

Отже, чинний на момент укладення додаткової угоди від 27.08.21 № 5811/04, Закон України «Про освіту» також містив положення, якими було імперативно передбачено заборону використання майна державних та комунальних закладів освіти не за освітнім призначенням. Надання в оренду майна закладів освіти, як виняток, передбачалося лише з метою надання послуг, які не можуть бути забезпечені безпосередньо закладами освіти, пов`язаних із забезпеченням освітнього процесу або обслуговуванням учасників освітнього процесу.

Такий висновок викладено у постанові Верховним Судом від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.

У справі № 910/169/23, що розглядається, судами попередніх інстанцій встановлено факт передачі ТОВ «Візард системні технології», яке здійснює господарську діяльність, не пов`язану з освітнім процесом, в оренду спірного нерухомого майна з метою розміщення офісу, а в подальшому для будь-якого використання, тобто для діяльності, не пов`язаної з навчально-виховним процесом Київського національного університету театру, кіно і телебачення мені І. К. Карпенка-Карого, у зв`язку з чим суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про обґрунтованість позову в частині визнання недійсним договору оренди від 28.03.2011 (строк дії якого продовжено додатковою угодою від 27.08.21) як укладеного всупереч забороні, встановленій чинним на той час законодавством про освіту (стаття 63 Закон України «Про освіту» в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору, стаття 80 Закону України «Про освіту» у редакції, чинній на час укладення додаткової угоди від 27.08.21).

Такий висновок судів попередніх інстанцій про наявність підстав для визнання недійсним оспорюваного договору оренди відповідає висновкам, викладеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22 та постановах Верховним Судом від 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22.

Підсумовуючи, суд касаційної інстанції вважає доцільним також зазначити, що системний аналіз положень Конституції України (зокрема, статей 53, 92) та Закону України «Про освіту» дає підстави для висновку про те, що на державу покладено обов`язок створювати належні та якісні умови для стимулювання і розвитку освіти. Законодавцем передбачено створення навчальних закладів, в тому числі на основі державної власності, а державне майно, надане навчальним закладам, повинно використовуватись виключно на освітні потреби навчального закладу та з метою сталого розвитку суспільства і держави.

При цьому, дії або бездіяльність навчального закладу щодо використання такого майна прямо кореспондує з конституційним правом громадян на отримання освіти та державним обов`язком щодо створення державою належних умов її надання громадянам та подальшого розвитку.

Отже, неналежне використання такого майна прямо порушує державний інтерес у забезпеченні конституційного права громадян на освіту, соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, інвестування в людський потенціал, сталий розвиток суспільства і держави, оскільки освіта є державним пріоритетом і таке використання не відповідає цілям, визначеним законодавцем.

Щодо вирішення позовної вимоги про повернення спірного нерухомого майна Київському національному університету театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

За змістом абзацу 1 частини 1 статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює для сторін тих прав та обов`язків, які зумовлені його вчиненням, а породжує лише передбачені законом наслідки, пов`язані з його недійсністю. Одним із таких наслідків є реституція. Вона спрямована на відновлення status quo у фактичному та правовому становищі сторін, яке існувало до вчинення недійсного правочину, шляхом нівелювання юридичного значення будь-яких дій, які сторони вчинили на виконання цього правочину. Тому кожна сторона зобов`язана повернути іншій у натурі все, що вона одержала на виконання недійсного правочину (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

За недійсності правочину взаємне повернення сторонами одержаного за ним (двостороння реституція) є юридичним обов`язком, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину. Таке поновлення сторін у попередньому становищі може застосовуватися лише тоді, коли майно, передане за відповідним правочином, залишається у його сторони. У разі неможливості здійснити реституцію у натурі, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, сторони зобов`язані відшкодувати вартість того, що одержали, за цінами, які існують на момент відшкодування (абзац другий частини першої статті 216 ЦК України).

Звертаючись до висновку, викладеному у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, суд касаційної інстанції враховує висловлену правову позицію, що правовим наслідком визнання недійсним договору оренди об`єкта освіти є повернення орендованого приміщення відповідно до статті 216 ГПК України. При цьому, правило статті 216 ЦК України застосовується виключно до сторін правочину, а двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину.

З матеріалів справи № 910/169/23, що розглядається вбачається, що оспорюваний договір оренди від 28.03.2011 № 5811 з урахуванням додаткової угоди від 27.08.2021 № 5811/04, укладено між РВ ФДМ України по місту Києву (орендодавець), ТОВ «Візард Системні Технології» (орендар) та Київським національним університетом театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого (балансоутримувач).

Визнавши оспорюваний договір недійсним, суд першої інстанції, з висновком якого погодився суд апеляційної інстанції, дійшов правильного висновку про задоволення позовної вимоги про повернення балансоутримувачу за актом повернення спірних нежитлових приміщень.

Такий висновок судів попередніх інстанцій щодо застосування наслідків недійсності правочину відповідає висновкам, наведеним у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22.

При цьому, суди попередніх інстанцій обґрунтовано не застосували до спірних правовідносин позовну давність, встановивши з урахуванням встановлених обставин справи та заявлених позовних вимог (визнання недійсним договору оренди від 28.03.2011 № 5811 з урахуванням продовження дії договору додатковою угодою від 27.08.2021 № 5811/04) подання прокурором в інтересах держави в особі Міністерства культури та інформаційної політики України позову в межах позовної давності.

Суд касаційної інстанції не бере до уваги правовий висновок щодо визначення часу виникнення права на позов, наведений у постанові Верховного Суду від 23.02.2021 у справі № 910/5349/18, з огляду на те, що висновки судів попередніх інстанцій не суперечать такому висновку, оскільки зроблені судами за інших обставин справи.

За таких обставин суд касаційної інстанції не вбачає підстав для скасування законних та обґрунтованих судових рішень судів попередніх інстанцій.

Наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги.

Згідно з пунктом 1 частини 1 статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

За змістом статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Ураховуючи наведене, а також керуючись принципом верховенства права та положеннями частини 4 статті 300 цього Кодексу, Верховний Суд врахувавши висновки, викладені у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 16.02.2024 у справі № 917/1173/22, у постановах Верховного Суду від 10.01.2024 у справі № 924/391/23, від 14.02.2024 у справі № 910/14998/22, переглянувши оскаржувані судові рішення, дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції та рішення суду першої інстанції - без змін.

Судовий збір за подання касаційної скарги в порядку статті 129 ГПК України покладається на скаржника.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу Регіонального відділення Фонду державного майна України по місту Києву залишити без задоволення.

2. Постанову Північного апеляційного господарського суду від 07.11.2023 та рішення Господарського суду міста Києва від 15.06.2023 у справі № 910/169/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя І. С. Берднік

Судді: В. А. Зуєв

І. С. Міщенко