Рішення

від 22.04.2024 по справі 300/6920/23

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІВАНО-ФРАНКІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

"22" квітня 2024 р. справа № 300/6920/23

м. Івано-Франківськ

Івано-Франківський окружний адміністративний суд в складі головуючого судді Панікара І.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, Маріупольської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі позивач) звернулася до суду з адміністративним позовом до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, Маріупольської міської ради (далі відповідач), у якому просить суд:

- визнати противоправними дії відповідача щодо невиплати ОСОБА_1 , компенсації за 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи з 02.01.2019 по 01.01.2020, при звільненні, шляхом утримання з заробітної плати позивача оплату надмірно використаної щорічної основної відпустки терміном 15 календарних днів за періоди роботи 02.01.2019 по 01.01.2020, у розмірі 3304,05 грн.;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача суму компенсації за 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи з 02.01.2019 по 01.01.2020, незаконно утриману із заробітної плати, як надмірно використану оплату основної щорічної відпустки тривалістю 15 календарних за період з 02.01.2019 по 01.01.2020, у розмірі 3304,05 грн.;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення рішення.

Позовні вимоги мотивовано тим, що відповідач, власним розпорядженням «Про звільнення ОСОБА_1 », одночасно утримав із заробітної плати останньої оплату за надміру використану відпустку 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період 02.01.2019 по 01.01.2020. При цьому, 20.07.2023 позивачка зверталась засобами електронного зв`язку на офіційний сайт Маріупольської міської ради, з вимогою виплатити заборгованість за 15 днів не використаної відпустки при звільненні, однак 30.08.2023 листом № 56.1-565 від 30.08.2023 ОСОБА_1 відмовлено. Вважаючи таку відмову відповідача у здійсненні перерахунку протиправною, позивач звернулася до суду з цим позовом з метою захисту порушеного права.

По справі здійснювався ряд наступних процесуальних дій.

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 16.10.2023 відкрито провадження в даній адміністративній справі за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи в порядку, визначеному статтею 262 КАС України (а.с.40).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 13.11.2023 клопотання представника відповідача про залучення співвідповідача в адміністративній справі № 300/6920/23 - задоволено. Залучено Маріупольську міську раду до участі у справі №300/6920/23 в якості співвідповідача. Розгляд адміністративної справи № 300/6920/23 - розпочато спочатку (а.с.84-85).

Ухвалою Івано-Франківського окружного адміністративного суду від 07.12.2023 в задоволенні клопотання ОСОБА_1 про витребування доказів відмовлено (а.с.113).

Відповідач Департамент соціального захисту населення Маріупольської міської ради, скористався правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 06.11.2023, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечила. Зокрема, вказала на те, що відповідач не має повноважень щодо нарахування компенсацій за невикористані відпустки або утримання із заробітної плати надміру використаних днів відпустки. Департаментом здійснюється лише виплата всіх нарахованих сум виключно на підставі розпорядження міського голови. Окрім того, представником відповідача вказано щодо пропуску строків звернення до суду (а.с.52-55).

09.11.2023 від позивача, через підсистему «Електронний суд», надійшла відповідь на відзив (а.с.78-79).

Відповідач Маріупольська міська рада, скористалася правом подання відзиву на позовну заяву, який надійшов на адресу суду 28.11.2023, згідно змісту якого, представник відповідача щодо можливості задоволення заявлених позовних вимог заперечив. Зокрема, зазначив, що пунктом 2 частини 2 статті 127 КЗпП України та статтею 22 ЗУ «Про відпустки» передбачено, що у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже отримав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості роботодавець здійснює відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року. Отже, при проведенні остаточного розрахунку із працівником роботодавець має право утримати із зарплати працівника суму відпускних за дні відпустки, надані «наперед». При остаточному розрахунку при звільненні працівника необхідно обчислити суму відпускних, яку було нараховано за дні невідпрацьованого ним періоду, в подальшому із заробітної плати за відпрацьований поточний місяць утримують суму незароблених відпускних. Отже розпорядженням міського голови м. Маріуполя від 01.05.2023 № 119 ОС, позивача було звільнено за угодою сторін з Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради на підставі особистої заяви. Вказане розпорядження крім констатації факту звільнення містить пункт, яким передбачено компенсацію за невикористанні дні відпустки та пункт щодо утримання суми надміру використаної відпустки при звільненні. Окрім того, представником відповідача вказано щодо пропуску строків звернення до суду (а.с.88-91).

04.12.2023 від позивача, через підсистему «Електронний суд», надійшла відповідь на відзив (а.с.100-102)

07.12.2023 від представника Маріупольської міської ради, через підсистему «Електронний суд», надійшло заперечення на відповідь на відзив (а.с.105-102).

Суд, розглянувши у відповідності до вимог статті 262 КАС України справу за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні), дослідивши в сукупності письмові докази, якими сторони обґрунтовують позовні вимоги та заперечення на позов, встановив наступне.

ОСОБА_1 з 02.01.2018 по 03.05.2023 працювала у Департаменті соціального захисту населення Маріупольської міської ради, що підтверджується записами в трудовій книжці (а.с.10-12).

Відповідно до розпорядження міського голови від 01.05.2023 за № 199ос, ОСОБА_1 звільнено 03.05.2023 з посади головного спеціаліста відділу з питань соціально-трудових відносин та нагляду за правильністю призначення та виплати пенсій управління соціальної підтримки департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради за угодо сторін (а.с.14).

Пунктом 2 вищевказаного розпорядження, зокрема, зобов`язано виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані відпустки: 25 календарних днів щорічної додаткової відпустки за стаж роботи в органах місцевого самоврядування більше 10 років; 15 календарних днів основної щорічної відпустки за періоди роботи 02.01.2021- 01.01.2022; 07 календарних днів основної щорічної відпустки за періоди роботи 02.01.2022- 31.03.2022; 18 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи 01.06.2022 - 01.01.2022. Утримано із заробітної плати ОСОБА_1 оплату надміру використаної відпустки: 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи 02.01.2019 01.01.2020.

20.07.2023 позивачка звернулася із заявою до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради про виплату компенсації за 15 днів невикористаної щорічної відпустки та виплатити середній заробіток за час затримки виплати (а.с.21).

Однак, за результатами розгляду вказаної заяви, відповідач, згідно листа за № 56.1-565 від 30.08.2023, відмовив у виплаті компенсації за 15 днів невикористаної щорічної відпустки (а.с.22).

Не погодившись з відмовою відповідача, позивач звернулася до суду за захистом своїх прав та законних інтересів.

Надаючи оцінку правовідносинам, що склались між сторонами, суд виходить з таких підстав та мотивів.

Відповідно до частин 1 та 3 статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України, суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

За вимогами статті 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтю 43 Конституції України встановлено, що кожен має право на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом.

Відповідно до статті 2 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», місцеве самоврядування в Україні - це гарантоване державою право та реальна здатність територіальної громади - жителів села чи добровільного об`єднання у сільську громаду жителів кількох сіл, селища, міста - самостійно або під відповідальність органів та посадових осіб місцевого самоврядування вирішувати питання місцевого значення в межах Конституції і законів України.

Місцеве самоврядування здійснюється територіальними громадами сіл, селищ, міст як безпосередньо, так і через сільські, селищні, міські ради та їх виконавчі органи, а також через районні та обласні ради, які представляють спільні інтереси територіальних громад сіл, селищ, міст.

Як встановлено частиною 1 статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Статтею 2 цього Закону передбачено, що посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету.

Закон України від 07 червня 2001 року № 2493-III «Про службу в органах місцевого самоврядування» (далі Закон № 2493-III), в редакції Закону України № 805-IX від 16.07.2020, регулює правові, організаційні, матеріальні та соціальні умови реалізації громадянами України права на службу в органах місцевого самоврядування, визначає загальні засади діяльності посадових осіб місцевого самоврядування, їх правовий статус, порядок та правові гарантії перебування на службі в органах місцевого самоврядування.

Посадовою особою місцевого самоврядування є особа, яка працює в органах місцевого самоврядування, має відповідні посадові повноваження щодо здійснення організаційно-розпорядчих та консультативно-дорадчих функцій і отримує заробітну плату за рахунок місцевого бюджету (стаття 2 Закону № 2493-III).

Згідно зі статтею 21 Закону № 2493-III посадові особи одержують заробітну плату, розмір якої має забезпечувати достатній життєвий рівень. Умови оплати праці посадових осіб місцевого самоврядування визначаються Кабінетом Міністрів України.

Із врахуванням змісту цієї статті, питання оплати праці, що не врегульовані положеннями цього закону вирішуються із застосуванням законодавства про працю.

В даній справі позивачка просить суд визнати противоправними дії Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради щодо невиплати компенсації за 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період з 02.01.2019 по 01.01.2020, при звільненні, шляхом утримання із заробітної плати оплату за надмірно використану щорічну основну відпустку терміном 15 календарних днів за періоди роботи 02.01.2019 по 01.01.2020, у розмірі 3304,05 грн.; стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача суму компенсації за 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи з 02.01.2019 по 01.01.2020, незаконно утриману із заробітної плати, як надмірно використану оплату основної щорічної відпустки тривалістю 15 календарних за період з 02.01.2019 по 01.01.2020, у розмірі 3304,05 грн.

В даному аспекті суд зазначає наступне.

Згідно статті 22 Закону України «Про відпустки» у разі звільнення працівника до закінчення робочого року, за який він уже одержав відпустку повної тривалості, для покриття його заборгованості власник або уповноважений ним орган провадить відрахування із заробітної плати за дні відпустки, що були надані в рахунок невідпрацьованої частини робочого року.

Суд зазначає, що положеннями статті 127 Кодексу законів про працю України та статті 26 Закону України «Про оплату праці» передбачено можливість відрахувань із заробітної плати на підставі відповідного наказу (розпорядження) та виключно у випадках передбачених законодавством України.

Як встановлено судом, розпорядженням міського голови м. Маріуполь за № 119ос від 01.05.2023 ОСОБА_1 звільнено з посади головного спеціаліста відділу з питань соціально-трудових відносин та нагляду за правильністю призначення та виплати пенсій управління соціальної підтримки департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради за угодою сторін (а.с.14).

Пунктом 2 вищевказаного розпорядження, зокрема, зобов`язано виплатити ОСОБА_1 компенсацію за невикористані відпустки: 25 календарних днів щорічної додаткової відпустки за стаж роботи в органах місцевого самоврядування більше 10 років; 15 календарних днів основної щорічної відпустки за періоди роботи 02.01.2021 - 01.01.2022; 07 календарних днів основної щорічної відпустки за періоди роботи 02.01.2022 - 31.03.2022; 18 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи 01.06.2022 - 01.01.2022. Утримано із заробітної плати ОСОБА_1 оплату надміру використаної відпустки: 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи 02.01.2019 01.01.2020.

В даному випадку, суд зазначає, що відповідно до статті 144 Конституції України органи місцевого самоврядування в межах повноважень, визначених законом, приймають рішення, які є обов`язковими до виконання на відповідній території.

Рішення органів місцевого самоврядування з мотивів їх невідповідності Конституції чи законам України зупиняються у встановленому законом порядку з одночасним зверненням до суду.

Згідно з частиною 1 статті 12 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова є головною посадовою особою територіальної громади відповідно села (добровільного об`єднання в одну територіальну громаду жителів кількох сіл), селища, міста.

Відповідно до пункту 10 частини 4 статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова призначає на посади та звільняє з посад керівників відділів, управлінь та інших виконавчих органів ради, підприємств, установ та організацій, що належать до комунальної власності відповідних територіальних громад, крім випадків, передбачених частиною 2 статті 21 Закону України «Про культуру».

Згідно з пунктами 19, 20 частини 4 статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільський, селищний, міський голова здійснює інші повноваження місцевого самоврядування, визначені цим та іншими законами, якщо вони не віднесені до виключних повноважень ради або не віднесені радою до відання її виконавчих органів.

Зокрема, частиною 4 статті 42 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що сільський, селищний, міський голова в межах своїх повноважень останній, приймає рішення та видає їх у вигляді розпоряджень.

Відповідно до статті 59 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні міська рада в межах своїх повноважень приймає нормативні та інші акти у формі рішень.

Частиною 5 вищевказаної статті зазначено, що акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування нормативно-правового характеру набирають чинності з дня їх офіційного оприлюднення, якщо органом чи посадовою особою не встановлено пізніший строк введення цих актів у дію.

Акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування з мотивів їхньої невідповідності Конституції або законам України визнаються незаконними в судовому порядку.

Тобто, виходячи з аналізу вищевказаних норм, розпорядження міського голови, видані в межах його повноважень, є обов`язковими до виконання всіма розташованими або зареєстрованими на відповідній території органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, органами самоорганізації населення, об`єднаннями громадян, підприємствами, установами та організаціями, їхніми посадовими та службовими особами, а також громадянами, які постійно або тимчасово проживають на відповідній території.

Суд звертає увагу, що зі змістом Розпорядження міського голови від 01.05.2023 за № 119ос ОСОБА_1 ознайомлена, окрім того, даний факт не заперечується останньою.

Водночас, суду не надано доказів на підтвердження того, що дане розпорядження, яким, зокрема, утримано із заробітної плати ОСОБА_1 оплату за надміру використану відпустку 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період роботи 02.01.2019 01.01.2020, скасовано або оскаржено в судовому порядку.

Внаслідок чого, суд робить висновок, що відсутні протиправні дії Маріупольської міської ради щодо невиплати компенсації за 15 календарних днів основної щорічної відпустки за період з 02.01.2019 по 01.01.2020 при звільненні, оскільки, відповідач вчиняв дії в межах свої повноважень щодо виконання Розпорядження міського голови м. Маріуполь за № 119ос від 01.05.2023.

З урахуванням вищевикладеного, суд дійшов висновку, що Департамент соціального захисту населення Маріупольської міської ради та Маріупольська міська рада, відмовляючи ОСОБА_1 у проведенні виплати компенсації за 15 днів невикористаної щорічної відпуски, діяли на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Водночас, не можуть бути задоволені судом позовні вимоги в частині зобов`язання стягнути за рахунок бюджетних асигнувань з відповідача середній заробіток за весь період затримки розрахунку по день ухвалення рішення, виходячи із того, що вказані позовні вимоги є похідними, від вимог, які охоплюють собою питання своєчасності розрахунків.

Усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки вищенаведених висновків суду не спростовують.

Щодо посилань відповідача на пропущення позивачем строку для звернення до адміністративного суду з позовом, суд зазначає наступне.

Відповідно до частин 1, 2 статті 122 Кодексу адміністративного судочинства України, позов може бути подано в межах строку звернення до адміністративного суду, встановленого цим Кодексом або іншими законами. Для звернення до адміністративного суду за захистом прав, свобод та інтересів особи встановлюється шестимісячний строк, який, якщо не встановлено інше, обчислюється з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Згідно з частиною 3 статті 122 КАС України, для захисту прав, свобод та інтересів особи цим Кодексом та іншими законами можуть встановлюватися інші строки для звернення до адміністративного суду, які, якщо не встановлено інше, обчислюються з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Таким чином, строк звернення до адміністративного суду - це проміжок часу після виникнення спору у публічно-правових відносинах, протягом якого особа має право звернутися до адміністративного суду із заявою за вирішенням цього спору і захистом своїх прав, свобод чи інтересів. При цьому перебіг такого строку починається з дня, коли особа дізналася або повинна була дізнатися про порушення своїх прав, свобод чи інтересів.

Відповідно до позиції Верховного Суду у складі Судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав, викладеної у постанові від 31.03.2021 у справі № 240/12017/19, для визначення початку перебігу строку для звернення до суду необхідно встановити час коли позивач дізнався або повинен був дізнатись про порушення своїх прав, свобод та інтересів. Позивачу недостатньо лише послатись на необізнаність про порушення його прав, свобод та інтересів; при зверненні до суду він повинен довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого права й саме із цієї причини не звернувся за його захистом до суду протягом шести місяців від дати порушення його прав, свобод чи інтересів чи в інший визначений законом строк звернення до суду. В той же час, триваюча пасивна поведінка такої особи не свідчить про дотримання строку звернення до суду з урахуванням наявної у неї можливості знати про стан своїх прав, свобод та інтересів.

Окрім того, Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (пункт 1 статті 32 зазначеної Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів, та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22.10.1996 за заявами №№22083/93, 22095/93 у справі Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства, пункт 570 рішення від 20.09.2011 за заявою у справі ВАТ Нафтова компанія Юкос проти росії).

Суд звертає увагу на те, що встановлення строків звернення до суду з відповідними позовними заявами законом передбачено з метою дисциплінування учасників адміністративного судочинства та своєчасного виконання ними, передбачених КАС України, певних процесуальних дій. Інститут строків в адміністративному процесі сприяє досягненню юридичної визначеності у публічно-правових відносинах, а також стимулює учасників адміністративного процесу добросовісно ставитися до виконання своїх обов`язків.

Рішенням Конституційного Суду України від 13.12.2011 № 17-рп/2011 визначено, що держава може встановленням відповідних процесуальних строків обмежувати строк звернення до суду, що не впливає на зміст та обсяг конституційного права на судовий захист і доступ до правосуддя.

Поважними причинами визнаються лише ті обставини, які були чи об`єктивно є непереборними, тобто не залежать від волевиявлення особи, що звернулась з позовом, пов`язані з дійсно істотними обставинами, перешкодами чи труднощами, що унеможливили своєчасне звернення до суду. Такі обставини мають бути підтверджені відповідними та належними доказами.

Крім цього, при вирішенні питання щодо дотримання строку звернення до адміністративного суду необхідно чітко диференціювати поняття дізнався та повинен був дізнатись.

Так, під поняттям дізнався необхідно розуміти конкретний час, момент, факт настання обізнаності особи щодо порушених її прав, свобод та інтересів.

Поняття повинен був дізнатися необхідно розуміти як неможливість незнання, високу вірогідність, можливість дізнатися про порушення своїх прав. Зокрема, особа має можливість дізнатися про порушення своїх прав, якщо їй відомо про обставини прийняття рішення чи вчинення дій і у неї відсутні перешкоди для того, щоб дізнатися про те, яке рішення прийняте або які дії вчинені (постанова Верховного Суду від 21.02.2020 № 340/1019/19).

Згідно з частини 5 статті 122 КАС України для звернення до суду у справах щодо прийняття громадян на публічну службу, її проходження, звільнення з публічної служби встановлюється місячний строк.

З наведених положень статті 122 КАС України слідує, що вказана стаття не містить норми, яка б встановлювала строк звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.

Разом із тим, така норма містилася в статті 233 КЗпП України (в редакції, чинній до 19 липня 2023 року), яка застосовувалася в частині строку звернення до суду з позовом щодо стягнення заробітної плати (грошового забезпечення) у разі порушення законодавства про оплату праці.

Такий висновок суду узгоджується із висновком Верховного Суду, викладеним в постанові від 03 серпня 2023 року у справі № 280/6779/22.

Відповідно до частини другої статті 233 КЗпП України (у редакції, чинній до змін, внесених згідно із Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо оптимізації трудових відносин») у разі порушення законодавства про оплату праці працівник має право звернутися до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати без обмеження будь-яким строком.

Відповідно до частин першої та другої статті 233 КЗпП України, в редакції Закону України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116 КЗпП України).

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права. Аналогічний правовий висновок викладений у рішенні Верховного Суду від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22 та від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21.

Разом з тим, Законом України від 01 липня 2022 року № 2352-IX, який набрав чинності з 19 липня 2022 року, частини першу і другу статті 233 КЗпП України викладено у такій редакції: «Працівник може звернутися із заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, крім випадків, передбачених частиною другою цієї статті.

Із заявою про вирішення трудового спору у справах про звільнення працівник має право звернутися до суду в місячний строк з дня вручення копії наказу (розпорядження) про звільнення, а у справах про виплату всіх сум, що належать працівникові при звільненні, - у тримісячний строк з дня одержання ним письмового повідомлення про суми, нараховані та виплачені йому при звільненні (стаття 116)».

Отже, до 19 липня 2022 року КЗпП України не обмежував будь-яким строком право працівника на звернення до суду з позовом про стягнення належної йому заробітної плати. Після цієї дати строк звернення до суду з трудовим спором, у тому числі про стягнення належної працівнику заробітної плати, обмежений трьома місяцями з дня, коли працівник дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права.

Аналогічний правовий висновок викладено у постановах Верховного Суду від 19 січня 2023 року у справі № 460/17052/21, від 06 квітня 2023 року у справі № 260/3564/22, від 25 квітня 2023 року у справі № 380/15245/22.

Водночас, Законом України від 30 березня 2020 року № 540-IX Кодекс законів України про працю доповнено главою XIX такого змісту: « 1. Під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтею 233 цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину».

Карантин в Україні, пов`язаний з COVID-19, розпочався з 12 березня 2020 року (постанова Уряду від 11 березня 2020 року № 211) та закінчився 30 червня 2023 року (постанова Уряду від 27 червня 2023 року № 651).

Тож встановлений статтею 233 КЗпП України строк звернення до суду був продовжений пунктом 1 Прикінцевих положень Кодексу законів про працю України на строк дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19).

Аналогічний висновок викладено у постановах Верховного Суду від 17 серпня 2023 року у справі № 380/14039/2 та від 08 листопада 2023 року у справі № 380/8154/23.

Суд встановив, що позивач 15.07.2023 отримала розрахунковий лист щодо звільнення та 20.07.2023 звернулася до відповідача із заявою про проведення виплати компенсації за 15 днів невикористаної відпустки.

З позовом щодо оскарження дій відповідача щодо відмови у проведенні виплати компенсації позивач звернулася до суду 09.10.2023. Отже, позивач не порушила строку звернення до суду.

Відповідно до частини 1 статті 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із нормами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи несправедливій дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до положень статті 9 КАС України, розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною 1 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

При цьому, в силу положень частини 2 статті 77 вказаного Кодексу, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідач як суб`єкт владних повноважень довів у повному об`ємі правомірність своїх дій.

Зважаючи на встановлені у справі обставини та, з огляду на приписи норм чинного законодавства, які регулюють спірні правовідносини, суд дійшов висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог, внаслідок чого, в задоволенні позову слід відмовити.

З огляду на висновок суду про відмову у задоволенні позову, підстав для розподілу судових витрат, відповідно до вимог статті 139 КАС України, суд не вбачає.

На підставі статті 129-1 Конституції України, керуючись статтями 139, 241-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд, -

ВИРІШИВ:

В задоволенні позову ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Маріупольської міської ради, Маріупольської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання до вчинення дій відмовити.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку. Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складання повного рішення суду.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до Восьмого апеляційного адміністративного суду.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження також може бути поновлений в разі його пропуску з інших поважних причин, крім випадків, визначених частиною другою статті 299 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Учасники справи:

Позивач:

ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ).

Відповідач:

Департамент соціального захисту населення Маріупольської міської ради (код ЄДРПОУ 41336065, проспект Миру, буд. 70, м. Маріуполь, Донецька область, 87500),

Маріупольська міська рада (код ЄДРПОУ 33852448, пр. Миру, 70, м. Маріуполь).

Суддя /підпис/ Панікар І.В.