Рішення

від 09.04.2024 по справі 404/7981/23

КІРОВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КІРОВОГРАДА

Справа № 404/7981/23

Номер провадження 2/404/1872/23

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

09 квітня 2024 року м. Кропивницький

Кіровський районний суд м. Кіровограда у складі:

головуючої судді Варакіної Н.Б.

за участі секретаря Добровольської Т.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Кропивницький позов в.о. керівника Кропивницької окружної прокуратури (ЄДРПОУ 02910025, вул. Є.Чикаленко, 11, м. Кропивницький) в інтересах Держави до Кропивницької міської ради (ЄДРПОУ 26241020, вул. Велика Перспективна, 41, м. Кропивицький), ОСОБА_1 (ІН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) про визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права, скасування реєстрації земельної ділянки,-

В С Т А Н О В И В:

В.о. керівника Кропивницької окружної прокуратури звернувся до суду з позовом в інтересах Держави до Кропивницької міської ради, ОСОБА_1 про визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права, скасування реєстрації земельної ділянки.

В обґрунтування вимог посилається на те, що пред`явлення обласною прокуратурою даної позовної заяви в інтересах держави викликано винятково захистом порушених інтересів держави та здійснюється відповідно до п. 3 ст. 131-1 Конституції України, оскільки відповідно до вказаних положень Конституції та ст. ст. 23, 24 Закону України «Про прокуратуру» однією з функцій, що покладається на прокуратуру України, є представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Рішенням Кіровоградської міської ради № 1271 від 19.10.2004 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 356,00 кв.м по АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови. У подальшому Кіровоградським міським управлінням земельних ресурсів виданий ОСОБА_2 державний акт на земельну ділянку КР № 051953. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27.09.2019 державним реєстратором Міської ради міста Кропивницького проведено реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 за ОСОБА_2 , як підставу для її вчинення вказано державний акт на земельну ділянку КР № 051953 від 10.02.2005 виданий Кіровоградським міським управлінням земельних ресурсів. В подальшому 21.11.2019 ОСОБА_2 розпорядився вказаною земельною ділянкою з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 та подарував її відповідно до нотаріально посвідченого договору дарування ОСОБА_1 . Вказана земельна ділянка віднесена до земель водного фонду, розташована в прибережній захисній смузі річки Інгул у місті Кропивницькому, а тому неправомірно передана у власність ОСОБА_2 як земельна ділянка житлової та громадської забудови. Публічна кадастрова карта України містить інформацію щодо розташування спірної земельної ділянки, з її викопіювання вбачається, що земельна ділянка із кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 повністю накладається на землі водного фонду, а саме на 50 метрову прибережну захисну смугу річки Інгул у місті Кропивницькому. В провадженні Кропивницького районного управління поліції ГУНП в Кіровоградській області перебуває кримінальне провадження № 42023122010000082 від 19.04.2023 року, за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 2 ст. 197-1 КК України за фактом самовільного зайняття земельних ділянок в тому числі незаконне їх вибуття із комунальної власності та самовільне будівництво будівель або споруд на самовільно зайнятій земельній ділянці. На підставі постанови про залучення спеціаліста для участі в огляді від 06.09.2023, в якості спеціаліста у сфері інжинірингу, геології та геодезії сертифікованого інженера-землевпорядника ФОП ОСОБА_3 провівши комплекс робіт на прилеглій території до земельної ділянки з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 зробив висновок, що відстань від межі земельної ділянки до урізу води річки Інгул становить від 9,31 метри до 9,47 метрів. Просить:

1. Визнати недійсним рішення Кіровоградської міської ради № 1271 від 19.10.2004, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 356,00 кв.м по АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови;

2. Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 21.11.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про дарування земельної ділянки площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020;

3. Скасувати державну реєстрацію речового права - права власності ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис - 34257410 щодо земельної ділянки площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1926532935101), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

4. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 площею 0,0356 га, вчинену 21.11.2019 у Державному земельному кадастрі.

Судові витрати стягнути з відповідачів на користь Кіровоградської обласної прокуратури.

Ухвалою суду від 25.09.2023 відкрито загальне провадження у справі.

Ухвалою суду від 29.02.2024 закрито підготовче провадження, провадження у частині вимог до ОСОБА_2 закрито в зв`язку із смертю останнього.

В судовому засіданні прокурор позов підтримав, посилаючись на обставини, викладені у позові.

Представник Міської ради міста Кропивницького позов визнав.

Представник ОСОБА_1 адвокат Любченко В.М. вимоги не визнав, суду пояснив, що прокурор не обґрунтував підстави для представництва інтересів держави, а тому він не мав права звертатись з відповідним позовом. Прокуратура здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом (пункт 3 статті 131-1 Конституції України). Прокурор, звертаючись до суду, повинен обґрунтувати бездіяльність компетентного органу. Для встановлення того, які дії вчинить останній, прокурор до нього звертається до подання позову у порядку, передбаченому статтею 23 Закону України «Про прокуратуру», фактично надаючи цьому органу можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом перевірки виявлених прокурором фактів порушення законодавства, а також вчинення дій для виправлення цих порушень, зокрема подання позову чи повідомлення прокурора про відсутність порушень, які вимагають звернення до суду. Захищати інтереси держави повинні насамперед відповідні компетентні органи, а не прокурор. Останній не повинен вважатися альтернативним суб`єктом звернення до суду і замінювати компетентний орган, який може та бажає захищати інтереси держави (Постанова Великої Палати Верховного Суду від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 (пункт 45)). Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)). Щодо правового обґрунтування звернення прокурора до суду. Основною тезою всього цього розділу є те, що спірна земельна ділянка на думку прокурора відноситься до земель водного фонду, а Кропивницька міська рада нібито в порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України змінила цільове призначення цієї земельної ділянки з земель водного фонду на землі житлової забудови та згодом прийняла рішення про передачу даної земельної ділянки у приватну власність, що і стало підставою для звернення до суду з відповідним позовом та вимогами. Але з такими твердженнями прокурора не можливо погодитись у зв`язку з наступним. Історія цього району, кварталу на якій розташована спірна земельна ділянка розпочалась не в період існування Кропивницької міської ради, а ще в 1954 році, саме тоді в перше Постановою Ради Міністрів Української PCP № 1924-167с від 22.12.1954 року було затверджено генеральний план м. Кіровограда, в якому було чітко визначено, що спірна земельна ділянка знаходиться в зоні території кварталів одноповерхової житлової забудови. Тому з огляду на викладене спірна земельна ділянка мала цільове призначення для житлової забудови, з 1954 року і ця дата це лише офіційне документальне підтвердження, але житлова забудова на цьому місці була набагато раніше. Річка Інгул на момент виникнення житлової забудови на цьому кварталі мала зовсім інше русло і було набагато віддалене від житлової забудови, але на при кінці 1979 року річка Інгул отримала нове штучне русло те яке ми бачимо зараз. Прокурор не надав доказів, роблячи запит до Регіонального офісу водних ресурсів у Кіровоградській області, якою була річка Інгул колись, чи відносилась спірна земельна ділянка на момент її утворення до земель водного фонду та інше. Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами. За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги. Розмір та межі прибережної захисної смуги у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися. Тобто у межах населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється за проектами землеустрою з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися. Тому в межах існуючих населених пунктів не застосовуються встановлені статтями 60 ЗК України та 88 ВК України нормативні розміри захисних прибережних смуг, оскільки протилежне позбавило б величезну кількість осіб права на земельні ділянки, отримані за часів існування нормативних актів, що по- іншому регулювали вказані питання, які отримали земельні ділянки у порядку, встановленому законом. Відповідно до частини п`ятої статті 87 ВК України зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами. Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 87 ВК України). Згідно з пунктами 1, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок), розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад. За змістом пунктів 4, 5 Порядку проекти водоохоронних зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад. Пунктом 10 Порядку передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови. Виконавчі комітети місцевих рад зобов`язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях (частина сьома статті 87 ВК України). Отже, фактичні розміри і межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а для визначення, встановлення та закріплення меж прибережної захисної смуги, та, як наслідок, віднесення цієї території до земель водного фонду. Інформування усіх заінтересованих осіб щодо меж водоохоронних зон виконує з одного боку функцію захисту прав та інтересів громади, а з іншого - конкретної особи, яка бажає отримати земельну ділянку, що межує з землями водного фонду. Матеріали цивільної справи не містять доказів того, що органами місцевого самоврядування чи органами державної влади виконувалися дії із замовлення проекту визначення меж прибережних захисних смуг, затвердження відповідної землевпорядної документації та інформування про це заінтересованих осіб. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Органи місцевого самоврядування, які не виконали свого обов`язку щодо встановлення захисних смуг, не можуть отримувати будь-які переваги і вигоду від своїх протиправних дій, оскільки зазначений позов пов`язаний саме з порушенням органу місцевого самоврядування вимоги про визначення у населеному пункті прибережної смуги, а потім і виділ земельної ділянки, яка може бути землями водного Фонду. Законодавством України передбачений порядок, який полягає у розробці відповідного проекту землеустрою, та визначення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг. Віднесення спірних земельних ділянок то земель прибережної захисної смуги та категорії земель водного фонду, без відповідних доказів, що підтверджували б існування таких обставин, є порушенням статті 60 ЦПК України. Кропивницька міська рада та Регіональний офіс водних ресурсів у Кіровоградській області ніколи навіть не намагались розробити проект землеустрою, та визначити на його підставі землі водоохоронних зон та прибережних захисних смуг, в місті Кропивницькому в цілому, вже не кажучи про спірну земельну ділянку, тому твердження прокурора, що хтось, колись змінив цільове призначення земельної ділянки є необгрунтованим, оскільки для того щоб щось змінити треба спочатку щось створити. Щодо обраного способу захисту інтересів держави. Спосіб захисту в даному випадку є неправильним у зв`язку з наступним. Негаторний позов визначають як позов власника про усунення будь-яких перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження майном, навіть якщо ці порушення не пов`язані з позбавленням права володіння (стаття 391 ЦК України). Можна зробити висновок, що негаторний позов - це позов про усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпорядження своїм майном. І умовами його пред`явлення є: 1) позивач є власником речі; 2) поведінка відповідача є протиправною; 3) на момент пред`явлення позову протиправна поведінка має тривати і перешкоджати користуватися майном його власнику. Позивач за негаторним позовом має право вимагати усунути наявні перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від учинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Цей спосіб захисту спрямовано на усунення порушень прав власника, не пов`язаних із позбавленням його володіння майном (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц). З огляду на наведені визначення Велика Палата Верховного Суду в постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц зробила висновок, що визначальним критерієм для розмежування віндикаційного й негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду. Під час вирішення питання про віднесення заявленого у справі позову до віндикаційного чи негаторного, які є різновидами способів захисту права власності, поняття володіння потрібно розглядати як складову змісту такого права у розумінні положень частини першої статті 317 ЦК України. У постанові від 04 липня 2018 року у справі № 653/1096/16-ц Велика Палата Верховного Суду зазначила, що для цілей визначення наявності в особи права володіння нерухомим майном має бути застосовано принцип реєстраційного підтвердження володіння, який полягає в тому, що особа, яка зареєструвала право власності на об`єкт нерухомості, набуває щодо нього всіх повноважень власника, визначених у частині першій статті 317 ЦК України, зокрема набуває й право володіння. В даному випадку ОСОБА_2 10.02.2005 року отримав державний акт на право власності на спірну земельну ділянку. Згодом відповідна земельна ділянка була зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про, що було створено запис про речове право № 34257410. 21.11.2019 року ОСОБА_2 відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_1 шляхом укладання договору дарування, про що також зроблено відповідні записи в реєстрі. Тобто право власності на спірну земельну ділянку перейшло від ОСОБА_2 до ОСОБА_1 , і на час звернення прокурора з позовом земельна ділянка зареєстрована як власність ОСОБА_1 . Тому підстав для висновку про необхідність звернення з негаторним позовом не вбачається. З огляду на викладене стає зрозуміло позивачем обраний не правильний спосіб захисту, що в свої чергу є підставою для відмови у задоволенні позову. Практикою ЄСПЛ, а саме, пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності. Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади. За висновком Європейського суду з прав людини в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення нього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції». Обґрунтування пропущення строку позовної давності. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України). Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України. Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності необхідно керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження щодо захисту цього права, тобто прокурор. При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути і прокурор, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. Іншого правила щодо визначення початку перебігу позовної давності частина перша статті 261 ЦК України не містить. За частиною сьомою статті 261 ЦК України винятки з правил, установлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом. Відповідно до положень частини третьої статті 23 Закону № 1697-УІІ прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Абзацами першим, другим частини четвертої статті 23 Закону № 1697-УІІ передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. До того ж абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо. Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 ЦПК України (повернення позовної заяви). Наведене свідчить, що прокурор не є особою, через яку держава або територіальна громада безпосередньо реалізує свої повноваження, визначені законом. Інтерес прокурора має виключно процесуальний характер. Тобто прокурор не є особою, права якої порушено. Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду першої інстанції), відповідно до якої прокурор має процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду. Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею, довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів, що є сталою практикою ВС. Зі справи вбачається, що спірні правовідносини виникли у 2004 році, коли видавалося рішення ради (від 19.10.2004 року № 1271) про затвердження проекту землеустрою і передання у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку (від 10.02.2005 року). З позовом до суду прокурор звернувся у вересні 2023 році, тобто через дев`ятнадцять років після виникнення спірних правовідносин. Тобто строк позовної давності пропущено позивачем, а заяви про поновлення такого строку до позову позивачем не надано, що в свою чергу є додатковою підставою для відмови у задоволенні позову. Просив у задоволенні позову відмовити.

Заслухавши пояснення учасників справи, дослідивши докази, суд приходить до висновку, що позов задоволенню не підлягає з наступних підстав.

Судом встановлено, що Рішенням Кіровоградської міської ради № 1271 від 19.10.2004 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 356,00 кв.м по АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови.

ОСОБА_2 10.02.2005 отримав державний акт на право власності на спірну земельну ділянку, яка зареєстрована в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно про, що створено запис про речове право № 34257410.

21.11.2019 ОСОБА_2 відчужив спірну земельну ділянку на користь ОСОБА_1 шляхом укладання договору дарування.

Кіровоградським міським управлінням земельних ресурсів виданий державний акт на земельну ділянку КР № 051953 ОСОБА_2 .

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно 27.09.2019 державним реєстратором Міської ради міста Кропивницького проведено реєстрацію права власності на земельну ділянку площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 за ОСОБА_2 , як підставу для її вчинення вказано державний акт на земельну ділянку КР № 051953 від 10.02.2005 виданий Кіровоградським міським управлінням земельних ресурсів.

Позивач посилається на те, що зазначена земельна ділянка віднесена до земель водного фонду, розташована в прибережній захисній смузі річки Інгул у місті Кропивницький, а тому неправомірно передана у власність ОСОБА_2 як земельна ділянка житлової та громадської забудови.

Крім того, зазначає, що Кропивницькою міською радою, в порушення вимог ст. 20 Земельного кодексу України, змінено цільове призначення земель водного фонду на землі житлової та громадської забудови, що є підставою для визнання недійсним рішення про передачу в приватну власність спірної земельної ділянки.

Доказів наявності рішення про зміну цільового призначення земельної ділянки Кропивницькою міською радою прокурором не надано.

Представником відповідача надані відомості про те, що Постановою Ради Міністрів Української PCP № 1924-167с від 22.12.1954 затверджено генеральний план м. Кіровограда, в якому чітко визначено, що спірна земельна ділянка знаходиться в зоні території кварталів одноповерхової житлової забудови.

З огляду на викладене спірна земельна ділянка мала цільове призначення для житлової забудови, з 1954 року.

Представник відповідача наголосив на тому, що річка Інгул на момент виникнення житлової забудови на цьому кварталі мала зовсім інше русло і було набагато віддалене від житлової забудови, але наприкінці 1979 року річка Інгул отримала нове штучне русло те яке є зараз.

Зазначене питання позивач не дослідив, доказів щодо цих фактів не надав.

Відповідно до частини першої статті 58 ЗК України до земель водного фонду належать землі, зайняті прибережними захисними смугами вздовж морів, річок та навколо водойм, крім земель, зайнятих лісами.

За положеннями статті 60 ЗК України та статті 88 ВК України вздовж річок, морів і навколо озер, водосховищ та інших водойм з метою охорони поверхневих водних об`єктів від забруднення і засмічення та збереження їх водності у межах водоохоронних зон виділяються земельні ділянки під прибережні захисні смуги.

Розмір та межі прибережної захисної смуги у межах існуючих населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється з урахуванням конкретних умов, що склалися.

У межах населених пунктів прибережна захисна смуга встановлюється за проектами землеустрою з урахуванням містобудівної документації та конкретних умов, що склалися.

Тому в межах існуючих населених пунктів не застосовуються встановлені статтями 60 ЗК України та 88 ВК України нормативні розміри захисних прибережних смуг, оскільки протилежне позбавило б величезну кількість осіб права на земельні ділянки, отримані за часів існування нормативних актів, що по-іншому регулювали вказані питання, які отримали земельні ділянки у порядку, встановленому законом.

Відповідно до частини п`ятої статті 87 ВК України зовнішні межі водоохоронних зон визначаються за спеціально розробленими проектами.

Порядок визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режим ведення господарської діяльності в них встановлюються Кабінетом Міністрів України (частина шоста статті 87 ВК України).

Згідно з пунктами 1, 5 Порядку визначення розмірів і меж водоохоронних зон та режиму ведення господарської діяльності в них, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 травня 1996 року № 486 (у редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин) (далі - Порядок), розміри і межі водоохоронних зон визначаються проектом на основі нормативно-технічної документації. Проекти цих зон розробляються на замовлення фізичних та юридичних осіб, узгоджуються з власниками землі, землекористувачами, Мінприроди, Держводагентством та територіальними органами Держземагентства, а на території Автономної Республіки Крим - з органами виконавчої влади Автономної Республіки Крим з питань екології та природних ресурсів, водного господарства та земельних ресурсів і затверджуються відповідними місцевими органами виконавчої влади або виконавчими комітетами рад.

За змістом пунктів 4, 5 Порядку проекти водоохоронних зон розробляються на замовлення органів водного господарства та інших спеціально уповноважених органів, узгоджуються з органами Мінекоресурсів, Держводгоспу, Держкомзему, власниками землі, землекористувачами і затверджуються відповідними місцевими органами державної виконавчої влади та виконавчими комітетами рад.

Пунктом 10 Порядку передбачено, що на землях міст і селищ міського типу розмір водоохоронної зони, як і прибережної захисної смуги, встановлюється відповідно до існуючих на час встановлення водоохоронної зони конкретних умов забудови.

Виконавчі комітети місцевих рад зобов`язані доводити до відома населення, всіх заінтересованих організацій рішення щодо меж водоохоронних зон і прибережних захисних смуг, а також водоохоронного режиму, який діє на цих територіях (частина сьома статті 87 ВК України).

Фактичні розміри і межі прибережних захисних смуг існують не в силу їх законодавчого закріплення, а для визначення, встановлення та закріплення меж прибережної захисної смуги, та, як наслідок, віднесення цієї території до земель водного фонду. Інформування усіх заінтересованих осіб щодо меж водоохоронних зон виконує з одного боку функцію захисту прав та інтересів громади, а з іншого - конкретної особи, яка бажає отримати земельну ділянку, що межує з землями водного фонду.

В матеріалах справи відсутні докази того, що органами місцевого самоврядування чи органами державної влади виконувалися дії із замовлення проекту визначення меж прибережних захисних смуг, затвердження відповідної землевпорядної документації та інформування про це заінтересованих осіб.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Законодавством України передбачений порядок, який полягає у розробці відповідного проекту землеустрою, та визначення на його підставі земель водоохоронних зон та прибережних захисних смуг.

Представник відповідача посилається, зокрема, на те, що прокурор не мав права звертатися до суду із позовом. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 20.06.2023 у справі № 633/408/18, розглянувши питання повноважень прокурора щодо захисту прав держави в суді, у постанові у справі зазначила наступне.

Згідно зі статтею 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Частиною другою статті 4 ЦПК України передбачено, що у випадках, встановлених законом, до суду можуть звертатися органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб або державних чи суспільних інтересах.

Передумовою участі органів та осіб в цивільному процесі є набуття ними цивільного процесуального статусу органів та осіб, яким законом надано право представляти інтереси інших суб`єктів, та наявність процесуальної правосуб`єктності, яка передбачає процесуальну правоздатність і процесуальну дієздатність.

Згідно з пунктом 3 частини першої та частиною другою статті 131-1 Конституції України в Україні діє прокуратура, яка здійснює представництво інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом. Організація та порядок діяльності прокуратури визначаються законом.

На прокуратуру покладаються функції представництва інтересів громадянина або держави в суді у випадках, визначених цим Законом та главою 12 розділу III ЦПК України (стаття 2 Закону України «Про прокуратуру»; далі - Закон № 1697-VII). Прокуратура виконує функцію нагляду за додержанням прав і свобод людини і громадянина, додержанням законів з цих питань органами виконавчої влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими і службовими особами виключно у формі представництва інтересів громадянина або держави в суді (пункт 1 Розділу ХІІІ Закону № 1697-VII).

Відповідно до пункту 2 Рекомендації Rec (2012) 11 Комітету Міністрів Ради Європи державам-учасникам «Про роль публічних обвинувачів поза системою кримінальної юстиції», прийнятої 19 вересня 2012 року на 1151-му засіданні заступників міністрів, якщо національна правова система надає публічним обвинувачам певні обов`язки та повноваження поза системою кримінальної юстиції, їх місія полягає в тому, щоби представляти загальні або публічні інтереси, захищати права людини й основоположні свободи та забезпечувати верховенство права.

ЄСПЛ звертав увагу на те, що підтримка, що надається прокуратурою одній зі сторін, може бути виправдана за певних обставин, наприклад, при захисті інтересів незахищених категорій громадян (дітей, осіб з обмеженими можливостями та інших категорій), які, ймовірно, не в змозі самостійно захищати свої інтереси, або в тих випадках, коли відповідним правопорушенням зачіпаються інтереси великого числа громадян, або ж у тому разі, коли потрібно захистити інтереси держави (див. mutatis mutandis рішення від 15 січня 2009 року у справі «Менчинська проти росії» (Menchinskaya v. russia, заява № 42454/02, § 35)).

Випадки та порядок представництва прокурором інтересів держави в суді визначені у Законі № 1697-VII, частина третя статті 23 якого визначає, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті, крім випадку, визначеного абзацом четвертим цієї частини.

Відповідно до частини четвертої статті 23 вказаного Закону наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. Прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це громадянина та його законного представника або відповідного суб`єкта владних повноважень. У разі підтвердження судом наявності підстав для представництва прокурор користується процесуальними повноваженнями відповідної сторони процесу. Наявність підстав для представництва може бути оскаржена громадянином чи її законним представником або суб`єктом владних повноважень.

З наведеного можна дійти висновку, що прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави у двох випадках: 1) якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати такий захист у спірних правовідносинах; 2) якщо немає органу державної влади, органу місцевого самоврядування чи іншого суб`єкта владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 37)).

Оскільки повноваження органів влади, зокрема і щодо здійснення захисту законних інтересів держави, є законодавчо визначеними, суд згідно з принципом jura novit curia («суд знає закони») під час розгляду справи має самостійно перевірити доводи сторін щодо наявності чи відсутності повноважень органів влади здійснювати у спосіб, який обрав прокурор, захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц (пункт 69)).

При цьому склад відповідачів визначається прокурором самостійно в кожному конкретному випадку залежно від характеру спірних правовідносин, змісту порушених прав та інтересів держави, суб`єктів, які мають здійснювати захист цих прав та інтересів у відповідній сфері, обраного прокурором способу захисту останніх, який повинен бути ефективним та спрямованим на повне поновлення порушеного або оспорюваного права (тобто не має потребувати додаткового звернення з іншими вимогами до учасників спірних правовідносин) тощо.

У рішенні від 05 червня 2019 року № 4-р(ІІ)/2019 Конституційний Суд України вказав, що стосовно повноваження прокуратури щодо представництва інтересів держави в суді в Основному Законі України міститься застереження «у виключних випадках і в порядку, що визначені законом». Про такі випадки йдеться, зокрема, у частині третій статті 23 Закону № 1697-VII. На думку Конституційного Суду України, це обумовлюється недопущенням свавільного втручання прокуратури у здійснення господарської та статутної діяльності юридичних осіб, досягнення цілей функціонування учасника відповідних правовідносин, виконання ним договірних зобов`язань тощо. При цьому на прокуратуру покладається обов`язок щодо обґрунтування необхідності такого втручання.

У рішенні від 08 квітня 1999 року № 3-рп/99 Конституційний Суд України зазначив, що державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів. Інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, територіальної цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо. Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами органів державної влади, органів місцевого самоврядування.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26 травня 2020 року у справі № 912/2385/18 виснувала про те, що, звертаючись до компетентного органу перед пред`явленням позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону № 1697-VII, прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників як значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних наслідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню, тощо.

Таким чином, за наявності органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист інтересів держави саме у спірних правовідносинах, прокурору достатньо дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону № 1697-VII, і якщо цей компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого незвернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо, чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на те, що якщо підставою для представництва інтересів держави прокурор зазначив відсутність органу, до компетенції якого віднесені повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, цей довід прокурора суд повинен перевірити незалежно від того, чи надав прокурор докази вчинення ним дій, спрямованих на встановлення відповідного органу. Тобто, суд самостійно перевіряє, чи справді відсутній орган, що мав би для захисту інтересів держави звернутися до суду з таким позовом, як заявив прокурор. Процедура, передбачена абзацами третім і четвертим частини четвертої статті 23 Закону України «Про прокуратуру», застосовується тільки до встановлення наявності підстав для представництва інтересів держави в суді у випадку, якщо захист законних інтересів держави не здійснює або неналежним чином здійснює суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження такого захисту (пункт 70 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 587/430/16-ц). Інакше кажучи, прокурор зобов`язаний попередньо, до звернення до суду, повідомити про це відповідного суб`єкта лише тоді, коли той має повноваження здійснювати захист законних інтересів держави у спірних правовідносинах, але не здійснює чи неналежно їх здійснює (пункт 26 постанови Великої Палати Верховного Суду від 15 січня 2020 року у справі № 698/119/18).

Прокурором зазначена процедура недотримана, тому суд приходить до висновку, про відсутність у нього права на звернення до суду з зазначеним позовом.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Як правило, суб`єкт може скористатися не будь-яким, а конкретним способом захисту його права чи інтересу. Такий спосіб здебільшого випливає із суті правового регулювання відповідних спірних правовідносин (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22 серпня 2018 року у справі № 925/1265/16 (пункт 5.6), від 6 лютого 2019 року у справі № 522/12901/17-ц, від 2 липня 2019 року у справі № 48/340 (пункт 6.41), від 1 жовтня 2019 року у справі № 910/3907/18 (пункт 48), від 28 січня 2020 року у справі № 50/311-б (пункт 91), від 19 травня 2020 року у справі № 922/4206/19 (пункт 43), від 22 вересня 2020 року у справі № 910/3009/18 (пункт 88), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункт 75), від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17 (пункт 55); див. також постанову Верховного Суду України від 10 вересня 2014 року у справі № 6-32цс14).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 52 ЗК України).

Вказані способи захисту можуть бути реалізовані шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів відповідно.

Негаторний позов - це позов власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, що можуть призвести до виникнення таких перешкод. Означений спосіб захисту спрямований на усунення порушень прав власника, які не пов`язані з позбавленням його володіння майном.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально-визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Визначальним критерієм для розмежування віндикаційного та негаторного позовів є наявність або відсутність в особи права володіння майном на момент звернення з позовом до суду.

Цивільне законодавство розрізняє право володіння як складову повноважень власника (частина перша статті 317 ЦК України), як різновид речових прав на чуже майно (пункт 1 частини першої статті 395 ЦК України) та як право, що виникає на договірних засадах, тобто договірне володіння.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа останнім, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна.

При цьому Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, і для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не є ефективним способом захисту права власника.

Такий правовий висновок, зокрема, викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (провадження № 14-208цс18, пункт 86), від 21 серпня 2019 року у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 16 червня 2020 року у справі № 372/266/15-ц (провадження № 14-396цс19, пункт 33) та від 02 лютого 2021 року у справі № 925/642/19 (провадження № 12-52гс20, пункт 49).

Крім того, не є належним способом захисту права або інтересу позивача вимога про скасування рішення суб`єкта державної реєстрації прав про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, оскільки воно вичерпує свою дію в момент цієї реєстрації. Такий правовий висновок зроблено Великою Палатою Верховного Суду, зокрема, у постановах від 04 вересня 2018 року у справі № 915/127/18 (провадження № 12-184гс18, пункт 5.17), від 29 травня 2019 року у справі № 367/2022/15-ц (провадження № 14-386цс18, пункт 74), від 05 жовтня 2022 року у справі № 922/1830/19 (провадження № 12-91гс20, пункт 8.1).

Пред`явлення вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права.

Постанова Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 367/2022/15-ц.

У даній справі мета прокурора спрямована на відновлення власником володіння спірною земельною ділянкою. Тому не є належними й ефективними способами захисту вимоги про:

1. Визнати недійсним рішення Кіровоградської міської ради № 1271 від 19.10.2004, яким затверджено технічну документацію із землеустрою щодо встановлення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) та передано ОСОБА_2 у власність земельну ділянку площею 356,00 кв.м по АДРЕСА_2 для будівництва і обслуговування жилого будинку, господарських будівель і споруд (присадибна ділянка) за рахунок земель житлової та громадської забудови;

2. Визнати недійсним договір дарування земельної ділянки від 21.11.2019, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_1 про дарування земельної ділянки площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020;

3. Скасувати державну реєстрацію речового права - права власності ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 ), про що в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно здійснено запис - 34257410 щодо земельної ділянки площею 0,0356 га з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 (реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1926532935101), що розташована за адресою: АДРЕСА_1 .

4. Скасувати державну реєстрацію земельної ділянки з кадастровим номером 3510100000:29:199:0020 площею 0,0356 га, вчинену 21.11.2019 у Державному земельному кадастрі.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» та частиною четвертою статті 10 ЦПК України суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції).

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) друге речення того ж абзацу охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) другий абзац визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі «East/West Alliance Limited» проти України» від 23 січня 2014 року (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04), пункти 166-168).

Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, а останнє - характеризуватися доступністю для заінтересованих осіб, чіткістю, наслідки його застосування мають бути передбачуваними.

Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, то Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах «Рисовський проти України» від 20 жовтня 2011 року (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), пункт 68, «Кривенький проти України» від 16 лютого 2017 року (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07), пункт 45).

ЄСПЛ констатує порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо хоча б один із зазначених критеріїв сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном не буде дотриманий. І навпаки - встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

Критерій законності означає, що втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно здійснюватися на підставі закону чи іншого нормативно-правового акта, що має бути доступним для заінтересованих осіб, чітким та передбачуваним у питаннях застосування та наслідків дії його норм. Сам лише факт, що правова норма передбачає більш як одне тлумачення, не означає, що закон непередбачуваний. Сумніви щодо тлумачення закону, що залишаються, враховуючи зміни в повсякденній практиці, усувають суди в процесі здійснення правосуддя.

Втручання держави в право особи на мирне володіння майном є виправданим, якщо воно здійснюється з метою задоволення суспільного, публічного інтересу, при визначенні якого ЄСПЛ надає державам право користуватися «значною свободою (полем) розсуду». Легітимною метою такого втручання може бути здійснення контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

Пунктом 21 рішення Європейського суду з прав людини у справі «Федоренко проти України» від 30 червня 2006 року визначено, що відповідно до прецедентного права органів, що діють на підставі Конвенції, право власності може бути «існуючим майном» або коштами, включаючи позови, для задоволення яких позивач може обґрунтовувати їх принаймні «виправданими очікуваннями» щодо отримання можливості ефективного використання права власності.

Виходячи зі змісту пунктів 32-35 рішення Європейського суду з прав людини «Стретч проти Сполученого Королівства» від 24 червня 2003 року майном у значенні статті 1 Протоколу 1 до Конвенції вважається законне та обґрунтоване очікування набути майно або майнове право за договором, укладеним з органом публічної влади.

За висновком Європейського суду з прав людини в зазначеній справі «наявність порушень з боку органу публічної влади при укладенні договору щодо майна не може бути підставою для позбавлення нього майна іншої особи, яка жодних порушень не вчинила». Оскільки особу позбавили права на його майно лише з тих підстав, що порушення були вчинені з боку публічного органу, а не громадянина, в такому випадку мало місце «непропорційне втручання у право заявника на мирне володіння своїм майном та, відповідно, відбулось порушення статті 1 Першого протоколу Конвенції».

Згідно з висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, викладеним у постанові від 6 березня 2018 року у справі № 607/15489/15-ц, позовна давність до вимог за негаторним позовом не застосовується, оскільки правопорушення є таким, що триває у часі, а тому цей позов може бути пред`явлений власником майна протягом всього часу, поки триває порушення (пункт 36 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ від 7 лютого 2014 року № 5 «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав»), але вказані приписи поширюються, зокрема, на позови про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Стаття 256 ЦК України визначає позовну давність як строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй матеріальне право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові (стаття 267 ЦК України).

Визначення початку перебігу позовної давності міститься у статті 261 ЦК України.

Відповідно до частини першої статті 261 ЦК України за загальним правилом перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Тому при тлумаченні вимог щодо початку перебігу позовної давності необхідно керуватися тим, що перебіг позовної давності починається від дня, коли про відповідні обставини, тобто про порушення права, довідалася, могла довідатися або зобов`язана була довідатися особа, яка є носієм цього права, а не інша особа, у тому числі й та, якій за законом надано повноваження щодо захисту цього права, тобто прокурор.

При цьому, як у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, так і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою, якою може бути і прокурор, перебіг позовної давності обчислюється з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

За частиною сьомою статті 261 ЦК України винятки з правил, установлених частинами першою та другою цієї статті, можуть бути встановлені законом.

Відповідно до положень частини третьої статті 23 Закону № 1697-УІІ прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу.

Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті.

Абзацами першим, другим частини четвертої статті 23 Закону № 1697-УІІ передбачено, що наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді. Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва. До того ж абзацом другим частини другої статті 45 ЦПК України (у редакції, чинній на час подання позову до суду) передбачено право прокурора з метою представництва інтересів громадянина або держави в суді в межах повноважень, визначених законом, звертатися до суду з позовною заявою, брати участь у розгляді справ за його позовом тощо.

Невиконання прокурором вимог щодо надання суду обґрунтування наявності підстав для здійснення представництва інтересів громадянина або держави в суді має наслідком застосування положень, передбачених статтею 121 ЦПК України (повернення позовної заяви).

Наведене свідчить, що прокурор не є особою, через яку держава або територіальна громада безпосередньо реалізує свої повноваження, визначені законом. Інтерес прокурора має виключно процесуальний характер. Тобто прокурор не є особою, права якої порушено.

Процесуальні права прокурора як особи, якій надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, визначені частиною першою статті 46 ЦПК України (у редакції, чинній на час звернення з позовом до суду першої інстанції), відповідно до якої прокурор має процесуальні права й обов`язки особи, в інтересах якої він діє, за винятком права укладати мирову угоду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що на позови прокурора, які пред`являються від імені держави і направлені на захист права державної власності, поширюється положення статті 257 ЦК України щодо загальної позовної давності, і на підставі частини першої статті 261 цього Кодексу перебіг позовної давності починається від дня, коли особа, яка наділена повноваженнями власника чи користувача земельної ділянки з правом розпорядження нею, довідалася або могла довідатися про порушення своїх прав і законних інтересів.

Законом № 1697-УІІ не встановлено жодних винятків щодо застосування правила, передбаченого частиною першою статті 261 ЦК України. Не наведено й інших законів щодо можливості відліку позовної давності з моменту коли прокурор дізнався про порушення прав держави.

Такі висновки викладено і у постановах Верховного Суду України від 29 жовтня 2014 року № 6-152цс14, від 01 липня 2015 року № 6-178цс15, від 17 лютого 2016 року № 6-2407цс15, від 08 червня 2016 року № 6-3089цс15, від 14 вересня 2016 року № 6-2165цс15, від 16 листопада 2016 року № 6-2469цс16, від 26 жовтня 2016 року № 6-2070цс16, від 21 грудня 2016 року № 6-1503цс16, від 12 квітня 2017 року № 6-1852цс16, від 19 квітня 2017 року № 6-2376цс16 та відповідно від 22 червня 2017 року № 6-1047цс17, від 12 липня 2017 року № 6-2458цс16 та від 15 листопада 2017 року № 6-2304цс16.

Крім того, відповідно до пунктів 29, 34 Висновку № 3 (2008) Консультативної ради європейських прокурорів про «Роль прокуратури за межами сфери кримінального права», прийнятого ССРЕ на 3-му пленарному засіданні (Страсбург, 15-17 жовтня 2008 року), сьогодні діяльність прокурорських служб за межами кримінального права визначається насамперед потребою суспільства у належному захисті прав людини та державних інтересів. У демократичній державі прокурори можуть мати, а можуть і не мати повноваження за межами сфери кримінального права. ССРЕ закликає держави-учасниці, у яких прокурорські служби виконують функції за межами сфери кримінального права, забезпечити реалізацію цих функцій у відповідності з такими принципами, зокрема: в) дії прокурорів за межами сфери кримінального права мають також характеризуватися чесністю та неупередженістю; с) ці функції реалізуються «від імені суспільства та у державних інтересах» з метою забезпечення застосування права з дотриманням основних прав та свобод у межах компетенції, наданої прокурорам за законом, Конвенцією та прецедентним правом Суду; д) діючи за межами сфери кримінального права, прокурори мають користуватися тими ж правами і обов`язками, як будь-яка інша сторона, і не повинні мати привілейоване становище у ході судових проваджень (рівність сторін позову).

Тому надання прокурору більш широких прав щодо відліку початку строку давності, що не надається іншим представникам як позивача, так і інших учасників справи, порушує принцип рівності прав та обов`язків сторін, оскільки представник однієї зі сторін, яким є прокурор, має більш широкі права порівняно з іншими представниками, якими можуть бути адвокати, правники та інші особи, яким закон надає право здійснювати представницькі повноваження у судовому процесі.

Спірні правовідносини виникли у 2004 році, коли видавалося рішення ради (від 19.10.2004 року № 1271) про затвердження проекту землеустрою і передання у власність ОСОБА_2 спірної земельної ділянки та державний акт на право власності на спірну земельну ділянку (від 10.02.2005 року).

З позовом до суду прокурор звернувся у вересні 2023 році, тобто через дев`ятнадцять років після виникнення спірних правовідносин.

Строк позовної давності пропущений позивачем, є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (п. 1 ст. 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення.

Відмовити у задоволенні позову в зв`язку із пропуском строку позовної давності суд може тільки після того, як дійде висновку, щодо обґрунтованості або необґрунтованості позовних вимог.

З вищенаведеного суд приходить до висновку, що прокурор не мав права звернення до суду з зазначеним позовом, та, крім того, ним обраний невірний спосіб захисту, що є підставами для відмови у задоволенні позову.

У постанові КГС ВС у справі № 924/199/20 зазначено, що суд має право відмовити в задоволенні позову лише через те, що позивач обрав неналежний спосіб захисту.

На підставі ст.ст. 387, 388, 391 ЦК, ст.ст. 257, 265, 267, ЦПК України,

В И Р І Ш И В:

У задоволенні позову в.о. керівника Кропивницької окружної прокуратури (ЄДРПОУ 02910025, вул. Є.Чикаленко, 11, м. Кропивницький) в інтересах Держави до Кропивницької міської ради (ЄДРПОУ 26241020, вул. Велика Перспективна, 41, м. Кропивицький), ОСОБА_1 (ІН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) про визнання недійсним рішення, визнання недійсним договору дарування, скасування державної реєстрації права, скасування реєстрації земельної ділянки відмовити.

Стягнути з Кіровоградської обласної прокуратури (ЄДРПОУ 02910025, проспект Європейський, 4, м. Кропивницький) на користь ОСОБА_1 (ІН НОМЕР_1 , АДРЕСА_1 ) витрати на правову допомогу в розмірі 30 000 грн.

Рішення суду може бути оскаржено протягом 30 днів з дня його складення, шляхом подачі апеляційної скарги безпосередньо до Кропивницького апеляційного суду.

Рішення суду складено 22.04.2024.

Суддя Кіровського Н. Б. Варакіна

районного суду

м.Кіровограда