Постанова

від 17.04.2024 по справі 923/17/22

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 квітня 2024 рокум. ОдесаСправа № 923/17/22Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.

при секретарі судового засідання: Герасименко Ю.С.

за участю представників учасників справи:

прокурор Крайнікова І.А.

від ТОВ "Південний регіон" адвокат Ковальова Н.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу

Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон"

на рішення Господарського суду Одеської області від 15.11.2023 (повний текст складено та підписано 20.11.2023, суддя Литвинова В.В.)

у справі №923/17/22

за позовом Першого заступника керівника Херсонської окружної прокуратури Херсонської області в інтересах держави в особі Херсонської міської ради

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон"

про розірвання договору оренди, витребування нерухомого майна

ВСТАНОВИВ

Перший заступник керівника Херсонської окружної прокуратури звернувся до Господарського суду Херсонської області із позовом в інтересах держави в особі позивача -Херсонської міської ради до відповідача - Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон" про розірвання договору № 172-23-065 від 26.12.2003 оренди комунального майна, витребування у відповідача вбудованих приміщень підвалу загальною площею 184,3 м.кв.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 15.11.2023 по справі №923/17/22 позовні вимоги задоволено частково, витребувано у Товариства з обмеженою відповідальністю Південний регіон вбудовані приміщення підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн. розташовані за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3, в решті позову відмовлено.

В мотивах оскаржуваного рішення суд першої інстанції зазначив, що з огляду на те, що строк дії укладеного між сторонами договору оренди продовжувався до 25.09.2020, тобто останній не закінчився 01.07.2020, тому правовідносини щодо його подальшої пролонгації регламентовані Законом України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019, яким визначено, зокрема що договори оренди можуть бути продовжені на той самий строк, на який вони були укладені, на підставі заяви орендаря про продовження договору, поданої орендодавцю не пізніше ніж за три місяці до закінчення строку дії договору оренди.

Втім, як зазначено судом першої інстанції, докази своєчасного звернення відповідача до позивача з відповідною заявою щодо продовження договору оренди у матеріалах справи відсутні.

З огляду на таке, місцевий господарський суд дійшов висновку, що договір оренди припинився 25.09.2020 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій). Проте, з позовною заявою про розірвання договору прокурор звернувся 04.01.2022, тобто після закінчення строку дії цього договору.

З огляду на таке, Господарський суд Одеської області дійшов висновку, що вимоги про розірвання договору не підлягають задоволенню, оскільки за приписами чинного законодавства та висновками Верховного Суду, розірвано може бути лише чинний (такий, що діє на час звернення до суду з позовом та прийняття відповідного судового рішення) договір.

З приводу вимоги про витребування майна, місцевий господарський суд зазначив, що за умовами укладеного між сторонами договору оренди, у разі припинення його дії, орендар має повернути орендоване майно за актом приймання-передачі. Однак, матеріали справи не містять доказів повернення відповідачем орендованого майна у зв`язку із припиненням (закінченням строку) договору оренди.

Суд першої інстанції також зауважив, що Управлінням комунальної власності Херсонської міської ради повідомлено відповідача про закінчення дії договору оренди, разом із тим, до теперішнього часу відповідач, в порушення умов договору заходи до повернення орендованого майна не вжив, нерухоме майно не повернув та продовжує ним користуватися.

Оскільки договір оренди припинив свою дію, на переконання суду першої інстанції, відсутні правові підстави утримання відповідачем (знаходження у відповідача) орендованого комунального майна, а тому позов в частині витребування майна судом визнано обґрунтованим.

Місцевим господарським судом зазначає відзначено, що ним не досліджувалось питання Порядку списання з балансу багатоквартирних будинків, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2016 №301, а також до предмету доказування у даній справі не входить дослідження Рішення Херсонської міської ради від 21.12.2018 №1806.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідача з апеляційною скаргою в якій просить скасувати рішення господарського суду Одеської області від 15.11.2023 року у справі № 923/17/22 у частині витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний регіон» вбудованого приміщення підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн. розташованого за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що оскаржуване рішення є необ`єктивним та винесеним з порушенням норм матеріального та процесуального права, при повному ігнорування з боку суду вагомих доказів, не встановлення усіх обставин, які мають значення для справи, не дослідження їх та не надання їм належної оцінки.

Так, за твердженням апелянта, він надав суду першої інстанції безперечні та вагомі докази, які суттєво впливають на результат розгляду цієї справи та подав клопотання про поновлення та продовження процесуального строку для долучення доказів до справи, а також просив суд повернутися на стадію підготовчого провадження, однак суд необґрунтовано відмовив у задоволенні названих клопотань, й тим самим докази не були долучені до справи.

Скаржник вважає, що докази, які він намагався долучити до матеріалів справи є вагомими, оскільки вони підтверджують, що даний позов абсолютно необґрунтований та поданий в інтересах не належної особи.

Зокрема скаржник зазначає, що доказами, які не було взято до уваги судом першої інстанції підтверджується, що починаючи з 17 грудня 2019 року багатоквартирний будинок в якому знаходиться вбудоване підвальне приміщення (предмет спору) з балансу департаменту житлово-комунального господарства міської ради списаний та не є комунальною власністю.

Апелянт наголошує на тому, що в оскаржуваному рішенні суд зробив висновок про те, що спірне приміщення є й на цей час комунальною власністю, посилаючись на рішення суду у справі №923/82/19, однак рішення у цій справі було прийняте 06.06.2019, а Акт списання багатоквартирного будинку з балансу разом із підвальним приміщенням підписаний та затверджений рішенням Виконавчого комітету ХМР 17.12.2019. Таким чином, списання з балансу органів місцевого самоврядування багатоквартирного будинку, в якому розташоване підвальне приміщення, відбулось пізніше ніж приймалось рішення по вказаній справі.

Як стверджує скаржник, суд першої інстанції, не зважаючи на неодноразові клопотання відповідача та позивача, за власною ініціативою, не прийняв та не дослідив докази того, що спірне майно з 17.12.2019 не є комунальною власністю й повернення його позивачу за актом приймання-передачі незаконно.

В свою чергу, як на тому наголошує скаржник, наразі багатоповерховий будинок разом із усіма допоміжними приміщеннями, в тому числі й підвальними приміщеннями, переданий до управителя-ТОВ Керуюча компанія «АЛЬЯНС», а відповідач у відповідності до приписів Закону України «Про особливості здійснення права власності у багатоквартирному будинку», як власник нежитлових приміщень на першому поверсі багатоповерхового будинку, також є власником спільного майна багатоквартирного будинку, а саме: вбудованого приміщення підвалу.

Водночас, як стверджує скаржник, судом першої інстанції було проігноровано те, що підвальне приміщення не є комунальною власністю, а витребування у ТОВ «Південний регіон» спірного майна на користь позивача, порушує законні права та інтереси власників квартир та нежитлових приміщень, в тому числі відповідача, які є співвласниками спільного майна багатоквартирного будинку.

Апелянт також вважає, що суд першої інстанції не врахував той факт, що договір оренди підвального приміщення ніколи не укладався із Херсонською міською радою, а дане підвальне приміщенні ніколи не було на балансі Херсонської міської ради. Визначально, як стверджує скаржник, договір оренди укладався з Фондом державного майна України по Херсонській області, а згодом додатковою угодою сторони погодили, що орендодавцем є Управління комунальної власності Херсонської міської ради, яке наразі є припиненим, а Херсонська міська рада не є його правонаступником.

Таким чином, на думку апелянта, судом першої інстанції не встановлено чи є Херсонська міська рада належним позивачем в інтересах якої поданий позов.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.01.2024 відкрито апеляційне провадження по справі №923/17/22 за апеляційною скаргою Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон" на рішення Господарського суду Одеської області від 15.11.2023 та призначено справу до розгляду на 06.03.2024.

До суду апеляційної інстанції надійшов відзив на апеляційну скаргу від Херсонської міської ради в якому позивач просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень позивач зазначає, що питання належності орендованих приміщень до комунальної власності неодноразово досліджувалось під час розгляду інших справи за участю тих самих сторін, в яких судами встановлено, що орендоване майно належить до комунальної власності.

Позивач також наголошує на тому, що договір оренди закінчив свою дію, однак відповідачем приміщення не повернуті та доступ до приміщень представникам виконавчих органів міської ради не надається.

Такі дії з боку відповідача, як стверджує позивач, унеможливлюють виготовлення технічного паспорту на об`єкт і як наслідок здійснення реєстраційних дій, але дана обставина не позбавляє Херсонську міську раду права власності на спірне нежитлове приміщення. А тому позивач вважає хибними твердження апелянта про те, що оскільки в його власності перебувають нежитлові приміщення першого поверху, то він також є власником спільного майна багатоквартирного будинку, а саме нежитлового, вбудованого приміщення підвалу плутаючи поняття допоміжних приміщень та вбудованих нежитлових приміщень.

Також судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу від Херсонської обласної прокуратури в якому остання просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Свої заперечення прокурор обґрунтовує тим, що судом першої інстанції було визначено відповідачеві строк для подання, зокрема доказів, які підтверджують обставини, на яких ґрунтуються заперечення на позовну заяву, водночас, в строки встановлені судом відповідач відповідні докази не надав та не звертався до суду для надання додаткового строку для подачі документів. Відтак, відповідач не реалізував надані йому процесуальні права на подання доказів у встановлений законом строк та жодним чином не обґрунтував поважності причин пропуску строку для їх подання.

З приводу посилання апелянта на вибуття з комунальної власності спірного майна шляхом його списання з балансу департаменту житлово-комунального господарства Херсонської міської ради, прокурор зазначає, що сам факт такого списання жодним чином не свідчить про вибуття з комунальної власності вбудованих приміщень підвалу.

Щодо посилання апелянта на відсутність підстав для захисту інтересів позивача прокурор зазначає, що у даному випадку відповідач без належних правових підстав займає спірні приміщення та не надає доступу працівникам позивача до них, Херсонська міська рада позбавлена можливості здійснювати правомочності власника щодо нерухомого майна, що призводить до порушення інтересів територіальної громади, що й стало підставою для звернення прокурора із даним позовом до суду.

Ухвалою суду від 06.03.2024 розгляд справи було відкладено на 17.04.2024.

Під час судового засідання від 17.04.2024 представник апелянта підтримав вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

Прокурор надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Представник Херсонської міської ради повинен був приймати участь у судовому засідання в режимі відеоконференції, однак встановити зв`язок з останнім не виявилось за можливе.

Частиною 5 ст. 197 ГПК України визначено, що ризики технічної неможливості участі у відеоконференції поза межами приміщення суду, переривання зв`язку тощо несе учасник справи, який подав відповідну заяву.

З огляду на наведені законодавчі приписи, а також враховуючи те, що явка представників учасників справи у судове засідання не визнавалась обов`язковою, колегія суддів вирішила за можливе розглянути справу за відсутності позивача.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Одеської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

З огляду на межі перегляду рішення суду першої інстанції визначені ст. 269 ГПК України, колегією суддів оскаржуване рішення переглядається лише в частині задоволення вимог про витребування майна.

Як вбачається з наявних матеріалів справи, 26.12.2003 Регіональним відділенням Фонду державного майна України по Херсонської області укладено з відповідачем - ТОВ Південний регіон договір № 172-23-065 оренди державного майна - вбудованих приміщень підвалу, загальною площею 184,3 м. кв., розташованих в будівлі за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3, що не увійшла до статутного фонду ВАТ Херсонський бавовняний комбінат, але перебувала на його балансі.

Між сторонами 26.12.2003 року складено акт приймання - передачі державного майна.

На виконання вимог Закону України Про передачу об`єктів права державної та комунальної власності, № 147/98-ВР від 03.03.1998 року, Херсонською міською радою ухвалено рішення № 490 від 06.07.2007 Про прийняття до комунальної власності територіальної громади міста 15 житлових будинків з вбудованими та прибудованими приміщеннями, прилеглими прибудинковими територіями та інженерними спорудами на них, із зовнішніми тепловими та водопровідно-каналізаційним мережами і вводами, що перебувають у власності ВАТ Херсонський бавовняний комбінат, прийнято у комунальну власність житловий будинок по АДРЕСА_1 , в якому знаходиться об`єкт оренди.

У зв`язку з прийняттям нерухомого майна до комунальної власності територіальної громади міста Херсон відбулася зміна орендодавця з регіонального відділення Фонду державного майна України на Херсонську міську раду, в особі уповноваженого органу - Управління комунальної власності.

Так, 29.10.2007 року між ТОВ Південний регіон та Управлінням комунальної власності Херсонської міської ради укладено додаткову угоду № 5 до договору від 26.12.2003 р., відповідно до якої внесені зміни в пункти 1 (Орендодавець) та 3.1 (орендна плата) договору оренди.

У відповідності до п. 10.5 (зі змінами додатковою угодою № 1 від 14.01.2005 року) встановлено, що у разі відсутності заяви однієї із сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його дії протягом одного місяця, він вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах. Всі інші умови договору залишено без змін.

Наявні матеріли справи свідчать про те, що ТОВ Південний регіон зверталось до суду із позовом про визнання права власності на вбудовані приміщення підвалу, загальною площею 184,3 м. кв., розташовані за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3.

Однак, рішенням Господарського суду Херсонської області від 06.06.2019, по справа №923/82/19, яке залишено без змін постановами Південно-західного апеляційного господарського суду від 19.09.2019 та Верховного Суду від 10.02.2020, у задоволенні такого позову було відмовлено.

Звертаючись із даним позовом до суду першої інстанції прокурор зазначив, що відповідач у порушення умов укладеного з позивачем договору оренди протягом тривалого часу не здійснює оплату орендних платежів, що є підставою для розірвання такого договору та витребування у відповідача переданого в оренду майна.

Приймаючи оскаржуване рішення місцевий господарський суд дійшов висновку, зокрема, про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині витребування у ТОВ Південний регіон вбудованих приміщень підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн., які розташовані за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3 та задовольнив їх.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду з цього приводу зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу.

При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. У свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

У статті 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав. Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування.

Зазначені правові позиції неодноразово висловлювалися Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави- учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ указав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005 (заява № 38722/02).

Водночас ефективність позовної вимоги має оцінюватися, виходячи з обставин справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії).

Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення.

Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18), від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16 (провадження № 12-187гс18), від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19), від 22.10.2019 у справі № 923/876/16 (провадження № 12-88гс19) та інших.

Застосування судом того чи іншого способу захисту має призводити до відновлення порушеного права позивача без необхідності повторного звернення до суду. Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту. Такі висновки сформульовані в постановах Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18 (провадження № 12-204гс19, пункт 63), від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13), від 16.02.2021 у справі № 910/2861/18 (провадження № 12-140гс19, пункт 98).

Обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові (пункт 52 постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, пункт 99 постанови Великої Палати Верховного Суду від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19).

Вказане пояснюється тим, що розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у пунктах 6.6., 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 року у справі №916/1415/19).

Так звертаючись до суду першої інстанції із позовними вимогами про витребування у ТОВ Південний регіон вбудованих приміщень підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн, які розташовані за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3, прокурор зазначив, що зазначені приміщення перебувають в оренді відповідача, однак останній не сплачував оренду плату у відповідності до умов укладеного з позивачем договору, що зумовило ініціювання питання щодо його розірвання у судовому порядку, та відповідно витребування такого майна у відповідача.

Однак, колегія суддів зазначає, що відповідно до статті 387 ЦК України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 388 ЦК України визначено: якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: (1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; (2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; (3) вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Віндикаційний позов - це вимога про витребування власником свого майна із чужого незаконного володіння. Метою такого позову є повернення об`єкта права власності у володіння власника.

Ознаками віндикаційного позову є те, що він подається власником або титульним володільцем стосовно індивідуально визначених речей, зміст позову становить вимога про повернення речі, річ перебуває у володінні іншої особи незаконно.

Якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав. (постанова ВП ВС від 13.07.2022 у справі № 199/8324/19, провадження № 14- 212цс21).

Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння є підставою для внесення запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно, зареєстроване у цьому реєстрі за відповідачем, до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно незалежно від того, чи таке витребування відбувається у порядку віндикації (статті 387-388 ЦК України), чи у порядку, визначеному для повернення майна від особи, яка набула його за рахунок іншої особи без достатньої правової підстави (статті 1212-1215 ЦК України), чи у порядку примусового виконання обов`язку в натурі (пункт 5 частини другої статті 16 ЦК України) (пункт 38 постанови ВП ВС, 06.07.2022 у справі № 914/2618).

Отже, у даному випадку прокурором фактично заявлено віндикаційний позов, який спрямований на витребування майно з незаконного, як то вважає прокурор, володіння відповідача.

При цьому, судова колегія зазначає, що позивачем за таким позовом є власник, який втратив можливість володіння річчю, а відповідачем фактичний володілець майна без правових підстав незаконний володілець. Відповідачем має бути визначено особу, яка фактично володіє річчю станом на момент подання позову.

Однак, як свідчать наявні матеріали справи та вбачається із Інформації з державного реєстру речових прав на нерухоме майно, яка була отримана на запит суду апеляційної інстанції, ані під час розгляду справи у суді першої інстанції, ані на теперішній час, відповідач не є фактичним володільцем спірного майна.

Прокурором також не надано жодних належних та допустимих доказів, які б достеменно свідчили про те, що відповідачем було зареєстровано (оформлено) за собою у законодавчо визначеному порядку спірне майно.

Як вбачається з пояснень відповідача наданих у заявах по суті справи, та відповідді на запитання суду, відповідач не вважає себе власником спірного майна.

Відтак, наразі докази про те, що спірне майно перебуває у власності ТОВ "Південний регіон" відсутні.

Відповідно подання прокурором позову про витребування майна у відповідача, який не є та не був власником спірного майна, яке передано йому в оренду, не може вважатись належним та ефективним способом захисту права, яке прокурор вважає порушеним з боку ТОВ "Південний регіон".

Натомість, колегія суддів зазначає, що як було вірно встановлено місцевим господарським судом, укладений між сторонами договір оренди № 172-23-065 від 26.12.2003 припинився 25.09.2020 у зв`язку зі спливом строку, на який він був укладений (з урахуванням минулих пролонгацій).

Згідно з п. 2.4 договору оренди у разі припинення дії цього договору майно повертається орендарем орендодавцю аналогічно порядку встановленому при передачі майна орендарю за цим договором. Майно вважається повернутим з моменту підписання сторонами акту приймання-передачі.

Матеріали справи не містять акту приймання-передачі, яким би відповідач повернув орендоване майно у зв`язку із припиненням (закінченням строку) договору оренди № 172-23-063.

За приписами ст. 391 ЦК України власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном.

Негаторним позовом є вимога власника, який володіє річчю, про усунення перешкод у здійсненні користування і розпорядження нею. Власник, який звертається за захистом, зберігає майно у своєму володінні та вимагає від відповідача припинити протиправні дії щодо свого майна, які не пов`язані із порушенням володіння.

Ознаками негаторного позову є те, що він подається власником або титульним володільцем; стосовно майна, яке знаходиться у власника (володільця); інша особа заважає користуванню або розпорядженню цією річчю; для створення таких перешкод немає правових підстав.

Об`єктом негаторного позову може бути рухоме або нерухоме майно, що перебуває у власності та фактичному володінні позивача. Зміст негаторного позову становлять вимоги власника (титульного володільця) про усунення порушень, не пов`язаних з позбавленням володіння.

Сторони у негаторному позові - позивач особа, яка володіє річчю: власник, титульний володілець. Відповідач особа, яка своєю протиправною поведінкою створює перешкоди, що заважають нормальному здійсненню власником користування чи розпорядження своїм майном.

Позов власника майна про усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном (негаторний позов) відповідає способу захисту, визначеному у пункті 3 частини другої статті 16 ЦК України, припинення дії, яка порушує право. Цей спосіб захисту пов`язаний зі вчиненням іншою особою незаконних дій, спрямованих на порушення права, належного особі. Однієї з умов застосування негаторного позову є відсутність між сторонами спору договірних відносин.

За змістом позову, метою звернення прокурора до суду є повернення нерухомого майна, яке фактично не вибувало з власності, а було передано у користування відповідачеві за договором оренди, строк дії якого закінчився.

Тобто, за своїм змістом та спрямованістю позов фактично є негаторним, тобто позовом власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном.

Фізичне зайняття особою нерухомого майна, користування цими об`єктами, право власності на які зареєстровано за іншою особою (володільцем), не є позбавленням володіння цієї особи. Воно не здатне ані позбавити володільця його володіння, ані створити перешкоди у розпорядженні нерухомим майном, а створює натомість лише перешкоди в користуванні володільцем своїм майном.

Отже, у таких випадках особа може захищатися від порушення свого права негаторним позовом. Метою такого позову є усунення порушення з боку третіх осіб у здійсненні прав, які не пов`язані з позбавленням володіння майном. Характерною особливістю цього позову як правило, є відсутність спорів з приводу належності позивачеві майна на праві власності чи іншому титулі.

Негаторний позов має на меті усувати триваючі порушення правомочностей позивача, а не ті, що мали місце в минулому; тобто, вдаючись до такого способу захисту, позивач захищається від порушень, що мають місце на час звернення із позовом, та від відповідного порушника. Триваючий характер правопорушення та наявність його в момент подання позову є однією з умов звернення з негаторною вимогою.( Постанова Верховного Суду від 04.10.2023 року у справі № 910/6205/22 (п.п.6.13-6.16)).

З огляду на таке, у даному випадку належним способом захисту порушеного права позивача є позов про повернення спірного майна, який спрямований на усунення перешкод у здійсненні власником права користування та розпоряджання своїм майном, тобто є негаторним.

Втім, як вже було вказано вище, прокурором обрано неналежний спосіб захисту порушеного справа, оскільки останній звернувся до суду із віндикаційним позовом зміст якого становить вимога про повернення речі, яка перебуває у володінні іншої особи незаконно, однак у даній справі спірне майно не перебуває у власності відповідача, а тому заявлення таких позовних вимог не є належним та ефективним способом захисту порушеного права позивача.

Враховуючи те, що обрання позивачем неналежного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови в позові, колегія суддів вважає, що місцевий господарський суд дійшов помилкового висновку про обґрунтованість заявлених позовних вимог в частині витребування майна та безпідставно задовольнив такі позовні вимоги.

Наведене відповідно зумовлює прийняття рішення про скасування рішення суду першої інстанції в цій частині із прийняттям нового рішення про відмову у позові.

З огляду на встановлені обставини щодо обрання прокурором неналежного способу захисту порушеного права, колегія суддів залишає поза увагою та не надає оцінку іншим доводам учасників справи, зокрема щодо перебування спірного майна у приватній, державній чи комунальній власності, його передання балансоутримувачу, списання тощо.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення скасуванню із прийняттям нового рішення про часткове задоволення позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 271, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 15.11.2023 по справі №923/17/22 в частині задоволення позову про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний регіон» вбудованих приміщень підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн, розташованих за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3 скасувати.

У задоволенні позову про витребування у Товариства з обмеженою відповідальністю «Південний регіон» вбудованих приміщень підвалу загальною площею 184,3 м. кв., вартістю 2,7 млн. грн, розташованих за адресою: м. Херсон, проспект Текстильників, 3 відмовити.

Стягнути з Херсонської окружної прокуратури Херсонської області на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Південний регіон" 3721,50 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити Господарському суду Одеської області видати відповідний наказ із зазначенням необхідних реквізитів.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 22.04.2024.

Головуючий суддяАленін О.Ю.

СуддяБогатир К.В.

СуддяФілінюк І.Г.