Ухвала

від 23.04.2024 по справі 913/213/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

23 квітня 2024 року

м. Київ

Cправа № 913/213/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Краснова Є. В. - головуючого, Волковицької Н. О., Мачульського Г. М.,

розглянувши матеріали касаційної скарги заступника керівника Харківської обласної прокуратури на постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 (колегія суддів: Мартюхіна Н. О., Слободін М. М., Шутенко І. А.) та рішення від 28.11.2023 і додаткове рішення від 19.12.2023 Господарського суду Луганської області (суддя Масловський С. В.) та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.03.2024 (колегія суддів: Мартюхіна Н. О., Слободін М. М., Шутенко І. А.) у справі

за позовом заступника керівника Луганської обласної прокуратури в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Луганської обласної державної адміністрації - Луганської обласної військової адміністрації до відповідача Троїцької селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області, треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача: 1) Державне спеціалізоване господарське підприємство "Ліси України"; 2) Державне підприємство "Білокуракинське лісомисливське господарство", третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - Головне управління Держгеокадастру у Луганській області, про витребування земельної ділянки,

ВСТАНОВИВ:

Заступник керівника Луганської обласної прокуратури звернувся до Господарського суду Луганської області з позовом в інтересах держави в особі органу, уповноваженого здійснювати відповідні функції у спірних правовідносинах - Луганської обласної державної адміністрації - Луганської обласної військової адміністрації до Троїцької селищної ради, повноваження якої виконує тимчасовий орган - Троїцька селищна військова адміністрація Сватівського району Луганської області, в якому просив витребувати на користь держави з чужого незаконного володіння відповідача земельну ділянку площею 21,9 га з кадастровим номером 4425483000:04:001:0094.

На обґрунтування позову зазначено, що на підставі розпорядженням голови Троїцької районної державної адміністрації Луганської області від 12.07.2006 № 477 спірна земельна ділянка орієнтовною площею 21,9 га була включена до кварталу № 38 виділ № 3 Троїцького лісництва Державного підприємства "Білокуракинське лісомисливське господарство".

Надалі згідно з наказом Головного управління Держгеокадастру у Луганській області від 12.11.2018 № 1410-сг спірну земельну ділянку орієнтовною площею 21,9 га сформовано та віднесено до категорії земель сільськогосподарського призначення та незаконно передано у комунальну власність Троїцької селищної об`єднаної територіальної громади. Хоча державний акт на право постійного користування вказаним вище державним підприємством не отримано, це право підтверджується планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування.

28.11.2023 Господарський суд Луганської області ухвалив рішення про відмову у позові, а 19.12.2023 - додаткове рішення про стягнення з Луганської обласної прокуратури на користь Троїцької селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області витрат на професійну правничу допомогу адвоката в сумі 36 000 грн.

04.03.2024 Східний апеляційний господарський суд прийняв постанову про залишення цих судових рішень Господарського суду Луганської області без змін.

18.03.2024 Східний апеляційний господарський суд прийняв додаткову постанову, якою стягнув з Луганської обласної прокуратури на користь Троїцької селищної військової адміністрації Сватівського району Луганської області 21 000 грн витрат на оплату правничої допомоги адвоката в суді апеляційної інстанції.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції, з висновками погодився суд апеляційної інстанції, зазначив, що розпорядженням від 12.07.2006 № 477 лише надано згоду на надання в постійне користування Державному підприємству "Білокуракинське лісомисливське господарство" та розробку технічної документації і землеустрою щодо складання документів, що посвідчують право постійного користування, зокрема на земельну ділянку площею 883,80 га (у тому числі пасовищ 861,3 га та сіножатей 22,5 га) по Новоолександрівській сільській раді. Однак доказів оформлення права користування цим підприємством у встановленому законом порядку матеріали справи не містять, як і не містять доказів заліснення земельної ділянки відповідно до розпорядження від 12.07.2006 № 477. Суди дійшли висновків, що спірна земельна ділянка за своїм цільовим призначенням ані до прийняття розпорядження від 12.07.2006 №477, ані після його прийняття, до земель лісового фонду не належала.

При цьому суди вказали, що прокурор обрав неналежний спосіб захисту, оскільки задоволення цього позову призведе до того, що на користь позивача буде витребувана частина земельної ділянки площею 0,0617 га (21,9 - 21,8383), відносно якої відсутні відомості щодо її можливої належності до земель лісогосподарського призначення. За висновками судів, належним способом захисту прав держави на землі, надані у постійне користування державних лісогосподарських підприємств до набрання чинності пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України, які в подальшому були протиправно включені (частково) до складу земель сільськогосподарського призначення, є звернення з позовом про скасування державної реєстрації земельних ділянок з одночасним скасуванням всіх прав на них.

02.04.2024 заступник керівника Харківської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить скасувати вказані вище судові рішення судів першої та апеляційної інстанції та ухвалити нові про задоволення позову та про відмову у задоволенні заяв про стягнення судових витрат.

Скаржник вважає, що суди попередніх інстанцій не врахували того, що лише для цієї категорії земель (землі лісогосподарського призначення) у законодавстві визначено можливість підтвердження права постійного користування планово-картографічними матеріалами лісовпорядкування. Не погоджується також із висновками судів щодо неналежності обраного ним способу захисту прав держави.

Підставами касаційного оскарження скаржник визначив пункти 1, 3 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу (далі - ГПК України).

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 03.04.2024 справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Рогач Л. І., Мачульського Г. М.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 22.04.2024 у зв`язку із перебуванням судді Рогач Л. І. у відпустці справу передано на розгляд колегії суддів у складі: Краснова Є. В. - головуючого, Волковицької Н. О., Мачульського Г. М.

Перевіривши матеріали касаційної скарги, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження, зважаючи на таке.

Стаття 129 Конституції України серед основних засад судочинства визначає забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Відповідно до пункту 9 частини третьої статті 2 ГПК України одним з основних засад (принципів) господарського судочинства є забезпечення права на касаційне оскарження у визначених законом випадках.

У силу пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України не підлягають касаційному оскарженню судові рішення у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, крім випадків, якщо:

а) касаційна скарга стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики;

б) особа, яка подає касаційну скаргу, відповідно до цього Кодексу позбавлена можливості спростувати обставини, встановлені оскарженим судовим рішенням, при розгляді іншої справи;

в) справа становить значний суспільний інтерес або має виняткове значення для учасника справи, який подає касаційну скаргу;

г) суд першої інстанції відніс справу до категорії малозначних помилково.

Заступник керівника Харківської обласної прокуратури зазначає, що ця справа:

- становить значний суспільний інтерес, оскільки її предметом є спір про право щодо земельної ділянки лісогосподарського призначення, щодо якої Конституцією України встановлено особливо суворі умови їх використання та збереження; суспільний інтерес також обумовлюється необхідністю відновлення законності у сфері землекористування;

- має виняткове значення для прокурора, оскільки, незаконне перебування спірної земельної ділянки державної власності лісогосподарського призначення у статусі сільськогосподарських земель комунальної власності, прямо суперечить принципам пріоритету використання лісогосподарських земель за цільовим призначенням, основним засадам охорони, захисту, раціонального використання та розширеного відтворення лісів, а також створює обґрунтовану загрозу їх подальшої незаконної передачі у приватну власність громадян;

- стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики - реалізації принципу охорони та використання земель як основного національного багатства, неприпустимості її використання з порушенням умов законів; перегляд незаконного судового рішення у цій справі сприятиме задоволенню суспільної потреби у відновленні законності під час вирішення суспільно важливого та соціально значущого питання - набуття права власності на землі лісового фонду України, а також захист суспільних інтересів загалом, права власності на землю Українського народу.

При цьому скаржник наголошує, що ця справа не є малозначною у розумінні пункту 1 частини п`ятої статті 12 ГПК України та не була визнана малозначною відповідно до приписів пункту 2 частини п`ятої цієї ж статті.

Згідно з пунктом 1 частини п`ятої та частини сьомої статті 12 ГПК України малозначними справами є справи, у яких ціна позову не перевищує ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб. Розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб вираховується станом на 1 січня календарного року, в якому подається відповідна заява або скарга, вчиняється процесуальна дія чи ухвалюється судове рішення.

При цьому, за змістом частини п`ятої статті 12 цього Кодексу справи, на які поширюється дія цих положень, є малозначними в силу наведених положень пункту 1 частини п`ятої статті 12 цього Кодексу, виходячи із ціни предмету позову без необхідності ухвалення окремого судового рішення щодо віднесення зазначених справ до відповідної категорії.

У пункті 2 частини першої статті 163 ГПК України встановлено, що ціна позову визначається у позовах про визнання права власності на майно або його витребування - вартістю майна.

Позовну заяву у цій справі подано у 2023 році, а предметом позову у ній є майнова вимога про витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки.

Відповідно до висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.08.2020 у справі №910/13737/19, майновий позов (позовна вимога майнового характеру) - це вимога про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що підлягає грошовій оцінці. Будь-який майновий спір має ціну. Різновидами майнових спорів є, зокрема, спори, пов`язані з підтвердженням прав на майно та грошові суми, на володіння майном і будь-які форми використання останнього. До позовних заяв немайнового характеру відносяться вимоги, які не підлягають вартісній оцінці. Під немайновим позовом слід розуміти вимогу про захист права або інтересу, об`єктом якої виступає благо, що не піддається грошовій оцінці.

Наявність вартісного, грошового вираження матеріально-правової вимоги позивача свідчить про її майновий характер, який має відображатися у ціні заявленого позову (пункт 8.12 постанови Великої Палати Верховного Суду від 26.02.2019 у справі № 907/9/17, провадження № 12-76гс18).

Так, предметом позову у цій справі є витребування з чужого незаконного володіння земельної ділянки з підстав незаконної, на думку прокурора, передачі її із держаної у комунальну власність.

Будь-яких інших вимог майнового та/або немайнового характеру у цій справі заявлено не було.

Як вбачається з автоматизованої системи документообігу суду КП ?ДСС?, до позовної заяви прокурор додав витяг із технічної документації про нормативно-грошову оцінку спірної земельної ділянки, в якому вказана її вартість - 154 224,61 грн.

Оскільки предметом позову у даній справі є витребування земельної ділянки вартістю 154 224,61 грн, що менше ста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб станом на 01.01.2023 (2 684,00 грн х 100 = 268 400 грн), тому у розумінні приписів пункту 1 частини п`ятої статті 12 ГПК України ця справа є малозначною, виходячи із ціни предмету позову, що, як зазначалося вище, не потребує ухвалення окремого судового рішення щодо її віднесення до відповідної категорії.

Отже, з огляду на наведене рішення та додаткове рішення суду першої інстанції та постанова і додаткова постанова суду апеляційної інстанції у цій справі не підлягають касаційному оскарженню як такі, що ухвалені у малозначній справі, за винятком випадків, вказаних у пункті 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

При цьому колегія суддів врахувала правовий висновок Верховного Суду у складі об`єднаної палати Касаційного господарського суду, викладений у постанові від 21.05.2021 у справі № 905/1623/20 з приводу можливості відкриття касаційного провадження за касаційною скаргою на додаткову постанову до судового рішення, що не підлягає касаційному оскарженню (додаткову постанову суду апеляційної інстанції щодо розподілу судових витрат у малозначній справі). Як зазначив Верховний Суд, зі змісту норми статті 244 ГПК України убачається, що додаткове судове рішення є похідним від первісного судового акта, є його невід`ємною складовою та ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення; для оскарження судових рішень у малозначних справах та у справах з ціною позову, що не перевищує п`ятиста розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, скаржникові необхідно довести та обґрунтувати наявність передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України підстав.

Визначені підпунктами "а", "б", "в", "г" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України випадки, є виключенням із загального правила і необхідність відкриття касаційного провадження у справі на підставі будь-якого з них потребує належних, фундаментальних обґрунтувань, оскільки в іншому випадку принцип "правової визначеності" буде порушено.

Водночас тягар доказування наявності випадків, передбачених пунктом 2 частини третьої статті 287 ГПК України, покладається на скаржника.

На виконання підпунктів "а", "в" пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України заступник керівника Харківської обласної прокуратури зазначив, що справа має значний суспільний інтерес та виняткове значення для скаржника, а також стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики.

Проте зазначені доводи скаржника є необґрунтованими та формальними, оскільки він не довів наявності значного суспільного інтересу у цій справі. Так, вжите законодавцем словосполучення "значний суспільний інтерес" необхідно розуміти як серйозну, обґрунтовану зацікавленість, яка має виняткове значення для усього суспільства в цілому, певних груп людей, територіальних громад, об`єднань громадян тощо до певної справи в контексті можливого впливу ухваленого у ній судового рішення на права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб. Вказане поняття охоплює ті потреби суспільства або окремих його груп, які пов`язані із збереженням, примноженням, захистом існуючих цінностей девальвація та/або втрата яких мала б значний негативний вплив на розвиток громадянського суспільства.

Касаційна скарга заявника не містить обґрунтованих доводів, які б свідчили про суспільний інтерес саме до цієї конкретної справи й вказували на те, що предмет цього спору стосується питань, які мають виняткове значення для суспільства в цілому та скаржника зокрема в контексті наведених вище критеріїв.

Що ж стосується посилань на фундаментальне значення цієї касаційної скарги для формування єдиної правозастосовчої практики, касаційний суд зауважує, що відповідно до частини четвертої статті 17 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" єдність системи судоустрою забезпечується, зокрема, єдністю судової практики.

Єдність судової практики є фундаментальною засадою здійснення судочинства і визначається тим, що має гарантувати стабільність правопорядку, об`єктивність і прогнозованість правосуддя. Застосування ж судами різних підходів до тлумачення законодавства, навпаки, призводить до невизначеності закону, його суперечливого та довільного застосування. Також єдність судової практики є складовою принципу правової визначеності.

При цьому фундаментальне значення для формування правозастосовчої практики означає, що скаржник у своїй касаційній скарзі ставить на вирішення суду касаційної інстанції проблему, яка, у випадку відкриття касаційного провадження Верховним Судом, впливатиме на велику кількість спорів, створюючи тривалий у часі, відмінний від минулого підхід до вирішення актуальної правової проблеми. Водночас формування єдиної правозастосовчої практики та забезпечення розвитку права є метою вирішення виключної правової проблеми, яка має оцінюватися з урахуванням кількісного та якісного вимірів.

Кількісний вимір свідчить про той факт, що правова проблема наявна не в одній конкретній справі, а в невизначеній кількості спорів, які або вже існують, або можуть виникнути з урахуванням правового питання, щодо якого постає проблема невизначеності. З погляду на якісний критерій про виключність правової проблеми свідчать такі обставини, як відсутність сталої судової практики в питаннях, що визначаються як виключна правова проблема; невизначеність на нормативному рівні правових питань, які можуть кваліфікуватися як виключна правова проблема; необхідність застосування аналогії закону чи права; вирішення правової проблеми необхідне для забезпечення принципу пропорційності, тобто належного балансу між інтересами сторін у справі.

При визначенні того, чи наявність конфліктуючих судових рішень у подібних справах суперечить принципу правової визначеності відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції, враховується: 1) наявність "глибоких та довгострокових розходжень" у відповідній судовій практиці національних судів; 2) чи передбачає національне законодавство механізми подолання таких розбіжностей; 3) чи були такі механізми запроваджені і, якщо так, то чи були вони ефективними.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що у визначенні правового питання як такого, що має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, потрібно виходити з того, що таке правове питання має бути головним або основним питанням правозастосовчої практики на сучасному етапі її розвитку та становлення, воно повинно мати одночасно винятково актуальне значення для її формування. Такі ознаки визначаються предметом спору, значущістю для держави й суспільства у цілому правового питання, що постало перед практикою його застосування (пункт 72 ухвали від 10.01.2024 у справі № 905/1840/21).

Однак на переконання колегії суддів ця касаційна скарга не стосується питання права, яке має фундаментальне значення для формування єдиної правозастосовчої практики, оскільки скаржник не обґрунтував наявності існування кількісного та якісного критеріїв у цьому правовому питанні.

Тож скаржник у касаційній скарзі не довів наявності виключних випадків, які за положеннями Кодексу могли вимагати касаційного розгляду справи.

Верховним Судом під час аналізу доводів та аргументів касаційної скарги також взято до уваги: предмет позову, правову природу спірних правовідносин, складність справи, факт розгляду даної справи судами двох інстанцій, які мали повну юрисдикцію.

Колегія суддів також вважає за необхідне зазначити про те, що не перевіряє викладені доводи скаржника по суті щодо прийнятих судами попередніх інстанцій судових рішень, адже скаржник, на переконання колегії суддів, не довів наявність виключних випадків, за наявності яких судове рішення у малозначній справі може бути предметом розгляду Верховним Судом відповідно до пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.05.2021 (справа № 914/1570/20, провадження № 12-90гс20) зазначила, що встановлення в процесуальному кодексі виняткових підстав для касаційного оскарження у тих випадках, коли таке оскарження є дійсно необхідним, має слугувати формуванню дієвої судової системи, що гарантуватиме особі право на остаточне та обов`язкове судове рішення. Запровадження процесуальних фільтрів не порушує права на доступ до суду, оскільки таке право вже реалізоване при зверненні до суду першої та апеляційної інстанцій, та можна стверджувати, що запровадження таких процесуальних фільтрів допуску до перегляду судових рішень касаційним судом не порушує права доступу до правосуддя.

Згідно із пунктом 1 частини першої статті 293 ГПК України суд касаційної інстанції відмовляє у відкритті касаційного провадження у справі, якщо касаційну скаргу подано на судове рішення, що не підлягає касаційному оскарженню.

Зважаючи на відсутність обґрунтованих підстав, що підпадають під дію виключень з пункту 2 частини третьої статті 287 ГПК України, суд касаційної інстанції дійшов висновку про відмову у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою заступника керівника Харківської обласної прокуратури на судові рішення судів попередніх інстанцій у цій справі.

Керуючись статтями 12, 234, пунктом 2 частини третьої статті 287 та пунктом 1 частини першої статті 293 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті касаційного провадження у справі № 913/213/23 на постанову Східного апеляційного господарського суду від 04.03.2024 та рішення від 28.11.2023 і додаткове рішення від 19.12.2023 Господарського суду Луганської області та додаткову постанову Східного апеляційного господарського суду від 18.03.2024.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя Є. В. Краснов

Суддя Н. О. Волковицька

Суддя Г. М. Мачульський