Постанова

від 16.04.2024 по справі 457/775/22

ЛЬВІВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Справа № 457/775/22 Головуючий у 1 інстанції: Василюк Т.В.

Провадження № 22-ц/811/3518/23 Доповідач в 2-й інстанції: Шандра М. М.

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 квітня 2024 року колегія суддів судової палати з розгляду цивільних справ Львівського апеляційного суду в складі:

головуючого судді: Шандри М.М.

суддів: Крайник Н.П., Левика Я.А.

за участю секретаря: Гай О.О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Львові цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 23 жовтня 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , про визнання права власності за набувальною давністю,

ВСТАНОВИЛА:

ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору: ОСОБА_4 , про визнання права власності за набувальною давністю, в якому просиввизнати за ним право власності за набувальною давністю на 1/2 ідеальну частину будинку АДРЕСА_1 , зареєстровану у КП ЛОР «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» за ОСОБА_2 в розмірі 1/4 ідеальної частини від загальної площі будинку і за ОСОБА_3 в розмірі 1/4 ідеальної частини від загальної площі будинку.

Свої вимоги мотивував тим, що будинок по АДРЕСА_1 належав на праві власності його прабабці ОСОБА_5 , яка померла ІНФОРМАЦІЯ_1 . Ще у 1960-х роках вона подарувала 1/2 ідеальної частини: ОСОБА_6 , ОСОБА_7 . А перед смертю свою 1/2 ідеальну частину будинку подарувала його матері ОСОБА_4 . Після смерті Савчаків за даними КП ЛОР «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» право власності на половину дому було зареєстроване за ОСОБА_2 та ОСОБА_3 в рівних ідеальних частках кожній по 1/4. Отже, право на власність у будинку по АДРЕСА_1 зареєстроване на трьох осіб в ідеальних частинах. У 1995 році позивач вселився як член сім`ї власника - ОСОБА_4 у спірний будинок, який на той час був порожнім. На час поселення у будинок для постійного проживання він не знав відповідачів як співвласників, у будинку він не зазнавав перешкод ні від кого у користуванні всіма його приміщеннями. Поселившись у будинок, він користувався і продовжує користуватись ним усім. Оскільки власність розділена між власниками в ідеальних частинах, реальний поділ відсутній, в натурі приміщення не виділялись, глухі стіни не встановлювалися, через що всі його приміщення завжди мали і мають зараз вільний доступ, через що він володіє, користується і розпоряджається будинком як одним цілісним об`єктом. Він достовірно ніколи не знав, безумовно і на момент вселення у будинок для постійного проживання, на якій правовій підставі відповідачі мають право власності у будинку. Про відповідачів, їх імена, як співвласників будинку він довідався лише у 2020 році, коли готував заяву до суду про встановлення факту його проживання у цьому будинку. На момент його поселення для постійного проживання у березні 1995 прабабця приблизно вже 2 роки проживала у Львові, тобто, приблизно ці 2 роки будинок був бездоглядний, в який інколи навідувався він з родичами, чи мати. Протягом усього часу проживання позивач, своїм коштом, організував роботи з відносного усунення виявлених дефектів будинку. На підставі наведеного просив задовольнити його позов.

Рішенням Трускавецького міського суду Львівської області від 23.10.2023 у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

Рішення суду оскаржив ОСОБА_1 .

В апеляційній скарзі посилається на незаконність та необґрунтованість рішення суду, порушення судом норм матеріального та процесуального права.

Зазначає, що державна реєстрація майна визначає лише момент, після якого виникає право власності. Оскільки реєстрація речових прав, виконана Дрогобицьким МЕТІ з порушенням законодавства, є незаконною, то відповідачі ОСОБА_2 , ОСОБА_3 так і не набули право власності на спадкове майно, а тому таке майно не підлягає судовому захисту навіть при чинності свідоцтва про право на спадщину за заповітом. Більше того, доказу реєстрації права власності відповідачів нема. Як вже встановлено, свідоцтво про право на спадщину за заповітом нотаріус оформила з порушенням встановленого законодавством порядку, а тому вони не могли бути підставою для реєстрації права власності, не можуть породжувати жодних правових наслідків. Свідоцтво про право власності лише фіксує факт наявності відповідного права, але не є правочином, на підставі якого це право виникає, змінюється чи припиняється.

Таким чином, реєстрація права власності відповідачів у Дрогобицькому МБТІ оформлена незаконно, Свідоцтво про право на спадщину за заповітом, видане 17.06.1992 державним нотаріусом Трускавецької державної нотаріальної контори Цап О.П. на майно померлої ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_8 не є належним доказом, що засвідчує право власності відповідачів на 1/2 будинку АДРЕСА_1 .

Поведінка відповідачів беззаперечно засвідчує їх відмову від права власності на половину будинку його проживання, а власне саме їх право власності зареєстроване на сумнівних підставах та яке характеризується незаконними діями всіх учасників даної процедури. Водночас вказує, що він добросовісно заволодів і володіє неналежними йому частками будинку, ніколи не знав відповідачів. Також на час поселення у будинку на постійно у березні 1995 року, він володіє, користується, розпоряджається усім будинком, включаючи частки відповідачів, відкрито, понад десять років, що підтверджується сукупністю обставин та зібраними доказами, при відсутності у нього титулу власності на будь-яку частину будинку, і дає законні підстави визнати за ним право власності за набувальною давністю на 1/2 частину будинку АДРЕСА_1 , яка є зареєстрована у КП ЛОР «Дрогобицьке міжміське бюро технічної інвентаризації та експертної оцінки» за ОСОБА_2 в розмірі 1/4 від загальної площі будинку і за ОСОБА_3 в розмірі 1/4 від загальної площі будинку.

Просить рішення скасувати та ухвалити нове рішення, яким задовольнити позовні вимоги повністю.

Учасники справи у судове засідання апеляційної інстанції не з`явились про причини неявки суду не повідомили, хоча були належним чином повідомлені про дату, час та місце розгляду справи, тому їх неявка, відповідно до ч.2 ст. 372 ЦПК України не перешкоджає розгляду справи, який проводиться за їхньої відсутності, а фіксування судового процесу згідно ч.2 ст.247ЦПК України за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Заслухавши суддю-доповідача, перевіривши матеріали справи та доводи апеляційної скарги, колегія суддів вважає, що скаргу слід залишити без задоволення з таких підстав.

Згідно із ч.1 ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч.1, ч.6 ст. 81 ЦПК України).

Згідно із 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до вимог ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Колегія суддів вважає, що рішення суду таким вимогам відповідає.

Відповідно до частини першої та пункту 9 частини другої статті 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу з застосуванням, зокрема, такого способу захисту, як відшкодування моральної (немайнової) шкоди.

Звертаючись до суду з цим позовом про визнання права власності за набувальною давністю на підставі статті 328 ЦК України, ОСОБА_1 зазначив, що він вселився у спірний будинок у 1995 році як член сім`ї власника ОСОБА_4 ; про інших співвласників будинку йому не було відомо до 2020 року; він добросовісно заволодів чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном з 1995 року.

Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України, слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом. Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Отже, набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних умов у сукупності.

У постанові від 01.08.2018 у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави. Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14.05.2019 у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем, і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.

Позов про право власності за давністю володіння не може заявляти особа, яка володіє майном за волею власника і завжди знала, хто є власником.

До аналогічних висновків дійшов Верховний Суд у постановах від 15.11.2022 у справі № 293/1061/21 (провадження № 61-4347св22) та від 15.06.2023 у справі № 359/8844/20 (провадження № 61-5539св23)

Враховуючи наведене, суд першої інстанції, належним чином оцінивши всі докази у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відсутність підстав для задоволення позову, оскільки позивачем не доведено усіх обставин, передбачених статтею 344 ЦК України, необхідних для набуття права власності за набувальною давністю, зокрема, позивач не є добросовісним набувачем спірного житлового будинку, оскільки йому було відомо, що власниками частки будинку АДРЕСА_1 є ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , а відкритість і безперервність користування спірним майном не є достатніми підставами для набуття права власності на нього за правилами статті 344 ЦК України.

При цьому, судом встановлено, що відповідно до договору дарування від 26.01.1970 ОСОБА_9 подарувала, а ОСОБА_8 прийняла у дар 1/2 частину житлового будинку з відповідною частиною господарських будівель, що знаходиться в АДРЕСА_1 . Згідно з свідоцтвом про право на спадщину за заповітом від 17.06.1992 після смерті ОСОБА_8 . вказану частку будинку успадкували відповідачі у справі: ОСОБА_2 та ОСОБА_3 (по частці кожна). Право власності відповідачів зареєстроване у встановленому законом порядку. Міський суд правильно звернув увагу, що відповідачі прийняли спадщину у встановленому законом порядку, переконливих доказів того, що вони відмовилися від даного майна матеріали справи не містять, договір дарування не був оспорений, а та обставина, що відповідачі не проживають у належних їм ідеальних частинах спірного житлового будинку, не може підставою для визнання за позивачем ОСОБА_1 права власності на спірну частину будинку за набувальною давністю.

Враховуючи наведене, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову.

Доводи апеляційної скарги правильних висновків районного суду не спростовують.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE, № 4909/04, § 58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Суд першої інстанції правильно визначився з характером спірних правовідносин та нормами матеріального права, які підлягають застосуванню, повно та всебічно дослідив наявні у справі докази і надав їм належну оцінку, правильно встановив обставини справи, внаслідок чого ухвалив законне й обґрунтоване судове рішення, яке відповідає вимогам матеріального та процесуального права.

Згідно із ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, колегія суддів вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, а судове рішення без змін.

Керуючись ст. 367, ст. 368, п. 1 ч. 1 ст. 374, ст. 375, ст. 381, ст. 382, ст. 384 ЦПК України, колегія суддів,

ПОСТАНОВИЛА:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Трускавецького міського суду Львівської області від 23 жовтня 2023 року залишити без змін.

Постанова апеляційного суду набирає законної сили з дня її прийняття, але може бути оскарженою у касаційному порядку шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до суду касаційної інстанції протягом тридцяти днів з дня складання повної постанови.

Повний текст постанови складено: 24.04.2024

Головуючий

Судді