Рішення

від 18.04.2024 по справі 910/17015/23

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МІСТА КИЄВА

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 284-18-98, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

18.04.2024Справа № 910/17015/23

За позовомДержавного агентства України з питань кінодо про Державного підприємства "Національний центр Олександра Довженка" стягнення 2 574 033,22 грн Суддя Підченко Ю.О. Секретар судового засідання Лемішко Д.А.Представники сторін:

від позивача: Сам-Далірі А.С.

від відповідача: не з`явився.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/17015/23 за позовом Державного агентства України з питань кіно (далі також - позивач) до Державного підприємства «Національний центр Олександра Довженка» (далі також - відповідач) про стягнення 2 574 033,22 грн борг та неустойки за порушення умов Ліцензійного договору № 23-ЛД від 03.07.2018.

18.12.2023 відповідачем подано відзив на позов, а 23.01.2024 від позивача надійшла відповідь на відзив.

Безпосередньо в підготовчому засіданні 25.01.2024 суд наголосив представнику позивача на встановлений судом строк для подання відповіді на відзив (відповідно до ухвали від 27.11.2023). Відзив надійшов до суду 18.12.2023, а відповідь на відзив - 23.01.2024. Але, позивачем не доведено поважності пропуску строків для подання відповіді на відзив.

30.01.2024 позивачем подано заяву про поновлення та продовження строку для подання відповіді на відзив та клопотання про залишення без розгляду клопотання відповідача про застосування строків позовної давності.

Зважаючи на наведені позивачем доводи, суд вирішив поновити строк та долучити відповідь на відзив до справи.

Крім того, судом надано оцінку доводам сторін стосовно відсутності у відповідача зареєстрованого кабінету в "Електронному суді".

З огляду на те, що в підготовчому провадженні здійснено дії передбачені ст. 182 Господарського процесуального кодексу України, суд вирішив закрити підготовче провадження та призначити справу до розгляду по суті на 18.04.2024.

Безпосередньо в судовому засіданні 18.04.2024 представник позивача наполягав на задоволенні заявленого позову та надав усні пояснення по суті спору.

Відповідач явку уповноваженого представника в судове засідання 18.04.2024 не забезпечив, про час та місце розгляду справи був повідомлений належним чином.

Згідно з положеннями ст. 202 Господарського процесуального кодексу України, суд відкладає розгляд справи в судовому засіданні в межах встановленого цим Кодексом строку з таких підстав - перша неявка в судове засідання учасника справи, якого повідомлено про дату, час і місце судового засідання, якщо він повідомив про причини неявки, які судом визнано поважними.

Враховуючи наявні в матеріалах справи фактичні дані, строки розгляду спору по суті, суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено поважних причин неявки, підстав для відкладення слухання справи немає, наявних у справі доказів достатньо для вирішення спору по суті, а неявка представника відповідача не перешкоджає розгляду справи.

У судовому засіданні 18.04.2024 розглянуто заяву про залишення без розгляду клопотання відповідача про застосування строків позовної давності.

Відповідно до ч. 4 ст. 170 Господарського процесуального кодексу України, суд повертає письмову заяву (клопотання, заперечення) заявнику без розгляду також у разі, якщо її подано особою, яка відповідно до частини шостої статті 6 цього Кодексу зобов`язана зареєструвати електронний кабінет, але не зареєструвала його.

Як вбачається з наявних у матеріалах справи фактичних даних, відзив від 18.12.2023 подано представником відповідача Крижанівською Олесею Миколаївною через систему «Електронний суд».

Отже, відзив (у якому також заявлено про застосування строку позовної давності) подано особою, яка має зареєстрований кабінет в «Електронному суді», а отже, підстав для застосування до відзиву положень ч. 4 ст. 170 ГПК України немає. Клопотання позивача про залишення без розгляду задоволенню не підлягає.

У судовому засіданні 18.04.2024 відповідно до приписів ч. 1 ст. 240 ГПК України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

ВСТАНОВИВ:

03.07.2018 між Державним агентством України з питань кіно (як ліцензіаром) та Державним підприємством «Українська кіностудія анімаційних фільмів» (як дистриб`ютором) (правонаступником якого є Державне підприємство «Національний центр Олександра Довженка») було укладено ліцензійний договір № 23-ЛД (далі також - договір), за умовами якого ліцензіар надає дистриб`ютору дозвіл (ліцензію) на використання виключних майнових авторських прав на фільми, а саме право використовувати Фільми та/або дозволяти використання фільмів третім особам способами (видавати субліцензії), зазначеними у ст. 3 цього договору (права на фільми), на строк і територію, зазначені у цьому договорі.

Згідно з п.п. 2.2., 2.3. договору, дистриб`ютор зобов`язується виплачувати ліцензіару дохід від комерційного використання всіх прав на фільми у розмірі та на умовах, зазначених у цьому договорі. Дистриб`ютор має право залучати кошти та інші активи для реалізації своїх зобов`язань за даним договором будь-яким способом не забороненим чинним законодавства та від будь-яких осіб.

У розділі 4 договору сторони погодили, що дистриб`ютор сплачує ліцензіару дохід від комерційного використання всіх прав на фільми за мінусом відрахувань вказаних у п. 1.5. Сума відшкодувань витрат, пов`язаних з просуванням фільмів не може перевищувати 15% від всіх надходжень в грошовій формі, отриманих дистриб`ютором від використання прав на фільми будь-яким чином. У випадку, якщо сума витрат на просування фільмів перевищує 15% від всіх надходжень в грошовій формі, отриманих дистриб`ютором за використання прав на фільми будь-яким чином, відшкодування різниці відбувається виключно за рахунок дистриб`ютора. Сума відшкодувань витрат, пов`язаних з протидією піратству не може перевищувати 15 000,00 грн на місяць. У випадку, якщо сума витрат на протидію піратству перевищує 15 000,00 грн на місяць, відшкодування різниці відбувається виключно за рахунок дистриб`ютора.

Відповідно до п. 4.4. договору, сплата доходу ліцензіару від комерційного використання всіх прав на фільми здійснюється дистриб`ютором поквартально, не пізніше 15 числа місяця, наступного після закінчення кварталу. Дистриб`ютор складає звіти з реалізації прав та перераховує кошти на розрахунковий рахунок ліцензіара після відшкодування витрат на тиражування копій фільмів та на просування фільмів протягом 15 календарних днів після закінчення кожного кварталу. У разі відсутності доходу від використання прав за розрахунковий період дистриб`ютор інформує про такий факт ліцензіара.

Підпунктом 5.3.3. договору встановлено, що дистриб`ютор зобов`язується своєчасно здійснювати розрахунки із ліцензіаром та надавати до 15-го числа першого місяця кожного кварталу звіт про перебіг виконання реалізації фільмів. Подавати ліцензіару до 20 січня наступного за звітним року, підтвердження незалежним аудитором достовірності наданих звітів про використання прав, зазначених у ст. 3 цього договору, у попередньому році.

Згідно з п. 10.1. договору, договір набуває чинності від дати підписання його сторонами і діє від 31.12.2023, але у будь-якому разі до повного виконання дистриб`ютором своїх зобов`язань. Термін дії цього договору може бути подовжений за згодою сторін.

Спір у справі виник у зв`язку з тим, як стверджує позивач, що відповідач неналежним чином виконує свої зобов`язання за договором в частині сплати ліцензіару доходу від комерційного використання прав на фільми.

Заперечуючи проти заявленого позову відповідач посилався, зокрема, на наступне:

- позивачем пропущено встановлений законом трирічний строк позовної давності для звернення до суду;

- позивачем пропущено встановлений законодавством річний строк для нарахування та стягнення неустойки;

- заявлена до стягнення неустойка є майже вдвічі більшою за суму основного боргу;

- відповідач не мав змоги виконати зобов`язання у зв`язку з настанням форс-мажорних обставин.

Оцінюючи подані докази та наведені обґрунтування за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, суд вважає, що позовні вимоги підлягають частковому задоволенню виходячи з наступного.

Згідно зі ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Проаналізувавши зміст укладеного між сторонами договору № 23-ЛД від 03.07.2018 суд дійшов висновку, що ві за своєю правовою природою є ліцензійним договором.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 509 ЦК України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку. Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Статтею 11 ЦК України визначено, що цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з положеннями ст. 1108 ЦК України, особа, яка має виключне право дозволяти використання об`єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) дозвіл на використання цього об`єкта в певній обмеженій сфері (ліцензія на використання об`єкта права інтелектуальної власності).

Ліцензіат не має права використовувати об`єкт права інтелектуальної власності в іншій сфері, ніж визначено ліцензією на використання об`єкта права інтелектуальної власності. Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об`єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об`єкта у зазначеній сфері.

Статтею 626 ЦК України визначено, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Із змісту ст. 525 ЦК України випливає, що одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом.

Відповідно до ст. 526 ЦК України, зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Аналогічна правова норма передбачена ч. 1 ст. 193 Господарського кодексу України.

Як вбачається з наданих позивачем доказів, протягом 2019-2021 років ДП "Національний центр Олександра Довженка" як дистриб`ютором надавалися звіти по реалізації майнових прав на фільми.

Всього за поданими звітами, у період з IV кварталу 2019 по IV квартал 2021 дистриб`ютор зобов`язаний був сплатити на користь ліцензіара плату в загальному розмірі 927 30,03 грн.

Відповідачем не було наведено жодних підстав на спростування заявленого позову крім пропуску позивачем строку позовної давності та дії форс-мажорних обставин починаючи з березня 2020 року..

Дійсно, за загальним правилом, неможливість виконати зобов`язання внаслідок дії обставин непереборної сили відповідно до вимог законодавства є підставою для звільнення від відповідальності за порушення зобов`язання (ч. 1 ст. 617 Цивільного кодексу України). Тобто, можна звільнити від відповідальності за невиконання, а не від виконання в цілому. В будь-якому разі сторона зобов`язання, яка його не виконує, повинна довести, що в кожному окремому випадку саме ці конкретні обставини мали непереборний характер саме для цієї конкретної особи. І кожен такий випадок буде оцінюватись судом незалежно від наявності засвідчених компетентним органом обставин непереборної сили.

ВС в постанові від 25 січня 2022 р. № 904/3886/21 зазначив, що форс-мажорні обставини не мають преюдиціальний (заздалегідь встановлений) характер, а зацікавленій стороні необхідно довести (1) факт їх виникнення; (2) те, що обставини є форс-мажорними (3) для конкретного випадку. Виходячи з ознак форс-мажорних обставин, необхідно також довести їх надзвичайність та невідворотність. При цьому, той факт, що форс-мажорні обставини необхідно довести, не виключає того, що їх наявність може бути засвідчена відповідним компетентним органом.

Аналогічного висновку дійшов і ВС й у постанові від 16 липня 2019 р. у справі № 917/1053/18, зазначивши, що лише посилання сторони у справі на наявність обставин непереборної сили та надання підтверджуючих доказів не може вважатися безумовним доведенням відповідних обставин, яке не потребує оцінки суду. Саме суд повинен на підставі наявних у матеріалах доказів встановити, чи дійсно такі обставини, на які посилається сторона, є надзвичайними і невідворотними, що об`єктивно унеможливили належне виконання стороною свого обов`язку.

Отже, форс-мажор не є автоматичною підставою для звільнення від виконання зобов`язань, стороною договору має бути підтверджено не факт настання таких обставин, а саме їхня здатність впливати на реальну можливість виконання зобов`язання.

Довідка ТПП - єдиний регламентований законодавством і загальноприйнятий документ, який підтверджує факт настання форс-мажорних обставин. Але для суду одного документу може бути недостатньо. Судова практика одностайна в тому, що обставини непереборної сили повинні бути підтверджені документально (Постанова ВС від 15 лютого 2022 р. у справі № 910/4532/21). Такими доказами можуть бути, зокрема, сертифікат ТПП України. При цьому, щоб засвідчити форс-мажорні обставини, особі необхідно звернутися до ТПП, а для того, щоб отримати сертифікат про форс-мажорні обставини, потрібно довести причинно-наслідковий зв`язок між зобов`язаннями, які сторона не може виконати, та обставинами (їхнім результатом), на які сторона посилається як на підставу неможливості виконати зобов`язання;

При цьому, сертифікат ТПП України є не єдиним документом на підтвердження надзвичайних обставин - обставини форс-мажору можуть доводитися будь-якими доказами. Така позиція ВС викладена в постанові від 21 липня 2021 р. по справі № 912/3323/20.

Відповідно до регламенту Торгово-промислової палати України, остання засвідчує форс-мажорні обставини з усіх питань договірних відносин. Регіональні ТПП можуть засвідчувати форс-мажорні обставини з усіх питань, що належать до компетенції ТПП України, за винятком зобов`язань за зовнішньоторговельними угодами і міжнародними договорами України, зовнішньоекономічними угодами, а також угодами між резидентами України, в яких безпосередньо передбачено віднесення такої функції до компетенції ТПП України.

В сертифікаті про форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) вказуються дані заявника, сторони за договором (контрактом, угодою, тощо), дата його укладення, зобов`язання, що за них настало чи настане найближчим часом для виконання, його обсяг, термін виконання, місце, час, період настання форс-мажорних обставин (обставин непереборної сили), які унеможливили його виконання, докази настання таких обставин (п. 6.12 регламенту).

За умовами п. 6.2. регламенту, форс-мажорні обставини (обставини непереборної сили) засвідчуються за заявою зацікавленої особи щодо кожного окремого договору, контракту, угоди тощо, а також податкових та інших зобов`язань/обов`язків, виконання яких настало згідно з законодавчим чи іншим нормативним актом або може настати найближчим часом і виконання яких стало неможливим через наявність зазначених обставин. До кожної окремої заяви подається окремий комплект документів, зокрема копія договору (контракту, угоди) з відповідними додатками, специфікаціями та інші документи, що підтверджують обсяг і термін настання виконання зобов`язання.

Суд дійшов висновку, що відповідачем не доведено належними та допустимими доказами наявність форс-мажорних обставин та підстав для звільнення від відповідальності за несвоєчасне та неповне виконання зобов`язань за договором.

Таким чином, враховуючи наявні в матеріалах справи докази, суд зазначає, що відповідач зобов`язаний був сплатити на користь позивача грошові кошти на загальну суму 937 30,30 грн за з IV кварталу 2019 по IV квартал 2021, а позовні вимоги в частині стягнення суми основного боргу є обґрунтованими.

У той же час, судом взято до уваги, що відповідачем було заявлено про застосування строку позовної давності.

Згідно з п. 3 ст. 267 ЦК України позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення.

Відповідно до ст. 257 ЦК України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Положеннями ч. 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові. Частиною 5 даної статті передбачено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Згідно з п. 2.2 постанови пленуму Вищого господарського суду України від 29.05.2013 № 10 "Про деякі питання практики застосування позовної давності у вирішенні господарських спорів" за змістом частини першої статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

Отже, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення.

Судом було встановлено, що позовні вимоги Державного агентства України з питань кіно до Державного підприємства "Національний центр Олександра Довженка" в частині стягнення суми основного боргу є обґрунтованими.

Європейський суд з прав людини, юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції), наголошує, що позовна давність - це законне право правопорушника уникнути переслідування або притягнення до суду після закінчення певного періоду після скоєння правопорушення. Застосування строків позовної давності має кілька важливих цілей, а саме: забезпечувати юридичну визначеність і остаточність, захищати потенційних відповідачів від прострочених позовів та запобігати несправедливості, яка може статися в разі, якщо суди будуть змушені вирішувати справи про події, що мали місце у далекому минулому, спираючись на докази, які вже, можливо, втратили достовірність і повноту із плином часу (пункт 51 рішення від 22 жовтня 1996 року за заявами № 22083/93, 22095/93 у справі «Стаббінгс та інші проти Сполученого Королівства»). Позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на котрі вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень. Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення можна було отримати раніше.

Необхідно також наголосити, що позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини п`ятої статті 267 ЦК України позивач вправі отримати судовий захист у разі визнання поважними причин пропуску позовної давності.

Як встановлено під час розгляду справи, позивачем нараховано до стягнення з відповідача заборгованість загальну суму 937 30,30 грн за період з IV кварталу 2019 по IV квартал 2021.

У той же час, позов було подано до суду 02.11.2023, а отже, перебіг строку давності за заявленим позовом розпочався 02.11.2020.

Отже, трирічний строк позовної давності для вимог про стягнення заборгованості за період з IV кварталу 2019 по ІІІ квартал 2020 пропущено, а позов в частині стягнення суми основного боргу підлягає частковому задоволенню на суму 760 306,78 грн.

Крім суми основного боргу позивачем заявлено до стягнення неустойку в розмірі 1 646 727,92 грн.

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

Відповідно до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Пенею є неустойка, що обчислюється у відсотках від суми несвоєчасно виконаного грошового зобов`язання за кожен день прострочення виконання (ч.ч. 2, 3 ст. 549 Цивільного кодексу України).

Згідно зі статтею 1 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" платники грошових коштів сплачують на користь одержувачів цих коштів за прострочку платежу пеню в розмірі, що встановлюється за згодою сторін.

Стаття 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" передбачає, що розмір пені, передбачений статтею 1 цього Закону, обчислюється від суми простроченого платежу та не може перевищувати подвійної облікової ставки Національного банку України, що діяла у період, за який сплачується пеня.

Згідно з частиною 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Відповідно до п. 7.2. договору, у випадку порушення дистриб`ютором умов статті 3 цього договору щодо терміну виплати будь-якої частини доходу від комерційного використання всіх прав на фільми, що належить ліцензіару за цим договором, дистриб`ютор сплачує ліцензіару неустойку в розмірі 0,3% від неоплаченої вчасно суми за кожен день прострочення.

Фактично, передбачена сторонами в договорі неустойка є пенею.

З огляду на те, що розмір пені за порушення грошового зобов`язання не може перевищувати подвійну облікову ставку Національного банку України, а припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано, то суд перевірив розрахунок пені, наданий позивачем.

Судом також враховано заяву відповідача про застосування строку позовної давності стосовно вимог про стягнення неустойки.

Відповідно до п. 1 ч. 2 ст. 258 Цивільного кодексу України, позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Отже, вимоги про стягнення пені за період прострочення з 16.01.2020 по 16.10.2020 не підлягають задоволенню у зв`язку з пропуском строку позовної давності.

За результатами перевірки розрахунку позивача з урахуванням положень ст. 3 Закону України "Про відповідальність за несвоєчасне виконання грошових зобов`язань" суд встановив, що вимоги про стягнення з відповідача пені підлягають частковому задоволенню на суму 66 776,81 грн за наступні періоди:

- за IV квартал 2020 - з 16.01.2021 по 16.07.2021 на суму 461,90 грн;

- за І квартал 2021 - з 16.04.2021 по 16.10.2021 на суму 11 474,43 грн;

- за ІІ квартал 2021 - з 16.07.2021 по 16.01.2022 на суму 1 350, 23 грн;

- за ІІІ квартал 2021 - з 16.10.2021 по 16.04.2022 на суму 5 974, 32 грн;

- за IV квартал 2021 - з 16.01.2022 по 16.07.2022 на суму 47 515,93 грн.

Статтею 74 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Статтею 13 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до ст. ст. 76, 77 Господарського процесуального кодексу України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

За приписами статті 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів сторін та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, яких дійшов Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

Поряд з цим, за змістом п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень та висновків Європейського суду з прав людини, викладених у рішеннях у справах "Трофимчук проти України", "Серявін та інші проти України" обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

За таких обставин, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про часткове задоволення позовних вимог з покладенням судового збору на сторони пропорційно до розміру задоволених вимог в порядку ст. 129 Господарського процесуального кодексу України.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 73, 74, 76, 77, 86, 129, 170, 207, 232, 233, 237, 238, ст. ст. 240, 241, ч. 1 ст. 256, 288 Господарського процесуального кодексу України, суд -

ВИРІШИВ:

1. Позов Державного агентства України з питань кіно задовольнити частково.

2. Стягнути з Державного підприємства "Національний центр Олександра Довженка" (03040, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 1; код ЄДРПОУ 22928085) на користь Державного агентства України з питань кіно (02156, м. Київ, вул. Кіото, 27; код ЄДРПОУ 37508051) заборгованість в розмірі 760 306,78 грн, неустойку в розмірі 66 776,81 грн та витрати зі сплати судового збору в розмірі 12 406,25 грн.

3. У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

4. Після набрання рішенням законної сили видати відповідний наказ.

Рішення господарського суду набирає законної сили згідно зі ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Відповідно до ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 25.04.2024 року.

Суддя Ю.О.Підченко