Постанова

від 17.04.2024 по справі 947/23667/22

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Номер провадження: 22-ц/813/3554/24

Справа № 947/23667/22

Головуючий у першій інстанції Гниличенко М. В.

Доповідач Громік Р. Д.

ОДЕСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17.04.2024 року м. Одеса

Одеський апеляційний суд у складі:

головуючого Громіка Р.Д.,

суддів Дришлюка А.І., Сегеди С.М.,

за участю секретаря Триколіч І.Б.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2023 року у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції в Одеській області, про усунення особи від права на спадкування,

ВСТАНОВИВ:

1. ОПИСОВА ЧАСТИНА

Короткий зміст позовних вимог.

13 жовтня 2022 року ОСОБА_1 звернулась до Київського районного суду м. Одеси з позовною заявою до ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції в Одеській області, в якій просить усунути ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 від права на спадкування за законом після смерті його батька ОСОБА_3 , який помер ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Короткий зміст рішення суду першої інстанції.

Рішенням Київського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2023 року у задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа: Головне територіальне управління юстиції в Одеській області про усунення особи від права на спадкування, відмовлено.

Короткий зміст та доводи апеляційної скарги.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просила скасувати оскаржуване судове рішення та постановити нове, яким задовольнити позовні вимоги заяви повністю, посилаючись при цьому на порушення норм матеріального та процесуального права.

Апеляційна скарга вмотивована тим, що суд першої інстанції не в повному обсязі дослідив матеріали справи та дійшов помилкового висновку про відмову у задоволененні позовної заяви. В апеляційній скарзі скаржник посилається на рішення Жовтневого районного суду м. Харків у справі №639/2468/21, рішення Київського районного суду м. Полтави від 13.11.2023 року у справі №642/5527/19.

2. МОТИВУВАЛЬНА ЧАСТИНА

Позиція апеляційного суду

Заслухавши доповідача, розглянувши матеріали справи і доводи, викладені в апеляційній скарзі, судова колегія вважає, що апеляційна скарга не підлягає задоволенню за таких підстав.

Мотиви, з яких виходить апеляційний суд, та застосовані норми права

У частині третій статті 3 ЦПК України передбачено, що провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Відповідно до припису ст. 375 ЦПК України суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Згідно із ст. 367 ЦПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними в ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

За змістом ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотримання норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданням цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог або заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що ОСОБА_3 та ОСОБА_1 29 травня 1998 року уклали шлюб, який зареєстрований відділом реєстрації актів громадянського стану Київської районної адміністрації виконкому Одеської міської Ради, актовий запис №368, що вбачається із свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_1 від 29.05.1998 року (т.1, а.с.6). Від шлюбу спільних дітей не має.

Позивач ОСОБА_1 має повнолітню доньку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , її чоловік ОСОБА_3 мав повнолітнього сина ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Із матеріалів справи, зокрема копії домової книги вбачається, що за адресою: АДРЕСА_1 зареєстровано три особи ОСОБА_3 , 1948 року народження, ОСОБА_1 , 1955 року народження, та ОСОБА_4 , 1975 року народження (т.1, а.с.15). Крім того, сторонами не оспорюється той факт, що вказані особи постійно проживали за вказаною адресою однією сім`єю та вели спільне господарство.

ІНФОРМАЦІЯ_4 помер ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , що вбачається із свідоцтва про смерть, виданого відділом державної реєстрації актів цивільного стану у місті Одесі Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 4062 від 04.04.2022 року (т.1., а.с.7).

Відповідно до ч. 1 ст. 1220 ЦК України спадщина відкривається внаслідок смерті особи або оголошення її померлою.

Відповідно до ч. 1 ст. 1216 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців).

Згідно із ст.1218 ЦК України до складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті.

Після смерті ОСОБА_3 відкрилася спадщина, яка складається з земельної ділянки, кадастровий номер якої 5110136900:39:007:0004, загальною площею 0,0355 га та житлового будинку, загальною площею 285,8 кв. м., житловою площею 157,7 кв.м., розташованих за адресою: АДРЕСА_1 , відповідно до свідоцтва про право власності на житловий будинок № НОМЕР_2 від 23.06.2000, виданого на ім`я ОСОБА_3 (т.1, а.с.9,10).

Відповідно до ч.1 ст.1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини.

У першу чергу право на спадкування за законом мають діти спадкодавця, у тому числі зачаті за життя спадкодавця та народжені після його смерті, той з подружжя, який його пережив, та батьки. (ст. 1261 Цивільного кодексу України).

Із копії спадкової справи №53/2022, яка була відкрита приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Лутченко А.А., вбачається, що з заявами про прийняття спадщини звернулись - рідний син спадкодавця ОСОБА_2 (11.07.2022) та дружина спадкодавця ОСОБА_1 (10.08.2022) (т.1, а.с.87).

Відповідно до ч.1 ст. 1217 ЦК України спадкування здійснюється за заповітом або за законом.

Згідно із інформаційної довідки зі Спадкового реєстру, заповіти та спадкові договори на об`єкти спадщини за вищевказаною адресою, відсутні (т.1. а.с.94зворот).

Відповідно до ч.1, 2 ст.1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. У разі відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 цього Кодексу.

Частиною 1 ст.1268 ЦК України встановлено, що спадкоємець за заповітом чи за законом має право прийняти спадщину або не прийняти її.

Відповідно до ч. 3 ст.1268 ЦК України спадкоємець, який постійно проживав разом зі спадкодавцем на час відкриття спадщини, вважається таким, що прийняв спадщину, якщо протягом строку, встановленого статтею 1270 цього Кодексу, він не заявив про відмову від неї. Незалежно від часу прийняття спадщини вона належить спадкоємцеві з часу відкриття спадщини.

Положення ст.1269 ЦК України регламентують, що спадкоємець, який бажає прийняти спадщину, але на час відкриття спадщини не проживав постійно із спадкодавцем, має подати нотаріусу заяву про прийняття спадщини.

Згідно із ст.1270 ЦК України для прийняття спадщини встановлюється строк у шість місяців, який починається з часу відкриття спадщини. За позовом спадкоємця, який пропустив строк для прийняття спадщини з поважної причини, суд може визначити йому додатковий строк, достатній для подання ним заяви про прийняття спадщини.

Відповідно до ч.5 ст.1224 ЦК України за рішенням суду особа може бути усунена від права на спадкування за законом, якщо буде встановлено, що вона ухилялась від надання допомоги спадкодавцеві, який через похилий вік, тяжку хворобу або каліцтво був у безпорадному стані.

Позивач у судовому засіданні наголосила, що її чоловік ОСОБА_3 в останній період свого життя тяжко хворів, за станом здоров`я потребував сторонньої допомоги, яку йому надавали вона як дружина та її рідна донька ОСОБА_4 , проте його син ОСОБА_2 життям та здоров`ям батька не цікавився, не приймав ніякої участі у покращенні становища батька, не надавав йому допомоги, та своєю бездіяльністю по відношенню до свого батька порушив не лише норми моралі, але й приписи закону, що дає підстави позивачу для звернення до суду з позовом про усунення відповідача, як спадкоємця першої черги за законом, від права на спадкування на майно його батька ОСОБА_3 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Представники відповідача у судовому засіданні пояснили, що між батьком та його рідним сином були довірливі стосунки, відповідач є єдиною його рідною дитиною, вони цікавились життям одне одного, постійно телефонували одне одному, батько приїздив в гості до сина та двох онучок, був період коли вони разом з батьком займались сумісним бізнесом в сфері перевезень, батько не був визнаний недієздатним та не отримував пенсію по інвалідності, дійсно останні роки життя хворів, але в безпорадному стані не був, самостійно рухався по дому, але робота відповідача пов`язана з виїздами за кордон на постійній контрактній основі, однак по приїзду відповідач намагався навідувати батька, проте позивач всіляко цьому перешкоджала, особливо останні роки до смерті. На думку, представників відповідача позивач переслідує лише корисливі мотиви, маючи намір отримати у спадок все майно, яке належало спадкодавцю за життя, обмеживши право його сина на 1/4 частку у спадщині.

Суд керується положеннями статті 16 ЦК України, відповідно до частини 1 якої, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів.

Частиною першою статті 15 ЦК України визначено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Процесуальний закон також містить норми, відповідно до яких судовому захисту підлягає порушене, невизнане або оспорюване право, свобода чи інтерес (статті 1-4 ЦПК України).

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду за захистом наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання саме її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси. Суд повинен установити, чи були порушені, не визнані або оспорені права, свободи чи інтереси особи, і залежно від установленого вирішити питання про задоволення позовних вимог або відмову в їх задоволенні.

При цьому за змістом статей 4, 265 ЦПК України позов може бути задоволений лише у випадку встановлення факту порушення, не визнання або оспорення відповідачем (відповідачами) прав, свобод чи інтересів позивача. Якщо такого факту не встановлено, позов не підлягає задоволенню.

Відповідно до принципу диспозитивності цивільного судочинства, закріпленого статтею 13 ЦПК України, суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно з частинами першою, другою та третьою статті 12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Відповідно положень сімейного законодавства сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки; майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності; дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпорядження майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними.

Судом першої інстанції правильно встановлено, що об`єкт спадщини житловий будинок та земельна ділянка не є особистою приватною власністю ні ОСОБА_1 , ні ОСОБА_3 , оскільки майно було нажито в період сумісного проживання та спільної праці подружжя, тому ОСОБА_1 має право на 3/4 частини спадкового майна, а відповідач ОСОБА_2 на 1/4 частину спадкового майна.

Суд першої інстанції правильно прийняв до уваги пояснення свідків ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , що дійсно подружжя проживали однією сім`єю, вели спільне господарство, відносини між ними були гарні, останні роки життя чоловік позивачки хворів та усю допомогу здійснювала позивач та її донька, дуже рідко бачили сина ОСОБА_3 або взагалі не бачили, на прохання допомоги син не реагував, та вони і не дуже хотіли звертатись за допомогою до сина, оскільки дружина та її донька дуже гарно доглядали за ОСОБА_3 , крім того масажист робив йому масаж на дому, лікаря вдома бачили один раз, стан здоров`я погіршився у чоловіка позивачки за півроку до смерті, також їм відомо зі слів позивача, що син її чоловіка виїхав у грудні 2021 року за межі України на заробітки, тому на похованні батька не був присутній.

Свідок ОСОБА_9 у судовому засіданні підтвердив, що знає ОСОБА_3 більше 20 років, оскільки разом працювали, крім того сам ОСОБА_3 працював разом з сином, відносини між ними були гарні, тривалий час сім`я сина приходила на різні свята до батька, та відносини між ними та ОСОБА_1 були нормальні, ОСОБА_3 їздив у гості до сина додому, телефонували один одному, проте відносини між ОСОБА_1 та сином стали неприємні тоді, коли ОСОБА_3 захворів, дружина та її донька стали доглядати за хворим, дуже гарно доглядали, ОСОБА_3 погано пересувався, але лежачим не був, останні пів року до смерті його стан значно погіршився, та свідок не приїжджав до них в гості, але зі раннього спілкування з ОСОБА_3 особисто та по телефону підтвердив, що ОСОБА_3 любив сина, ніколи не жалівся на сину або дружину та її доньку, запитував лише про роботу. Також, перед від`їздом за кордон син ОСОБА_3 ОСОБА_2 поскаржився на ОСОБА_1 , що вона його не пускає до батька.

Суд проаналізувавши пояснення сторін та пояснення свідків, правильно зауважив про те, що у суду не має сумніву, що позивач ОСОБА_1 та її донька ОСОБА_4 здійснювали догляд за хворим ОСОБА_3 , однак для задоволення позовних вимог у справах про усунення від права на спадкування відповідно до частини п`ятої статті 1224 ЦК України має значення сукупність таких обставин: ухилення особи від надання спадкодавцеві допомоги при можливості її надання; перебування спадкодавця в безпорадному стані; потреба спадкодавця в допомозі саме цієї особи. Лише при одночасному настанні усіх наведених обставин та їх доведеності в сукупності спадкоємець може бути усунений від спадкування.

Для ухвалення рішення про усунення від спадкування у справі повинні бути надані належні та допустимі докази, які б свідчили про те, що спадкодавець потребував допомоги саме від відповідача, останній мав можливість її надати, проте ухилявся від обов`язку щодо її надання.

В матеріалах справи є виписки медичних закладів із історії хвороб ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , які було надано позивачкою, в період з 18.02.2015 року по 17.04.2017 року (т.1, а.с.37, 42, 48, 49), зокрема остання виписка із історії хвороби ОСОБА_3 датована 17.04.2017 року, результати клінічних досліджень надані за період 2011 року, чеки на придбання ліків датовані квітнем-травнем 2017 року, будь-якої іншої медичної документації, зокрема висновків сімейного лікаря про стан здоров`я ОСОБА_3 , які б були зафіксовані у медичній картки хворого, про медичні призначення, про відвідування лікарем хворого та рекомендації з приводу покращення здоров`я ОСОБА_3 , діагноз та лікування, в період з квітня 2017 року до 02.04.2022 року, тобто до дня смерті ОСОБА_3 суду не надано.

Крім того, дослідивши виписки із історії хвороби ОСОБА_3 , судом першої інстанції вмотивовано встановлено, що хворому ОСОБА_3 після стаціонарного лікування було рекомендовано нагляд лікарів невролога, кардіолога, ендокринолога за місцем проживання, проте позивачем не надано доказів будь-яких звернень, як до сімейного лікаря, так і до вказаних лікарів та їх медичних висновків щодо необхідності лікування, у зв`язку з чим потреби в придбанні ліків та проходження досліджень.

Таким чином, стороною позивача не підтверджено належними та допустимими доказами знаходження ОСОБА_3 в безпорадному стані останні 5 років до смерті.

Безпорадним слід розуміти стан особи, зумовлений похилим віком, тяжкою хворобою або каліцтвом, коли вона не може самостійно забезпечити умови свого життя, потребує стороннього догляду, допомоги та піклування, однак потреба у сторонньому догляду повинна бути встановлена лікарями, однак ОСОБА_3 не був особою з інвалідністю чи недієздатною особою.

Ухилення особи від надання допомоги спадкодавцеві, який її потребував, полягає в умисних діях чи бездіяльності особи, спрямованих на уникнення від обов`язку забезпечити підтримку та допомогу спадкодавцю. Тобто ухилення, пов`язане з винною поведінкою особи, яка усвідомлювала свій обов`язок, мала можливість його виконувати, але не вчиняла жодних необхідних дій. Крім цього, принципове значення має питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу.

Звертаючись з позовом до суду, позивач посилається як на підставу усунення відповідачів від права на спадкування на наявність обставин, визначених у ч. 3 ст. 1224 Цивільного кодексу України, мотивує тим, що відповідач, син спадкодавця, проживав окремо від батька, життям та здоров`ям батька не цікавився, будучи обізнаним про стан здоров`я батька, який перебував в тяжкому стані, не виконував своїх обов`язків, передбачених Сімейним кодексом України, що дає підстави для усунення відповідача, як спадкоємця першої черги за законом, від права на спадкування майна після смерті батька.

Як вбачається з наявних у справі доказів, ОСОБА_3 помер у віці 73 років, на момент смерті досяг пенсійного віку, докази, які мали свідчити про те, що за життя померлий отримував пенсію з інших підстав, в тому числі внаслідок втрати працездатності та встановлення групи інвалідності, у справі відсутні, до позову не долучено медичної документації про стан здоров`я ОСОБА_3 та висновки лікарів стосовно необхідності здійснювати сторонній догляд за хворим та його стан, що унеможливлює (обмежує) пересування хворого.

Для усунення від права на спадкування за законом необхідно довести, що спадкодавець за життя звертався до спадкоємця з проханням про допомогу, догляд та утримання, від чого спадкоємець свідомо ухилявся, що допомоги, яку надавала позивач було недостатньо і спадкодавець потребував додаткової постійної допомоги саме від відповідача. Крім того, підлягає з`ясуванню судом питання, чи потребував спадкодавець допомоги від спадкоємця за умови отримання її від інших осіб, чи мав спадкоємець матеріальну та фізичну змогу надавати таку допомогу. Позбавлення особи права спадкувати - це захід, що має застосовуватися лише в крайньому випадку з урахуванням, передусім, характеру поведінки відповідача.

Суд першої інстанції також правильно звернув увагу на той факт, що згідно з поясненнями позивача, відповідної допомоги від відповідача, не бажала сама позивач і саме за її волею догляд за хворим чоловіком здійснювали самостійно вона та її донька, та не бажали будь-якої допомоги з боку відповідача, що безумовно свідчить про неприємні стосунки між позивачкою та відповідачем, що і призвело до звернення позивача до суду з даним позовом з метою врегулювання у подальшому спадкового спору.

Відповідно до ст.212 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

На підставі викладеного, суд першої інстанції обґрунтовано вважав позовні вимоги позивача недоведеними та такими, що не підлягають задоволенню.

Доводи апеляційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права та порушення норм процесуального права, яке призвело або могло призвести до неправильного вирішення справи.

Скаржник не довела обставини, на які посилалась як на підставу своєї апеляційної скарги, жодного належного та допустимого доказу на спростування висновків суду першої інстанції не надала.

Щодо посилання на рішення Жовтневого районного суду м. Харків у справі №639/2468/21, рішення Київського районного суду м. Полтави від 13.11.2023 року у справі №642/5527/19, то колегія суддів зазначає таке.

Відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Таким чином, посилання на висновки та обставини справи, які містяться у рішеннях суду першої інстанції, не є обов`язковим для врахування під час розгляду справи судом.

Наведені в апеляційній скарзі доводи були предметом дослідження в суді першої інстанції із наданням відповідної правової оцінки всім фактичним обставинам справи, яка ґрунтується на вимогах чинного законодавства, і з якою погоджується суд апеляційної інстанції.

Твердження скаржника в апеляційній скарзі про те, що судом першої інстанції порушено норми процесуального закону, не є такими, що порушують розгляд справи по суті.

Крім того судова колегія вважає за необхідне зазначити, що Європейський суд з прав людини вказав, що пункт перший статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суді, та відмінності, які існують у держава-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Проніна проти України, № 63566/00 § 23, ЄСПЛ від 18 липня 2006 року. Оскаржувані судові рішення відповідають критерію обґрунтованості судового рішення.

Висновки за результатами розгляду апеляційної скарги.

Справа розглянута по суті правильно, законних підстав для скасування чи зміни рішення суду першої інстанції немає.

З огляду на викладене, колегія суддів дійшла висновку про законність і обґрунтованість оскаржуваного рішення суду, доводи апеляційної скарги його не спростовують, рішення ухвалено у відповідності до вимог матеріального і процесуального права, у зв`язку з чим апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, оскаржуване рішення суду залишити без змін.

Керуючись ст. ст. 367, 368, 374, 375, 381-384, 389-391 ЦПК України, апеляційний суд

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Київського районного суду м. Одеси від 08 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова суду набирає законної сили з моменту її прийняття, проте може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Повний текст судового рішення складено 29 квітня 2024 року.

Головуючий Р.Д. Громік

Судді: А.І. Дришлюк

С.М. Сегеда