Постанова

від 24.04.2024 по справі 915/1377/23

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ

АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 квітня 2024 рокум. ОдесаСправа № 915/1377/23Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Аленіна О.Ю.

суддів: Богатиря К.В., Філінюка І.Г.

секретар судового засідання: Герасименко Ю.С.

За участю представників учасників справи:

Прокурор - Бескровний Михайло Олександрович;

від Міністерства оборони України - Єрмаков Андрій Володимирович в порядку самопредставництва;

від ТОВ Номікс ЛТД - адвокат Магда Вікторія Анатоліївна

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД

на рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.01.2024 (повний текст складено та підписано 29.01.2024, суддя Мавродієва М.В.)

по справі №915/1377/23

за позовом керівника Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України

до Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД

про визнання недійсними пунктів договору та стягнення коштів в сумі 3404810,20 грн

ВСТАНОВИВ

Керівник Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону в інтересах держави в особі Міністерства оборони України звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД з такими вимогами:

- визнати недійсними пункти 1.1 та 3.1 договору про постачання для державних потреб нафти i дистилятів (09130000-9) (паливо дизельне) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України) від 06.12.2022 №286/1/22/97, укладеного між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість;

- стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД на користь Міністерства оборони України 3404810,20 грн, з яких: безпідставно оплачені кошти в cyмi 3208231,48 грн, інфляційні втрати в cyмi 140965,26 грн та 3% річних в сумі 55613,46 грн.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що відповідач не повернув безпідставно отримані кошти у розмірі (безпідставно сплачений ПДВ) та продовжує їх утримувати (користуватись ними).

Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 18.01.2024 по цій справі позов задоволено повністю, та зокрема стягнуто з ТОВ Номікс ЛТД на користь Міністерства оборони України на користь Міністерства оборони України 140965,26 грн інфляційних втрат та 55613,46 грн - 3% річних.

Не погодившись із вказаним рішенням, до Південно-західного апеляційного господарського суду звернувся відповідач з апеляційною скаргою в якій просить скасувати оскаржуване рішення в частині задоволення позовних вимог про стягнення з відповідача інфляційних втрат та 3% річних та ухвалити нове рішення, яким відмовити у задоволенні позовних вимог у цій частині, а також змінити розподіл судових витрат.

Свої вимоги скаржник обґрунтовує тим, що судом першої інстанції неправильно з`ясовано дійсну правову природу правовідносин, що склалися, а відповідно неправильно застосовано норми законодавства, що призвело до винесення рішення, яке не відповідає вимогам справедливості, законності та обґрунтованості.

Так, апелянт зазначає, що він не виступав боржником перед позивачем з наступного дня, після отримання коштів, тому до нього не можуть бути застосовані положення ст. 625 ЦК України.

За твердженням апелянта, суд першої інстанції дійшов хибного висновку щодо того, що податок на додану вартість було отримано відповідачем без достатньої правової підстави, що призвело до того, що судом не правильно було вирішено час виникнення зобов`язань у відповідача щодо повернення майна.

ТОВ «Номікс ЛТД» вважає, що ним не було збільшення майна, або збереження майна за рахунок потерпілого, а правова підстава існувала, а тому зобов`язання щодо повернення безпідставно набутого майна у відповідача не виникало з наступного дня, після отримання коштів, як про це вказано в рішення суду першої інстанції.

Посилаючись на приписи чинного законодавства апелянт зазначає, що договір (його частина) укладений між позивачем та відповідачем є дійсним аж до моменту набрання чинності рішенням суду про визнання його недійсним. А оскільки обов`язок повернути майно на підставі статті 1212 ЦК України виникає лише після того, як правова підстава визнана недійсною, то і обов`язку повернути майно у позивача не було аж до моменту, коли рішення суду набере законної сили.

Відтак апелянт вважає, що застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину можливе лише за наявності рішення про визнання такого правочину недійсним, тобто обов`язок щодо повернення майна, одержаного на виконання правочину, який пізніше був визнаний судом недійсним, виникає з моменту набрання рішенням суду законної сили.

З огляду на таке, на думку скаржника, відсутнє й про прострочення виконання зобов`язання з його боку.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 26.02.2024 відкрито апеляційне провадження по справі №915/1377/23 за апеляційною скаргою ТОВ Номікс ЛТД на рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.01.2024 та призначено справу до розгляду на 10.04.2024.

Судом апеляційної інстанції отримано відзив на апеляційну скаргу в якому прокурор просить залишити апеляційну скаргу без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

В обґрунтування своїх заперечень прокурор зазначає, що у даному випадку підставою виникнення у відповідача обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів є факт набуття таких коштів без достатньої правової підстави, а не факт відпадіння правової підстави їх отримання шляхом визнання недійсними спірних частин договорів, що відповідно свідчить про виникнення у відповідача за ст. 1212 ЦК України обов`язку з повернення таких коштів у момент їх отримання, а не з часу визнання спірних частин договорів недійсними, як помилково вважає апелянт.

Отже, як вважає прокурор, передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача, а не з моменту прийняття рішення суду.

У судовому засідання суду апеляційної інстанції, яке відбулось 10.04.2024 було оголошено перерву до 24.04.2024.

Під час судового засідання від 24.04.2024 представник апелянта підтримав вимоги за апеляційною скаргою та наполягав на її задоволенні.

В свою чергу, прокурор надав пояснення у відповідності до яких не погоджується із доводами та вимогами апеляційної скарги, просить залишити її без задоволення, а оскаржуване рішення без змін.

Представник Міністерства оборони України зазначив, що підтримує позицію висловлену у заявах по суті справи, яка полягає у тому, що підстав для застосування нульової ставки ПДВ до ціни на пально-мастильні матеріали за спірними договорами не було.

Відповідно до ст. 240 ГПК України у судовому засіданні оголошено вступну та резолютивну частини постанови.

Обговоривши доводи апеляційної скарги, перевіривши наявні матеріали справи на предмет їх юридичної оцінки Господарським судом Миколаївської області та проаналізувавши застосування норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, виходячи з наступного.

Відповідно до приписів ст. 269 ГПК України суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї. Суд апеляційної інстанції не обмежений доводами та вимогами апеляційної скарги, якщо під час розгляду справи буде встановлено порушення норм процесуального права, які є обов`язковою підставою для скасування рішення, або неправильне застосування норм матеріального права.

Як зазначалося раніше, рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.01.2024 по даній справі оскаржується відповідачем лише в частині стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, у зв`язку з чим, відповідно до вимог ст.269 Господарського процесуального кодексу України, переглядається в межах доводів та вимог апеляційної скарги.

Так, наявними матеріалами справи підтверджується, та не заперечується сторонами по справі, що на виконання умов укладено 06.12.2022 між Міністерством оборони України, як замовником, та ТОВ Номікс ЛТД, як постачальником, договору №286/1/22/97 про постачання для державних потреб нафти і дистилятів (09130000-9) (паливо дизельне) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України) відповідач упродовж грудня 2022 року здійснив постачання загалом 682,022 тонн дизельного палива, що підтверджується актами прийому-передачі товару та видатковими накладними.

Відповідачем, до загальної вартості товару було включено також й вартість ПДВ у загальній сумі 3208231,48 грн, що еквівалентно 7% ціни такого товару.

З метою виконання договірних зобов`язань з оплати вартості поставленого товару Міністерство оборони України перерахувало на користь відповідача грошові кошти в загальній сумі 49040109,88 грн, у тому числі ПДВ - 3208231,48 грн, що підтверджується платіжним документами, наявними у матеріалах справи.

Однак, як встановлено місцевим господарським судом, з огляду на те, що замовником товару за договором виступає Міністерство оборони України і товар закуповується для потреб Збройних Сил України, то включення до ціни договору ПДВ у розмірі 7% суперечить постанові Кабінету Міністрів України №178 від 02.03.2022, яка прийнята відповідно до підпункту г підпункту 195.1.2 пункту 195.1 статті 195 Податкового кодексу України.

Наведене стало підставою для визнання недійсними пунктів 1.1 та 3.1 оспорюваного договору з відповідними змінами у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість та стягнення з відповідача на користь позивача отриманої суми податку на додану вартість у розмірі 3208231,48 грн за оспорюваним договором.

Суд першої інстанцій дійшов висновку, що у зв`язку з простроченням відповідачем виконання грошового зобов`язання з повернення безпідставно набутих або збережених грошових коштів, позивач правомірно нарахував три проценти річних та інфляційні втрати за період прострочення на підставі статті 625 ЦК України.

При цьому, суд першої інстанції визначаючи період за який слід стягнути три проценти річних та інфляційні страти визначив, що обов`язок відповідача щодо поновлення порушеного права Міністерства оборони України шляхом повернення безпідставно отриманих коштів у сумі 2822400,0 грн виник на наступний день після їх отримання - 29.12.2022, а у сумі 385831,48 грн - 26.02.2023.

Колегія суддів Південно-західного апеляційного господарського суду вважає висновок місцевого господарського суду щодо наявності підстав для стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційних втрат за визначений позивачем період є помилковим, з огляду на наступне.

Статтею 625 ЦК України передбачено, що боржник не звільняється від відповідальності за неможливість виконання ним грошового зобов`язання. Боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Тобто у разі несвоєчасного виконання боржником грошового зобов`язання у нього в силу закону (ч. 2 ст. 625 ЦК України) виникає обов`язок сплатити кредитору, поряд із сумою основного боргу, суму інфляційних втрат, як компенсацію знецінення грошових коштів за основним зобов`язанням внаслідок інфляційних процесів у період прострочення їх оплати.

За змістом ч. 2 ст. 625 Цивільного кодексу України, нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за неналежне виконання зобов`язання (постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.06.2019 у справі № 903/2718/16-ц, від 18.03.2020 у справі № 902/417/18).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.10.2023 у справі №366/203/21 зазначила, що інфляційні та річні проценти нараховуються на суму простроченого основного зобов`язання, тому зобов`язання зі сплати інфляційних та річних процентів є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного і поділяє його долю. Відповідно й вимога про сплату інфляційних та річних процентів є додатковою до основної вимоги.

Вимагати сплати суми боргу з врахуванням індексу інфляції та трьох процентів річних є правом кредитора, яким останній наділений в силу нормативного закріплення зазначених способів захисту майнового права та інтересу (постанова Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №905/600/18). Визначене частиною 2 статті 625 ЦК України право стягнення трьох процентів річних є мінімальними гарантіями, які надають кредитору можливість захистити згадані вище інтереси; позбавлення кредитора можливості реалізувати це право порушуватиме баланс інтересів і сприятиме виникненню ситуацій, за яких боржник повертатиме кредитору грошові кошти, які, через інфляційні процеси, матимуть іншу цінність, порівняно з моментом, коли такі кошти були отримані (у тому числі у вигляді прострочення оплати відповідних товарів та послуг).

З огляду на наведене, колегія суддів зазначає, що законодавець визначив право кредитора на нарахування боржнику трьох процентів річних та інфляційних втрат, однак таке право безпосередньо пов`язано з наявністю прострочення виконання боржником грошового зобов`язання.

У даному випадку визначаючи момент з якого у позивача виникло право на нарахування відповідних сум на підставі ст. 625 ЦК України, колегія суддів зазначає наступне.

Згідно з статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Так, оскаржуваним рішенням, серед іншого, задоволено позовні вимог про визнання недійсними пунктів 1.1 та 3.1 Договору про постачання для державних потреб нафти i дистилятів (09130000-9) (паливо дизельне) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України) від 06.12.2022 №286/1/22/97, укладеного між Міністерством оборони України та ТОВ Номікс ЛТД, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість.

Колегія суддів зазначає, що чинним законодавством України визначено презумпцію правомірності правочину (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована. Таким чином, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається тоді, коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили (тобто оспорюваний правочин визнаний судом недійсним).

Наслідки недійсності правочину визначенні ст. 216 ЦК України та визначають, що у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Відтак, колегія суддів вважає, що передбачений ч. 2 ст. 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту набрання законної сили рішенням, яким визнано недійсним укладений між сторонами договір про поставки від 06.12.2022 №286/1/22/97 в частині включення до договірної ціни податку на додану вартість та встановлено факт безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача сплачених в якості податку на додану вартість.

Наведене узгоджується із правовим висновком викладеним у постанові Великої Палати Верховного Суду від 07.02.2024 по справі №910/3831/22 (п.88) в якому йдеться про те, що зобов`язання повернути майно, отримане за недійснім оспорюваним правочином, виникає в особи з моменту набрання законної сили судовим рішенням про визнання такого правочину недійсним. Враховуючи презумпцію правомірності правочину (ст. 204 ЦК України), можна зробити висновок, що особа отримала майно на підставі укладеного правочину, але ця підстава згодом відпала з визнанням судом цього правочину недійсним. Отже обов`язок у особи повернути майно виникає з моменту визнання судом відповідного правочину недійсним.

З огляду на таке, обов`язок відповідача повернути майно виникає саме з моменту визнання судом відповідного правочину недійсним, оскільки в період до визнання його недійним між сторонами існували договірні правовідносини, а тому спірні кошти перебували у користуванні відповідача на правовій підставі.

Слід також наголосити на тому, що у даному випадку укладений між сторонами договір є саме оспорюваним правочином, а не нікчемним в силу вимог встановлених законом, що відповідно зумовлює обов`язок повернути кошти з моменту їх безпідставного отримання, а тому до прийняття судом рішення про визнання такого правочину недійсним, всі дії вчинені сторонами за таким правочин, у тому числі й перерахування позивачем та отримання відповідачем грошових коштів, вважають правомірними та такими, що вчинені у відповідності до умов договору.

Отже, лише після набрання рішенням суду, яким визнано недійсним укладений між сторонами договір поставки, законної сили у позивача виникає право на нарахування відповідачеві трьох процентів річних та інфляційних втрат, у разі неповернення стягнутих за рішенням суду грошових коштів, які були отримані останнім на підставі недійсного правочину.

Враховуючи наведене колегія суддів вважає помилковим та необґрунтованим висновок місцевого господарського суду щодо задоволення заявлених позовних вимог в частині стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційних втрат.

При цьому суд апеляційної інстанції не погоджується з доводами прокурора, які гуртуються на тому, що грошові кошти були одержані відповідачем за відсутності правової підстави та підлягали поверненню у відповідності до ст. 1212 ЦК України, з огляду на таке.

Дійсно, зобов`язання повернути безпідставно набуте майно виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Виконати таке зобов`язання особа повинна відразу після того, як безпідставно отримала майно або як підстава такого отримання відпала. Це зобов`язання не виникає з рішення суду. Судове рішення в цьому випадку є механізмом примусового виконання відповідачем свого обов`язку з повернення безпідставно отриманих коштів, який він не виконує добровільно.

Проте, у даному випадку, як вже було зазначено вище, відповідачем відповідні грошові кошти, які складали суму податку на додану вартість отримані за наявності правової підстави, а саме укладеного між сторонами договору поставки.

Так, у наведеній в п.1.1 договору специфікації сторони погодили ціну за одиницю товару сторонами погоджена в сумі 67200,0 грн без ПДВ, загальна сума вартості товару без ПДВ 134400000,0 грн, крім того, ПДВ 9408000,0 грн, загальна вартість товару з ПДВ 143808000,0 грн.

Також, в пункті 3.1 договору сторони погодили, що ціна договору становить: без ПДВ 134400000,0 грн, крім того ПДВ 9408000,0 грн. Ціна договору, що підлягає оплаті становить 143808000,0 грн, у т.ч. ПДВ та вартість вантажних робіт в місцях завантаження і транспортні витрати.

Отже вартість податку на додану вартість була включена до ціни укладеного між сторонами договору.

До того ж, надані позивачем на підтвердження поставки товару акти прийому-передачі товару та видаткові накладні також свідчать про включення до його вартості ПДВ у загальній сумі 3208231,48 грн.

Наявні матеріали справи свідчать про те, що Міністерство оборони України перерахувало на користь відповідача грошові кошти в загальній сумі 49040109,88 грн, у тому числі ПДВ - 3208231,48 грн, що підтверджується платіжним дорученням №286/1/415 від 26.12.2022 та платіжною інструкцією №286/1/71 від 24.02.2023.

Наведене свідчить про те, що відповідні суми податку на додану вартість були перераховані позивачем та отримані відповідачем за наявності правової підстави, а саме укладеного між сторонами договору до ціни якого, у тому числі, була включена вартість ПДВ, що спростовує зворотні твердження прокурора про набуття відповідачем майна за відсутності правової підстави.

А тому, як вже було вказано вище, до моменту прийняття судом рішення про визнання вчинено сторонами правочину недійсним, названі грошові кошти були набуті відповідачем за наявності правової підстави, відповідно й обов`язок відповідача щодо їх повернення пов`язується саме з моментом визнання такого правочину недійсним у судовому порядку.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі "Трофимчук проти України" Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод.

По справі "Руїз Торіха проти Іспанії", ЄСПЛ вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи.

Відповідно до п.2 ч.1 ст.275 ГПК України суд апеляційної інстанції за результатами розгляду апеляційної скарги має право скасувати судове рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, оскаржуване рішення в частині стягнення з відповідача на користь позивача трьох процентів річних та інфляційних втрат скасуванню, із прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову в цій частині.

Розподіл судових витрат у даній справі судом апеляційної інстанції здійснено з урахуванням приписів ст. 129 ГПК України.

Керуючись ст.ст. 269, 270, 271, 275, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, колегія суддів, -

ПОСТАНОВИЛА:

1. Апеляційну скаргу задовольнити.

2. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 18.01.2024 по справі №915/1377/23 в частині стягнення з Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД на користь Міністерства оборони України інфляційних втрат у розмірі 140 965,26 грн та трьох процентів річних у розмірі 55 613,46 грн та розподілу судових витрат (п.п. 3-4 рішення) - скасувати та прийняти в цій частині нове рішення, про відмову у задоволенні таких вимог та новий розподіл судових витрат, виклавши резолютивну частину рішення у наступній редакції:

« 1. Позовні вимоги задовольнити частково.

2. Визнати недійсними пункти 1.1 та 3.1 Договору про постачання для державних потреб нафти i дистилятів (09130000-9) (паливо дизельне) для техніки спеціального призначення (за кошти Державного бюджету України) від 06.12.2022 №286/1/22/97, укладеного між Міністерством оборони України та Товариством з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД, у частині включення до договірної ціни податку на додану вартість.

3. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД (ідент.код 43371316) на користь Міністерства оборони України (ідент.код 00034022) 3 208 231,48 грн безпідставно сплаченого ПДВ.

4. В задоволенні решти позову відмовити.

5. Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД (ідент.код 43371316) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (ідент.код 38296363) 49 465,47 грн судового збору.

6. Стягнути з Міністерства оборони України (ідент.код 00034022) на користь Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону (ідент.код 38296363) 1342,0 грн судового збору».

Стягнути з Спеціалізованої прокуратури у сфері оборони Південного регіону на користь Товариства з обмеженою відповідальністю Номікс ЛТД 4423,02 грн судового збору за подання апеляційної скарги.

Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідні накази із зазначенням необхідних реквізитів.

Постанова, згідно ст. 284 ГПК України, набуває законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного суду у випадках передбачених Господарським процесуальним кодексом України.

Повний текст постанови складено та підписано 29.04.2024.

Головуючий суддяАленін О.Ю.

СуддяБогатир К.В.

СуддяФілінюк І.Г.