Постанова

від 29.04.2024 по справі 580/11979/23

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ШОСТИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУДСправа № 580/11979/23 Суддя (судді) першої інстанції: Валентин ГАРАЩЕНКО

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2024 року м. Київ

Шостий апеляційний адміністративний суд у складі колегії суддів:

головуючий суддя - Голяшкін О.В.,

судді - Заїка М.М., Беспалов О.О.,

секретар судового засідання - Коренко Ю.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України на рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 23.02.2024 року у справі № 580/11979/23 за адміністративним позовом Приватного акціонерного товариства «АЗОТ» до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити дії,-

ВСТАНОВИВ:

Приватне акціонерне товариство «АЗОТ» звернулось до Черкаського окружного адміністративного суду із позовною заявою до Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, в якій просить визнати протиправною та скасувати постанову відповідача від 01.12.2023 року ВП № 56675048 про стягнення виконавчого збору в розмірі 422294,50 грн.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив про неправомірність постанови про стягнення з позивача виконавчого збору, оскільки відповідачем жодних заходів з примусового стягнення боргу з відшкодування фактичних витрат на виплату і доставку пільгових пенсій в розмірі 4222941,91 грн. не вчиняв, а борг був самостійно сплачений.

Рішенням Черкаського окружного адміністративного суду від 23.02.2024 року позов задоволено.

При винесенні рішення суд першої інстанції виходив з того, що внесені Законом України від 03.07.2018 року № 2475-VIII зміни до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VІІІ погіршили становище позивача, а тому неправомірно застосовані відповідачем, виконавчою службою фактично стягнуто з боржника кошти за виконавчим листом у сумі 578438,59 грн, у тому числі 57843,85 грн виконавчого збору, а правові підстави для стягнення з позивача виконавчого збору у сумі 422294,20 грн згідно оскаржуваної постанови від 01.12.2023 року у відповідача відсутні.

Не погоджуючись з рішенням суду першої інстанції, відповідач подав апеляційну скаргу, в якій, посилаючись на порушення судом першої інстанції норм матеріального права, неповне з`ясування обставин справи, просить рішення скасувати та ухвалити нове, яким відмовити у задоволенні позову.

В обґрунтування своїх доводів відповідач зазначає, що при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору державний виконавець обґрунтовано керувався законом в чинній на момент вчинення дії редакції, виходячи із розміру 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів. Отже, розмір виконавчого збору залежить від суми, що підлягає примусовому стягненню, а не від суми, яка є фактично стягнутою в межах виконавчого провадження. Вказує, що оскільки у спірних відносинах виконання рішення відбулось після відкриття виконавчого провадження, то виконавчий збір підлягає стягненню з боржника у обов`язковому порядку. Скаржник зазначає, що при винесенні постанови про стягнення виконавчого збору він діяв у порядку та у спосіб, визначені Законом, тому оскаржувана постанова прийнята на законній підставі та не може бути скасована.

У поданому відзиві позивач просить апеляційну скаргу залишити без задоволення, а рішення суду першої інстанції залишити без змін, зазначивши, що примусового виконання рішення в частині стягнення боргу в розмірі 4222941,91 грн. не відбувалося, борг сплачений самостійно, а суд першої інстанції вірно виходив з того, що внесені Законом України від 03.07.2018 року № 2475-VIII зміни до ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» від 02.06.2016 року № 1404-VІІІ погіршили становище позивача, не можуть бути застосовані і у відповідача відсутні правові підстави для стягнення з позивача виконавчого збору у сумі 422294,20 грн.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення представників сторін, перевіривши матеріали справи та обговоривши доводи апеляційної скарги, колегія суддів дійшла наступних висновків.

Як встановлено судом першої інстанції та вбачається із матеріалів справи, постановою головного державного виконавця відділу примусового виконання рішень управління державної виконавчої служби Головного територіального управління юстиції у Черкаській області від 27.06.2018 року ВН №56675048 відкрито виконавче провадження з виконання виконавчого листа Черкаського окружного адміністративного суду від 27.04.2018 року № 823/1997/17 про стягнення з ПАТ «АЗОТ» на користь Головного управління Пенсійного фонду України в Черкаській області (далі - ГУ ПФУ в Черкаській області) коштів в сумі 4801380,50 грн.

Постановою від 19.12.2019 року про передачу виконавчого провадження виконавчий документ - виконавчий лист Черкаського окружного адміністративного суду від 27.04.2018 року № 823/1997/17 на загальну суму 4801380,50 грн. передано на виконання відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України, виконавче провадження № 56675048 прийняте до виконання старшим державним виконавцем відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України постановою від 17.01.2020 року.

01.12.2023 року старший державний виконавець Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України прийняв постанову про закінчення виконавчого провадження № 56675048 на підставі п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» у зв`язку із повним фактичним виконанням рішення згідно з виконавчим документом.

Також 01.12.2023 року старшим державним виконавцем Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України Величко Р.С. прийнято постанову про стягнення з позивача виконавчого збору у розмірі 4222294,20 грн.

Не погоджуючись з діями відповідача щодо винесення постанови про стягнення виконавчого збору, позивач звернувся з даним позовом до суду щодо її оскарження.

Надаючи правову оцінку встановленим обставинам справи та висновкам суду першої інстанції, колегія суддів зазначає наступне.

Частиною 2 ст. 19 Конституції України обумовлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Предметом спору у даній справі є правомірність стягнення відповідачем оскаржуваною постановою від 01.12.2023 року у виконавчому провадженні № 56675048 виконавчого збору з позивача у розмірі 422294,20 грн.

Згідно ч. 1 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір - це збір, що справляється на всій території України за примусове виконання рішення органами державної виконавчої служби. Виконавчий збір стягується з боржника до Державного бюджету України.

При цьому, відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, чинній на момент відкриття виконавчого провадження № 56675048, виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що фактично стягнута, повернута, або вартості майна боржника, переданого стягувачу за виконавчим документом.

Законом України від 03.07.2018 року № 2475-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо створення економічних передумов для посилення захисту права дитини на належне утримання», який набрав чинності 28.08.2018 року, у ч. 2 ст .27 Закону України «Про виконавче провадження» внесені зміни.

Відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону у чинній редакції виконавчий збір стягується державним виконавцем у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Отже, як вірно відзначено судом першої інстанції, підставою для стягнення виконавчого збору на підставі ст. 27 Закону у редакції, яка була чинна до 28.08.2018 року, є здійснення державним виконавцем дій з фактичного виконання рішення органами державної виконавчої служби, і розмір виконавчого збору у виконавчому провадженні, відкритому на час дії Закону у редакції до 28.08.18 року, обраховується виходячи з 10 відсотків від фактично стягнутої суми.

З 28.08.2018 року відповідно до ч. 2 ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» виконавчий збір стягується у розмірі 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, поверненню, або вартості майна боржника, що підлягає передачі стягувачу за виконавчим документом, заборгованості із сплати аліментів.

Тобто, з урахуванням редакцій Закону України «Про виконавче провадження», які були чинними у період існування заборгованості позивача, на момент відкриття виконавчого провадження та на момент закінчення виконавчого провадження й винесення оскаржуваної постанови про стягнення виконавчого збору, база обрахунку виконавчого збору змінювалась. У період до 28.08.2018 року розмір виконавчого збору становив 10 відсотків фактично стягнутої суми, тоді як, у період після 28.08.2018 року, розмір виконавчого збору складає 10 відсотків суми, що підлягає примусовому стягненню, тобто суми, зазначеної у виконавчому документі.

Як встановлено судом першої інстанції, вбачається із матеріалів справи та підтверджено сторонами, в період з липня 2018 року по грудень 2019 року згідно розпоряджень від 31.07.2018 року, 02.11.2018 року, 14.11.2018 року, 07.10.2019 року, 07.12.2019 року на користь стягувача (ГУ ПФУ в Черкаській області) при здійсненні примусового виконання відбувалось примусове стягнення з боржника заборгованості за виконавчим документом у загальній сумі 578438,59 грн, в тому числі стягнуто виконавчий збір у розмірі 57843,85 грн.

Залишок заборгованості у розмірі 4222941,91 грн. сплачено позивачем платіжними дорученнями від 16.07.21 року № 135065 на суму 1000000 гр., від 30.07.21 року № 136359 на суму 212083 грн, 17.08.21 року № 138317 на суму 1000000 грн, від 19.08.21 року № 138570 на суму 564473,69 грн, від 23.09.21 року № 141972 на суму 446385,22 грн, від 23.09.21 року № 141969 на суму 1000000 грн.

Відповідно до ст. 58 Конституції України закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи.

Конституційний Суд України в рішенні від 09.02.1999 року у справі № 1-7/99 (про зворотну дію в часі законів та інших нормативно-правових актів) надав офіційне тлумачення ч. 1 ст. 58 Конституції України та вказав, що положення цієї норми про те, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи, треба розуміти так, що воно стосується людини і громадянина (фізичної особи). За загальновизнаним принципом права закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі.

У постановах від 28.01.2021 року у справі № 420/769/19, від 22.01.2021 року у справі № 400/4023/19, від 21.01.2021 року у справі № 640/3430/19, від 12.08.2020 року у справі № 1340/5053/18 Верховний Суд констатував, що положення ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, яка була чинна до 28.08.2018 року, зменшували відповідальність позивача як боржника у порівнянні з нормами ст. 27 Закону України «Про виконавче провадження» у редакції, яка була чинна після 28.082018 року (Закон України № 2475-VIII від 03.07.2018 року), оскільки розмір виконавчого збору обраховувався як 10 відсотків від фактично стягнутої суми, а не з суми, що підлягає примусовому стягненню.

Встановлено, що державний виконавець під час прийняття постанови про стягнення виконавчого збору від 01.12.2023 року № 56675048 визначив суму виконавчого збору, яка підлягає стягненню з боржника, у розмірі 10 відсотків від суми, що підлягає примусовому стягненню згідно виконавчого листа, за виключенням раніше стягнутих сум, застосувавши таким чином фактично Закон України «Про виконавче провадження» у редакції Закону України № 2475-VIII від 03.07.2018 року.

Отже, з урахуванням того, що зміни, внесені Законом № 2475-VIII від 03.07.2018 року погіршили становище боржника, а заборгованість у розмірі 4222941,91 грн., хоча і після відкриття виконавчого провадження, але була сплачена боржником самостійно, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про необґрунтованість нарахування державним виконавцем виконавчого збору від цієї суми та відсутність підстав для її стягнення з позивача.

Вказані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, висловленій у постановах від 15.06.2023 року у справі № 420/2013/22 та від 06.06.2023 року у справі № 160/11725/22.

Доводи скаржника, викладені в апеляційній скарзі, висновків суду першої інстанції не спростовують. При цьому, колегія суддів звертає увагу на ті обставини, що відповідно до правил п. 41 «Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень» обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

На підставі вищенаведеного, приймаючи до уваги, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального і процесуального права, рішення суду ґрунтується на засадах верховенства права, є законним і обґрунтованим та вірним по суті, висновки суду першої інстанції доводами апелянта не спростовані, колегія суддів доходить висновку про відсутність підстав для його зміни або скасування.

Згідно з п.1 ч. 1 ст. 315 та ст. 316 КАС України, за наслідками розгляду апеляційної скарги на судове рішення суду першої інстанції, суд апеляційної інстанції має право залишити апеляційну скаргу без задоволення, а судове рішення або ухвалу суду - без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

Таким чином, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає залишенню без задоволення, а рішення суду першої інстанції - без змін.

Керуючись ст. ст. 242-244, 250, 271, 272, 287, 308, 310, 315, 317, 321, 322, 325 КАС України, суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу Відділу примусового виконання рішень Департаменту державної виконавчої служби Міністерства юстиції України залишити без задоволення, а рішення Черкаського окружного адміністративного суду від 23.02.2024 року - без змін.

Постанова набирає законної сили з дати її прийняття та відповідно до ч.4 ст.272 КАС України може бути оскаржена шляхом подачі касаційної скарги безпосередньо до Верховного Суду в порядку і строки, визначені ст.ст. 328-329 КАС України.

Суддя-доповідач О.В. Голяшкін

Судді М.М. Заїка

О.О. Беспалов

Повний текст постанови складено 29.04.2024 року.