Ухвала

від 11.04.2024 по справі 695/2214/21

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

11 квітня 2024 року

м. Київ

справа № 695/2214/21

провадження № 61-4907ск24

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Ситнік О. М. (суддя-доповідач), Петрова Є. В., Пророка В. В.,

розглянув касаційну представника ОСОБА_1 - адвоката Сизька Бориса Борисовича на рішення Золотоніського районного суду Черкаської області від 01 грудня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду

від 27 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Нива» про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання договору оренди землі та

ВСТАНОВИВ:

У серпні 2021 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Нива»

(далі - СТОВ «Нива») про стягнення заборгованості з орендної плати та розірвання договору оренди землі.

Вказувала, що 20 лютого 2017 року між нею та відповідачем укладено договір оренди земельних ділянок площею 3,0941 га та площею 3,0940 га, які перебувають у її власності. 14 липня 2017 року здійснено державну реєстрацію права оренди земельної ділянки.

Відповідно до пункту 9 договору оренди землі від 20 лютого 2017 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: І квартал - 8,5 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає - 26 881,80 грн, ІІ квартал - 9,0 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає - 28 447,20 грн,

ІІІ квартал - 9,5 % від нормативної вартості земельної ділянки, що

складає - 30 037,26 грн, ІVквартал - 10 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає 31 627,32 грн. Згідно з пунктами 11, 13 договору орендна плата сплачується до 31 грудня кожного року, розмір орендної плати переглядається щорічно у випадках, передбачених договором.

Отже, за умовами договору оренди землі відповідач взяв на себе зобов`язання до 31 грудня кожного року (поквартально) сплачувати позивачу орендну плату в розмірі 116 993,58 грн, однак щорічно сплачував орендну плату лише частково, внаслідок чого утворилася заборгованість у розмірі 299 193,79 грн, що є порушенням умов договору, та є підставою для його розірвання.

Посилаючись на положення статей 25, 32 Закону України «Про оренду землі» та порушення відповідачем її прав, просила:

- стягнути з відповідача заборгованість зі сплати орендної плати за землю за період 2018-2020 років у розмірі 299 193,79 грн;

- достроково розірвати договір оренди землі, укладений 20 лютого 2017 року між нею та СТОВ «Нива», об`єктом якого є земельна ділянка площею 3,0941 га, кадастровий номер 7121587400:07:004:0534;

- зобов`язати СТОВ «Нива» повернути земельну ділянку площею

3,0941 га, кадастровий номер 7121587400:07:004:0534.

01 грудня 2023 року рішенням Золотоніського міськрайонного суду Черкаської області позовні вимоги ОСОБА_1 залишено без задоволення.

27 лютого 2024 року постановою Черкаського апеляційного суду рішення суду першої інстанції залишено без змін.

Судові рішення мотивовано тим, що спір між сторонами полягає у трактуванні пункту 9 договору оренди землі щодо щорічного розміру орендної плати та порядку її сплати (один раз на рік чи щоквартально в різних сумах). Розмір орендної плати визначається залежно від кварталу її виплати орендодавцю - від 8,5 % від нормативної вартості земельної ділянки до 10 % від нормативної вартості земельної ділянки та переглядається сторонами раз на рік. Суд встановив, що розмір орендної плати у спірний період відповідає середньому показнику на території, де розташована земельна ділянка позивачки, що свідчить про загальноприйнятий розмір орендної плати на рік у спірний період на території, де розташована земельна ділянка позивачки. За змістом укладеного договору орендна плата мала виплачуватися позивачці один раз на рік, її розмір визначався згідно з умовами договору залежно від того, в який квартал календарного року власник землі висловлював бажання її отримувати, за таким принципом чим пізніше отримував власник землі орендну плату, тим більшим був її розмір. Сумарне визначення розміру орендної плати шляхом складання її поквартальних розмірів не відповідає загальноприйнятим розмірам орендної плати для відповідної місцевості та свідчить про помилкове тлумачення орендодавцем такої умови договору та про її суперечливу поведінку.

За встановленими обставинами справи СТОВ «Нива» щорічно сплачувало ОСОБА_2 орендну плату в розмірі, зазначеному у поданій нею заяві. Із заявою на отримання орендної плати ОСОБА_2 зверталася письмово до СТОВ «Нива» один раз на рік, визначаючи конкретний розмір орендної плати, що відповідав розміру орендної плати у відповідному кварталі року. При цьому розмір орендної плати, що отримувала позивачка за спірний період, складав від 9,5 % до 15 % від нормативно-грошової оцінки землі, що відповідає середньому розміру орендної сплати у спірний період на території, де розташована земельна ділянка позивачки. Поведінка сторін договору, передусім орендодавця, підтверджує, що вона розуміла умову про орендну плату за землю як разовий платіж, розмір такої плати орендодавець визначала відповідно до кварталу, у якому зверталася із заявою про виплату до орендаря.Наведене дає підстави для висновку, що дії сторін договору підтверджують, що вони однаково розуміли умови договору на стадії його укладення та виконання протягом тривалого періоду часу - 2018, 2019, 2020 років.

У зазначений період орендодавець не пред`являла орендарю жодних претензій щодо неповної сплати орендної плати за землю, не зверталася із додатковими заявами про сплату орендної плати, окрім тих, які подавала один раз кожного року, що задоволені орендарем. Отже, поведінка сторін під час виконання умов договору про орендну плату свідчить, що вони однаково розуміли умови про орендну плату, яка мала виплачуватися одноразовим платежем один раз на рік, розмір плати визначався залежно від кварталу календарного року, у якому орендар здійснював такий платіж. Сторонами досягнуто згоди про визначення розміру орендної плати залежно від того кварталу, у якому орендодавець виявить бажання отримати її.

29 березня 2024 року представник ОСОБА_1 - адвокат Сизько Б. Б. засобами поштового зв'язку надіслав до Верховного Суду касаційну скаргу на рішення Золотоніського районного суду Черкаської області від 01 грудня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення про задоволення позову.

У касаційній скарзі наведені доводи стосовно оскарження постанови апеляційного суду на підставі пункту 1 частини другої статті 389 Цивільного процесуального кодексу (далі - ЦПК) України (суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду).

Зокрема, заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд неправильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 635/4233/19, від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17, від 22 грудня 2021 року у справі № 753/8945/19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року в справі № 409/647/17, від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20, від 19 серпня 2019 року у справі № 395/499/16, від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 27 січня 2022 року в справі № 143/923/19, від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17, від 06 березня 2019 року в справі № 183/262/17, від 31 липня 2020 року у справі № 479/1073/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 313/780/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 923/1001/19, від 23 березня 2021 року у справі № 922/2754/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 175/642/19, від 17 червня 2021 року у справі № 485/784/20, від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 369/4241/17, від 30 червня 2021 року у справі № 183/2390/18, від 15 червня 2021 року у справі № 447/559/18, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16, від 26 квітня 2022 року у справі № 378/1194/20, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/22.

Перевіривши доводи касаційної скарги, колегія суддів виснувала про відмову у відкритті касаційного провадження, з огляду на таке.

Частиною першою статті 394 ЦПК України передбачено, що, одержавши касаційну скаргу, оформлену відповідно до вимог статті 392 цього Кодексу, колегія суддів у складі трьох суддів вирішує питання про відкриття касаційного провадження (про відмову у відкритті касаційного провадження).

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно зі статтею 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Правовідносини сторін за договором оренди землі регулюються спеціальним Законом України «Про орендну землі», Земельним кодексом (далі - ЗК) України та загальними нормами Цивільного кодексу (далі - ЦК) України.

Частиною четвертою статті 124 ЗК України передбачено, що передача в орендну земельних ділянок, що перебувають у власності громадян і юридичних осіб, здійснюється за договором оренди між власником земельної ділянки і орендарем.

Згідно із частиною першою статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків. Сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості (частина перша статті 627 ЦК України).

Майнові відносини, що виникають з договору найму (оренди) земельної ділянки, є цивільно-правовими, ґрунтуються на засадах рівності, вільного волевиявлення та майнової самостійності сторін договору та, крім загальних норм цивільного законодавства, щодо договору найму регулюються актами земельного законодавства - ЗК України, Законом України «Про орендну землі».

Згідно зі статтею 792 ЦК України за договором найму (оренди) земельної ділянки наймодавець зобов`язується передати наймачеві земельну ділянку на встановлений договором строк у володіння та користування за плату. Відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом.

Статтею 1 Закону України «Про орендну землі» визначено, що оренда землі - це засноване на договорі строкове платне володіння і користування земельною ділянкою, необхідною орендареві для проведення підприємницької та інших видів діяльності.

Відповідно до статті 13 Закону України «Про орендну землі» договір оренди

землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

За змістом статті 15 Закону України «Про орендну землі» орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату є однією із суттєвих умов договору оренди.

Відповідно до статті 21 Закону України «Про орендну землі» орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою. Розмір, форма і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди. Обчислення розміру орендної плати за землю здійснюється з урахуванням індексів інфляції, якщо інше не передбачено договором оренди.

Положеннями статті 24 Закону України «Про орендну землі» передбачено право орендодавця вимагати від орендаря своєчасного внесення орендної плати.

За положеннями частини першої статті 32 Закону України «Про орендну землі» на вимогу однієї із сторін договір оренди землі може бути достроково розірваний за рішенням суду в разі невиконання сторонами обов`язків, передбачених статтями 24 і 25 цього Закону та умовами договору, а також на підставах, визначених ЗК України та іншими законами України.

Пунктом «д» частини першої статті 141 ЗК України передбачено, що підставою для припинення права користування земельною ділянкою є систематична несплата орендної плати.

Згідно з положенням частини першої статті 34 Закону України «Про орендну землі» у разі припинення або розірвання договору оренди землі орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку на умовах, визначених договором. Орендар не має права утримувати земельну ділянку для задоволення своїх вимог до орендодавця.

Відповідно до статті 651 ЦК України зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. Договір може бути змінено або розірвано за рішенням суду на вимогу однієї із сторін у разі істотного порушення договору другою стороною та в інших випадках, встановлених договором або законом. Істотним є таке порушення стороною договору, коли внаслідок завданої цим шкоди друга сторона значною мірою позбавляється того, на що вона розраховувала при укладенні договору.

За змістом частин першої, другої, четвертої статті 652 ЦК України у разі істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договору, договір може бути змінений або розірваний за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті зобов`язання. Зміна обставин є істотною, якщо вони змінилися настільки, що, якби сторони могли це передбачити, вони не уклали б договір або уклали б його на інших умовах.

Відповідно до пункту 9 укладеного між сторонами договору оренди землі від 20 лютого 2017 року орендна плата вноситься орендарем у формі та розмірі: І квартал - 8,5 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає - 26 881,80 грн, ІІ квартал - 9,0 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає - 28 447,20 грн, ІІІ квартал - 9,5 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає - 30 037,26 грн, ІVквартал - 10 % від нормативної вартості земельної ділянки, що складає 31 627,32 грн. Згідно з пунктами 11, 13 договору орендна плата сплачується до 31 грудня кожного року, розмір орендної плати переглядається щорічно у випадках, передбачених договором.

Позивачка трактує наведені умови як сумарне визначення розміру орендної плати до 31 грудня кожного року шляхом додавання її поквартальних розмірів, а відповідач вказує про орендну плату за землю як разовий платіж, розмір якого орендодавець визначає відповідно до обраного кварталу, у якому звертається із заявою про виплату коштів (якщо звертається за виплатою орендної плати у І кварталі - це 8,5 % від нормативної вартості земельної ділянки, і т. д).

У зв`язку з таким тлумаченням умов договору позивачка вважала, що відповідач не у повному обсязі розрахувався з нею за користування земельною ділянкою протягом 2018-2020 років та вважала таку обставину підставою розірвання договору й просила стягнути з відповідача недоплачену орендну плату.

Заявник у касаційній скарзі зазначає, що суд неправильно застосував висновки, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 635/4233/19, від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17, від 22 грудня 2021 року у справі № 753/8945/19, від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц, постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року в справі № 409/647/17, від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20, від 19 серпня 2019 року у справі № 395/499/16, від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц, від 27 січня 2022 року в справі № 143/923/19, від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17, від 06 березня 2019 року в справі № 183/262/17, від 31 липня 2020 року у справі № 479/1073/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 313/780/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 923/1001/19, від 23 березня 2021 року у справі № 922/2754/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 175/642/19, від 17 червня 2021 року у справі № 485/784/20, від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17, від 02 вересня 2020 року у справі № 369/4241/17, від 30 червня 2021 року у справі № 183/2390/18, від 15 червня 2021 року у справі № 447/559/18, від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц, від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16, від 26 квітня 2022 року у справі № 378/1194/20, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16, від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/22.

Посилання на різні постанови Верховного Суду як таке із вказівкою про неоднакове застосування норм права у різних справах, хоч і у подібних правовідносинах, але з різними встановленими обставинами, не має правового значення для справи, яка є предметом перегляду, та не свідчить про різне застосування чи тлумачення норм права.

Верховний Суд висловлює правові висновки у справах з огляду на встановлення судами певних фактичних обставин справи і такі висновки не є універсальними та типовими до всіх справ і фактичних обставин, які можуть бути встановлені судами.

Підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд нижчої інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Крім того, не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення.

Отже, для касаційного перегляду справи з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі недостатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається, а судом вона (норма права) застосована без урахування такого висновку.

З метою оцінювання правовідносин на предмет подібності суд, насамперед, має визначити, які правовідносини є спірними, після чого застосувати змістовий критерій порівняння, а за необхідності - також суб`єктний і об`єктний критерії. З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків сторін спору) є основним, а два інші - додатковими. Суб`єктний і об`єктний критерії матимуть значення у випадках, якщо для застосування норми права, яка поширюється на спірні правовідносини, необхідним є специфічний суб`єктний склад цих правовідносин або їх специфічний об`єкт. Такий правовий висновок викладено у пунктах 96, 97 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 жовтня 2021 у справі № 233/2021/19.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що в кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід визначати з огляду на те, які правовідносини є спірними, порівнювати права та обов`язки сторін цих правовідносин відповідно до правового чи їх договірного регулювання (пункт 31) з урахуванням обставин кожної конкретної справи (пункт 32).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 635/4233/19 (провадження № 14-139цс20) зазначено, щозміна умов договору, в тому числі у частині розміру орендної плати, здійснюється за взаємною згодою сторін, а за відсутності такої згоди договір може бути змінено за рішенням суду лише у випадках, передбачених за умовами договору або в силу закону.

У постанові від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20 Верховний Суд зазначив, що зміна ціни після укладення договору допускається лише у випадках і на умовах, встановлених договором або законом (частина друга статті 632 ЦК України). Тлумачення частини другої статті 632 ЦК України свідчить, що в цій нормі закріплено принцип стабільності (або відносної неможливості зміни) встановленої сторонами ціни, що є проявом обов`язковості виконання умов договору (стаття 629 ЦК України). У частині другій статті 632 ЦК України допускається наявність винятків, які можуть бути встановлені договором або законом. При цьому в законі або ж договорі обов`язково мають бути визначені як випадки зміни ціни, так і умови такої зміни.

Суди встановили, що позивачка як власник земельної ділянки пред`являла відповідачу як орендарю вимоги про сплату орендної плати у певному розмірі, який визначав орендодавець, а товариство як орендар сплачувало орендну плату у визначеному орендодавцем розмірі, що підтверджує досягнення згоди між сторонами щодо зміни розміру орендної плати. Пункт 9 укладеного між сторонами договору оренди землі від 20 лютого 2017 року не змінювався й не відбулося обставин оплати оренди відповідачем у зміненому на власний розсуд розмірі, тому відсутні підстави для висновку про неврахування судами постанови Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року в справі № 635/4233/19 (провадження № 14-139цс20), постанови Верховного Суду від 09 червня 2021 року в справі № 948/393/20.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 27 листопада 2018 року у справі № 912/1385/17 (провадження № 12-201гс18) вказано, що до відносин, пов`язаних з орендою землі, застосовуються також положення ЦК України, тому при вирішенні судом питання щодо розірвання договору оренди землі за обставин систематичного невнесення орендної плати, застосуванню також підлягають положення частини другої статті 651 ЦК України. Застосування такого правового наслідку, як розірвання договору судом, саме з підстави істотності допущеного порушення договору, визначеної через іншу оціночну категорію - значну міру позбавлення того, на що особа розраховувала при укладенні договору, - відповідає загальним засадам цивільного законодавства, до яких за пунктом 6 частини першої статті 3 ЦК України належать, зокрема, справедливість, добросовісність та розумність.

У постановах Верховного Суду від 27 січня 2022 року в справі № 143/923/19, від 02 травня 2018 року у справі № 925/549/17, від 06 березня 2019 року в справі № 183/262/17, від 31 липня 2020 року у справі № 479/1073/18, від 07 жовтня 2020 року у справі № 313/780/19, від 10 лютого 2021 року у справі № 923/1001/19, від 23 березня 2021 року у справі № 922/2754/19, від 10 листопада 2021 року у справі № 175/642/19, від 17 червня 2021 року у справі № 485/784/20, від 06 березня 2019 року у справі № 183/262/17 зазначено, що підставою для розірвання договору оренди землі є саме систематична несплата орендної плати (два та більше випадки). При цьому систематична сплата орендної плати не у повному обсязі, визначеному договором, тобто як невиконання, так і неналежне виконання умов договору, є підставою для розірвання такого договору, оскільки згідно зі статтею 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться. Тобто систематична (два і більше разів) несплата орендної плати, визначеної умовами укладеного між сторонами правочину, в тому числі сплата орендної плати не у повному обсязі (часткове виконання зобов`язання), є підставою для розірвання такого договору.

У цій справі суди з`ясували суттєві обставини щодо наявності/відсутності порушення відповідачем умов договору оренди землі та виснували про належну сплату ним орендної плати у погодженому в договорі розмірі та строки, тому правильно не досліджували критерій істотності порушення договору за відсутності самого порушення (неналежного виконання умов договору).

22 грудня 2021 року Велика Палата Верховного Суду у справі № 753/8945/19 постановила ухвалу (а не постанову, як зазначає заявник) про повернення справи на розгляд колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, таке судове рішення не є висновком Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, адже ним вирішувалося процедурне питання щодо наявності підстав для розгляду справи Великою Палатою Верховного Суду.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 червня 2020 року у справі № 145/2047/16-ц (провадження № 14-499цс19) сформульовано висновок щодо застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) у спорах про недійсність договору. Зазначено, що зазначена доктрина проявляється, зокрема, у кваліфікації певних поведінкових актів (так званих конклюдентних дій) особи - сторони правочину (наприклад, прийняття оплати за товар за договором купівлі-продажу) як волевиявлення, яке свідчить про вчинення правочину, зокрема про його схвалення. Відповідно до частини другої статті 205 ЦК України правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків. Отже, конклюдентними діями може підтверджуватися лише укладення договору в усній формі. Між тим, статтею 18 Закону України «Про оренду землі» договір оренди набирає чинності після його державної реєстрації. Зазначена норма виключає можливість укладення спірного договору шляхом вчинення конклюдентних дій, бо такий договір не може бути зареєстрований.

Подібний правовий висновок містять постанови Верховного Суду від 26 квітня 2022 року у справі № 378/1194/20, від 23 вересня 2020 року у справі № 396/1857/16, на які посилається заявник.

Підстав для застосування доктрини venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки) до правовідносин, які склалися між сторонами, не вбачається, адже суди встановили, щоСТОВ «Нива» щорічно сплачувало ОСОБА_2 орендну плату в розмірі, обраному нею відповідно до умов договору. Поведінка орендаря стосовно виплати орендної плати протягом 2018-2020 років є послідовною та узгодженою із діями орендодавця, яка у спірний період часу не заперечувала, що розуміла умову про орендну плату за землю як разовий платіж, розмір такої плати визначала відповідно до кварталу, у якому зверталася із заявою про виплату до орендаря. Отже, поведінка сторін під час виконання умов договору про орендну плату свідчить, що вони однаково розуміли умови про орендну плату, яка мала виплачуватися одноразовим платежем один раз на рік, розмір плати визначався залежно від кварталу календарного року, у якому орендар здійснював такий платіж. Суперечливості у поведінці орендаря суди не встановили.

Стосовно неоднакового розуміння сторонами умов договору про орендну плату та правильності у зв`язку з цим застосування норм права судами, необхідно зазначити таке.

У постановах Верховного Суду від 03 серпня 2022 року в справі № 409/647/17, від 23 січня 2019 року в справі № 355/385/17, від 10 квітня 2019 року в справі № 390/34/17, від 19 серпня 2019 року у справі № 395/499/16, від 01 березня 2021 року у справі № 180/1735/16-ц викладено правовий висновок про те, що договір є обов`язковим для виконання сторонами (частина перша статті 629 ЦК України). Тлумачення статті 629 ЦК України свідчить, що в ній закріплено один із фундаментів на якому базується цивільне право - обов`язковість договору. Тобто з укладенням договору та виникненням зобов`язання його сторони набувають обов`язки (а не лише суб`єктивні права), які вони мають виконувати. Невиконання обов`язків, встановлених договором, може відбуватися при: (1) розірванні договору за взаємною домовленістю сторін; (2) розірванні договору в судовому порядку; (3) відмові від договору в односторонньому порядку у випадках, передбачених договором та законом; (4) припинення зобов`язання на підставах, що містяться в главі 50 ЦК України; (5) недійсності договору (нікчемності договору або визнання його недійсним на підставі рішення суду).

Оскаржуваними судовими рішеннями не нівелюється, а стверджується принцип обов`язковості договору, адже висновки судів відповідають змісту договірних положень пунктів 9, 11, 13 договору оренди землі від 20 лютого 2017 року, які правильно розтлумачено та застосовано до встановлених обставин про належну сплату орендної плати орендарем, тому відсутні підстави для висновку про неврахування судами наведених постанов Верховного Суду.

У постанові Верховного Суду від 02 вересня 2020 року у справі № 369/4241/17 зазначено, що якщо не доведено інше, стороною, яка розробила і (або) запропонувала спірну умову договору, є: у договорі, укладеному між особою, що здійснює підприємницьку діяльність, і фізичною особою (у тому числі споживачем), - сторона, що здійснює підприємницьку діяльність. При неясності волі сторін суд має вибрати варіант, що відповідає інтересам покупця.

У постанові від 30 червня 2021 року у справі № 183/2390/18

Верховний Суд зазначив, що підставою для тлумачення судом правочину є наявність спору між сторонами щодо його змісту, невизначеність і незрозумілість буквального значення слів, понять і термінів у тексті всієї угоди або її частини, що не дає змогу з`ясувати дійсний зміст угоди або її частини, а волевиявлення сторони правочину не дозволяє однозначно встановити її намір.У той же час, тлумачення не може створювати нові умови договору, а виключно роз`яснює існуючі умови угоди. Тобто суд може постановити рішення про тлумачення змісту договору без зміни його умов. При цьому, зважаючи на те, що метою тлумачення правочину є з`ясування змісту його окремих частин, який складає права та обов`язки сторін, тлумачення потрібно розуміти як спосіб можливості виконання сторонами умов правочину. З огляду на викладене тлумаченню підлягає зміст угоди або її частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення (з`ясування) його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення незрозумілостей та суперечностей у трактуванні його положень.

У постанові Верховного Суду від 15 червня 2021 року у справі № 447/559/18 вказано, що відповідно до частини першої статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 ЦК України. У частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення. Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів. Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, а також встановлення з чого вони виходили при його виконанні. Третім рівнем тлумачення (у випадку безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніш в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

У постанові Верховного Суду від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц сформульовано правовий висновок про те, що у разі, коли правила, встановлені статтею 213 ЦК України, не дозволяють визначити зміст відповідної умови договору, потрібно застосовувати тлумачення contra proferentem. Contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party).

У постанові від 03 березня 2021 року у справі № 522/799/16 Верховний Суд вказав, що метою тлумачення правочину є з`ясування того, що в ньому дійсно виражено, а не того, що малося на увазі. Потреба у тлумаченні правочину виникає у зв`язку з неповнотою або недостатньою ясністю окремих його умов. Саме тому при тлумаченні правочину суди першої та апеляційної інстанцій насамперед повинні були брати до уваги однакове для всього змісту правочину буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, вжитих у правочині.

Суди встановили, що розмір орендної плати у спірний період відповідає середньому показнику на території, де розташована земельна ділянка позивачки, що свідчить про загальноприйнятий розмір орендної плати на рік у спірний період у відповідному населеному пункті. Такі обставини дають можливість на першому рівні тлумачення зробити висновки, що розмір орендної плати визначається залежно від кварталу її виплати орендодавцю - від 8, 5 % від нормативної вартості земельної ділянки до 10 % від нормативної вартості земельної ділянки та переглядається сторонами раз на рік. За змістом укладеного договору орендна плата мала виплачуватися позивачці один раз на рік, її розмір визначався згідно з умовами договору у залежності від того, в який квартал календарного року власник землі висловлював бажання її отримувати, за таким принципом чим пізніше отримував власник землі орендну плату, тим більшим був її розмір. Сумарне визначення розміру орендної плати шляхом складання її поквартальних розмірів не відповідає загальноприйнятим розмірам орендної плати для відповідної місцевості та свідчить про помилкове тлумачення орендодавцем такої умови договору.

Верховний Суд не встановив підстав для здійснення тлумачення на четвертому рівні, про що стверджує заявник у касаційній скарзі, а висновки судів стосовно тлумачення умов договору не можна вважати неправильним застосуванням норм права.

У зв`язку з встановленими обставинами про повне виконання орендарем умов про орендну плату, сплату її своєчасно та в повному обсязі суди правильно застосували норми матеріального права та виснували про відсутність підстав для розірвання договору оренди землі через систематичну несплату орендарем орендної плати, що позивачка визначила підставою позову.

Відповідно до висновку Верховного Суду у постанові від 10 січня 2024 року у справі № 333/4779/22 постанова суду апеляційної інстанції складається з, зокрема, мотивувальної частини із зазначенням: мотивів прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасниками справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (підпункт в пункту 3 частини першої статті 382 ЦПК України). Законодавець імперативно визначив необхідність здійснювати відхилення доводу (аргументу) апеляційної скарги з яким апеляційний суд не погоджується. При цьому не має значення чи стосується такий довід (аргумент) оскарження судового рішення по суті чи тільки процесуального питання щодо судових витрат.

Верховний Суд вважає дотриманими такі вимоги апеляційним судом у справі.

Згідно зі статтею 17 Закону України від 23 лютого 2006 року № 3477-IV «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

ЄСПЛ вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (рішення ЄСПЛ у справі «Проніна проти України»).

Оскаржувані судові рішення, у тому числі постанова апеляційного суду, відповідають критеріям законності й обґрунтованості судових рішень, суди врахували практику Верховного Суду про застосування норм права у подібних правовідносинах, у тому вислі висновки Верховного Суду у постанові від 09 березня 2023 року у справі № 695/2077/21(провадження № 61-10040св22), якою переглянуто справу про тлумачення ідентичних положень договору оренди землі.

Касаційна скарга також містить доводи про те, що суди встановили обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів, адже в матеріалах справи відсутні докази про внесення змін до пункту 9 договору оренди землі стосовно розміру орендної плати, а касові документи не підтверджують зміну умов договору щодо розміру орендної плати.

Відповідно до пункту 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права у випадку, якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Згідно з частиною третьою статті 411 ЦПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається заявник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 389 цього Кодексу; або суд необґрунтовано відхилив клопотання про витребування, дослідження або огляд доказів або інше клопотання (заяву) учасника справи щодо встановлення обставин, які мають значення для правильного вирішення справи; або суд встановив обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів.

Верховний Суд вважає формальним посилання заявника підставу касаційного оскарження, передбачену пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України, а саме щодо встановлення судами обставини, що мають суттєве значення, на підставі недопустимих доказів (частина третя статті 411 ЦПК України).

У розумінні статті 78 ЦПК України допустимими доказами є: 1) певні засоби доказування, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати обставини, тобто ці обставини не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування; 2) докази, одержані без порушення закону, які в такому випадку приймаються судом.

Таким чином, допустимість доказів означає, що у випадках, передбачених нормами матеріального права, певні обставини повинні підтверджуватися певними засобами доказування, бо не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Висновок про недопустимість доказу можна зробити виключно із застосуванням норми матеріального права, яка містить пряму заборону використання відповідного засобу доказування на підтвердження певної фактичної обставини справи.

Верховний Суд наголошує, що допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер полягає в тому, що незалежно від категорії справ слід дотримуватися вимоги щодо отримання інформації з передбачених законом засобів доказування з додержанням порядку збирання, подання і дослідження доказів. Спеціальний характер полягає в обов`язковості певних засобів доказування для окремих категорій справ чи забороні використання деяких з них для підтвердження конкретних обставин справи.

Подібний висновок викладено у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 04 квітня 2024 року у cправі № 757/230/20.

Недопустимі докази - це докази, які отримані внаслідок порушення закону. Тягар доведення недопустимості доказу покладено на особу, яка наполягає на тому, що судом використано недопустимий доказ.

Заявник у поданій касаційній скарзі не обґрунтував того, в чому саме проявилося порушення судами положень статті 78 ЦПК України, зокрема, щодо закону, з порушенням якого отримано оцінені судом докази, та/або підтвердження обставин іншими засобами доказування, а не певними засобами доказування, які відповідно до законодавства повинні підтверджувати фактичні обставини справи.

Суди не встановили обставин порушення процедури внесення змін до договору оренди землі чи сплату вартості оренди поза цією процедурою, тому посилання заявника (як на недопустимість доказів) на вирішення судами спору без письмового підтвердження згоди сторін на зміну умов договору не можна вважати передбаченою пунктом 4 частини другої статті 389 ЦПК України підставою касаційного оскарження.

Згідно з положеннями пункту 5 частини другої статті 394 ЦПК України у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 1 частини другої статті 389 цього Кодексу суд може визнати таку касаційну скаргу необґрунтованою та відмовити у відкритті касаційного провадження, якщо Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Таким чином, у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сизька Б. Б. необхідно відмовити, оскільки доводи касаційної скарги не дають підстав для висновку про неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Згідно з частиною шостою статті 394 ЦПК України ухвала про відмову у відкритті касаційного провадження повинна містити мотиви з яких суд дійшов висновку про відсутність підстав для відкриття касаційного провадження.

На підставі наведеного, колегія суддів висновує, що застосування судами норм матеріального та процесуального права не викликає розумних сумнівів, а касаційна скарга є необґрунтованою.

Керуючись статтею 390, пунктом 5 частини другої статті 394 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду,

У Х В А Л И В:

Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою представника ОСОБА_1 - адвоката Сизька Бориса Борисовичана рішення Золотоніського районного суду Черкаської області від 01 грудня 2023 року та постанову Черкаського апеляційного суду від 27 лютого 2024 року у справі за позовом ОСОБА_1 до Сільськогосподарського товариства з обмеженою відповідальністю «Нива» про стягнення заборгованості з орендної плати, розірвання договору оренди землі.

Копію ухвали та додані до скарги матеріали направити особі, яка подавала касаційну скаргу.

Ухвала оскарженню не підлягає.

Судді:О. М. Ситнік Є. В. Петров В. В. Пророк