Постанова

від 30.04.2024 по справі 484/2045/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 484/2045/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Ємця А. А. (головуючий), Бенедисюка І. М., Малашенкової Т. М.

за участю секретаря судового засідання Рєзнік А. В.,

представників учасників справи:

позивача - адвокатки Скороход А. О.,

відповідача - не з`явився,

третя особа - не з`явився

розглянув у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Фінвест груп"

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2024

у справі № 484/2045/21

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Фінвест груп" (далі - позивач, ТОВ "ФГ "Фінвест груп")

до відповідача ОСОБА_1

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача Приватне підприємство "Сюіта 2006" (далі - ПП "Сюіта")

про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором.

ВСТУП

Спір у справі виник щодо звернення стягнення на нерухоме майно, яке належить на праві власності відповідачу.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Короткий зміст і підстави позовних вимог

Товариство з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Фінвест груп" 27.05.2021 звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором в рахунок погашення боргу в розмірі 5 097 231,81 грн.

Позов обґрунтовано тим, що на підставі договорів № 5 та № 1093, укладених 14.08.2020 із ПАТ "Комерційний банк "Інвестбанк", позивач набув право вимоги за кредитним договором № 75/10 та іпотечним договором № 827, за змістом яких боржником та іпотекодавцем є Приватне підприємство "Сюіта 2006".

Правовою підставою звернення до суду з позовом позивач визначив статті 1, 7, 23, 33, 41 Закону України "Про іпотеку", статті 512, 514, 516, 517, 526, 530, 546, 575, 629, 1054 Цивільного кодексу України, статті 193, 199 Господарського суду України.

Короткий зміст судових рішень судів попередніх інстанцій

Господарський суд Миколаївської області рішенням від 19.09.2023 у цій справі позов задовольнив частково;

звернув стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 25.10.2012;

в частині звернення стягнення на предмет іпотеки за іпотечним договором від 25.10.2012 на нерухоме майно; ізольовану однокімнатну квартиру загальною площею 39,60 кв. м., житловою площею 17,20 кв. м., яка належить на праві приватної власності ОСОБА_1 , в рахунок погашення заборгованості ПП "Сюіта 2006" (код 33915151) перед ТОВ "ФК "Фінвест груп" (код 42323667) за кредитним договором № 75/10 від 21.12.2010, що складається із суми заборгованості за відсотками у розмірі 104 217,34 грн - відмовив.

Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що:

- ПП "Сюіта 2006" не виконало належним чином взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, які забезпечені іпотекою, тому відповідно до положень статті 12 Закону України "Про іпотеку" у позивача як правонаступника ПАТ КБ "Інвестбанк" виникло право звернення стягнення на предмет іпотеки. Крім того, суд зазначив, що, оскільки відповідачка, придбавши квартиру, яка перебувала в іпотеці, набула статусу іпотекодавця, то саме вона має обов`язок за порушеним зобов`язанням ПП "Сюіта 2006", яке забезпечується шляхом звернення стягнення на іпотечне майно;

- згідно з рішенням господарського суду у справі № 916/2231/18, яке набрало законної сили 16.01.2019, стягнуто з ПП "Сюіта 2006" борг як частину заборгованості за кредитним договором № 75/10 від 21.12.2010, то суд дійшов висновку, що перебіг строку позовної давності було перервано, а позивач не пропустив строку позовної давності для звернення до суду з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки.

- Господарський суд Миколаївської області на підставі рішення Господарського суду Одеської області від 18. 12.2018 у справі № 916/2231/18 встановив, що загальна сума заборгованості становить 4 993 014,47 грн, з яких за тілом кредиту (основне зобов`язання) - 4 905 900,00 грн, заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом - 87 114, 47 грн. При цьому позивач не підтвердив письмовими доказами, що заборгованість за відсотками становить саме 191 331, 81 грн. Розрахунок зазначеного боргу за відсотками з огляду на рух кредитних коштів за відповідним рахунком матеріали справи не містять;

Південно-західний апеляційний господарський суд постановою від 14.02.2024 у цій справі апеляційну скаргу ОСОБА_1 задовольнив;

рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.09.2023 у справі № 484/2045/21 скасував, у задоволенні позовних вимог відмовив.

Постанова суду апеляційної інстанції мотивована тим, що:

- факт невиконання ПП "Сюіта 2006" взятих на себе зобов`язань за кредитним договором, які забезпечені іпотекою, не оспорюється учасниками цієї справи та, як зазначалось вище, встановлений рішенням Господарського суду Одеської області від 18.12.2018 у справі № 916/2231/18 [є преюдиційним для цієї справи в силу положень частини четвертої статті 75 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України)];

- суд першої інстанції правильно зазначив, що, оскільки ОСОБА_1 набула статус іпотекодавця за іпотечним договором, посвідченим 25.10.2012 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г.А. за реєстровим № 827, замість ПП "Сюіта 2006", до неї перейшов обов`язок відповідати іпотечним майном за порушення основного зобов`язання з боку ПП "Сюіта 2006", яке забезпечується відповідним зверненням стягнення на іпотечне майно;

- суд звернув увагу на правової висновок Верховного Суду, викладений у постанові від 08.09.2021 у справі № 750/10899/19, відповідно до якого стаття 264 ЦК України пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями іпотекодавця, внаслідок яких він визнає існування саме іпотеки. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим зобов`язанням, у тому числі забезпечувальним;

- заява відповідача про застосування наслідків спливу позовної давності до позовних вимог підлягає задоволенню, оскільки звернення до суду у 2018 році з вимогами до ПП "Сюіта 2006" щодо стягнення основного зобов`язання за кредитним договором (справа № 916/2231/18) не перервало перебігу загальної позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, заявленою в межах цієї справи - № 484/2045/21, чого не взяв до уваги суд першої інстанції;

- з огляду на те, що у цьому спірному випадку суди встановили та не спростували учасники справи факт порушення майнових інтересів та прав позивача, однак відповідач подав до суду заяву про сплив позовної давності, апеляційний суд вважає за можливе застосувати у справі № 484/2045/21 строк позовної давності.

Короткий зміст вимог касаційної скарги

ТОВ "ФК "Фінвест груп", не погоджуючись і постановою апеляційного суду, 05.03.2024 через підсистему "Електронний суд" звернулося до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить скасувати постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2024 та залишити в силі рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.09.2023 у справі № 484/2045/21.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу

Обґрунтовуючи вимоги касаційної скарги, ТОВ "ФК "Фінвест груп" із посиланням на пункти 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України зазначає, що

-суд апеляційної інстанції застосував висновок Верховного Суду від 14.06.2023, сформований в межах справи № 755/13805/16-ц. Разом з тим основною і суттєвою відмінністю згаданої справи та справи № 423/1642/15-ц є те, що на відміну від обставин справи № 423/1642/15-ц сторона у зобов`язальних відносинах (боржник) і сторона іпотекодавця - не були поєднані в одній особі;

- переривання позовної вимоги є застосовним лише до основного зобов`язання (адже, має місце пред`явлення позову до боржника), проте оскільки особа, яка передала в іпотеку нерухоме майно, не є стороною зобов`язальних правовідносин, не набуває статусу боржника, а в розумінні норм ЦК України є третьою особою, для якої зобов`язання не створює обов`язку - отже, в такому разі висновки справи № 755/138805/16-ц є незастосовними;

- висновки, сформовані в постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 755/13805/16-ц - стали єдиною підставою для відмови в задоволенні позову, хоча між встановленими судами фактичними обставинами (№ 755/13805/16-ц та № 484/2045/21), відсутні ознаки подібності, тому є необхідність відступлення від висновку, викладеного у постанові Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 755/13805/16-ц, та який було покладено в основу мотивувальної частини постанови суду апеляційної інстанції;

- на сьогодні відсутній висновок щодо комплексного застосування положень частини другої статті 264, 266 ЦК України у разі, коли стороною боржника за зобов`язанням та стороною за забезпеченням зобов`язання є одна й та сама особа, тобто боржник поєднує в собі як сторону за зобов`язанням, так і сторону за забезпеченням зобов`язання. Окрім цього, особливість обставин справи № 484/2045/21 полягає у тому, що первісний кредитор перебував у процедурі ліквідації, здійснення повноважень покладено на уповноважену особу Фонду, яка, крім іншого, повинна виконувати не лише захист інтересів банку, але й його вкладників та інших кредиторів, при цьому фінансові ресурси були обмеженим, оскільки банк був неплатоспроможним.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

Суд першої інстанції встановив, що 14.08.2020 позивач як новий кредитор відповідно до результатів відкритих торгів (аукціону) уклав договір про відступлення прав вимоги № 5 (надалі - договір № 5) з ПАТ КБ "Інвестбанк" (далі- Банк), від імені якого діяла уповноважена особа Фонду гарантування вкладів фізичних осіб на ліквідацію ПАТ "КБ "Інвестбанк".

Відповідно до п. 1 договору № 5 Банк відступив новому кредитору належні Банку, а новий кредитор набув права вимоги Банку до позичальників та/або заставодавців (іпотекодавців) та/або поручителів та/або фізичних осіб та/або фізичних осіб - підприємців та/або юридичних осіб, зазначених у додатку № 1 до цього договору, за кредитними договорами (договорами про надання кредиту (овердрафту) та/або договорами поруки та/або договорами іпотеки (іпотечними договорами) та/або договорами застави та/або договорами та/або контрактами, з урахуванням усіх змін, доповнень і додатків до них, згідно з реєстром у додатку № 1 до цього договору.

Згідно з п. 2 договору № 5 новий кредитор в день укладення цього договору, але в будь-якому випадку не раніше моменту отримання Банком у повному обсязі коштів, відповідно до п. 4 цього договору набуває усіх прав кредитора за основними договорами, включаючи, зокрема, право вимагати належного виконання боржниками зобов`язань за основними договорами, сплати боржниками грошових коштів, сплати процентів у розмірах, вказаних у додатку № 1 до цього договору, право вимагати сплати неустойок, пеней, штрафів, передбачених основними договорами, право вимагати сплати сум, передбачених статтею 625 ЦК України (індекс інфляції, 3 % річних), право вимагати передачі предметів забезпечення в рахунок виконання зобов`язань за основними договорами, право вимагати застосування наслідків реституції при недійсності правочинів, право отримання коштів від реалізації заставного та іншого майна боржників, вимоги, які випливають з розірвання та/або визнання недійсними договорів із боржниками, права, що випливають із судових справ, у тому числі справ про банкрутство боржників, виконавчих проваджень щодо боржників, в тому числі щодо майна боржників, яке не було реалізоване на торгах та підлягатиме передачі стягувачу в погашення боргу після укладення цього договору, права вимоги за мировими угодами із боржниками, договорами з арбітражними керуючими боржників, охоронними організаціями, права участі в комітеті кредиторів боржників тощо. Розмір прав вимоги, які переходять до нового кредитора, вказаний у додатку № 1 до цього договору. Права кредитора за основними договорами переходять до нового кредитора у повному обсязі та на умовах, які існують на момент відступлення права вимоги, за виключенням права на здійснення договірного списання коштів з рахунку / рахунків боржників, що надане банку відповідно до умов основних договорів. Сторони підтверджують, що після набуття новим кредитором прав вимоги новий кредитор має право на власний розсуд відступати (продавати, здійснювати наступне відступлення) такі права вимоги повністю або в частині третім особам в порядку, встановленому чинним законодавством України.

Відповідно до п. 4 договору № 5 сторони домовились, що за відступлення прав вимоги за основними договорами, відповідно до цього договору новий кредитор сплачує Банку грошові кошти у сумі 3614877,39 грн, без ПДВ. Ціна договору сплачується новим кредитором Банку у повному обсязі до моменту набуття чинності цим договором відповідно до п. 14 цього договору, на підставі протоколу, який сформований за результатами відкритих торгів (аукціону), переможцем яких став новий кредитор (протокол аукціону № UA-EA-2020-07-02-000005b).

Відповідно до п. 5 договору № 5 новий кредитор підтверджує, що в момент укладення цього договору отримав від Банку усі наявні в Банку документи, що підтверджують право вимоги до боржників.

Платіжним дорученням № 284 від 11.08.2020 позивач оплатив Банку пул активів придбаних на аукціоні згідно з протоколом аукціону № UA-EA-2020-07-02-000005b у розмірі 5 000 000,00 грн.

Додатком № 1 до договору є Реєстр договорів, права вимоги за якими відступаються, та боржників за такими договорами, у п. 16 якого значиться кредитний договір № 75/10 від 21.12.2010, боржником за яким є ПП "Сюіта 2006" (код 33915151), загальна сума боргу становить 5 097 231,81 грн, в тому числі за основним зобов`язанням 4 905 900,00 грн, за нарахованими відсотками 191 331,81 грн. Також у зазначеному реєстрі вказано, що ПП "Сюіта 2006" є іпотекодавцем згідно з договором б/н від 25.10.2012.

14.08.2020 між Банком та позивачем (новий іпотекодержатель) був укладений договір відступлення прав вимоги за договорами іпотеки та договорами застави, посвідчений приватним нотаріусом Дніпровського міського нотаріального округу Ричкою Ю. О. та зареєстрований в реєстрі за № 1093.

Згідно з підпунктом 1.1.14 п. 1.1 договору відступлення прав вимоги за договорами іпотеки та договорами застави первісний іпотекодержатель передав та відступив новому іпотекодержателю всю сукупність прав, належних первісному іпотекодержателю, включаючи, але не обмежуючись, право звернення стягнення на предмети застави та/або іпотеки та отримання задоволення своїх вимог за рахунок вартості предметів застави та/або іпотеки за іпотечним договором, укладеним між первісним іпотекодержателем та ПП "Сюіта 2006" (код 33915151) в забезпечення зобов`язань ПП "Сюіта 2006", посвідченим 25.10.2012 приватним нотаріусом Одеського міського нотаріального округу Чередниченко Г. А. за реєстровим № 827.

За умовами іпотечного договору від 25.10.2012, укладеного між Банком та ПП "Сюіта 2006" (іпотекодавець) в забезпечення виконання зобов`язань за кредитним договором №75/10, ПП "Сюіта 2006" надало в іпотеку ізольовану однокімнатну квартиру. Згідно з іпотечним договором зазначена квартира належить іпотекодавцю на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно (бланк серії САВ № 682177), виданого виконавчим комітетом Первомайської міської ради Миколаївської області 11.07.2012, право власності зареєстроване у реєстрі прав власності на нерухоме майно Первомайським міжміським бюро технічної інвентаризації 11.07.2012 у книзі 1д, номер запису 633, реєстраційний номер 37106360 (п. 6 договору).

У пункті 1 іпотечного договору передбачено, що в разі невиконання боржником своїх зобов`язань, забезпечених іпотекою, іпотекодержатель має право одержати задоволення за рахунок переданого в іпотеку майна переважно перед іншими кредиторами іпотекодавця.

Відповідно до п. 2 іпотечного договору іпотекою забезпечується виконання зобов`язань за кредитним договором № 75/10 від 21.12.2010 зі змінами та доповненнями до нього, зокрема, щодо: вчасного та у повному обсязі повернення кредиту у вигляді відновлювальної кредитної лінії в сумі 1 983 226,48 грн або безпосередньо в доларах США, в еквіваленті за курсом НБУ до суми кредиту (частини кредиту) на дату надання кредиту з подальшою конвертацією в гривню та будь-якого збільшення цієї суми у термін до 26.09.2013; сплати відсотків за користування кредитом, пені та штрафів; відшкодування збитків, іншої заборгованості за кредитним договором № 75/10, а також відшкодування витрат, пов`язаних з пред`явленням вимоги за основним зобов`язанням і зверненням стягнення на предмет іпотеки.

Згідно з п. 11 іпотечного договору квартира оцінена у розмірі 417 808,00 грн, за висновками про вартість об`єкта оцінки від 19.10.2012, виконаними суб`єктом оціночної діяльності ПП "Дельта-Консалтінг".

Відповідно до п. 17.8.1, п. 17.8.2. іпотечного договору іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, у випадку якщо в момент настання термінів виконання іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані; порушення іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань за цим договором.

Відповідно до п. 24 іпотечного договору іпотекодавець несе відповідальність перед іпотекодержателем в межах вартості предмета іпотеки.

Звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пп. 17.8.1, 17.8.2 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду, або на підставі виконавчого напису нотаріуса (п. 25 іпотечного договору).

Згідно з п. 29 іпотечного договору термін дії договору до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та всіма додатковими угодами до нього.

З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 17.11.2020 № 232804002 позивач довідався, що квартира, загальною площею 39,60 кв. м., житловою 17,20 кв. м., належить на праві приватної власності ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу, посвідченого 21.10.2014 приватним нотаріусом Первомайського міського нотаріального округу Миколаївської області Цихонею В. А. В інформації наявний запис про вид обтяження - заборона на нерухоме майно; підставою для внесення запису є іпотечний договір № 827, виданий 25.10.2012.

За змістом рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2018 у справі № 916/2231/18 суд встановив:

- 21.12.2010 між Банком та ПП "Сюіта 2006" (позичальник) був укладений кредитний договір № 75/10;

- згідно з договором про внесення змін від 23.09.2013 до кредитного договору строк повернення кредиту погоджений сторонами до 25.09.2016;

- банк свої зобов`язання за договором виконав своєчасно та видав кредитні кошти на загальну суму 21114221,49 грн;

- позичальник повернув кредитні кошти лише у розмірі 16 208 321,49 грн, при цьому останнє погашення простроченої заборгованості за кредитом здійснено 27.12.2016 у розмірі 2 050,00 грн, а за процентами, нарахованими за користування кредитом, 22.09.2016 у розмірі 5579,89 грн;

- станом на 01.07.2018 у позичальника існує прострочена заборгованість в загальному розмірі 4 993 014,47 грн, з яких за тілом кредиту (основне зобов`язання) - 4 905 900,00 грн, заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом - 87 114,47 грн;

- у зв`язку із тим що Банк перебував у ліквідаційній процедурі та браком коштів для сплати судового збору у повному обсязі, позивач (Банк) просив суд стягнути лише частину заборгованості з 4 993 014,47 грн у розмірі 118 000 грн, а саме 109 770,22 грн з загальної заборгованості за тілом кредиту та 8 229, 78 грн заборгованості за відсотками, які нараховані за період з 21.09.2016 до 20.11.2016.

Зазначене рішення суду набрало законної сили 16.01.2019.

Позивач 29.12.2020 на адресу ОСОБА_1 направив поштовим відправленням 4906904262009 із описом вкладення вимогу № 94/15/12/20 від 29.12.2020 про усунення порушення щодо виконання умов кредитного договору від 21.12.2010 № 75/10 разом із попередженням іпотекодавця про те, що у разі невиконання вимоги про усунення порушення у встановлений строк позивач буде змушений вжити заходів для погашення заборгованості за кредитним договором шляхом звернення стягнення на предмет іпотеки. Направлення зазначеної вимоги ПП "Сіюта 2006" підтверджується поштовим відправленням 4906904262041 із описом вкладення.

Порядок і межі розгляду справи судом касаційної інстанції

Імперативними приписами частини другої статті 300 ГПК України чітко встановлено межі перегляду справи судом касаційної інстанції, а саме: суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Верховний Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у частині третій статті 2 ГПК України, зокрема, враховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Касаційне провадження у справі відкрито на підставі пунктів 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України, за змістом яких підставою касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

При цьому скаржник у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначає підставу, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, пунктами 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України (що визначено самим скаржником), покладається на скаржника.

Отже, відповідно до положень пунктів 2, 3 частини другої статті 287 ГПК України касаційний перегляд з указаних мотивів може відбутися за наявності таких складових: (1) необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; (2) відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Згідно з ухвалою Суду від 29.04.2024 у справі № 484/2045/21 задоволено заяву представника позивача про участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду з використанням власних технічних засобів.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів першої та апеляційної інстанцій

Переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Здійснюючи перевірку правильності застосування судами попередніх інстанцій норм законодавства у прийнятті оскаржуваних судових рішень по суті спору в цій справі в межах вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та доводів касаційної скарги, Верховний Суд зазначає таке.

Щодо підстави передбаченої частиною другої статті 287 ГПК України, то Верховний Суд виходить з того, що відповідно до пункту 2 частини 2 статті 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини 1 цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд звертає увагу на те, що підставою касаційного оскарження судових рішень є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Верховний Суд виходить з того, що, принцип правової визначеності вимагає чіткості, зрозумілості й однозначності правових норм, зокрема їх передбачуваності (прогнозованості) і стабільності. Єдність однакового застосування закону забезпечує правову визначеність та втілюється шляхом однакового застосування судом того самого закону в подібних справах.

Колегія суддів ураховує, що основним завданням Верховного Суду відповідно до частини першої статті 36 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" є забезпечення сталості та єдності судової практики.

Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Суд виходить з того, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема: 1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції); 2) ухвалення рішення Конституційним Судом України; 3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права; 4) винесення рішення Європейським судом з прав людини (далі- ЄСПЛ), висновки якого мають бути враховані національними судами; 5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання (такого висновку дійшла Велика Палата Верховного Суду у постанові від 04.09.2018 у справі № 823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі № 910/8091/20, від 24.06.2021 у справі № 914/2614/13).

Також, слід зазначити, що ЄСПЛ у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі "Чепмен проти Сполученого Королівства" (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Зважаючи на це, скаржник має обґрунтувати та довести, що існуючий висновок Верховного Суду щодо застосування норми права у подібних правовідносинах потребує видозміни, від нього слід відмовитися або ж уточнити, модифікувати певним чином з урахуванням конкретних обставин його справи.

Проте, звертаючись з касаційною скаргою на підставі пункту 2 частини другої статті 287 ГПК України, скаржник вмотивовано не обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених в у справах № 755/13805/16-ц, № 423/1642/15-ц, а також не навів змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення з огляду на вказані вище міркування.

Аналіз змісту касаційної скарги свідчить, що підставою звернення скаржника стала його незгода із висновками суду апеляційної інстанції щодо наявності підстав для застосування позовної давності до позовної вимоги про звернення стягнення на нерухоме майно, яке було предметом іпотеки.

З огляду на зазначене та з урахуванням положень частини першої статті 300 ГПК України, Верховний Суд з цього приводу зазначає таке.

Суд звертається до загальних правил та умов захисту порушеного права та до правил обчислення, зупинення та перериву позовної давності за вимогами про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Так, позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки (стаття 257 ЦК України).

Виходячи з вимог статті 261 ЦК України позовна давність застосовується лише за наявності порушення права особи.

За загальним правилом, закріпленим в частині першій статті 261 ЦК України, згідно з якою перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила; для визначення моменту виникнення права на позов важливими є як об`єктивні (сам факт порушення права), так і суб`єктивні (особа дізналася або повинна була дізнатися про це порушення) моменти.

Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові (стаття 267 ЦК України).

Верховний Суд у питанні щодо правил обчислення позовної давності у разі наявності судового рішення про порушення права особи (стягнення заборгованості) Суд звертається до висновку Великої Палати Верховного Суду, сформульованому в постанові від 26.11.2019 року у справі № 914/3224/16 (пункт 7.20), про те, що порушення права та підтвердження такого порушення судовим рішенням не є тотожними поняттями, оскільки Закон не пов`язує перебіг позовної давності з ухваленням судового рішення про порушення права особи, тому перебіг позовної давності починається від дня, коли позивач довідався або міг довідатися про порушення його права, а не від дня, коли таке порушення було підтверджене судовим рішенням.

Водночас, Позивач заперечує висновки суду апеляційної інстанції про сплив позовної давності у спірних правовідносинах, стверджуючи, що перебіг позовної давності перервався.

У зв`язку з цим Суд звертається до правил зупинення та перериву позовної давності.

Визначене частиною третьою статті 263 ЦК України правило зупинення позовної давності передбачає, що від дня припинення обставин, що були підставою для зупинення перебігу позовної давності, перебіг позовної давності продовжується з урахуванням часу, що минув до його зупинення.

При цьому, під зупиненням перебігу позовної давності слід розуміти таку зміну порядку обчислення строку, за якою в період дії певної обставини перебіг строку зупиняється, а після припинення цієї обставини продовжується в частині, що залишилася. У період зупинення позовної давності час плине, але він не зараховується до позовної давності. До цього строку зараховується лише час, який сплинув до зупинення позовної давності, та строк, що минув після продовження її перебігу.

Щодо переривання перебігу позовної давності, правила якого наведені в статті 264 ЦК України, то відповідно до частини першої цієї статті ЦК України однією із підстав переривання перебігу позовної давності є вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку.

У статті 264 ЦК України передбачено, що перебіг позовної давності переривається вчиненням особою дії, що свідчить про визнання нею свого боргу або іншого обов`язку. Позовна давність переривається у разі пред`явлення особою позову до одного із кількох боржників, а також якщо предметом позову є лише частина вимоги, право на яку має позивач. Після переривання перебіг позовної давності починається заново. Час, що минув до переривання перебігу позовної давності, до нового строку не зараховується.

До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій.

У постанові Верховного Суду України від 08.11.2017 у справі № 6-2891цс16 вказано, що "правила переривання перебігу позовної давності застосовуються судом незалежно від наявності чи відсутності відповідного клопотання сторін у справі, якщо в останніх є докази, що підтверджують факт такого переривання. До дій, що свідчать про визнання боргу або іншого обов`язку, можуть з урахуванням конкретних обставин справи належати, зокрема, часткова сплата боржником або з його згоди іншою особою основного боргу та/або сум санкцій. Вчинення боржником дій з виконання зобов`язання вважається таким, що перериває перебіг позовної давності лише за умови, якщо такі дії здійснено самим боржником або за його згодою чи дорученням уповноваженою на це особою".

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 14.02.2018 у справі № 161/15679/15-ц (провадження № 61-765св18) міститься висновок щодо застосування частини першої статті 264 ЦК України, згідно з яким "з тлумачення цієї норми слідує, що вона пов`язує переривання позовної давності з будь-якими активними діями зобов`язаного суб`єкта (боржника). При цьому не виключається й випадку коли переривання перебігу позовної давності буде відбуватися внаслідок визнання боргу, що здійснюється іншими суб`єктами, якщо на це була виражена воля боржника. Тобто коли боржник виражає свою згоду чи уповноважує на це відповідного іншого суб`єкта".

Відтак слід розмежовувати вимогу про стягнення боргу за основним зобов`язанням (actio in personam) та вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки (actio in rem). Вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки "піддається" впливу позовної давності. На неї поширюється загальна позовна давність тривалістю у три роки. На вимогу про звернення стягнення на предмет іпотеки поширюються всі правила щодо позовної давності (початок перебігу, зупинення, переривання, наслідки спливу тощо).

Отже, тлумачення статті 264 ЦК України дає підстави для висновку, що вона пов`язує переривання позовної давності з активними діями кредитора (поданням позову), внаслідок яких він звертається до боржника з метою виконання ним взятого на себе зобов`язання. Тому переривання перебігу позовної давності за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за іншим обов`язком, у тому числі забезпечувальним.

Разом з тим відсутність активних дій кредитора щодо подання позову до боржника, зобов`язання якого виникли за іпотечним договором, свідчить про відсутність підстав вважати про наявність обставин переривання позовної давності.

Крім того, в частині першій статті 266 ЦК України унормовано, що зі спливом позовної давності до основної вимоги вважається, що позовна давність спливла і до додаткової вимоги (стягнення неустойки, накладення стягнення на заставлене майно тощо).

Отже, вчиненням кредитором дій за основним зобов`язанням (подання відповідного позову) не перериває позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки, оскільки вимога про стягнення боргу за основним зобов`язанням і вимога про звернення стягнення на предмет іпотеки є різними вимогами (основною та додатковою), застосування до додаткових вимог наслідків переривання перебігу позовної давності за основною вимогою законом не передбачено.

Як свідчить зміст оскаржуваного рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2018 у справі № 916/2231/18, яке набрало законної сили 16.01.2019, та в силу частини четвертої статті 75 ГПК України має преюдицію для правовідносин у цій справі, вбачається, що:

- строк повернення кредиту до 25.09.2016 (договір про внесення змін від 23.09.2013);

- позичальник частково повернув кредитні кошти в розмірі 16 208 321,49 грн, останнє погашення простроченої заборгованості за кредитом було здійснено 27.12.2016 в розмірі 2 050,00 грн, а за процентами, нарахованими за користування кредитом 22.09.2016, в розмірі 5 579,89 грн;

- в порушення наведених положень Кредитного договору станом на 01.07.2018 (на момент подання позову у справі № 916/2231/18) у позичальника існує прострочена заборгованість в загальному розмірі 4 993 014,47 грн, з яких за тілом кредиту - 4 905 900,00 грн, та прострочена заборгованість зі сплати процентів за користування кредитом в розмірі - 87 114,47 грн.

Суди попередніх інстанцій у цій справі встановили, що згідно з п. 29 іпотечного договору термін дії договору до повного виконання іпотекодавцем зобов`язань за кредитним договором та всім додатковим угодам до нього за цим договором.

Разом з тим відповідно до п. 17.8.1, п. 17.8.2. іпотечного договору іпотекодержатель має право звернути стягнення на предмет іпотеки, зокрема, у випадку якщо в момент настання термінів виконання іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань, передбачених кредитним договором, вони не будуть виконані; порушення іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань, передбачених умовами кредитного договору; порушення іпотекодавцем якого-небудь із зобов`язань за цим договором.

Водночас звернення стягнення на предмет іпотеки здійснюється у випадках, передбачених пп. 17.8.1, 17.8.2 цього договору, відповідно до розділу V Закону України "Про іпотеку" на підставі рішення суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса (п. 25 іпотечного договору).

Судами встановлено, що 19.06.2023 представник відповідача надав заяву про застосування наслідків спливу позовної давності у справі.

Отже, з урахуванням встановлених місцевим судом у справі № 916/2231/18 обставин, а також визначених сторонами Іпотечного договору від 25.10.2012 у п. 17.8.1, п. 17.8.2. умовами щодо підстав та порядку виконання зазначеного договору, Верховний Суд вважає правильним висновок апеляційного суду про те, що в цьому випадку наявні підстави для застосування позовної давності щодо позовних вимог про звернення стягнення на спірне нерухоме майно.

Скаржник зауважував на тому, що апеляційний суд дійшов помилкового висновку, що в цьому випадку не відбулося переривання позовної давності, а єдиною підставою прийняття судового рішення стало посилання апеляційного суду на постанову Великої Палати Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 755/13805/16-ц, від висновків якої слід відступити з огляду на статус у боржника-відповідача та наявність неплатоспроможності у банку як первісного кредитора.

Верховний Суд не погоджується з цими доводами скаржника тому, що:

- за змістом постанови Великої Палати Верховного Суду від 14.06.2023 у справі № 755/13805/16-ц у зазначеній справі Велика Палата Верховного Суду вирішила виключну правову проблему, пов`язану із застосуванням позовної давності до основної та додаткової вимог. Як і у цій справі, на розгляду суду постало питання щодо переривання перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки у випадку звернення кредитора із вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням. При цьому ВП ВС дійшла висновку, що звернення кредитора із вимогою про стягнення боргу за основним зобов`язанням не перериває перебігу позовної давності за вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки;

- відповідно до частини четвертої статті 236 ГПК України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду;

- положення ЦК України (стаття 264) не пов`язують переривання позовної давності із перебуванням кредитора у стані неплатоспроможності (процедурах банкрутства, ліквідації банку тощо);

- заміна кредитора у зобов`язанні на підставі статей 512, 514 ЦК України не передбачає початку перебігу позовної давності заново;

- аналіз доводів скаржника свідчить про довільне тлумачення ним поняття "боржник", без урахування особливостей, визначених положеннями ЦК України та Закону України "Про іпотеку", якими унормовано статус боржника як за основним зобов`язанням (кредитним договором), так і за договором іпотеки;

- позовна давність шляхом пред`явлення позову переривається саме на ту частину вимог (право на яку має позивач), що визначена ним у його позовній заяві. Що ж до вимог, які не охоплюються пред`явленим позовом, та до інших боржників, то позовна давність щодо них не переривається. Обов`язковою умовою переривання позовної давності шляхом пред`явлення позову також є дотримання вимог процесуального закону щодо форми та змісту позовної заяви, правил предметної та суб`єктної юрисдикції та інших, порушення яких перешкоджає відкриттю провадження у справі"

Також, колегія суддів звертає увагу, що за змістом постанови у справі № 423/1642/15-ц, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі, вбачається, що кредитор звернувся з позовом до позичальника (іпотекодавця) про стягнення заборгованості за кредитним договором.

Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду 14.11.2018 прийняв постанову, згідно з якою скасував рішення апеляційного суду про відмову у задоволенні позову та залишив в силі рішення суду першої інстанції про задоволення позову. При цьому, Суд вважав помилковим висновок апеляційного суду про те, що пред`явлення позову про звернення стягнення на предмет іпотеки не тягне за собою переривання перебігу позовної давності за вимогою про стягнення кредитної заборгованості. Мотивував тим, що звернення до суду з позовом про звернення стягнення на предмет іпотеки або про стягнення боргу спрямовані на захист права кредитора на належне виконання боржником основного зобов`язання. Тому подання позову про стягнення заборгованості за кредитним договором і про звернення стягнення на предмет іпотеки переривають позовну давність за вимогами до позичальника (іпотекодавця).

Водночас у зазначеній справі апеляційний суд не встановив подання позову з вимогою про звернення стягнення на предмет іпотеки поза межами позовної давності, а мова щодо її переривання стосується саме позовної давності щодо подання позову до боржника за основним зобов`язанням.

Отже, з огляду на встановлені у справі № 423/1642/15-ц обставини, висновки Верховного Суду не є в повній мірі релевантними до правовідносин, які виникли у цій справі.

Крім того Верховний Суд звертає увагу, що Велика Палата Верховного Суду при розгляді справи № 755/10947/17 (див. постанову від 30.01.2019) зазначила, що незалежно від того, чи перераховані усі постанови, у яких викладена правова позиція, від якої відступила Велика Палата, суди під час вирішення тотожних спорів мають враховувати саме останню правову позицію Великої Палати.

Водночас, зі змісту постанови Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2024 вбачається, що суд апеляційної інстанції надав оцінку доводам скаржника.

Отже, підстава касаційного оскарження передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України, наведена скаржником у касаційній скарзі, у цьому випадку, не отримала підтвердження.

Верховний Суд у прийнятті цієї постанови керується й принципом res judicata, базове тлумачення якого вміщено в рішеннях Європейського суду з прав людини від 09.11.2004 у справі "Науменко проти України", від 19.02.2009 у справі "Христов проти України", від 03.04.2008 у справі "Пономарьов проти України", в яких цей принцип розуміється як елемент принципу юридичної визначеності, що вимагає поваги до остаточного рішення суду та передбачає, що перегляд остаточного та обов`язкового до виконання рішення суду не може здійснюватися лише з однією метою - домогтися повторного розгляду та винесення нового рішення у справі, а повноваження судів вищого рівня з перегляду (у тому числі касаційного) мають здійснюватися виключно для виправлення судових помилок і недоліків. Відхід від res judicate можливий лише тоді, коли цього вимагають відповідні вагомі й непереборні обставини, наявності яких у цій справі скаржником не зазначено й не обґрунтував.

У рішенні від 10.02.2010 зі справи "Серявін та інші проти України" ЄСПЛ зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Відповідно до усталеної практики ЄСПЛ (рішення у справах "Трофимчук проти України", "Пономарьов проти України" та "Рябих проти Російської Федерації", у справі "Нєлюбін проти Російської Федерації") хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід; повноваження вищих судових органів стосовно перегляду мають реалізовуватися для виправлення судових помилок та недоліків судочинства, але не для здійснення нового судового розгляду, перегляд не повинен фактично підміняти собою апеляцію. Повноваження вищих судів щодо скасування чи зміни тих судових рішень, які вступили в законну силу та підлягають виконанню, мають використовуватися для виправлення фундаментальних порушень, наявності яких у даній справі скаржником не зазначено й не обґрунтовано.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до частини першої статті 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених статтею 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Враховуючи межі перегляду справи в касаційній інстанції, передбачені статтею 300 ГПК України, Верховний Суд дійшов висновку, що доводи, викладені у касаційній скарзі не отримали свого підтвердження під час касаційного провадження, у зв`язку з чим підстави для скасування постанови апеляційного суду - відсутні.

Судові витрати

З огляду на те що Верховний Суд залишає касаційну скаргу без задоволення, судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника - ТОВ "ФК "Фінвест груп".

Керуючись статтями 300, 308, 309, 315 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Товариства з обмеженою відповідальністю "Факторингова компанія "Фінвест груп" залишити без задоволення, а постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 14.02.2024 у справі № 484/2045/21 - без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Суддя А. Ємець

Суддя І. Бенедисюк

Суддя Т. Малашенкова