Постанова

від 30.04.2024 по справі 917/291/21

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 917/291/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Росущан К. О.,

та представників:

позивача - Дутки І. М.,

відповідача - 1 - не з`явився,

відповідача - 2 - не з`явився,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні відповідача -1 - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства "Ручки-Агро"

на постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2024

у справі № 917/291/21

за позовом Сільськогосподарського приватно-орендного підприємства "Обрій"

до: 1) Приватного підприємства "Ручки-Агро",

2) Петрівсько-Роменської сільської об`єднаної територіальної громади в особі Петрівсько-Роменської сільської ради

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача - 1 - Головного управління Держгеокадастру у Полтавській області

про визнання недійсним договору оренди землі та зобов`язання вчинити дії,

В С Т А Н О В И В:

Сільськогосподарське приватно-орендне підприємство "Обрій" (далі - СПОП "Обрій", позивач) звернулося до Господарського суду Полтавської області з позовом про визнання недійсним договору оренди земельної ділянки від 30.05.2007, укладеного між Приватним підприємством "Ручки-Агро" (далі - ПП "Ручки-Агро", відповідач-1) та Петрівсько-Роменською сільською об`єднаною територіальною громадою в особі Петрівсько-Роменської сільської ради (далі - сільська рада, відповідач-2) з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га та зобов`язання ПП "Ручки-Агро" повернути цю земельну ділянку позивачу.

Позовні вимоги СПОП "Обрій" обґрунтовано тим, що на земельну ділянку з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га одночасно існує право оренди в ПП "Ручки-Агро" на підставі договору від 30.05.2007 та право постійного користування - в СПОП "Обрій" згідно з державним актом на право постійного користування землею від 26.12.1995 серії II-ПЛ № 003406 (№ 57). Стверджує, що факт одночасного існування двох прав на одну і ту ж земельну ділянку порушує права та законні інтереси позивача, в якого відповідне право на земельну ділянку виникло раніше, ніж у ПП "Ручки - Агро".

Рішенням Господарського суду Полтавської області від 25.07.2023 (суддя - Солодюк О. В.) у задоволенні позову відмовлено.

Постановою Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2024 (головуючий суддя - Сгара Е. В., судді - Гетьман Р. А., Склярук О. І.) скасовано рішення суду першої інстанції та позовні вимоги задоволено.

Визнано недійсним договір оренди земельної ділянки від 30.05.2007, укладений ПП "Ручки-Агро", на підставі якого зареєстровано право оренди земельної ділянки з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, адреса: Полтавська обл., Гадяцький р-н., с/рада Ручківська, про що внесено запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно за номером 29832658 від 29.04.2017.

Зобов`язано ПП "Ручки-Агро" повернути СПОП "Обрій" земельну ділянку з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва за адресою: Полтавська обл., Гадяцький р-н., с/рада Ручківська.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що зборами уповноважених колгоспників колгоспу ім. Ілліча Гадяцького району від 21.11.1992 прийнято рішення реорганізувати колгосп ім. Ілліча в Колективне сільськогосподарське підприємство ім. Ілліча (далі - КСП ім. Ілліча), яке є правонаступником колгоспу з усіма його правами та обов`язками, про що свідчить наявна у матеріалах справи копія виписки із протоколу № 3 (а. с. 17, т. 1).

Згідно з випискою із протоколу зборів уповноважених членів КСП ім. Ілліча Гадяцького району від 21.11.1992 № 1 вирішено прийняти Статут КСП ім. Ілліча.

На підставі рішення Ручківської сільської ради від 13.09.1995 № 14 КСП ім. Ілліча було видано державний акт на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, який зареєстровано в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 26.12.1995 за № 1. За цим актом КСП ім. Ілліча надано в постійне користування 894,8 га землі в межах згідно з планом землекористування.

30.06.1998 Гадяцькою районною державною адміністрацією видано свідоцтво про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи КСП ім. Ілліча, про що зроблено запис в журналі обліку реєстрації за № 122. На підставі вказаного свідоцтва 06.07.1998 КСП ім. Ілліча внесено до Єдиного державного реєстру підприємств та організацій з кодом ЄДРПОУ 03771554.

19.02.2000 відбулися збори уповноважених членів КСП ім. Ілліча, на яких було прийнято рішення про реорганізацію КСП ім. Ілліча, шляхом його перетворення в СПОП "Обрій", що вбачається із виписки із протоколу зборів уповноважених членів КСП ім. Ілліча від 19.02.2000 № 1.

За розпорядженням голови Гадяцької районної державної адміністрації від 25.02.2000 № 63 "Про перереєстрацію КСП ім. Ілліча в СПОП "Обрій" зареєстровано Статут СПОП "Обрій", утвореного в наслідок реорганізації КСП ім. Ілліча. Видано свідоцтво про державну реєстрацію (перереєстрацію) СПОП "Обрій".

За п. 1.1 цього Статуту, затвердженого розпорядженням голови Гадяцької районної державної адміністрації від 25.02.2000 № 63, СПОП "Обрій" створено шляхом реорганізації КСП ім. Ілліча і є його правонаступником.

Відповідно до свідоцтва про державну реєстрацію (перереєстрацію) суб`єкта підприємницької діяльності - юридичної особи від 25.02.2000, а також свідоцтва про державну реєстрацію юридичної особи серії від 06.02.2009 А01 № 399005, СПОП "Обрій" є приватним підприємством та зареєстровано в ЄДРПОУ з кодом 03771554, який відповідає коду ЄДРПОУ КСП ім. Ілліча (03771554).

Суд апеляційної інстанції зазначив, що СПОП "Обрій" у позовній заяві вказує на те, що земельна ділянка з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га входить до державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, у зв`язку із чим перебуває в його постійному користуванні. Проте із інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 16.02.2021 № 244506645 вбачається, що на земельну ділянку з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 зареєстровано право оренди ПП "Ручки-Агро", що виникло на підставі договору оренди земельної ділянки від 30.05.2007 (запис від 29.04.2017 за номером 29832658). Орендодавцем зазначеної земельної ділянки є Петрівсько-Роменська сільська об`єднана територіальна громада в особі Петрівсько-Роменської сільської ради.

Також суд встановив, що договір оренди земельної ділянки було укладено 30.05.2007 між ПП "Ручки-Агро" (орендар) та Гадяцькою районною державною адміністрацією (орендодавець), за умовами якого орендодавець зобов`язувався надати, а орендар - прийняти в строкове платне користування земельну ділянку сільськогосподарського призначення, яка знаходиться на території Ручківської сільської ради площею 236,5884 га зі строком дії до 31.12.2017 (а. с. 4- 6, т. 2 (далі - договір оренди земельної ділянки від 30.05.2007, оспорюваний договір).

На виконання умов оспорюваного договору, Гадяцька районна державна адміністрація передала, а ПП "Ручки-Агро" - прийняло земельну ділянку площею 236,5884 га, яка знаходиться на території Ручківської сільської ради, про що свідчить наявний у матеріалах справи акт приймання-передачі земельної ділянки від 30.05.2007.

До вищевказаного договору неодноразово вносились зміни шляхом укладення відповідних додаткових угод.

Так, у додатковій угоді від 06.10.2017 про поновлення договору оренди землі, укладеній між Головним управлінням Держгеокадастру у Полтавській області (далі - ГУ Держгеокадастру у Полтавській області (орендодавець) та ПП "Ручки-Агро" (орендар), сторони досягли згоди викласти договір оренди земельної ділянки від 30.05.2007 у новій редакції, зокрема: "п. 1 - орендодавець згідно з наказом від 05.10.2017 № 10353-СГ надає, а орендар - приймає в строкове платне користування земельну ділянку (земельні ділянки) для ведення товарного сільськогосподарського виробництва з кадастровими номерами 5320486200:00:002:0218, 5320486200:00:003:0048, 5320486200:00:002:0217, 5320486200:00:002:0220, 5320486200:00:003:0049, 5320486200:00:001:0028 (спірна земельна ділянка), розташовані за межами населених пунктів Ручківської сільської ради Гадяцького району Полтавської області; "п. 2 - в оренду передаються земельні ділянки загальною площею 233,4182 га, у тому числі рілля - 19,9999 га, 46,6998 га, 26,0000 га, 35,9008 га, 87,099 га, 17,7187 га"; "п. 8 - договір укладено терміном на 7 років, починаючи з 01.01.2018. Після закінчення строку договору орендар має переважне право на поновлення його на новий строк. У цьому разі орендар повинен не пізніше ніж за 30 днів до закінчення строку дії договору повідомити письмово орендодавця про намір продовжити його дію".

Додатковою угодою від 04.06.2018 внесено зміни до договору оренди земельної ділянки від 30.05.2007, зокрема, до його п. 2 та викладено в такій редакції: "в оренду передаються земельні ділянки загальною площею 215,6995 га ріллі, у тому числі, 19,9999 га ріллі, кадастровий номер 5320486200:00:002:0218; 46,6998 га ріллі, кадастровий номер 5320486200:00:003:0048, 26,0000 га ріллі, кадастровий номер 5320486200:00:002:0217; 35,9008 га ріллі, кадастровий номер 5320486200:00:002:0220, 87,099 га ріллі, кадастровий номер 5320486200:00:001:0028."

Судом апеляційної інстанції встановлено також таке:

- за п. 3 рішення Петрівсько-Роменської сільської ради Гадяцького району Полтавської області "Про початок реорганізації Березовлуцької сільської ради, Ручківської сільської ради та Середняківської сільської ради шляхом об`єднання до Петрівсько-Роменської сільської ради" від 10.01.2018 вирішено почати процедуру реорганізації Ручківської сільської ради шляхом приєднання до Петрівсько-Роменської сільської ради; в п. 4 цього ж рішення зазначено, що Петрівсько-Роменська сільська рада є правонаступником всього майна, прав та обов`язків Ручківської сільської ради;

- ГУ Держгеокадастру у Полтавській області було прийнято наказ "Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність" від 21.12.2018 № 8952-СГ, на підставі якого та за актом приймання-передачі від 21.12.2018 ГУ Держгеокадастру у Полтавській області передало із державної власності, а Петрівсько-Роменською сільською об`єднаною територіальною громадою в особі Петрівсько-Роменської сільської ради - прийнято у комунальну власність 183 земельних ділянок загальної площею 2 908,3781 га згідно із переліком, наведеним в додатку до вказаного акта;

- у додатку до акта приймання-передачі від 21.12.2018, а саме в п. 138 значилася земельна ділянка з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га з цільовим призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що земельне законодавство не передбачає автоматичного переходу об`єктів права колективної власності до осіб без дотримання визначеної законом процедури; оскільки перетворення КСП ім. Ілліча у СПОП "Обрій" у встановленому законом порядку не відбулося, то останнє не набуло права постійного користування земельною ділянкою згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 26.12.1995 № 1. Дійшов висновку, що встановлені у рішенні від 08.08.2019 у справі № 917/580/19 обставини про те, що СПОП "Обрій" є правонаступником всіх прав та обов`язків КСП ім. Ілліча, в тому числі, права постійного користування землями в межах Петрівсько-Роменської сільської ради Гадяцького району Полтавської області згідно із державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 03406, зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 26.12.1995 № 1, є правовою оцінкою, яка не має преюдиційного значення відповідно до норм ч. 7 ст. 75 ГПК України.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та задовольняючи позов, апеляційний господарський суд виходив з того, що місцевий господарський суд під час вирішення спору у справі № 917/291/21 порушив принцип правової визначеності шляхом ігнорування преюдиційних обставин, встановлених судами під час розгляду справи № 917/580/19, зокрема, про те, що СПОП "Обрій" набуло всіх прав та обов`язків КСП ім. Ілліча, в тому числі, і права постійного користування земельними ділянками на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406. Встановивши, що оскільки 25.02.2000 відбувся перехід від КСП ім. Ілліча до СПОП "Обрій" права постійного користування земельними ділянками згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, до якого входить і земельна ділянка з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га, суд дійшов висновку про те, що оспорюваний договір оренди земельної ділянки порушує речові права позивача, укладений із порушенням норм чинного на час його укладення законодавства та підлягає визнанню недійсним. Дійшов також висновку про наявність обставин для повернення земельної ділянки з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га СПОП "Обрій", зазначивши, що це є ефективним способом захисту прав останнього. Встановив, що позивач звернувся із позовом у межах позовної давності, про застосування якої просили відповідачі у цій справі.

Не погоджуючись із ухваленою у справі постановою апеляційного господарського суду, ПП "Ручки-Агро" звернулося до Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить цю постанову скасувати, а рішення суду першої інстанції залишити в силі.

Мотивує подання касаційної скарги з підстав того, що судом апеляційної інстанції не враховано таких обставин:

- договір оренди земельної ділянки від 30.05.2007 площею 87,099 га з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 та цільовим призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва між ПП "Ручки-Агро" та Петрівсько-Роменською сільською радою не укладався, а неукладений договір не може бути визнано недійсним; суд апеляційної інстанції, визнаючи договір недійсним, у резолютивній частині постанови не зазначив сторону правочину - орендодавця та вийшов за межі розгляду апеляційної скарги;

- договір оренди земельної ділянки від 30.05.2007 був укладений саме між ПП "Ручки-Агро" та Гадяцькою районною державною адміністрацією Полтавської області та зареєстрований 17.07.2007, яка не була залучена до участі у цій справі;

- позивач не уточнив прохальну частину позовної заяви та не скористався процесуальними правами щодо зміни предмета позову, а також учасників процесу;

- суд апеляційної інстанції не з`ясував, чи порушено права та законні інтереси позивача оспорюваним договором, який не укладався та, що позивач звернувся із неналежним способом захисту своїх прав;

- відповідно до фінансового звіту станом на 01.09.2014 на балансі позивач не значилось жодної земельної ділянки на будь-якому правовому титулі та, що останній не здійснював господарської діяльності, а починаючи з 19.04.2017 до 15.08.2018 перебувало на ліквідації за рішенням засновника;

- 14.08.2018 ОСОБА_1 , який був головою колгоспу ім. Ілліча, а потім головою правління КСП ім. Ілліча, а згодом засновником (власником) та директором СПОП "Обрій" продав корпоративні права останнього ОСОБА_2 та, що на момент купівлі- продажу корпоративних прав на балансі останнього не значилося жодної земельної ділянки на будь-якому правовому титулі;

- позивач не виконав вимог ухвал Господарського суду Полтавської області від 27.07.2021, від 07.10.2021 та до суду першої інстанції не надав витребуваних оригіналів письмових доказів, зазначених у касаційній скарзі;

- суд першої інстанції, на відміну від апеляційного господарського суду, правильно дослідив письмові докази та встановив, що позивач не набув права постійного користування земельною ділянкою згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, якого у позивача немає;

- посилається на те, що відповідне право постійного користування було змінено на право користування на правах оренди згідно з договором оренди земельної ділянки від 15.06.2000 № 9, укладеним між Ручківською сільською радою Гадяцького району Полтавської області та СПОП "Обрій", тобто відбулася добровільна відмова від права постійного користування;

- під час розгляду справи № 917/580/19 господарськими судами не встановлювався юридичний факт правонаступництва юридичної особи, а лише надавалася оцінка письмовим доказам у цій справі;

- вважає, що суд апеляційної інстанції не правильно встановив обставини справи та не надав належної оцінки доводам відповідачів, які містяться у відзивах на позовну заяву, а також наявним в матеріалах справи документам;

- зазначає про звернення із цим позовом із пропуском позовної давності, із неведених у скарзі мотивів;

- апеляційний господарський суд помилково відніс цю справу до справ, ціна позову в яких не перевищує п`ятсот розмірів прожиткового мінімуму для працездатних осіб, чим порушив норми процесуального права.

Стверджує, що судом апеляційної інстанції неправильно застосовано норми матеріального права - ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України та норми процесуального права - ст. ст. 2, 86, 210, 236, 238, 269, 282 ГПК України та не застосовано ті норми права, які підлягали застосуванню до спірних правовідносин.

Посилається на неврахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладених у постановах від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 05.05.2018 у справі № 916/410/18, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16- ц, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, від 28.04.2021 у справі № 547/362/18, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 30.05.2018 у справі № 150/928/14-а, від 22.12.2021 у справі № 357/8115/18.

У відзиві на касаційну скаргу позивач просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а оскаржуване судове рішення - без змін, з підстав наведених у цьому відзиві.

У справі з 09.04.2024 до 30.04.2024 оголошувалася перерва.

Перевіривши наявність зазначених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження судового рішення, дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що відсутні підстави для задоволення касаційної скарги з огляду на таке.

За змістом ст. 11 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Відповідно до ст. 202 ЦК України правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Отже, правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Правомірність є конститутивною ознакою правочину як юридичного факту.

Статтею 204 ЦК України встановлено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2021 у справі № 346/1305/19 зазначила, якщо не спростована презумпція правомірності правочину, всі права й обов`язки, які набули його сторони, необхідно реалізовувати безперешкодно.

Ця презумпція діє доки не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

За змістом ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналогічні положення містяться і у ч. 2 ст. 20 ГК України.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту.

Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок викладено у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок, викладений у п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Частиною 2 ст. 16 ЦК України, ст. 20 ГК України визначено основні способи захисту цивільних прав та інтересів. Одним із способів захисту цивільних прав та інтересу є визнання правочину недійсним (п. 2 ч. 2 ст. 16 ЦК України).

За ст. 215 цього Кодексу підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України.

Згідно з ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України (в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Разом з тим, при розгляді позову про визнання недійсним оспорюваного правочину судом повинно вирішуватися питання про спростування презумпції правомірності правочину та має бути встановлено не лише наявність підстав, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним, але й чи було порушене цивільне право або інтерес особи, за захистом якого особа звернувся до суду, яке саме право (інтерес) порушене та в чому полягає порушення.

З аналізу ст. ст. 16, 203, 215 ЦК України вбачається, що для визнання судом оспорюваного правочину недійсним необхідним є: пред`явлення позову однією із сторін правочину або іншою заінтересованою особою; наявність підстав для оспорювання правочину; встановлення чи порушується (не визнається або оспорюється) суб`єктивне цивільне право або інтерес особи, яка звернулася до суду. Таке розуміння визнання оспорюваного правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці. Це підтверджується висновками, що містяться в постанові Верховного Суду у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду від 19.02.2021 у справі № 904/2979/20, у постанові Верховного Суду від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18.

Вимоги заінтересованої особи, яка в судовому порядку домагається визнання правочину недійсним (ч. 3 ст. 215 ЦК України), спрямовані на приведення сторін недійсного правочину до того стану, який саме вони, сторони, мали до вчинення правочину. Власний інтерес заінтересованої особи полягає в тому, що сторона (сторони) правочину перебувала у певному правовому становищі, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації заінтересованою особою її прав, тобто особа має обґрунтувати юридичну зацікавленість щодо наявності/відсутності цивільних прав.

Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 05.09.2019 у справі № 638/2304/17 дійшов висновку про те, що недійсність договору як приватно - правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

Згідно з ст. 7 ЗК України (в редакції, чинній на час видачі відповідно державного акта) користування землею може бути постійним або тимчасовим; постійним визнається землекористування без заздалегідь установленого строку.

Частиною 1 ст. 22 ЗК України встановлено, що право власності на землю або право користування наданою земельною ділянкою виникає після встановлення землевпорядними організаціями меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) і одержання документа, що посвідчує це право.

Право власності або право постійного користування землею посвідчується державними актами, які видаються і реєструються сільськими, селищними, міськими, районними радами народних депутатів. Форми державних актів затверджуються Верховною Радою України (ст. 23 ЗК України).

Право постійного користування земельною ділянкою закріплено також і в чинному ЗК України, а саме у ст. 92 цього Кодексу, відповідно до якої правом постійного користування земельною ділянкою є право володіння та користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або комунальній власності без встановлення строку. Права постійного користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності набувають органи державної влади, органи місцевого самоврядування, підприємства, установи та організації, що належать до державної та комунальної власності.

Разом з тим, право володіння означає, що особі фактично належить земельна ділянка на підставах, визначених законодавством. Зміст права користування розкривається у можливості отримання корисних властивостей земельної ділянки, тобто можливості її господарського використання з метою отримання прибутку або задоволення власних потреб.

Здійснюючи тлумачення норм матеріального права, якими регулюється такий інститут земельного права як право постійного користування земельною ділянкою, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16, а також Конституційний Суд України у рішенні від 22.09.2005 у справі № 5-рп/2005 зазначили, що суб`єктивне право постійного користування земельною ділянкою відрізняється від суб`єктивного права власності на землю та суб`єктивного права оренди; дійшли висновків про те, що хоча власники землі та орендарі поряд із повноваженнями щодо володіння та користування наділяються і повноваженнями щодо розпорядження земельними ділянками (орендарі - в частині передачі земель у суборенду за згодою власника), а постійні користувачі такої можливості позбавлені, у їх праві на землю є ряд особливостей і переваг, зокрема, право постійного землекористування є безстроковим, на відміну від права оренди, і може бути припинене лише з підстав, передбачених законодавством.

Підстави ж припинення права користування (у тому числі й постійного) земельною ділянкою визначені ст. 141 ЗК України, перелік яких є вичерпним. Згідно з п. "в" ч. 1 цієї норми підставою припинення права користування земельною ділянкою є припинення діяльності релігійних організацій, державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. Так само й п. 3 ч. 1 ст. 27 ЗК України від 18.12.1990, чинного до 01.01.2002, регламентував, що право користування земельною ділянкою чи її частиною припиняється у разі припинення діяльності підприємства, установи, організації, селянського (фермерського) господарства.

Порядок припинення юридичної особи визначався ст. 37 ЦК від 18.07.1963 (чинний, на момент реорганізацію КСП ім. Ілліча).

Правонаступництвом є перехід суб`єктивного права і обов`язку від однієї особи до іншої (правонаступника) в порядку похідного правонабуття. Перехід суб`єктивних прав і обов`язків від одного суб`єкта до іншого відбувається через набуття суб`єктивного права та/чи суб`єктивного обов`язку однією особою і, відповідно, їх втрату іншою. Однак при цьому спостерігається зв`язок між набутими суб`єктивними правами і обов`язками та правовідносинами, в яких перебував їх носій-попередник, з іншими особами, в силу чого і було можливе їх існування.

Здійснення правонаступництва є результатом наявності визначеного юридичного складу, тобто сукупності юридичних фактів, необхідних та достатніх для того, щоб отримати відповідний ефект - наступництво в правах та обов`язках. Питання правонаступництва безумовно є питанням права в тому розумінні, що вирішується судом як наслідок застосування матеріальних норм до конкретних обставин (реорганізація юридичної особи, відступлення права тощо), тобто перетворює життєвий факт у юридичний, надаючи йому правового значення (див. постанову Верховного Суду від 07.02.2024 у справі № 925/476/22).

Отже, з аналізу вказаних вище норм матеріального права вбачається, що наведені положення ЗК України потрібно застосовувати таким чином, що коли відбувається припинення особи без правонаступництва, то лише у такому випадку виникають підстави для припинення права користування земельною ділянкою.

Велика Палата Верховного Суду у п. 7.24 постанови від 05.11.2019 у справі № 906/392/18 сформулювала висновок про те, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте особою у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не підлягає обов`язковій заміні.

Подібний висновок міститься і у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 15.11.2021 у справі № 906/620/19. Так, у ній суд дійшов висновку про те, що право постійного користування земельною ділянкою, набуте у встановленому законодавством порядку, відповідно до законодавства, що діяло на момент набуття права постійного користування, не втрачається та не припиняється навіть у тому разі, якщо особа, яка за чинним законом не може набути таке право, не здійснить переоформлення цього права в інший правовий титул; право постійного користування зберігається і є чинним до приведення прав та обов`язків щодо такої земельної ділянки у відповідність до вимог чинного законодавства й переоформлення права постійного користування у право власності чи оренду. Право постійного користування землею, яке виникло в суб`єкта господарювання до набрання чинності ЗК України - 01.01.2002, продовжує зберігатися у подальшому, а отже, може переходити від підприємства до його правонаступника навіть якщо чинне законодавство вже не передбачає підстав для набуття права постійного користування землею для такої особи (аналогічні висновки містяться у постановах Верховного Суду від 31.01.2019 у справі № 914/839/18, від 10.10.2018 у справі № 907/916/17, від 02.04.2019 у справі № 921/710/17-г/6 та у постанові Великої Палати Верховного Суду від 13.11.2019 у справі № 823/1984/16, у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 15.11.2021 у справі № 906/620/19).

Законодавець у ст. 74 ГПК України закріпив норму про те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Тягар доказування "onus probandi" лежить на сторонах.

Водночас, ст. 75 ГПК України визначає підстави для звільнення від доказування.

Так, за ч. 4 цієї статті обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Правова оцінка, надана судом певному факту при розгляді іншої справи, не є обов`язковою для господарського суду (ч. 7 ст. 75 ГПК України).

Отже, у ч. 4 ст. 75 ГПК України закріплений такий інститут процесуального права як інститут преюдиції.

Згідно із ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Верховенство права, а також обов`язковість судового рішення є однією із основних засад (принципів) господарського судочинства (ч. ч. 3, 7 ст. 2 ГПК України).

Елементом верховенства права є принцип юридичної визначеності, зміст якого розкривається, серед іншого, і через те, що остаточні рішення судів не можуть бути поставлені під сумнів. Принцип юридичної визначеності передбачає дотримання "res judicata", тобто остаточності рішення, недопустимості повторного розгляду вже раз вирішеної справи. Повноваження судів вищого рівня переглядати рішення повинні використовуватися для виправлення судових помилок, помилок у здійсненні правосуддя, а не заміни рішень.

З урахуванням вищевикладеного вбачається, що преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, яке набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (подібний висновок міститься у п. 4.26 постанови Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19).

Верховний Суд у постанові від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14-ц також сформулював висновок про те, що преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними і об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у справі, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини. Суб`єктивними межами є те, що в двох справах беруть участь одні й ті самі особи чи їх правонаступники, чи хоча б одна особа, щодо якої встановлено ці обставини. Об`єктивні межі стосуються обставин, встановлених рішенням суду. Преюдиційні обставини не потребують доказування, якщо одночасно виконуються такі умови: обставина встановлена судовим рішення; судове рішення набрало законної сили; у справі беруть участь ті ж особи, які брали участь у попередній справі.

Як убачається із матеріалів справи, рішенням Господарського суду Полтавської області від 08.08.2019 у справі № 917/580/19 позовом СПОП "Обрій" до Петрівсько - Роменської сільської ради Гадяцького району Полтавської області задоволено, визнано незаконним з моменту прийняття та скасовано п. 1 рішення 15 сесії 7 скликання Петрівсько - Роменської сільської ради Гадяцького району Полтавської області від 18.01.2019 "Про припинення права постійного користування на земельні ділянки КСП ім. Ілліча" щодо припинення права постійного користування земельними ділянками площею 752,8 га на території Петрівсько-Роменської сільської ради Галицького району Полтавської області (до 10.01.2018 Ручківська сільська рада), що зазначені в державному акті на праві постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, виданому Ручківською сільською радою народних депутатів та зареєстрованого в Книзі записів державних актів на право постійного користування землею від 26.12.1995 № 1.

Апеляційний господарський суд, на відміну від суду першої інстанції, застосовуючи правильно норму ч. 4 ст. 75 ГПК України до спірних правовідносинах, керуючись принципом юридичної визначеності, дійшов підставного висновку про те, що господарський суд у справі № 917/580/19 встановив факт правонаступництва та набуття СПОП "Обрій" всіх прав та обов`язків КСП ім. Ілліча, серед іншого, і права постійного користування земельними ділянками на підставі державного акта на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, що не було спростовано і при розгляді цієї справи.

Щодо посилання скаржника в касаційній скарзі на те, що апеляційний господарський суд ухвалював оскаржуване судове рішення без урахування висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 01.09.2020 у справі № 907/29/19, то вони є безпідставними, адже ці висновки були застосовані судом апеляційної інстанції до спірних правовідносин саме в тій частині, в якій вони є подібними зі спірними правовідносинами, що також вбачається із тексту самої постанови апеляційного господарського суду. З урахуванням висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у справі № 907/29/19, за встановлених у справі № 917/291/21 обставин, судом апеляційної інстанції ухвалювалося відповідне судове рішення. Доводи скаржника про зворотнє зводяться лише до неправильного розуміння висновків, викладених у цій постанові, а також до неправильного тлумачення ст. 75 ГПК України та до переоцінки доказів у справі, що не є компетенцією Верховного Суду відповідно до ст. 300 ГПК України.

Отже, встановивши, що 25.02.2000 відбувся перехід від КСП ім. Ілліча до СПОП "Обрій" права постійного користування земельними ділянками згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406, до якого входить і земельна ділянка з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га, а 30.05.2007 - було укладено оспорюваний договір оренди щодо відповідної земельної ділянки, право щодо володіння та користування якою належало СПОП "Обрій" та у встановленому законом порядку не припинялося, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що такий договір порушує речові права позивача, суперечить нормам земельного законодавства, через що обґрунтовано визнав його недійсним.

Апеляційний господарський суд також, врахувавши норму ст. 2 ГПК України, мету позову, з якою позивач звернувся до суду - відновлення його права щодо постійного користування відповідною земельною ділянкою, тобто його права на мирне володіння майном, яка перебуває у фактичному володінні ПП "Ручки-Агро", а також з огляду на принцип процесуальної економії, обґрунтовано задовольнив і відповідну позовну вимогу шляхом повернення спірної земельної ділянки з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га СПОП "Обрій", що є ефективним способом захисту прав останнього у цьому випадку.

З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд вважає, що апеляційний господарський суд, на відміну від суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для задоволення цього позову і доводи касаційної скарги цих висновків не спростовують.

Як вбачається із матеріалів справи відповідачами було заявлено про застосування позовної давності щодо позовних вимог СПОП "Обрій".

Відповідно до ст. 256 ЦК України позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Отже, позовна давність - це строк, протягом якого особа може реалізувати належне їй право на отримання судового захисту порушеного цивільного права чи інтересу шляхом пред`явлення в належному порядку нею чи іншою уповноваженою особою позову до суду.

Загальна позовна давність установлюється тривалістю у три роки (ст. 257 ЦК України).

У ч. 4 ст. 267 ЦК України передбачено, що сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови в позові.

Водночас, перш ніж застосовувати позовну давність, господарський суд повинен з`ясувати та зазначити в судовому рішенні, чи порушене право або охоронюваний законом інтерес позивача, за захистом якого той звернувся до суду. У разі коли такі право чи інтерес не порушені, суд відмовляє в позові з підстав його необґрунтованості. І лише якщо буде встановлено, що право або охоронюваний законом інтерес особи дійсно порушені, але позовна давність спливла і про це зроблено заяву іншою стороною у справі, суд відмовляє в позові у зв`язку зі спливом позовної давності - за відсутності наведених позивачем поважних причин її пропущення (аналогічний висновок викладено у п. 76 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2018 у справі № 911/1437/17).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила (ч. 1 ст. 261 ЦК України).

Для правильного застосування ч. 1 ст. 261 ЦК України при визначенні початку перебігу позовної давності має значення не тільки безпосередня обізнаність особи про порушення її прав, а й об`єктивна можливість цієї особи знати про обставини порушення її прав.

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до норм ст. 86 ГПК України, апеляційний господарський суд встановив, що СПОП "Обрій" не знало про укладання оспорюваного договору та проведення державної реєстрації права оренди за відповідачем - 1, оскільки не було стороною цього договору, а дізналося про порушення свого права лише з моменту отримання технічної документації із землеустрою щодо встановлення (відновлення) меж земельної ділянки в натурі (на місцевості), що знаходиться в постійному користуванні СПОП "Обрій", виконаної ПП "ФОРАС - ЛЕНД" на підставі договору від 30.07.2019 № 331-ТД/019.

Отже, дослідивши наявні у матеріалах справи документи, суд апеляційної інстанції дійшов обґрунтованого висновку про звернення СПОП "Обрій" з цим позовом 26.02.2021 в межах позовної давності, що не спростовано скаржником у касаційній скарзі. Верховний Суд зазначає, що доводи скаржника про пропуск позивачем позовної давності зводяться лише до встановлення судом касаційної інстанції іншого моменту, з якого позивач дізнався чи міг дізнатись про порушення своїх прав, однак з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України вказане виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд вважає, що судом апеляційної інстанції було правильно застосовано до спірних правовідносин ст. ст. 256, 257, 261, 267 ЦК України.

Верховний Суд також вважає, що постанова апеляційного господарського суду жодним чином не суперечить висновкам Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладеним у постановах від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17, від 05.05.2018 у справі № 916/410/18, від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16- ц, від 23.06.2020 у справі № 922/989/18, від 28.04.2021 у справі № 547/362/18, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 30.05.2018 у справі № 150/928/14-а, від 22.12.2021 у справі № 357/8115/18.

Так, у справі № 145/2047/16-ц Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що відсутність у договорі оренди землі однієї з істотних умов, передбачених ст. 15 Закону України "Про оренду землі", а також порушення вимог ст. ст. 4- 6, 11, 17, 19 цього Закону є підставою для відмови в державній реєстрації договору оренди, а також для визнання договору недійсним відповідно до закону (ч. 2 цієї ж статті). Велика Палата Верховного Суду також зазначила, що у разі ж якщо сторони такої згоди не досягли, такий договір є неукладеним, тобто таким, що не відбувся, а наведені в ньому умови не є такими, що регулюють спірні відносини; правочин, який не вчинено (договір, який не укладено), не може бути визнаний недійсним; наслідки недійсності правочину також не застосовуються до правочину, який не вчинено.

На відміну від справи № 145/2047/16-ц, у справі, яка переглядається, судами обох інстанції не було встановлено, що оспорюваний договір є неукладений, на що помилково посилається скаржник у касаційній скарзі, через що правомірно досліджували обставини наявності чи відсутності підстав для визнання його недійсним з підстав, наведених у позовній заяві. Суд апеляційної інстанції, на відміну від суду першої інстанції, дійшов правильного висновку про наявність підстав для визнання його недійсним за встановлених у цій справі обставин та наявності підстав для задоволення заявленого позову.

Щодо посилання скаржника на постанову від 22.12.2021 у справі № 357/8115/18, то у ній Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду дійшов висновку про те, що права та інтереси позивача не були порушені, оскільки права на вказаний об`єкт нерухомого майна у нього вже були відсутні. Тобто, суд дійшов висновку, що укладення оскаржуваного договору оренди не стало перешкодою для позивача у реалізації права користування тією самою земельною ділянкою, що виключає наявність підстав для визнання договору оренди землі, укладеного між відповідачами, недійсним. Водночас, у справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції було встановлено, що оспорюваний договір було укладено щодо земельної ділянки, яка належала СПОП "Обрій" на праві постійного користування згідно з державним актом на право постійного користування землею серії ІІ-ПЛ № 003406 та, що такий договір порушує права позивача, суперечить нормам законодавства з огляду на що визнав його недійсним та повернув відповідну земельну ділянку позивачу. Верховний Суд вважає, що фактичні обставини, за яких ухвалювалося рішення у справі № 357/8115/18 та справі, яка переглядається, не є подібними.

Щодо посилання на справи № 911/3594/17, № 916/410/18, то необхідно зазначити таке.

На відміну від справи, яка переглядається, в якій предметом спору є недійсність договору оренди земельної ділянки та повернення її позивачу, у справі № 911/3594/17 досліджувалося правомірність рішення виконавчого комітету Баришівської селищної ради Київської області від 14.07.2017 № 58 "Про надання згоди на реєстрацію права спільної власності територіальних громад сіл, селищ Баришівського району на 28/100 частини будівлі, а у справі № 916/410/18 - предметом спору було визнання припиненими права та обов`язки Біляївської РДА як орендодавця за договором оренди земельної ділянки від 20.03.2012, укладеного з позивачем. Тобто фактичні обставини, які формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у цих справах зі справою, яка переглядається, не є подібними.

Також висновки апеляційного суду не суперечать висновкам, викладеним у постанові Великої Палата Верховного Суду від 04.12.2019 у справі № 917/1739/17, де предметом спору було стягнення з ФОП Трохимчук М. С. 174 014,95 грн збитків, завданих територіальній громаді м. Кременчук через порушення земельного законодавства, що не є спірним у справі, яка переглядається.

Великою Палатою Верховного Суду судове рішення у справі № 357/8277/19 також ухвалювалося за встановлених у ній обставин, які не є ідентичними, як у справі, яка переглядається та, що впливає на застосування норм права у ній. Апеляційний господарський суд, за встановлених у справі № 917/291/21 обставин, захистив порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, вважаючи його порушеним оспорюваним договором.

У постанові Верховного Суду від 23.06.2020 у справі № 179/1043/16- ц, на яку посилається скаржник, предметом спору було визнання за позивачем в порядку спадкування за законом після смерті ОСОБА_3 права засновника Селянського (фермерського) господарства "СПАС", в обсязі, визначеному статутом, зареєстрованим 30.06.1998; визнання за позивачем у порядку спадкування за законом після смерті засновника право постійного користування земельною ділянкою площею 37,2 га, розташованої на території Чернетчинської сільської ради Магдалинівського району Дніпропетровської області та наданою для ведення селянського (фермерського) господарства. У цій справі Велика Палата Верховного Суду застосувала до правовідносин норми Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", ст. 1218 ЦК України, які не регулюють спірні правовідносини у справі, яка переглядається.

Також і у справах № 922/989/18, № 547/362/18, № 338/180/17 правовідносини підпадали під правове регулювання норм Закону України "Про селянське (фермерське) господарство", який не застосовувався апеляційним господарським судом до спірних правовідносин з огляду на встановлені у ній обставини.

Щодо посилання скаржника на постанову від 30.05.2018 у справі № 150/928/14-а, то у ній Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що з моменту укладення між землекористувачем та органом місцевого самоврядування договору оренди землі припиняються адміністративні відносини між цими суб`єктами, та в подальшому виникають договірні відносини, які характеризуються рівністю їх учасників та свободою договору; такі ознаки не притаманні адміністративним правовідносинам, натомість - притаманні цивільним правовідносинам, які з урахуванням суб`єктного складу можуть бути предметом судового розгляду у відповідному суді загальної юрисдикції або господарському суді.

Велика Палата Верховного Суду у справі № 150/928/14-а не розглядала спір по суті, а визначалася із питанням предметної юрисдикції заявленого у ній спору з огляду на що скасувала ухвалу Вінницького апеляційного адміністративного суду від 15.09.2016, якою провадження у цій справі було закрито, та направила справу для продовження розгляду до Вінницького апеляційного адміністративного суду.

Отже, аналіз висновків, зроблених у оскаржуваному відповідачем - 1 судовому рішень, не свідчить про його невідповідність висновкам, викладеним у вказаних вище постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені за інших встановлених судом обставин, що зумовило прийняття відповідного рішення.

Верховний Суд вважає, що апеляційним господарським судом було прийнято рішення при дотриманні норм процесуального права з правильним застосуванням норм матеріального права, а незгода скаржника із постановою апеляційного господарського суду у справі не є доказом неправильного застосування цим судом норм права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Такий висновок є послідовним, сталим та викладений у численних постановах Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20, від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21 тощо.

Щодо посилання скаржника на п. 3 ч. 3 ст. 310 ГПК України, то необхідно зазначити, що скаржником не було належним чином обґрунтовано вказану підставу касаційного оскарження, не зазначено, яке клопотання відповідачем-1 заявлялося до апеляційного господарського суду, в якому йому було безпідставно відмовлено судом. Разом з тим невиконання вимог ухвали суду першої інстанції про надання відповідних оригіналів документів, на що посилається скаржник у касаційній скарзі, не є підставою для скасування постанови апеляційного суду, який переглядає рішення суду першої інстанції відповідно до норм ст. 269 ГПК України; суд першої інстанції розглянув спір за наявними документами, які визнав достатніми для ухвалення судового рішення у цій справі.

Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Апеляційним господарським судом при прийнятті постанови було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, взято до уваги доводи учасників справи та почуто їх, що відповідає вимогам ГПК України та п. 1 ст. 6 Конвенції.

Щодо аргументів касаційної скарги про те, що апеляційний господарський суд належним чином не визначив орендодавця за оспорюваним договором та не залучив до участі у справі - Гадяцьку районну державну адміністрацію, яка, на думку скаржника, є належним орендодавцем за оспорюваним договором, то необхідно зазначити, що апеляційним господарським судом було переглянуто рішення суду першої інстанції за наявними у матеріалах справи документами, а також враховано те, що за наказом ГУ Держгеокадастру у Полтавській області від 21.12.2018 № 8952-СГ та актом приймання-передачі земельних ділянок сільськогосподарського призначення із державної у комунальну власність від 21.12.2018, ГУ Держгеокадастру у Полтавській області передало із державної власності, а Петрівсько-Роменською сільською об`єднаною територіальною громадою в особі Петрівсько-Роменської сільської ради, яка є відповідачем -2 у цій справі - прийнято у комунальну власність 183 земельних ділянок загальною площею 2 908,3781 га згідно із переліком, зазначеним в додатку до вказаного акта, в якому, серед іншого, значиться і земельна ділянка з кадастровим номером 5320486200:00:001:0028 площею 87,099 га, цільове призначення - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва. Крім того, скаржник з цієї підстави не оскаржує рішення суду першої інстанції, який також не вирішував питання залучення/незалучення вказаної особи до участі у справі та й самою особою не оскаржувалося її незалучення до участі у цій справі.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до неправильного розуміння та тлумачення скаржником норм процесуального права, а також до переоцінки зібраних у справі доказів, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Згідно з ч. 1 ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права (ч. 2 ст. 236 ГПК України).

Частиною 5 ст. 236 ГПК України визначено, що обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Постанова апеляційного суду, на відміну від рішення суду першої інстанції, прийнята з додержанням вимог матеріального та процесуального права і підстав для її скасування та залишення в силі рішення суду першої інстанції немає.

Оскільки підстав для скасування постанови апеляційного господарського суду немає, то судовий збір згідно з ст. 129 ГПК України за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Приватного підприємства "Ручки-Агро" залишити без задоволення.

Постанову Східного апеляційного господарського суду від 17.01.2024 у справі № 917/291/21 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.