Рішення

від 13.05.2024 по справі 201/13707/23

ЖОВТНЕВИЙ РАЙОННИЙ СУД М.ДНІПРОПЕТРОВСЬКА

№ 201/13707/23

провадження 2/201/1142/2024

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

13 травня 2024 року місто Дніпро

суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська Антонюк О.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін в приміщенні Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська у м. Дніпрі цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, грошових коштів і судових витрат,

ВСТАНОВИВ:

ТОВ «Автотранссервіс» 07 листопада 2023 року звернулося до суду з позовом до відповідача ОСОБА_1 про стягнення шкоди, грошових коштів і судових витрат, позовні вимоги не змінювалися, не доповнювалися і не уточнювалися. Позивач в своєму позові та з представником посилаються на те, що наказом № 99-К від 12 лютого 2018 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу водієм автотранспортного засобу (пасажирські перевезення), після проходження спеціальної підготовки відповідач працював на маршруті № 35 в місті Дніпрі. На підставі наказу № 337/к/тр від 23 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади водія за власним бажанням згідно ст. 38 КЗПП України. Після цього була створена комісія, яка зафіксувала в акті № 5 від 18 листопада 2022 року недостачу коштів, які не внесені водієм відповідачем в кінці зміни кожного робочого дня до каси підприємства, в результаті чого підприємством за період з 01 квітня 2022 року по 23 вересня 2023 року не одержано прибуток в сумі 307560 грн..

Таким чином, позивач вважає невиконання відповідачем умов укладеного ними договору порушує його права та законні інтереси, позивачу фактично завдана матеріальна шкода. Позивач вважає такі порушення таким, що грубо порушують його права та вимоги діючого законодавства, звернувся до відповідача і просив відповісти, чому саме так не виконано трудові обов`язки, належної відповіді не було, що також не законно. Вважаючи незаконним не тільки самі наміри відповідача при виконанні роботи, а і той порядок, який діяв після її виконанні (здача коштів в касу підприємства), просив стягнути з відповідача на користь позивача недостачу у розмірі 307 560 грн. та судові витрати, задовольнивши позов в повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_1 надав відзив, де позовні вимоги не визнав, укладання трудової угоди з позивачем і виконання своїх обов`язків відповідачем відбувалося виключно в межах національного законодавства, його дії були правильні і законні, в передбаченому законом порядку; при звільненні відповідача з роботи позивач до нього ніяких претензій не мав, суму боргу позивач склав на недостовірних доказах уже після звільнення відповідача і він до цього ніякого відношення не мав; позовні вимоги безпідставні та не можливими до задоволення, просив в позові відмовити в повному обсязі.

З`ясувавши думку сторін, дослідивши добуті та надані докази, перевіривши матеріали справи, суд вважає позовну заяву не обгрунтованою і не підлягаючою задоволенню.

Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Згідно ст. 12 ЦПК України, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій.

Згідно ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Відповідно до ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 2 ст. 124 Конституції України юрисдикція судів поширюється на всі правовідносини, що виникають у державі.

Зважаючи на ці обставини, суд керується ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (РИМ, 4.XI.1950), яка згідно з частиною першою статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства України, та яка визначає, що кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру або встановить обґрунтованість будь-якого висунутого проти нього кримінального обвинувачення.

Строки, встановлені Цивільним процесуальним кодексом України, є обов`язковими для судів та учасників судових процесів, оскільки визначають тривалість кожної стадії процесу або час, протягом якого має бути вчинено процесуальну дію (наприклад, строк оскарження судового рішення, строк подачі зауважень щодо журналу судового засідання). Зазначене є завданням цивільного судочинства та кримінального провадження (стаття 1 ЦПК, стаття 2 КПК). Розумним, зокрема, вважається строк, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій, прийняття процесуальних рішень та розгляду і вирішення справи з метою забезпечення своєчасного (без невиправданих зволікань) судового захисту.

Європейський суд з прав людини, вирішуючи питання про дотримання права на справедливий суд, передбаченого пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав і основних свобод людини 1950 року, ратифікованої Законом України від 17 липня 1997 року № 475/97-ВР, у контексті оцінки дій сторони в справі, спрямованих на захист свого права, або її бездіяльності, дійшов з урахуванням принципів, що випливають з прецедентної практики суду, висновків про те, що: одним із фундаментальних аспектів верховенства права є принцип юридичної визначеності; «право на суд» не є абсолютним, воно може бути піддане обмеженням, дозволеним за змістом, тому що право на доступ до суду за самою своєю природою потребує регулювання з боку держави; сторона в розумні інтервали часу має вживати заходів, щоб дізнатись про стан відомого їй судового провадження; право на вчинення процесуальних дій стороною або щодо певної сторони не є необмеженим, позаяк обмежується, зокрема, необхідністю дотримання прав іншої сторони в процесі та власне необхідністю забезпечити дотримання права на справедливий суд у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції (рішення від 19 червня 2001 року у справі «Креуз проти Польщі» (п.п. 52, 53, 57 та ін.); рішення від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьов проти України» (п.п. 40, 41, 42 та ін.). У рішенні Європейського Суду з прав людини від 03 квітня 2008 року у справі «Пономарьова проти України» зазначено, що сторони мають вживати заходів, щоб дізнатися про стан відомого їм судового провадження.

Розумність тривалості судового розгляду має визначатися з огляду на обставини справи та наступні критерії: складність справи, поведінка заявника та компетентних органів, а також важливість предмета позову для заявника у справі (рішення Європейського суду з прав людини у справі «Фрідлендер проти Франції»).

Таким чином, суд вважає за можливе розглянути справу в порядку спрощеного провадження без виклику сторін.

Згідно позиції позивача, наданих позивачем та відповідачем документів судом з`ясовано, що 21 лютого 2021 року між Департаментом транспорту та транспортної інфраструктури Дніпровської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» було укладено договір № 0-56-035-2022 з організації перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування (перевезення пасажирів на міському автобусному маршруті загального користування). Строк дії договору: з 26 грудня 2022 року по 10 грудня 2025 року.

Окремим договором № 117 визначено маршрут перевезення, в тому числі маршрут № 35.

Наказом № 99-К від 12 лютого 2018 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу водієм автотранспортного засобу (пасажирські перевезення) з 13 лютого 2018 року, після проходження спеціальної підготовки та стажування з 13 по 15 лютого 2018 року відповідач працював на маршруті № 35 в місті Дніпрі. На підставі наказу № 337/к/тр від 23 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади водія за власним бажанням згідно ст. 38 КЗПП України.

Після цього була створена комісія, яка зафіксувала в акті № 5 від 18 листопада 2022 року недостачу коштів, які не внесені водієм відповідачем в кінці зміни кожного робочого дня до каси підприємства, в результаті чого підприємством за період з 01 квітня 2022 року по 23 вересня 2023 року не одержано прибуток в сумі 307560 грн..

Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; відшкодування моральної (немайнової) шкоди (пункти 3, 4, 5, 9 частини другої статті 16 Цивільного кодексу України). Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Відповідно до позиції позивача: позивач вважає невиконання відповідачем умов укладеного ними договору порушує його права та законні інтереси, позивачу завдана матеріальна шкода. Позивач вважає такі порушення таким, що грубо порушують його права та вимоги діючого законодавства, звернувся до відповідача і просив відповісти, чому саме так не виконано трудові обов`язки, належної відповіді не було, що також не законно. Вважаючи незаконним не тільки самі наміри відповідача при виконанні роботи, а і той порядок, який діяв після її виконанні (здача коштів в касу підприємства), просив стягнути з відповідача на користь позивача недостачу та судові витрат. Отже, виник спір, який в добровільному порядку не вирішено і позивач вимушений був звертатися з позовом до суду.

Суд вважає позовні вимоги не обґрунтованими, виходячи з наступного.

Стаття 15 ЦК України передбачає право на захист цивільних прав та інтересів: «1. Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання…».

Стаття 16 ЦК України передбачає, що кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що формулювання законів не завжди чіткі. Тому їх тлумачення та застосування залежить від практики. І роль розгляду справ у судах полягає саме у тому, щоб позбутися таких інтерпретаційних сумнівів з урахуванням змін у повсякденній практиці (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Кантоні проти Франції» («Cantoni v. France», заява № 17862/91, § 31-32), «Вєренцов проти України» («Vyerentsov v. Ukraine», заява № 20372/11, § 65)).

У своїх рішеннях Європейський суд з прав людини постійно підкреслює цінність та важливість дотримання формалізованих норм цивільного процесу, за допомогою яких сторони забезпечують вирішення спору цивільного характеру, оскільки завдяки цьому може обмежуватися обсяг дискреції, забезпечуватися рівність сторін, запобігатися свавілля, забезпечуватися ефективне вирішення спору та розгляд справи судом упродовж розумного строку, а також забезпечуватися правова визначеність та повага до суду. В той же час «надмірний формалізм» може суперечити вимозі забезпечення практичного та ефективного права на доступ до суду відповідно до пункту першого статті 6 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Це зазвичай відбувається у випадку особливо вузького тлумачення процесуальної норми, що перешкоджає розгляду позову заявника по суті із супутнім ризиком порушення його чи її права на ефективний судовий захист (див. mutatis mutandis рішення Європейського суду з прав людини у справах «Белеш та інші проти Чеської Республіки» (Beles and Others v. the Czech Republic, заява № 47273/99, § 50-51, 69); «Волчі проти Франції» (Walchliv.France, заява № 35787/03, § 29).

При проведенні оцінювання Європейський суд з прав людини часто наголошує на питаннях «правової визначеності» та «належного здійснення правосуддя» як на двох основних елементах для проведення розмежування між надмірним формалізмом та прийнятим застосуванням процесуальних формальностей. Зокрема, Європейський суд з прав людини виходить з того, що є порушенням права на доступ до суду, коли норми не переслідують цілі правової визначеності та належного здійснення правосуддя та утворюють свого роду перепону, яка перешкоджає вирішенню справи учасників судового процесу по суті компетентним судом (рішення у справах «Карт проти Туреччини» (Kartv. Turkey [ВП], заява № 8917/05, § 79; «Ефстатіу та та інші проти Греції» (Efstathiou and Others v. Greece, заява № 36998/02, § 24); «Ешим проти Туреччини» (Esimv.Turkey, заява № 59601/09, § 21).

Згідно п. 1, 2 ч. 1 ст. 264 Цивільного процесуального кодексу України, для ухвалення рішення у цивільній справі суд має встановити, зокрема, чи мали місце і обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються, а також фактичні дані, які мають значення для вирішення справи.

Судом дійсно встановлено, що 21 лютого 2021 року між Департаментом транспорту та транспортної інфраструктури Дніпровської міської ради та Товариством з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» було укладено договір № 0-56-035-2022 з організації перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування (перевезення пасажирів на міському автобусному маршруті загального користування). Строк дії договору: з 26 грудня 2022 року по 10 грудня 2025 року. Окремим договором № 117 визначено маршрут перевезення, в тому числі маршрут № 35.

Наказом № 99-К від 12 лютого 2018 року ОСОБА_1 було прийнято на роботу водієм автотранспортного засобу (пасажирські перевезення) з 13 лютого 2018 року, після проходження спеціальної підготовки та стажування з 13 по 15 лютого 2018 року відповідач працював на маршруті № 35 в місті Дніпрі. На підставі наказу № 337/к/тр від 23 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади водія за власним бажанням згідно ст. 38 КЗПП України.

Після цього була створена комісія, яка зафіксувала в акті № 5 від 18 листопада 2022 року недостачу коштів, які не внесені водієм відповідачем в кінці зміни кожного робочого дня до каси підприємства, в результаті чого підприємством за період з 01 квітня 2022 року по 23 вересня 2023 року не одержано прибуток в сумі 307560 грн..

Отже, на підставі наказу № 337/к/тр від 23 вересня 2022 року ОСОБА_1 було звільнено з посади за власним бажанням на підставі ст. 38 КЗпП України. Попри наведену вище обставину, позивач зазначає у позовній заяві про те, що Товариство з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» вважає за можливе стягнути з відповідача на користь позивача недостачу у сумі 307 560 грн., оскільки відповідачем не в повному обсязі у період з 01 квітня 2022 року по 23 вересня 2023 року в кінці зміни кожного робочого дня здавалися грошові кошти до каси підприємства.

Дану обставину позивач намагається підтвердити Актом № 5 від 18 листопада 2022 року, у якому в п. 10 зазначено, що причиною, внаслідок якої виникли нестачі національної валюти України гривні є не внесення в повному обсязі водієм ОСОБА_1 у період з 01 квітня 2022 року по 23 вересня 2023 року в повному обсязі в кінці зміни кожного робочого дня грошових коштів до каси підприємства за надання послуг з перевезення пасажирів в маршруті загального користування №35 в м. Дніпрі з використанням транспортного засобу БАЗ державний номерний знак НОМЕР_1 , в результаті чого Підприємством за період з 26 лютого 2022 року по 23 вересня 2023 року не одержало прибуток у сумі 307 560 грн.

Судом з`ясовано, що відповідач був звільнений з вказаної роботи 23 вересня 2022 року, а отже ніяким чином не міг завдати недостачу за період з 23 вересня 2022 року по 23 вересня 2023 року.

Окрім цього, підприємство згідно з актом № 5 не одержало прибуток за період, який взагалі не був предметом перевірки, а саме: з 26 лютого 2022 року по 01 квітня 2022 року.

Відповідно до ст. 79 ЦПК України достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи.

З вищенаведеного вбачається, що позовні вимоги позивача базуються на обставинах, яких не існувало, й підтверджуються недостовірним доказом.

Відповідачем також було подано до суду неналежний доказ, на підставі якого було зроблено розрахунок нестачі грошових коштів, зазначений у Акті № 5, з огляду на наступне. Договір № 056-035-2022 з організації перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, яким закріплено тарифи на перевезення пасажирів, відповідно до п. 8.2. даного Договору діє з 26 грудня 2022 року по 10 грудня 2025 року, тобто у період, коли ОСОБА_1 вже було звільнено.

Відповідно до ч. 1, 2, 4 ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Отже, договір № 056-035-2022 є неналежним доказом, оскільки не містить інформацію щодо предмета доказування. Таким чином позивачем було здійснено розрахунок нестачі за тарифами, які не діяли на період роботи відповідача, що також свідчить про те, що Акт № 5 є недостовірним доказом.

Крім того, додані до позовної заяви табелі обліку використання робочого часу за грудень 2021 року та листопад 2021 року також є неналежними доказами, оскільки вони не стосуються періоду, за який позивач просить суд стягнути недостачу коштів, й не містять інформацію щодо предмета доказування.

Також не може суд прийняти до уваги і наказ № 75 к/тр від 22 лютого 2022 року та Акт вивчення попиту населення № 35 від 09 листопада 2022 року з огляду на наступне.

У вищезазначеному наказі зазначено: «Комісії забезпечити проведення обстеження з 21 лютого 2022 року по 09 листопада 2022 року пасажиропотоку на автобусному маршруті загального користування № 35. З Акту № 35 вбачається, що він складений за період з 21 лютого 2022 року по 23 вересня 2022 року з метою здійснення обстеження вивчення попиту населення на пасажирські перевезення на міському маршруті пасажирського автомобільного транспорту загального користування на автобусному маршруті загального користування № 35 водієм ОСОБА_1 .

У цьому ж акті зазначено, що ОСОБА_1 було звільнено, в результаті чого по водію обстеження вивчення попиту населення на пасажирські перевезення на міському маршруті пасажирського автомобільного транспорту загального користування на автобусному маршруті загального користування № 35 не проводилось. Отже, незрозуміло яким чином було складено Акт № 35, який як зазначає позивач, встановлює кількість оборотних рейсів та наданих послуг з перевезення пасажирів відповідачем.

Крім вищезазначеного в Акті № 35 наведені дані щодо транспортного засобу БАЗ державний номерний знак НОМЕР_2 , який жодним чином не відноситься до ОСОБА_1 . Позивач неодноразово у позовній заяві зазначав, що за відповідачем було закріплено ТЗ АЕ 0743 АВ, що підтверджується також подорожнім листом від 01 квітня 2022 року та прибутковими касовими ордерами, наявними у матеріалах справи. Відповідно до наказу № 75 к/тр від 22 лютого 2022 року обстеження мало бути проведено з 21 лютого 2022 року по 23 вересня 2022 року, однак у Акті № 35 чомусь зазначені дані на два місяці пізніше.

З цього можна зробити висновок, що Акт вивчення попиту населення на пасажирські перевезення на міському маршруті пасажирського автомобільного транспорту загального користування на автобусному маршруті загального користування № 35 від 09 листопада 2022 року є недостовірним доказом, оскільки зроблений на підставі даних транспортного засобу, який не має відношення до відповідача; в самому акті зазначено, що по ОСОБА_1 обстеження вивчення попиту населення на пасажирські перевезення на міському маршруті пасажирського автомобільного транспорту загального користування на автобусному маршруті загального користування № 35 не проводилось.

У зв`язку із зазначеним, наказ №75 к/тр від 22 лютого 2022 року є неналежним

доказом, оскільки не містить інформацію щодо предмета доказування.

Отже, Акт № 5 про результати інвентаризації коштів від 18 листопада 2022 року, який є основним доказом позивача по даній справі, є недостовірним доказом, оскільки: · складений на підставі неналежного доказу, а саме Договору № 056-035-2022 року з організації перевезень пасажирів на автобусному маршруті загального користування, яким закріплено тарифи на перевезення пасажирів; · складений на підставі недостовірного доказу: Акту вивчення попиту населення на пасажирські перевезення на міському маршруті пасажирського автомобільного транспорту загального користування на автобусному маршруті загального користування № 35 від 09 листопада 2022 року; · містить обставини, які не відповідають дійсності.

Крім того, позивач у позовній заяві посилається на статтю 130 КЗпП України, що закріплює загальні підстави і умови матеріальної відповідальності працівників.

Відповідно до ст. 138 КЗпП України для покладення на працівника матеріальної відповідальності за шкоду роботодавець повинен довести наявність умов, передбачених статтею 130 цього Кодексу.

Відповідно до ч. 2 ст. 130 КЗпП України при покладенні матеріальної відповідальності права і законні інтереси працівників гарантуються шляхом встановлення відповідальності тільки за пряму дійсну шкоду, лише в межах і порядку, передбачених законодавством, і за умови, коли така шкода заподіяна підприємству, установі, організації винними протиправними діями (бездіяльністю) працівника. Ця відповідальність, як правило, обмежується певною частиною заробітку працівника і не повинна перевищувати повного розміру заподіяної шкоди, за винятком випадків, передбачених законодавством.

Відповідно до п. 4 Постанови №14 від 29 грудня 1992 року «Про судову практику в справах про відшкодування шкоди, заподіяної підприємствам, установам, організаціям їх працівниками» за правилами ст. 132 КЗпП України за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації при виконанні трудових обов`язків, працівники, з вини яких її заподіяно, несуть матеріальну відповідальність у розмірі прямої дійсної шкоди, але не більше свого середнього місячного заробітку, крім випадків, коли законодавством вона передбачена у більшому, ніж цей заробіток, розмірі. Під прямою дійсною шкодою, зокрема, слід розуміти втрату, погіршення або зниження цінності майна, необхідність для підприємства, установи, організації провести затрати на відновлення, придбання майна чи інших цінностей або провести зайві, тобто викликані внаслідок порушення працівником трудових обов`язків, грошові виплати. Згідно зі ст.130 КЗпП не одержані або списані в дохід держави прибутки з підстав, пов`язаних з неналежним виконанням працівником трудових обов`язків (так само як і інші неодержані прибутки) не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодуванню. Таким чином, не одержані прибутки не можуть включатися до шкоди, яка підлягає відшкодування.

Трудове законодавство передбачає два види матеріальної відповідальності працівника: обмежена матеріальна відповідальність, охоплює обов`язок працівника відшкодувати збитки в межах свого середнього місячного заробітку; повна матеріальна відповідальність, яка містить обов`язок працівника відшкодувати збитки в повному обсязі незалежно від розміру одержуваної ним заробітної плати.

Випадки обмеженої матеріальної відповідальності працівників закріплені ст. 133 КЗпП України.

Відповідно до п. 5 Постанови № 14 вирішуючи спори про відшкодування шкоди, заподіяної зіпсуттям або знищенням через недбалість матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), суди повинні мати на увазі, що на підставі п.1 ст.133 КЗпП несуть матеріальну відповідальність в межах середнього місячного заробітку працівники, які допустили зіпсуття або знищення цих цінностей у ході трудового процесу. На інших працівників з числа службових осіб (наприклад, майстра, технолога), якщо шкода від зіпсуття або знищення через недбалість зазначених цінностей заподіяна внаслідок їх неправильних службових дій (бездіяльності), матеріальна відповідальність покладається у відповідності зі ст.132 КЗпП України також в межах середнього місячного заробітку. Відповідальність у тому ж розмірі за зіпсуття або знищення через недбалість інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів покладається на працівника, якщо названі цінності були видані йому в користування у зв`язку з виконанням трудових обов`язків.

Таким чином, у даному спорі не може бути застосована обмежена матеріальна відповідальність, випадки якої передбачені ст. 133 КЗпП України.

Позивач у позовній заяві обґрунтовує свої позовні вимоги п. 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, яким закріплено випадок повної матеріальної відповідальності, та статтею 135-3 КЗпП України. Відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України шкоди завдано недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Відповідно до п. 11 Постанови № 14 суди повинні мати на увазі, що відповідно до п. 5 ст. 134 КЗпП працівник несе матеріальну відповідальність у повному розмірі шкоди, заподіяної недостачею, умисним знищенням або умисним зіпсуттям матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), в тому числі при їх виготовленні, а також інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування. Тобто під недостачею мається на увазі недостача матеріалів, напівфабрикатів, виробів (продукції), інструментів, вимірювальних приладів, спеціального одягу та інших предметів, виданих підприємством, установою, організацією працівникові в користування.

Отже, п. 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України не відноситься до позовних вимог позивача, оскільки не стосується недостачі грошових коштів.

Таким чином, шкода, про яку зазначає позивач у позовній заяві, та відповідальність за таку шкоду взагалі не регулюється зазначеними положеннями КЗпП України.

Відповідно до ч. 1-3 ст. 135-3 КЗпП України розмір заподіяної підприємству, установі, організації шкоди визначається за фактичними втратами, на підставі даних бухгалтерського обліку, виходячи з балансової вартості (собівартості) матеріальних цінностей за вирахуванням зносу згідно з установленими нормами. У разі розкрадання, недостачі, умисного знищення або умисного зіпсуття матеріальних цінностей розмір шкоди визначається за цінами, що діють у даній місцевості на день відшкодування шкоди.

Стаття 135-3 тільки визначає розмір шкоди, заподіяної у випадках, що передбачені у ст. 134 КЗпП України. Отже, у зв`язку із тим, що доданих правовідносин не підлягають застосуванню ст.130, п. 5 ч. 1 ст. 134 КЗпП України, то і стаття 135-3 не має відношення до позовних вимог позивача.

Відповідно до п. 15 Постанови № 14 визначаючи розмір шкоди, суд має виходити з цін на матеріальні цінності, що діють у даній місцевості на час вирішення справи, і застосовувати встановлені нормативно-правовими актами для даних випадків кратність, коефіцієнти, індекси, податок на добавлену вартість, акцизний збір тощо.

Дане положення також підтверджує те, що Глава IX «Гарантії при покладенні на працівників матеріальної відповідальності за шкоду, заподіяну підприємству, установі, організації» КЗпП України жодним чином не відноситься до виявленої недостачі грошових коштів з вини працівника.

Таким чином вбачається, що позивачем не надано жодного належного та достовірного доказу, який би підтверджував недостачу у сумі 307 560 грн., а також те, що відповідачем була заподіяна шкода ТОВ «Автотранссервіс». Отже, спосіб захисту прав або інтересів, обраний позивачем, суперечить закону, оскільки у даному спорі не можуть бути засновані норми, зазначені позивачем у позовній заяві.

Цивільні обов`язки виконуються у межах, встановлених договором або актом цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК України). Договір є обов`язковим для виконання сторонами (ст. 629 ЦК України).

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (ч. 1 ст. 509 ЦК України).

Якщо кожна із сторін у зобов`язанні має одночасно і права, і обов`язки, вона вважається боржником у тому, що вона зобов`язана вчинити на користь другої сторони, і одночасно кредитором у тому, що вона має право вимагати від неї (ч. З ст. 510 ЦК України).

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (ч. 1 ст. 526 ЦК України).

Отже, суд не може погодитися з позицією позивача.

Встановивши вказані обставини справи, а також керуючись вказаними нормами права, суд приходить до висновку про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог.

Відповідно до ст. 2 ЦПК України завданнями цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави. Суд та учасники судового процесу зобов`язані керуватися завданням цивільного судочинства, яке превалює над будь-якими іншими міркуваннями в судовому процесі.

Відповідно до ст. 12 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін.

Згідно зі ст. 81 ЦПК кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (ч. 6 ст. 81 ЦПК України).

За приписами ст. 77 ЦПК України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Неподання стороною позивача належних і допустимих доказів на підтвердження своїх позовних вимог є підставою для висновку суду про недоведеність та необґрунтованість позовних вимог.

Згідно частини 1, 2 статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача.

Згідно до ст. 19 Конституції України ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законом.

Як вказав Європейський суд у рішенні від 9 січня 2013 року « ОСОБА_2 ти України», № 21722/11, п. п. 165, 166, приватне життя «включає право особи на формування та розвиток стосунків з іншими людьми, включаючи стосунки професійного або ділового характеру» (див. рішення від 7 серпня 1996 року у справі «С. проти Бельгії» (C. v. Belgium), п. 25, Reports 1996-ІІІ). Поняття «приватне життя» в принципі не виключає відносини професійного або ділового характеру. Врешті-решт, саме у рамках трудової діяльності більшість людей мають значну можливість розвивати стосунки з оточуючим світом (див. рішення від 16 грудня 1992 року у справі «Нємець проти Німеччини» (Niemietz v. Germany), п. 29, Series А № 251-В). Отже, обмеження, накладені на доступ до професії, були визнані такими, що впливають на «приватне життя» (див. рішення у справах «Сідабрас та Джяутас проти Литви» (Sidabras and Dziautas v. Lithuania), заяви №№ 55480/00 та 59330/00, п. 47, ECHR 2004-VIII, та «Бігаєва проти Греції» (Bigaeva v. Greece), заява № 26713/05, пп. 22-25, від 28 травня 2009 року). Стаття 8 Конвенції охоплює питання захисту честі та репутації як частину захисту права на повагу до приватного життя (див. рішення у справах «Пфайфер проти Австрії» (Pfeifer v. Austria), заява № 12556/03, п. 35, від 15 листопада 2007 року, та «А. проти Норвегії» (A. v. Norway), заява №28070/06, пп. 63 та 64, від 9 квітня 2009 року); впливає на широке коло стосунків заявника з іншими людьми, включаючи стосунки професійного характеру, під впливом опиняється і професійна репутація заявника.

Вимоги до доказів встановлені ст. 77 ЦПК України, якою встановлено, що письмовими доказами є будь-які документи, акти, довідки, листування службового або особистого характеру або витяги з них, що містять відомості про обставини, які мають значення для справи.

У відповідності до ст. 89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Результати оцінки доказів суд відображає в рішенні, в якому наводяться мотиви їх прийняття чи відмови у прийнятті.

Згідно із ст. 129 Конституції України, одним з основних принципів судочинства, є законність. Принцип законності визначається тим, що суд у своїй діяльності при вирішенні справ повинен правильно застосовувати норми матеріального права до взаємовідносин сторін.

Згідно ст. 82 ЦПК України обставини, визнані сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі, не підлягають доказуванню. Обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування.

Відповідно до ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України «Межі здійснення цивільних прав»: не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені частинами другою - п`ятою цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом.

Відповідно до рішення «Проніна проти України» № 63566/00, §23, ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року, п. 1 статті 6 Конвенції (995_004) зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент.

Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (SERYAVIN AND OTHERS v. UKRAINE (Серявін та інші проти України), № 4909/04, §58, ЄСПЛ, від 10 лютого 2010 року).

Вирішення даної цивільної справи та прийняття відповідного обґрунтованого по ній рішення неможливе без встановлення фактичних обставин, вибору норми права та висновку про права та обов`язки сторін. Всі ці складові могли бути з`ясовані лише в ході доказової діяльності, метою якої є, відповідно до ЦПК, всебічне і повне з`ясування всіх обставин справи, встановлення дійсних прав та обов`язків учасників спірних правовідносин.

Подавши свої докази, сторони реалізували своє право на доказування і одночасно виконали обов`язок із доказування, оскільки ст. 81 ЦПК закріплює правило, за яким кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обов`язок із доказування покладається також на осіб, яким надано право захищати права, свободи та інтереси інших осіб, або державні чи суспільні інтереси (ст. 43, 49 ЦПК України). Тобто, процесуальними нормами встановлено як право на участь у доказуванні (ст. 43 ЦПК України), так і обов`язок із доказування обставини при невизнані них сторонами та іншими особами, які беруть участь у справі. Крім того, суд безпосередньо не повинен брати участі у зборі доказового матеріалу.

Відповідно до ст. 89 ЦПК України суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємозв`язок доказів у їх сукупності. Всебічне дослідження усіх обставин справи та письмових доказів, з урахуванням допустимості доказів та узгодженістю і несуперечністю між собою дають об`єктивні підстави вважати, що позов не підлягає задоволенню.

Не може суд прийняти до уваги позицію сторони позивача стосовно наполягання на позовних вимогах, оскільки вона спростовується вищенаведеним і нічим об`єктивно не підтверджується.

Твердження позивача відносно протиправності відповідача стосовно позивача є лише його оціночним судженням, що не може бути витлумачене, як таке, що містить фактичні дані. Оціночні судження не підлягають спростуванню та доведенню їх правдивості. Відповідно до ст. 277 ЦК України не є предметом судового захисту оціночні судження, думки, переконання, критична оцінка певних фактів, які використовує в своєму позові позивач.

При таких обставинах суд вважає можливим ТОВ «Автотранссервіс» в задоволенні позову до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, грошових коштів і судових витрат відмовити.

Таким чином суд вважає, що обставини позовних вимог не знайшли своє об`єктивне підтвердження в ході судового засідання, позовні вимоги в такому вигляді не ґрунтуються на вимогах закону і не підлягають задоволенню в повному обсязі.

На підставівикладеного,керуючись ст. 3, 8, 19, 43, 55, 124, 129 Конституції України, ст. 11, 14, 202-205 509-510, 525-526 ЦК України, ст. 38, 130, 134 КЗпП України, ст. 4, 5, 18, 43, 49, 76-81, 84, 89, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Товариства з обмеженою відповідальністю «Автотранссервіс» в задоволенні позову до ОСОБА_1 про стягнення шкоди, грошових коштів і судових витрат відмовити.

Рішення може бути оскаржено в Дніпровський апеляційний суд протягом 30 днів з дня проголошення рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня отримання копії цього рішення в порядку, передбаченому ч. 1 ст. 354 ЦПК України з урахуванням положень п. 3 Розділу XII ПРИКІНЦЕВИХ ПОЛОЖЕНЬ ЦПК України.

Суддя