Рішення

від 13.05.2024 по справі 611/333/24

БАРВІНКІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 611/333/24

Провадження № 2/611/128/24

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

(повне)

08 травня 2024 року Барвінківський районний суд Харківської області в складі:

головуючого - судді Коптєва Ю.А.,

за участю секретаря - Ведмідь І.В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Барвінкове в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області, про визнання бездіяльності, зобов`язання вичинити певні дії та стягнення моральної шкоди,

в с т а н о в и в:

27 березня ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області (далі - КНП «ЦПМСД) про визнання бездіяльності, зобов`язання вичинити певні дії та стягнення моральної шкоди.

В обґрунтування позову зазначив, що 20 березня 2024 року, відповідно до ст.ст. 3, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» засобами електронного зв`язку із застосуванням КЕП комунальному некомерційному підприємству "Центр первинної медико-санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області ним було подано запит з проханням надати інформацію державною мовою щодо стану його здоров`я від 20 березня 2024 року.

Разом з тим, як вказує позивач, в порушення вимог Закону України "Про доступ до публічної інформації" від 13.01.2011р. №2939-VI, Закону України «Про електронні документи та електронний документообіг» Типової інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну, затвердженої постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 р. №55, 26 березня 2024 року на його електронну пошту відповідачем надана інформація, датою складання якого зазначено чомусь 23 березня поточного року, а цілісність не підтверджено кваліфікованим електронним підписом або кваліфікованою електронною печаткою.

Крім того, посилаючись на ст.23 ЦК України, а також враховуючи усталену практику Верховного Суду, просив стягнути з комунального некомерційного підприємства "Центр первинної медико-санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області на свою користь грошові кошти в рахунок компенсації моральної шкоди в розмірі 5000,00 грн.

Ухвалою судді Барвінківського районного суду Харківської області від 28 березня 2024 року відкрито провадження у цивільній справі. Розгляд справи призначено в порядку спрощеного позовного провадження з викликом сторін.

15 квітня 2024 року від представника відповідача Лєушина В.Д. надійшов відзив на позовну заяву із запереченнями на позов. У відзиві зазначено, що відповідь на запит була надана 26 березня 2024 року (на п`ятий робочий день від дня надходження запиту - за винятком вихідних днів 24 та 25 березня 2024 року). Лист від 23 березня 2024 року (з додатками), відправлені 26 березня 2024 року електронною поштою з поштової адреси відповідача ІНФОРМАЦІЯ_1 на поштову адресу позивача ІНФОРМАЦІЯ_2 , що є електронним доказом. Надав копію листа відповідача, направленого позивачу від 23 березня 2024 року та надісланого 26 березня 2024 року. Також надав роздруківку скріншотів поштового сервісу, з інформацією щодо відправлення з електронної поштової скриньки ІНФОРМАЦІЯ_1 на електронну поштову скриньку ІНФОРМАЦІЯ_2 , яке відбулось 26 березня 2024 року о 12:28.

Крім того представник відповідача вказав, що позивач, посилаючись у своєму запиті на Закон України «Про доступ до публічної інформації», запитував інформацію стосовно свого особистого здоров`я. За вказаним законом це не є публічною інформацією та строк надання відповіді не обмежується п`ятьма робочими днями.

Закон України «Про доступ до публічної інформації», вимагає щоб розпорядник інформації надав відповідь на запит не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту без додаткових вимог до форми відповіді, способу надання. В позовній заяві, позивач фактично підтверджує надходження на його електронну адресу інформації на сторінці 6 абзац 4 позовної заяви. Позивач вказує дату складання відповіді на запит «23 березня 2024 року», тобто він мав змогу і, вочевидь, ознайомився із вмістом листа. Положенням ч. 4 ст. 18 Закону України «Про електронні довірчі послуги» визначено, що кваліфікований електронний підпис має таку саму юридичну силу, як і власноручний, і має презумпцію його відповідності власноручному підпису. Відсутність кваліфікованого електронного підпису, у свою чергу, не зумовлює недостовірність певних даних в електронній формі, й, відповідно, недостовірність електронного доказу. Тобто, відсутність електронного підпису листа відповідача позивачу не зумовлює недостовірність листа відповідача позивачу, як доказу в справі.

Представник відповідача, зазначив, що вимога визнати бездіяльність відповідача є безпідставною. Відповідач надав відповідь позивачеві електронними засобами зв`язку на адресу електронної пошти, якою користується позивач (адреса вказана у позові), та надав у визначені строки, що підтверджується матеріалами справи. Крім того, посилання позивача на порушення Закону України «Про доступ до публічної інформації» є безпідставним - запитувана інформація про стан здоров`я окремої особи з точки зору вказаного закону не є публічною інформацією. Вимога зобов`язати відповідача надати відповідь на запит позивача від 20 березня 2024 року теж безпідставна - відповідь була надана 26 березня 2024 року. Підстав вважати, що позивачеві спричинена моральна шкода, також немає.

Позивач в судове засідання не з`явився, надав заяву про розгляд справи без його участі.

Представник Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико-санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області Лєушин В.Д. в судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючи на обставини викладені у відзиві на позов.

Дослідивши надані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника відповідача, всебічно та повно з`ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, прийшов до наступного висновку.

Відповідно до ст. 41 Конституції України, ч.1 ст. 319 ЦК України та ст.1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, до якої Україна приєдналась 17.07.1997 року, відповідно до Закону №475/97-ВР від 17.07.1997 року «Про ратифікацію Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року, Першого протоколу та протоколів № 2, 4, 7 та 11 до Конвенції», закріплено принцип непорушності права приватної власності, який означає право особи на безперешкодне користування своїм майном та закріплює право власника володіти, користуватися та розпоряджатися належним йому майном на власний розсуд, учиняти щодо свого майна будь-які угоди, відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ст.55 Конституції України, права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Відповідно до ч. 1 ст.4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно ч. 1 ст.5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб,державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Згідно ст.12 ЦПК України, цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Стаття 13 ЦПК України передбачає, що суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Судом встановлено, що 20 березня 2024 року ОСОБА_1 звернувся до директора КНП «ЦПМСД» Лєушина В.Д. із запитом на отримання інформації на підставі ст.ст. 3, 19, 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації» із проханням «надати інформацію державною мовою щодо стану здоров`я від 20 березня 2024 року» (а.с.11-12).

Директором КНП «ЦПМСД» Лєушиним В.Д. було надано відповідь від 22 березня 2024 року №79, яка надіслана ОСОБА_1 26 березня 2024 року з електронної поштової скриньки ІНФОРМАЦІЯ_1 на електронну поштову скриньку ІНФОРМАЦІЯ_2

ОСОБА_1 в позовній заяви підтверджує факт отримання відповіді на запит, надавши, крім того, її копію разом із позовною заявою (а.с.13-14).

Відповідно до ч.1 ст. 82 ЦПК України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, що виникли між сторонами, суд виходить з наступного.

Статтею 40 Конституції України визначено, що усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Відповідно до частин першої, другої статті 7 Закону України «Про інформацію» право на інформацію охороняється законом. Держава гарантує всім суб`єктам інформаційних відносин рівні права і можливості доступу до інформації.

Спеціальним законом, який визначає порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації та інформації, що становить суспільний інтерес, є Закон України «Про доступ до публічної інформації».

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про доступ до публічної інформації» публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Метою цього Закону є забезпечення прозорості та відкритості суб`єктів владних повноважень і створення механізмів реалізації права кожного на доступ до публічної інформації (ч. 1 ст. 2 Закону).

Згідно приписів ч. 1 статті 5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів.

Згідно з п. 2 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про доступ до публічної інформації» доступ до інформації забезпечується шляхом надання інформації за запитами на інформацію.

Відповідно до ч. 1, абз. 2 ч. 2 статті 11 Закону України «Про інформацію», інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Ніхто не може обмежувати права особи у виборі форм і джерел одержання інформації, за винятком випадків, передбачених законом.

В ч. 1 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» визначено, що інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Частиною 2 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог: 1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя; 2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам; 3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Згідно з ч. 5 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не може бути обмежено доступ до інформації, зокрема, про здійснення розпорядження бюджетними коштами, у тому числі до копій відповідних документів, умови отримання цих коштів чи майна, прізвища, імена, по батькові фізичних осіб та найменування юридичних осіб, які отримали ці кошти або майно. Доступ до зазначеної інформації забезпечується розпорядниками інформації відповідно до положень статті 5 цього Закону.

Відповідно до ч. 7 ст. 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Суб`єктами відносин у сфері доступу до публічної інформації є запитувачі інформації - фізичні, юридичні особи, об`єднання громадян без статусу юридичної особи, крім суб`єктів владних повноважень; розпорядники інформації - суб`єкти, визначені у статті 13 цього Закону; структурний підрозділ або відповідальна особа з питань доступу до публічної інформації розпорядників інформації (ст. 12 Закону України «Про доступ до публічної інформації»).

Пунктом 1 ч. 1 ст. 13 Закону України «Про доступ до публічної інформації» передбачено, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Порядок розгляду і надання відповіді на запит визначений у статті 20 Закону України «Про доступ до публічної інформації», зокрема, розпорядник інформації має надати відповідь на запит на інформацію не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту. У разі якщо запит стосується надання великого обсягу інформації або потребує пошуку інформації серед значної кількості даних, розпорядник інформації може продовжити строк розгляду запиту до 20 робочих днів з обґрунтуванням такого продовження. Про продовження строку розпорядник інформації повідомляє запитувача в письмовій формі не пізніше п`яти робочих днів з дня отримання запиту.

За змістом ст. 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» зазначений вичерпний перелік підстав, з яких розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту на її отримання, а саме:

1) розпорядник інформації не володіє і не зобов`язаний відповідно до його компетенції, передбаченої законодавством, володіти інформацією, щодо якої зроблено запит;

2) інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону;

3) особа, яка подала запит на інформацію, не оплатила передбачені статтею 21 цього Закону фактичні витрати, пов`язані з копіюванням або друком;

4) не дотримано вимог до запиту на інформацію, передбачених частиною п`ятою статті 19 цього Закону.

Зі змісту запиту ОСОБА_1 вбачається, що останній запитує інформацію у керівника медичного закладу, яка стосується його особистого здоров`я, тобто як пацієнт.

Законодавство України про охорону здоров`я базується на Конституції України і складається з Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» та інших прийнятих відповідно до них актів законодавства, що регулюють суспільні відносини у сфері охорони здоров`я.

Відповідно до ч.1, 3 ст.286 ЦК України, фізична особа має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при її медичному обстеженні. Фізична особа зобов`язана утримуватися від поширення інформації, зазначеної у частині першій цієї статті, яка стала їй відома у зв`язку з виконанням службових обов`язків або з інших джерел.

Як визначено ст. 3 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», медична інформація - інформація про медичне обслуговування особи або його результати, викладена в уніфікованій формі відповідно до вимог, встановлених законодавством, у тому числі інформація про стан здоров`я, діагнози та будь-які документи, що стосуються здоров`я та обмеження повсякденного функціонування/ життєдіяльності людини.

Пунктом «е» ст.6 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я» встановлено, що кожний громадянин України має право на охорону здоров`я, що передбачає достовірну та своєчасну інформацію про стан свого здоров`я і здоров`я населення, включаючи існуючі і можливі фактори ризику та їх ступінь.

Відповідно до ч.1 ст. 39-1, 40 Закону України «Основи законодавства України про охорону здоров`я», пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні. Медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків. При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Відповідно до ст. 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Кожному гарантується судовий захист права спростовувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім`ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації.

Згідно зі ст.5 Закону України «Про інформацію», кожен має право на інформацію, що передбачає можливість вільного одержання, використання, поширення, зберігання та захисту інформації, необхідної для реалізації своїх прав, свобод і законних інтересів. Реалізація права на інформацію не повинна порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Відповідно до ч.1, 2 ст. 11 Закону України «Про інформацію», інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована. Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини. До конфіденційної інформації про фізичну особу належать, зокрема, дані про її національність, освіту, сімейний стан, релігійні переконання, стан здоров`я, а також адреса, дата і місце народження.

Дослідивши зміст запиту від 20 березня 2024 року ОСОБА_1 вбачається, що запитувана інформація, щодо стану його здоров`я, за своєю природою не є публічною інформацією, тобто такою, що відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом.

Отже, запит ОСОБА_1 не спричиняв виникнення у керівника медичного закладу обов`язку із надання письмової відповіді по суті в порядку, визначеному Законом України «Про доступ до публічної інформації», у зв`язку з чим, суд погоджується з твердженнями представника відповідача в цій частині та приймає їх до уваги.

Щодо посилання ОСОБА_1 на порушення відповідачем положень Типової інструкції з документування управлінської інформації в електронній формі та організації роботи з електронними документами в діловодстві, електронного міжвідомчого обміну, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 17 січня 2018 року № 55, суд зазначає, що положення цієї інструкції не поширюється на електронні документи, що створюються, відправляються або одержуються закладами охорони здоров`я.

Відповідно до ч.ч.1, 5, 6 ст.81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до ч.1 ст.89 ЦПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Згідно вимог ЦПК України учасники справи мають передбачені процесуальним законом права і обов`язки.

Обов`язок доказування певних обставин лежить на стороні, яка посилається на них як на підставу своїх вимог та заперечень.

Недоведеність обставин, на наявності яких наполягає позивач - є підставою для відмови у позові; а у разі, якщо на тому наполягає відповідач - для відхилення його заперечень проти позову.

У випадку невиконання учасником справи його обов`язку із доведення відповідних обставин необхідними доказами, такий учасник має усвідомлювати, що несе ризик відповідних наслідків, зокрема, відмови у задоволенні позовних вимог, у зв`язку із їх недоведеністю.

В постановах Верховного Суду від 08.08.2019 р. у справі №450/1686/17 та від 15.07.2019 р. у справі №235/499/17 зазначено, що аналіз наведених норм процесуального та матеріального права дає підставу вважати, що кожна сторона сама визначає стратегію свого захисту, зміст своїх вимог і заперечень, тягар доказування лежить на сторонах спору, а суд розглядає справу виключно у межах заявлених ними вимог та наданих доказів. Суд не може вийти за межі позовних вимог та в порушення принципу диспозитивності самостійно обирати правову підставу та предмет позову.

Враховуючи наведене, оцінюючи належність, допустимість і достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності, суд, проаналізувавши в сукупності запит ОСОБА_1 від 20 березня 2024 року та надану 26 березня 2024 року директором КНП «ЦПМСД» відповідь на нього, в межах заявлених позовних вимог, дійшов висновку про відсутність порушення відповідачем Закону України «Про доступ до публічної інформації».

У зв`язку з викладеним, позовні вимоги ОСОБА_1 щодо визнання бездіяльності КНП «ЦПМСД» та зобов`язання вчинити певні дії є необґрунтованими, безпідставними та такими, що не підлягають до задоволення.

Щодо позовної вимоги ОСОБА_1 про стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Згідно із ч.1 ст.23 ЦК України, особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає: 1) у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; 2) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; 3) у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; 4) у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи, що визначено ч. 2 ст. 23 ЦК України.

Відповідно до ч.ч. 3, 4 ст.23 ЦК України, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (у тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Моральною шкодою визнаються страждання, заподіяні громадянинові внаслідок фізичного чи психічного впливу, що призвело до погіршення або позбавлення можливості реалізації ним своїх звичок і бажань, погіршення відносин з оточуючими людьми, інших негативних наслідків морального характеру. У випадках, коли межі відшкодування моральної шкоди визначаються у кратному співвідношенні мінімальним розміром заробітної плати чи неоподатковуваним мінімумом доходів громадян, суд при вирішенні цього питання має виходити з такого розміру мінімальної заробітної плати чи неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, що діють на час розгляду справи.

Зазначені висновки викладено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15 грудня 2020 року у справі № 752/17832/14-ц.

Відповідно до загальних підстав цивільно-правової відповідальності обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні. Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Вказані висновки викладено у постанові Верховного Суду від 10 серпня 2022 року у справі № 635/6868/16-ц.

Окрім цього, при розгляді справи суд з`ясовує: наявність самої моральної шкоди та її вплив на життя позивача; факт вчинення протиправних дій відповідачем та його вину; зв`язок між дією (бездіяльністю) відповідача та моральною шкодою, яку поніс позивач; обґрунтованість суми компенсації моральної шкоди, що зазначено у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04 травня 2022 року у справі № 761/28949/17.

Практика Європейського Суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) з питання відшкодування моральної шкоди свідчить про те, що оцінка такої шкоди, за своїм характером, є складним процесом, за винятком випадків, коли сума компенсації встановлена законом. Цілком адекватними і самодостатніми критеріями визначення розміру належної потерпілому компенсації є морально-правові імперативи справедливості, розумності та добросовісності. При цьому судова практика має забезпечувати правову визначеність у питанні щодо компенсацій за вчинення аналогічних правопорушень.

З цього погляду можливість людини реалізувати своє природне право на одержання компенсації за страждання і переживання, спричинені посяганням на належні їй особисті немайнові блага, слід розцінювати як один з виявів верховенства права. Водночас усвідомлення взаємозв`язку відшкодування моральної шкоди з правом на доступ до ефективного засобу юридичного захисту вочевидь має спиратися на загальне переконання у спроможності юрисдикційного органу сформувати обґрунтоване уявлення щодо наявності та специфіки втілення моральної шкоди, що зазвичай виникає за подібних життєвих обставин.

У переважній більшості випадків ЄСПЛ наголошує на розумно очікуваних, передбачуваних або звичайних за подібних обставин негативних наслідках, що мали б виникнути у немайновій сфері потерпілої особи; виходить з розумного врахування суті порушеного права, особливостей вчинення конкретного правопорушення та характерного для останнього негативного впливу на стан потерпілого.

Зобов`язання про компенсацію моральної шкоди виникає за таких умов: наявність моральної шкоди; протиправність поведінки особи, яка завдала моральної шкоди; наявність причинного зв`язку між протиправною поведінкою особи яка завдала моральної шкоди та її результатом - моральною шкодою; вина особи, яка завдала моральної шкоди. У разі встановлення конкретної особи, яка завдала моральної шкоди, відбувається розподіл тягаря доказування: (а) позивач повинен довести наявність моральної шкоди та причинний зв`язок; (б) відповідач доводить відсутність протиправності та вини. Завдання моральної шкоди - явище завжди негативне. Проте з цього не слідує, що будь-яка завдана моральна шкода породжує зобов`язання з її відшкодування. Покладення обов`язку відшкодувати завдану моральну шкоду може мати місце лише за умови, коли шкода була викликана протиправною поведінкою відповідальної за неї особи. Зазначений правовий висновок викладений у постанові Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 05 грудня 2022 року у справі № 214/7462/20.

Судом не встановлено жодного з елементів складу цивільного правопорушення, таких як: протиправної поведінки відповідача та вини, яка пов`язана з неналежним виконанням обов`язків; збитків; причинного зв`язку між протиправною поведінкою та шкоди, в тому числі моральної, завданої внаслідок дій чи бездіяльності працівників КНП «ЦПМСД».

Відповідно до ст. 263 ЦПК України, законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги, між іншим, різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо надання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, може бути визначено тільки з огляду на конкретні обставини справи (Рішення Європейського суду з прав людини від 18 липня 2006 року у справі «Проніна проти України» (Pronina v. Ukraine), № 63566/00, § 23).

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 82, 141, 263, 264, 265, 268, 273, 352 ЦПК України,

в и р і ш и в:

В позові ОСОБА_1 до Комунального некомерційного підприємства «Центр первинної медико - санітарної допомоги» Барвінківської міської територіальної громади Ізюмського району Харківської області про визнання бездіяльності, зобов`язання вичинити певні дії та стягнення моральної шкоди, - відмовити повністю.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Харківського апеляційного суду.

Учасники справи, а також особи, які не брали участі у справі, якщо суд вирішив питання про їхні права, свободи, інтереси та (або) обов`язки, мають право оскаржити в апеляційному порядку рішення суду першої інстанції повністю або частково.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складення повного судового рішення 13 травня 2023 року.

Суддя Ю.А. Коптєв