Постанова

від 14.05.2024 по справі 906/481/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 906/481/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий, Волковицька Н.О., Случ О.В.,

за участю секретаря судового засідання Гибало В.О.

та представників

позивача: Закшевський О.С. (в режимі відеоконференції),

відповідача: не з`явились,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Закшевського Олексія Станіславовича

на постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024

та рішення Господарського суду Житомирської області від 05.10.2023

у справі № 906/481/23

за позовом Фізичної особи-підприємця Закшевського Олексія Станіславовича

до Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області

про визнання незаконним та скасування рішення, визнання продовженим договору оренди,

В С Т А Н О В И В:

Фізична особа-підприємець Закшевський Олексій Станіславович звернулась до Господарського суду Житомирської області з позовом до Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області про визнання незаконним та скасування рішення №689 виконавчого комітету Новогуйвинської селищної ради Житомирського району Житомирської області від 16.02.2023 "Про відмову фізичній особі-підприємцю Закшевському Олексію Станіславовичу у продовженні договору оренди комунального майна від 29.04.2014 №105"; визнання продовженим договору оренди №105 індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що перебуває у спільній власності територіальної громади селищ Новогуйвинської селищної ради від 29.04.2014 на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану.

Рішенням Господарського суду Житомирської області від 05.10.2023 (суддя Сікорська Н.А.), залишеним без змін постановою Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024 (колегія суддів у складі: Філіпова Т.Л. - головуючий, Олексюк Г.Є., Гудак А.В.), у задоволенні позову відмовлено.

Судами обох інстанцій встановлено, що 29.04.2014 між Фізичною особою-підприємцем Закшевським Олексієм Станіславовичем (орендарем) та Новогуйвинською селищною радою (орендодавцем) було укладено договір оренди індивідуально визначеного (нерухомого або іншого) майна, що перебуває у спільній власності територіальної громади селищ Новогуйвинської селищної ради №105.

Додатковою угодою №107 від 23.12.2014 сторони внесли зміни до п. 10.1 договору оренди, згідно з якою договір укладено строком на два роки і 360 днів, що діє з 29.04.2014 до 23.04.2017 включно.

Згідно з п. 1.1 договору орендодавець передає, а орендар приймає в строкове платне користування окреме індивідуально визначене майно вбудоване нежиле приміщення, надалі - майно, площею 69,7 кв.м, розміщене за адресою: смт. Гуйва, вул. Бердичівська, буд.2, на першому поверсі житлового будинку №2, що знаходиться на балансі Новогуйвинської селищної ради, вартість якого визначена відповідно до експертного висновку про оцінку згідно з актом інвентаризації (додаток №1) 84 599 грн.

Майно передається в оренду з метою розміщення крамниці-складу.

Відповідно до п. 10.5 договору у разі відсутності заяви однієї зі сторін про припинення або зміну цього договору після закінчення строку його чинності протягом одного місяця, договір вважається продовженим на той самий термін і на тих самих умовах, які були передбачені цим договором (п.10.5 договору).

Договір оренди №105 від 29.04.2014 неодноразово пролонгувався.

На думку сторін, черговий строк дії договору оренди №105 від 29.04.2014 спливав 12.04.2023.

03.01.2023 ФОП Закшевський О.С. звернувся до Новогуйвинської селищної ради із заявою, в якій, посилаючись на приписи ч. 3 ст. 18 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", частину 6.1. Прикінцевих та перехідних положень Закону, п. 5 Постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", вказав, що договір №105 від 29.04.2014 вважається продовженим на період дії воєнного стану.

Листом від 08.02.2023 №05-18/184 Новогуйвинська селищна рада повідомила, що 01.02.2023 від старости Гуйвинського старостинського округу надійшло звернення про необхідність забезпечення старостату окремими приміщеннями для виконання службових обов`язків, в зв`язку з чим нежитлове приміщення може бути використане для власних потреб громади, а тому договір оренди №105 підлягатиме припиненню у зв`язку з завершенням терміну дії, на який його було укладено.

В матеріалах справи міститься копія доповідної старости Гуйвинського старостинського округу №03-08/21 від 01.02.2023, адресованої секретарю Новогуйвинської селищної ради, в якій повідомляється про необхідність забезпечення старостату окремим приміщенням.

Рішенням виконкому Новогуйвинської селищної ради №689 від 16.02.2023 відмовлено ФОП Закшевському О.С. у продовженні дії договору оренди від 29.04.2014 №105 у зв`язку з необхідністю використання орендованого майна для власних потреб Новогуйвинської селищної ради.

Пунктом 2 рішення №689 від 16.02.2023 вирішено припинити дію договору оренди з дати закінчення строку, на який його було укладено, а саме з 12.04.2023.

17.02.2023 Новогуйвинською селищною радою було проведено перевірку виконання умов договору оренди від 29.04.2014 №105, за результатами якої складено акт, яким ухвалено провести додаткове обстеження проведених орендарем поліпшень орендованого майна; вказано орендарю на необхідність надати селищній раді документи, підтверджуючі здійснені витрати на поліпшення приміщень, дозвільні документи, договір суборенди; орендарю забезпечувати страхування майна та його належний технічний стан, також забезпечувати виконання рішень співвласників житлового будинку, у разі їх прийняття.

Листом №05-19/316 від 01.03.2023 Новогуйвинська селищна рада повідомила ФОП Закшевського О.С. про прийняття виконавчим комітетом рішення № 689 від 16.02.2023 №689, яким відмовлено у продовженні дії договору оренди №105 від 29.04.2014. Дане рішення прийняте виконкомом у відповідності до рішень селищної ради від 15.06.2022 №1010, від 16.12.2021 №403 щодо здійснення повноважень місцевого самоврядування, яким селищна рада делегувала свої повноваження на управління майном територіальної громади виконавчому комітету.

15.03.2023 позивач звернувся до відповідача із заявою про скасування рішення виконкому з мотивів його невідповідності законодавству.

Листом від 23.03.2023 №065-18/427 відповідач на заяву позивача від 15.03.2023 повідомив, що підстави для скасування рішення виконкому від 16.02.2023 відсутні.

Заявою від 25.03.2023 ФОП Закшевський О.С. запропонував селищній раді перелік приміщень, які можуть бути використані для розміщення старостату Гуйвинського старостинського округу та просив визнати незаконним і скасувати рішення виконкому селищної ради від 16.02.2023 №689.

Позивач вважає рішення селищної ради від 15.06.2022 №1010, від 16.12.2021 №403 незаконними та оскаржує їх у адміністративному суді (справа №240/17165/23).

Вважаючи, що договір оренди №105 є автоматично продовженим, а рішення виконкому селищної ради про відмову в його продовженні - незаконним, ФОП Закшевський О.С. звернувся до суду з позовом у даній справі.

Відмовляючи у задоволенні позовних вимог місцевий господарський суд, з висновками якого погодився суд апеляційної інстанції, виходив з того, що строк дії договору оренди №105 спливав під час дії воєнного стану, однак 14.04.2023, а не 12.04.2023. З матеріалів справи вбачається, що лист №05-19/316 від 01.03.2023 Новогуйвинською селищною радою був надісланий позивачу з дотриманням встановлених законом строків, а саме 02.03.2023. Згідно з даними офіційного сайту Укрпошти поштове відправлення прибуло на відділення отримувача 03.03.2023 та отримане позивачем лише 14.03.2023. Отже, у встановлений строк, визначений пунктом 5 постанови Кабінету Міністрів України від 27.05.2022 № 634 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", орендаря було повідомлено належним чином про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Враховуючи викладене, дія договору оренди припинилася 14.04.2023 внаслідок закінчення строку, на який його було укладено. Стаття 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає підстави для відмови в пролонгації договору оренди, зокрема, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача. Ураховуючи приписи частини 2 статті 2 цього Закону, якою встановлено, що передача в оренду майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону, положення закону щодо балансоутримувача мають бути застосовані і до власника майна. У даному випадку таке право було використано орендодавцем та реалізовано шляхом прийняття рішення виконавчим комітетом Новогуйвинської селищної ради від 16.02.2023 та надсилання орендарю відповідного повідомлення від 01.03.2023. Таким чином, у відповідача наявні правові підстави, які визначенні ст.19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", для відмови у продовженні договору оренди, а тому рішення виконкому Новогуйвинської селищної ради від 16.02.2023 №689 не суперечить вимогам чинного законодавства та не порушує законні інтереси позивача, у зв`язку з чим в задоволенні позовних вимог відмовлено.

Не погоджуючись з постановою апеляційного та рішенням місцевого господарських судів, позивач звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду з касаційною скаргою, в якій просить їх скасувати та ухвалити нове рішення, яким справу направити на новий розгляд до суду першої інстанції.

В обґрунтування своїх вимог скаржник посилається на те, що судами неправильно визначено дату закінчення договору оренди, у зв`язку з чим зроблено помилковий висновок про вчасне повідомлення відповідачем позивача про непродовження дії договору оренди та як результат - про дотримання відповідачем умов ст. 19 Закону України «Про оренду державного та комунального майна». При цьому судами не застосовано норми матеріального права, встановлені «Правилами надання послуг поштового зв`язку», затвер дженими Постановою КМУ від 05.03.2009 № 270. Також суди попередніх інстанцій не надали належної правової оцін ки стосовно наявності чи відсутності істотної зміни обставин, якими сторони керувалися при укладенні договорів оренди, оскільки не з`ясували фактичних обставин необхідності використання спірних орендованих приміщень у власних потребах відповідача для розміщення старостату, які заінтересована сторона не могла передбачити в момент укладення спірного договору та чи можуть бути усунуті такі обставини після їх виникнення без використання цих спірних при міщень за наявності інших вільних приміщень. Також скаржник посилається на те, що судами залишено поза увагою, не досліджено та не надано належної оцінки доказу того, що оскаржуване Рішення-689 прийнято особою наділеною відповідними повноваженнями всупереч законодавства.

Скаржником умотивовано подання касаційної скарги на підставі п.п. 1, 2, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме:

- п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України - судами попередніх інстанцій не враховано висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 30.05.2023 у справі № 906/123/22, від 08.06.2023 у справі № 520/25250/21, від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 та ухвалі від 22.08.2023 у справі № 906/128/22, від 17.05.2023 у справі 914/865/22;

- п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України - існує необхідність відступу від висновків, викладених у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021 у справі № 924/949/20, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, від 14.01.2020 у справі № 910/21404/17, від 13.10.2020 у справі № 911/1413/19, в яких зазначено: «... підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній за коном компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв 'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів пози- вача у справі.» Необхідність відступлення у даній справі від зазначеного висновку поля гає в наступному: у всіх зазначених постановах зазначеному висновку передує інший висновок про наступне: «Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крам або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і об ставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспо рюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом.». В даному випадку, з матеріалів справи не вбачається захисту судами по рушеного та оспорюваного відповідачем права позивача з метою усунення негативних для нього наслідків припинення договору оренди у вигля ді відновлення порушеного права та охоронюваного законом інтересу на про довження договору оренди;

- п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України - судами не досліджено та не надано належної оцінки доказу того, що оскаржуване Рішення № 689 прийнято особою наділеною відповідними повноваженнями всупереч законодавства.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.04.2024 відкрито провадження за касаційною скаргою з підстав, передбачених п.п. 1, 2, 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, призначено останню до розгляду у відкритому судовому засіданні на 30.04.2024 та надано строк на подання відзиву на касаційну скаргу до 15.04.2024.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду 15.04.2024 надійшов відзив на касаційну скаргу (сформований в ЄСІТС та 13.05.2024 в паперовій формі), у якому відповідач просить залишити її без задоволення, а оскаржені судові рішення - без змін, посилаючись на правильність викладених у них висновків. Також у відзиві відповідач просить розглядати скаргу без участі його представника.

У судовому засіданні 30.04.2024 оголошено перерву у справі до 14.05.2024.

До Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від позивача 09.05.2024 надійшли пояснення щодо касаційної скарги.

Також до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від відповідача 13.05.2024 надійшла заява про розгляд справи без його представника.

Переглянувши постанову апеляційного та рішення місцевого господарських судів, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до ч. 1 ст. 300 ГПК України переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставою касаційного оскарження судових рішень визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду.

Суд враховує, що судовими рішеннями в подібних правовідносинах є такі рішення, де подібними є (1) предмети спору, (2) підстави позову, (3) зміст позовних вимог та встановлені судом фактичні обставини, а також має місце (4) однакове матеріально-правове регулювання спірних правовідносин (аналогічна позиція викладена у постановах ВП ВС від 05.06.2018 у справі № 523/6003/14-ц, від 19.06.2018 у справі № 922/2383/16, від 20.06.2018 у справі № 755/7957/16-ц, від 26.06.2018 у справі № 2/1712/783/2011, від 26.06.2018 у справі № 727/1256/16-ц, від 04.07.2018 у справі № 522/2732/16-ц).

Зміст правовідносин з метою з`ясування їх подібності в різних судових рішеннях суду (судів) касаційної інстанції визначається обставинами кожної конкретної справи ((див. постанови Верховного Суду від 27.03.2018 у справі № 910/17999/16 (пункт 32); від 25.04.2018 у справі № 925/3/17 (пункт 38); від 16.05.2018 року у справі № 910/24257/16 (пункт 40); від 05.06.2018 у справі № 243/10982/15-ц (пункт 22); від 31.10.2018 у справі № 372/1988/15-ц (пункт 24); від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц (пункт 22) і № 522/2110/15-ц (пункт 22); від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц (пункт 22)).)

При цьому колегія суддів враховує позицію, викладену у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19 (провадження №14-16цс20), відповідно до якої у кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів. Тому з метою застосування відповідних приписів процесуального закону не будь-які обставини справ є важливими для визначення подібності правовідносин.

На предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Водночас колегія суддів зазначає, що слід виходити також з того, що підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише зазначення у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.

Так скаржник вказує, що суди залишили поза увагою висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 30.05.2023 у справі № 906/123/22, від 08.06.2023 у справі № 520/25250/21, від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 та ухвалі від 22.08.2023 у справі № 906/128/22, від 17.05.2023 у справі 914/865/22.

Колегія суддів одразу відхиляє посилання скаржника на неврахування висновків, викладених в ухвалі Верховного Суду від 22.08.2023 у справі № 906/128/22, оскільки підставою касаційного оскарження судових рішень у п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України визначено застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, а не ухвалі.

Верховний Суд зазначає, що майнові відносини між орендодавцями та орендарями щодо господарського використання майна, яке перебуває в державній та комунальній власності, регулює Закон України "Про оренду державного та комунального майна".

Судами встановлено, що на час укладення договору №105 від 29.04.2014 діяв Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 10.04.1992 № 2269-ХІІ.

На час виникнення спірних правовідносин діє Закон України "Про оренду державного та комунального майна" від 03.10.2019 № 157-ІХ (далі - Закон №157-ІХ), який введено в дію з 01.02.2020.

Згідно з п. 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону №157-ІХ договори оренди державного або комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, продовжуються в порядку, передбаченому законодавством, яке діяло до дати набрання чинності цим Законом, до дати, яка наступить раніше: набрання чинності рішенням Кабінету Міністрів України чи рішенням представницького органу місцевого самоврядування (щодо договорів оренди комунального майна, розташованого в межах відповідної територіальної громади), передбаченим абзацом п`ятим частини другої статті 18 цього Закону, або 1 липня 2020 року.

Після настання однієї з дат, яка відповідно до цього пункту наступить раніше, але у будь-якому випадку не раніше дня введення в дію цього Закону, договори оренди продовжуються в порядку, визначеному цим Законом.

Договори оренди державного та комунального майна, укладені до набрання чинності цим Законом, зберігають свою чинність та продовжують діяти до моменту закінчення строку, на який вони були укладені.

Отже, на правовідносини сторін, що виникли з договору оренди №105 від 29.04.2014 поширюється дія Закону України "Про оренду державного та комунального майна" №157-ІХ від 03.10.2019.

Статтею 18 вказаного Закону визначено порядок продовження договору оренди.

У зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, відповідно до Указу Президента України №64/2022 від 24.02.2022 в Україні введено воєнний стан із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 строком на 30 діб, який неодноразово продовжувався указами Президента України.

Пунктом 6-1 Прикінцевих та перехідних положень Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначено, що під час дії воєнного стану Кабінет Міністрів України може встановити інші правила передачі в оренду державного та комунального майна, ніж ті, що передбачені цим Законом, а саме щодо продовження договору оренди, зокрема щодо запровадження можливості автоматичного продовження договорів оренди, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, на строк до припинення чи скасування та на чотири місяці після припинення чи скасування воєнного стану.

Відповідно до вказаних положень Кабінетом Міністрів України прийнято постанову №634 від 27.05.2022 "Про особливості оренди державного та комунального майна у період воєнного стану", яка набрала чинності 01.06.2022.

Пунктом 5 вищевказаної постанови визначено, що договори оренди державного та комунального майна, строк дії яких завершується у період воєнного стану, вважаються продовженими на період дії воєнного стану та протягом чотирьох місяців з дати припинення чи скасування воєнного стану, крім випадку, коли балансоутримувач з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, до сфери управління якого належить балансоутримувач, за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди повідомив орендодавцю та орендарю про непродовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону. Норма щодо продовження договору, встановлена цим пунктом, не /застосовується до договорів, щодо яких рішення про їх продовження прийнято на аукціоні і аукціон оголошено до дати набрання чинності цією постановою. Для продовження договору оренди на строк, передбачений цим пунктом, заява орендаря та окреме рішення орендодавця не вимагаються.

У п. 16 постанови №634 від 27.05.2022 передбачено орендодавцям державного та комунального майна забезпечити нарахування орендної плати орендарям згідно з пунктом 1 цієї постанови, а також продовження та припинення договорів оренди відповідно до пункту 5 цієї постанови, починаючи з 24 лютого 2022 року.

Таким чином, відповідно до постанови Кабінету Міністрів України №634 від 27.05.2022 продовження договору оренди державного та комунального майна, строк дії якого завершується у період воєнного стану, обумовлене відсутністю повідомлення балансоутримувача про непродовження договору оренди.

Стаття 19 Закону України "Про оренду державного та комунального майна" визначає підстави для відмови в пролонгації договору оренди, зокрема, якщо орендоване приміщення необхідне для власних потреб балансоутримувача. Ураховуючи приписи частини 2 статті 2 цього Закону, якою встановлено, що передача в оренду майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону, положення закону щодо балансоутримувача мають бути застосовані і до власника майна.

У постанові Верховного Суду від 12.04.2023 у справі № 917/565/22 викладено висновок про те, що автоматичне продовження договорів оренди державного та комунального майна, строк дії яких закінчується під час дії воєнного стану, починається з 24.02.2022, за таких умов: - строк дії відповідних договорів завершується у період воєнного стану; - відсутнє повідомлення балансоутримувача, з урахуванням законодавства, статуту або положення балансоутримувача про погодження уповноваженим органом управління, направленого за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди, орендодавцю та орендарю про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону № 157-ІХ.

Судами обох інстанцій встановлено, що договір оренди №105 від 29.04.2014 неодноразово пролонгувався.

За обрахунками судів попередніх інстанцій, після закінчення строку дії 23.04.2017 договір оренди був пролонгований з 24.04.2017 до 18.04.2020 та з 19.04.2020 до 14.04.2023. Тобто, строк дії договору оренди № 105 спливав під час дії воєнного стану, однак 14.04.2023, а не 12.04.2023.

Скаржник вказує на те, що останній день строку дії договору припадає на 12.04.2023, що підтверджується наступним: п. 10.1 договору оренди встановлено: «Цей договір укладено стро ком на три роки, що діє з « 29» квітня 2014 року до « 28» квітня 2017 року включ но»; додатковою угодою № 107 від 23.12.2014 сторони внесли зміни до п.10.1 дого вору оренди, згідно з якими договір оренди укладено строком на два ро ки і 360 днів, що діє з 29.04.2014 до 23.04.2017 включно; відповідно наступний пролонгований строк дії договору оренди визначався протягом двох років і 360 днів, а з урахуванням того, що 2020 рік був високосним (в лютому місяці було 29 днів), 360 днів припало на період з 24.04.2019 до 17.04.2020 включно, а саме:» (подальший розрахунок кілько сті днів наведено конкретно на стор. 3 апеляційної скарги і судом не спросто вано).

Водночас колегія суддів вважає вказані доводи скаржника такими, що не обґрунтовані підставами касаційного оскарження, оскільки ним не вказано які саме норми матеріального права щодо правильності розрахунку строку/терміну було порушено судами обох інстанцій, і такими, що зводяться до власного обрахунку такого строку. При цьому навіть у випадку закінчення відповідного договору 12.04.2023 - вказане не впливає на правильність вирішення спору, оскільки судами обох інстанцій встановлено, що лист №05-19/316 від 01.03.2023 Новогуйвинською селищною радою був надісланий позивачу з дотриманням встановлених законом строків, а саме 02.03.2023, що становить більш ніж місяць (зазначення судом апеляційної інстанції «більше ніж 3 місяці» колегія суддів вважає опискою) до дати його закінчення. Тобто навіть якщо брати 12.04.2023 за дату припинення договору, то відповідний строк (30 календарних днів до дати закінчення договору оренди) відповідачем дотримано. Судами також встановлено, що поштове відправлення прибуло на відділення отримувача 03.03.2023 та отримане позивачем лише 14.03.2023.

У постанові Верховного Суду від 30.05.2023 у справі № 906/123/22 з посиланням на пункти 6.12-6.13, 6.21 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 910/719/19 зазначено, що Великою Палатою Верховного Суду сформульовано такі правові висновки щодо застосування норм статті 764 ЦК України та частини другої статті 17 Закон України "Про оренду державного та комунального майна":

"У контексті наведених норм заява орендодавця про припинення договору оренди за закінченням строку договору є одностороннім правочином, який відображає волевиявлення орендодавця у спірних правовідносинах, що не потребує узгодження з орендарем в силу прямої норми закону, і є підставою для припинення відповідних зобов`язальних правовідносин.

Повідомлення орендодавцем орендаря про припинення договору є юридично значимою дією, яка засвідчує наявність такого волевиявлення та забезпечує своєчасну обізнаність з ним іншої сторони, є передумовою для настання обумовлених таким одностороннім правочином наслідків також для іншої особи за правилами абзацу 3 частини третьої статті 202 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду зазначає, що правове регулювання процедури припинення орендних правовідносин, наведене у статті 764 ЦК України та частині другій статті 17 Закону України "Про оренду державного та комунального майна", спрямовано на досягнення справедливого балансу між правом орендодавця як власника майна володіти, користуватися та розпоряджатися майном на власний розсуд і правом орендаря очікувати на стабільність та незмінність його майнового становища. У контексті наведених вище норм настання наслідків у вигляді припинення чи продовження договору є пов`язаним з дотриманням сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, обумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу".

Отже, сформувалася усталена судова практика щодо допустимості завчасного повідомлення орендаря орендодавцем державного та комунального майна про відмову від продовження строку дії договору оренди та зумовленого цим припинення договору, якщо відповідні дії орендодавця є проявом дотримання сторонами орендних правовідносин добросовісної та послідовної поведінки, зумовленої змістом укладеного договору, положеннями господарського законодавства, а також усталеними звичаями ділового обороту та документообігу.

Водночас у справі № 906/123/22 Верховним Судом зазначено, що поданий позивачем лист від 26.04.2018 № Н3Р-5/386, яким останній доводив обставини щодо повідомлення відповідача про припинення дії договору оренди № 589 з 01.07.2018, не містить доказів як направлення цього листа відповідачу, так і його отримання останнім. При цьому судами враховано, що наявні в матеріалах справи, листи та претензія, що направлялися в подальшому балансоутримувачем на адресу ФОП Ейсмонта В.С., лише констатували позицію позивача щодо припинення дії договору з 01.07.2018 та містили вимогу щодо повернення майна. Також суди врахували, що такі листи направлялися у строк, який перевищує один місяць після 01.07.2018.

Проте у справі № 906/481/23 судами встановлено, що лист №05-19/316 від 01.03.2023 Новогуйвинською селищною радою був надісланий позивачу з дотриманням встановлених законом строків, а саме 02.03.2023, що становить більш ніж місяць до дати його закінчення.

У постанові Верховного Суду від 08.06.2023 у справі № 520/25250/21 зазначено, що за правилами пунктів 17, 21, 99, 116, 117 Правил надання послуг поштового зв`язку, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 05.03.2009 № 270, внутрішні реєстровані поштові відправлення (крім прямих контейнерів), поштові перекази можуть прийматися для пересилання з рекомендованим повідомленням про їх вручення в письмовому вигляді, через смс-повідомлення або повідомлення, що підтримуються засобами Інтернету, на вибір користувача.

Адресат реєстрованого поштового відправлення, поштового переказу інформується про надходження адресованого йому поштового відправлення, поштового переказу через смс-повідомлення, повідомлення, що підтримується засобами Інтернету, або повідомлення у паперовому вигляді за встановленим оператором поштового зв`язку зразком.

Рекомендовані поштові відправлення, у тому числі рекомендовані листи з позначкою «Судова повістка», рекомендовані повідомлення про вручення поштових відправлень, поштових переказів, адресовані фізичним особам, під час доставки за зазначеною адресою або під час видачі у приміщенні об`єкта поштового зв`язку вручаються адресату, а у разі його відсутності - будь-кому з повнолітніх членів сім`ї, який проживає разом з ним.

У разі неможливості вручення одержувачам поштові відправлення, внутрішні поштові перекази зберігаються об`єктом поштового зв`язку місця призначення протягом одного місяця з дня їх надходження, відправлення «EMS» - 14 календарних днів, міжнародні поштові перекази - відповідно до укладених угод.

Після закінчення встановленого строку зберігання поштові відправлення, поштові перекази повертаються відправнику.

Водночас вказане зовсім не спростовує чи ставить під сумнів висновки судів попередніх інстанцій про вчасне направлення (за місяць до закінчення договору оренди) відповідного листа орендодавцем позивачу. Крім цього, у справі № 520/25250/21 вказувалось на те, що у порівнянні зі строком зберігання об`єктом поштового зв`язку рекомендованого поштового відправлення, який складає один місяць, рекомендований лист з позначкою «Судова повістка» має менш тривалий строк зберігання та становить п`ять календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку. У зв`язку із тим, що на надісланому Другим апеляційним адміністративним судом конверті (номер поштового відправлення 6130121919365) було проставлено відмітку «Судова повістка», після спливу п`яти календарних днів з дня надходження листа до об`єкта поштового зв`язку, його було повернуто відправнику з відміткою «адресат відсутній за вказаною адресою». Між тим, як зазначалось раніше, на адресу фізичної особи була направлена копія судового рішення, строк зберігання якого об`єктом поштового зв`язку встановлено в один місяць. З огляду на вказане, Верховний Суд вважав, що такі обставини обмежили право позивача отримати копію ухвали Другого апеляційного адміністративного суду від 15.07.2022, направленої рекомендованим листом з повідомленням про вручення, у місячний строк, протягом якого він зберігається у відділенні поштового зв`язку. Тобто відносини у справі № 906/481/23 та № 520/25250/21 не є подібними.

Верховний Суд зазначає, що скаржник не спростував висновки судів попередніх інстанцій про вчасне повідомлення відповідачем (за 30 календарних днів до дати закінчення договору оренди) орендаря про не продовження договору оренди з підстав, визначених статтею 19 Закону № 157-ІХ, а його доводи зводяться до того, що у спірних правовідносинах відповідний строк повинен починатись з дня отримання орендарем відповідного повідомлення. Проте такі доводи є власним баченням скаржника, не підкріпленим ані відповідними законодавчими нормами, ані посиланням на релевантну практику Верховного Суду.

Відтак, колегія суддів зазначає, що суди достеменно встановили обставини вчасного повідомлення орендодавцем орендаря про не продовження дії договору оренди з підстав необхідності використання орендованого майна для власних потреб. При цьому скаржник не оскаржує висновки судів, що ураховуючи приписи частини 2 статті 2 цього Закону, якою встановлено, що передача в оренду майна, що перебуває у комунальній власності, здійснюється органами місцевого самоврядування відповідно до вимог цього Закону, положення закону щодо балансоутримувача мають бути застосовані і до власника майна.

Що ж до постанови Верховного Суду від 17.05.2023 у справі № 914/865/22, то вона прийнята у спорі про розірвання договорів оренди у зв`язку з істотною зміною обставин, якими сторони керувались при укладенні цих договорів, що свідчить про неподібність цієї справи та справи № 906/481/23.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Скаржник посилається на необхідність відступу від висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021 у справі № 924/949/20, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, від 14.01.2020 у справі № 910/21404/17, від 13.10.2020 у справі № 911/1413/19, в яких зазначено: «... підставами для визнання недійсним (незаконним) акта (рішення) є невідповідність його вимогам законодавства та/або визначеній за коном компетенції органу, який видав цей акт, і водночас порушення у зв 'язку з прийняттям відповідного акта прав та охоронюваних законом інтересів пози- вача у справі.» Необхідність відступлення у даній справі від зазначеного висновку поля гає в наступному: у всіх зазначених постановах зазначеному висновку передує інший висновок про наступне: «Аналіз наведених норм дає підстави для висновку, що в разі звернення з вимогами про визнання незаконним та скасування, зокрема, правового акта індивідуальної дії, виданого органом державної влади, органом влади Автономної Республіки Крам або органом місцевого самоврядування, встановленню та доведенню підлягають як обставини, що оскаржуваний акт суперечить актам цивільного законодавства (не відповідає законові), так і об ставини, що цей акт порушує цивільні права або інтереси особи, яка звернулась із відповідними позовними вимогами, а метою захисту порушеного або оспо рюваного права є відповідні наслідки у вигляді відновлення порушеного права або охоронюваного інтересу саме особи, яка звернулась за їх захистом.». В даному випадку, з матеріалів справи не вбачається захисту судами по рушеного та оспорюваного відповідачем права орендаря з метою усунення негативних для нього наслідків припинення договору оренди у вигля ді відновлення порушеного права та охоронюваного законом інтересу на про довження договору оренди.

Відповідно до п. 2 ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права, якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні.

За змістом вказаної норми, касаційна скарга має містити обґрунтування необхідності відступлення від висновку щодо застосування норми права, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні, із чіткою вказівкою на норму права (абзац, пункт, частина статті), а також зазначенням такого правового висновку, описом правовідносин та змістовного обґрунтування мотивів такого відступлення. Така правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 12.11.2020 у справі № 904/3807/19.

Верховний Суд звертає увагу, що підставою касаційного оскарження судових рішень, є обґрунтована необхідність відступлення від висновку саме щодо застосування норми права у подібних правовідносинах викладеного у постанові Верховного Суду, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови.

Верховний Суд вважає за необхідне звернутися до правових висновків, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.09.2018 у справі №823/2042/16 та у постановах Верховного Суду від 28.09.2021 у справі №910/8091/20, від 24.06.2021 у справі №914/2614/13, де відзначено: «з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання».

Основним завданням Верховного Суду є забезпечення сталості та єдності судової практики. Відтак, для відступу від правової позиції, раніше сформованої Верховним Судом, необхідно встановити, що існує об`єктивна необхідність такого відступу саме у конкретній справі.

Верховний Суд звертає увагу, що обґрунтованими підставами для відступу від уже сформованої правової позиції Верховного Суду є, зокрема:

1) зміна законодавства (існують випадки, за яких зміна законодавства не дозволяє суду однозначно дійти висновку, що зміна судової практики можлива без відступу від раніше сформованої правової позиції);

2) ухвалення рішення Конституційним Судом України;

3) нечіткість закону (невідповідності критерію "якість закону"), що призвело до різного тлумаченням судами (палатами, колегіями) норм права;

4) винесення рішення ЄСПЛ, висновки якого мають бути враховані національними судами;

5) зміни у праворозумінні, зумовлені: розширенням сфери застосування певного принципу права; зміною доктринальних підходів до вирішення складних питань у певних сферах суспільно-управлінських відносин; наявністю загрози національній безпеці; змінами у фінансових можливостях держави.

Також, слід зазначити, що Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у пункті 70 рішення від 18.01.2001 у справі «Чепмен проти Сполученого Королівства» (Chapman v. the United Kingdom) наголосив на тому, що в інтересах правової визначеності, передбачуваності та рівності перед законом він не повинен відступати від попередніх рішень за відсутності належної для цього підстави. Причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту.

Отже, причинами для відступу можуть бути вади попереднього рішення чи групи рішень (їх неефективність, неясність, неузгодженість, необґрунтованість, незбалансованість, помилковість); зміни суспільного контексту. Водночас, з метою забезпечення єдності та сталості судової практики для відступу від висловлених раніше правових позицій Верховного Суду суд повинен мати ґрунтовні підстави: попередні рішення мають бути помилковими, неефективними чи застосований у цих рішеннях підхід повинен очевидно застаріти внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Водночас колегія суддів не вважає, а скаржником не доведено, що відповідні висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 14.06.2022 у справі № 903/1173/15, від 09.11.2021 у справі № 906/1388/20, від 26.08.2021 у справі № 924/949/20, від 05.12.2019 у справі № 914/73/18, від 14.01.2020 у справі № 910/21404/17, від 13.10.2020 у справі № 911/1413/19 є помилковими, неефективними чи застосований у рішеннях підхід очевидно застарів внаслідок розвитку в певній сфері суспільних відносин або їх правового регулювання.

Відтак зазначена заявником в касаційній скарзі підстава щодо необхідності для відступу від правових позицій Верховного Суду є необґрунтованою та не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Щодо підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Скаржник вважає, що господарські суди попередніх інстанцій не дослідили та не надали належної оцінки тому, що оскаржуване Рішення № 689 прийнято особою наділеною відповідними повноваженнями всупереч законодавства.

Водночас згідно з п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

Таким чином, за змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у виді недослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини 2 статті 287 цього Кодексу.

При цьому саме тільки посилання скаржника на те, що суди не в повному обсязі дослідили докази та не з`ясували обставини справи без належного обґрунтування не можуть ставити під сумнів судові рішення.

Водночас колегія суддів вказує, що місцевим господарським судом було зазначено, що рішенням виконавчого комітету Новогуйвинської селищної ради №689 від 16.02.2023 було відмовлено позивачу у продовженні договору оренди комунального майна від 29.04.2014 №105, у зв`язку з необхідністю використання приміщення для власних потреб, чим порушено його право орендаря на продовження дії договору на новий строк. Дане рішення прийняте виконкомом у відповідності до рішень селищної ради від 15.06.2022 №1010, від 16.12.2021 №403 щодо здійснення повноважень місцевого самоврядування, яким селищна рада делегувала свої повноваження на управління майном територіальної громади виконавчому комітету. Позивач вважає рішення селищної ради від 15.06.2022 №1010, від 16.12.2021 №403 незаконними та оскаржує їх у адміністративному суді (справа №240/17165/23), тобто встановлення правомірності прийняття вказаних рішень не входить до предмета доказування у даній справі, окрім того, як вказує сам позивач, законність їх прийняття досліджується Житомирським окружним адміністративним судом в межах судової справи №240/17165/23.

Верховний Суд зазначає, що доводи касаційної скарги не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій про відсутність правових підстав для задоволення позовних вимог у цій справі. Верховний Суд також констатує, що деякі доводи касаційної скарги стосуються з`ясування обставин, вже встановлених господарськими судами попередніх інстанцій, та переоцінки вже оцінених ними доказів у справі, тому не можуть бути враховані судом касаційної інстанції згідно з положеннями ч. 2 ст. 300 ГПК України.

Отже, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не підтвердилася під час касаційного провадження, що виключає скасування оскаржуваних судових рішень господарських судів попередніх інстанцій з цієї підстави.

Крім того, аналізуючи питання обсягу дослідження доводів скаржника та їх відображення у судових рішеннях, питання вичерпності висновків суду, суд касаційної інстанції ґрунтується на висновках, які зробив Європейський суд з прав людини у справі "Проніна проти України" (Рішення Європейського суду з прав людини від 18.07.2006). Зокрема, Європейський суд з прав людини у своєму рішенні зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. У цій справі Верховний Суд дійшов висновку, що скаржнику було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин як у матеріально-правовому, так і процесуальному сенсах, а доводи, викладені у касаційній скарзі, не спростовують висновків господарських судів попередніх інстанцій.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Відповідно до положень ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо судове рішення, переглянуте в передбачених ст. 300 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права. Не може бути скасоване правильне по суті і законне рішення з одних лише формальних міркувань.

Оскільки в ході касаційного розгляду не було виявлено неправильного застосування судами норм матеріального права чи порушень норм процесуального права в межах підстав касаційного оскарження, то і підстав для зміни чи скасування оскаржуваних судових рішень у касаційному провадженні також не має, у зв`язку з чим касаційна скарга не підлягає задоволенню, а оскаржені постанова апеляційного та рішення місцевого господарських судів підлягають залишенню без змін.

Оскільки суд відмовляє у задоволенні касаційної скарги та залишає без змін оскаржені судові рішення, судові витрати, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на заявника касаційної скарги.

Керуючись ст.ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Фізичної особи-підприємця Закшевського Олексія Станіславовича залишити без задоволення.

Постанову Північно-західного апеляційного господарського суду від 18.01.2024 та рішення Господарського суду Житомирської області від 05.10.2023 у справі № 906/481/23 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С.К.

Судді: Волковицька Н.О.

Случ О.В.