Рішення

від 17.04.2024 по справі 320/10956/23

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 квітня 2024 року 320/10956/23

Київський окружний адміністративний суд у складі колегії суддів: головуючого судді Колеснікової І.С., суддів Басая О.В., Войтовича І.І., за участі секретаря судового засідання Криворук Ю.А., за участю представника позивача Линника Є.В., представника відповідача Шовкун О.В., представника третьої особи Мартиненка С.В., представника третьої особи Карпіленко Н.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні за правилами загального позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кабінету Міністрів України, треті особи, які не заявляють самостійних вимог: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, Міністерство соціальної політики України про визнання протиправною та скасування постанови, визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

До Київського окружного адміністративного суду звернулась ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) з адміністративним позовом до Кабінету Міністрів України (далі Уряд, КМУ, відповідач), треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору: Пенсійний фонд України, Фонд соціального страхування України, в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати постанову Кабінету Міністрів України від 27 грудня 2022 року № 1442 Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України;

- визнати протиправною бездіяльність Кабінету Міністрів України по не вчиненню дій щодо впровадження заходів, які б забезпечили дотримання положень статті 49-2 Кодексу законів про працю України (далі також КЗпП України) по внесенню пропозиції всіх вакантних посад в Пенсійному фонді України ОСОБА_1 у зв`язку зі скороченням штату працівників Фонду соціального страхування України;

- зобов`язати Кабінет Міністрів України розробити та впровадити заходи, які б забезпечили дотримання положень статті 49-2 КЗпП України щодо пропозиції працівникам Фонду соціального страхування України посади яких скорочуються всіх вакантних посад в структурі Пенсійного фонду України.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 18 квітня 2023 року (суддя Журавель В.О.) відкрито провадження та вирішено розглядати справу за правилами загального позовного провадження колегією у складі трьох суддів та призначено підготовче судове засідання.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 14 червня 2023 року залучено до участі у справі № 320/10956/23 як третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмету спору - Міністерство соціальної політики України.

Рішенням Вищої ради правосуддя від 03 жовтня 2023 року за № 949/0/15-23 суддю ОСОБА_2 було звільнено з посади судді Київського окружного адміністративного суду у зв`язку з поданням заяви про відставку.

Відповідно до протоколу повторно автоматизованого розподілу судової справи між суддями справу № 320/10956/23 передано 01 листопада 2023 року на розгляд судді Київського окружного адміністративного суду Колесніковій І.С. (головуючий суддя), а також суддів Басая О.В., Войтовича І.І. члени колегії суддів.

Ухвалою суду від 23 жовтня 2023 року відкрито провадження у справі із визначенням порядку її розгляду за правилами загального позовного провадження.

У судовому засіданні 21 листопада 2023 року дану справу прийнято до провадження та вирішено здійснювати її розгляд у порядку загального позовного провадження.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає про те, що Уряд не був наділений будь-якими повноваженнями щодо прийняття рішень про реорганізацію Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду до Пенсійного фонду України, призначати комісію з припинення юридичної особи та інші дії щодо процесу реорганізації.

Крім того, позивач наголошує на протиправній бездіяльності відповідача щодо вчинення дій щодо впровадження заходів, які б забезпечили дотримання положень статті 49-2 КЗпП України по внесенню пропозиції всіх вакантних посад в Пенсійному фонді України ОСОБА_1 у зв`язку зі скороченням штату працівників Фонду соціального страхування України.

Відповідачем надано відзив на позовну заяву, в якому він просить відмовити в задоволенні позовних вимог, оскільки у межах спірних правовідносин він діяв у чіткій відповідності до вимог закону.

Такі доводи були заперечені позивачем у наданій суду відповіді на відзив.

Розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено таке.

Як вбачається з матеріалів справи, 27 грудня 2022 року відповідачем прийнято постанову № 1442 Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, якою, зокрема, врегульовано питання механізму та порядку припинення, реорганізувавши шляхом приєднання до Пенсійного фонду України, Фонду соціального страхування України та його територіальних управлінь.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, суд дійшов висновку про необґрунтованість позовних вимог виходячи з такого.

Відповідно до статті 1 Закону України Про Кабінет Міністрів України Уряд є вищим органом у системі органів виконавчої влади. Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу безпосередньо та через міністерства, інші центральні органи виконавчої влади, Раду міністрів Автономної Республіки Крим та місцеві державні адміністрації, спрямовує, координує та контролює діяльність цих органів.

Згідно з положеннями статті 19 Закону України Про Кабінет Міністрів України діяльність Кабінету Міністрів України спрямовується на забезпечення інтересів Українського народу шляхом виконання Конституції та законів України, актів Президента України, а також Програми діяльності Кабінету Міністрів України, схваленої Верховною Радою України, вирішення питань державного управління у сфері економіки та фінансів, соціальної політики, праці та зайнятості, охорони здоров`я, освіти, науки, культури, спорту, туризму, охорони навколишнього природного середовища, екологічної безпеки, природокористування, правової політики, законності, забезпечення прав і свобод людини та громадянина, запобігання і протидії корупції, розв`язання інших завдань внутрішньої і зовнішньої політики, цивільного захисту, національної безпеки та обороноздатності.

Частиною 2 статті 3 Закону України Про Кабінет Міністрів України визначено, що Кабінет Міністрів України здійснює виконавчу владу на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до частини 1, 3 статті 4 Закону України Про Кабінет Міністрів України Кабінет Міністрів України у своїй діяльності керується Конституцією України, цим Законом, іншими законами України, а також указами Президента України та постановами Верховної Ради України, прийнятими відповідно до Конституції та законів України.

Згідно з частиною 1 статті 117 Конституції України Кабінет Міністрів України в межах своєї компетенції видає постанови і розпорядження, які є обов`язковими до виконання.

Відповідно до частин 2, 3 статті 49 Закону України Про Кабінет Міністрів України акти Кабінету Міністрів України нормативного характеру видаються у формі постанов Кабінету Міністрів України. Акти Кабінету Міністрів України з організаційно-розпорядчих та інших поточних питань видаються у формі розпоряджень Кабінету Міністрів України.

Згідно з положеннями пункту 1 частини 1 статті 2 Закону України Про Кабінет Міністрів України до основних завдань Кабінету Міністрів України належать забезпечення державного суверенітету та економічної самостійності України, здійснення внутрішньої та зовнішньої політики держави, виконання Конституції та законів України, актів Президента України.

Згідно з положеннями пунктів 1-2 частини 1 статті 20 Закону України Про Кабінет Міністрів України основними повноваженнями Кабінету Міністрів України, зокрема, у сфері економіки, фінансів, трудових відносин, зайнятості населення, трудової міграції, оплати та охорони праці, здійснює відповідно до закону управління об`єктами державної власності, у тому числі корпоративними правами, делегує в установленому законом порядку окремі повноваження щодо управління зазначеними об`єктами міністерствам, іншим центральним органам виконавчої влади, місцевим державним адміністраціям та відповідним суб`єктам господарювання.

Таким чином, нормами чинного законодавства України прямо передбачено право Кабінету Міністрів України щодо здійснення управління об`єктами державної власності.

Частиною 3 статті 105 та частиною 1 статті 106 Цивільного кодексу України визначено, що учасники юридичної особи, суд або орган, що прийняв рішення про припинення юридичної особи, відповідно до цього Кодексу призначають комісію з припинення юридичної особи (комісію з реорганізації, ліквідаційну комісію), голову комісії або ліквідатора та встановлюють порядок і строк заявлення кредиторами своїх вимог до юридичної особи, що припиняється.

Злиття, приєднання, поділ та перетворення юридичної особи здійснюються за рішенням його учасників або органу юридичної особи, уповноваженого на це установчими документами, а у випадках, передбачених законом, - за рішенням суду або відповідних органів державної влади.

Відповідним актом Кабінету Міністрів України, який регулює правовідносини щодо діяльності Фонду соціального страхування України та Пенсійного фонду України є Закон України Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування та Закон України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування.

Згідно пункту 2 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування вирішено припинити Фонд соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України з 1 січня 2023 року. Пенсійний фонд України та його територіальні органи є правонаступниками Фонду соціального страхування України, його виконавчої дирекції, управлінь виконавчої дирекції Фонду та їх відділень. Кабінету Міністрів України у встановленому порядку вжити заходів, що випливають із цього Закону.

Згідно пункту 12 Прикінцевих та перехідних положень Закону України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування доручено Кабінету Міністрів України, зокрема, привести свої нормативно-правові акти у відповідність із цим Законом та забезпечити прийняття нормативно-правових актів, необхідних для реалізації цього Закону.

На виконання вищевказаних положень Закону України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування Кабінетом Міністрів України і прийнято оскаржувану позивачем постанову від 27 грудня 2022 року № 1442 Питання припинення Фонду соціального страхування України та управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України.

Відтак, твердження позивача не знаходять свого підтвердження, оскільки Законом України Про загальнообов`язкове державне соціальне страхування прямо визначено Кабінет Міністрів України як виконавця заходів для припинення Фонду соціального страхування України та управління виконавчої дирекції Фонду, реорганізувавши їх шляхом приєднання до Пенсійного фонду України.

Враховуючи викладене, суд доходить висновку про те, що приймаючи оскаржувану постанову, відповідач діяв у межах наданих йому повноважень та у спосіб, що передбачений чинним законодавством.

Щодо питання можливої бездіяльності Уряду по не вчиненню дій щодо впровадження заходів, які б забезпечили дотримання положень законодавства про працю по внесенню пропозиції всіх вакантних посад в Пенсійному фонді України та вимоги про зобов`язання Уряду вчинити такі дії, суд зазначає, що згідно з підпунктом 4 пункту 21 Порядку здійснення заходів, пов`язаних з утворенням, реорганізацією або ліквідацією міністерств, інших центральних органів виконавчої влади затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20 жовтня 2011 року № 1074, визначено, що Голова комісії забезпечує дотримання порядку звільнення працівників, зокрема тих, що є членами комісії, у тому числі письмово попереджає їх не пізніше ніж за два місяці до звільнення, повідомляє державну службу зайнятості про звільнення працівників із зазначенням їх чисельності, звільняє працівників і забезпечує своєчасний розрахунок з ними під час звільнення, видає відповідні накази та підписує необхідні документи.

Враховуючи вищевикладене, питання щодо вивільнення працівників з підприємства, що реорганізується, не належить до компетенції Кабінету Міністрів України, а делеговано голові комісії з реорганізації Фонду соціального страхування України та головам комісій з реорганізації управлінь виконавчої дирекції Фонду соціального страхування України, а отже позовні вимоги позивача щодо ненадання пропозицій працівникам Фонду соціального страхування України щодо нового працевлаштування не належать до компетенції Уряду.

Окремі в контексті окресленого питання суд звертає увагу на таке.

КЗпП України визначає механізм захисту трудових прав працівників, що включає в себе, зокрема, право на працю, та визначає способи захисту прав працівників.

Так, КЗпП України визначає можливість працівника оскарження наказу про його звільнення.

З матеріалів справи вбачається, що правомірність звільнення позивача з посади (в межах вирішення питання про що повинно бути з`ясовано питання дотримання визначеної законом процедури звільнення працівника та обрано засіб правового захисту у разі установлення порушеного права чи інтересу позивача) не є предметом розгляду даної справи.

Частиною 3 статті 64 Господарського кодексу України визначено, що підприємство самостійно визначає організаційну структуру, встановлює чисельність працівників і штатний розпис.

Частиною 2 статті 65 Господарського кодексу України визначено, що власник здійснює свої права щодо управління підприємством безпосередньо або через уповноважені ним органи відповідно до статуту підприємства.

При цьому саме втручання в господарську та іншу діяльність підприємства не допускається, крім випадків, передбачених законодавством України.

З викладеного можна дійти висновку про те, що не є належним способом захисту оскарження працівником рішення про визначення структури підприємства чи установи, про зміну в організації виробництва і праці, скорочення чисельності або штату працівників, оскільки прийняття такого рішення є виключною компетенцією власника такого підприємства чи установи або уповноваженого ними органу та є складовою права на управління діяльністю підприємством чи установою. При цьому, правом працівника залишається оспорювати власне саме правомірність його звільнення.

Водночас, позовних вимог про скасування наказу про звільнення позовна заява не містить.

В свою чергу, правовідносини, які регулює оскаржуваний позивачем акт, виникають між Кабінетом Міністрів України та Фондом соціального страхування України і поширюється лише на осіб, щодо яких він застосовується. Разом з цим, оскаржуваний нормативно-правовий акт не призводить до встановлення/зміни або припинення прав та/або обов`язків безпосередньо для позивача, а тому вона не є суб`єктом правовідносин, у яких буде застосовано цей акт.

Наведене додатково підтверджує безпідставність заявлених позивачем вимог. А тому, відповідно, суд не вбачає правових підстав для задоволення позовних вимог.

Суд зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18 липня 2006 року у справі Проніна проти України, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

У рішенні Європейського суду з прав людини Серявін та інші проти України вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пунктом 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (RuizTorija v. Spain) від 09 грудня 1994 року, серія A, N 303-A, п. 29).

З огляду на встановлені фактичні обставини справи, суд зазначає, що решта доводів та тверджень учасників справи, у контексті наведених правових вимог, не впливають на висновки суду за наслідком розгляду даної справи.

Відповідно до статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження.

Відповідно до положень частин 1 та 2 статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Згідно положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 5-11, 19, 72-77, 90, 241-246, 250, 263 КАС України суд, -

В И Р І Ш И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Головуючий - суддя Колеснікова І.С.

Судді: Басай О.В.

Войтович І.І.

Повний текст рішення складено та підписано 13.05.2024