Ухвала

від 29.04.2024 по справі 766/10240/23

ХЕРСОНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД ХЕРСОНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа №766/10240/23

н/п 1-кп/766/1316/24

УХВАЛА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

29 квітня 2024 року

Херсонський міський суд Херсонської області у складі:

головуючого судді: ОСОБА_1

за участю секретаря судових засідань ОСОБА_2 , прокурора ОСОБА_3 , обвинуваченого ОСОБА_4 , захисника обвинуваченого адвоката ОСОБА_5

розглянувши у відкритому судовому засіданні під час розгляду кримінального провадження № 12023231040001937 від 15.09.2023, за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 186 КК України,

в с т а н о в и в:

На розгляді Херсонського міського суду Херсонської області перебуває обвинувальний акт у кримінальному провадженні за обвинуваченням ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 4 ст. 185, ч. 4 ст. 186 КК України.

Прокурором у судовому засіданні подано клопотання про продовження ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Сторона обвинувачення вважає, що ризики, які стали підставою для обрання обвинуваченому запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою, на сьогодні не відпали, не змінились та продовжують існувати, а саме:

- п. 1 ч. 1 ст. 177 КПК України обвинувачений може переховуватися від органів розслідування та суду, що обґрунтовується тяжкістю покарання за вчинення тяжкого кримінального правопорушення, що загрожує обвинуваченому у разі визнання його винним, позбавленням волі від 7 до 10 років. Крім того, на розгляді Херсонського міського суду Херсонської області перебуває обвинувальний акт відносно ОСОБА_4 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 289, ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 184 та ч. 2 ст. 190 КК України;

- - п.3 ч.1 ст.177 КПК України обвинувачений може незаконно впливати на свідків у кримінальному провадженні шляхом примушування їх до зміни наданих раніше показів, з метою уникнення

- п. 5 ч.1 ст.177 КПК України обвинувачений може вчинити інше кримінальне правопорушення, оскільки він ніде не працює, не має офіційного джерела доходів, не має постійного місця проживання. Крім того, вказаний ризик прокурор також обґрунтовує тим, що на розгляді Херсонського міського суду Херсонської області перебуває обвинувальний акт відносно ОСОБА_4 , який обвинувачується у вчиненні кримінальних правопорушень, передбачених ч. 2 ст. 289, ч. 2 ст. 185, ч. 2 ст. 15, ч. 3 ст. 184 та ч. 2 ст. 190 КК України.

Прокурор вважає, що інші більш м`які запобіжні заходи неможливо застосувати, оскільки вони не створюватимуть належних наслідків для виконання завдань кримінального судочинства.

Захисник обвинуваченого заперечив проти продовження йому строку запобіжного заходу. В обґрунтування своїх заперечень послався на те, що клопотання не обґрунтоване, ризики, заявлені прокурором набагато зменшилися, фактично не існують, оскільки обвинувачений має постійне місце проживання у м. Херсоні, проживає разом із цивільною дружиною, що свідчить про його тісні соціальні зв`язки, просив суд обрати обвинуваченому більш м`який запобіжний захід, не пов`язаний із триманням під вартою.

Обвинувачений погодився з думкою свого захисника. На обґрунтування можливості призначення йому більш м`якого запобіжного заходу, наприклад, у вигляді домашнього арешту, послався на те, що хоч і притягувався раніше до кримінальної відповідальності, але ніколи не переховувався від слідства та суду, не збирається і в подальшому переховуватися, буде прибувати у кожне судове засідання. Вину у вчиненні інкримінованого йому злочину не визнає, а тому бажає активно доводити це в суді. Має постійне місце проживання за адресою: АДРЕСА_1 , де весь час проживає з бабусею та цивільною дружиною. Хоч і без офіційного оформлення, але постійно працював. Просив застосувати до нього запобіжний захід у вигляді домашнього арешту.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши надані до клопотання документи, суд прийшов до висновку про необґрунтованість продовження обвинуваченому ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою з урахуванням наступних обставин.

Згідно наданих суду матеріалів обвинувачений ОСОБА_4 обвинувачується у вчиненні тяжких злочинів, передбачених ч. 4 ст. 185 (таємне викрадення чужого майна (крадіжка), вчинене повторно в умовах воєнного стану), ч. 4 ст. 186 КК України (відкрите викрадення чужого майна (грабіж), вчинене повторно, в умовах воєнного стану), за які передбачена відповідальність у вигляді позбавлення волі строком до десяти років.

Відповідно до ст.331 КПК України під час судового розгляду суд за клопотанням сторони обвинувачення або захисту має право своєю ухвалою змінити, скасувати або обрати запобіжний захід щодо обвинуваченого. Вирішення питання судом щодо запобіжного заходу відбувається в порядку, передбаченому главою 18 цього Кодексу. Незалежно від наявності клопотань суд зобов`язаний розглянути питання доцільності продовження тримання обвинуваченого під вартою до сплину двомісячного строку з дня надходження до суду обвинувального акту.

Враховуючи вимоги ч. 3 ст. 199 КПК України, під час вирішення питання про продовження строку тримання під вартою, суд повинен врахувати, зокрема наступне: чи не зменшився заявлений ризик або чи з`явилися нові ризики, які виправдовують тримання особи під вартою; встановити наявність обставин, які перешкоджають завершенню досудового розслідування до закінчення дії попередньої ухвали про тримання під вартою.

При вирішенні питання про продовження обвинуваченому строку запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою суд бере до уваги в сукупності всі обставини, передбачені статтею 178 КПК України: тяжкість покарання, яке може бути застосоване до обвинуваченого; відомості, що характеризують особу обвинуваченого, відсутність беззаперечних відомостей про міцність соціальних зв`язків; відсутність постійного місця проживання, роботи.

Ухвалою слідчого судді Херсонського міського суду Херсонської області від 22.09.2023 у справі № 766/6689/23 (провадження № 1-кс/766/2249/23) ОСОБА_4 застосовано запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 17 листопада 2023 року. Ухвалами Херсонського міського суду Херсонської області від 17.11.2023, 11.01.2024 у справі № 766/10240/23 (провадження № 1-кс/766/2366/23) ОСОБА_4 продовжено запобіжний захід у вигляді тримання під вартою строком до 10 березня 2024 року.

Прокурор, зазначивши про продовження існування ризику переховуватися від органу досудового слідства, не зазначив жодної дії підозрюваного, яка б вказувала на існування намірів обвинуваченого переховуватися від слідства та покинути місце свого проживання.

Згідно до ст. 8 КПК України кримінальне провадження здійснюється з додержанням принципу верховенства права, відповідно до якого людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Принцип верховенства права у кримінальному провадженні застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини.

Із змісту ст. 9 КПК України вбачається, що під час кримінального провадження суд зобов`язаний неухильно додержуватися вимог Конституції України, цього Кодексу, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, вимог інших актів законодавства. Закони та інші нормативно-правові акти України, положення яких стосуються кримінального провадження, повинні відповідати цьому Кодексу. При здійсненні кримінального провадження не може застосовуватися закон, який суперечить цьому Кодексу. У разі якщо норми цього Кодексу суперечать міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, застосовуються положення відповідного міжнародного договору України. Кримінальне процесуальне законодавство України застосовується з урахуванням практики Європейського суду з прав людини. У випадках, коли положення цього Кодексу не регулюють або неоднозначно регулюють питання кримінального провадження, застосовуються загальні засади кримінального провадження, визначені ч. 1 ст. 7 КПК України.

Окрім того, ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» № 3477-IV передбачає застосування судами Конвенції та практики Європейського суду з прав людини як джерела права, а ст. 18 цього Закону визначає порядок посилання на Конвенцію та практику Суду.

Згідно ст. 177 КПК України метою застосування запобіжного заходу є забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків, а також запобігання спробам: 1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду; 2) знищити, сховати або спотворити будь-яку із речей чи документів, які мають істотне значення для встановлення обставин кримінального правопорушення; 3) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні; 4) перешкоджати кримінальному провадженню іншим чином; 5) вчинити інше кримінальне правопорушення чи продовжити кримінальне правопорушення, у якому підозрюється, обвинувачується. Підставою застосування запобіжного заходу є наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення, а також наявність ризиків, які дають достатні підстави слідчому судді, суду вважати, що підозрюваний, обвинувачений, засуджений може здійснити дії, передбачені ч. 1 цієї статті. Слідчий, прокурор не мають права ініціювати застосування запобіжного заходу без наявності для цього підстав, передбачених цим Кодексом.

Метою застосування запобіжного заходу є, по-перше, забезпечення виконання підозрюваним, обвинуваченим покладених на нього процесуальних обов`язків.

Європейський суд з прав людини в справі «Пірузян проти Вірменії» (Piruzyan v. Armenia) (заява № 33376/07, рішення від 26.06.2012 року, остаточне рішення від 26.09.2012 року) зазначив про те, що: 94. У конвенційній судовій практиці вироблено чотири основні прийнятні причини для тримання особи під вартою до винесення вироку, коли така особа підозрюється у вчиненні злочину: ризик того, що особа не з`явиться до суду; ризик того, що обвинувачений, у разі звільнення, вчинить дії, які перешкоджатимуть відправленню правосуддя, або вчинить нові злочини, або порушить громадський порядок.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Трипедуш проти Республіки Молдова» (Tripadus v. the Republic of Moldova) (заява № 34382/07, рішення від 22.04.2014 року, остаточне рішення від 22.07.2014) : 119. Суд нагадує, що ст. 5 Конвенції присвячена основному праву людини: захист людини проти самовільного посягання з боку держави на її свободу. Параграф 3 цієї статті зобов`язує, щоб попередній арешт не перевищував розумного строку і щоб компетентні судові органи регулярно розглядали наявність достатніх і доречних підстав, які виправдовують попередній арешт. 120. У своїй юриспруденції Суд розвинув чотири фундаментальні підстави, що виправдовують попередній арешт особи, яка обвинувачується у вчиненні злочину: ризик, що обвинувачена особа втече, ризик, що при звільненні підозрюваний перешкодить здійсненню правосуддя, і ризик, що він вчинить нові злочини або порушить громадський порядок.

Метою застосування запобіжного заходу є, по-друге, запобігання спробам:

1) переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду;

Європейський суд з прав людини в справі «Пірузян проти Вірменії» (Piruzyan v. Armenia) (заява № 33376/07, рішення від 26.06.2012 року, остаточне рішення від 26.09.2012 року) зазначив про те, що: 95. Загрозу переховування обвинуваченого не можна оцінювати виключно на під ставі суворості можливого покарання. Її слід оцінювати з посиланням на низку інших доречних чинників, які можуть або підтвердити наявність загрози переховування, або показати, що така загроза є настільки незначною, що вона не може обґрунтувати тримання під вартою до завершення судового процесу. Ризик переховування слід оцінювати у світлі чинників, які стосуються характеру особи, її моральних якостей, місця проживання, роду занять, майна, сімейних зв`язків та усіх видів зв`язків з країною, у якій вона переслідується в кримінальному порядку. Очікування суворого покарання та переконливість доказів можуть бути доречними, але як такі не є вирішальними, а для страхування від ризику може бути використана можливість отримання гарантій. 99. Стосовно ризику переховування або перешкоджання провадженню Суд зазначає, що як обласний суд, так і Апеляційний суд обмежилися абстрактним і стереотипним повторенням цих підстав у своїх рішеннях, не вказавши жодних причин, чому вони вважали добре обґрунтованими твердження про те, що заявник може переховуватися або перешкоджати провадженню. Вони також не намагалися спростувати доводи, наведені заявником. Загальне посилання на серйозність злочину, у якому обвинувачувався заявник, на яке суди покладалися кілька разів, не може вважатися достатнім обґрунтуванням за явлених ризиків.100. 3 огляду на викладене Суд вважає, що причини, на які покладалися Лорійський обласний суд та Апеляційний суд у кримінальних і військових справах у своїх рішеннях стосовно взяття та продовження тримання під вартою заявника, не були доречними та достатніми . Відповідно, мало місце порушення п. 3 ст. 5 Конвенції у зв`язку із цим.

В справі «Клоот проти Бельгії» (Clooth v. Belgium) (заява № 12718/87, рішення від 12.12.1991 року) Європейський суд з прав людини вказа на те, що: 47. Давши згоду 16.04.1987 року на подовження строку ув`язнення, обвинувальний відділ уперше обґрунтував це ризиком втечі заявника. На підставі його рішення було видано три подальші розпорядження. 48. Уряд вважає, що подібні побоювання виправдовуються тією обставиною, що пана ОСОБА_6 було заарештовано в Німеччині і що ОСОБА_7 вимагала його екстрадиції. Суд підтримує думку Комісії, що ці побоювання були безпідставними на період, коли вони були висловлені, а саме: більше ніж через тридцять один місяць після арешту заявника. Крім того, у відповідних рішеннях не наведено жодних підстав на підтвердження цієї думки.

Як зазначив Європейський суд з прав людини в справі «Летельє проти Франції» (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) : 40. В основі різних рішень обвинувальної палати Парижа були побоювання, що обвинувачена в зв`язку з підвищеним ступенем належного їй за законом покарання переховуватиметься від слідства, а також необхідність гарантувати її знаходження в розпорядженні правоохоронних органів. 41. Комісія зазначає, що протягом чотирьох тижнів, поки заявниця перебувала на волі (з 24.12.1985 по 22.01.1986 року) , вона виконувала всі обов`язки, пов`язані з судовим контролем, і не намагалася переховуватися від правосуддя. До речі, їй це було б важко зробити, тому що у неї неповнолітні діти і торговий заклад, що є єдиним джерелом її доходів. Якщо ігнорувати ці обставини, то прийняті рішення можуть стати недостатньо мотивованими, такими, в яких не враховано значимі обставини. 42. Уряд вважає, що загроза того, що обвинувачена переховуватиметься, була. Він посилається на тяжкість покарання, що загрожувало пані Летельє, і серйозність обвинувачень, висунутих проти неї. Він наводить також і інші доводи, які не фігурували в оспорюваних судових рішеннях. 43. Суд нагадує, що подібна загроза повинна оцінюватися не тільки з огляду на тяжкість покарання; але виходячи з усіх обставин, що можуть або підтвердити наявність цієї загрози, або звести її до такого мінімуму, що попередній висновок виявиться невиправданим. В даному випадку рішення обвинувальних палат не містять мотивів, на підставі яких можна було б пояснити, чому вони не врахували висунуті заявницею доводи і виходили лише з того, що вона переховуватиметься від слідчих.

В справі «Томазі проти Франції» (Tomasi v. France) (заява № 12850/87, рішення від 27.08.1992 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 96. Уряд стверджує, що існувала небезпека втечі. Він посилається на тяжкість покарання, яке загрожувало панові Томазі. Він посилається також на втечу пана П`єрі, який переслідувався за ті ж порушення закону, що і пан Томазі, і так само, як і пан Томазі, весь час заявляв про свою невинуватість, але тим не менш протягом трьох з половиною років переховувався від правосуддя. Врешті, він посилається на специфіку ситуації на Корсиці. 97. Заявник стверджує, що він представляв достатні гарантії своєї явки в суд; вони ґрунтувалися на його статусі комерсанта, на тому, що його судове досьє чисте, і на тому, що він має бездоганну репутацію. 98. Суд зазначає, що доводи уряду, наведені в Суді, не містяться в оспорюваних судових рішеннях. Звичайно, ці рішення ґрунтувалися переважно на тому, що пан Томазі повинен знаходитися в розпорядженні правосуддя, але тільки в одному з них рішення обвинувальної палати м. Пуатьє від 22.05.1987 року ця умова конкретизована вказівкою про можливе сприяння членів колишнього угрупування з тим, щоб він міг переховуватися від правосуддя. Крім того, Суд нагадує, що загрозу втечі не можна оцінювати тільки на підставі тяжкості покарання; вона повинна оцінюватися на підставі сукупності додаткових даних, які можуть або підтвердити її наявність, або показати, що вона настільки невелика, що не може виправдовувати тривалість попереднього ув`язнення. В даному випадку в рішеннях слідчих органів не міститься мотивів, які могли б пояснити, чому, незважаючи на аргументи, що наводяться заявником в його проханнях про звільнення, вони визнали визначальним елементом загрозу втечі і не намагалися поєднувати його, наприклад, з використанням таких засобів, як внесення застави і режим судового контролю.

В справі «Мюллер проти Франції» (Muller v. France) (заява № 21802/93, рішення від 17.03.1997 року) Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що: 41. Як стверджував уряд, не існувало жодних гарантій, що пан ОСОБА_4 з`явиться на суд і що його звільнення не викличе ризику переховування від правосуддя і повторного вчинення злочину. 42. На думку Комісії, ризику його переховування від правосуддя не було належним чином встановлено, а ризик повторного вчинення злочину сам по собі не був достатнім. 43. Як і Комісія, Суд зауважує, що з рішень не звільняти заявника не зрозуміло, чи існував реальний ризик його втечі. Хоча такий ризик може існувати, коли очікуваний вирок передбачає довготривале ув`язнення, Суд наголошує, що ризик переховування від правосуддя не можна оцінювати виключно на підставі суворості винесеного вироку.

Європейський суд з прав людини в справі Ґуццарді проти Італії (Guzzardi v. Italy) (заява № 7367/76, рішення від 06.11.1980 року) послався на те, що: 102. На перший погляд, більш правдоподібною вбачається гіпотеза, згідно з якою оскаржуваний захід було застосовано тому, що він був резонно визнаний необхідним для того, щоб не допустити вчинення [паном Ґуццарді] правопорушення або, альтернативно, втечі після його вчинення . Однак і в такому випадку може постати питання про міру законності , оскільки виданий виключно на підставі законів 1956 і 1965 років наказ про примусове поселення як такий, безвідносно до способу його виконання, не означає позбавлення волі. Також слід було б визначити, чи були дотримані вимоги п. 3 ст. 5. У будь-якому випадку формулювання, про яке тут ідеться, не стосується політики загальної профілактики, спрямованої на окрему особу або категорію осіб на кшталт мафіозі, котрі становлять загрозу з огляду на їхню усталену схильність до злочинної діяльності; воно лише надає державам-учасницям засіб запобігання конкретному й специфічному правопорушенню. На це вказують і використання однини (an offence , celle-ci у французькому тексті) , і мета ст. 5, тобто гарантування, щоб жодну особу не було позбавлено свободи у свавільний спосіб. 104. 3 огляду на все вказане вище з 08.02.1975 року по 22.07.1976 року заявник був жертвою порушення п. 1 ст. 5 Конвенції.

В справі «Нінеску проти Республіки Молдова» (Ninescu v. the Republic of Moldova) (заява № 47306/07, рішення від 15.07.2014 року, остаточне рішення від 15.11.2014) Європейський суд з прав людини звернув увагу на те, що: 67. Суд зазначає, що для виправдання позбавлення заявника свободи національні суди навели безліч підстав, велика частина з яких полягає в перефразуванні підстав застосування запобіжних заходів, передбачених КПК, не пояснивши, як вони можуть бути за стосовані до заявника. 68. Також Суд зазначив, що національні судові інстанції не висловилися з приводу доводів заявника, наведених для свого звільнення. Особливо він зазначив, що судові інстанції не висловилися з приводу трьох доводів заявника, а саме: що в момент, коли його помістили під попередній арешт, кримінальне переслідування тривало вже більше одного року, що він з`являвся в орган кримінального переслідування кожного разу, коли його викликали, що для належного проведення кримінального провадження він взяв на себе обов`язок з`являтися за будь-яким викликом правоохоронних органів. У цій частині Суд нагадує, що загроза переховування повинна оцінюватися в контексті чинників, пов`язаних з особистістю заявника, а саме, з його моральними цінностями, житлом, родом занять, майном, сімейними зв`язками і всіма видами зв`язків з державою, в якій щодо нього відбувається кримінальне переслідування. У цій справі Суд вважає, що судові інстанції не виявили адекватним чином зв`язки між заявником та Республікою ОСОБА_8 . Незважаючи на те, що насправді спочатку судові інстанції висловилися з приводу питання, чи є у заявника постійне місце проживання і чи є суперечливі докази в цьому напрямі, проте Суд нагадує, що сама по собі відсутність постійного місця проживання не створює загрози того, що обвинувачений буде переховуватися. Врешті, Суд зазначив, що судові інстанції не навели жодного доказового елемента, який виправдовував би їх твердження, що заявник міг переховуватися від органу кримінального переслідування на території самопроголошеної Придністровської республіки, яку компетентні органи Республіки Молдова не можуть контролювати. 70. У результаті Суд вважає, що підстави, наведені судом Буюкань, мун. Кишинеу і Апеляційною палатою Кишинеу, для призначення запобіжних заходів у вигляді попереднього арешту і домашнього арешту щодо заявника не відносяться до справи і не є достатніми . Тому Суд встановив, що в цій справі було порушено п. ст. 5 Конвенції.

Європейський суд з прав людини в справі «Амбрушкевич проти Польщі» (Ambruszkiewicz v. Poland) (заява № 38797/03, рішення від 04.05.2006 року, остаточне рішення від 23.10.2006 року) зазначив про те, що: 28. Суд зауважує, що заявника в цій справі на підставі постанови, винесеної суддею в межах спрямованого проти нього кримінального процесу, було взято під варту на строк понад два місяці за створення перешкод належному перебігові судового провадження. Суд також зазначає, що підозрювали заявника в тому, що він виступив з необґрунтованими звинуваченнями проти певних працівників системи правосуддя у присутності їх нього начальства, тобто вчинив правопорушення, передбачене ст. 234 Кримінального кодексу Польщі, за яке може бути призначене максимальне покарання до 2 років позбавлення волі. За таких обставин слід вважати, що взяття заявника під варту мало в національному праві певні правові підстави. 29. Суд зазначає, що, вмотивовуючи рішення про взяття й тримання заявника під вартою, органи влади, зокрема, посилалися на потребу забезпечити належний хід кримінального процесу і на існування ризику того, що заявник ухилятиметься від правосуддя. Він не ставить під сумнів того, що позбавлення волі може за певних виняткових обставин бути єдиним способом забезпечити присутність обвинуваченого, зокрема, зважаючи на характер його особистості або вчиненого правопорушення, а так само на суворість можливого покарання. Однак треба, щоб підстави, на які посилається влада, обґрунтовуючи застосування запобіжного заходу, пов`язаного з позбавленням волі, були доповнені конкретними фактами, що мають стосунок до підозрюваного. Інакше кажучи, треба, щоб наведені органами влади мотиви видавались, з урахуванням обставин справи, переконливими й доречними. 30. Проте стосовно даної справи Суд вважає, що складно виявити ті характерні ознаки, які б підкріпляли твердження про небезпеку вчинення заявником спроб ухилитися від правосуддя. Суд зауважує, що заявника було взято під варту в результаті вже першого судового засідання в його справі на підставі того факту, що він залишив судову залу без дозволу. Між тим, ані складність справи, ані суворість покарання, яке б йому могло бути призначене в разі засудження, тобто ті основні обставини, на які посилалися органи влади при винесенні постанови про його взяття під варту, не були тими причинами, з яких він міг би спробувати переховуватися. Більше того, у випадку заявника не помітно жодних підстав вважати, що він може перешкоджати судовому процесу. Суд також зауважує, що оскільки заявника в даній справі притягли до суду за те, що він виступив проти певних працівників правоохоронних і судових органів свого округу, суд, якому було доручено розглянути цю справу, був тим більше зобов`язаний діяти так, аби не справляти бодай найменшого враження про свою упередженість. Зокрема, він мав би зайняти дуже виважену позицію при обранні заходів, що позбавляли заявника особистої свободи, аби запобігти появі будь-яких сумнівів у його безсторонності.

В справі «Болдирев проти України» (Boldyrev v. Ukraine) (заява № 27889/03, рішення від 20.01.2011 року) Європейський суд з прав людини визначив, що: 47. Суд зауважує, що, хоча, як видається, факт переховування заявника дав відповідним органам підстави для тримання його під вартою протягом досудового слідства, серйозність пред`явлених йому обвинувачень, ризик його ухилення від слідства та перешкоджання здійсненню правосуддя залишалися єдиними підставами, з огляду на які суд не змінював обраний йому запобіжний захід. Однак згідно з п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу подальше існування обґрунтованої підозри перестає само по собі бути підставою для позбавлення волі і судові органи мають навести інші підстави для подальшого тримання такої особи під вартою. До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами. З матеріалів, які є в розпорядженні Суду, не вбачається, що національні суди наводили такі підстави або розглядали можливість застосування тих чи інших альтернативних запобіжних заходів замість тримання під вартою. Посилаючись, головним чином, на тяжкість обвинувачень, відповідні органи продовжували строк тримання заявника під вартою на підставах, які не можна вважати відповідними і достатніми . Крім того, Суд зазначає, що у своїх рішеннях від 17.12.2002 року та 11.04.2003 року національні суди взагалі не навели жодних підстав для продовження строку тримання заявника під вартою. 48. Наведені вище міркування є достатніми, аби надати Суду можливість дійти висновку, що в цій справі було порушення п. 3 ст. 5 Конвенції.

Європейський суд з прав людини в справі Боротюк проти України (Borotyuk v. Ukraine) (заява № 33579/04, рішення від 16.12.2010 року, остаточне рішення від 16.03.2011 року) звернув увагу на те, що: 62. При цьому існує презумпція на користь звільнення з-під варти. Доводи за і проти такого звільнення не повинні бути загальними й абстрактними. У всіх випадках, коли ризику ухилення обвинуваченого від слідства можна запобігти за допомогою застави чи інших запобіжних заходів, обвинуваченого має бути звільнено і в таких випадках національні органи завжди мають належним чином досліджувати можливість застосування таких альтернативних запобіжних заходів.

Аналогічні висновки ЄСПЛ стосовно ст. 5 Конвенції виклав в п. 80 справи Фельдман проти України: Суд зазначає, що тяжкість злочинів, у вчиненні яких обвинувачувався заявник, та ризик його ухилення від слідства залишалися єдиними підставами для відмови суду в задоволенні клопотань заявника про звільнення. Проте, згідно п. 3 ст. 5 Конвенції зі спливом певного часу саме тільки існування обґрунтованої підозри перестає бути підставою для позбавлення свободи, і судові органи мають навести інші підстави для продовження тримання під вартою (п. 80 рішення у справах Яблонський проти Польщі (Jablonski v. Poland) , № 33492/96 від 21.12.2000 року, п. 102 рішення ОСОБА_9 проти Франції (I.A. v. France) , № 28213/95, ECHR 1998-VII) . До того ж такі підстави мають бути чітко вказані національними судами (рішення у справі Іловецький (Ilowiecki) , п. 61) . Жодних таких підстав у справі, що розглядається, суди не зазначили. Посилаючись головним чином на серйозність пред`явлених заявнику обвинувачень та ризик його ухилення від слідства, державні органи продовжували тримання його під вартою на підставах, які не можна вважати відповідними і достатніми .

При обґрунтуванні такого ризику, що підозрюваний, обвинувачений може переховуватися від органів досудового розслідування та/або суду, слідчі та прокурори часто посилаються на тяжкість покарання, яке загрожує особи, наявність закордонного паспорту, родичів та знайомих за кордоном тощо, проте такі посилання сторони обвинувачення найчастіше ґрунтуються лише на припущеннях слідчого, прокурора. Як зазначено в п. 143 рішення Європейського суду з прав людини Бойченко проти Молдови одне тільки посилання судів на відповідну норму закону без вказання підстав з яких вони вважають обґрунтованими твердження про те, що ніби заявник може перешкоджати провадженню по справі, переховуватись від правосуддя або скоювати нові злочини, не є достатніми для ухвалення рішення про тримання заявника під вартою (аналогічні висновок у справах Беччієв проти Молдови , Сарбан проти Молдови ) .

Стосовно загрози втечі практика Європейського суду з прав людини виходить з того, що якщо тяжкість покарання, якому може бути підданий підозрюваний чи обвинувачений можна законно розглядати, як таку, що може спонукати до втечі, однак можливість жорстокого засудження є недостатньою для виправдання тримання під вартою. При цьому загроза втечі не випливає з простої можливості для обвинуваченого перетнути кордон держави. Для того, щоб ця обставина мала реальний характер потрібно доказувати наявність інших обставин, а саме: характеристики особи, її моральний облік, місце проживання, професію, прибуток, сімейних зв`язків, будь яких зв`язків з іншою країною, або наявність зв`язків в іншому місці. Ризик втечі не виникає лише за відсутності постійного місця проживання (рішення Європейського суду з прав людини у справі Сулаоя проти Естонії , рішення Європейського суду з прав людини у справі Панченко проти Росії ) та зменшується зі збігом часу, проведеного під вартою (рішення Європейського суду з прав людини у справі Ноймайстер проти Австрії ).

Аргументи за чи проти звільнення, у тому числі ризик того, що обвинувачений може перешкодити належному проведенню судового розгляду, не повинні прийматися абстрактно, але повинні бути підкріплені фактичними доказами. Небезпека переховування обвинуваченого не може бути оцінена виключно на основі тяжкості покарання за злочин. Наявність небезпеки переховування повинно бути оцінено з посиланням на ряд інших відповідних факторів, які можуть або підтвердити існування небезпеки втечі, або зробити її настільки незначною, що вона не може виправдати тримання під вартою (рішення Європейського суду з прав людини у справі Строган проти України ). 2) незаконно впливати на потерпілого, свідка, іншого підозрюваного, обвинуваченого, експерта, спеціаліста у цьому ж кримінальному провадженні.

В справі справі Летельє проти Франції (Letellier v. France) (заява № 12369/86, рішення від 26.06.1991 року) Європейський суд з прав людини визначив, що: 37. Уряд нагадує, що висунуті проти пані Летельє звинувачення ґрунтуються головним чином на свідченнях панів ОСОБА_5 і ОСОБА_6 . Останній був допитаний слідчим 25.11.1985 року, але в зв`язку з неявкою його очна ставка з обвинуваченою 17.12.1985 року не відбулася. Серед мотивів рішення обвинувальної палати від 22.01.1986 року була і необхідність попередження тиску на свідків, що могло спонукати їх змінити свої показання під час очних ставок. 38. На думку Комісії, якщо таке побоювання і могло бути виправданим на початку слідства, то після численних допитів свідків воно перестає бути визначальним. Крім того, немає ніяких даних про те, що в період, коли заявниця перебувала на волі і до неї було застосовано запобіжний захід у виді підписки про невиїзд, вона вдавалася до залякування свідків. 39. Суд визнає, що реальна загроза чинення тиску на свідків могла існувати на початку цієї справи, але з плином часу вона значно зменшилася і зникла зовсім. Фактично після 05.12.1986 року судові органи вже не посилалися на подібну загрозу: тільки в рішеннях обвинувальної палати Парижа від 22.01.1986 року, 05.03.1986 року, 10.04.1986 року, 05.12.1986 року попередній висновок визнається єдиним способом запобігти цій небезпеці. У будь-якому разі після 23.12.1986 року за цим пунктом утримання під вартою вже не виправдовувалося.

В справі «Томазі проти Франції» (Tomasi v. France) (заява № 12850/87, рішення від 27.08.1992 року) Європейський суд з прав людини зазначив про те, що: 92. Винесення низки судових рішень у даній справі було обумовлено загрозою тиску на свідків обвинувальна палата м. Пуат`є навіть заявляла про кампанії залякування і загрозу змови між усіма обвинуваченими у справі, водночас жодних подробиць не наводилося. 93. На думку уряду, з причини погроз, адресованих пану ОСОБА_7 , унеможливлювалось його звільнення. Пан ОСОБА_8 міг би сприяти посиленню тиску на пана ОСОБА_7 , через якого почалося кримінальне переслідування і який потім намагався накласти на себе руки. 94. Заявник оскаржує це твердження, в той час як ОСОБА_10 свою думку не висловлює. 95. На думку Суду, реальна загроза тиску на свідків існувала від самого початку. Згодом вона зменшувалася, але повністю не зникла.

Клопотання про продовження обвинуваченому строку тримання під вартою, що подавалися прокурором під час судового розгляду, мають однаковий зміст, тоді як ризики на кожному етапі судового слідства мали б конкретизуватися.

Обвинувачений ОСОБА_4 весь час проживав у м. Херсоні, не має фінансових ресурсів для організації переховування та не вчинив жодних дій, які б свідчили про наміри переховуватися від слідства.

Ризик ухилення від слідства існує завжди, але в даному випадку він є вкрай мінімальним.

Щодо тиску на свідків, слідчий суддя звертає увагу на те, що прокурор не зазначив на яких саме свідків може бути здійснено вплив з боку обвинуваченого, в чому може проявлятися цей тиск та які наслідки він може мати для судового розгляду. Крім того, у зв`язку з постійними обстрілами м. Херсона, знищення житла затопленням під час підриву Каховської ГЕС значна кількість мешканців м. Херсона виїхали за його межі. Свідки, потерпілі по інших кримінальних провадженнях допитуються, в основному, в режимі відеоконференції у зв`язку з перебуванням за межами м. Херсона. Прокурор, зазначивши ризик тиску на свідків, не зазначає чи перебувають свідки у м. Херсоні, щоб їх можна було знайти та тиснути на них.

Стосовно ризику можливості вчинення обвинуваченим іншого кримінального правопорушення чи продовження кримінального правопорушення, у якому він підозрюється, суд зауважує, що прокурором дуже узагальнено зазначено про можливість продовження кримінального правопорушення обвинуваченим, не наведено жодних конкретних обставин та фактів, які б вказували на бажання з боку обвинуваченого вчинити інше правопорушення. Інше кримінальне провадження за обвинуваченням ОСОБА_4 , що перебуває в суді, порушене у 2017 році і свідчить про те, що протягом тривалого часу ОСОБА_4 не вчинялося інших кримінальних правопорушень. Крім того, слід враховувати, що обвинувачений не визнає свою вину і зазначає, що має намір доводити свою невинуватість під час судового розгляду.

Суд дослідив обставини, що мають враховуватися під час застосуванні запобіжного заходу, встановив, що обвинувачений має постійне місце проживання, має сім`ю, працював хоч і неофіційно, однак отримував дохід для забезпечення свого проживання. Обвинувачений ОСОБА_4 раніше притягувався до кримінальної відповідальності, але ніколи не перебував у розшуку, не ухилявся від слідства та суду.

Прокурор у клопотанні жодним чином не обґрунтував неможливість застосування до обвинуваченого більш м`якого запобіжного заходу, як того вимагається частиною 1 ст. 183 КПК України, а тільки зазначив, що застосування до обвинуваченого більш м`якого запобіжного заходу не забезпечить виконання покладених на обвинуваченого обов`язків та не зможе запобігти уникненню зазначених у клопотанні ризиків.

Пояснення обвинуваченого та його поведінка в суді вказують на те, що він має намір дотримуватися законних вимог органів слідства або суду, і йому має бути наданий в цьому шанс, застосувавши обвинуваченого запобіжний захід у вигляді домашнього арешту в певний час доби.

Домашній арешт полягає у «менш суворій» ізоляції обвинуваченого від суспільства без тримання під вартою і застосовується, коли фактично є підстави для взяття під варту, однак повна ізоляція особи є недоцільною.

ЄСПЛ у пункті 17 рішення «Манчіні проти Італії» прирівняв домашній арешт, з огляду на його рівень і напруженість, до позбавлення волі у розумінні статті 5 Конвенції про захист пав людини і основоположних свобод. Таке рішення підтверджує фактичну суворість цього запобіжного заходу та відповідно до демократичних європейських цінностей можливість його застосування виключно як одного із крайніх заходів.

Слідчий суддя з урахуванням всіх встановлених обставин, вважає, що на сьогодні ризики, заявлені під час застосування та продовження ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою значно зменшилися, а тому відсутня потреба в ізоляції обвинуваченого від суспільства, та суд приходить до висновку, що обвинуваченому достатнім буде визначити час для перебування в умовах домашнього арешту за адресою його проживання, а саме: з 17-00 години до 07-00 години, з покладенням обов`язків, передбачених ст. 194 КПК України, і вважає, що такий запобіжний захід забезпечить виконання обвинуваченим процесуальних обов`язків. Наявність запобіжного заходу у вигляді арешту вже є стримуючим фактором для належної процесуальної поведінки обвинуваченого.

Керуючись ст.ст. 176-178,183,184,194, 196, 199, 331 КПК України, слідчий суд,

п о с т а н о в и в:

Відмовити прокурору Херсонської окружної прокуратури Херсонської області ОСОБА_3 у задоволенні клопотання про продовження обвинуваченому ОСОБА_4 запобіжного заходу у вигляді тримання під вартою.

Застосувати обвинуваченому ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , запобіжний захід у вигляді домашнього арешту, заборонивши обвинуваченому залишати житло за адресою: АДРЕСА_1 , у період часу з 17.00 години до 07.00 години.

Покласти на обвинуваченого ОСОБА_4 такі обов`язки:

-не відлучатися за межі м. Херсона без дозволу слідчого, прокурора або суду, в провадженні яких перебуватиме дане кримінальне провадження;

- прибувати за кожною вимогою до слідчого, прокурора та суду, в провадженні яких перебуватиме дане кримінальне провадження;

- повідомляти слідчого, прокурора чи суд, в провадженні яких перебуватиме дане кримінальне провадження, про зміну свого місця проживання.

Звільнити обвинуваченого ОСОБА_4 з під-варти.

Ухвала підлягає негайному виконанню.

Строк дії ухвали до 28 червня 2024 року.

Ухвала суду може бути оскаржена протягом семи днів з дня її оголошення шляхом подання апеляційної скарги безпосередньо до Херсонського апеляційного суду.

Для особи, яка перебуває під вартою, строк подачі апеляційної скарги обчислюється з моменту вручення їй копії судового рішення.

Слідчий суддя ОСОБА_1