Постанова від 18.04.2024 по справі 915/1567/21

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

18 квітня 2024 року

м. Київ

cправа № 915/1567/21

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Случ О. В. - головуючий, Краснов Є. В., Мачульський Г. М.,

за участю секретаря судового засідання - Росущан К. О.

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 (головуючий суддя Савицький Я. Ф., судді Колоколов С. І., Ярош А. І.)

у справі № 915/1567/21

за позовом керівника Окружної прокуратури міста Миколаєва в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради

до 1) ОСОБА_1 , 2) фізичної особи-підприємця Точилкіна Сергія Анатолійовича і 3) фізичної особи-підприємця Бєглова Олега Юрійовича

про скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно, визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна, припинення права власності, зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення торговельного комплексу,

(у судовому засіданні взяли участь представники: прокуратури - Савицька О. В., відповідача-2 - Бортик Р. О.)

ВСТУП

1. У цій справі розглядався позов прокурора, заявлений в інтересах держави в особі міської ради, про:

- скасування державної реєстрації права власності на самочинно побудований відповідачем-1 торговельний комплекс з одночасним припиненням такого права;

- визнання недійсним укладеного відповідачем-1 з відповідачами-2, -3 договору купівлі-продажу цього спірного нерухомого майна;

- зобов`язання відповідача-1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення торговельного комплексу.

2. Місцевий господарський суд позов задовольнив, визнавши доведеними обставини, на яких наполягав прокурор, щодо здійснення відповідачем-1 самочинного будівництва і реєстрації права власності на такий об`єкт нерухомого майна, а також подальшого відчуження цього нерухомого майна відповідачам-2, -3.

3. Суд апеляційної інстанції у позові відмовив, дійшовши висновку про невідповідність належному способу захисту як заявленої прокурором вимоги про скасування державної реєстрації права власності відповідача-1 на спірне нерухоме майно, так і вимоги про припинення права власності на таке нерухоме майно. Водночас, відмовляючи у вимозі щодо визнання недійсним укладеного між відповідачем-1 та відповідачами-2, -3 договору купівлі-продажу спірного нерухомого майна з підстав нікчемності такого правочину, суд апеляційної інстанції поряд з цим дійшов висновку про звернення прокурора до неналежного відповідача з вимогою про знесення цього нерухомого майна як об`єкта самочинного будівництва.

4. З урахуванням доводів і вимог касаційної скарги прокурора, ключове питання, яке постало перед Верховним Судом у цій справі можна сформулювати таким чином: чи є підстави для зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудований ним об`єкт нерухомого майна з урахуванням неспростованих висновків апеляційного суду щодо нікчемності укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу нерухомого майна?

5. За результатом розгляду касаційної скарги, Верховний Суд приходить до висновку про наявність підстав для задоволення позову в частині зобов`язання відповідача-1 знести самочинно побудований ним об`єкт нерухомого майна, виходячи з мотивів, викладених у цій постанові.

ІСТОРІЯ СПРАВИ

Узагальнений зміст і підстави позовних вимог

6. Керівник Окружної прокуратури міста Миколаєва (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Миколаївської міської ради (далі - Миколаївська міськрада, позивач) звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовом до ОСОБА_1 (далі - ОСОБА_1 , відповідач-1), фізичної особи-підприємця Точилкіна Сергія Анатолійовича (далі - ФОП Точилкін С. А., відповідач-2) і фізичної особи-підприємця Бєглова Олега Юрійовича (далі - ФОП Бєглов О. Ю., відповідач-3), в якому просив суд:

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію права власності за ОСОБА_1 на нежитлові приміщення торговельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, що складається з приміщення магазину літ. А-1, магазину літ. В-І, навісу літ. Б-1 за адресою: АДРЕСА_1 (запис № 28052312 від 19.09.2018) з одночасним припиненням такого права;

- визнати недійсним укладений 17.10.2018 між ОСОБА_1 , а також Точилкіним С. А. і Бєгловим О. Ю. договір купівлі-продажу № 847 нежитлових приміщень торговельного комплексу за адресою: АДРЕСА_1 , з одночасним припиненням права власності на нього (записи №№ 28399488, 28399415 від 17.10.2018);

- зобов`язати ОСОБА_1 усунути перешкоди в користуванні Миколаївській міськраді земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015 шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових приміщень торговельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, що складаються з приміщення магазину літ. А-1, магазину літ. В-1, навісу літ. Б-1 за адресою: АДРЕСА_1 .

7. В обґрунтування позовних вимог прокурор посилався на те, що ОСОБА_4 споруджено торговельний комплекс по АДРЕСА_1 без містобудівних умов і обмежень на забудову земельної ділянки комунальної власності та без документів про право на здійснення будівельних робіт і введення в експлуатацію закінченого будівництвом об`єкта, що свідчить про самочинність відповідного будівництва. Крім того, будівництво торговельного комплексу здійснено на земельній ділянці комунальної власності площею 32 кв. м, яка не була відведена для цієї мети, у відповідності до умов договору оренди землі від 06.12.2007 № 5325.

8. Також, за твердженням прокурора, будівництво торговельного комплексу здійснено за рахунок самовільно зайнятої частини земельної ділянки комунальної власності ((площа торговельного комплексу (130,8 кв.м) в 4 рази перевищує площу орендованої земельної ділянки (32 кв.м)), а право власності на збудований об`єкт зареєстровано незаконно та без наявності всіх необхідних документів, оскільки Миколаївською міськрадою не приймалось відповідного рішення про внесення змін до договору оренди землі в частині надання ОСОБА_1 згоди на оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме мано.

9. На переконання прокурора, ОСОБА_1 не набув права власності на спірний торговельний комплекс у визначений законом спосіб у відповідності до статті 328 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) і не отримав передбачені частиною першою статті 317 ЦК України повноваження власника ділянки, а отже не мав права розпоряджатися цим нерухомим майном шляхом його продажу ФОП Бєглову О. Ю. та ФОП Точилкіну С. А. Таким чином, за доводами прокурора, відповідачі також не є добросовісними набувачами торговельного комплексу. Отже, як зазначав прокурор, у зв`язку з незаконним оформленням права власності на вказаний об`єкт нерухомого майна та його відчуженням ФОП Точилкіну С. А. і ФОП Бєглову О. Ю. на підставі договору купівлі-продажу, державна реєстрація права власності за ОСОБА_1 на торговельний комплекс повинна бути скасована з одночасним припиненням такого права.

10. При цьому прокурор зазначав, що на час виникнення правовідносин щодо самочинної побудови відповідачем-1 спірного нерухомого майна, останній мав статус фізичної особи-підприємця.

Узагальнений зміст і обґрунтування рішень судів попередніх інстанцій

11. Рішенням Господарського суду Миколаївської області від 19.07.2023 позовні вимоги задоволено у повному обсязі.

12. Суд першої інстанції виходив із доведеності наявними у матеріалах справи доказами обставин самочинного будівництва ОСОБА_1 об`єкта нерухомості, відчуженого в подальшому на користь ФОП Бєглова О. Ю. і ФОП Точилкіна С. А., на земельній ділянці за кадастровим номером 4810137200:10:016:0015, яка за містобудівними документами розташована в зоні, що виключає будівництво відповідного об`єкта нерухомого майна.

13. На переконання суду першої інстанції, усвідомлюючи, що будівництво капітального об`єкта (торговельного павільйону) розпочинається без будь-яких дозвільних документів на таке будівництво, а також здійснюється на земельній ділянці комунальної власності, оренда якої містила чітку заборону оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно, ОСОБА_1 свідомо зловживав правами орендаря, використовуючи земельну ділянку всупереч умовам договору її оренди та містобудівному законодавству.

14. Тому місцевий господарський суд дійшов висновку, що у відносинах, які є предметом даного спору, ефективним способом захисту прав позивача як власника земельної ділянки є усунення перешкод в користуванні нею шляхом знесення самочинно збудованого об`єкта нерухомості, скасування державної реєстрації прав власності на нерухоме майно та припинення права власності на нього. При цьому, оскільки забудовником спірного об`єкта нерухомого майна є ОСОБА_1 , то відповідно до положень частини четвертої статті 376 ЦК України він повинен нести відповідальність за самочинне будівництво і саме він повинен усунути перешкоди в користуванні Миколаївській міськраді земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015 шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових приміщень торговельного комплексу.

15. Крім того, встановивши, що ОСОБА_1 не набув права власності на торговельний комплекс у визначений законом спосіб, як того вимагають положення статті 328 ЦК України, суд першої інстанції вказав, що відповідач-1 не мав права розпоряджатись збудованим об`єктом нерухомості, у т. ч. продавати його другому та третьому відповідачам, у зв`язку з чим суд дійшов висновку, що укладений між ОСОБА_1 , а також Точилкіним С. А. , і Бєгловим О. Ю. договір купівлі-продажу торговельного комплексу від 17.10.2018 № 847 згідно з частинами першою, другою статті 203, статті 215 ЦК України підлягає визнанню недійсним.

16. Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 рішення суду першої інстанції скасовано, у задоволенні позовних вимог відмовлено повністю.

17. Суд апеляційної інстанції виходив з того, що за встановлених обставин щодо відсутності набуття ОСОБА_1 права власності на самочинно побудоване нерухоме майно, вимога прокурора про припинення права власності ОСОБА_1 , як і вимога про скасування в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно державну реєстрацію від 19.09.2018 права власності за ОСОБА_1 (номер реєстраційного запису 28052312), не відповідає належному способу захисту.

18. Водночас, відмовляючи у вимозі прокурора про визнання недійсним договору купівлі-продажу від 17.10.2018 № 847, суд апеляційної інстанції дійшов висновку про нікчемність цього правочину в силу положень статті 658 ЦК України, як такого, що укладений особою, що не є власником предмету продажу за відповідним договором, і відповідно, зазначена вимога прокурора не є ефективним способом захисту.

19. Щодо відмови у зобов`язанні відповідача-1 усунути перешкоди в користуванні Миколаївській міськраді земельною ділянкою з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015 шляхом знесення самочинно збудованих відповідачем-1 нежитлових приміщень торговельного комплексу, суд апеляційної інстанції виходив з того, що оскільки ОСОБА_1 було здійснено самочинне будівництво на земельній ділянці, яка належить Миколаївській міськраді, а об`єкт такого будівництва в подальшому відчужено на користь відповідачам- 2, -3, така вимога заявлена прокурором до неналежного відповідача.

Касаційна скарга

20. Не погодившись із постановою суду апеляційної інстанції від 31.01.2024, заступник керівника Одеської обласної прокуратури звернувся до Верховного Суду з касаційною скаргою, у якій просить її скасувати, а рішення суду першої інстанції від 19.07.2023 залишити в силі.

АРГУМЕНТИ УЧАСНИКІВ СПРАВИ

Узагальнені доводи касаційної скарги

21. У касаційній скарзі скаржник зазначає про ухвалення судом апеляційної інстанції постанови з неправильним застосуванням частини четвертої статті 376 ЦК України та без урахування висновків Верховного Суду (у тому числі Великої Палати Верховного Суду), викладених у постановах від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, від 14.12.2022 у справі № 204/3027/20, від 01.02.2023 у справі № 204/1053/20, від 22.06.2023 у справі № 592/16491/18, від 04.01.2024 у справі № 680/1009/16-ц, від 21.10.2020 у справі № 420/228/19, від 17.07.2018 у справі № 20/3183/16, від 06.03.2019 у справі № 814/2645/15, від 29.01.2020 у справі № 822/2149/18, від 19.01.2022 у справі № 201/5625/17, від 27.03.2023 у справі № 1.380.2019.000673, від 14.02.2022 у справі № 826/7203/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 27.10.2020 у справі № 911/3454/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц, від 14.12.2021 у справі № 643/21744/19, від 25.01.2022 у справі № 143/591/20, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 13.10.2020 у справі № 369/10789/14-ц, від 18.04.2023 у справі № 357/8277/19, від 02.02.2021 у справі № 925/642/19, від 06.04.2021 у справі № 910/10011/19, від 20.10.2021 у справі № 9901/554/19, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 20.06.2023 у справі 633/408/18, від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18, а також висновків Верховного Суду України, викладених у постанові від 24.06.2015 у справі № 6-381цс15.

22. На переконання скаржника, незважаючи на встановлення факту здійснення самочинного будівництва саме ОСОБА_1 , суд апеляційної інстанції, всупереч вимогами частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) та частини четвертої статті 376 ЦК України, безпідставно відмовив у задоволенні позову в частині зобов`язання ОСОБА_1 усунути перешкоди Миколаївській міськраді у користуванні землею шляхом знесення самочинно побудованого ним торговельного комплексу.

23. Вказаного висновку апеляційний суд дійшов незастосувавши імперативну норму частини четвертої статті 376 ЦК України, яка покладає обов`язок по знесенню самочинного будівництва саме на особу, яка таке будівництво здійснила.

24. Водночас, скаржник відзначає, що відмова у задоволенні інших позовних вимог через неефективний спосіб захисту натомість мотивована апеляційним судом посиланням саме на положення частини четвертої статті 376 ЦК України.

25. На думку скаржника, обраний прокурором спосіб захисту в частині визнання недійсним укладеного відповідачем-1 з відповідачами-2, -3 договору купівлі-продажу нерухомого майна та скасування державної реєстрації права власності, безпосередньо визначені законом, що виключає можливість відмови у цій частині позову з підстав його неефективності.

26. При цьому, відсутність відповідних правових позицій Верховного Суду щодо застосування частини четвертої статті 376 ЦК України в частині визначення належного відповідача у подібних правовідносинах, що стосуються знесення особою самочинного побудованого об`єкта, який в подальшому відчужено іншій особі, також визначено скаржником підставою для оскарження постанови апеляційного суду відповідно до пункту 3 частини другої статті 287 ГПК України.

Позиція інших учасників справи у відзиві на касаційну скаргу

27. ФОП Точилкін С. А. подав відзив на касаційну скаргу, у якому не погоджуються з доводами касаційної скарги, вважає їх безпідставними і необґрунтованими, просить залишити касаційну скаргу без задоволення, а постанову суду апеляційної інстанції - без змін. Зокрема, зазначає про те, що за вимогою прокурора про зобов`язання усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованого торговельного комплексу належними відповідачами мають бути саме відповідачі-2 та -3, а отже така вимога у цій справі заявлена до неналежного відповідача.

28. Позивач, відповідачі-1, -3 не надали відзиву на касаційну скаргу, що відповідно до частини третьої статті 295 ГПК України не перешкоджає перегляду оскаржуваних судових рішень.

СТИСЛИЙ ВИКЛАД ОБСТАВИН СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНИХ СУДАМИ ПЕРШОЇ ТА АПЕЛЯЦІЙНОЇ ІНСТАНЦІЙ

29. Рішенням Миколаївської міськради від 26.09.2002 № 5/18 "Про вилучення, надання земельних ділянок, продовження строку користування земельними ділянками юридичним i фізичним особам для тимчасового розміщення споруд та малих архітектурних форм i внесення змін до рішень міської ради та міськвиконкому" приватному підприємцю ОСОБА_8. надано в оренду на 5 років земельну ділянку, загальною площею 32 кв. м, у тому числі 16 кв. м для розміщення та обслуговування торговельного павільйону, 16 кв. м під проїздами й проходами, із земель населеного пункту, не наданих у власність або користування, зарахувавши їх до земель комерційного використання, поблизу житлового будинку АДРЕСА_2 .

30. На підставі рішення від 26.09.2002 № 5/18 між Миколаївською міськрадою i ФОП ОСОБА_6. 25.10.2002 укладено договір оренди землі (зареєстрований 12.11.2002 за № 1376), за умовами пункту 1.1 якого Миколаївська міськрада передає, а приватний підприємець ОСОБА_8. приймає в оренду земельну ділянку загальною площею 32 кв. м, у тому числі 16 кв. м для розміщення та обслуговування торговельного павільйона, 16 кв. м під проїздами та проходами, зарахувавши її до земель комерційного використання, поблизу житлового будинку АДРЕСА_2 , згідно з планом земельної ділянки.

31. Пунктами 2.1, 2.2 вказаного договору сторони передбачили, що земельна ділянка передається в оренду без права передачі її у суборенду, строком на 5 років з дати прийняття рішення; договір на буває чинності з дати його державної реєстрації.

32. Строк оренди земельної ділянки площею 32 кв. м продовжувався ФОП ОСОБА_8. рішенням Миколаївської міськради від 14.09.2007 № 14/43 i договором оренди землі від 26.11.2007 № 5325 (зареєстрований 06.12.2007) на 5 років.

33. Згідно з пунктом 5.1 договору земельна ділянка передається в оренду для обслуговування тимчасово встановленого торговельного павільйону.

34. Відповідно до пункту 7 договору оренди землі № 5325, у разі закінчення строку оренди, припинення або розірвання договору оренди, орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку у стані, не гіршому, у порівнянні з тим, в якому він одержав її в оренду.

35. За умовами підпункту "в" пункту 9.3 вказаного договору, орендар земельної ділянки має право зводити, в установленому законодавством порядку, будівлі і споруди.

36. Разом з цим, у разі відчуження споруд розташованих на земельній ділянці, наданій в оренду, орендар зобов`язаний повідомити про це міську раду у 10-денний термін з дня відчуження, демонтувати споруди та привести земельну ділянку у стан, придатний для її використання за призначенням (підпункт "к" пункту 9.4 договору № 5325).

37. Аналогічні дії орендаря передбачені у разі не продовження договору оренди (підпункт "л" пункту 9.4 договору № 5325).

38. Також оренду спірної земельної ділянки ФОП ОСОБА_8. продовжено рішенням Миколаївської міськради від 21.08.2012 № 19/40 i договором про зміни від 11.12.2012 № 340-12 та рішенням Миколаївської міськради від 15.09.2015 № 49/28 i договором про зміни від 13.11.2015 № 439-15.

39. Зокрема, відповідно пункту 1.1 договору від 13.11.2015 № 439-15, оренду земельної ділянки продовжено для обслуговування тимчасово розміщеного торговельного павільйону поблизу житлового будинку АДРЕСА_2 , без права оформлення свідоцтва про право власності на нерухоме майно.

40. В оренду передається земельна ділянка площею 32 кв. м, без права передачі її в суборенду (пункт 2.1 договору); на земельній ділянці знаходиться торговельний павільйон (пункт 2.2 договору); земельна ділянка передається для обслуговування торговельного павільйону (пункт 5.1 договору); цільове призначення земельної ділянки - В.03.07 (пункт 5.2 договору). Строк дії договору - до 26.09.2018 (пункт 3.1 договору).

41. У відповідності до пункту 7.1 договору у разі закінчення строку оренди, припинення або розірвання договору орендар зобов`язаний повернути орендодавцеві земельну ділянку вільну від споруд та актом приймання-передачі без відшкодування витрат орендаря, у тому числі вартості майна, з приведенням земельної ділянки у стан, придатний для подальшого використання.

42. Відповідно до підпункту "г" пункту 9.1 договору орендодавець має право вимагати від орендаря припинення або розірвання договору оренди, зокрема у випадку здійснення самовільного будівництва, здійснення без згоди орендодавця передачі або відчуження права користування земельною ділянкою третім особам.

43. У разі відчуження споруд, розташованих на земельній ділянці, до або після спливу строку договору орендар зобов`язаний привести земельну ділянку у стан, придатний для її використання за призначенням. У разі відчуження споруд, розташованих на земельній ділянці, орендар зобов`язаний демонтувати споруди, привести земельну ділянку у стан, придатний для її використання за призначенням (підпункти "и", "к", "л" пункту 9.4 договору).

44. Кожним з договорів оренди землі встановлено обов`язок орендаря використовувати земельну ділянку відповідно до її цільового призначення.

45. Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна від 26.10.2021 № 281200893, за ОСОБА_5 19.09.2018 зареєстровано право власності на нерухоме майно - нежитлові приміщення торговельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, що складається з приміщення магазину лiт. А-1, магазину лiт. В-1, навісу лiт. Б-1 по АДРЕСА_1 . Місцем розташування торговельного комплексу вказано земельну ділянку з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 1650744748101 (номер запису про право власності 28052312).

46. У подальшому ОСОБА_5 (продавець) укладено з Бєгловим О. Ю. та Точилкіним С. А. (покупці) договір купівлі-продажу від 17.10.2018 № 847, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Марченко О. М. та зареєстрований в реєстрі за № 847.

47. Згідно з пунктами 1.1, 1.2 цього договору відповідачем-1 відчужено на користь відповідачів-2, -3 нежитлові приміщення торговельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, які складаються з приміщення магазину лiт. А-1, площею 69,9 кв. м, приміщення магазину лiт. В-1, площею 39,0 кв. м., навісу лiт. Б-1, площею 21,9 кв. м (майно) та розташовані за адресою: АДРЕСА_1 .

48. Майно, що відчужується належить продавцю на праві приватної власності, державна реєстрація права власності № 28052312 (пункт 2 договору).

49. Відповідно до пункту 1.3.1 договору майно знаходиться на земельній ділянці, площею 0,0032 га, кадастровий номер: 4810137200:10:016:0015, яка належить до земель комунальної власності, згідно з витягом з Державного земельного кадастру про земельну ділянку, виданого ГУ Держгеокадастру у Миколаївскій області від 24.09.2018 № НВ-4805161542018.

50. За даними Інформаційної довідки з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру іпотек, Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна № 281200893 від 26.10.2021, на підставі договору купівлі-продажу від 17.10.2018 № 847 ОСОБА_6 продав зазначений вище торговельний комплекс Беглову О. Ю. та Точилкіну С. А. по 1/2 кожному. Право їх спільної часткової власності підтверджуєтеся записами від 17.10.2018 № 28399415 та від 17.10.2018 № 28399488.

51. Судами також встановлено, що відповідно до наявного у матеріалах справи листа ІНФОРМАЦІЯ_2 від 02.07.2021 № 919/12.01-12 містобудівні умови та обмеження на забудову земельної ділянки з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015 за адресою: АДРЕСА_1 , громадянину ОСОБА_1 не надавались. Також вказано, що рішення виконавчого комітету міської ради про надання адреси по Одеському шосе 86ж/2 не приймалось, звернень не надходило.

52. Також, відповідно до інформації Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міськради, яка міститься у листі від 27.05.2021 вих. № 537/22.01-17-21/1, серед справ, переданих Управлінням Державної архітектурно-будівельної інспекції у Миколаївській області, відсутні повідомлення, декларація або дозвіл про початок виконання підготовчих або будівельних робіт, декларація про готовність до експлуатації об`єкта по АДРЕСА_1 . Станом на 26.05.2021 Управління державного архітектурно-будівельного контролю Миколаївської міськради аналогічні документи за цією ж адресою не реєструвало.

53. У зв`язку з цим, прокурор стверджував, що:

- спорудження ОСОБА_5 спірного об`єкта нерухомості здійснено без визначених законом документів на будівництво;

- всупереч умовам договору оренди землі, будівництво ОСОБА_5 торговельного комплексу, як самочинного об`єкта, здійснено на земельній ділянці комунальної власності, яка не була відведена для цієї мети, а також за рахунок самовільно зайнятої частини земельної ділянки комунальної власності. Зазначене підтверджується тим, що площа торговельного комплексу (130,8 кв. м) в 4 рази перевищує площу орендованої земельної ділянки (32 кв. м);

- посилаючись на вимоги Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майна та їх обтяжень", прокурор наголошує, що державну реєстрацію за ОСОБА_5 права власності на спірний торговельний комплекс здійснено без наявності всіх необхідних документів;

- у зв`язку із указаними у позові підставами, прокурор наголошує, що ОСОБА_8 не набув права власності на торговельний комплекс у визначений законом спосіб відповідно до статті 328 ЦК України i не отримав передбачені частиною першою статті 317 ЦК України повноваження власника ділянки, тому не мав права розпоряджатись ним, у т.ч. продавати йога Бєглову О. Ю. та Точилкіну С. А. ;

- на думку прокурора, згідно із частинами першою, другою статті 203, статті 215 ЦК України укладений між ОСОБА_4 , Точилкіним С. А. і Бєгловим О.Ю. договір купівлі-продажу торговельного комплексу № 847 від 17.10.2018 підлягає визнанню недійсним з одночасним припиненням права власності останніх на об`єкт.

54. Вищенаведені обставини стали підставами для звернення прокурора в інтересах Миколаївської міськради з відповідним позовом до суду.

ПОЗИЦІЯ ВЕРХОВНОГО СУДУ

Оцінка аргументів учасників справи і висновків суду попередньої інстанції

55. Згідно з частинами першою - другою статті 300 ГПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права. Суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Щодо суті касаційної скарги

56. В основу оскаржуваної постанови про відмову у позові щодо усунення Миколаївській міськраді перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом знесення відповідаче-1 самочинно побудованого ним об`єкта будівництва судом апеляційної інстанції покладено висновок про те, що ОСОБА_8 є неналежним відповідачем, оскільки відповідач-1, здійснивши самочинне будівництво, відчужив в подальшому об`єкт такого будівництва на користь відповідачів-2, -3, а тому саме останні, використовуючи земельну ділянку без оформлення правовстановлюючих документів для експлуатації самочинно збудованого нерухомого майна, мають виступати відповідачами за такою позовною вимогою.

57. Так, відповідно до частини першої статті 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

58. Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (частини перша та друга статті 319 ЦК України).

59. Згідно із частиною першою статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

60. За змістом статті 376 ЦК України житловий будинок, будівля, споруда, інше нерухоме майно вважаються самочинним будівництвом, якщо вони збудовані або будуються на земельній ділянці, що не була відведена для цієї мети, або без відповідного документа, який дає право виконувати будівельні роботи, чи належно затвердженого проекту, або з істотними порушеннями будівельних норм і правил.

61. У силу спеціального застереження, наведеного в частині другій статті 376 ЦК України, особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

62. Отже, правовий режим самочинного будівництва врегульовано статтею 376 ЦК України. Норми зазначеної статті є правовим регулятором відносин, які виникають у зв`язку із здійсненням самочинного будівництва. Зокрема, за частиною другою цієї статті особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво, не набуває права власності на нього.

63. Можливі способи захисту прав особи - власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво, також прямо визначені статтею 376 ЦК України.

64. Так, частинами третьою-п`ятою статті 376 ЦК України встановлено, що право власності на самочинно збудоване нерухоме майно може бути за рішенням суду визнане за особою, яка здійснила самочинне будівництво на земельній ділянці, що не була їй відведена для цієї мети, за умови надання земельної ділянки у встановленому порядку особі під уже збудоване нерухоме майно.

Якщо ж власник (користувач) земельної ділянки заперечує проти визнання права власності на нерухоме майно за особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво на його земельній ділянці, або якщо це порушує права інших осіб, майно підлягає знесенню особою, яка здійснила (здійснює) самочинне будівництво, або за її рахунок.

На вимогу власника (користувача) земельної ділянки суд може визнати за ним право власності на нерухоме майно, яке самочинно збудоване на ній, якщо це не порушує права інших осіб.

65. Отже, знесення самочинно побудованого спірного об`єкта нерухомості відповідно до частини четвертої статті 376 ЦК України є належним та ефективним способом захисту прав власника земельної ділянки, на якій здійснено самочинне будівництво.

66. Формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею.

67. Ураховуючи наведене, коли належний власник земельної ділянки не надавав згоди на будівництво на його земельній ділянці об`єкта нерухомого майна, він має право вимагати усунення будь-яких порушень його прав як власника земельної ділянки (частина друга статті 152 Земельного кодексу України).

68. Висновки щодо способу захисту прав власника земельної ділянки у разі зведення на ній самочинного будівництва шляхом задоволення вимоги про знесення самочинно побудованого нерухомого майна є усталеними в судовій практиці Верховного Суду (постанови Великої Палати Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, Верховного Суду від 06.11.2019 у справі № 910/14328/17, від 01.07.2020 у справі № 755/3782/17, від 02.06.2021 у справі № 910/14524/19, а також від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі).

69. За встановленими судами у даній справі обставинами, всупереч положень договору оренди землі та вимог законодавства, ОСОБА_9 здійснив будівництво торговельного комплексу загальною площею 130,8 кв. м, на земельній ділянці з кадастровим номером 4810137200:10:016:0015, що не була відведена для цієї мети; Миколаївською міськрадою не приймались рішення про внесення змін до договору оренди землі в частині надання ФОП ОСОБА_1. згоди на збільшення площі земельної ділянки; у матеріалах справи відсутні будь-які дозвільні документи, що свідчать про існуюче у ОСОБА_1 право виконувати будівельні роботи на орендованій земельній ділянці комунальної власності; в експлуатацію закінчені будівництвом об`єкти не приймались; проєктна документація на проведення будівельних робіт не погоджувалась та до містобудівного кадастру не вносилась, що свідчить про відсутність у відповідача-1 права будувати на земельній ділянці капітальні об`єкти, а отже спірний торговельний комплекс є об`єктом самочинного будівництва. При цьому жодним із відповідачів наведеного під час розгляду справи у судах попередніх інстанцій не спростовано, а з касаційною скаргою останні також не звертались.

70. Водночас, згідно з положеннями статті 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

71. Відповідно до частини другої статті 376 ЦК України особа, яка здійснила або здійснює самочинне будівництво нерухомого майна, не набуває права власності на нього.

72. При цьому формулювання положень статті 376 ЦК України виключають можливість існування інших способів легітимізації самочинного будівництва та набуття права власності на таке нерухоме майно, ніж ті, що встановлені цією статтею. Тож, як неодноразово зазначала Велика Палата Верховного Суду, реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, що здійснила таке будівництво, у силу наведених вище положень законодавства та приписів частини другої статті 376 ЦК України не змінює правового режиму такого будівництва як самочинного з метою застосування, зокрема положень частини четвертої цієї статті (постанова від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 (пункти 6.31- 6.33), постанова від 23.06.2020 у справі № 680/214/16-ц (пункти 53- 56), постанова від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 (пункт 46)). Тобто відповідно до приписів частин третьої та п`ятої статті 376 ЦК України як особа, що здійснила самочинне будівництво, так і власник земельної ділянки, на якій здійснили самочинне будівництво, можуть набути самочинно збудоване майно у власність. Однак для цього їм необхідно дотримуватись чіткого алгоритму дій, передбаченого в зазначеній статті.

73. Якщо нерухоме майно є самочинним будівництвом, реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно у будь-який інший спосіб, окрім визначеного статтею 376 ЦК України (тобто на підставі судового рішення про визнання права власності на самочинно збудоване нерухоме майно за особою, яка його побудувала, або за власником земельної ділянки), є такою, що не відповідає вимогам цієї статті. Можливість настання інших правових наслідків, ніж передбачені статтею 376 ЦК України, як у випадку самочинного будівництва, здійсненого власником земельної ділянки, так і у випадку самочинного будівництва, здійсненого іншою особою на чужій земельній ділянці, виключається.

74. При цьому відповідно до правової позиції, викладеної у постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, за обставин, коли право власності на самочинно побудоване нерухоме майно зареєстровано за певною особою без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку, задоволення вимоги про скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію права власності на таке майно, або вимоги про скасування державної реєстрації прав, або вимоги про припинення права власності тощо у встановленому законом порядку не вирішить юридичну долю самочинно побудованого майна та не призведе до відновлення стану єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованого на ній нерухомого майна.

75. Отже, належними вимогами, які може заявити особа - власник земельної ділянки, на якій здійснено (здійснюється) самочинне будівництво, для захисту прав користування та розпорядження такою земельною ділянкою, є вимога про знесення самочинно побудованого нерухомого майна або вимога про визнання права власності на самочинно побудоване майно.

76. Водночас, відповідно до положень статті 215 ЦК України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. У випадках, встановлених цим Кодексом, нікчемний правочин може бути визнаний судом дійсним (частина друга).

77. Згідно зі статтею 216 цього Кодексу недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що по`вязані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування (частина перша). Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною (частина друга). Правові наслідки, передбачені частинами першою та другою цієї статті, застосовуються, якщо законом не встановлені особливі умови їх застосування або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів (частина третя). Правові наслідки недійсності нікчемного правочину, які встановлені законом, не можуть змінюватися за домовленістю сторін (частина четверта). Вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою (частина п`ята).

78. Колегія суддів також враховує, що нікчемний правочин є недійсним вже в момент свого вчинення (ab initio), і незалежно від волі будь-якої особи, автоматично (ipso iure). Нікчемність правочину має абсолютний ефект, оскільки діє щодо всіх (erga omnes). Нікчемний правочин не створює юридичних наслідків, тобто, не зумовлює переходу/набуття/зміни/встановлення/припинення прав ні для кого. Саме тому посилатися на нікчемність правочину може будь-хто. Суд, якщо виявить нікчемність правочину, має її враховувати за власною ініціативою в силу свого положення (ex officio), навіть якщо жодна із заінтересованих осіб цього не вимагає (близька за змістом правова позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 08.02.2023 у справі № 359/12165/14-ц, від 02.08.2023 у справі № 495/5081/20, від 17.08.2023 у справі № 904/3100/21).

79. При цьому, оскільки відповідний правочин є нікчемним з моменту укладення на підставі частини другої статті 215 ЦК України та, відповідно, наслідки нікчемності правочину також настають для сторін у силу вимог закону. Така позиція відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним, зокрема, в її постановах від 05.12.2018 у справі № 826/23064/15, від 27.02.2019 у справі № 826/8273/16.

80. З урахуванням встановлених у справі обставин, суд апеляційної інстанції виснував, що оспорюваний прокурором у цій справі договір купівлі-продажу від 17.10.201 є нікчемним в силу закону (як такий, що укладений особою, яка не є власником предмету продажу).

81. Наведені скаржником у касаційній скарзі доводи щодо обрання прокурором безпосередньо визначеного законом способу захисту в частині визнання недійсним укладеного між відповідачами договору купівлі-продажу від 17.10.2018, жодним чином не спростовують висновків апеляційного суду саме про нікчемність такого договору. При цьому інших доводів в обґрунтування протилежного висновку скаржник у касаційній скарзі не наводить. Окрім цього, відповідачами також не спростовано (не оспорено) висновків апеляційного суду щодо нікчемності цього договору купівлі-продажу від 17.10.2018.

82. Разом з тим, відмовляючи у вимозі щодо знесення відповідачем-1 самочинно побудованого ним спірного об`єкта нерухомості з мотивів того, що така вимога заявлена до неналежного відповідача (зокрема з посиланням на обставини відчуження відповідачем-1 на користь відповідачів-2, -3 спірного об`єкта нерухомості), суд апеляційної інстанції при вирішенні цього спору помилково не врахував свої же неспростовані у цій справі висновки щодо нікчемності правочину, за яким відповідач-1 відчужив на користь відповідачів-2, -3 спірний об`єкт нерухомості (пункти 76-81 цієї постанови).

83. При цьому, з урахуванням викладеного колегія суддів відхиляє посилання апеляційного суду, а також відповідача-2 у відзиві на касаційну скаргу, на правові позиції Верховного Суду, викладені у постановах від 10.10.2023 у справі № 915/1416/21 та від 16.01.2024 у справі № 910/78/23, в обґрунтування висновків щодо визначення ОСОБА_1 неналежним відповідачем за вимогою про знесення самочинно побудованого нерухомого майна, оскільки підстави позову та фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у зазначених справах і справі, яка переглядається, не є подібними.

84. Так, у справі № 915/1416/21 розглядався позов про визнання недійсним договору купівлі-продажу, скасування державної реєстрації права власності та припинення права власності та зобов`язання усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою загальною шляхом знесення (демонтажу) торговельного кіоску.

85. За обставинами справи № 915/1416/21 на земельній ділянці комунальної власності фізичною особою було розміщено тимчасову споруду (торговельний кіоск), на яку останнім у судовому порядку визнано право власності та в подальшому відчужено ТОВ фірмі "Стів". Вирішуючи спір у справі № 915/1416/21 в частині зобов`язання ТОВ фірму "Стів" усунути перешкоди Миколаївській міськраді у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу торговельного кіоску, суд апеляційної інстанції входив з того, що земельна ділянка, на якій розміщено відповідний кіоск, надавалася попередньому землекористувачу для обслуговування тимчасово розміщеного торговельного кіоску. Апеляційний суд зазначив, що сам по собі факт визнання за ФОП Тесельком В. М. права власності на спірний кіоск, подальше його відчуження та реєстрація права власності на кіоск за ТОВ фірмою "Стів" у Державному реєстрі речових прав як нежитлового приміщення, жодним чином не змінює статусу кіоску, як тимчасової споруди та не є підтвердженням того, що вказаний кіоск є об`єктом нерухомості у розумінні діючого законодавства. З урахуванням чого апеляційний суд виснував, що оскільки станом на момент пред`явлення позову належна ТОВ фірмі "Стів" тимчасова споруда (кіоск), на яку зареєстровано право власності, розміщена на спірній земельній ділянці, відтак вимогу щодо усунення перешкод у користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу цієї тимчасової споруди обґрунтовано заявлено саме до ТОВ фірма "Стів".

86. При цьому колегія суддів відзначає, що однією з відмінностей справи № 915/1416/21 від справи, що переглядається, є відсутність встановлених судом обставин недійсності (нікчемності) правочину (договору купівлі-продажу), на підставі якого до ТОВ фірма "Стів" перейшло право власності на спірну тимчасову споруду.

87. Водночас, оскільки постанова суду апеляційної інстанції у справі № 915/1416/21 в цій частині вимог у касаційному порядку не оскаржувалась, Верховним Судом також не викладались висновки щодо належності відповідача за вимогою про усунення перешкод в користуванні земельною ділянкою шляхом демонтажу відповідної тимчасової споруди.

88. У іншій справі № 910/78/23 предметом спору були вимоги щодо скасування рішень державного реєстратора про державну реєстрацію прав та їх обтяжень, визнання недійсним договору купівлі-продажу та зобов`язання повернути земельну ділянку шляхом її звільнення від нежитлової будівлі. У зазначеній справі Верховним Судом (постанова від 16.01.2024) питання щодо встановлення належності відповідача до заявленої вимоги про знесення самочинного об`єкта нерухомості також не вирішувалось. При цьому Верховний Суд у вказаній справі визнав передчасним висновок судів попередніх інстанцій про задоволення позову, зокрема, в частині зобов`язання Товариства повернути Міській раді земельну ділянку, зважаючи на чинність договору оренди земельної ділянки, укладеного між ними. З урахуванням чого, за наслідком перегляду справи № 910/78/23 у касаційному порядку, Верховний Суд направив справу на новий розгляд, зокрема, для встановлення мети (дійсних намірів), яку переслідував позивач (міська рада), надавши особі, яка здійснила самочинне будівництво, земельну ділянку у встановленому порядку під уже збудоване нерухоме майно.

89. З огляду на зазначене у цій постанові, колегією суддів також відхиляються доводи відзиву відповідача-2 щодо звернення прокурора у цьому спорі з вимогою про знесення об`єкта самочинного будівництва до неналежного відповідача.

90. Разом з тим, Верховний Суд звертає увагу на те, що вирішуючи спір у справі, що переглядається, в частині зобов`язання ОСОБА_1 знести самочинно збудовані нежитлові приміщення торговельного комплексу, суд першої інстанції також врахував критерії правомірного втручання у право на мирне володіння майном.

91. Так, згідно із частиною першою статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією.

92. Кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів (стаття 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція)).

93. Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) стаття 1 Першого протоколу до Конвенції закріплює три правила: 1) у першому реченні першого абзацу - загальне правило, що фіксує принцип мирного володіння майном; 2) у другому реченні того ж абзацу - охоплює питання позбавлення майна й обумовлює таке позбавлення певними критеріями; 3) у другому абзаці - визнає право договірних держав, серед іншого, контролювати використання майна в загальних інтересах. Друге та третє правила, які стосуються конкретних випадків втручання у право мирного володіння майном, мають тлумачитися у світлі загального принципу, закладеного у першому правилі (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі "East/West Alliance Limited" проти України" від 23.01.2014 (East/West Alliance Limited v. Ukraine, заява № 19336/04).

94. Критеріями сумісності заходу втручання у право на мирне володіння майном із гарантіями статті 1 Першого протоколу до Конвенції є те, чи ґрунтувалося таке втручання на національному законі, чи переслідувало легітимну мету, що випливає зі змісту вказаної статті, а також, чи є відповідний захід пропорційним легітимній меті втручання у право.

95. Втручання держави у право мирного володіння майном повинно мати нормативну основу у національному законодавстві, яке є доступним для заінтересованих осіб, чітким, а наслідки його застосування - передбачуваними.

96. Якщо можливість втручання у право мирного володіння майном передбачена законом, Конвенція надає державам свободу розсуду щодо визначення легітимної мети такого втручання: або з метою контролю за користуванням майном відповідно до загальних інтересів, або для забезпечення сплати податків, інших зборів чи штрафів.

97. Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа-добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення ЄСПЛ у справах "Рисовський проти України" від 20.10.2011 (Rysovskyy v. Ukraine, заява № 29979/04), "Кривенький проти України" від 16.02.2017 (Kryvenkyy v. Ukraine, заява № 43768/07)).

98. Порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції ЄСПЛ констатує, якщо хоча б один із зазначених критеріїв не буде дотриманий. І навпаки: встановлює відсутність такого порушення, якщо дотримані всі три критерії.

99. Будь-які приписи, зокрема і приписи Конвенції, слід застосовувати з урахуванням обставин кожної конкретної справи, оцінюючи поведінку сторін спору, а не лише органів державної влади та місцевого самоврядування.

100. У цьому контексті Верховний Суд ще раз звертає увагу на те, що відповідно до чітких та зрозумілих вимог чинного законодавства обов`язковою умовою використання земельної ділянки під забудову є наявність в особи, що її використовує, правовстановлюючих документів на цю земельну ділянку, а відсутність таких документів свідчить про самовільне її зайняття. Відповідні приписи стосовно охорони земель і регламентування підстав для повернення самовільно зайнятої земельної ділянки є доступними, чіткими та передбачуваними.

101. Зважаючи на встановлені судами попередніх інстанцій обставини у цій справі, колегія суддів зазначає, що відповідач-1 перед здійсненням будівництва спірної забудови, ознайомившись зі змістом земельного та цивільного законодавства, проявивши розумну обачність, міг та повинен був знати про незаконність здійснення забудови за відсутності у нього правовстановлюючих документів на землю комунальної власності. Проігнорувавши вимоги чинного законодавства, відповідач-1 фактично взяв на себе ризики, пов`язані, в тому числі, із можливим знесенням самочинно збудованого об`єкта будівництва.

102. Тож, надаючи оцінку правомірності втручання держави у право на мирне володіння майном, Верховний Суд враховує, що поведінка відповідача-1 щодо спорудження об`єкта нерухомості за відсутності земельної ділянки, відведеної для цієї мети, не була добросовісною і у нього не було законних підстав вважати, що реєстрація права власності на самочинно побудоване нерухоме майно без дотримання визначеного статтею 376 ЦК України порядку підміняє цей порядок та здатна легітимізувати об`єкт, самочинно збудований на земельній ділянці, що належить територіальній громаді міста Миколаєва.

103. З огляду на викладене вище, Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду вважає правильним висновок суду першої інстанції про наявність підстав для задоволення заявленої у цій справі на підставі частини четвертої статті 376 ЦК України позовної вимоги в частині зобов`язання відповідача-1 знести самочинно збудований торговельний комплекс, тоді як оскаржувана постанова апеляційного господарського суду про відмову у позові в цій частині підлягає скасуванню.

104. За таких обставин, наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена пунктом 1 частини другої статті 287 ГПК України, зокрема щодо неврахування апеляційним судом висновків Великої Палати Верховного Суду, викладених у постанові від 15.11.2023 у справі № 916/1174/22, в частині заявленої прокурором вимоги про знесення об`єкта самочинного будівництва, частково отримала підтвердження під час касаційного провадження.

105. Окрім цього, з урахуванням наведеного (за специфічних правовідносин, які виникли саме у цій справі, та відповідних неспростованих висновків судів) колегія суддів також вважає, що позовна вимога про зобов`язання відповідача-1 усунути перешкоди в користуванні земельною ділянкою шляхом знесення торговельного комплексу підлягає задоволенню (відповідно до резолютивної частини рішення суду першої інстанції в цій частині) з мотивів, викладених у цій постанові (підстава, передбачена пунктом 3 частини другої статті 287 ГПК України).

106. Іншим доводам сторін Суд не надає оцінку, оскільки вони не мають вирішального значення для правильного вирішення цього спору.

107. Виходячи з викладеного вище, з дотриманням передбачених ГПК України меж перегляду судового рішення, перевіривши правильність застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, Верховний Суд дійшов висновку про наявність підстав для часткового задоволення касаційної скарги.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

108. Відповідно до пункту 4 частини першої статті 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишити в силі рішення суду першої інстанції у відповідній частині.

109. Суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково і залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону (стаття 312 ГПК України).

110. З огляду на викладене, враховуючи, що скаржник в межах доводів і вимог касаційної скарги, що стали підставою для відкриття касаційного провадження, частково довів неправильне застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального права, касаційна скарга заступника керівника Одеської обласної прокуратури підлягає частковому задоволенню, постанова суду апеляційної інстанції підлягає скасуванню в частині відмови в задоволенні позовної вимоги щодо зобов`язання ОСОБА_1 знести самочинно збудований торговельний комплекс, а рішення суду першої інстанції в цій частині - залишенню в силі з мотивів, наведених у цій постанові.

Розподіл судових витрат

111. Відповідно до статей 129, 315 ГПК України внаслідок часткового задоволення касаційної скарги витрати скаржника зі сплати судового збору за подання касаційної скарги (у відповідній частині вимог) у розмірі, встановленому Законом України "Про судовий збір", підлягають відшкодуванню за рахунок відповідача-1.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 312, 314, 315, 317 ГПК України, Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу заступника керівника Одеської обласної прокуратури задовольнити частково.

2. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 у справі № 915/1567/21 скасувати в частині відмови у задоволенні позовної вимоги про зобов`язання ОСОБА_1 усунути перешкоди у користуванні Миколаївській міській раді земельною ділянкою шляхом знесення самочинно збудованих нежитлових приміщень.

3. Рішення Господарського суду Миколаївської області від 19.07.2023 у справі № 915/1567/21 в цій частині залишити в силі.

4. У решті постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 у справі № 915/1567/21 залишити без змін.

5. Стягнути з ОСОБА_1 на користь Одеської обласної прокуратури 4 540,00 грн відшкодування судового збору, сплаченого за розгляд справи в суді касаційної інстанції.

6. Доручити Господарському суду Миколаївської області видати відповідний наказ.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий О. В. Случ

Судді Є. В. Краснов

Г. М. Мачульський