Ухвала

від 20.05.2024 по справі 440/7214/21

КАСАЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

УХВАЛА

про відмову у відкритті касаційного провадження

20 травня 2024 року

м. Київ

справа №440/7214/21

адміністративне провадження № К/990/16618/24

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду: судді-доповідача Берназюка Я.О., суддів Єзерова А.А. та Чиркіна С.М., перевіривши касаційну скаргу Полтавської міської ради

на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2024 року

у справі №440/7214/21

за позовом керівника Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Територіальної громади міста Полтави

до Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 ,

третя особа: фізична особа-підприємець ОСОБА_3

про визнання протиправними та скасування окремих положень рішення та паспорту прив`язки тимчасової споруди,

УСТАНОВИВ:

У липні 2021 року керівник Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Територіальної громади міста Полтави звернувся до суду з позовною заявою до Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: фізична особа-підприємець ОСОБА_3 , в якій просив:

- визнати протиправним та скасувати пункти 1, 2, 4 рішення Полтавської міської ради від 19 березня 2021 року "Про розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності" в частині продовження розміщення тимчасової споруди для здійснення підприємницької діяльності на території міста Полтава, продовження дії особистого строкового земельного сервітуту та паспорту прив`язки на наступну тимчасову споруду згідно з додатком 1 до рішення: фізична особа-підприємець ОСОБА_3 (№ НОМЕР_1 ), стаціонарна тимчасова споруда - торгівельний павільйон на земельній ділянці площею 120 кв.м. з кадастровий номер 5310136700:12:003:0450, по АДРЕСА_1 ;

- визнати протиправним та скасувати паспорт прив`язки №01-04-012-07/944 від 18 травня 2021 року.

Рішенням Полтавського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року відмовлено у задоволенні позову.

Постановою Другого апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2024 року скасовано рішення Полтавського окружного адміністративного суду від 11 травня 2023 року і ухвалено нове рішення, яким позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасовано пункти 1, 2, 4 рішення Полтавської міської ради від 19 березня 2021 року "Про розміщення тимчасових споруд для здійснення підприємницької діяльності" в частині продовження фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 розміщення стаціонарної тимчасової споруди - торгівельного павільйону на земельній ділянці площею 120,0 кв.м. з кадастровим номером 5310136700:12:003:0450 по АДРЕСА_1 ; в частині продовження дії особистого строкового земельного сервітуту фізичній особі-підприємцю ОСОБА_3 на земельну ділянку з кадастровим номером 5310136700:12:003:0450 та в частині продовження терміну дії паспорту прив`язки на вказану тимчасову споруду.

Скасовано паспорт прив`язки №01-02-01-17/2420-1336 від 25 вересня 2015 року.

У задоволенні іншої частини позову відмовлено.

Не погодившись з рішенням суду апеляційної інстанції, Полтавська міська рада 25 квітня 2024 року, тобто в межах строку на касаційне оскарження, звернулося з касаційною скаргою до Верховного Суду.

Розглядаючи питання щодо можливості відкриття касаційного провадження у цій справі, колегія суддів виходить із наступного.

Статтею 129 Конституції України як одну з основних засад судочинства визначено забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Судом установлено, що розгляд справи у суді першої інстанції відбувався за правилами загального позовного провадження.

Відповідно до частини четвертої статті 328 КАС України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у частині першій цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами другою і третьою статті 353 цього Кодексу.

Згідно з пунктом 6 частини першої статті 333 КАС України Верховний Суд уже викладав у своїй постанові висновок щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах, порушеного в касаційній скарзі на судове рішення, зазначене у частині першій статті 328 цього Кодексу, і суд апеляційної інстанції переглянув судове рішення відповідно до такого висновку (крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку або коли Верховний Суд вважатиме за необхідне відступити від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах).

Зазначена норма Кодексу узгоджується з пунктом 8 частини другої статті 129 Конституції України, згідно з яким до основних засад судочинства відноситься забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у визначених законом випадках. Аналогічне положення закріплене у пункті 7 частини третьої статті 2 та частині першій статті 13 КАС України, а також частині першій статті 14 Закону України "Про судоустрій і статус суддів".

Переглядаючи справу в касаційному порядку, Верховний Суд, який відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України є найвищим судовим органом, виконує функцію "суду права", що розглядає спори, які мають найважливіше (принципове) значення для суспільства та держави. Тим самим Верховний Суд за допомогою загальної правозастосовчої діяльності дозволяє досягнути індивідуального блага з урахуванням того, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Згідно з імперативними вимогами статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" та статті 242 КАС України висновки щодо застосування норм права, викладені у постановах Верховного Суду, є обов`язковими для всіх суб`єктів владних повноважень, які застосовують у своїй діяльності нормативно-правовий акт, що містить відповідну норму права; при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду; органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи не можуть приймати рішення, які скасовують судові рішення або зупиняють їх виконання.

Таким чином, призначення Верховного Суду як найвищої судової установи в Україні - це, у першу чергу, сформувати обґрунтовану правову позицію стосовно застосування всіма судами у подальшій роботі конкретної норми матеріального права або дотримання норми процесуального права, що була неправильно використана судом і таким чином спрямувати судову практику в єдине і правильне правозастосування (вказати напрямок у якому слід здійснювати вибір правової норми); на прикладі конкретної справи роз`яснити зміст акта законодавства в аспекті його розуміння та реалізації на практиці в інших справах з вказівкою на обставини, що потрібно враховувати при застосуванні тієї чи іншої правової норми, але не нав`язуючи, при цьому, нижчестоящим судам результат вирішення конкретної судової справи.

Забезпечення єдності судової практики є реалізацією принципу правової визначеності, що є одним із фундаментальних аспектів верховенства права та гарантує розумну передбачуваність судового рішення. Крім того, саме така діяльність Верховного Суду забезпечує дотримання принципу рівності всіх громадян перед законом, який втілюється шляхом однакового застосування судом тієї самої норми закону в однакових справах щодо різних осіб.

Такий визначений законодавцем підхід до роботи Верховного Суду (формування в окремих справах конкретних правових висновків, що є обов`язковим для всіх судів та суб`єктів владних повноважень) є особливо актуальним у світлі положень частини п`ятої статті 125 Конституції України, згідно з якою адміністративні суди діють з метою захисту прав, свобод та інтересів особи у сфері публічно-правових відносин.

Скаржником наведено наступну підставу для касаційного оскарження рішення суду апеляційної інстанції та для прийняття Верховним Судом до розгляду касаційної скарги у справі №440/7214/21, яка передбачена частиною четвертою статті 328 КАС України: суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 12 червня 2018 року у справі №905/1552/16, та постановах Верховного Суду від 20 лютого 2018 року у справі №917/553/17, від 21 лютого 2018 року у справі №905/3280/16, від 04 вересня 2019 року у справі №712/5885/17, від 17 грудня 2019 року у справі №520/9231/18, від 05 травня 2020 року у справі №2040/6175/18, від 16 січня 2020 року у справі №357/13244/16-а, від 23 вересня 2020 року у справі №917/133/17, від 04 березня 2021 року у справі №922/3463/19, від 16 червня 2021 року у справі №922/1646/20, від 22 вересня 2021 року у справі №904/144/20, від 05 серпня 2022 року у справі №922/2060/20, від 28 вересня 2022 року у справі №911/541/20, від 28 вересня 2022 року у справі №925/1370/20, від 07 серпня 2023 року у справі №440/7204/21.

Спір у цій справі виник стосовно оскарження рішення Полтавської міської ради щодо продовження строку розміщення тимчасової споруди в межах "червоних ліній" вулиць і доріг міста, продовження строку дії особистого строкового земельного сервітуту та паспорту прив`язки.

Верховний Суд у постанові від 12 вересня 2023 року в аналогічній справі №440/7212/21 вже викладав висновки щодо питання застосування статті 28 Закону України від 17 лютого 2011 року №3038-VI "Про регулювання містобудівної діяльності" (далі - Закон № 3038-VI), Порядку розміщення тимчасових споруд для провадження підприємницької діяльності, затвердженого наказом Міністерства регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства України від 21 жовтня 2011 року №244 (далі - Порядок №244), та пункту 20 Єдиних правил ремонту і утримання автомобільних доріг, вулиць, залізничних переїздів, правил користування ними та охорони, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 30 березня 1994 року №198 (далі - Єдині правила). Такі висновки Суду зводяться до того, що продовження строку розміщення тимчасової споруди в межах "червоних ліній" вулиць і доріг міста можливе за умови погодження місця розташування споруди з власником автомобільної дороги та уповноваженим підрозділом Національної поліції відповідно до вимог пункту 20 Єдиних правил. Стаціонарна тимчасова споруда, що перевищує 30 квадратних метрів саме по зовнішньому контуру, у тому числі з урахуванням об`єднання (суміщення), не відповідає ознакам тимчасової споруди у розумінні положень статті 28 Закону №3038-VI та Порядку №244.

Задовольняючи частково позовні вимоги прокурора, суд апеляційної інстанції застосував такі висновки Верховного Суду, виходив з того, що тимчасова споруда фізичної особи-підприємця ОСОБА_3 розміщена на відстані ближче ніж 5 м до проїзної частини доріг та вулиць, тому Полтавська міська рада не мала підстав продовжити строк розміщення такої споруди, строк дії особистого строкового земельного сервітуту та паспорту прив`язки без погодження місця розташування споруди з власником автомобільної дороги та уповноваженим підрозділом Національної поліції відповідно до вимог пункту 20 Єдиних правил. Крім того, суд апеляційної інстанцій дійшов висновку про невідповідність спірної споруди (загальною площею 55,2 кв. м), 2/3 частки якої належить ОСОБА_3 , ознакам тимчасової споруди у розумінні положень статті 28 Закону №3038 та Порядку №244.

Суд відхиляє покликання у касаційної скарги на позицію Великої Палати Верховного Суду, викладену в постанові від 12 червня 2018 року у справі №905/1552/16, та Верховного Суду, сформульовану в постановах від 04 травня 2020 року у справі №2040/6175/18 та від 17 грудня 2019 року у справі №520/9231/18, яка стосувалася безпідставності відмови в наданні паспорта прив`язки тимчасової споруди у зв`язку з відсутністю документа на право власності чи користування земельної ділянки, тоді як у справі, що розглядається, спірні правовідносини виникли щодо продовження строку дії паспорта прив`язки тимчасової споруди.

Також Суд вважає нерелевантними посилання скаржника на правові висновки, викладені в постановах Верховного Суду від 04 вересня 2019 року у справі №357/13244/16-а та від 16 січня 2020 року у справі №712/5885/17, відповідно до яких продовження дії паспорту не передбачає перевірку відповідності намірів щодо місця розташування тимчасової споруди комплексній схемі розміщення тимчасової споруди.

У постанові від 12 вересня 2023 року у справі №440/7212/21 Суд дійшов висновку, що хоча й відповідність намірів замовника щодо місця розташування тимчасової споруди перевіряється саме на етапі оформлення, а не продовження строку дії паспорта прив`язки, відповідачі у спірних правовідносинах, будучи зобов`язаними діяти насамперед в інтересах та від імені територіальної громади, встановивши порушення вимог закону щодо розміщення належних третій особі тимчасових споруд (якщо таке порушення дійсно мало місце), повинні були виправити власну ж помилку, допущену під час прийняття рішення про оформлення і видачу паспорта прив`язки на такі споруди, й вжити передбачених законом заходів для приведення місця їх розміщення у відповідність вимогам законодавства, або ж відмовити у продовженні строку дії такого дозвільного документа, у подальшому розміщенні споруд.

До того ж скаржник посилається на висновки Верховного Суду у справах №911/541/20, №905/3280/16, №917/133/17, №904/144/20 про те, що необхідність встановлення сервітуту виникає у тих випадках, коли особа не може задовольнити свої потреби будь-яким іншим способом.

Такі висновки сформульовані у господарських правовідносинах, мають загальних характер та не суперечать висновками суду апеляційної інстанції у справі, що розглядається.

У господарських справах №922/2060/20, №925/1370/20, №922/1646/20 та №922/3463/19 Верховний Суд викладав висновки щодо стягнення безпідставно збережених коштів у розмірі орендної плати за користування земельною ділянкою, а у справі №917/553/17 висновок Суду стосувався скасування свідоцтва про право власності на нерухоме майно. Такі правовідносини не є подібними правовідносинам у цій справі.

Суд наголошує, що подібність правовідносин означає тотожність суб`єктного складу учасників відносин, їхніх повноважень, об`єкта, предмета правового регулювання відносин, а також умов застосування правових норм (зокрема, часу, місця, підстав виникнення, припинення та зміни відповідних правовідносин). Зміст правовідносин з метою з`ясування їхньої подібності визначається обставинами кожної конкретної справи.

Разом з тим, щодо посилання скаржника на наявність підстав, передбачених пунктом 1 частини четвертої статті 328 КАС України, Суд вказує, що обов`язковими умовами при оскарженні судових рішень на підставі вказаної норми КАС України є зазначення у касаційній скарзі: 1) норми матеріального права, яку неправильно застосовано судами; 2) постанови Верховного Суду і який саме висновок щодо застосування цієї ж норми у ній викладено; 3) висновок судів, який суперечить позиції Верховного Суду; 4) в чому полягає подібність правовідносин у справах (у якій викладено висновок Верховного Суду i у якій подається касаційна скарга).

У свою чергу мотиви суду апеляційної інстанції, якими він керувався ухвалюючи рішення про часткове задоволення адміністративного позову, відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постанові від 12 вересня 2023 року у справі №440/7212/21, від 12 жовтня 2023 року у справі №440/7208/21.

Станом на день винесення цієї ухвали, Верховний Суд від згаданої у постановах від 12 вересня 2023 року у справі №440/7212/21 та від 12 жовтня 2023 року у справі №440/7208/21 висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах із застосуванням виняткового механізму, закріпленого частиною першою статті 346 КАС України, не відступав і колегія суддів також не вважає за необхідне відступати. Крім того, відповідач у касаційній скарзі таку необхідність також не обґрунтовує.

На підставі вищенаведеного та з урахуванням того, що Верховний Суд вже висловлював свою позицію в подібних правовідносинах і суд апеляційної інстанції переглянув рішення суду першої інстанції відповідно до таких висновків, колегія суддів вважає, що у відкритті касаційного провадження слід відмовити.

Керуючись статтями 248, 328, 334, 335, 355, 359 КАС України, Суд, -

УХВАЛИВ:

1. Відмовити у відкритті касаційного провадження за касаційною скаргою Полтавської міської ради на постанову Другого апеляційного адміністративного суду від 05 квітня 2024 року у справі №440/7214/21 за позовом керівника Полтавської окружної прокуратури в інтересах держави в особі Територіальної громади міста Полтави до Полтавської міської ради, Управління з питань містобудування та архітектури, ОСОБА_1 , ОСОБА_2 , третя особа: фізична особа-підприємець ОСОБА_3 про визнання протиправними та скасування окремих положень рішення та паспорту прив`язки тимчасової споруди.

2. Копію ухвали разом з касаційною скаргою та доданими до скарги матеріалами направити особі, яка подала касаційну скаргу.

3. Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання та оскарженню не підлягає.

Суддя-доповідач Я.О. Берназюк

Судді А.А. Єзеров

С.М. Чиркін