Рішення

від 07.05.2024 по справі 367/9362/21

ІРПІНСЬКИЙ МІСЬКИЙ СУД КИЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

Справа № 367/9362/21

Провадження №2/367/1075/2024

РІШЕННЯ

Іменем України

23 квітня 2024року Ірпінський міський суд Київської області в складі:

головуючої судді Шестопалової Я.В.,

при секретарі Пронченко О.С.,

за участю:

позивачів ОСОБА_1 ,

ОСОБА_2 ,

представника позивачів ОСОБА_3 ,

представника відповідача ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Ірпінь цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди, -

в с т а н о в и в:

До Ірпінського міського суду Київської області звернулись ОСОБА_1 , ОСОБА_2 з позовом доУкраїнської військово-медичної академії про визнання протиправним і скасування наказу про відсторонення, визнання звільнення незаконним, поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди.

Позовні вимогипозивачі мотивуютьтим,що ОСОБА_1 є кандидатом геологічних наук та працює на посаді старшого наукового співробітника лабораторії речовинного складу руд та вміщуючих порід відділу мінеральної сировини ядерної енергетики Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України». У вказаному інституті вона працює з 29.03.1996 р., що підтверджується копією її трудової книжки. 22.10.2021 р. у Державній установі «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» було видано Розпорядження № 20 "Про обов`язкове профілактичне щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (далі Розпорядження). Відповідно пункту 3 цього Розпорядження передбачається збір й обробка інформації "щодо зробленого профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 (копію дійсного внутрішнього COVID-19-сертифікату або інший документ, що підтверджує зроблене щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або абсолютних протипоказань до їх проведення (довідку від лікаря з висновком щодо наявності абсолютних протипоказань до проведення профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 співробітників", тобто інформацію про стан здоров`я працівників й наукових працівників, позаяк «у разі відсутності профілактичних щеплень проти гострої респіраторної хвороби COVID-19 або абсолютних протипоказань до їх проведення" працівники «будуть відсторонені від роботи без збереження заробітної плати згідно зі статтею 46 Кодексу законів про працю України до проходження ними щеплення" (пункт 2 Розпорядження). 08.11.2021 р. о 09 год. 00 хв. ОСОБА_1 не була допущена на роботу через відсутність сертифікату про вакцинацію від распіраторної хвороби (COVID-19). Згідно Наказу про відсторонення від 05.11.2021 р. ОСОБА_5 відсторонена від роботи з 08.11.2021 р. у зв`язку з відсутністю дійсного підтвердження про проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби Ковід-19.

Позивач ОСОБА_2 працює на посаді наукового співробітника лабораторії речовинного складу руд та вміщуючих порід відділу мінеральної сировини ядерної енергетики Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України». 02.12.2021 р. ОСОБА_2 не був допущений до роботи. Згідно Наказу від 30.11.2021 р. ОСОБА_2 відсторонений від роботи з 01.12.2021 р. у зв`язку з відсутністю дійсного підтвердження про проходження обов`язкового профілактичного щеплення проти гострої респіраторної хвороби Ковід-19.

Позивачі вважають оскаржувані накази у частині відсторонення від роботи протиправним, таким, що підлягає скасуванню, оскільки в ньому відсутні належні правові підстави на посилання чинного законодавства. На підставі зазначеного позивачі просять суд, визнати протиправним та скасувати Наказ Відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи; визнати протиправним та скасувати Наказ Відповідача про відсторонення ОСОБА_2 від роботи; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по день винесення рішення судом, виходячи з її середньоденного заробітку у розмірі 426,75 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 01 грудня 2021 року по день винесення рішення судом, виходячи з його середньоденного заробітку у розмірі 405,31 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 30000 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 15 грудня 2021 року позовну заяву було залишено без руху та надано позивачу час на усунення недоліків.

Оскільки встановлені недоліки не були усунуті у 10-ти денний термін, позовну заяву було повернуто позивачу ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 28 січня 2022 року.

Постановою Київського апеляційного суду від 13 липня 2022 року ухвалу Ірпінського міського суду Київської області було скасовано, а справу направлено для продовження розгляду у суді першої інстанції.

01 серпня 2022 року позовна заява ОСОБА_1 , ОСОБА_2 надійшла з Київського апеляційного суду для продовження розгляду у суді першої інстанції.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 16 серпня 2022 року було відкрито загальне позовне провадження по справі.

18 жовтня 2022 року до суду від Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» надійшов відзив, у якому викладені заперечення щодо позову. В обґрунтування зазначають, що відсторонення від роботи позивача було особливим запобіжним заходом, який було застосовано у виняткових випадках, і який мав на меті відвернення та/або попередження негативних наслідків, та на період відсторонення від роботи позивачів, робоче місце за працівником збереглось, а тому вважають, що відсутні підстави для визнання протиправним: наказу № 86 від 05.11.2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, а також стягнення середньої заробітної плати за весь період відсторонення від роботи; наказу № 97 від 30.11.2021 року про відсторонення ОСОБА_1 від роботи на час відсутності щеплення проти COVID-19 без збереження заробітної плати, а також стягнення середньої заробітної плати за весь період відсторонення від роботи. Стосовно вимоги про стягнення моральної шкоди зазначили, що через відсутність доказів така вимога не підлягає задоволенню.

19 жовтня 2022 року до суду від позивачів надійшла уточнена позовна заява, згідно якої просили визнати протиправним та скасувати Наказ Відповідача про відсторонення ОСОБА_1 від роботи; визнати протиправним та скасувати Наказ Відповідача про відсторонення ОСОБА_2 від роботи; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_1 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по 22 лютого 2022 року, виходячи з її середньоденного заробітку у розмірі 426,75 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_2 середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 01 грудня 2021 року по 01 березня 2022 року, виходячи з його середньоденного заробітку у розмірі 405,31 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_1 моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.; стягнути з Відповідача на користь ОСОБА_2 моральну шкоду у розмірі 30 000 грн.

29 жовтня 2022 року до суду від представника позивачів адвоката Федака М.Л. надійшла відповідь на відзив, у якій на своїх позовних вимогах наполягали, вважали відстронення від роботи незаконним та безпідставним, а також спірні накази такими, що обмежують конституційне право позивачів на працю.

Ухвалою Ірпінського міського суду Київської області від 04 травня 2023 року було закрито підготовче провадження по справі та призначено справу до судового розгляду.

Позивачі в судовому засіданні позов підтримали в повному обсязі та просили його задовольнити.

Представник позивачів позов підтримав в повному обсязі та просив його задовольнити.

Представник відповідача в судовому засіданні заперечувала щодо задоволення позову в повному обсязі.

З`ясувавши дійсні обставини справи та перевіривши їх доказами, суд дійшов висновку, що позов слід частково задовольнити з наступних підстав.

Згідно із ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до ст. 81, 82 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання.

Судом встановлено, що ОСОБА_1 є кандидатом геологічних наук та працює на посаді старшого наукового співробітника лабораторії речовинного складу руд та вміщуючих порід відділу мінеральної сировини ядерної енергетики Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України». У інституті працює з 29.03.1996 р., що підтверджується копією її трудової книжки.

ОСОБА_2 працює на посаді наукового співробітника лабораторії речовинного складу руд та вміщуючих порід відділу мінеральної сировини ядерної енергетики Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України», що підтверджується копією його трудової книжки.

Відповідно до наказу директора Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» № 86 від 05.11.2021 року ОСОБА_1 з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 було відсторонено від роботи з 08.11.2021 року як таку, що не вакцинована без поважної причини до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від COVID-19 з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Відповідно до наказу директора Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» № 97 від 30.11.2021 року ОСОБА_2 з підстав відсутності щеплення від респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 було відсторонено від роботи з 01.12.2021 року як такого, що не вакцинований без поважної причини до усунення причини відсторонення (до отримання вакцинації від COVID-19 з наданням підтвердження у вигляді сертифікату про вакцинацію або довідки про абсолютні протипоказання до щеплення).

Наказом Інституту № 24 від 28.02.2022 р. «Про допуск до роботи невакцинованих співробітників від COVID-19 в умовах воєнного стану в Україні», було припинено відсторонення від роботи та допущено до роботи ОСОБА_2 .

Відповідно до довідки №297-375 від 13.12.2023 року, виданої директором Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України», ОСОБА_1 була допущена до роботи ДУ «ІГНС НАН України» на підставі медичної довідки від лікаря, наказу директора ДУ «ІГНС НАН України» «Про зміни до наказу про обов?язкове профілактичне щеплення проти COVID-19 та відсторонення від роботи» від 22 лютого 2022 р. № 20 (в даному наказі ОСОБА_1 не була включена до списку недопущених до роботи співробітників ДУ «ІГНС НАН України» з 22.02.2022 р. на підставі наявності в неї медичної довідки від лікаря) та табелів виходу на роботу співробітників лабораторії речовинного складу руд і вмісних порід відділу мінеральної сировини для ядерної енергетики (завідувач лабораторії ОСОБА_6 ) за лютий-березень 2022 року, з яких вбачається, що з 22.02.2022 р. ОСОБА_1 приступила до роботи на повний робочий день.

Вирішуючи питання щодо позовної вимоги в частині визнання незаконним та скасування наказу № 86 від 05.11.2021 року та наказу № 97 від 30.11.2021 року про відсторонення від роботи суд приходить до наступних висновків.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується; громадянам гарантується захист від незаконного звільнення; право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Вказаний наказ відповідачем видано на виконання ч. 2 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», пункту 416 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами, наказу Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням».

Трудові відносини в Україні врегульовані Кодексом законів про працю України.

Статтею 1 КЗпП України визначено, що цей Кодекс регулює трудові відносини всіх працівників, сприяючи зростанню продуктивності праці, поліпшенню якості роботи, підвищенню ефективності суспільного виробництва і піднесенню на цій основі матеріального і культурного рівня життя трудящих, зміцненню трудової дисципліни і поступовому перетворенню праці на благо суспільства в першу життєву потребу кожної працездатної людини.

Відповідно до ст. 2 КЗпП України право громадян України на працю, - тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, - включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Статтею 21 КЗпП України проголошена рівність трудових прав громадян та заборонена будь-яка дискримінація у сфері праці, зокрема обмеження прав працівників залежно від стану їхнього здоров`я.

Статтею 46 КЗпП України встановлено, що відсторонення працівника від роботи власником або уповноваженим ним органом допускається у разі: появи на роботі в нетверезому стані, у стані наркотичного або токсичного сп`яніння; відмови або ухилення від обов`язкових медичних оглядів, навчання інструктажу і перевірки знань з охорони праці та протипожежної охорони; в інших випадках, передбачених законодавством.

Таким чином, перелік підстав для відсторонення працівника від роботи, який визначений статтею 46 Кодексу, не є вичерпним, а положення цієї статті передбачають можливість його розширення, проте лише актами законодавства України.

Згідно ч. 1-3 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», на яку відповідач посилається в наказі як на одну з підставу відсторонення позивачки від роботи, профілактичні щеплення проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця, туберкульозу є обов`язковими і включаються до календаря щеплень.

Працівники окремих професій, виробництв та організацій, діяльність яких може призвести до зараження цих працівників та (або) поширення ними інфекційних хвороб, підлягають обов`язковим профілактичним щепленням також проти інших відповідних інфекційних хвороб. У разі відмови або ухилення від обов`язкових профілактичних щеплень у порядку, встановленому законом, ці працівники відсторонюються від виконання зазначених видів робіт. Перелік професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням проти інших відповідних інфекційних хвороб, встановлюється центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

В разі загрози виникнення особливо небезпечної інфекційної хвороби або масового поширення небезпечної інфекційної хвороби на відповідних територіях та об`єктах можуть проводитися обов`язкові профілактичні щеплення проти цієї інфекційної хвороби за епідемічними показаннями. Рішення про проведення обов`язкових профілактичних щеплень за епідемічними показаннями на відповідних територіях та об`єктах приймають головний державний санітарний лікар України, головний державний санітарний лікар Автономної Республіки Крим, головні державні санітарні лікарі областей, міст Києва та Севастополя, головні державні санітарні лікарі центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, виконання кримінальних покарань, захисту державного кордону, Служби безпеки України.

Отже, статтею 12 цього Закону до обов`язкових віднесено щеплення лише проти дифтерії, кашлюка, кору, поліомієліту, правця та туберкульозу. Щеплення від респіраторної хвороби COVID-19 статтею 12 Закону не передбачено. Нормами цієї статті також передбачено запровадженні інших обов`язкових щеплень, проте виключно в порядку, встановленому законом.

Пункт 3 Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням», зареєстрованого у Міністерстві юстиції України 07 жовтня 2021 р. за №1306/36928, передбачає, що обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2, на період дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 (постанова Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами)), підлягають працівники «закладів вищої, післядипломної, фахової передвищої, професійної (професійно-технічної), загальної середньої, у тому числі спеціальних, дошкільної, позашкільної освіти, закладів спеціалізованої освіти та наукових установ незалежно від типу та форми власності». Водночас, обов`язковим профілактичним щепленням проти гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2 підлягають наведені вище працівники лише в разі відсутності у них абсолютних протипоказань до проведення профілактичних щеплень, відповідно до Переліку медичних протипоказань та застережень до проведення профілактичних щеплень, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 16 вересня 2011 року №595, зареєстрованого в Міністерстві юстиції України 10 жовтня 2011 року за №1161/19899 (у редакції наказу Міністерства охорони здоров`я України від 11 жовтня 2019 року №2070).

Згідно з пунктом 4 наказу Міністерства охорони здоров`я України 04 жовтня 2021 року №2153 «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» цей наказ набрав чинності 8 листопада 2021 р. (через один місяць з дня його офіційного опублікування 8 жовтня 2021 р. в «Офіційному віснику України» №78).

Поряд із цим, відповідно до пункту 41-6 постанови Кабінету Міністрів України від 9 грудня 2020 р. № 1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» (зі змінами) керівників закладів освіти зобов`язано забезпечити: «1) контроль за проведенням обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 працівниками та державними службовцями, обов`язковість профілактичних щеплень яких передбачена переліком професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням, затвердженим наказом Міністерства охорони здоров`я від 4 жовтня 2021 р. № 2153 (далі-перелік); 2) відсторонення від роботи (виконання робіт) працівників та державних службовців, обов`язковість профілактичних щеплень проти COVID-19 яких визначена переліком та які відмовляються або ухиляються від проведення таких обов`язкових профілактичних щеплень проти COVID-19 відповідно до статті 46 Кодексу законів про працю України, частини другої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу», крім тих, які мають абсолютні протипоказання до проведення таких профілактичних щеплень проти COVID-19 та надали медичний висновок про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданий закладом охорони здоров`я; 3) взяття до відома, що: на час такого відсторонення оплата праці працівників та державних службовців здійснюється з урахуванням частини першої статті 94 Кодексу законів про працю України, частини першої статті 1 Закону України «Про оплату праці» та частини третьої статті 5 Закону України «Про державну службу».

Відповідно до статті 1 Конституції Україна, Україна є суверенна і незалежна, демократична, соціальна, правова держава.

Статтею 3 Конституції України визначено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю.

Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй.

Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Як передбачено ст. 21 та ст. 22 Конституції Україна усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах. Права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними.

Права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними.

Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані.

При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Частиною 1 ст. 24 Конституції України передбачено, що громадяни мають рівні конституційні права і свободи та є рівними перед законом.

Не може бути привілеїв чи обмежень за ознаками раси, кольору шкіри, політичних, релігійних та інших переконань, статі, етнічного та соціального походження, майнового стану, місця проживання, за мовними або іншими ознаками.

Статтею 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Згідно ст. 64 Конституції України конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України. В умовах воєнного або надзвичайного стану можуть встановлюватися окремі обмеження прав і свобод із зазначенням строку дії цих обмежень. Не можуть бути обмежені права і свободи, передбачені статтями 24, 25, 27, 28, 29, 40, 47, 51, 52, 55, 56, 57, 58, 59, 60, 61, 62, 63 цієї Конституції.

Зміст права на працю, закріпленого положеннями частин першої і другої статті 43 Конституції України, крім вільного вибору праці, включає також відповідні гарантії реалізації цього права. Вільний вибір передбачає різноманітність умов праці, проте сталими (обов`язковими) є гарантії захисту працівника від незаконного звільнення за будь-яких умов праці. Незалежно від підстав виникнення трудових правовідносин держава зобов`язана створювати ефективні організаційно-правові механізми для реалізації трудових правовідносин на рівні закону, а відсутність таких механізмів нівелює сутність конституційних прав і свобод працівника. Не може бути дискримінації у реалізації працівниками трудових прав. Порушення їх рівності у трудових правах та гарантіях є недопустимим, а будь-яке обмеження повинне мати об`єктивне та розумне обґрунтування і здійснюватись з урахуванням та дотриманням приписів Конституції України та міжнародних правових актів (абзаци перший і п`ятий підпункту 2.2 пункту 2, абзац дванадцятий пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) у справі за конституційною скаргою ОСОБА_6 щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини третьої статті 40 Кодексу законів про працю України від 4 вересня 2019 року №6-р(II)/2019).

Пунктом 1 статті 92 Конституції встановлено, що права і свободи громадянина, гарантії цих прав і свобод, основні обов`язки громадянина визначаються виключно законами України.

Єдиним органом законодавчої влади в Україні є парламент - Верховна Рада України (ст. 75 Конституції).

Відповідно до пункту 2 статті 116 Конституції Кабінет Міністрів України вживає заходів щодо забезпечення прав і свобод людини і громадянами, втім цей орган не наділений повноваженнями ухвалювати нормативно-правові акти, спрямовані на звуження або обмеження цих прав.

Частинами другою, третьою, шостою статті 10 ЦПК України встановлено, що суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України; суд застосовує інші правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що встановлені Конституцією та законами України; якщо суд доходить висновку, що закон чи інший правовий акт суперечить Конституції України, суд не застосовує цей закон чи інший правовий акт, а застосовує норми Конституції України як норми прямої дії,

Порядок відмови від здійснення обов`язкових профілактичних щеплень визначений у частині 6статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», в якій вказано, що якщо особа та (або) її законні представники відмовляються від обов`язкових профілактичних щеплень, лікар має право взяти у них відповідне письмове підтвердження, а в разі відмови дати таке підтвердження - засвідчити це актом у присутності свідків.

Суспільні відносини, які виникають у сфері забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя, визначає відповідні права і обов`язки державних органів, підприємств, установ, організацій та громадян, встановлює порядок організації державної санітарно-епідеміологічної служби і здійснення державного санітарно-епідеміологічного нагляду в Україні регулює Закон України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення».

Згідно ст. 1 вказаного Закону санітарні та протиепідемічні (профілактичні) заходи (далі - санітарні заходи) - комплекс організаційних, адміністративних, інженерно-технічних, медичних, нормативних, екологічних, ветеринарних та інших заходів, спрямованих на усунення або зменшення шкідливого впливу на людину факторів середовища життєдіяльності, запобігання виникненню і поширенню інфекційних хвороб і масових неінфекційних захворювань (отруєнь) та їх ліквідацію.

Відповідно до ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» профілактичні щеплення з метою запобігання захворюванням на туберкульоз, поліомієліт, дифтерію, кашлюк, правець та кір в Україні є обов`язковими.

Обов`язковим профілактичним щепленням для запобігання поширенню інших інфекційних захворювань підлягають окремі категорії працівників у зв`язку з особливостями виробництва або виконуваної ними роботи. У разі необгрунтованої відмови від щеплення за поданням відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби вони до роботи не допускаються.

Групи населення та категорії працівників, які підлягають профілактичним щепленням, у тому числі обов`язковим, а також порядок і терміни їх проведення визначаються центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Контроль за відповідністю імунобіологічних препаратів, що застосовуються в медичній практиці, вимогам нормативно-правових актів і міжнародних стандартів та забезпечення ними закладів охорони здоров`я здійснює центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері контролю якості та безпеки лікарських засобів, у порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування державної політики у сфері охорони здоров`я.

Статтею 31 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» передбачено, що систему державної санітарно-епідеміологічної служби України становлять: центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення; відповідні установи, заклади, частини і підрозділи центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах оборони і військового будівництва, охорони громадського порядку, захисту державного кордону, виконання кримінальних покарань, Державного управління справами, Служби безпеки України; державні наукові установи санітарно-епідеміологічного профілю.

Посадовими особами державної санітарно-епідеміологічної служби України є головні державні санітарні лікарі та їх заступники, інші працівники державної санітарно-епідеміологічної служби України, уповноважені здійснювати державний санітарно-епідеміологічний нагляд згідно з цим Законом.

На центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері санітарного та епідемічного благополуччя населення, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на відповідних територіях, транспорті.

На установи, заклади, частини і підрозділи державної санітарно-епідеміологічної служби інших державних органів, зазначених у частині першій цієї статті, покладаються функції з державного санітарно-епідеміологічного нагляду на підпорядкованих їм територіях, об`єктах, у частинах і підрозділах.

Взаємодія, а також розмежування сфер діяльності, повноважень і відповідальності між органами державної санітарно-епідеміологічної служби та іншими уповноваженими законом органами, що здійснюють державний нагляд і контроль, забезпечується відповідно до нормативно-правових актів, що визначають їх компетенцію (ст. Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення»).

Разом з тим, суду не надано достатніх, належних та допустимих доказів того, що роботодавцем при відстороненні позивачки від роботи у зв`язку із відсутністю у неї щеплення проти COVID-19 дотримано вимог ч. 6 ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» в частині отримання письмового лікарського підтвердження про відмову від обов`язкового профілактичного щеплення чи акту, складеного у присутності свідків, в разі відмови дати таке підтвердження, а також вимог ч. 2 ст. 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» щодо недопуску позивача від роботи саме на підставі подання відповідних посадових осіб державної санітарно-епідеміологічної служби.

Натомість відповідач виніс оскаржуваний наказ про відсторонення на підставі одного лише повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, яке саме по собі не створює жодних юридичних наслідків та не засвідчує юридичного факту відмови чи ухилення позивача від обов`язкового профілактичного щеплення, а також факту ненадання ним медичного висновку про наявність протипоказань до вакцинації проти COVID-19, виданого закладом охорони здоров`я.

Враховуючи викладене, винесення відповідачем оскаржуваного наказу на підставі повідомлення про обов`язкове профілактичне щеплення, від респіраторної, а не інфекційної хвороби, є порушенням вимог частин другої та шостої статті 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб» та частини 2 статті 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», відсторонивши позивача від роботи з порушенням вимог законодавства, відповідач порушив законне право позивачки на працю.

Крім того, суд звертає увагу на те, що згідно ст. 22 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» держава через спеціально уповноважені органи виконавчої влади здійснює контроль і нагляд за додержанням законодавства про охорону здоров`я, державних стандартів, критеріїв та вимог, спрямованих на забезпечення здорового навколишнього природного середовища і санітарно-епідемічного благополуччя населення, нормативів професійної діяльності в сфері охорони здоров`я, вимог Державної Фармакопеї, стандартів медичного обслуговування, медичних матеріалів і технологій та протоколів надання реабілітаційної допомоги.

Відповідно до ст. 39-1 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» пацієнт має право на таємницю про стан свого здоров`я, факт звернення за медичною допомогою, діагноз, а також про відомості, одержані при його медичному обстеженні.

Забороняється вимагати та надавати за місцем роботи або навчання інформацію про діагноз та методи лікування пацієнта.

Як передбачено ст. 40 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» медичні працівники та інші особи, яким у зв`язку з виконанням професійних або службових обов`язків стало відомо про хворобу, медичне обстеження, огляд та їх результати, інтимну і сімейну сторони життя громадянина, не мають права розголошувати ці відомості, крім передбачених законодавчими актами випадків.

При використанні інформації, що становить лікарську таємницю, в навчальному процесі, науково-дослідній роботі, в тому числі у випадках її публікації у спеціальній літературі, повинна бути забезпечена анонімність пацієнта.

Згідно ч. 1 ст. 42 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», медичне втручання (застосування методів діагностики, профілактики або лікування, пов`язаних із впливом на організм людини) допускається лише в тому разі, коли воно не може завдати шкоди здоров`ю пацієнта.

Відповідно до ст. 43 Закону України «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» згода інформованого відповідно до статті 39 цих Основ пацієнта необхідна для застосування методів діагностики, профілактики та лікування. Щодо пацієнта віком до 14 років (малолітнього пацієнта), а також пацієнта, визнаного в установленому законом порядку недієздатним, медичне втручання здійснюється за згодою їх законних представників.

Згода пацієнта чи його законного представника на медичне втручання не потрібна лише у разі наявності ознак прямої загрози життю пацієнта за умови неможливості отримання з об`єктивних причин згоди на таке втручання від самого пацієнта чи його законних представників.

Якщо відсутність згоди може призвести до тяжких для пацієнта наслідків, лікар зобов`язаний йому це пояснити. Якщо і після цього пацієнт відмовляється від лікування, лікар має право взяти від нього письмове підтвердження, а при неможливості його одержання - засвідчити відмову відповідним актом у присутності свідків.

Пацієнт, який набув повної цивільної дієздатності і усвідомлює значення своїх дій та може керувати ними, має право відмовитися від лікування.

Чинним законодавством України і зокрема законами України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «;Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про основи законодавства України про охорону здоров`я» не передбачено обов`язкової вакцинації від COVID-19.

Така вакцинація не може бути передумовою реалізацією особи своїх загальнолюдських прав та основоположних свобод і інтересів, до яких відноситься також і право на працю за обраною спеціальністю та професією, коли верховенство права передбачає пріоритет загальнолюдських цінностей над державою і законодавством.

Протоколом №12 до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, визначено, що здійснення будь-якого передбаченого законом права забезпечується без дискримінації за будь-якою ознакою, наприклад за ознакою статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національної меншини, майнового стану, народження або за іншою ознакою.

Ніхто не може бути дискримінований будь-яким органом державної влади за будь-якою ознакою.

Згідно ст. 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод користування правами та свободами, визнаними в цій Конвенції, має бути забезпечене без дискримінації за будь-якою ознакою - статі, раси, кольору шкіри, мови, релігії, політичних чи інших переконань, національного чи соціального походження, належності до національних меншин, майнового стану, народження, або за іншою ознакою.

Крім того, згідно з Резолюцією Парламентської Асамблеї Ради Європи (ПАРЄ) від 27 січня 21 року за №2361 (2021) «Вакцини проти (COVID-19): етичні, юридичні та практичні міркування», необхідно забезпечити, щоб громадяни були проінформовані про те, що вакцинація не є обов`язковою і що ніхто не піддається політичному, соціальному чи іншого тиску з метою зробити собі вакцинацію, якщо вони не хочуть робити це самі» (ст. 7,3.1); гарантувати, що ніхто не піддаватиметься дискримінації за те, що він не був вакцинований, через можливі ризики для здоров я або небажання пройти вакцинацію» ст.7.3.2.

В рішенні Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частин другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України) від 01 квітня 2008 року №4-рп/2008 визначено, що Конституція України як правовий акт з найвищою юридичною силою, закріплюючи принцип верховенства права (стаття 8 Конституції України), послідовно проводить принцип верховенства закону у системі нормативно - правових актів.

Визначення терміна «верховенства права» викладено в абзаці другому підпункту 4.1 пункту 4 мотивувальної частини Рішення Конституційного Суду України від 2 листопада 2004 року №15-рп/2004: «Верховенство права - це панування права в суспільстві. Верховенство права вимагає від держави його втілення у правотворчу та правозастосовну діяльність, зокрема у закони, які за своїм змістом мають бути проникнуті передусім ідеями соціальної справедливості, свободи, рівності тощо. Одним з проявів верховенства права є те, що право не обмежується лише законодавством як однією з його форм, а включає й інші соціальні регулятори, зокрема норми моралі, традиції, звичаї тощо, які легітимовані суспільством і зумовлені історично досягнутим культурним рівнем суспільства. Всі ці елементи права об`єднуються якістю, що відповідає ідеології справедливості, ідеї права, яка значною мірою дістала відображення в Конституції України».

У частині першій статті 92 Основного Закону України закріплений принцип пріоритету (верховенства) закону в системі інших нормативно-правових актів, за допомогою якого здійснюється правове регулювання найважливіших суспільних відносин. Перелік питань, що мають регулюватися виключно законами України, передбачений цією нормою, має імперативний характер, а це означає, що всі рішення щодо них повинні прийматися у формі закону.

Як зазначено в окремій думці судді Конституційного Суду України ОСОБА_7 стосовно Рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням 50 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України(конституційності) положень частини другої, третьої, четвертої статті 219 Регламенту Верховної Ради України (справа про Регламент Верховної Ради України), найвищу юридичну силу має Конституція України. Закони та інші нормативно-правові акти повинні прийматися на її основі та відповідати їй. Із положень Конституції України (статті 8, 19, 22, 24 57, 58, 68, 92, частина третя статті 106, частина третя статті 113, стаття 129, розділ ХІІІ) вбачається, що серед інших нормативно-правових актів закон має вищу юридичну силу, має серед них верховенство і є основним джерелом (формою) права в Україні. Однак, визначивши верховенство закону серед інших нормативно-правових актів, Конституція України не вказала критерії застосування закону при регулюванні суспільних відносин. У теорії права щодо цього існує усталена думка і вважається, що законом як нормативно-правовим актом, що має найвищу за конституцією юридичну силу, повинні регулюватися найбільш важливі суспільні відносини, основні питання життя держави.

Закріплення в Основному Законі України принципу верховенства права, невідчужуваності й непорушності прав і свобод людини і громадянина, гарантій їх здійснення та захисту визначає зміст законів, інших нормативно-правових актів, які повинні прийматися на основі Конституції і відповідати їй (частина друга статті 8). Правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством, а органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України (стаття 19 Конституції України). Це стосується, зокрема, і діяльності Кабінету Міністрів України, який є вищим органом у системі органів виконавчої влади (частина перша статті 113 Конституції України) (речення перше абзацу третього пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень Постанови Кабінету Міністрів України «Про внесення змін до постанови Кабінету Міністрів України від 4 серпня 2000 р. № 1222» від 28 жовтня 2009 року № 28-рп/2009).

Пряма дія норм Конституції України означає, що ці норми застосовуються безпосередньо. Законами України та іншими нормативно-правовими актами можна лише розвивати конституційні норми, а не змінювати їх зміст. Закони України та інші нормативно-правові акти застосовуються лише у частині, що не суперечить Конституції України (абзац другий підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України у справі за конституційним поданням Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини щодо відповідності Конституції України (конституційності) положень частини п`ятої статті 21 Закону України «Про свободу совісті та релігійні організації» (справа про завчасне сповіщення про проведення публічних богослужінь, релігійних обрядів, церемоній та процесій) від 8 вересня 2016 року № 6-рп/2016).

Враховуючи зміст статті 8 Конституції України та практику Конституційного Суду України, верховенство права слід розуміти, зокрема, як механізм забезпечення контролю над використанням влади державою та захисту людини від свавільних дій державної влади.

Верховенство права як нормативний ідеал, до якого має прагнути кожна система права, і як універсальний та інтегральний принцип права необхідно розглядати, зокрема, в контексті таких основоположних його складових: принцип законності, принцип поділу державної влади, принцип народного суверенітету, принцип демократії, принцип юридичної визначеності, принцип справедливого суду.

Таким чином, верховенство права означає, що органи державної влади обмежені у своїх діях заздалегідь регламентованими та оголошеними правилами, які дають можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах, і, відповідно, суб`єкт правозастосування може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат.

У контексті статті 8 Конституції України юридична визначеність забезпечує адаптацію суб`єкта правозастосування до нормативних умов правової дійсності та його впевненість у своєму правовому становищі, а також захист від свавільного втручання з боку держави.

Юридичну визначеність необхідно розуміти через такі її складові: чіткість, зрозумілість, однозначність норм права; право особи у своїх діях розраховувати на розумну та передбачувану стабільність існуючого законодавства та можливість передбачати наслідки застосування норм права (законні очікування).

Таким чином, юридична визначеність передбачає, що законодавець повинен прагнути до чіткості та зрозумілості у викладенні норм права. Кожна особа відповідно до конкретних обставин має орієнтуватися в тому, яка саме норма права застосовується у певному випадку, та мати чітке розуміння щодо настання конкретних правових наслідків у відповідних правовідносинах з огляду на розумну та передбачувану стабільність норм права.

Конституційний Суд України зазначає, що кожна особа влаштовує своє життя з усвідомленням того, що правове регулювання вимагає стабільності й органи державної влади не можуть свавільно вносити зміни, які порушують засадничі принципи права. Отже, очікування індивіда у зв`язку зі зміною законодавчого регулювання є правомірними, якщо вони є розумними та існує можливість заподіяння шкоди від порушення таких очікувань.

Конституційний Суд України підкреслює, що під час правового регулювання суспільних відносин, пов`язаних зі здійсненням, зокрема, соціальної політики, у зв`язку з прийняттям нових законів або внесенням змін до чинних органи державної влади мають надавати особам можливість адаптуватися до нової правової ситуації, щоб їх законні очікування були захищені. Таким чином, законні очікування як складова принципу верховенства права є одним із основних критеріїв конституційної оцінки норм права.

Основна мета верховенства права полягає, насамперед, в обмеженні влади держави над людиною, у забезпеченні від довільного втручання держави та її органів у певні сфери життєдіяльності людини (рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 62 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) Указу Президента України «Про дострокове припинення повноважень Верховної Ради України та призначення позачергових виборів» від 20 червня 2019 року № 6-р/2019).

У такому контексті верховенство права означає, що органи державної влади не можуть діяти свавільно та зобов`язані дотримуватись правил, які даватимуть можливість передбачити заходи, що будуть застосовані в конкретних правовідносинах. На підставі зазначеного особа може передбачати й планувати свої дії та розраховувати на очікуваний результат (абзац шостий підпункту 3.1 пункту 3 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Велика палата) у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) окремих положень розділу І, пункту 2 розділу ІІІ «;Прикінцеві положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 2 березня 2015 року № 213?VIII від 23 січня 2020 року № 1-р/2020).

Із припису частини першої статті 8 Конституції України, згідно з яким «в Україні визнається і діє принцип верховенства права», випливає обов`язок держави не вдаватися до свавільних дій (абзац четвертий пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України (Другий сенат) від 7 квітня 2021 року № 1-р(ІІ)/2021 у справі за конституційною скаргою громадянина України ОСОБА_7 та інших громадян України щодо відповідності Конституції України (конституційності) підпункту 13 пункту 4 розділу І Закону України «Про внесення змін та визнання такими, що втратили чинність, деяких законодавчих актів України» від 28 грудня 2014 року № 76-VIII).

Відповідно до ст. 92 Конституції України права і свободи людини і громадянина, гарантії цих прав і свобод визначаються виключно законами України.

Відповідно до статей 21 і 22 Конституції України права і свободи людини є невідчужуваними та непорушними, гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів звуження змісту й обсягу існуючих прав і свобод не допускається.

Проте, згадані постанова Кабінету Міністрів України від 09 грудня 2020 року №1236 «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2» зі змінами та наказ Міністерства охорони здоров`я України №2153 від 04 жовтня 2021 року «Про затвердження Переліку професій, виробництв та організацій, працівники яких підлягають обов`язковим профілактичним щепленням» прийнято усупереч Законам України «Про захист населення від інфекційних хвороб», «;Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення» та «Про основи законодавства України про охорону здоров`я», які за загальними засадами є пріоритетними при визначені питань вакцинації, і тому підлягають застосуванню в цій справі, як правові акти, які мають вищу юридичну силу.

Оскільки наказ про відсторонення позивача прийнято у спосіб, що не відповідає вимогам пункту 1статті 92 Конституції України та статті 12 Закону «Про захист населення від інфекційних хвороб», суд доходить висновку про необхідність вирішення спору на підставі норм статей 43, 64, 92 Конституції України, з огляду на те, що в Україні відсутні закони, які передбачають право роботодавців відсторонювати від роботи працівників, що відмовилися від вакцинації проти респіраторної хвороби COVID-19.

Відсторонення позивачів від роботи за таких умов за своєю суттю є дискримінаційним, незаконним і неконституційним, а тому їх порушені права підлягають захистові.

За таких обставин, вимога позивачів про визнання незаконним і скасування наказу відповідача від про відсторонення позивача від роботи без збереження заробітної плати є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Щодо позовної вимоги про стягнення з відповідача на користь позивачів середнього заробітку за час відсторонення суд приходить до наступних висновків.

Згідно з роз`ясненнями, викладеними в п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів» у випадках стягнення на користь працівника середнього заробітку за час вимушеного прогулу у зв`язку з незаконним звільненням або переведенням, відстороненням від роботи - невиконанням рішення про поновлення на роботі, затримкою видачі трудової книжки або розрахунку він визначається за загальними правилами обчислення середнього заробітку, виходячи із заробітку за останні два календарні місяці роботи.

В пункті 10 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про практику застосування судами законодавства про оплату праці» від 24.12.1999 № 13 зазначено, що якщо буде встановлено, що на порушення ст. 46 КЗпП України роботодавець із власної ініціативи без законних підстав відсторонив працівника від роботи із зупиненням виплати заробітної плати, суд має задовольнити позов останнього про стягнення у зв`язку з цим середньої заробітної плати за час вимушеного прогулу (ст. 235 КЗпП).

Відповідно до Постанови Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 року № 100 «Про затвердження Порядку обчислення середньої заробітної плати» вона застосовується, серед іншого, у випадках вимушеного прогулу.

Згідно п. 2 вказаної постанови середньомісячна заробітна плата обчислюється виходячи з виплат за останні 2 календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно п. 8 зазначеної постанови нарахування виплат, що обчислюються із середньої заробітної плати за останні два місяці роботи, провадяться шляхом множення середньоденного (годинного) заробітку на число робочих днів/годин, а у випадках, передбачених чинним законодавством, календарних днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком. Середньоденна (годинна) заробітна плата визначається діленням заробітної плати за фактично відпрацьовані протягом двох місяців робочі (календарні) дні на число відпрацьованих робочих днів (годин), а у випадках, передбачених чинним законодавством, - на число календарних днів за цей період.

Відповідно до Довідки №9 від 11.11.2021 року, ОСОБА_1 нарахована заробітна плата за період з 01.09.2021 року по 31.10.2021 року у сумі 25605,46 грн.

Судом встановлено, що середньоденна заробітна плата ОСОБА_1 за останні два місяці роботи перед відстороненням становить 609,65 грн.(25605,46 грн. : 42 дні).

Згідно довідки №297-375 від 13.12.2023 року, виданої директором Державної установи «Інститут геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України», ОСОБА_1 є такою, що приступила до виконання обов`язків з 22 лютого 2022 року.

Таким чином, кількість робочих днів, з дня відсторонення позивача - 08.11.2021 року до 22.02.2022 року, становить 73 робочих днів.

Так, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, з 08.11.2021 року до 22.02.2022 року, який підлягає виплаті ОСОБА_1 становить 44504,45 гривень, з розрахунку: 609,65 грн. помножити на 73 дні, які позивачка повинна була б відпрацювати, якби не була відсторонена від роботи.

Відповідно до Довідки №10 від 06.12.2021 року, ОСОБА_2 нарахована заробітна плата за період з 01.10.2021 року по 30.11.2021 року у сумі 24 318,94 грн.

Судом встановлено,що середньоденназаробітна плата ОСОБА_2 за останнідва місяціроботи передвідстороненням становить572,02грн.(24 318,94 грн. : 42 дні).

Згідно Наказу Інституту № 24 від 28.02.2022 р. «Про допуск до роботи невакцинованих співробітників від COVID-19 в умовах воєнного стану в Україні», ОСОБА_2 є таким, що приступив до виконання обов`язків з 01 березня 2022 року.

Таким чином, кількість робочих днів, з дня відсторонення позивача - 01.12.2021 року до 01.03.2022 року, становить 61 робочих днів.

Так, середній заробіток за весь час вимушеного прогулу, з 01.12.2021 року до 01.03.2022 року, який підлягає виплаті ОСОБА_2 становить 35 320,22 гривень, з розрахунку: 572,02 грн. помножити на 61 день, які позивач повинен був би відпрацювати, якби не був відсторонений від роботи.

Вирішуючи питання щодо стягнення з відповідача на користь позивачів моральної шкоди в розмірі 30 000,00 гривень, суд виходить з наступного.

Згідно із ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї.

Моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ст. 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

Відповідно до п. 9 постанови Пленуму Верховного суду України від 31.03.1995 року № 4 «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Згідно з п. 13 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику у справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» відповідно до ст. 237-1 КЗпП за наявності порушення прав працівника у сфері трудових відносин (незаконного звільнення або переведення, невиплати належних йому грошових сум), яке призвело до його моральних страждань, втрати нормальних життєвих зав`язків чи вимагає від нього додаткових зусиль для організації свого життя, обов`язок по відшкодуванню моральної (немайнової) шкоди покладається на власника або уповноважений ним орган незалежно від форми власності, виду діяльності чи галузевої належності.

Право на відшкодування моральної шкоди з урахуванням практики Європейського суду з прав людини повинно носити ефективний характер, і має на меті не тільки покриття шкоди завданої потерпілій стороні, а також є засобом попередження з боку відповідача вчинення порушень прав, отже має бути відчутним не тільки для позивача, але й для відповідача, що спонукало б останнього вживати заходів щодо зміни практики нехтування положеннями законодавства, і зокрема, сприяло б зменшенню кількості і обсягів скарг і позовних заяв які надходять на адресу національних судів та Європейського суду з України.

Судом встановлено, що неправомірними діями відповідача, а саме відстороненням від роботи, порушено, гарантоване ст. 43 Конституції України, право ОСОБА_1 та ОСОБА_2 на працю та своєчасне одержання винагороди за працю, що призвело до моральних та душевних страждань позивачів. Відсторонення позивачів від роботи без збереження заробітної плати поставило їх у скрутне матеріальне становище, призвело до втрати єдиного джерела існування. Зазначені обставини змусили позивачів шукати додаткові джерела доходу для відновлення організації життя, налагодження нормального ритму життя.

Тому, суд, виходячи з міркувань розумності, виваженості та справедливості, розглядаючи справу не інакше як в межах заявлених вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи, приходить до висновку, що з відповідача Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 в порядку відшкодування моральної шкоди підлягає стягненню по 10 000,00 гривень.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 1, ч. 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: 1) на професійну правничу допомогу; 2) пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, перекладачів, експертів та проведенням експертизи; 3) пов`язані з витребуванням доказів, проведенням огляду доказів за їх місцезнаходженням, забезпеченням доказів; 4) пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Відповідно до ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Згідно ч.ч. 2, 3 ст. 141 ЦПК України, інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Відповідно до ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Згідно матеріалів справи, між ОСОБА_1 та адвокатом Федак М.Л. було укладено Договір про надання правничої допомоги №б/н від 29.11.2021 року зі строком дії до 31.12.2023 року.

Відповідно до Акта №1 прийому передачі послуг за договором про надання правової допомоги від 27.11.2023 року, загальна вартість послуг адвоката, наданих ОСОБА_1 складає 9000,00 грн.

02.02.2024 року між ОСОБА_1 та адвокатом Федак М.Л. було укладено Договір про надання правничої допомоги №б/н від 02.02.2024 року зі строком дії до 31.12.2026 року.

Також між ОСОБА_2 та адвокатом Федак М.Л. було укладено Договір про надання правничої допомоги №б/н від 06.12.2021 року зі строком дії до 31.12.2023 року.

Відповідно до Акта №1 прийому передачі послуг за договором про надання правової допомоги від 27.11.2023 року, загальна вартість послуг адвоката, наданих ОСОБА_2 складає 9 000,00 грн.

02.02.2024 року між ОСОБА_2 та адвокатом Федак М.Л. було укладено Договір про надання правничої допомоги №б/н від 02.02.2024 року зі строком дії до 31.12.2026 року.

На підставі отриманих доказів, враховуючи складність справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг), суд вважає за можливе при задоволенні позову стягнути з відповідача на користь ОСОБА_1 та ОСОБА_2 , витрати на професійну правничу допомогу по 9 000,00 грн.

Враховуючи викладене, суд вважає за необхідне стягнути з відповідача на користь кожного з позивачів судовий збір в сумі 2 312,20 грн. та витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн.

Керуючись ст. 19, 43 Конституції України, ст. 23 ЦК України, ст. 46, 117, 139, 147, 149, 237-1 КЗпП України, ст. 12 Закону України «Про захист населення від інфекційних хвороб», 27 Закону України «Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення», постановою Кабінету Міністрів України № 1236 від 09.12.2020 року «Про встановлення карантину та запровадження обмежувальних протиепідемічних заходів з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2», п. 32 постанови Пленуму Верховного Суду України від 6 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів», п. 2, 8 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08 лютого 1995 року № 100, ст. 12, 13, 76, 77, 82, 141, 137, 258, 263-265, 268, 279 ЦПК України, суд,

у х в а л и в:

Позов ОСОБА_1 , ОСОБА_2 до Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» про визнання протиправним та скасування наказу, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, стягнення моральної шкоди задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати Наказ директора Держаної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» № 86 від 05.11.2021 року в частині відсторонення ОСОБА_1 від роботи.

Визнати протиправним та скасувати Наказ Наказ директора Держаної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» № 97 від 30.11.2021 року в частині відсторонення ОСОБА_2 від роботи.

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 08 листопада 2021 року по 21 лютого 2022 року, у розмірі 44509,45 грн. (сорок чотири тисячі п`ятсот дев`ять гривень 45 копійок).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) середній заробіток за весь період відсторонення від роботи, а саме з 01 грудня 2021 року по 28 лютого 2022 року, у розмірі 35320,22 грн. (тридцять п`ять тисяч триста двадцять гривень 22 копійки).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 10000 грн. (десять тисяч гривень 00 копійок).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) моральну шкоду у розмірі 10 000 (десять тисяч гривень 00 копійок).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 2312,20 грн. (дві тисячі триста дванадцять гривень 20 копійок).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 , адреса: АДРЕСА_1 ) судовий збір в сумі 2 312,20 грн. (дві тисячі триста дванадцять гривень 20 копійок).

Стягнути з Державної установи «Інституту геохімії навколишнього середовища Національної академії наук України» (код ЄДРПОУ 23521345, адреса: Україна, 03142, місто Київ, проспект Академіка Палладіна, будинок 34-А) на користь ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн. (дев`ять тисяч гривень 00 копійок).

Стягнути зДержавної установи«Інституту геохіміїнавколишнього середовищаНаціональної академіїнаук України»(кодЄДРПОУ 23521345,адреса:Україна,03142,місто Київ,проспект АкадемікаПалладіна,будинок 34-А)на користь ОСОБА_2 ( ІНФОРМАЦІЯ_2 ,адреса: АДРЕСА_1 ) витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 9 000,00 грн. (дев`ять тисяч гривень 00 копійок).

В іншій частині позову - відмовити.

Повний текст судового рішення буде складено протягом 10 днів з дня проголошення вступної та резолютивної частини рішення.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення до Київського апеляційного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи можуть отримати інформацію щодо даної справи в мережі Інтернет за веб-адресою сторінки на офіційному веб-порталі судової влади України - https://court.gov.ua/sud1013/ та в Єдиному державному реєстрі судових рішень за посиланням - http://reyestr.court.gov.ua.

Суддя: Я.В. Шестопалова