Постанова

від 16.05.2024 по справі 916/2555/17

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

ПІВДЕННО-ЗАХІДНИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

16 травня 2024 рокум. ОдесаСправа № 916/2555/17Південно-західний апеляційний господарський суд у складі колегії суддів:

головуючого судді: Богатиря К.В.

суддів: Аленін О.Ю., Таран С.В.

секретар судового засідання Арустамян К.А.

за участю представників сторін у справі:

Від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України Лов`як С.С.

Від Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» - Хотинський С.В.

Ілікчієва Ю.В. - особисто

Від ОСОБА_1 Димченко К.Г.

розглянувши апеляційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017, суддя суду першої інстанції Смелянець Г.Є., м. Одеса, повний текст рішення складено та підписано 26.12.2017

по справі №916/2555/17

за позовом Міністерства інфраструктури України (нова назва Міністерство розвитку громад, територій та інфраструктури України)

до відповідача Державного підприємства «Ізмаїльський морський торговельний порт»

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні позивача: Державне підприємство «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України»

треті особи, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: - Комунальне підприємство «Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентаризації»

- ОСОБА_1

- ОСОБА_2

- ОСОБА_3

- ОСОБА_4

про визнання права власності на нерухоме майно, -

ВСТАНОВИВ:

Описова частина.

Міністерство інфраструктури України звернулось до Державного підприємства «Ізмаїльський морський торговельний порт» з позовом, в якому просило Господарський суд Одеської області визнати за державою Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном - Міністерства інфраструктури України, право власності на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , інвентаризаційний номер 22/510, яке закріплене за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» на праві господарського відання.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що на підставі договору купівлі-продажу квартири від 30.12.2005 за відповідачем було зареєстровано право власності на спірне нерухоме майно та внесено відповідний запис до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, що є порушенням ст.73 ГК України, якою встановлено, що майно державних унітарних підприємств перебуває у державній власності і закріплюється за таким підприємством на праві господарського відання.

Короткий зміст оскаржуваного рішення суду першої інстанції.

Рішенням Господарського суду Одеської област від 18.12.2017 позов Міністерства інфраструктури України задоволено; визнано за державою Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном - Міністерства інфраструктури України, права власності на нерухоме майно - квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , інвентаризаційний номер 22/510, яке закріплене за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» на праві господарського відання.

Суд першої інстанції виходив з того, що спірне нерухоме майно є державним майном, яке належить державі Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном - Міністерства інфраструктури України. На підставі розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013р. №133-р спірне нерухоме майно було передане на праві господарського відання згідно з розподільчим балансом від 13.06.2013 та актом приймання-передачі майна від 13.06.2013 від відповідача до третьої особи (ДП «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії ДП «Адміністрація морських портів України»).

Суд першої інстанції вказав, що спірне нерухоме майно, яке перебуває у державній власності, закріплене за Державним підприємством «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії ДП «Адміністрація морських портів України» на праві господарського відання.

За таких обставин, приймаючи до уваги вищевикладене, господарський суд дійшов висновку про підставність, обґрунтованість та необхідність задоволення позовних вимог Міністерства інфраструктури України в повному обсязі.

Аргументи учасників справи.

Короткий зміст вимог апеляційної скарги та узагальнення її доводів.

12.01.2024 до Південно-західного апеляційного господарського суду надійшла апеляційна скарга ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17.

Апелянт зазначив, що згідно Витягу з протоколу № 1 Розширеного засідання Ради трудового колективу і профспілки ДП «Ізмаїльський морський торгівельний порт» від 23.02.06, у якому зазначається про те, що результатом цього засідання є рішення передати до комунальної власності міської Ради народних депутатів м. Ізмаїла придбане житло, а саме: квартиру АДРЕСА_2 , придбану портом для сім`ї працівника порту.

15.08.2006 Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради було прийнято рішення № 712 про клопотання перед міською радою про надання згоди на прийняття до комунальної власності міської громади квартири АДРЕСА_2 , набутою Ізмаїльським морським торгівельним портом для свого робітника (копія рішення Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради № 712 від 15.08.2006 р. про клопотання перед міською радою про надання згоди на прийняття до комунальної власності міської громади квартири АДРЕСА_2 , набутою Ізмаїльським морським торгівельним портом для свого робітника, додається).

В подальшому, Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради було прийнято рішення № 429 від 28.05.2015 про передачу у власність квартири АДРЕСА_2 шляхом приватизації ОСОБА_1 , на підставі чого виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради Одеської області видано свідоцтво про право власності від 08.06.2015 № 38

Вищевказані обставини підтверджують реєстрацію права власності на нерухоме майно, а саме: АДРЕСА_1 за ОСОБА_1 .

Апелянтка дійшла висновку, що судом першої інстанції було розглянуто справу без участі Апелянта, права та законні інтереси якої було порушено, однак Апелянтку не було залучено до участі у справі.

З огляду на дані обставини, апелянт просить скасувати рішення Господарського суду Одеської області по справі № 916/2555/17 від 18 грудня 2017 року, направити справу до суду першої інстанції для повторного розгляду або відмовити у позовних вимогах в повному обсязі.

Короткий зміст відзиву на апеляційну скаргу.

До Південно-західного апеляційного господарського суду від Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України надійшов відзив на апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17.

Позивач зазначив, що враховуючи предмет спору у справі № 916/2555/17, рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017, яким за державою Україна в особі Мінінфраструктури як органу, уповноваженого управляти державним майном, визнано право власності на квартиру, жодним чином права та інтереси апелянта порушувати не може, позаяк у справі № 916/2555/17 між органом управління майном (Мінінфраструктури) та ДП «Ізмаїльський МТП», майно якого є державною власністю і належить йому на праві господарського відання, вирішено спір щодо незаконності дій ДП «Ізмаїльський МТП» у 2014 році при проведенні реєстрації права власності на квартиру, а отже предмет спору не стосується прав та інтересів або обов`язків ОСОБА_1 .

Позивач також вказав, що апелянтом не надано доказів передачі квартири, яка є державною власністю до комунальної власності, отже квартиру до комунальної власності не передано, та вказане майно і станом на сьогодні є державним, та 13.06.2013 у встановленому законодавчо спосіб та порядку за актом приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань передано ДП «Ізмаїльський МТП» до ДП «АМПУ» у складі об`єктів передачі, чим зокрема підтверджено і те, що ДП «Ізмаїльський МТП» не вживав дій стосовно передачі квартири до комунальної власності. Таким чином, оскарження Мінінфраструктури дій ДП «Ізмаїльський МТП» щодо внесення 13.08.2014 запису ДП «Ізмаїльський МТП» про право власності (запис № 6724491) на квартиру, форма власності - державна, частка 1/1, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 30.12.2005 та рішення суду першої інстанції у справі, що наразі переглядається, не може безпосередньо зачіпати права та обов`язки апелянта.

В той же час, позивач зазначив, що законність підстави для набуття права власності апелянта на квартиру через недотримання процедури передачі квартири до комунальної власності встановлюється у справі № 500/9112/18.

Керуючись викладеним вище, позивач просить апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі № 916/2555/17 залишити без задоволення, а рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі № 916/2555/17 залишити без змін.

Рух справи у суді апеляційної інстанції.

Автоматизованою системою документообігу суду для розгляду справи №916/5151/23 було визначено колегію суддів у складі: головуючий суддя Богатир К.В., судді Поліщук Л.В., Таран С.В. що підтверджується витягом з протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 05.12.2023.

На момент надходження апеляційної скарги, матеріали справи №916/2555/17 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду не надходили.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 15.01.2024 відкладено вирішення питання про можливість відкриття апеляційного провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17 до надходження матеріалів справи на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду; доручено Господарському суду Одеської області невідкладно надіслати матеріали справи №916/2555/17 на адресу Південно-західного апеляційного господарського суду.

До Південно-західного апеляційного господарського суду надійшли матеріали справи №916/2555/17.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 31.01.2024 апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17 залишено без руху; встановлено ОСОБА_1 строк для усунення недоліків при поданні апеляційної скарги шляхом надання Південно-західному апеляційному господарському суду доказів сплати судового збору у сумі 12 539,05 грн протягом 10 днів з дня вручення цієї ухвали.

До Південно-західного апеляційного господарського суду від ОСОБА_1 надійшла заява про усунення недоліків апеляційної скарги, до якої були додані докази сплати судового збору у сумі 12 539,05 грн. Таким чином недоліки апеляційної скарги були усунуті.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 12.02.2024 поновлено ОСОБА_1 строк на апеляційне оскарження рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17; відкрито апеляційне провадження за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17; встановлено строк для подання відзиву на апеляційну скаргу, а також будь-яких заяв чи клопотань з процесуальних питань до 07.03.2024; призначено справу №916/2555/17 до розгляду на 21 березня 2024 року о 11:30.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.03.2024 залучено ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_3 ) до участі у справі №916/2555/17 у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача.

21.03.2024 у судовому засіданні було оголошено перерву до 25.04.2024 о 15:00.

Ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 09.04.2024 залучено ОСОБА_2 до участі у справі №916/2555/17 у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача; залучено ОСОБА_3 до участі у справі №916/2555/17 у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача; залучено ОСОБА_4 до участі у справі №916/2555/17 у якості третьої особи, що не заявляє самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача; запропоновано ОСОБА_2 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 надати до Південно-західного апеляційного господарського суду у строк до 22.04.2024 пояснення по суті справі №916/2555/17.

Головуючий суддя у справі ОСОБА_5 перебував у відрядженні у період з 25.04.2024 по 27.04.2024, відповідно до наказу в.о. голови суду від 16.04.2024 №76-в.

З огляду на дані обставини, ухвалою Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.04.2024 вирішено справу №916/2555/17 розглянути у розумний строк відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; призначено справу №916/2555/17 до розгляду на 16.05.2024 о 12:00; встановлено, що засідання відбудеться у приміщенні Південно-західного апеляційного господарського суду за адресою: м. Одеса, пр. Шевченка, 29, зал судових засідань № 7, 3-ій поверх; явка представників учасників справи не визнавалася обов`язковою; роз`яснено учасникам судового провадження їх право подавати до суду заяви про розгляд справ у їхній відсутності за наявними в справі матеріалами; роз`яснено учасникам судового провадження їх право брати участь у судовому засіданні в режимі відеоконференції поза межами приміщення суду у тому числі із застосуванням власних технічних засобів.

16.05.2024 у судовому засіданні прийняли участь представник Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України Лов`як С.С., представник Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» в особі Ізмаїльської філії Державного підприємства «Адміністрація морських портів України» - Хотинський С.В., ОСОБА_1 особисто та її представник ОСОБА_6 .

Представники інших учасників справи у судове засідання не з`явилися, хоча про дату, час та місце його проведення повідомлялися належним чином.

Відповідно до ч. 2, 3 ст. 120 ГПК України суд повідомляє учасників справи про дату, час і місце судового засідання чи вчинення відповідної процесуальної дії, якщо їх явка є не обов`язковою. Виклики і повідомлення здійснюються шляхом вручення ухвали в порядку, передбаченому цим Кодексом для вручення судових рішень.

Відповідно до п. 3 ч. 6 ст. 242 ГПК України днем вручення судового рішення є день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про вручення судового рішення.

Як вбачається з матеріалів справи, копія ухвали Південно-західного апеляційного господарського суду від 17.04.2024, якою призначено справу №916/2555/17 до розгляду на 16.05.2024 о 12:00, була отримана засобами поштового зв`язку Державним підприємством «Ізмаїльський морський торговельний порт» - 23.04.2024, ОСОБА_2 24.04.2024, ОСОБА_3 24.04.2024, ОСОБА_4 24.04.2024.

Явка представників сторін у судове засідання, призначене на 16.05.2024, не визнавалась апеляційним господарським судом обов`язковою, про наявність у сторін доказів, які відсутні у матеріалах справи та без дослідження яких неможливо розглянути апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17, до суду не повідомлялося.

Таким чином, колегія суддів вважає, що в даному судовому засіданні повинен відбутися розгляд апеляційної скарги ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17 по суті, не дивлячись на відсутність представників окремих учасників справи, повідомлених про судове засідання належним чином. Відсутність зазначених представників у даному випадку не повинно заважати здійсненню правосуддя.

Фактичні обставини, встановлені судом.

Відповідно до Статуту Державного підприємства «Ізмаїльський морський торговельний порт» в редакції від 19.06.2013, відповідач є державним транспортним підприємством, що засноване на державній власності, підпорядковане та входить до сфери управління Міністерства транспорту України (нині - Міністерство інфраструктури України).

У п.4.2. Статуту ДП «Ізмаїльський морський торговельний порт» встановлено, що майно Підприємства є державною власністю і належить йому на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Підприємство володіє, користується та розпоряджається зазначеним майном на свій розсуд за погодженням з Органом управління майном, вчиняючи щодо нього будь-які дії, які не суперечать діючому законодавству та цьому Статуту.

26.12.2005 КП «Ізмаїльське міжміське бюро технічної інвентаризації» виготовлений технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_2 .

30.12.2005 між ОСОБА_7 , ОСОБА_8 , ОСОБА_9 (Продавці) та Державним підприємством «Ізмаїльський морський торговельний порт» (Покупець, відповідач) укладений договір купівлі-продажу, згідно з яким Продавці продали і зобов`язались передати, а Покупець купив і зобов`язався прийняти майно у власність і сплатити за нього обговорену грошову суму. Квартира, що відчужується за цим договором розташована в АДРЕСА_1 .

На підставі договору купівлі-продажу від 30.12.2005 за Державним підприємством «Ізмаїльський морський торговельний порт» зареєстровано на праві державної власності (частка 1/1) квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , про що свідчить наявний в матеріалах справи витяг про реєстрацію права власності на нерухоме майно від 26.01.2006р. №9677716.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 21.03.2011 №265-р «Питання управління Міністерством інфраструктури об`єктами державної власності» затверджено: підприємства, установи та організації, що належать до сфери управління Міністерства інфраструктури, згідно з додатком 1; відкриті акціонерні товариства, функції з управління корпоративними правами щодо яких здійснює Міністерство інфраструктури, згідно з додатком 2; державні підприємства, установи та організації, що передаються до сфери управління Міністерства інфраструктури, згідно з додатком 3.

Додатком 1 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 21.03.2011 №265-р до переліку підприємств, установ та організацій, що належать до сфери управління Міністерства інфраструктури, включено Державне підприємство «Ізмаїльський морський торговельний порт» (м. Ізмаїл, вул. Портова, 7, код ЄДРПОУ 01125815).

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 04.03.2013 №133-р «Про погодження пропозиції щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту» погоджено з пропозицією Міністерства інфраструктури щодо: реорганізації державних підприємств морського транспорту за переліком згідно з додатком шляхом виділу стратегічних об`єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов`язків стосовно них відповідно до розподільних балансів; утворення внаслідок виділу державного підприємства «Адміністрація морських портів України» та віднесення його до сфери управління Міністерства інфраструктури. Міністерству інфраструктури: здійснити заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту; підготувати в установленому порядку після державної реєстрації державного підприємства «Адміністрація морських портів України» пропозиції щодо: - внесення змін у додаток 1 до розпорядження Кабінету Міністрів України від 21 березня 2011 р. №265 «Питання управління Міністерством інфраструктури об`єктами державної власності»; - внесення змін у додаток 1 до Закону України "Про перелік об`єктів права державної власності, що не підлягають приватизації"; - внесення змін до переліку підприємств, які мають стратегічне значення для економіки і безпеки держави, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 23 грудня 2004 р. N 1734 (Офіційний вісник України, 2004 р., N 52, ст. 3443).

Додатком до Розпорядження Кабінету Міністрів України від 04.03.2013р. №133-р затверджений перелік державних підприємств морського транспорту, що підлягають реорганізації, до якого зокрема включено Державне підприємство «Ізмаїльський морський торговельний порт» (68600, м. Ізмаїл, вул. Портова, 7, код ЄДРПОУ 01125815).

Наказом Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013 №163 "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів" реорганізовано державні підприємства морського транспорту за переліком згідно з додатком 1 шляхом виділу стратегічних об`єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов`язків стосовно них (далі - реорганізація) відповідно до розподільчих балансів та утворено внаслідок виділу державне підприємство "Адміністрація морських портів України"; установлено, що Адміністрація морських портів України є правонаступником державних підприємств морського транспорту, зазначених у пункті 1 цього наказу, у частині майна, прав та обов`язків відповідно до розподільчих балансів.

Наказом Міністерства інфраструктури України від 10.06.2013р. №375 "Про внесення змін до наказу Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013р. №163" внесено зміни до пункту 3 наказу Міністерства інфраструктури України від 19.03.2013р. №163 "Про заходи щодо реорганізації державних підприємств морського транспорту та утворення державного підприємства "Адміністрація морських портів", доповнивши після слова "баланс" словами "та актів приймання-передачі".

13.06.2013 затверджено Розподільчий баланс Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" та Державного підприємства "Адміністрація морських портів", а також акт приймання-передачі майна, майнових прав та зобов`язань, згідно з якими ДП "Ізмаїльський морський торговельний порт" передало ДП "Адміністрація морських портів" у складі об`єктів передачі квартиру - трикімнатну по АДРЕСА_1 , інвентаризаційний номер 22/510.

13.08.2014 до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно внесений запис №6724491 про право власності Державного підприємства "Ізмаїльський морський торговельний порт" на квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , форма власності - державна, частка 1/1, підстава виникнення права власності - договір купівлі-продажу від 30.12.2005, про що свідчить наявна в матеріалах справи Інформаційна довідка з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно та Реєстру прав власності на нерухоме майно, Державного реєстру Іпотек, Єдиного реєстру заборони відчуження об`єктів нерухомого майна щодо об`єкта нерухомого майна №41492521 від 30.07.2015р.

Наказом Міністерства інфраструктури України від 25.03.2016р. №119 затверджено Статут Державного підприємства "Адміністрація морських портів" у новій редакції, згідно з яким Підприємство утворене шляхом виділу з реорганізованих державних підприємств стратегічних об`єктів портової інфраструктури, іншого майна, прав та обов`язків стосовно них відповідно до розподільчих балансів (розподільчих актів (балансів)) та є правонаступником реорганізованих державних підприємств у частині майна, прав і обов`язків відповідно до розподільчих балансів (розподільчих актів (балансів)) та актів приймання-передачі. До таких реорганізованих державних підприємств, зокрема, увійшло Державне підприємство "Ізмаїльський морський торговельний порт" (68600, м. Ізмаїл, вул. Портова, 7, код ЄДРПОУ 01125815).

Пунктом 4.2 Статуту Державного підприємства "Адміністрація морських портів" передбачено, що майно Підприємства є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання. Здійснюючи право господарського відання, Підприємство володіє, користується та розпоряджається закріпленим за ним майном відповідно до вимог, передбачених законодавством України, нормативно-правовими актами Уповноваженого органу управління та цим Статутом.

Згідно з п.4.4 Статуту Державного підприємства "Адміністрація морських портів" право господарського відання майном, закріпленим за Підприємством, виникає з дати підписання актів приймання-передачі.

Відповідно до Положення про Міністерство інфраструктури України, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України №460 від 30.06.2015р., Міністерство інфраструктури України (Мінінфраструктури) є центральним органом виконавчої влади, діяльність якого спрямовується і координується Кабінетом Міністрів України. Мінінфраструктури є головним органом у системі центральних органів виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику у сферах автомобільного, залізничного, морського та річкового транспорту, надання послуг поштового зв`язку, а також забезпечує формування та реалізацію державної політики у сфері авіаційного транспорту та використання повітряного простору України, розвитку, будівництва, реконструкції та модернізації інфраструктури авіаційного, морського та річкового транспорту, дорожнього господарства, навігаційно-гідрографічного забезпечення судноплавства, торговельного мореплавства, з питань безпеки на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті, а також державного нагляду (контролю) за безпекою на автомобільному транспорті загального користування, міському електричному, залізничному, морському та річковому транспорті (крім сфери безпеки мореплавства суден флоту рибного господарства).

Згідно з п.п.63 п.4 Положення Мінінфраструктури відповідно до покладених на нього завдань здійснює відповідно до законодавства функції з управління об`єктами державної власності.

В матеріалах справи також наявні:

- інвентаризаційна картка №22 обліку основних засобів щодо квартири трикімнатної по АДРЕСА_1 ;

- довідка Ізмаїльської філії ДП "Адміністрація морських портів України" від 21.08.2017 №1334/02/10-17, відповідно до якої на балансі ІФ ДП "АМПУ" обліковується основний засіб "Квартира АДРЕСА_4 ", інв. №22/510, залишкова вартість на 01.08.2017 557 291,91 грн.

В той же час, з наданих апелянткою доказів вбачається наступне.

Згідно Витягу з протоколу № 1 Розширеного засідання Ради трудового колективу і профспілки ДП «Ізмаїльський морський торгівельний порт» від 23.02.06, на даному засіданні було прийнято рішення передати до комунальної власності міської Ради народних депутатів м. Ізмаїла придбане житло, а саме: квартиру АДРЕСА_2 придбану портом для сім`ї працівника порту ОСОБА_10 .

Згідно архівної виписки № Л-30 від 18.02.2015 щодо рішення Виконавчого комітету Ізмаїльської міської ради № 306 від 22.03.2006 про затвердження протоколу № 2 засідання житлової комісії від 27.02.2006 підтверджується те, що було вирішено надати ОСОБА_11 3-х кімнатну кв. АДРЕСА_2 , житловою площею 40,60 м.кв., на склад сім`ї 4 людини, загальна черга № 2.

Згідно вищезазначеного рішення Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради № 306 від 22.03.2006 було видано ордер № 7 від 12.04.2006 на житлове приміщення гр. ОСОБА_11 АДРЕСА_5 . Склад сім`ї ОСОБА_11 , ОСОБА_4 , ОСОБА_3 та ОСОБА_12

06.06.2006 за вих. № 222 ДП «Ізмаїлький морський торговельний порт» на адресу міського голови ОСОБА_13 було направлено лист щодо прохання розгляду на сесії міської ради питання щодо прийняття в комунальну власність міста квартиру, розташовану за адресою: АДРЕСА_1 , набуту портом для сім`ї свого робітника ОСОБА_14

15.08.2006 Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради було прийнято рішення № 712 про клопотання перед міською радою про надання згоди на прийняття до комунальної власності міської громади квартири АДРЕСА_2 , набутою Ізмаїльським морським торгівельним портом для свого робітника.

29.08.2006 Ізмаїльською міською радою було прийнято рішення № 151-v про надання згоди на прийняття до комунальної власності міської громади квартири АДРЕСА_2 , набутою Ізмаїльським морським торгівельним портом для свого робітника.

Як зазначає апелянт, Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради було прийнято рішення № 429 від 28.05.2015 про передачу у власність квартири АДРЕСА_2 . На підставі вищевказаного рішення Виконавчим комітетом Ізмаїльської міської ради було видано свідоцтво про право власності на нерухоме майно № 38 від 08.06.2015.

Як вбачається з матеріалів справи, на підставі вищевказаного свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 38 від 08.06.2015. було видано технічний паспорт на квартиру АДРЕСА_2 від 08.05.2015.

Відповідно до витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно, 28.08.2017 речове право Державного підприємства «Ізмаїльський морський торговельний порт» на квартиру АДРЕСА_2 було припинено на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 38 від 08.06.2015.

В той же час, 28.08.2017 ОСОБА_11 , ОСОБА_2 , ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_4 набули право спільної сумісної власності на 8/10 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право власності на нерухоме майно № 38 від 08.06.2015.

ОСОБА_3 24.04.2021 набув право власності на 1/10 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №674 від 24.04.2021.

Крім того, ОСОБА_1 24.04.2021 набула права власності на 1/10 квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_1 на підставі свідоцтва про право на спадщину №674 від 24.04.2021.

Таким чином, державна реєстрація припинення права власності відповідача на спірне майно відбулася 28.08.2017, тобто до звернення з позовною заявою у даній справі.

Мотивувальна частина.

Відповідно до ч. 1 ст. 269 ГПК України, суд апеляційної інстанції переглядає справу за наявними у ній і додатково поданими доказами та перевіряє законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів та вимог апеляційної скарги. Частиною 2 ст. 269 ГПК України передбачено, що суд апеляційної інстанції досліджує докази, що стосуються фактів, на які учасники справи посилаються в апеляційній скарзі та (або) відзиві на неї.

Розглянувши матеріали господарської справи, доводи та вимоги апеляційної скарги, перевіривши правильність застосування судом першої інстанції норм матеріального та процесуального права, колегія суддів вважає, що апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції підлягає скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позову, виходячи з таких підстав.

Відповідно до статті 15 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно із частиною першою статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Статтею 4 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

В силу частини першої статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Реалізуючи визначене право на судовий захист, звертаючись до суду, особа вказує в позові власне суб`єктивне уявлення про порушене право чи охоронюваний інтерес та спосіб його захисту.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Оцінюючи належність обраного позивачем способу захисту та обґрунтовуючи відповідний висновок, необхідно виходити із його ефективності, а це означає, що вимога на захист цивільного права має відповідати змісту порушеного права та характеру правопорушення, забезпечувати поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення гарантувати особі можливість отримання нею відповідного відшкодування.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19), а право чи інтерес мають бути захищені судом у належний спосіб, який є ефективним (пункт 57 постанови від 05.06.2018 у справі №338/180/17), відтак суд повинен відмовляти у задоволенні позовної вимоги, яка не відповідає ефективному способу захисту права чи інтересу.

Згідно зі статтею 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право на доступ до правосуддя, а статтею 13 Конвенції (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний спосіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження. При цьому під ефективним способом слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави - учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, Європейський суд вказав на те, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

У справі "Белеш та інші проти Чеської Республіки" Європейський суд з прав людини зауважив, що право на справедливий судовий розгляд, що гарантується статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, має здійснюватися відповідно до норм закону, що передбачають наявність у сторін судового розгляду ефективного судового захисту з метою захисту їх цивільних прав та обов`язків.

Згідно з рішенням Європейського суду з прав людини від 04.12.1995 у справі "Белле проти Франції" для того, щоб право на доступ до суду було ефективним, особа повинна мати чітку фактичну можливість оскаржити діяння, що становить втручання у її права.

Таким чином, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

У рішенні від 31.07.2003 у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає не лише запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права, оскільки обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Неналежність або неефективність обраного позивачем способу захисту права є підставою для прийняття судового рішення про відмову в позові.

Враховуючи вищевикладене, господарський суд повинен встановити на що саме спрямований позов та вирішити питання про наявність чи відсутність підстав для правового захисту в обраний позивачем спосіб.

Дослідивши підстави позову у даній справі, мету та спрямованість останнього через призму доводів Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України, колегія суддів дійшла висновку про те, що позивач, вважаючи спірне нерухоме майно державним майном, яке належить державі Україна в особі органу, уповноваженого управляти державним майном а саме позивачу, прагне захистити це право власності, оскільки останнє безпідставно було зареєстровано за відповідачем.

В той же час, як було встановлено вище, на момент звернення з позовом, спірне майно вже вибуло з державної власності та було зареєстровано за фізичними особами, які залучені до розгляду даної справи у якості третіх осіб.

Відповідно до статті 41 Конституції України кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Громадяни для задоволення своїх потреб можуть користуватися об`єктами права державної та комунальної власності відповідно до закону. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Згідно з приписами статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

В силу статті 319 Цивільного кодексу України власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону.

Статтею 321 Цивільного кодексу України визначено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

При цьому приписи статті 387 ЦК України передбачають, що власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

У пункті 7.18 постанови Великої Палати Верховного Суду від 23.05.2018 р. у справі № 910/73/17 (провадження № 12-67гс18) зазначено, що державною реєстрацією речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень є офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно (пункт 1 частини 1 статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень).

Отже, законодавець, встановлюючи презумпцію правильності зареєстрованих відомостей з реєстру для третіх осіб, визначив, що до інших правових наслідків, окрім офіційного визнання і підтвердження державою відповідних юридичних фактів, застосування норм Закону Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень не призводить.

Таким чином, за змістом статті 2 Закону України Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень державна реєстрація прав не є підставою для набуття права власності, а є лише засвідченням державою вже набутого особою права власності, що унеможливлює ототожнення факту набуття права власності з фактом його державної реєстрації. При дослідженні судом обставин існування в особи права власності, необхідним є перш за все встановлення підстави, на якій особа набула таке право, оскільки сама по собі державна реєстрація прав не є підставою для виникнення права власності, такої підстави закон не передбачає. Подібний висновок викладений в постанові Великої Палати Верховного Суду від 12.03.2019 р. у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18), а також у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 27.02.2018 р. у справі № 925/1121/17, від 17.04.2019 р. у справі № 916/675/15.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23.11.2021 р. у справі 359/3373/16-ц звертає увагу, що володіння як фактичний стан слід відрізняти від права володіння. Зокрема, права володіння, користування та розпоряджання майном належать власнику майна (частина 1 статті 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні. Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Близькі за змістом висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 р. у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256 цс 18, пункти 95, 96), від 30.06.2020 р. у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12-158гс19, пункт 10.29).

Отже, внесення державним реєстратором до реєстру запису про право власності є офіційним підтвердженням існування юридичного факту права власності відповідно до підстав, передбачених положеннями чинного законодавства, але такий факт не створюється реєстраційною дією реєстратора.

До регламентованих ЦК України способів захисту права власності належать: визнання права власності (стаття 392); витребування майна із чужого незаконного володіння (статті 387, 388); усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391); заборона вчинення дій, які порушують право власності, або вчинення певних дій для запобігання такому порушенню (стаття 386); визнання незаконним правового акта, що порушує права власника (стаття 393); зобов`язання повернути потерпілому безпідставно набуте майно (статті 1212, 1213) та ін.

Обраний заявником спосіб захисту має гарантувати практичну та ефективну можливість захисту порушеного права.

Вирішуючи спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до господарського суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права.

Статтею 392 ЦК визначено, що власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Отже, передумовами та матеріальними підставами для захисту права власності у судовому порядку є наявність підтвердженого належними доказами як права власності на майно, яке оспорюється або не визнається іншою особою, так і порушення (невизнання або оспорювання) цього права на спірне майно (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18).

Позов про визнання права власності у порядку статті 392 ЦК пред`являється на захист існуючого, наявного права, що виникло у позивача за передбачених законодавством підстав і підтверджується належними та допустимими доказами. Об`єктом цього позову є усунення невизначеності відносин права власності позивача щодо індивідуально визначеного майна. Підставою для звернення до суду з позовом про визнання права власності є оспорення або невизнання існуючого права, а не намір набути таке право за рішенням суду. Позивач у позові про визнання права власності - особа, яка вже є власником, а відповідачем - будь-яка особа, яка має сумнів у належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності власника, або така особа, що має до майна власний інтерес. Оскільки набуття права власності - це певний юридичний механізм, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на окремі об`єкти, у вирішенні спорів про право власності установленню підлягає з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, визначеному статтею 392 ЦК.

Таким чином, за змістом статті 392 ЦК особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності: 1) якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами (за умови, що позивач не перебуває з цими особами у зобов`язальних відносинах, оскільки права осіб, які перебувають у зобов`язальних відносинах, повинні захищатися за допомогою відповідних норм інституту зобов`язального права); 2) у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. При цьому у спорах про визнання права власності позивач повинен довести такі факти: наявність спірного майна, тобто його фактичне існування; обставини, що свідчать про набуття позивачем права власності на спірне майно, тобто створення майна позивачем або набуття ним майна на підставі договору тощо; володіння позивача спірним майном (подібна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 908/236/18).

У даному випадку, виходячи з того, що спірне майно не було зареєстровано за позивачем, то відповідно до вищенаведеної судової практики, таке майно не було у володінні позивача, що в свою чергу свідчить про відсутність однієї зі складових умов для звернення до суду з позовом про визнання права власності.

Велика Палата Верховного Суду вже робила висновок щодо схожих правовідносин, що набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою такого позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою (постанови Великої Палати Верховного Суду від 7 листопада 2018 року у справі № 488/5027/14-ц (пункти 95, 98, 121, 123), від 7 листопада 2018 року у справі № 488/6211/14-ц (пункт 84), від 14 листопада 2018 року у справі № 183/1617/16 (пункти 114-116, 142-144), від 28 листопада 2018 року у справі № 504/2864/13-ц (пункт 67), від 12 лютого 2020 року у справі № П/811/1640/17 (пункт 42), від 19 травня 2020 року у справі № 916/1608/18 (пункт 80), від 30 червня 2020 року у справі № 19/028-10/13 (пункт 10.29), від 16 лютого 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 22 червня 2021 року у справі № 200/606/18 (пункти 63, 74), від 16 вересня 2021 року у справі № 910/2861/18 (пункт 100), від 23 листопада 2021 року у справі № 359/3373/16-ц (пункт 146), від 14 грудня 2021 року у справі № 344/16879/15-ц, від 6 липня 2022 року у справі № 914/2618/16 (пункт 37), від 14 грудня 2022 року у справі № 477/2330/18 (пункт 57), від 18 січня 2023 року у справі № 488/2807/17 (пункт 94)).

Захист порушених прав особи, що вважає себе власником майна, можливий шляхом пред`явлення віндикаційного позову до останнього набувача цього майна з підстав, передбачених статтями 387 та 388 Цивільного кодексу України.

Задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, відповідає речово-правовому характеру віндикаційного позову та призводить до ефективного захисту прав власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 та 388 Цивільного кодексу України, є неефективними.

Саме такий правовий висновок Верховного Суду викладено в постанові від 18.02.2021 у справі №918/655/20, в межах якої розглядався позов об`єднання співвласників багатоквартирного будинку про захист права спільної сумісної власності співвласників квартир та нежитлових приміщень на допоміжні приміщення.

Власник з дотриманням вимог статей 387 та 388 Цивільного кодексу України може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача.

Віндикаційний позов це вимога про витребування власником свого майна з чужого незаконного володіння. Тобто позов неволодіючого власника до володіючого невласника. Віндикаційний позов заявляється власником при порушенні його правомочності володіння, тобто тоді, коли майно вибуло з володіння власника: (а) фізично - фізичне вибуття майна з володіння власника має місце у випадку, коли воно в нього викрадене, загублене ним тощо; (б) "юридично" юридичне вибуття майна з володіння має місце, коли воно хоч і залишається у власника, але право на нього зареєстровано за іншим суб`єктом.

При цьому для витребування майна оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, визнання права власності на спірне майно не є ефективним способом захисту прав. При цьому позивач у межах розгляду справи про витребування майна з чужого володіння вправі посилатися, зокрема, на незаконність рішення органу державної влади чи місцевого самоврядування, без заявлення вимоги про визнання його недійсним; таке рішення за умови його невідповідності закону не тягне правових наслідків, на які воно спрямоване.

Подібні за змістом правові висновки сформульовані у постановах Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2020 у справі №19/028-10/13, від 14.11.2018 у справі №183/1617/16, від 21.08.2019 у справі №911/3681/17, від 01.10.2019 і 15.10.2019 у справах №911/2034/16 та №911/3749/17, від 19.11.2019 у справі №911/3680/17.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту є віндикаційний позов, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Натомість вимоги про скасування рішень, записів про державну реєстрацію права власності на це майно за незаконним володільцем не є необхідним для ефективного відновлення його права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 09.11.2021 у справі №466/8649/16-ц).

У даному випадку, звертаючись з позовом про визнання права власності міністерством було обрано неналежний спосіб захисту, оскільки позивач був позбавлений фактичного володіння спірним майном та єдиним ефективним способом захистом права власника спірного майна є звернення з позовом до фактичного володільця про витребування майна з чужого незаконного володіння.

Натомість слід звернути увагу на те, що до віндикаційних позовних вимог застосовується позовна давність на загальних підставах.

Враховуючи вказане вище, колегія суддів дійшла висновку про наявність правових підстав для відмови у задоволенні позову з підстав неправильності та неефективності обраного позивачем способу захисту.

При цьому, беручи до уваги те, що позовні вимоги у даній справі не відповідають належним та ефективним способам захисту, останні, відповідно, не підлягають і розгляду по суті, адже обрання позивачем неналежного способу захисту вже є самостійною та достатньою підставою для відмови у позові.

Даний висновок Південно-західного апеляційного господарського суду повністю узгоджується з правовою позицією Верховного Суду, викладеною в постановах від 03.12.2020 у справі №5017/1221/2012 та від 18.05.2022 у справі №914/1191/20.

За таких обставин, беручи до уваги неналежність та неефективність обраного позивачем способу захисту, оцінка доводам сторін, які стосуються суті позовних вимог, апеляційним господарським судом не надається.

Висновки суду апеляційної інстанції.

Відповідно до ч. 1 ст. 277 ГПК України підставами для скасування судового рішення повністю або частково та ухвалення нового рішення у відповідній частині або зміни судового рішення є:

1) нез`ясування обставин, що мають значення для справи;

2) недоведеність обставин, що мають значення для справи, які суд першої інстанції визнав встановленими;

3) невідповідність висновків, викладених у рішенні суду першої інстанції, встановленим обставинам справи;

4) порушення норм процесуального права або неправильне застосування норм матеріального права.

У даному випадку, судом першої інстанції було неправильно застосовано норми матеріального права та порушено норми процесуального права, у зв`язку з чим, апеляційна скарга підлягає задоволенню, а рішення суду першої інстанції скасуванню з прийняттям нового рішення про відмову у задоволенні позовних вимог.

Відповідно до ч. 1 ст. 129 ГПК України судовий збір покладається: 1) у спорах, що виникають при укладанні, зміні та розірванні договорів, - на сторону, яка безпідставно ухиляється від прийняття пропозицій іншої сторони, або на обидві сторони, якщо судом відхилено частину пропозицій кожної із сторін; 2) у спорах, що виникають при виконанні договорів та з інших підстав, - на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

З огляду на положення ст. 129 ГПК України витрати зі сплати судового збору за подання позовної заяви та за подання апеляційної скарги покладаються на позивача.

Керуючись статтями 269-271, 277, 281-284 Господарського процесуального кодексу України, Південно-західний апеляційний господарський суд, -

ПОСТАНОВИВ:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17 задовольнити.

Рішення Господарського суду Одеської області від 18.12.2017 по справі №916/2555/17 скасувати.

Прийняти нове рішення.

У задоволенні позову відмовити.

Стягнути з Міністерства розвитку громад, територій та інфраструктури України (Код ЄДРПОУ 37472062, 01135, м. Київ, просп. Перемоги, буд. 14) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 , АДРЕСА_6 ) витрати по сплаті судового збору за подачу апеляційної скарги у сумі 12 539,05 грн.

Зобов`язати Господарський суд Одеської області видати наказ з дотриманням Закону України «Про виконавче провадження» щодо вимог до виконавчого документу.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття і може бути оскаржена у касаційному порядку до Верховного Суду у випадках і строки, передбачені ст.ст. 287, 288 ГПК України.

Повний текст постанови складено та підписано 21.05.2024.

Головуючий К.В. Богатир

Судді: О.Ю. Аленін

С.В. Таран