Постанова

від 14.05.2024 по справі 904/1189/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

14 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 904/1189/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Волковицька Н. О., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Гибала В. О.,

та представників:

позивача - Сова Ю.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача - 1 - Трофименка Ю.В. (в режимі відеоконференції),

відповідача - 2 - не з`явився,

третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог

щодо предмета спору, на стороні позивача - не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції касаційну скаргу Криворізької міської ради

на постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024

та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.03.2023

у справі № 904/1189/22

за позовом Криворізької міської ради

до: 1) Товариства з обмеженою відповідальністю "Форс",

2) Фізичної особи-підприємця Донскової Алли Гаврилівни

за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні позивача - державного реєстратора виконавчого комітету Криворізької міської ради Поліщук Світлани Володимирівни

про скасування державної реєстрації права власності та зобов`язання вчинити певні дії

В С Т А Н О В И В:

Криворізька міська рада (далі - рада, позивач) звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом, в якому просила:

- визнати недійсним технічний паспорт на громадський будинок з господарськими (допоміжними) будівлями та спорудами, виданий 18.05.2020 на замовлення Товариства з обмеженою відповідальністю "Форс" (далі - ТОВ "Форс", відповідач-1) Фізичною особою-підприємцем Донсковою А.Г., інвентаризаційна справа 019-20 (далі - технічний паспорт);

- припинити право власності та скасувати державну реєстрацію права власності за ТОВ "Форс" на об`єкт нерухомого майна з реєстраційним номером 2128316412110 автостоянку, розташовану за адресою: Дніпропетровська обл., м. Кривий Ріг, вул. Лісового, буд. 46, внесений до Державного реєстру прав на підставі рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень державного реєстратора виконавчого комітету Криворізької міської ради Поліщук Світлани Володимирівни від 21.07.2020 № 53236155;

- зобов`язати ТОВ "Форс" усунути перешкоди у користуванні земельною ділянкою площею 0,5978 га, розташовану за адресою: мікрорайон Східний-3, Довгинцівський р-н. м. Кривий Ріг (кадастровий номер 1211000000:03:001:0002), шляхом демонтажу за власний рахунок розміщених на ній пропускного пункту загальною площею 29, 4 кв. м та інших споруд та парканів та привести земельну ділянку у придатний для використання стан.

Обґрунтовує позов тим, що державна реєстрація права власності за відповідачем-1 на автостоянку, розташовану за адресою: м. Кривий Ріг, вул. Лісового, 46, яка складається з пропускного пункту літ. А загальною площею 29,4 кв. м, вбиральні літ. Б, навісу літ. В, огорожі № 1, воріт № 2, вимощення І, здійснена з порушенням норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.12.2015 № 1127 (далі - Порядок від 25.12.2015 № 1127) та за відсутності необхідних документів. Вказує на невідповідність технічного паспорту вимогам наказу Державного комітету будівництва, архітектури та житлової політики України № 127, яким затверджено Інструкцію про порядок проведення технічної інвентаризації об`єктів нерухомого майна та, що у державного реєстратора не було підстав проводити відповідну державну реєстрацію на підставі документа, який не відповідає вимогам закону.

Рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07.03.2023 (суддя - Назаренко Н.Г.), залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024 (головуючий суддя - Дармін М. О., судді - Верхогляд Т. А., Чус О. В.), у задоволенні позову відмовлено.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що рішенням виконавчого комітету Криворізької міської ради народних депутатів Дніпропетровської обл. від 13.11.1996 № 529 розглянуто проект відведення земельної ділянки та надано її в користування ТОВ "Форс" площею 0,6 га на три роки під будівництво платної автостоянки в мікрорайоні "Східний 2-3".

За актом від 21.04.1997 № 1 робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом будівлі тимчасової автостоянки, мікрорайон "Східний 2-3" на 100-150 місць від 21.04.1997 прийнято в експлуатацію відповідну автостоянку.

На підставі реєстраційного посвідчення Криворізького бюро технічної інвентаризації автостоянка за адресою: м. Кривий Ріг, Довгинцівський р-н., вул. Лісового зареєстрована за ТОВ "Форс" на праві власності та зроблено запис в реєстровій книзі № 5 "Н", сторінка № 181, запис від 01.04.1998 № 1681.

З витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності від 21.07.2020 вбачається, що 09.07.2020 відповідач-1 звернувся до державного реєстратора із заявою про проведення державної реєстрації речових прав на нерухоме майно, до якої долучив відповідні документи, яка була здійснена 21.07.2020 шляхом прийняття відповідного рішення про державну реєстрацію прав та їх обтяжень (з відкриттям розділу), індексний номер 53236155 від 21.07.2020, 18:57:42, Поліщук С.В., виконавчий комітет Криворізької міської ради Дніпропетровської обл.

Суди встановили, що позивач до суду надав такі документи: копії реєстраційного посвідчення про реєстрацію за ТОВ "Форс" права власності від 01.04.1998; рішення виконавчого комітету Криворізької міської ради народних депутатів від 13.11.1996 № 529 (далі - рішення виконавчого комітету від 13.11.1996 № 529); акта від 21.04.1997 № 1 робочої комісії про прийняття в експлуатацію закінчених будівництвом будівлі тимчасової автостоянки, мікрорайон "Східний 2-3" на 100-150 місць (далі - акта від 21.04.1997 № 1), а також те, що в матеріалах справи міститься довідка Комунального підприємства Дніпропетровської обласної ради "Криворізьке бюро технічної інвентаризації" від 10.01.2018 № 36813-ю, якою підтверджується, що така реєстрація за відповідачем-1 була здійснена на підставі відповідних правовстановлюючих документів та з моменту її проведення не вносилися жодні зміни до зареєстрованих прав власності на нерухоме майно.

Відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій виходили з того, що вимога позивача про визнання недійсним технічного паспорту не є належним та ефективним способом захисту прав позивача у цьому випадку, а тому не підлягає задоволенню. Встановили, що наявними у матеріалах справи документами спростовуються доводи позивача, що відповідач-1 не мав права на об`єкти нерухомого майна і розміщення їх було здійснено самочинно; державний реєстратор здійснив державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно за ТОВ "Форс" з дотриманням вимог законодавства; дійшли висновку про суперечливу поведінку позивача та виходили з непорушності права власності відповідач-1 у цьому випадку.

Не погоджуючись із постановою Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024 та рішенням Господарського суду Дніпропетровської області від 07.03.2023 у справі № 904/1189/22, Криворізька міська рада звернулася із касаційною скаргою на вказані судові акти до Верховного Суду, в якій просить їх скасувати та позов задовольнити.

У касаційній скарзі скаржник мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на неврахування судами попередніх інстанцій висновку Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, викладеного у постановах від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17, від 25.02.2021 у справі № 679/219/20, від 12.04.2021 у справі № 400/1832/20, від 18.03.2021 у справі № 911/3142/19, від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18, від 23.06.2020 у справі № 680/214/16, від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13, від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17, від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17.

Стверджує і про відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах через необхідність захисту прав та законних інтересів ради (п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України), а також мотивує касаційну скаргу п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме тим, що судами не було належним чином досліджено наявні у матеріалах справи документи.

Посилається у касаційній скарзі на неврахування судами таких обставин: спірне майно не є об`єктом нерухомого майна, речові права на які підлягають державній реєстрації в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно; державна реєстрація права власності за ТОВ "Форс" проведена з недотриманням норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Порядку від 25.12.2015 № 1127, порушує права та законні інтереси територіальної громади як власника та розпорядника відповідної земельної ділянки; на момент проведення оскаржуваної державної реєстрації у ТОВ "Форс" були відсутні документи, які підтверджують право користування земельною ділянкою з кадастровим номером 1211000000:03:001:0002; повернення земельної ділянки після припинення договору оренди землі презюмується та не може бути поставлено в залежність від будь-яких обставин.

Вважає, що суд апеляційної інстанції порушив норми процесуального права, не врахував доводів скаржника про неналежність його повідомлення про слухання справи у суді першої інстанції; що судове засідання було проведено без судових дебатів та надання позивачеві права на заключне слово у розгляді справи.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 10.04.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою Криворізької міської ради на вказані судові рішення з підстав, передбачених п. п. 1, 3, 4 ч. 2 ст. 287, ч. 3 ст. 310 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 03.05.2024.

У відзиві на касаційну скаргу відповідач-1 просить відмовити у задоволенні касаційної скарги, а оскаржувані судові рішення, які є ухваленими відповідно до норм ст. 236 ГПК України, залишити в силі.

Від державного реєстратора відділу реєстрації речових прав на нерухоме майно управління з питань реєстрації виконавчого комітету Криворізької міської ради до Верховного Суду надійшов відзив, в якому останній просив врахувати його при розгляді цієї справи та здійснювати розгляд цієї справи у Верховному Суді за його відсутності.

Переглянувши в касаційному порядку оскаржувані судові рішення, колегія суддів Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду дійшла висновку про відсутність підстав для задоволення касаційної скарги, з огляду на таке.

Відповідно до ст. ст. 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Аналогічні положення містяться і у ч. 2 ст. 20 ГК України.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту. Під способом захисту цивільного права чи інтересу розуміють визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (аналогічний висновок викладено у п. 67 постанови Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19). Інакше кажучи, це дії, спрямовані на попередження порушення або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (подібний висновок викладений у п. 14 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц).

Способи захисту цивільних прав та інтересів визначені у ст. 16 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від виду та змісту правовідносин, які виникли між сторонами, від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц, від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц, від 16.06.2020 у справі № 145/2047/16-ц, на які посилається скаржник у касаційній скарзі).

Розглядаючи справу, суд має з`ясувати: 1) з яких саме правовідносин сторін виник спір; 2) чи передбачений обраний позивачем спосіб захисту законом або договором; 3) чи передбачений законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача; 4) чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах. Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню (подібний висновок викладений у п. п. 6.6, 6.7 постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19).

Отже, відповідно до норм ст. 16 ЦК України, звертаючись до суду, позивач на власний розсуд обирає спосіб захисту. Обрання ж ним неналежного та неефективного способу захисту своїх прав є самостійною підставою для відмови у позові (узгоджується із постановою Верховного Суду від 16.04.2024 у справі № 914/2736/21).

Переглядаючи судові рішення у справі № 752/9104/18, Верховний Суд зазначив про те, що технічний паспорт - це документ, що складається на основі матеріалів технічної інвентаризації об`єкта нерухомого майна, містить основні відомості про нього (місцезнаходження (адреса), склад, технічні характеристики, план та опис об`єкта, ім`я/найменування власника/замовника, відомості щодо права власності на об`єкт нерухомого майна, відомості щодо суб`єкта господарювання, який виготовив технічний паспорт тощо) та видається замовнику. При цьому, сформулював висновок про те, що технічний паспорт не є правовстановлюючим документом на будинок, а лише констатує його наявність із зазначенням адреси, плану та технічних характеристик, а тому не може бути визнаний недійсним; скасування технічного паспорта також не передбачено нормами законодавства.

Суд першої інстанції, з яким погодився апеляційний господарський суд, врахувавши відповідно до норм ч. 4 ст. 236 ГПК України висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.02.2022 у справі № 752/9104/18 в тій частині, в якій вони є подібними зі спірними правовідносинами, дійшов підставного висновку про те, що заявлена у цій справі № 904/1189/22 позовна вимога про визнання недійсним технічного паспорту не призведе до відновлення прав позивача, які він вважає порушеними, не є належним та ефективним способом захисту прав останнього. З урахуванням вище викладеного, суди попередніх інстанцій правильно відмовили у задоволенні позовної вимоги про визнання недійсним технічного паспорта. Верховний Суд вважає, що такий висновок судів попередніх інстанцій не суперечить висновкам Верховного Суду, на які посилається скаржник у касаційній скарзі щодо обрання ефективного та належного способу захисту, а зроблений із їх урахуванням.

Щодо решти заявлених вимог, то Верховний Суд зазначає таке.

Статтею 19 Конституції України встановлено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та Законами України.

Закон України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" (у відповідній редакції) регулює відносини, що виникають у сфері державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, і спрямований на забезпечення визнання та захисту державою таких прав.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 2 цього Закону державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (державна реєстрація) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

За ст. 3 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" загальними засадами державної реєстрації прав є: гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження; обов`язковість державної реєстрації прав у Державному реєстрі прав; одночасність вчинення нотаріальної дії з нерухомим майном, об`єктом незавершеного будівництва та державної реєстрації прав; публічність державної реєстрації прав; внесення відомостей до Державного реєстру прав виключно на підставах та в порядку, визначених цим Законом; відкритість та доступність відомостей Державного реєстру прав.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, виникають з моменту такої реєстрації.

Речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Будь-які дії особи, спрямовані на набуття, зміну або припинення речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень, що підлягають державній реєстрації відповідно до цього Закону, можуть вчинятися, якщо речові права на таке майно зареєстровані згідно із вимогами цього Закону, крім випадків, коли речові права на нерухоме майно, що виникли до 01.01.2013, визнаються дійсними згідно з ч. 3 цієї статті, у випадках, визначених ст. 28 цього Закону, та в інших випадках, визначених законом.

Стаття 22 Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень" визначає вимоги до документів, що подаються для державної реєстрації прав. Так, за ч. 1 ст. 22 цього Закону документи, що подаються для державної реєстрації прав, повинні відповідати вимогам, встановленим цим Законом та іншими нормативно-правовими актами.

Проведення державної реєстрації прав здійснюється у порядку, встановленому ст. 18 цього Закону.

Зупинення розгляду заяви про державну реєстрацію прав регулює ст. 23 цього Закону.

За п. 14 постанови КМУ від 25.12.2015 № 1127 (в редакції, яка діяла на момент проведення реєстраційних дій державним реєстратором з реєстрації за ТОВ "Форс" прав на нерухоме майно у зв`язку з впорядкуванням адреси об`єкта нерухомого майна) у разі коли під час розгляду заяви встановлено наявність підстав, передбачених законом для зупинення розгляду заяви, державний реєстратор невідкладно приймає рішення щодо зупинення розгляду заяви. Якщо заявник протягом 30 робочих днів з моменту отримання рішення щодо зупинення розгляду заяви виконав вимоги державного реєстратора, зазначені у відповідному рішенні, а також у разі коли державним реєстратором протягом 30 робочих днів з моменту прийняття відповідного рішення на запит отримано документи та/або інформацію, необхідні для державної реєстрації прав, розгляд заяви відновлюється на підставі рішення державного реєстратора щодо відновлення розгляду заяви.

Здійснюючи аналіз норм Закону України "Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень", Велика Палата Верховного Суду у постанові від 21.12.2022 у справі № 914/2350/18 (914/608/20) зазначала, що сама по собі державна реєстрація не є окремою підставою набуття особою права власності, а є офіційним засвідченням державою набуття особою права власності.

Державна реєстрація права власності не породжує права власності, в силу державної реєстрації право власності не виникає, вона визначає лише момент, з якого право власності виникає, за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення права власності. Факт набуття права власності має передувати державній реєстрації, оскільки юридичний зміст державної реєстрації полягає у визнанні і підтвердженні державою цього факту (див. постанову Верховного Суду від 03.04.2024 у справі № 916/2938/21).

Господарські суди попередніх інстанцій на підставі наявних у матеріалах справи документів встановили те, що за відповідачем-1 до 01.01.2013 були зареєстровані речові права на нерухоме майно органом, який на час виникнення цих прав був визнаний державою як уповноважений та компетентний орган з реєстрації речових прав, та підставою реєстрації цих прав за відповідачем-1 було рішення виконавчого комітету від 13.11.1996 № 529, акт від 21.04.1997 № 1, прийняті на підставі реєстраційного посвідчення КП "Криворізьке бюро технічної інвентаризації" про реєстрацію за ТОВ "Форс" права власності від 01.04.1998; на час розгляду цієї справи позивачем не надано належних доказів про скасування або визнання недійсним правовстановлюючих документів, на підставі яких за відповідачем- 1 було здійснено реєстрацію права власності на нерухоме майно.

Отже, надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до норм ст. 86 ГПК України, господарські суди встановили, що державна реєстрація речових прав на нерухоме майно за ТОВ "Форс" була здійснена державним реєстратором на підставі відповідних правовстановлюючих документів, які були достатніми для прийняття відповідного рішення державним реєстратором, з дотриманням вимог законодавства, в тому числі і постанови КМУ від 25.12.2015 № 1127, що не спростовано скаржником у касаційній скарзі.

Верховний Суд констатує, що з урахуванням вищевикладеного, з огляду на наявні у матеріалах справи документи, суди попередніх інстанцій дійшли підставного висновку про те, що відповідачем-1 підтверджено як правомірність виникнення права власності у нього на відповідне майно, яке знаходиться на спірній земельній ділянці, так і його реєстрацію.

Велика Палата Верховного Суду вже звертала увагу на важливість принципу superficies solo cedit (збудоване на поверхні слідує за нею). Принцип єдності юридичної долі земельної ділянки та розташованої на ній будівлі або споруди, хоча безпосередньо і не закріплений у такому вигляді в законі, знаходить вияв у правилах ст. 120 ЗК України, ст. 377 ЦК України, інших положеннях законодавства (див. постанови від 04.12.2018 у справі № 910/18560/16, від 03.04.2019 у справі № 921/158/18, від 22.06.2021 у справі № 200/606/18, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).

Згідно з вказаним принципом особа, яка законно набула у власність будинок, споруду, має цивільний інтерес в оформленні права на земельну ділянку під такими будинком і спорудою після їх набуття (аналогічні висновки викладено у постановах Великої Палати Верховного Суду від 18.12.2019 у справі № 263/6022/16-ц, від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19).

Верховний Суд у постановах від 23.11.2022 у справі № 910/14139/20, від 12.07.2022 у справі № 904/4338/21, від 16.08.2022 у справі № 904/4339/21 дійшов висновку про те, що при вирішенні питання про наявність ознак самовільного зайняття земельної ділянки необхідно враховувати, що саме по собі користування земельною ділянкою без документів, що посвідчують права на неї, не є достатньою підставою для кваліфікації такого використання земельної ділянки як самовільного її зайняття. При вирішенні таких спорів необхідним є встановлення наявності у особи в силу закону права на отримання земельної ділянки у власність чи в користування.

У постанові від 14.03.2019 у справі № 902/341/17 Верховний Суд сформулював висновок про те, що закінчення строку дії договору оренди земельної ділянки, на якій розташована нерухомість, не може бути підставою для обмеження права особи як власника нерухомості на користування нею; зобов`язання ФОП Воловодюка В. В. в примусовому порядку звільнити земельну ділянку шляхом демонтажу належного йому майна та передати її в натурі позивачеві є порушенням права власності відповідача, гарантованого ст. 41 Конституції України; зазначені обставини виключають можливість звільнення земельної ділянки під будівлями з підстав її самовільного зайняття; відсутність у відповідача правовстановлюючих документів на земельну ділянку не може кваліфікуватися як самовільне її зайняття, у тому числі з огляду на правомірність набуття та оформлення у встановленому законом порядку розташованого на ній майна.

"Легітимними очікуваннями" (від анг. "legitimate expectations") є розумні, небезпідставні або обґрунтовані очікування. У юридичній практиці зазначений термін також має такі альтернативні назви як правомірні, законні, розумні або виправдані сподівання.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 26.06.2014 у справі "Суханов та Ільченко проти України" зазначив, що за певних обставин "законне сподівання" на отримання "активу" також може захищатися ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року.

Легітимне очікування спрямоване на те, щоб у випадках, коли особа переконана, що досягне певного результату, якщо буде діяти відповідно до норм правової системи, забезпечить захист цих сподівань. Однак легітимні очікування не можна ототожнювати із очікуваннями, що виникають на підставі особистого сприйняття або помилкової оцінки певних обставин чи правових норм; не можуть виникати легітимні очікування, якщо існує спір щодо правильного тлумачення та застосування національного законодавства; обов`язковою умовою, за наявності якої певне сподівання (вимога) особи набуває ознак легітимного очікування є те, що таке очікування (вимога) має належне правове підґрунтя, тобто наявне достатнє джерело для відповідного очікування (вимоги (подібний висновок міститься у постанові Верховного Суду від 18.01.2023 у справі № 580/1300/22).

Враховуючи висновки Верховного Суду, а також справу № 904/105/20, встановивши те, що ТОВ "Форс" з 01.04.1998 "мирно володів" відповідним нерухомим майном, яке знаходиться на спірній земельній ділянці, та до листопада 2013 року користувався відповідною земельною ділянкою у встановленому законом порядку, господарські суди дійшли підставного висновку про те, що відповідач-1 мав "правомірні очікування" щодо подальшого користування нею, зокрема, після прийняття радою рішення № 1427 "Про продовження договорів оренди земельних ділянок", згідно з яким було продовжено укладений з ТОВ "Форс" договір оренди земельної ділянки від 07.11.2007 ще на 5 років. При цьому, Верховний Суд погоджується із висновком апеляційного господарського суду про те, що задоволення цього позову шляхом знесення належного відповідачу-1 майна без його компенсації призведе до втручання у мирне володіння майном, до порушення "справедливої рівноваги" і покладе на відповідача-1 надмірний тягар та свідчитиме про порушення ст. 1 Першого протоколу до Конвенції, що є недопустимим.

З урахуванням вищевикладеного, господарські суди підставно відмовили у задоволенні цього позову.

Верховний Суд зазначає, що скаржник, посилаючись на відсутність висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах у зв`язку з необхідністю захисту прав та законних інтересів ради фактично окреслює лише межі правовідносин, в яких, на його думку, відсутній висновок суду касаційної інстанції. Обґрунтовуючи визначену ним підставу касаційного оскарження, встановлену п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник фактично посилається лише на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах, проте не зазначає щодо якої саме конкретної норми права такий висновок відсутній. Водночас, ураховуючи принципи диспозитивності, рівності, змагальності та межі касаційного перегляду закріплені у ст. 300 ГПК України, Верховний Суд не наділений повноваженнями доповнювати касаційну скаргу міркуваннями, які скаржник не навів у її тексті, або самостійно визначати підставу касаційного оскарження або норму права щодо якої відсутній висновок, а отже, і його формувати.

Верховний Суд вважає безпідставними доводи касаційної скарги про скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на наявність підстави касаційного оскарження, передбаченої п. 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Рада також визначає підставою касаційного оскарження п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та стверджує про те, що судові рішення ухвалено без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, наведених у касаційній скарзі.

Щодо посилання скаржника на постанову від 13.11.2019 у справі № 686/22924/16-ц, то у ній Верховного Суду, розглядаючи спір, зазначив про те, що спірне приміщення прохідної, автостоянка разом із земельної ділянкою та огорожею вважається однією річчю, а тому приміщення прохідної не є окремим об`єктом нерухомого майна, на яке може виникати право власності. Тобто у цій справі Верховний Суд давав оцінку такому майну як приміщення прохідної та не висловлював висновок про можливість/неможливість внесення відомостей щодо автостоянки до відповідного реєстру, на що помилково посилається скаржник у касаційній скарзі. Фактичні обставини, за яких ухвалювалися судові рішення у справах, не є подібними.

Щодо посилання на справу № 916/1608/18, то у ній та справі, яка переглядається, різними є предмет та підстави позову. Так, у справі № 916/1608/18 об`єктом оскарження було рішення державного реєстратора про відмову у державній реєстрації прав та їх обтяжень на павільйон, тобто зовсім інша реєстраційна дія та щодо іншого майна, ніж у справі, яка переглядається. Велика Палата Верховного Суду у справі № 916/1608/18 зазначила про те, що позивач має документи, що підтверджують його право власності на павільйон, але з цих документів важко зробити однозначний висновок щодо того, чи був павільйон об`єктом нерухомості на момент його придбання і чи є існуючий павільйон тим самим майном, який був придбаний позивачем. Разом з тим, у справі, яка переглядається, судами встановлено правомірність набуття відповідачем-1 права власності на відповідне майно та його реєстрацію, а доводи скаржника про зворотнє зводяться до надання іншої оцінки Верховним Судом наявним у матеріалах справи документам, що не є компетенцією останнього з огляду на ст. 300 ГПК України.

Отже, судові рішення у справі № 916/1608/18 та справі, яка переглядається, ухвалювалися за різних фактичних обставин справи.

У постанові від 23.06.2020 у справі № 680/214/16 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що державна реєстрація права власності на нерухоме майно є одним із юридичних фактів у юридичному складі, необхідному для підтвердження права власності, а самостійного значення для виникнення права власності немає; така реєстрація визначає лише момент, з якого держава визнає та підтверджує право власності за наявності інших юридичних фактів, передбачених законом як необхідних для виникнення такого права; реєстрація права власності на самочинне будівництво за особою, яка його здійснила, не змінює правовий режим такого будівництва як самочинного. Велика Палата Верховного Суду зазначила про те, що обставина здійснення державної реєстрації права власності на елінг не означає припинення правового режиму цього майна як самочинного будівництва.

Висновки, викладені у справі, яка переглядається, жодним чином не суперечать висновкам, викладеним у вказаній постанові Великої Палати Верховного Суду. У справі № 904/1189/22 судами попередніх інстанцій встановлено відсутність належних та допустимих доказів, які б свідчили про скасування або визнання недійсним правовстановлюючих документів, на підставі яких за відповідачем-1 було здійснено реєстрацію права власності на нерухоме майно, а також не встановлено і того, що відповідне майно є самочинно збудованим. Фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у цих справах не є подібними.

У постанові від 07.04.2020 у справі № 916/2791/13 за позовом заступника прокурора Приморського району м. Одеси в інтересах держави в особі Одеської міської ради, виконавчого комітету Одеської міської ради, Інспекції державного архітектурно-будівельного контролю в Одеській області до ПАТ "Туристично-виробнича фірма "Чорне море" про зобов`язання знести самовільно побудовану споруду, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що приймаючи рішення у справі, суди не надали оцінки наявним доказам та не встановили обставини щодо відповідності чи невідповідності цього об`єкта (приміщення паркінгу) встановленим законодавчо ознакам самочинності, які є істотними для правильного вирішення цього спору. Велика Палата Верховного Суду наголосила на тому, що не кожне втручання у право мирного володіння майном зумовлює порушення принципу пропорційності, проте суд апеляційної інстанції не навів жодних мотивів для висновку про порушення справедливого балансу інтересів позивача як власника земельної ділянки та відповідача як її орендаря і про покладення на останнього такого тягаря, який буде надмірним.

У справі, яка переглядається, реєстраційна дія не стосувалася приміщення паркінгу і судами на підставі оцінки наявних у матеріалах справи документів не встановлено, що це майно є самочинним, а дійшли висновку про правомірність виникнення у відповідача-1 права власності та законності їх реєстрації. Разом з тим, апеляційний господарський суд за встановлених у справі обставин констатував, що задоволення цього позову призведе до втручання у мирне володіння майном відповідача - 1. Отже, фактичні обставини у справі, яка переглядається, і справі № 916/2791/13, на яку посилається скаржник, не є подібними.

Щодо посилання скаржника на постанову від 20.07.2022 у справі № 923/196/20, то у ній предметом спору є визнання недійсним договору купівлі-продажу земельної ділянки від 30.08.2019 та повернення її до комунальної власності селищної ради. Аналіз висновків, зроблених у рішенні і постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржуються, не свідчить про їх невідповідність висновку, викладеному у постанові Верховного Суду від 20.07.2022 у справі № 923/196/20 і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення, що свідчить про неподібність правовідносин.

Інші постанови суду касаційної інстанції, на які посилається скаржник в касаційні скарзі, також є не тими судовими рішеннями, які прийняті в подібних правовідносинах.

Таким чином, немає підстав для скасування оскаржуваних судових рішень з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо, зокрема, суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права у вигляді не дослідження судом зібраних у справі доказів, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Такий висновок є послідовним, сталим та викладений у численних постановах Верховного Суду, зокрема, у постановах від 12.10.2021 у справі № 905/1750/19, від 20.05.2021 у справі № 905/1751/19, від 02.12.2021 у справі № 922/3363/20, від 16.12.2021 у справі № 910/18264/20, від 13.01.2022 у справі № 922/2447/21, від 02.05.2024 у справі № 927/150/23 тощо.

Проте, підстави касаційного оскарження, наведені скаржником у касаційній скарзі - п. п. 1, 3 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримали підтвердження після відкриття касаційного провадження. За таких обставин, Верховний Суд відхиляє доводи скаржника про порушення судами попередніх інстанцій норм процесуального права, а саме ненадання судами оцінки наявним у матеріалах справи доказам.

Верховний Суд вважає за необхідне зазначити, що доводи скаржника у цій частині зводяться лише до незгоди його із вирішенням спору у цій справі та до бажання ухвалення судового рішення на його користь та не свідчать про те, що суди дійшли таких висновків на підставі неналежної оцінки доказів у справі. Крім того, такі аргументи скаржника зводяться до переоцінки обставин справи, що не є предметом розгляду Верховного Суду з огляду на вимоги ст. 300 ГПК України.

Щодо аргументів скаржника про неповідомлення його судом першої інстанції про розгляд справи, а отже, і позбавлення права на заключне слово як на підставу скасування оскаржуваних судових рішень, то необхідно зазначити, що цим доводам апеляційний господарський суд надав належну оцінку та зазначив про те, що 02.03.2023 у судовому засіданні брав участь уповноважений представник позивача Сова Ю. В., який надав свої пояснення, що вбачається із протоколу судового засідання (а. с. 232, т. 2) та, відповідно, йому були відомі результати цього судового засідання, а саме, оголошення перерви до 07.03.2023.

Проте позивач, явка якого у судове засідання не визнавалася обов`язковою, у судове засідання 07.03.2023 не з`явився, про причини неявки представника не повідомив та клопотань про відкладення судового засідання не подав, а тому суд першої інстанції обґрунтовано розглянув справу на підставі наявних у матеріалах справи документів, які були достатніми для ухвалення рішення відповідно до норм ст. 236 ГПК України.

Частиною 4 ст. 13 ГПК України встановлено, що кожна сторона несе ризики настання наслідків, пов`язаних з вчиненням чи невчинення нею процесуальних дій.

Таким чином, неучасть позивача у судовому засіданні, а отже, і судових дебатах залежала саме від волевиявлення позивача, а не від неправильних дій суду першої інстанції.

Щодо посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 02.06.2020 у справі № 910/17792/17, від 25.02.2021 у справі № 679/219/20, від 12.04.2021 у справі № 400/1832/20, від 18.03.2021 у справі № 911/3142/19, то необхідно констатувати, що у цих справах та справі, яка переглядається, питання належності/неналежності повідомлення учасника справи про розгляд справи у суді вирішувалося з огляду на наявні документи у них, тобто ці справи зі справою № 904/1189/22 ухвалювалися за неоднакових фактичних обставин.

Принцип змагальності (ст. 13 ГПК України) та принцип рівності сторін (ст. 7 ГПК України), які тісно пов`язані між собою, є основоположними компонентами концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції. Вони вимагають "справедливого балансу" між сторонами: кожній стороні має бути надана розумна можливість представити свою справу за таких умов, що не ставлять її чи його у явно гірше становище порівняно з протилежною стороною.

Верховний Суд вважає, що господарськими судами при прийнятті рішень було дотримано вказаних принципів та забезпечено сторонам справедливий судовий розгляд, що відповідає вимогам ГПК України і п. 1 ст. 6 Конвенції.

Решта доводів касаційної скарги фактично зводяться до незгоди з наданою судами оцінкою поданих сторонами доказів і необхідності їх переоцінки і встановлення нових обставин справи, що відповідно до норм ст. 300 ГПК України виходить за межі повноважень суду касаційної інстанції.

Відповідно до ст. 236 ГПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

За змістом п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення.

Верховний Суд дійшов висновку, що оскаржувані судові рішення є ухваленими відповідно до ст. 236 ГПК України, а тому підстав для їх скасування чи зміни немає.

Оскільки суд залишає касаційну скаргу без задоволення, а оскаржувані судові рішення - без змін, судовий збір, відповідно до ст. 129 ГПК України, покладаються на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу Криворізької міської ради залишити без задоволення.

Постанову Центрального апеляційного господарського суду від 25.01.2024 та рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 07.03.2023 у справі № 904/1189/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Волковицька Н. О.

Случ О. В.