Постанова

від 07.05.2024 по справі 910/7511/22

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

07 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 910/7511/22

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Могил С.К. - головуючий (доповідач), Краснов Є. В., Случ О. В.,

за участю секретаря судового засідання Кравчук О. І.

та представників:

прокурора - Томчук М. О.,

позивача - не з`явився,

відповідача-1 - не з`явився,

відповідача-2 - не з`явився,

відповідача-3 - Плаксіна М. М.,

відповідача-4 - Пожидаєва І. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу заступника Генерального прокурора

на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2023

у справі № 910/7511/22

за позовом заступника Генерального прокурора в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України

до: 1) Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління капітального будівництва;

2) Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Інвестгруп";

3) Міністерства оборони України;

4) Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд"

про визнання договорів недійсними,

В С Т А Н О В И В:

У серпні 2022 року заступник Генерального прокурора (далі - прокурор) в інтересах держави в особі Кабінету Міністрів України (далі - КМУ, позивач) звернувся до господарського суду з позовом до Державної організації (установа, заклад) Центральне територіальне управління капітального будівництва (далі - ЦТУКБ, відповідач-1), Товариства з обмеженою відповідальністю "Укрбуд Інвестгруп" (далі - ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", відповідач-2), Міністерства оборони України (далі - МОУ, відповідач-3), Приватного акціонерного товариства "Холдингова компанія "Київміськбуд" (далі - ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд", відповідач-4) про визнання недійсними з моменту укладення:

- договору від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладеного між ЦТУКБ та ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрованого у реєстрі за номером 982;

- додаткового договору від 09.11.2018 до договору від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладеного між ЦТУКБ, ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" та МОУ, посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрованого у реєстрі за номером 3963;

- додаткового договору від 17.02.2021 до договору від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладеного між ЦТУКБ, ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", МОУ, ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд", посвідченого приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрованого у реєстрі за номером 873.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що оспорювані договір від 23.03.2018 та додаткові договори від 09.11.2018 та 17.02.2021 до нього укладено ЦТУКБ з перевищенням своїх повноважень, всупереч чинному на час їх укладення законодавству, серед іншого, Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50%, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою КМУ від 11.04.2012 № 296 (далі - Порядок від 11.04.2012 № 296), без проведення відповідного конкурсу, за відсутності погодження із МОУ та відповідного рішення КМУ. Посилається на рішення Господарського суду м. Києва від 04.07.2017 у справі № 910/4501/17, яке набрало законної сили, та встановлені в якому обставини є преюдиційними при розгляді цієї справи.

Мотивує позов тим, що фактичне виконання умов оспорюваного договору призведе до створення на землях оборони нового об`єкта невійськового призначення, використання земель оборони не за цільовим призначенням та подальшого вибуття земельної ділянки з державної власності.

Рішенням Господарського суду м. Києва від 14.12.2022 (суддя - Сташків Р. Б.) позов задоволено.

Визнано недійсними з моменту укладення договір від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладений між ЦТУКБ та ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за номером 982; додатковий договір від 09.11.2018 до договору від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладений між ЦТУКБ, ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", МОУ, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за номером 3963; додатковий договір від 17.02.2021 до договору від 23.03.2018 про будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича (Онуфрія Трутенка), 3 у Голосіївському р-н. м. Києва, укладений між ЦТУКБ, ТОВ "Укрбуд Інвестгруп", МОУ та ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд", посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за номером 873.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2023 (головуючий суддя - Шаптала Є. Ю., судді - Гончаров С. А., Тищенко О. В.) скасовано рішення Господарського суду міста Києва від 14.12.2022 та прийнято нове рішення, яким відмовлено у задоволенні позовних вимог.

Господарськими судами попередніх інстанцій встановлено, що 23.03.2018 між ЦТУКБ, що виконує функції замовника (сторона-1) та ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" (сторона-2) було укладено договір про будівництво житлового комплексу на земельних ділянках площею 6,2224 га (кадастровий номер 8000000000:79:364:0008) та площею 0,2860 га (кадастровий номер 8000000000:79:364:0071) за адресою: м. Київ, військове містечко № 141, вул. Михайла Максимовича (попередня назва - вул. Онуфрія Трутенка, 3 (далі - оспорюваний договір).

Умовами договору передбачено, що ЦТУКБ є користувачем земельної ділянки і в установленому законом порядку має намір реалізувати право на її забудову (п. 1.1.2 цього договору).

Відповідно до п. 1.1.3 договору ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" забезпечує будівництво об`єкта грошовими коштами, матеріальними цінностями та виконання всього комплексу будівельних робіт, передбачених цим договором.

У п. п. 2.1, 2.2 договору сторони досягли згоди, що сторони зобов`язуються збудувати об`єкт згідно з проектно-кошторисною документацією за адресою: вул. Михайла Максимовича, 3 (попередня назва - вул. Онуфрія Трутенка, 3) у Голосіївському р-н. м. Києва. Для реалізації цього договору сторона-1 передає, а сторона-2 приймає частину функцій замовника. Обсяг прав та обов`язків, що передаються стороні-2 для виконання функцій замовника будівництва об`єкта, визначено цим договором.

За п. п. 2.4-2.5 договору фінансування будівництва здійснюється стороною-2. Джерелом фінансування будівництва об`єкта є кошти сторони-2 та залучені кошти фізичних та юридичних осіб. У разі залучення коштів фізичних та юридичних осіб сторона-2 діє виключно від свого імені, приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами. У разі залучення стороною-1 коштів фізичних та юридичних осіб на фінансування будівництва до підписання цього договору, сторона-1 діє виключно від свого імені та приймає на себе всі ризики невиконання або неналежного виконання зобов`язань перед такими особами, та здійснює розрахунки з такими фізичними та юридичними особами, виключно за рахунок власних коштів або належної їй, відповідно п. 7.1 цього договору, частки.

Право користування земельною ділянкою внаслідок виконання цього договору не переходить до сторони-2. Сторона-2 має право використовувати будівельний майданчик відповідно до вимог законодавства України у сфері містобудування на підставі договорів капітального будівництва, укладених в рамках цього договору (п. 3.3 договору).

Пунктом 3.4 договору встановлено, що експертна грошова оцінка земельних ділянок, які підлягають забудові на 05.02.2018 становить: земельної ділянки площею 6,2224 га (кадастровий номер 8000000000:79:364:0008) - 171 090 715,00 грн, земельної ділянки площею 0,2860 га (кадастровий номер 8000000000:79:364:0071) - 8 715 664,00 грн.

За п. 7.1 договору за виконання частини функцій замовника, сторона-1 отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир, яка складається з 9% загальної площі квартир цього об`єкта та 9 % загальної площі нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єкта за винятком об`єктів соціального призначення (дитячі садочки, школи, тощо) після введення кожного пускового комплексу кожної черги об`єкта будівництва в експлуатацію згідно з актами розподілу площ (приміщень) цього об`єкта. Із них: МОУ після введення кожного пускового комплексу кожної черги об`єкта будівництва в експлуатацію отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир та нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єкті у розмірі 100% частки, визначеної абз. 1 цього пункту.

Відповідно до п. п. 7.1.2, 7.2 договору сторона-1 за виконання частини функцій замовника щомісячно отримує від сторони-2 грошові кошти в розмірі 15 % від 2,5 %, які нараховуються від вартості виконаних будівельно-монтажних робіт згідно з актами виконаних робіт КБ-2в. Сторони домовились, що за виконання частини функцій замовника, сторона-2 отримує майнові права, а після закінчення будівництва об`єкта, право власності на частину об`єкта будівництва, за виключенням належної стороні-1, відповідно до п. 7.1 договору частки.

У подальшому, 09.11.2018 між ЦТУКБ (сторона -1), ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" (сторона-2), МОУ (сторона-3) було укладено додатковий договір до договору, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за номером 3963, яким було визначено, що МОУ за виконання функцій замовника отримує у власність частину об`єкта у вигляді окремих квартир, яка складається з 10 % загальної площі та 10 % загальної площі нежитлових вбудовано-прибудованих приміщень об`єкта (далі - додатковий договір-1).

17.02.2021 між ЦТУКБ (відповідач-1), ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" (відповідач-2), МОУ (відповідач-3) та ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд" (відповідач-4) було укладено додатковий договір до договору, посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Верповською О.В. та зареєстрований у реєстрі за номером 873, за умовами якого відповідач-4 приймає права та зобов`язання відповідача-2 у частині виконання функцій замовника будівництва відповідного об`єкта та зобов`язується виконати обов`язки в частині переміщення військових підрозділів із земельної ділянки, яка є об`єктом забудови (далі - додатковий договір-2).

Судами попередніх інстанцій встановлено, що з інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно власником земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:79:364:0008 та кадастровим номером 8000000000:79:364:0071 є МОУ.

Вирішуючи спір у справі, яка переглядається, суд першої інстанції виходив з того, що оспорювані договір та додаткові договори до нього за своїм змістом є договорами про спільну діяльність, укладені всупереч ст. 4 Закону України "Про використання земель оборони", Порядку від 11.04.2012 № 296, за відсутності погодження із КМУ та без проведення відповідного конкурсу. Встановив, що ціна предмета договору є заниженою, що порушує баланс інтересів сторін через виконання таких умов договорів - МОУ отримує лише 10% житла від загальної площі житлових об`єктів. Щодо заяви відповідача-4 про застосування позовної давності, то суд першої інстанції дійшов висновку про те, що позов було подано в межах позовної давності. Крім того, врахував і те, що відповідно до п. 12 Перехідних положень Цивільного кодексу України (далі - ЦК України), під час дії карантину, встановленого КМУ, з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені ст. ст. 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293 цього Кодексу, продовжуються на строк дії карантину, який був продовжено до 30.04.2023 на підставі постанови КМУ від 11.03.2020 № 211.

Скасовуючи рішення суду першої інстанції та відмовляючи у задоволенні позову, апеляційний господарський суд виходив з того, що оспорюваний договір та додаткові договори до нього містять ознаки змішаного договору, а саме елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування, підряду та інших зобов`язальних правовідносин. Виходив з того, що ЦТУКБ, укладаючи оспорюваний договір, діяло в межах повноважень та, що договір в подальшому було погоджено МОУ, про що свідчать укладені додаткові договори, рішення керівництва МОУ від 18.11.2020 № 16400/з/1, протокол наради з врегулювання питання добудови ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд" житлових комплексів Української державної будівельної корпорації "Укрбуд" (далі - протокол міжвідомчої наради). Зазначив, що додатковий договір-2 було укладено відповідно до розпорядження КМУ від 17.06.2020 № 772-р "Про заходи щодо розв`язання проблем інвесторів житлових комплексів, будівництво яких здійснювалося підприємствами - учасниками державної будівельної корпорації "Укрбуд" (далі - розпорядження від 17.06.2020 № 772-р), яким на ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд" та МОУ покладено обов`язки, необхідні до виконання, для забезпечення прав інвесторів щодо отримання ними житла. Апеляційний господарський суд дійшов висновку про відсутність підстав для застосування до цих правовідносин позовної давності, яка застосовується лише за наявності порушеного права позивача, чого у цьому випадку судом не встановлено.

Не погоджуючись із ухваленою у справі постановою Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2023, заступник Генерального прокурора звернувся до Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду із касаційною скаргою, в якій просить її скасувати, залишивши в силі рішення Господарського суду м. Києва від 14.12.2022.

Мотивує подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, а саме вказує на ухвалення постанови апеляційного господарського суду без урахування висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України:

- щодо застосування ст. ст. 203, 215, 1130 ЦК України, положень Порядку від 11.04.2012 № 296, викладених у постановах від 27.07.2022 у справі № 910/7966/21, від 18.04.2018 у справі № 910/4501/17, від 09.05.2023 у справі № 910/8641/21, від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17, від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 07.11.2023 у справі № 910/5188/22;

- викладених у постановах від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18 про те, що правова природи договору не залежить від назви, а визначається з огляду на його зміст;

- викладених у постановах від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 10.05.2018 у справі № 924/263/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17 щодо відсутності у постійного землекористувача права розпоряджатися земельною ділянкою;

- щодо застосування ч. 4 ст. 75 ГПК України, викладених у постановах від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 17.12.2019 у справі № 641/1793/17, від 26.09.2023 у справі № 904/3440/22, від 11.12.2019 у справі № 320/4938/17, від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14-ц;

- щодо застосування ч. 3 ст. 92, ст. 241 ЦК України, викладених у постановах від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, від 07.06.2022 у справі № 916/3351/20, від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-72цс17, від 25.01.2018 у справі № 658/580/16-ц, від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц;

- щодо застосування ст. ст. 91, 96 Земельного кодексу України (далі - ЗК України), викладених у постанові від 08.05.2018 у справі № 908/852/17.

Скаржник вважає, що судом апеляційної інстанції порушено норми процесуального права - ст. ст. 2, 7, 11, 73, 76-79, 86, 236, 237, 277 ГПК України та норми матеріального права - ст. ст. 203, 215, 875, 1130 - 1132 ЦК України, ст. ст. 20, 21, 38, 96, 120 ЗК України; Порядок від 11.04.2012 № 296, Положення про організацію капітального будівництва (реконструкції) об`єктів Збройних Сил України військового, спеціального, житлового та соціально-культурно - побутового призначення, затвердженого наказом МОУ від 03.11.2015 № 610 (далі - Положення від 03.11.2015 № 610), Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затвердженого постановою КМУ від 06.07.2011 № 715 (далі - Порядок від 06.07.2011 № 715).

Посилаючись на ч. 4 ст. 75 ГПК України, зазначає, що обставини, встановлені у справі № 910/4501/17 щодо порушення вимог законодавства під час укладення оспорюваного договору та наявності підстав для визнання його недійсним, є преюдиційними при розгляду спору у цій справі № 910/7511/22.

Вважає, що оспорювані договори не містять елементів договору підряду та ознак інвестиційної діяльності, що помилково було встановлено апеляційним господарським судом.

Стверджує і про безпідставність посилання апеляційного господарського суду на розпорядження від 17.06.2020 № 772-р, адже його дія поширюється на недобудовані об`єкти, а будівництво житлового комплексу на вул. Михайла Максимовича, 3 в м. Києві не розпочиналося ні станом на 2018 рік, ні у 2023 році; відповідачі, укладаючи оспорювані договори, якими передбачена забудова земель оборони, фактично змінили дислокацію військової частини, що може здійснюватися на підставі рішення МОУ, погодженого КМУ, та створять на землях оборони невійськовий об`єкт, що матиме негативний вплив на обороноздатність країни.

Ухвалою Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 23.01.2024 відкрито касаційне провадження за касаційною скаргою заступника Генерального прокурора на постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2023 з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та надано строк для подання відзиву на касаційну скаргу до 12.02.2024.

ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд" у відзиві на касаційну скаргу зазначає про те, що постанова апеляційного господарського суду є законною та обґрунтованою та, що відсутні підстави для її скасування з наведених у відзиві мотивів.

Розпорядженням заступника керівника апарату - керівника секретаріату Касаційного господарського суду від 15.03.2024 № 32.2-01/430 у зв`язку із запланованим відрядженням судді Волковицької Н. О. призначено повторний автоматичний розподіл судової справи № 910/7511/22, відповідно до якого визначено склад колегії суддів: Могил С. К. - головуючий (доповідач), Краснов Є. В., Случ О. В.

У справі № 910/7511/22 неодноразово оголошувалися перерви: з 13.02.2024 до 19.03.2024, з 19.03.2024 до 16.04.2024 та з 16.04.2024 до 07.05.2024.

Заслухавши суддю-доповідача, пояснення прокурора, представників відповідачів -3, -4, перевіривши наявність зазначеної у касаційній скарзі підстави касаційного оскарження судового рішення (п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України), дослідивши наведені у касаційній скарзі доводи, Верховний Суд вважає, що касаційну скаргу необхідно залишити без задоволення з огляду на таке.

За змістом ст. 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Частиною 1 ст. 627 цього Кодексу встановлено, що сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог ЦК України, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Поняття договору міститься у ч. 1 ст. 626 ЦК України, відповідно до якої договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Зміст договору та його правова природа не залежать від назви. Правова природа договору визначається з огляду на його зміст, а тому при оцінці відповідності волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їх дій, так і певних правових наслідків (узгоджується із постановою Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, постановою Верховного Суду від 02.02.2022 у справі № 927/1099/20, постановою Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, на яку посилається скаржник у касаційній скарзі).

Верховний Суд зазначає, що різноманітність форм та видів договорів вимагає їх певного впорядкування, а отже, і класифікації, яка здійснюється за різними ознаками. Вид договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об`єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов`язання.

Водночас, законодавець закріпив в ЦК України такий інститут договірного права як інститут змішаного договору (ч. 2 ст. 628 ЦК України).

Верховний Суд у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 сформулював висновок про те, що змішаний договір є юридично-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети; у будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об`єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими. Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об`єднує умови, об`єктивно необхідні для формування єдиного зобов`язання за рахунок різних типів зобов`язань, такий договір є змішаним.

З урахуванням вищевикладеного вбачається, що сторони вправі укласти договір, який містить елементи двох і більше договорів, тобто змішаний договір.

Загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність" (тут і далі - у редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору), відповідно до ст. 1 якої інвестиціями є всі види майнових та інтелектуальних цінностей, що вкладаються в об`єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (доход) або досягається соціальний ефект.

За змістом ст. 4 цього Закону об`єктами інвестиційної діяльності можуть бути будь-яке майно, в тому числі основні фонди і оборотні кошти в усіх галузях та сферах народного господарства, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об`єкти власності, а також майнові права. Забороняється інвестування в об`єкти, створення і використання яких не відповідає вимогам санітарно-гігієнічних, радіаційних, екологічних, архітектурних та інших норм, встановлених законодавством України, а також порушує права та інтереси громадян, юридичних осіб і держави, що охороняються законом.

Інвестування та фінансування будівництва об`єктів житлового будівництва з використанням недержавних коштів, залучених від фізичних та юридичних осіб, у тому числі в управління, може здійснюватися виключно через фонди фінансування будівництва, фонди операцій з нерухомістю, інститути спільного інвестування, а також шляхом емісії цільових облігацій підприємств, виконання зобов`язань за якими здійснюється шляхом передачі об`єкта (частини об`єкта) житлового будівництва. Інші способи фінансування будівництва таких об`єктів визначаються виключно законами.

У гл. 77 роз. III кн. 5 містяться норми, які регулюють загальні положення про спільну діяльність.

Так, відповідно до ст. ст. 1130, 1131 ЦК України за договором про спільну діяльність сторони (учасники) зобов`язуються спільно діяти без створення юридичної особи для досягнення певної мети, що не суперечить законові. Спільна діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників (просте товариство) або без об`єднання вкладів учасників. Умови договору про спільну діяльність, у тому числі координація спільних дій учасників або ведення їхніх спільних справ, правовий статус виділеного для спільної діяльності майна, покриття витрат та збитків учасників, їх участь у результатах спільних дій та інші умови визначаються за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законом про окремі види спільної діяльності.

Верховний Суд у постанові від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, здійснюючи тлумачення як норм Закону України "Про інвестиційну діяльність", так і ст. ст. 1130, 1131 ЦК України, дійшов висновку про те, що інвестиційна діяльність (у широкому сенсі) може здійснюватися на підставі договору і може бути кваліфікована як спільна господарська діяльність, яка здійснюється шляхом об`єднання вкладів (інвестицій) та зусиль учасників задля досягнення визначеної ними мети діяльності (створення прибутку та/або досягнення соціального ефекту); оскільки, інвестиційна діяльність здійснюється не за галузевим принципом, а може стосуватися будь-якої галузі та сфери економіки, то договір, який опосередковує інвестиційну діяльність, може бути змішаним, тобто містити положення різних видів господарських договорів залежно від предмета й цілей інвестування (договору про спільну діяльність, капітального будівництва, кредитування, купівлі-продажу, довірчого управління майном тощо); якщо із змісту конкретного договору (незалежно від того, як він поіменований сторонами) вбачається, що він містить ознаки договору про спільну діяльність, на відносини сторін поширюються загальні норми ЦК України про спільну діяльність та інших актів законодавства, якими встановлено спеціальні норми про спільну діяльність, розраховані на певне коло суб`єктів господарювання.

Верховний Суд у справі № 910/7975/21 також зазначив про те, що договір про спільну діяльність за визначенням завжди охоплює ознаку інвестиції в широкому сенсі; об`єднання вкладів означає формування майнового субстрату простого товариства на момент його виникнення, без якого (об`єднання) ведення спільної діяльності відповідно до цілей договору та його предмета неможливе; іншими словами, фактичне об`єднання учасниками вкладів повинно слугувати матеріальною основою їх спільної діяльності та забезпечувати досягнення її мети; залежно від цілей, визначених учасниками спільної діяльності, така діяльність може здійснюватися на основі об`єднання вкладів учасників або без об`єднання їх вкладів. Вказав на те, що підвищена увага законодавця до договорів про спільну діяльність суб`єктів державного сектору господарювання (через встановлення відповідних заборон та обмежень договірної свободи) пов`язана саме з тим, що: за загальним правилом ч. 1 ст. 1134 ЦК України внесене учасниками майно, яким вони володіли на праві власності, а також вироблена у результаті спільної діяльності продукція та одержані від такої діяльності плоди і доходи є спільною частковою власністю учасників, тобто в такому випадку змінюється правовий режим публічної власності; відповідно до ч. 2 ст. 1138 ЦК України якщо договір простого товариства пов`язаний із здійсненням його учасниками підприємницької діяльності, учасники відповідають солідарно за всіма спільними зобов`язаннями незалежно від підстав їх виникнення, тому реалізація солідарної відповідальності за боргами учасника також створює загрозу вибуття основних фондів, що належали державі, на користь інших осіб. Зазначив про те, що Порядок 11.04.2012 № 296 зобов`язує одержати погодження на укладення договору про спільну діяльність, яке надає КМУ.

Надавши оцінку змісту оспорюваного договору з урахуванням додаткових договорів до нього, врахувавши поведінку сторін, як при його укладанні, так і після, суд апеляційної інстанції встановив, що оспорюваний договір має ознаки змішаного договору, зокрема, містить елементи зобов`язальних правовідносин у сфері інвестування (інвестиційний договір), а також і інших зобов`язальних правовідносин і такий висновок апеляційного суду жодним чином не суперечить висновку, викладеному у постанові Верховного Суду у складі судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21, який є чітким, однозначним та сприяє однаковому застосуванні норм права при визначенні правової природи договору.

При цьому Верховний Суд зазначає про те, що зі змісту оспорюваного договору, який опосередковує інвестиційну діяльність, вбачається, що він містить і елементи договору про спільну діяльність, а не є лише таким договором як вважає суд першої інстанції та, оскільки стосується суб`єктів державного сектору господарювання, то на нього поширюється і дія Порядку від 11.04.2012 № 296.

Верховний Суд вважає безпідставними посилання скаржника на неврахування апеляційним господарським судом висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 23.03.2021 у справі № 916/2380/18, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, оскільки у кожній із цих справ судами надавалася оцінка відповідному договору, які позивачі просили визнати недійсними, та з огляду на встановлення їх правової природи, застосовувалися відповідні норми матеріального права. Фактичні обставини у цих справах і справі, яка переглядається, не є подібними, що впливає на застосування норм права у них, а отже і на вирішення спору.

Щодо аргументів скаржника про наявність обставин для визнання оспорюваного договору з додатковими договорами до нього недійсними, то необхідно зазначити таке.

Статтею 202 ЦК України встановлено, що правочин - це дія особи, яка спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Метою будь-якого правочину є досягнення певних юридичних наслідків, що мають істотне значення для сторін правочину.

Тобто правочин - це вольові, правомірні дії, безпосередньо спрямовані на досягнення правового результату, а саме на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правомірність є основною ознакою правочину як юридичного факту.

Відповідно до ст. 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (презумпція правомірності правочину).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.06.2021 у справі № 346/1305/19 зазначила, якщо не спростована презумпція правомірності правочину, всі права й обов`язки, які набули його сторони, необхідно реалізовувати безперешкодно. Ця презумпція діє доки не буде спростована, зокрема, на підставі рішення суду, яке набрало законної сили.

Статтею 203 ЦК України (тут і далі - в редакції, чинній на час укладення оспорюваного договору) передбачено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину.

Так, згідно з ч. ч. 1-3, 5, 6 ст. 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, недійсність правочину зумовлена наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

При розгляді спорів про визнання правочинів недійсними, Верховним Судом неодноразово застосовувався такий інститут цивільного права, як "подальше схвалення правочину", зміст якого розкривається, зокрема, в ст. 241 ЦК України, а також в інших нормативно-правових актах.

Так, за ст. 241 ЦК України правочин, вчинений представником з перевищенням повноважень, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє, лише у разі наступного схвалення правочину цією особою. Правочин вважається схваленим зокрема у разі, якщо особа, яку він представляє, вчинила дії, що свідчать про прийняття його до виконання. Наступне схвалення правочину особою, яку представляють, створює, змінює і припиняє цивільні права та обов`язки з моменту вчинення цього правочину.

Здійснюючи тлумачення ст. 241 ЦК України, Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08.10.2019 у справі № 916/2084/17 зазначила про те, що положення цієї статті застосовуються лише тоді, коли особа має повноваження на вчинення правочину, але вчиняє його з перевищенням обсягу.

Разом з тим, подальше схвалення відбувається в порядку, встановленому для прийняття рішення про надання згоди на вчинення того чи іншого правочину (право схвалення "постфактум" належить тільки тому, хто міг би дати згоду наперед) та його наявність свідчить про своєрідну "легітимність" відповідного правочину та що він є вигідним для всіх його сторін. У такому випадку такі дії мають такі самі наслідки, які б вони мали, якби були вчиненні без перевищення повноважень: вони так само створюють, змінюють чи припиняють цивільні права та обов`язки із моменту вчинення відповідних дій представником.

Несхвалення укладеного і частково виконаного правочину повинно мати розумне пояснення, мотиви. Несхвалення укладеного і частково виконаного правочину без жодних мотивів є свідченням зловживанням своїм правом, яке спрямоване на завдання шкоди контрагенту (подібні висновки викладено у постанові Верховного Суду від 09.06.2021 у справі № 911/3039/19).

Верховний Суд зазначає і про те, що суди при вирішенні відповідних спорів повинні уникати зайвого втручання в питання діяльності відповідних органів, які вирішуються рішенням такого органу.

Відповідно до п. п. 1.1, 1.5 Положення про ЦТУКБ, затвердженого наказом від 25.07.2006 № 453, відповідач-1 є державною госпрозрахунковою установою МОУ та призначене для забезпечення виконання завдань капітального будівництва житла для військовослужбовців і членів їх сімей. Центральне управління є самостійним господарюючим суб`єктом, може від свого імені виконувати функції замовника будівництва по об`єктах, що фінансуються за небюджетні кошти, укладати угоди, набувати майнових і особистих немайнових прав та нести обов`язки.

За п. 4.3 цього Положення майно ЦТУКБ є державною власністю і закріплюється за ним на праві господарського відання.

Порядок організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони, затверджений постановою КМУ від 06.07.2011 № 715, визначає процедуру організації будівництва житла для військовослужбовців та членів їх сімей на земельних ділянках, що належать до земель оборони. У п. 3 цього Порядку встановлено, що будівництво житла здійснюється на конкурсних засадах. Замовником будівництва житла та організатором конкурсу є Міноборони, інший центральний орган виконавчої влади, що здійснює керівництво військовим формуванням, СБУ, Служба зовнішньої розвідки та Держспецтрансслужба.

Суб`єкт господарювання, що виявив намір укласти договір, подає центральному органові виконавчої влади, до сфери управління якого він належить, звернення щодо погодження укладення договору разом з відповідними документами. Орган управління готує протягом місяця з дня надходження від суб`єкта господарювання звернення щодо погодження укладення договору за погодженням з Мінекономіки, Мінфіном, Фондом державного майна та Мін`юстом відповідний проект рішення КМУ. У подальшому орган управління подає в установленому порядку на розгляд КМУ узгоджений проект рішення щодо погодження укладення договору разом з документами, зазначеними в абз. 4 - 6 п. 3 цього Порядку (п. п. 2, 3, 4 Порядку від 11.04.2012 № 296).

Отже, з аналізу вказаних норм вбачається, що для укладення оспорюваного договору ЦТУКБ повинно було попередньо отримати згоду МОУ, а також його укладенню мало передувати відповідне погодження КМУ.

Надавши оцінку наявним у матеріалах справи документам відповідно до норм ст. 86 ГПК України, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про те, що оспорюваний договір, укладений між ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" та ЦТУКБ, в подальшому був погоджений МОУ шляхом укладання відповідних додаткових договорів від 09.11.2018 та 17.02.2021 через потребу у забезпеченні житлом військовослужбовців, а також додатково про таке погодження свідчать і рішення керівництва МОУ та протокол міжвідомчої наради.

Апеляційний господарський суд також встановив і те, що додатковий договір-2 було укладено саме відповідно до розпорядження КМУ від 17.06.2020 № 772-р, у якому зазначено, що з метою захисту прав інвесторів ПрАТ "Холдингова компанія "Київміськбуд": для забезпечення завершення будівництва житлових комплексів включається як нова сторона до договорів про будівництво, укладених підприємствами - учасниками Української державної будівельної корпорації "Укрбуд" із суб`єктами господарювання, що належать до сфери управління МОУ, та установою, що входить до складу Державної спеціальної служби транспорту, без зміни умов договору щодо частки, що передається для забезпечення житлом військовослужбовців та членів їх сімей; добудовує житлові комплекси на умовах, визначених для підприємств - учасників Української державної будівельної корпорації "Укрбуд" у договорах про будівництво.

Тобто наявними у матеріалах справи документами підтверджується і що було встановлено апеляційним господарським судом, що оспорюваний договір був в подальшому схвалений у порядку, встановленому для його укладення - МОУ, а також КМУ - шляхом видання відповідного розпорядження, а також це вбачається із рішення міжвідомчої наради, що свідчить про те, що оспорюваний договір отримав своєрідну "легітимність" та породжує для його сторін узгоджені у ньому наслідки. За таких обставин, апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про відсутність підстав для визнання оспорюваних договору та додаткових договорів до нього недійсними з обставин, наведених у позовній заяві.

Верховний Суд вважає також за необхідне звернути увагу на те, що однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ч. 1 ст. 3 ЦК України), а отже, і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки.

Добросовісність (bona fides) - це певний стандарт поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Тобто цивільний оборот ґрунтується на презумпції добросовісності та чесності учасників цивільних відносин, які вправі розраховувати саме на таку поведінку інших учасників, яка відповідатиме зазначеним критеріям і уявленням про честь та совість (подібний висновок викладено в постановах Верховного Суду від 11.11.2021 у справі № 910/8482/18 (910/4866/21), від 04.08.2021 у справі № 185/446/18, від 07.10.2020 у справі 450/2286/16-ц, від 03.08.2022 у справі № 910/5408/21).

Верховний Суд неодноразово звертав увагу на те, що доктрина "venire contra factum proprium" (заборони суперечливої поведінки) ґрунтується ще на римській максимі - "non concedit venire contra factum proprium" (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). В основі доктрини "venire contra factum proprium" міститься принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них (див. постанови Верховного Суду від 08.06.2022 у справі № 910/9397/20, від 10.04.2019 у справі № 390/34/17).

Згаданий принцип римського права "venire contra factum proprium" є вираженням "equitable estoppel" - однієї з найважливіших доктрин загального права. В системі загального права ця доктрина ґрунтується на "principles of fraud" та є спрямованою на недопущення ситуації, в якій одна сторона може займати іншу позицію в судовому розгляді справи, що відрізняється від її більш ранньої поведінки або заяв, якщо це ставить протилежну сторону у невигідне становище. Доктрина виступає своєрідним механізмом гарантування захисту очікувань іншої сторони правовідносин і забезпечення балансу відносин між сторонами. Вказаний принцип "estoppel", зокрема застосовано в практиці Європейського суду з прав людини (зокрема у рішенні ЄСПЛ у справі "Хохліч проти України" (заява № 41707/98).

Здійснюючи тлумачення доктрини "venire contra factum proprium", Верховний Суд у постанові від 12.01.2022 справі № 520/13586/18 сформулював висновок про те, що якщо особа, яка має право оскаржити документ (наприклад, свідоцтво про право на спадщину) чи юридичний факт (зокрема, правочин, рішення органу юридичної особи), висловилася або дала зрозуміти своєю поведінкою, що не буде реалізовувати право на оскарження, то така особа пов`язана своїм рішенням і не вправі його змінити згодом. Спроба надалі реалізувати право на оскарження суперечитиме попередній поведінці такої особи і має призводити до припинення зазначеного права.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03.04.2024 у справі № 917/1212/21 зазначила, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. При здійсненні цивільних прав особа повинна додержуватися моральних засад суспільства. У разі недодержання особою при здійсненні своїх прав вимог, які встановлені ч. ч. 2-5 цієї статті, суд може зобов`язати її припинити зловживання своїми правами, а також застосувати інші наслідки, встановлені законом (ст. 13 ЦК України). Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що ч. 3 ст. 13, ч. 3 ст. 16 ЦК України не суперечать ч. 2 ст. 58 Конституції України, та вказано, що "оцінюючи домірність припису ч. 3 ст. 13 ЦК України, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису ч. 1 ст. 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполучення "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у ч. 3 ст. 13 ЦК України, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення ЦК України або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що ч. 3 ст. 13 та ч. 3 ст. 16 ЦК України мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

З урахуванням вищевикладеного, Верховний Суд зазначає, що особливістю договірного зобов`язання за участю держави є юридична рівність її поряд з іншими суб`єктами договірного зобов`язання. Вступаючи у договірні відносини через свої органи, останні повинні дотримуватися загального стандарту поведінки, закріпленого у ст. 3 ЦК України. Недотримання вказаних принципів свідчитиме про те, що відповідний орган, а отже держава, діє недобросовісно та всупереч чесній діловій практиці, що є недопустимим.

Верховний Суд дійшов висновку про те, що дії КМУ щодо видання відповідного розпорядження, в п. 2 якого було зазначено про утримання МОУ від вчинення дій, пов`язаних із визнанням недійсними у судовому порядку договорів, зазначених у його п. 1, а згодом звернення прокурора в інтересах держави в особі КМУ до господарського суду із позовом до МОУ про визнання оспорюваного договору та додаткових договорів до нього, який (додатковий договір-2) було укладено на підставі цього розпорядження, недійсними, свідчить про те, що КМУ фактично діє всупереч своїй попередній поведінці, що є недопустимим і це не було враховано судом першої інстанції при вирішенні цього спору.

Щодо посилання скаржника у касаційній скарзі на обставини, встановлені рішенням Господарського суду м. Києва від 04.07.2017 у справі № 910/4501/17, яке набрало законної сили, як на преюдиційні при розгляді цього спору відповідно до ч. 4 ст. 75 ГПК України, то необхідно зазначити таке.

У ч. 4 ст. 75 ГПК України закріплені норми, які регулюють інститут преюдиції.

Преюдиціальність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, яке набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акту, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає в неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами (подібний висновок міститься у п. 4.26 постанови Верховного Суду від 26.11.2019 у справі № 902/201/19).

Верховний Суд у справі № 910/19256/16 дійшов висновку про те, що звільнення від доказування, навіть у разі наявності преюдиційних обставин встановлених у рішенні суду, не може мати абсолютного характеру і не може сприйматися судами як неможливість спростування під час судового розгляду обставин, які зазначені в іншому судовому рішенні; господарські суди не повинні сприймати як обов`язкові висновки щодо фактичних обставин справи, наведені у чинних судових рішеннях у інших господарських справах; для спростування преюдиційних обставин, передбачених ст. 75 ГПК України, учасник господарського процесу, який ці обставини заперечує, повинен подати суду належні та допустимі докази; ці докази повинні бути оцінені судом, який розглядає справу, у загальному порядку за правилами встановленими ГПК України; якщо суд дійде висновку про те, що обставини у справі, яка розглядається, є інакшими, ніж установлені під час розгляду іншої господарської справи, то справу належить вирішити відповідно до тих обставин, які встановлені безпосередньо судом, який розглядає справу.

Як убачається із матеріалів справи, рішенням Господарського суду м. Києва від 04.07.2017 у справі № 910/4501/17, залишеним без змін постановою Київського апеляційного господарського суду від 09.01.2018, позов прокурора в інтересах держави в особі Міністерства оборони України до ЦТУКБ, ТОВ "Укрбуд Інвестгруп" про визнання недійсним договору про будівництво житлового комплексу на вул. Онуфрія Трутенка, 3 у Голосіївському р-н. м. Києва від 27.09.2016 задоволено. Верховний Суд, залишаючи у силі вищевказані судові рішення у справі № 910/4501/17, погодився із висновками судів попередніх інстанцій про визнання оспорюваного договору недійсним через те, що він не був погоджений МОУ.

На відміну від справи № 910/4501/17, у справі, яка переглядається, оспорюваний договір був погоджений МОУ, а також КМУ. У справі № 910/4501/17 були відсутні такі документи як - додаткові договори, укладені з МОУ, розпорядження КМУ від 17.06.2020 № 772-р, а також рішення міжвідомчої наради, існування яких впливає на вирішення спору та свідчить про те, що рішення у справах ухвалювалися за різних фактичних обставин.

Суд вважає, що судом першої інстанції помилково було враховано обставини справи № 910/4501/17 як преюдиційні при розгляді спору у справі № 910/7511/22, на що правильно звернув увагу апеляційний господарський суд.

Також безпідставними є посилання скаржника і на неврахування судом апеляційної інстанції висновків Верховного Суду щодо застосування ч. 4 ст. 75 ГПК України, викладених у постановах від 19.12.2019 у справі № 916/1041/17, від 10.12.2019 у справі № 910/6356/19, від 19.12.2019 у справі № 520/11429/17, від 17.12.2019 у справі № 641/1793/17, від 26.09.2023 у справі № 904/3440/22, від 11.12.2019 у справі № 320/4938/17, від 04.06.2020 у справі № 522/7758/14-ц, оскільки постанова апеляційного суду не суперечить цим висновкам, які робилися судами у кожній справі за встановлених у них обставин, які не є подібними як у справі № 910/7511/22. Судом апеляційної інстанції було наведено мотиви, за яких суд не визнав встановлені у справі № 910/4501/17 обставини преюдиційними при розгляду справи, яка переглядається, і доводи скаржника цього не спростовують.

Щодо аргументів скаржника про неврахування судом апеляційної інстанції висновків Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, викладених у постановах від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц, від 07.06.2022 у справі № 916/3351/20, від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-72цс17, від 25.01.2018 у справі № 658/580/16-ц, від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц, від 28.03.2018 у справі № 915/166/17, від 10.05.2018 у справі № 924/263/17, від 04.07.2018 у справі № 916/935/17, від 15.06.2018 у справі № 916/933/17, від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18, від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17, від 08.05.2018 у справі № 908/852/17, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 09.05.2023 у справі № 910/8641/21, від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17, від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, від 07.11.2023 у справі № 910/5188/22, то необхідно зазначити таке.

Здійснивши аналіз оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд вважає, що постанова апеляційного суду не суперечить висновкам Верховного Суду, викладеним у постанові від 07.06.2022 у справі № 916/3351/20, в якій суд залишив в силі рішення судів попередніх інстанції про відмову у задоволенні позову про визнання недійсною угоди про зарахування зустрічних однорідних вимог через встановлену ними обставину подальшого її схвалення. На підставі наявних у матеріалах справи документів, апеляційний господарський суд дійшов висновку про відмову у задоволенні поданого прокурором позову.

У постанову від 27.06.2018 у справі № 668/13907/13-ц Верховний Суд, переглядаючи рішення судів попередніх інстанцій у цій справі, зазначив про те, що суд першої інстанції, який відмовив у задоволенні позову про визнання договору купівлі-продажу нерухомого майна недійсним, дійшов правильного висновку про те, що позивачем не доведено обізнаність відповідача про наявність обмежень повноважень голови правління ТОВ "Херсонгазсервіс" на укладення оспорюваного правочину. Встановив, що доводи Іванченко 3. Б. про неоднакове застосування ст. 70 Закону України "Про акціонерні товариства" не знайшли свого підтвердження, оскільки в оскаржуваних судових рішеннях, і в судових рішеннях, наданих на обґрунтування заяви, в яких міститься посилання на зазначену норму, суди застосували її однаково та відповідно до встановлених у справі обставин.

У справі, яка переглядається, до спірних правовідносин не застосовувалася норма ст. 70 Закону України "Про акціонерні товариства", яка визначає значний правочин, та якою регулювалися спірні правовідносини у справі № 668/13907/13-ц.

Щодо посилання скаржника на постанови Верховного Суду України від 27.04.2016 у справі № 6-62цс16, від 12.04.2017 у справі № 6-72цс17, то у них судові рішення ухвалювалися також за встановлених у них обставин, які не є подібними, як у справі, яка переглядається. Висновки апеляційного господарського суду у справі № 910/7511/22 не суперечать висновкам Верховного Суду України, викладеним у вказаних вище постановах.

Верховний Суд у складі постійної колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 658/580/16-ц дійшов висновку про те, що відповідно до ст. 16 ЦК України визнання правочину недійсним є одним із передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів і загальні вимоги щодо недійсності правочину передбачені ст. 215 ЦК України; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності, волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, а правочин - бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; недодержання стороною (сторонами) правочину в момент його вчинення цих вимог чинності правочину є підставою недійсності відповідного правочину (ст. 203, ч. 1 ст. 215 ЦК України); такий договір може бути визнаний недійсним із зазначених підстав у тому разі, якщо буде встановлено, що сама третя особа, контрагент юридичної особи за договором, діяла недобросовісно і нерозумно; тобто третя особа знала або за всіма обставинами, проявивши розумну обачність, не могла не знати про обмеження в повноваженнях виконавчого органу товариства; закон не установлює виключного переліку обставин, які свідчать про недобросовісність чи нерозумність дій третьої особи у відносинах із юридичною особою; тому з огляду на загальні засади здійснення цивільних прав (ст. 12 ЦК України) висновок про добросовісність поведінки третьої особи залежить від того, чи відповідало укладення договору її внутрішній волі, чи бажала третя особа реального настання правових наслідків, що обумовлені договором, і чи настали такі наслідки насправді; таким чином, підлягає оцінці не лише поведінка третьої особи до та в момент укладення оспорюваного договору, але й після його укладення, зокрема чи виконала третя особа свої обов`язки за договором, у який спосіб, як у подальшому третя особа розпорядилася одержаним за оспорюваним договором, чи не було залучення третьої особи до участі в укладенні договору формальною дією, спрямованою на подальше відчуження предмета договору з метою протиправного позбавлення юридичної особи права власності на майно.

Подібні висновки, як у справі № 658/580/16-ц, містяться і у постановах Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 608/969/13-ц, від 30.01.2019 у справі № 127/7798/17, від 11.09.2019 у справі № 466/9251/13-ц, на які також посилається скаржник у касаційній скарзі.

Проте постанова апеляційного суду у справі, яка переглядається, цим висновкам судів не суперечить, адже за наявності у матеріалах справи документів подальшого схвалення договору, відсутні підстави для визнання його недійсним.

Щодо посилання скаржника на постанову від 28.03.2018 у справі № 915/166/17 за позовом керівника Миколаївської місцевої прокуратури № 2 в інтересах держави до Шевченківської загальноосвітньої школи-інтернату І-ІІ ступенів Вітовського району Миколаївської області Миколаївської обласної ради, Фермерського господарства "Маяк" Кухарука О. А. про визнання недійсним договору від 01.03.2014 про сумісну діяльність та зобов`язання повернути земельну ділянку державі, то у ній Верховний Суд скасував рішення судів попередніх інстанцій, якими у задоволенні позову було відмовлено та зазначив про те, що при новому розгляді необхідно дослідити відповідність договору вимогам законодавства для договору оренди землі, зокрема, Закону України "Про оренду землі". Встановив, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій не ґрунтуються на повному і всебічному розгляді в судовому процесі всіх обставин, встановлення яких є необхідним відповідно до норм законодавства, що регулюють спірні правовідносини.

На відміну від цієї справи, у справі, яка переглядається, судом апеляційної інстанції з урахуванням наявних у матеріалах справи документів було правильно відмовлено у задоволенні позову та спір у справі вирішувався за інших фактичних обставин справи - зокрема об`єктом оскарження був договір про будівництво житлового комплексу, який за своєю правовою природою є змішаним договором та в подальшому був схвалений у встановленому порядку для його укладення.

У справі № 916/935/17 предметом спору було визнання недійсним договору та зобов`язання вчинити певні дії. Прокурором позов обґрунтовано тим, що фактично оспорюваний договір про співробітництво та організацію взаємовідносин є удаваним правочином; сторони уклали його з метою приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили - договір оренди комунального майна; що правовідносини, що виникли між сторонами повинні регулюватись Законом України "Про місцеве самоврядування в Україні" та Законом України "Про оренду державного та комунального майна"; в порушення норм цих Законів спірні берегозахисні споруди передано у користування ТОВ "Центр сертифікації "Пальміра" без прийняття відповідного рішення сесії Одеської міської ради та проведення оцінки майна і конкурсної процедури. У справі № 916/935/17 Верховним Судом було скасовано рішення судів попередніх інстанції, які відмовили у задоволенні позову та ухвалено нове рішення, яким позов задоволено.

На відміну від справи № 916/935/17, а також справи № 916/933/17, в якій теж було вирішено визнати недійсним договір про співробітництво та організацію взаємовідносин від 25.04.2014 № 01/с-14, укладений між Управлінням інженерного захисту території міста та розвитку узбережжя Одеської міської ради та ФОП Юрочкіним П. М. та зобов`язати останнього повернути на користь Одеської міської ради відповідне комунальне майно, у справі, яка переглядається, спірні правовідносини не регулювалися Законом України "Про оренду державного та комунального майна", ст. 776 ЦК України. Фактичні обставини, за яких ухвалювалися відповідні судові рішення, не є подібними як у справі № 910/7511/22.

У постановах Верховного Суду від 17.01.2019 у справі № 923/241/18, від 21.05.2019 у справі № 925/550/18 предметом спору було визнання недійсними договорів про сумісний обробіток земельної ділянки, яким суди надали оцінку та досліджували наявність/відсутність підстав для визнання їх недійсними, в той час як, у справі, яка переглядається, прокурор просив визнати недійсним договір про будівництво житлового комплексу, який є змішаним договором. З огляду на встановлену правову природу договорів, фактичні обставини у справах, у них вирішувався спір. Норми ст. ст. 203, 215 ЦК України застосовували до спірних правовідносин у кожній зі справ за встановлених у них обставин, які не є подібними як у справі № 910/7511/22.

Щодо посилання скаржника на постанову Верховного Суду від 21.06.2019 у справі № 910/22880/17 за позовом ТОВ "Метал-Профіль" до Державної установи "Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії медичних наук України", треті особи, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: 1) Київська міська рада, 2) Київська міська державна адміністрація, про зобов`язання виконати умови договору, та за зустрічним позовом Державної установи "Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії медичних наук України" до ТОВ "Метал-Профіль" про визнання договору недійсним, то у ній Верховний Суд, залишаючи у силі постанову апеляційного господарського суду, дійшов висновку про те, що ДУ "Національний науковий центр радіаційної медицини Національної академії медичних наук України" станом на час звернення позивача із первісним позовом та вирішення судом цього спору не мала в своєму розпорядженні земельної ділянки, яка відповідала би умовам спірного договору та підлягала би передачі ТОВ "Метал-Профіль". Встановив, що задоволення вимог ТОВ "Метал-Профіль" про передачу йому за актом спірної земельної ділянки суперечило би вимогам земельного законодавства. Верховний Суд вважає, що фактичні обставини, що формують зміст правовідносин і впливають на застосування норм матеріального права у справі № 910/22880/17 та справі, яка переглядається, не є подібними.

Також не є подібними правовідносини у справі № 908/852/17 та справі, яка переглядається. У справі № 908/852/17 суди встановили, що оспорюваний договір укладений з порушенням ст. 1130 ЦК України, ст. ст. 116, 149 ЗК України, в той час, як у справі, яка переглядається, суд апеляційної інстанції не встановив того, що оспорювані договір та додаткові договори до нього суперечать нормам чинного на час їх укладення законодавства, зокрема, вказаним нормам ЗК України. Натомість фактично встановив, що наявними у матеріалах справи документами підтверджується подальше схвалення оспорюваного договору та, що відсутні підстави для задоволення позову.

У постанові від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18 Верховний Суд залишив в силі постанову апеляційного суду, якою було задоволеного позов про визнання недійсними договору та додаткової угоди до нього з моменту їх укладення. Верховний Суд у цій справі зазначив про те, що апеляційний суд дійшов висновку, що відсутність волевиявлення уповноваженого органу управління об`єктами державної власності на підписання оспорюваного договору, порушення встановленого Постановою № 296 порядку його укладення, є правовою підставою, передбаченою ст. ст. 203, 215, 216 ЦК України, для визнання такого договору недійсним.

Верховний Суд у постанові від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21 зазначив про те, що суди першої та апеляційної інстанцій, дослідивши зібрані в справі докази в їх сукупності, враховуючи укладення між відповідачами договору з порушенням вимог Порядку № 296 та Порядку № 715, дійшли правильного висновку про наявність передбачених законом підстав для визнання оспорюваного договору недійсним (за результатами розгляду зустрічного позову), що, в свою чергу, зумовлює необґрунтованість вимог первісного позову про відшкодування збитків, завданих внаслідок невиконання Управлінням обов`язків за вказаним недійсним правочином, оскільки, відповідно до ст. 236 ЦК України правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення, позаяк чинне законодавство не передбачає визнання недійсним правочину на майбутнє. При цьому вказав на те, що лише у разі неспростування презумпції правомірності договору (на підставі рішення суду, яке набрало законної сили) всі права, набуті сторонами правочину за ним, повинні безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню.

На відміну від справ № 910/10673/18, № 922/2952/21, у справі, яка переглядається, таке волевиявлення уповноваженого органу управління об`єктами державної власності щодо укладення відповідного договору було наявне, оспорюваний договір був схвалений в подальшому у порядку, встановленому для отримання згоди на його укладення, що свідчить про те, що ці справи зі справою, яка переглядається, ухвалювалися за різних обставин, встановлених у них. Постанова апеляційного господарського суду не суперечить висновкам, викладеним у постановах Верховного Суду від 11.07.2019 у справі № 910/10673/18, від 20.06.2023 у справі № 922/2952/21.

Щодо посилання скаржника на постанови Верховного Суду від 09.05.2023 у справі № 910/8641/21, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, то необхідно зазначити таке.

Верховний Суду у постанові від 09.05.2023 у справі № 910/8641/21 залишив в силі постанову апеляційного господарського суду, якою було визнано недійсними договір про інвестування реконструкції Української студії хронікально-документальних фільмів з надбудовою головного корпусу для офісних приміщень та будівництво житлового комплексу, укладений між ДІІ "Українська студія хронікально-документальних фільмів" та ПрАТ "Зодча Діадема", а також додаткові угоди до нього за обставин, встановлених у справі № 910/8641/21.

У постанові від 03.11.2020 у справі № 920/611/19 Верховний Суд, скасовуючи рішення судів попередніх інстанцій, якими було відмовлено у задоволенні первісного позову ТОВ "Відновлення інженерних систем" до Університету про стягнення 180 176,82 грн та задоволено зустрічний позов про визнання недійсним договору, направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції. Зазначив про те, що суди попередніх інстанцій належним чином не визначили фактичний характер спірних правовідносин, які склались між сторонами, не з`ясували дійсних намірів сторін спору при укладенні договору щодо визначення умов виконання зобов`язань обома сторонами цього договору та не надали оцінки поведінці сторін щодо виконання/невиконання ними зобов`язань за договором, не визначили правову природу договору та його предмет.

Здійснивши аналіз оскаржуваного судового рішення, Верховний Суд вважає, що підстави позову та фактичні обставини у цих справах та справі, яка переглядається, не є подібними, що впливає на застосування норм права у них. Суд апеляційної інстанції у справі, яка переглядається, на підставі наявних у матеріалах справи доказів відмовив у задоволенні позову.

Верховний Суду у постанові від 16.01.2020 у справі № 922/1362/17 за заявою Дочірньої компанії "Газ України" Національної акціонерної компанії "Нафтогаз України" до Харківського обласного комунального підприємства "Дирекція розвитку інфраструктури території" про визнання банкрутом, дійшов висновку про правомірність визнання судами першої та апеляційної інстанцій недійсними оспорюваних договорів переведення боргу, оскільки вони укладені із перевищенням повноважень та під впливом тяжкої обставини. При цьому, зазначив, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій, з якими Верховний Суд не погодився, не вплинули на правильність по суті прийнятого судами рішення про задоволення позовних вимог, у зв`язку з чим Верховний Суд дійшов висновку про залишення прийнятих у справі судових актів без змін, а касаційної скарги - без задоволення. У справі, яка переглядається, прокурор не обґрунтовував недійсність оспорюваного договору тим, що його було укладено під впливом тяжкої обставини, як у справі № 922/1362/17, а наявні у справі документи свідчать про схвалення оспорюваного договору МОУ та КМУ. Фактичні обставини, за яких ухвалювалися судові рішення у справі № 922/1362/17 та справі, яка переглядається, не є подібними.

Щодо посилання скаржника на постанову Великої Палати Верховного Суду від 27.11.2018 у справі № 905/1227/17, то у ній позивач обґрунтовував позов наявністю підстав для визнання недійсним договору через недотримання при його укладенні норм Закону України "Про освіту", який не поширюється на спірні правовідносини у справі, яка переглядається. Переглядаючи рішення у справі, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що оспорюваний договір оренди укладений з порушенням вимог чинного законодавства про освіту, у зв`язку з чим визнала його недійсним за приписами ст. ст. 203, 215 ЦК України.

Щодо інших постанов суду касаційної інстанції, на які посилається прокурор в касаційні скарзі, то вони не є тими судовими рішеннями, які прийняті в подібних правовідносинах.

Отже, аналіз висновків, зроблених у постанові суду апеляційної інстанції, що оскаржуються, не свідчить про їх невідповідність висновкам, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду, Верховного Суду, Верховного Суду України, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, і ці висновки не є різними за своїм змістом, а зроблені судами з урахуванням інших фактичних обставин, встановлених судами попередніх інстанцій, які формують зміст правовідносин і зумовили прийняття відповідного рішення. Верховний Суд зазначає і про те, що посилаючись на вказані у касаційній скарзі постанови, скаржник залишає поза увагою те, що неврахуванням висновку Верховного Суду є саме неврахування висновку щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції на обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі, чого скаржником у цьому випадку не було доведено.

Таким чином, відсутні підстави для скасування оскаржуваного судового рішення з огляду на п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Крім того, Верховний Суд вважає за необхідне зазначити про таке.

У постановах від 20.11.2018 у справі № 5023/10655/11, від 26.02.2019 у справі № 915/478/18 Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку про те, що в разі якщо держава вступає у цивільні (господарські) правовідносини, вона має цивільну правоздатність на рівні з іншими учасниками цивільних правовідносин. Держава набуває і здійснює цивільні права та обов`язки через відповідні органи, які діють у межах їхньої компетенції. Отже, поведінка органів, через які діє держава, зокрема, у цивільних (господарських) відносинах розглядається як поведінка держави у цих відносинах. Тому у відносинах, у які вступає держава (зокрема, цивільних, господарських), органи, через які діє держава, не мають власних прав і обов`язків, але наділені повноваженнями (компетенцією) представляти державу у відповідних відносинах.

У судовому процесі, зокрема в господарському, держава бере участь у справі як сторона через відповідний її орган, наділений повноваженнями у спірних правовідносинах (див. п. 35 постанови Великої Палати Верховного Суд від 27.02.2019 у справі № 761/3884/18).

Отже, під час розгляду спору в суді фактичною стороною у справі є держава, навіть якщо позивач визначив стороною у справі певний орган.

Законодавство передбачає два випадки представництва прокурором у суді законних інтересів держави у разі їх порушення або загрози порушення: захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження; відсутній орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені повноваження щодо захисту інтересів держави.

Водночас в обох цих випадках прокурор здійснює представництво держави, яка і є фактичною стороною у справі.

У цій справі прокурор пред`явив вимогу про визнання оспорюваних договору та додаткових договорів до нього недійсними, позивачем зазначив - Кабінет Міністрів України, а відповідачем визначив - Міністерство оборони України.

Отже, вказане фактично свідчить про пред`явлення цієї вимоги державою до неї самої.

Велика Палата Верховного Суду у п. 7.7 постанови від 05.10.2022 у справі № 922/1830/19 сформувала висновок про те, що не відповідає ч. 1 ст. 45 ГПК України, відповідно до якої сторонами в судовому процесі - позивачами і відповідачами - можуть бути особи, зазначені у ст. 4 цього Кодексу. Таким чином, позивач і відповідач не можуть збігатися, оскільки такий збіг унеможливлює наявність спору.

Верховний Суд зазначає також і те, що ГПК України взагалі не передбачає можливості поєднання сторін судового процесу в одній особі, не передбачає цей Кодекс і поняття "неналежний позивач", не визначає й механізму заміни останнього, позаяк положення Кодексу спрямовані на вирішення спору, якого не може бути із "самим собою".

Таким чином, у цьому випадку можна констатувати поєднання сторін судового процесу - позивача та відповідача - 3 в одній особі, що є недопустимим.

Решта доводів касаційної скарги зводяться до неправильного розуміння та тлумачення скаржником норм матеріального та процесуального права, а також до переоцінки зібраних у справі доказів, що відповідно до ст. 300 ГПК України знаходиться поза межами компетенції суду касаційної інстанції.

Оскільки апеляційний господарський суд дійшов правильного висновку про відмову у задоволенні позову (через що підставно не застосував заявлену у справі позовну давність), а тому Верховний Суд залишає оскаржувану постанову апеляційного господарського суду в силі.

Згідно з ст. 129 ГПК України судовий збір за подання касаційної скарги покладається на скаржника.

Керуючись ст. ст. 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 ГПК України, Верховний Суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Касаційну скаргу заступника Генерального прокурора залишити без задоволення.

Постанову Північного апеляційного господарського суду від 14.11.2023 у справі № 910/7511/22 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Могил С. К.

Судді: Краснов Є. В.

Случ О. В.