Постанова

від 23.05.2024 по справі 904/2132/23

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

23 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 904/2132/23

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду: Баранця О. М. - головуючого, Бакуліної С. В., Кондратової І. Д.,

за участю секретаря судового засідання Москалика О. В.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу ОСОБА_1

на рішення Господарського суду Дніпропетровської області

у складі судді Євcтигнеєвої Н. М.

від 05 вересня 2023 року

та постанову Центрального апеляційного господарського суду

у складі колегії суддів: Коваль Л. А., Мороза В. Ф., Чередка А. Є.,

від 29 лютого 2024 року (повний текст складений 29 березня 2024 року)

у справі за позовом ОСОБА_1

до ОСОБА_2 ,

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача: Товариство з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов",

про визнання договору купівлі-продажу часток у статутному капіталі недійсним

за участю представників:

від позивача: не з`явилися

від відповідача: Нижник А. А.

від третьої особи: не з`явилися

ВСТАНОВИВ:

1. Короткий зміст позовних вимог.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» № 6/02 від 06 лютого 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

В обґрунтування вимог позивачка послалася на те, що спірний договір був укладений її чоловіком ОСОБА_4 без її згоди на його укладення та на розпорядження часткою в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов», що є їх спільною сумісною власністю як подружжя, та відповідно до статті 369 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України підлягає визнанню недійсним.

2. Обставини справи, встановлені судами попередніх інстанцій.

Відповідно до свідоцтва про укладення шлюбу від 02 серпня 1980 року серія НОМЕР_1 ОСОБА_4 та ОСОБА_5 уклали шлюб, після укладення шлюбу чоловіку і дружині присвоєні прізвища Ганжа.

Фірма "Зов" була заснована Громадським об`єднанням громадян - Товариством інвалідів "Ахилес" згідно з рішенням загальних зборів членів товариства від 02 квітня 1993 року, оформленим протоколом № 2 (пункт 1.1. статуту Фірми "Зов", зареєстрованого на підставі рішення № 240 від 13 травня 1993 року).

28 січня 1999 року збори членів Товариства інвалідів "Ахилес" прийняли рішення про виведення Товариства інвалідів "Ахилес" зі складу засновників Фірми "Зов", про прийняття ОСОБА_4 та ОСОБА_2 до складу засновників Фірми "Зов".

Згідно з пунктом 4.1. статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов", затвердженого зборами засновників від 31 січня 1999 року, протокол № 1, засновниками Товариства є ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Згідно з пунктом 9 Установчого договору про створення і діяльність Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" (далі по тексту - Товариство) від 31 січня 1999 року та згідно з пунктом 5.4. статуту Товариства для забезпечення діяльності Товариства за рахунок внесків засновників створюється статутний фонд в розмірі 46 250,00 грн. Засновники сплачують внески в наступних розмірах:

ОСОБА_4 - 23 125,50 грн, що складає 50% статутного капіталу товариства;

ОСОБА_2 - 23 125,50 грн, що складає 50% статутного капіталу товариства.

Засновники до моменту реєстрації товариства вносять 30% своїх вкладів у вигляді грошових коштів, майна (майнових прав), решта суми внесків вноситься не пізніше 12 місяців після реєстрації товариства.

02 лютого 1999 року збори засновників Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" прийняли рішення про:

- внесення до статутного фонду товариства грошових коштів від ОСОБА_4 в сумі 2 390,00 грн та від ОСОБА_2 - 2 020,00 грн;

- передачу до статутного фонду товариства в якості внеску засновника ОСОБА_4 належні йому на праві власності комп`ютер AMD Authentik (у тому числі: системний блок, монітор, принтер, мишка, клавіатура) разом з програмним забезпеченням оціночною вартістю 4 560,00 грн;

- передачу до статутного фонду товариства в якості внеску засновника ОСОБА_2 належні йому на праві власності комп`ютер Pentium (у тому числі: системний блок, монітор, принтер, мишка, клавіатура) разом з програмним забезпеченням оціночною вартістю 4 930,00 грн;

Майнові вклади ОСОБА_4 та ОСОБА_2 вартістю 4 560,00 грн та 4 930,00 грн відповідно були передані до статутного фонду Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" згідно з актами приймання-передачі майнового внеску засновника до статутного фонду Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" від 03 лютого 1999 року.

06 лютого 2023 року між ОСОБА_4 , як продавцем, та ОСОБА_2 , як покупцем, був укладений договір купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" № 6/02 (далі по тексту - договір, спірний договір), відповідно до пункту 1.1. якого на умовах цього договору Продавець зобов`язується передати Покупцеві 50% часток вартістю 462,50 грн кожна у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов", а Покупець зобов`язується прийняти і оплатити ці п`ятдесят часток.

Відповідно до підпункту 1.2.2. пункту 1.2. договору розмір часток сплаченого внеску та які відчужуються складає: 23 125,00 грн, що становить 50 часток вартістю 462,50 грн кожна та відповідає 50% голосів на загальних зборах учасників.

Згідно з пунктом 2.1. договору право власності на 50 часток в статутному капіталі Товариства переходить від Продавця до Покупця в момент укладення цього договору та складання акту приймання-передачі часток у статутному капіталі Товариства, підписи Продавця та Покупця на якому нотаріально посвідчуються.

Перехід корпоративних прав учасника товариства від Продавця до Покупця відбувається в момент державної реєстрації вказаних змін в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань (пункт 2.2. договору).

За змістом пункту 3.1. договору після переходу та державної реєстрації права власності на 50 часток вартістю 462,50 грн кожна Покупець сплачує продавцю 23 125,00 грн.

Відповідно до пункту 4.1., 4.2. договору строк оплати за цим договором складає 3 (три) робочих дні з моменту переходу та державної реєстрації права власності на 50 часток вартістю 462,50 грн кожна, що становить 23 125,50 грн та відповідає 50% голосів на загальних зборах учасників товариства. Форма розрахунків - за згодою сторін.

Згідно з пунктом 5.1. договору за настання обставин, зазначених у пункті 2.2. договору, мають місце наступні юридично значимі наслідки: всі права і обов`язки Продавця як учасника Товариства переходять до Покупця; Продавець втрачає всі права та обов`язки, які були обумовлені його статутом як учасника Товариства, а Покупець набуває відповідних прав та обов`язків; Покупець стає учасником Товариства і в повному обсязі набуває правосуб`єктності, що випливає з цього.

На виконання договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" № 6/02 від 06 лютого 2023 року між його сторонами був складений акт приймання-передачі часток у статутному капіталі Товариства, за яким Продавець передав, а Покупець прийняв 50 часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов", що становить 23 125,50 грн та відповідає 50% голосів на загальних зборах учасників товариства. Згідно з пунктом 2 цього акту сторони не мають один до одного матеріальних претензій у зв`язку з передачею зазначених в акті часток у статутному капіталі Товариства.

Акт приймання-передачі часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" № 6/02 від 06 лютого 2023 року підписаний Продавцем та Покупцем, справжність підписів ОСОБА_4 та ОСОБА_2 посвідчена приватним нотаріусом Кам`янського районного нотаріального округу Дніпропетровської області Дудник Т. В., реєстровий № № 338, 339.

09 лютого 2023 року громадянином України ОСОБА_2 як єдиним учасником Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" були прийняті рішення про внесення змін до відомостей Єдиного державного реєстру юридичних осіб та фізичних осіб-підприємців та громадських формувань щодо місцезнаходження, переліку засновників та кінцевого бенефіціарного власника Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" у зв`язку з проведенням адміністративної реформи та зі зміною складу учасників, про затвердження статуту Товариства з обмеженою відповідальністю "Фірма "Зов" у новій редакції.

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернулася до Господарського суду Дніпропетровської області з позовом до ОСОБА_2 про визнання недійсним договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» № 6/02 від 06 лютого 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 , посилаючись на те, що спірний договір був укладений її чоловіком ОСОБА_4 без її згоди як дружини на його укладення та на розпорядження часткою в статутному капіталі зазначеного товариства, що є їх спільною сумісною власністю як подружжя, та відповідно до статті 369 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України підлягає визнанню недійсним.

3. Короткий зміст рішення місцевого господарського суду та оскаржуваної постанови апеляційного господарського суду і мотиви їх ухвалення.

Господарський суд Дніпропетровської області рішенням від 05 вересня 2023 року, залишеним без змін постановою Центрального апеляційного господарського суду від 29 лютого 2024 року, відмовив у задоволенні позовних вимог.

Суди попередніх інстанцій виходили з того, що частка ОСОБА_4 у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» у розмірі 50% є майном у розумінні статті 190 Цивільного кодексу України та перебувала у спільній сумісній власності подружжя - ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Однак, підстави для визнання недійсним спірного договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» № 6/02 від 06 лютого 2023 року відсутні, оскільки позивачка не довела, а суд не встановив недобросовісності покупця та продавця при укладенні спірного правочину. Суди також дійшли висновку про те, що окреме заявлення позовної вимоги про визнання недійсним виконаного / частково виконаного договору без вимоги про застосування наслідків його недійсності є неефективним способом захисту, оскільки не призводить до поновлення майнових прав позивачки.

4. Короткий зміст вимог касаційної скарги.

У касаційній скарзі позивачка - ОСОБА_1 просить скасувати рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року та постанову Центрального апеляційного господарського суду від 29 лютого 2024 року та постановити нове рішення, яким позовні вимоги задовольнити повністю.

5. Узагальнені доводи особи, яка подала касаційну скаргу.

Судові рішення у цій справі оскаржуються позивачкою з підстав, передбачених пунктами 1, 4 частини другої статті 287 Господарського процесуального кодексу України. Скаржниця зазначила про те, що суди попередніх інстанцій хоча і правильно врахували висновки Верховного Суду, викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 січня 2019 року у справі № 523/14489/15-ц, однак, не взяли до уваги фактичні обставини справи про те, що відповідач був обізнаний про те, що позивачка була дружиною продавця за спірним договором та не надавала згоду на укладання спірного договору, про невідповідність ціни договору ринковій ціні, про хворобу продавця за спірним договором, та дійшли висновків, які не відповідають цим висновкам Верховного Суду.

Крім того, за твердженням скаржниці, суди попередніх інстанцій дійшли помилкового висновку про те, що заявлена нею позовна вимога про визнання недійсним договору без вимоги про застосування наслідків недійсності спірного правочину є неефективним способом захисту її порушеного права. У зв`язку з цим, скаржниця зазначила про те, що суди при формуванні цих висновків помилково врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 01 березня 2023 року у справі № 522/22473/15-ц та від 26 травня 2023 року у справі № 905/77/21, які зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах та є нерелевантними для цієї справи, та не врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах від 24 січня 2023 року у справі № 916/3156/21, від 21 червня 2023 року у справі № 917/1021/21, про те, що позовна вимога про визнання недійсним виконаного договору без одночасного заявлення вимоги про застосування наслідків недійсності правочину, передбачених статтею 216 Цивільного кодексу України, є належним способом захисту, який передбачений законом. Також суди не взяли до уваги обставини того, що після укладання спірного договору продавець ( ОСОБА_4 ) помер та його цивільна правоздатність припинилась, що унеможливлює пред`явлення вимоги про реституцію чи віндикацію на його користь, і внаслідок визнання спірного договору недійсним частка не повернеться продавцю, а має бути включена до спадкової маси, і за таких обставин заявлена нею позовна вимога є ефективним та належним способом захисту порушеного права на належну їй частку в спільному майні подружжя, на отримання в спадщину майна померлого чоловіка.

6. Узагальнений виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач та третя особа відзивів на касаційну скаргу позивачки не надали.

Позиція Верховного Суду.

7. Оцінка аргументів учасників справи і висновків судів попередніх інстанцій.

Верховний Суд, обговоривши доводи позивача, наведені у касаційній скарзі, дослідивши правильність застосування та дотримання судами попередніх інстанцій норм матеріального і процесуального права, дійшов висновку про те, що касаційна скарга підлягає частковому задоволенню з огляду на таке.

За змістом статті 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки. Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема договори та інші правочини, інші юридичні факти.

Згідно з частинами першою, четвертою статті 202 Цивільного кодексу України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Дво- чи багатостороннім правочином є погоджена дія двох або більше сторін.

Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним (частина п`ята статті 203 Цивільного кодексу України).

Договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків (стаття 626 Цивільного кодексу України).

Предметом спору у цій справі є позовні вимоги про визнання недійсним договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» № 6/02 від 06 лютого 2023 року, укладеного між ОСОБА_4 та ОСОБА_2 .

Відповідно до частини першої статті 215 Цивільного кодексу України підставою недійсності правочину є недотримання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України.

Згідно з частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Згідно з частинами другою, третьою статті 215 Цивільного кодексу України недійсним є правочин, якщо його недійсність встановлена законом (нікчемний правочин). У цьому разі визнання такого правочину недійсним судом не вимагається. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин. Відповідність чи невідповідність правочину вимогам закону має оцінюватися господарським судом на підставі законодавства, яке діяло на момент вчинення правочину.

Отже, позивачем при зверненні до суду з вимогами про визнання договору недійсним повинно бути доведено наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання угод недійсними, а також наявність у позивача порушеного права чи інтересу в результаті укладення спірного правочину (правочинів).

Як вбачається позов у цій справі про визнання недійсним договору купівлі-продажу (відступлення) часток у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» № 6/02 від 06 лютого 2023 року, був заявлений ОСОБА_1 , яка не є стороною спірного договору, а станом на дату його укладення була дружиною продавця за договором - ОСОБА_4 . Позов поданий з підстав того, що спірний договір був укладений її чоловіком без її згоди на його укладення та на розпорядження часткою в статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов», що є їх спільною сумісною власністю як подружжя, та відповідно до статті 369 Цивільного кодексу України та статті 65 Сімейного кодексу України підлягає визнанню недійсним.

Відповідно до частини першої статті 177 Цивільного кодексу України об`єктами цивільних прав є речі, у тому числі гроші та цінні папери, інше майно, майнові права, результати робіт, послуги, результати інтелектуальної, творчої діяльності, інформація, а також інші матеріальні і нематеріальні блага.

Згідно з частиною першою статті 190 Цивільного кодексу України майном як особливим об`єктом вважаються окрема річ, сукупність речей, а також майнові права та обов`язки.

Відповідно до частини першої статті 355 Цивільного кодексу України майно, що є у власності двох або більше осіб (співвласників), належить їм на праві спільної власності (спільне майно).

Згідно зі статтею 368 Цивільного кодексу України спільна власність двох або більше осіб без визначення часток кожного з них у праві власності є спільною сумісною власністю. Суб`єктами права спільної сумісної власності можуть бути фізичні особи, юридичні особи, а також держава, територіальні громади, якщо інше не встановлено законом. Майно, набуте подружжям за час шлюбу, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором або законом. Майно, набуте в результаті спільної праці та за спільні грошові кошти членів сім`ї, є їхньою спільною сумісною власністю, якщо інше не встановлено договором, укладеним у письмовій формі.

Відповідно до статті 60 Сімейного кодексу України майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Згідно з частиною першою статті 61 Сімейного кодексу України передбачено, що об`єктом права спільної сумісної власності подружжя може бути будь-яке майно, за винятком виключеного з цивільного обороту.

Зазначені норми закону встановлюють презумпцію спільності права власності подружжя на майно, яке набуте ними в період шлюбу. Ця презумпція може бути спростована й один з подружжя може оспорювати поширення правового режиму спільного сумісного майна на певний об`єкт, у тому числі в судовому порядку. Тягар доказування обставин, необхідних для спростування презумпції, покладається на того з подружжя, який її спростовує. Така правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 372/504/17, від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, у постанові Верховного Суду України від 24 травня 2017 року у справі № 6-843цс17 та постановах Верховного Суду від 06 лютого 2018 року у справі № 235/9895/15-ц, від 05 квітня 2018 року у справі № 404/1515/16-ц.

Відповідно до частини першої статті 91 Цивільного кодексу України юридична особа здатна мати такі ж цивільні права та обов`язки (цивільну правоздатність), як і фізична особа, крім тих, які за своєю природою можуть належати лише людині.

Згідно з частинами першою - третьою статті 96 Цивільного кодексу України юридична особа самостійно відповідає за своїми зобов`язаннями. Юридична особа відповідає за своїми зобов`язаннями усім належним їй майном. Учасник (засновник) юридичної особи не відповідає за зобов`язаннями юридичної особи, а юридична особа не відповідає за зобов`язаннями її учасника (засновника), крім випадків, встановлених установчими документами та законом.

За змістом частини першої статті 3 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» товариство несе відповідальність за своїми зобов`язаннями всім належним йому майном.

Вкладом учасника товариства можуть бути гроші, цінні папери, інше майно, якщо інше не встановлено законом (частина перша статті 13 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю).

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 115 Цивільного кодексу України господарське товариство є власником майна, переданого йому учасниками товариства у власність як вклад до статутного (складеного) капіталу.

Відповідно до висновків Верховного Суду, викладених у постанові Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, з моменту внесення грошових коштів чи іншого майна як вкладу до статутного капіталу господарського товариства таке майно належить на праві власності самому товариству, і воно втрачає ознаки об`єкта права спільної сумісної власності подружжя. Майно господарського товариства належить йому на праві власності і не може належати на праві власності іншим особам. Зокрема, таке майно не може належати на праві спільної власності учаснику (засновнику) товариства та його подружжю (колишньому подружжю). Тобто в разі передання подружжям свого майна як вкладу до статутного капіталу господарського товариства для участі одного з них у товаристві, зазначене майно стає власністю такого товариства, а подружжя набуває право на частку в статутному капіталі такого товариства. Якщо майно передано у власність господарського товариства, то саме частка в статутному капіталі такого господарського товариства, а не його майно, може належати на праві приватної спільної сумісної власності подружжю.

Верховний Суд зазначає про те, що часткою в статутному капіталі товариства є сукупність корпоративних прав та обов`язків, пов`язаних з участю особи в товаристві, серед яких право на управління товариством, право на отримання частини прибутку від діяльності товариства, а також право на отримання частини майна товариства у разі виходу з нього учасника або у випадку розподілу майна товариства в процесі його ліквідації.

Право на частку в статутному капіталі є майновим та є різновидом майна в розумінні статті 190 Цивільного кодексу України.

Як встановили суди попередніх інстанцій ОСОБА_4 з 28 січня 1999 року до 06 лютого 2023 року - дати укладення спірного у цій справі договору був учасником Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» з часткою у статутному капіталі цього товариства у розмірі 50 %, що була ним сформована за рахунок внесення у 1999 році до статутного капіталу товариства вкладу у вигляді грошей та майна. Станом на час внесення ОСОБА_4 до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» свого вкладу для формування своєї частки та станом на дату укладення спірного у цій справі договору він перебував у зареєстрованому шлюбі з ОСОБА_1 . При цьому, в матеріалах справи відсутні докази того, що внесені ОСОБА_4 до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» як його вклад грошові кошти та майно належали йому на праві особистої приватної власності.

Встановивши ці обставини та врахувавши зазначені вище висновки Верховного Суду, суди попередніх інстанцій правильно встановили, що внесені ОСОБА_4 до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» грошові кошти та майно до моменту їх внесення як вклад до статутного капіталу цього товариства були спільною сумісною власністю подружжя ОСОБА_4 та ОСОБА_1 . Проте, з моменту їх внесення до статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов» право власності на це майно перейшло до Товариства. Натомість об`єктом права приватної спільної сумісної власності зазначеного подружжя стала частка ОСОБА_4 в статутному капіталі цього товариства у розмірі 50%, яка є різновидом майна в розумінні статті 190 Цивільного кодексу України.

За змістом пункту 4 частини першої статті 116 Цивільного кодексу України учасники господарського товариства мають право здійснити відчуження часток у статутному (складеному) капіталі товариства, цінних паперів, що засвідчують участь у товаристві у порядку, встановленому установчим документом товариства та законом. Договір відчуження майна, предметом якого є частка (її частина) у статутному (складеному) капіталі товариства, укладається у письмовій формі;

Відповідно до частини першої статті 21 Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» учасник товариства має право відчужити свою частку (частину частки) у статутному капіталі товариства оплатно або безоплатно іншим учасникам товариства або третім особам.

Відповідно до частин першої, другої та четвертої статті 369 Цивільного кодексу України співвласники майна, що є у спільній сумісній власності, володіють і користуються ним спільно, якщо інше не встановлено домовленістю між ними. Розпоряджання майном, що є у спільній сумісній власності, здійснюється за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. У разі вчинення одним із співвласників правочину щодо розпорядження спільним майном вважається, що він вчинений за згодою всіх співвласників, якщо інше не встановлено законом. Згода співвласників на вчинення правочину щодо розпорядження спільним майном, який підлягає нотаріальному посвідченню та (або) державній реєстрації, має бути висловлена письмово і нотаріально посвідчена. Правочин щодо розпорядження спільним майном, вчинений одним із співвласників, може бути визнаний судом недійсним за позовом іншого співвласника у разі відсутності у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень.

Згідно із частинами першою, другою та третьою статті 65 Сімейного кодексу України дружина, чоловік розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою. При укладенні договорів одним із подружжя вважається, що він діє за згодою другого з подружжя. Дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового. Для укладення одним із подружжя договорів, які потребують нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, а також договорів стосовно цінного майна, згода другого з подружжя має бути подана письмово. Згода на укладення договору, який потребує нотаріального посвідчення і (або) державної реєстрації, має бути нотаріально засвідчена.

За змістом частини першої статті 317 Цивільного кодексу України права володіння, користування та розпоряджання своїм майном належать власнику.

Отже, якщо майно належить особі не на праві особистої приватної власності, а разом з іншим співвласником на праві спільної сумісної власності, то розпорядження майном здійснюється за згодою останнього. Відсутність такої згоди іншого зі співвласників (другого з подружжя) на укладення правочину щодо спільного майна свідчить про відсутність у співвласника, який вчинив правочин, необхідних повноважень на укладення такого правочину. У таких випадках відсутня воля власника спільного майна, на боці якого виступають обидва співвласники (подружжя), на вчинення правочину.

Аналіз наведених положень закону, зокрема частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України, які визначають порядок розпорядження майном, що знаходиться у спільній сумісній власності подружжя, зокрема, часткою в статутному капіталі господарського товариства, дозволяє дійти висновку про те, що чоловік та дружина розпоряджаються цим майном за взаємною згодою, наявність якої презюмується при укладенні договорів одним з подружжя.

Презумпція розпорядження спільним майном одним з подружжя за згодою другого з подружжя встановлена саме на користь добросовісного набувача прав на таке майно. Тому укладення одним з подружжя договору щодо розпорядження спільним майном без згоди другого з подружжя може бути підставою для визнання такого договору недійсним лише в тому разі, якщо суд встановить, що третя особа (контрагент за таким договором) діяла недобросовісно, зокрема знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладає договір, не отримав згоди на це другого з подружжя. Положення частини другої статті 369 Цивільного кодексу України та частини другої статті 65 Сімейного кодексу України з урахуванням пункту 6 статті 3 Цивільного кодексу України спрямовані на захист прав саме добросовісного набувача, а тому саме в разі його недобросовісності договір може бути визнаний недійсним.

Такі висновки Верховного Суду викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 29 червня 2021 року у справі № 916/2813/18, від 22 вересня 2022 року у справі №125/2157/19.

Крім того, відповідно до висновку Верховного Суду, викладеного у постанові від 23 січня 2024 року у справі № 523/14489/15-ц, сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним. Необхідно, щоб той з подружжя, хто уклав договір щодо спільного майна, та кінцева набувачка - контрагент за таким договором діяли недобросовісно, зокрема щоб кінцева набувачка знала чи за обставинами справи не могла не знати про те, що майно належить подружжю на праві спільної сумісної власності і що той з подружжя, хто укладав договір, не отримав згоди на це другого з подружжя.

Як вбачається з оскаржуваних рішення та постанови суди попередніх інстанцій врахували зазначені вище висновки Верховного Суду та дійшли висновку про те, що у спірних правовідносинах позивачка не довела, а суд не встановив недобросовісності покупця та продавця при укладенні спірного правочину. Суд апеляційної інстанції в доповнення зазначеного висновку зазначив про те, що самі по собі обставини того, що відповідач був обізнаний про перебування позивачки у шлюбі з ОСОБА_4 не свідчать про те, що відповідач був обізнаний про відсутність згоди позивача на укладення договору.

Відповідно до частин першої, другої та п`ятої статті 236 Господарського процесуального кодексу України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Згідно з частиною 1 статті 237 Господарського процесуального кодексу України при ухваленні рішення суд вирішує зокрема такі питання:

1) чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються;

2) чи є інші фактичні дані, які мають значення для вирішення справи, та докази на їх підтвердження;

3) яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин;

4) чи слід позов задовольнити або в позові відмовити.

Згідно з пунктами 2 - 5 частини четвертою статті 238 Господарського процесуального кодексу України у мотивувальній частині рішення зазначаються перелік доказів, якими сторони підтверджують або спростовують наявність кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; висновок суду про те, яка обставина, що є предметом доказування у справі, визнається судом встановленою або спростованою з огляду на більшу вірогідність відповідних доказів; мотиви визнання доказів більш вірогідними щодо кожної обставини, яка є предметом доказування у справі; мотивована оцінка кожного аргументу, наведеного учасниками справи, щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Отже процесуальне законодавство визначає чіткі стандарти мотивування судових рішень. Зокрема, пункти 4 та 5 частини четвертої статті 238 Господарського процесуального кодексу України імперативно зобов`язують суд господарської юрисдикції надати в мотивувальній частині судового рішення мотивовану оцінку кожному наявному в матеріалах справи доказу щодо обставин, які є предметом доказування у справі, з урахуванням правил вірогідності доказів та кожному наведеному учасниками справи аргументу щодо наявності чи відсутності підстав для задоволення позову, крім випадку, якщо аргумент очевидно не відноситься до предмета спору, є явно необґрунтованим або неприйнятним з огляду на законодавство чи усталену судову практику.

Однак оскаржувані судові рішенні зазначеним вимогам процесуального закону до судового рішення не відповідають. Висновок судів попередніх інстанцій про те, що позивачка не довела, а суд не встановив недобросовісності покупця та продавця при укладенні спірного правочину жодним чином не мотивований. З оскаржуваних судових рішень не вбачається, на підставі оцінки яких доказів, аргументів учасників справи ґрунтується цей висновок судів попередніх інстанцій. Оскаржувані судові рішення не містять мотивованої оцінки ні наявних в матеріалах справи доказів, ні кожного наведеного учасниками справи аргументу щодо обставин, які є предметом доказування у справі, з урахуванням стандартів доказування.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтю 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Доказування в господарському процесі здійснюється відповідно до стандартів доказування, визначених у статтях 76 - 79 Господарського процесуального кодексу України, а саме: належності, допустимості, достовірності та вірогідності доказів.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що при дослідженні та оцінці доказів недостатньо керуватися лише якимось одним стандартом доказування, докази мають бути оцінені з урахуванням усіх передбачених господарським процесуальним законом стандартів, а саме: належності, допустимості, достовірності, вірогідності. При цьому, докази мають бути оцінені як окремо, так і в сукупності з іншими доказами у справі.

Однак, суди попередніх інстанцій не врахували наведене та не надали належну правову оцінку умовам спірного договору щодо наявності в ньому відомостей про надання позивачкою як дружиною Продавця за договором згоди на відчуження частки у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов», як спільного сумісного майна подружжя. При цьому, суд апеляційної інстанції, обмежившись висновком про те, що сама по собі відсутність письмової згоди одного з подружжя на відчуження спільного сумісного майна не є достатньою підставою для визнання відповідного правочину недійсним, також не надав належну правову оцінку умовам спірного договору щодо наявності в ньому цих відомостей саме у сукупності з усіма іншими доводами позивачки, зокрема доводами позивачки про те, що відповідач був обізнаний про перебування продавця за договором у шлюбі з позивачкою, з урахуванням того, що сама позивачка заперечує факт надання нею згоди на укладення спірного договору, а продавець за спірними договором помер та не може надати пояснень щодо цих обставин. Не надали суди також і оцінку доводам позивачки про те, що отримані продавцем за спірним договором кошти не були використані в інтересах сім`ї та їй взагалі не відомо, чи були вони отримані позивачем, а якщо були отримані, то чи в повному обсязі. Суди не з`ясували позицію відповідача щодо зазначених доводів, не встановили, чи була здійснена оплата за спірним договором, в якому порядку та в якому розмірі.

Суди попередніх інстанцій встановили, що згідно з погодженим сторонами у розділі 4 спірного договору порядку розрахунків, строк оплати за цим договором складає 3 (три) робочих дні з моменту переходу та державної реєстрації права власності на 50 часток вартістю 462,50 грн кожна, що становить 23 125,50 грн та відповідає 50% голосів на загальних зборах учасників товариства. Форма розрахунків - за згодою сторін (пункти 4.1., 4.2. договору).

Однак, суди не з`ясували, чи був дотриманий сторонами спірного договору цей погоджений в договорі порядок розрахунків, чи були здійснена та коли за відповідачем державна реєстрація права власності на 50 часток статутного капіталу Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов», не встановили, коли настав строк оплати за цим договором та чи був здійснений відповідачем розрахунок за цим договором, коли, в якій формі та в якому розмірі.

Також поза увагою судів залишилися і доводи позивачки про те, що визначена у спірному договорі його ціна не відповідає ринковій та є значно заниженою, а сам договір є економічно невигідним як для продавця, так і для позивачки, як співвласниці частки продавця ( ОСОБА_4 ) у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов», що є предметом спірного договору.

Поза увагою судів попередніх інстанцій залишилися положення частини другої статті 74 Господарського процесуального кодексу України, згідно з якими у разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою.

Не взявши до уваги положення зазначеної норми процесуального права, суди не перевірили, на підставі яких доводів та доказів ґрунтуються заперечення відповідача проти позовних вимог та доводів позивачки, чи є ці доводи та докази, які їх підтверджують, належними, допустимими, достовірними, чи відповідають стандарту вірогідності. Суди не з`ясували, якими доводами та доказами відповідач доводить наявність у продавця за спірним договором ( ОСОБА_4 ) згоди його дружини ( ОСОБА_1 ) на укладення цього договору та відчуження частки ОСОБА_4 у статутному капіталі Товариства з обмеженою відповідальністю «Фірма «Зов».

Не дослідивши усі доводи учасників справи та наявні в матеріалах справи докази, не встановивши з достовірністю зазначені вище обставини, суди попередніх інстанцій дійшли передчасного висновку про добросовісність відповідача як набувача за спірним договором та відсутність підстав для визнання недійсним спірного договору.

Крім того, відмовляючи у задоволенні позову, суди попередніх інстанцій дійшли висновку про те, що окреме заявлення позивачкою вимоги про визнання недійсним виконаного / частково виконаного договору, стороною якого вона не є, без заявлення вимоги про застосування наслідків його недійсності є неефективним способом захисту, оскільки не призводить до поновлення майнових прав позивачки. При цьому, як вбачається, зазначений висновок був зроблений судами за наслідком врахування висновків Верховного Суду, викладених у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 01 березня 2023 у справі № 522/22473/15-ц та у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2023 року у справі № 908/976/19.

Однак, Верховний Суд погоджується з доводами позивачки, викладеними у касаційній скарзі, про те, що враховані судами попередніх інстанцій висновки Верховного Суду є нерелевантним для цієї справи, оскільки зроблені у неподібних до цієї справи правовідносинах.

Зокрема, у справі № 908/976/19, спірні правовідносини щодо визнання недійсним договору купівлі-продажу нерухомого майна банкрута на аукціоні, виникли в межах справи про банкрутство, тобто майно за цим спірним договором було реалізоване в ліквідаційній процедурі, а договір оскаржувала до суду особа, яка вважала, що реалізована в цій процедурі квартира перебувала у її власності і вибула в подальшому з її власності незаконно поза її волею, на підставі підроблених документів, тому квартира не могла бути включена до ліквідаційної маси банкрута та реалізована у межах справи про банкрутство, а її продаж порушує права та законні інтереси позивачки.

У справі № 522/22473/15-ц предметом спору були вимоги єдиного учасника товариства (позивач) про визнання недійними договорів купівлі-продажу майна, що належало товариству. Вимоги були заявлені до товариства, учасником якого є позивач, та до особи, з якою товариством були укладені спірні договори. Позовні вимоги були мотивовані тим, що спірні договори були укладені від імені товариства його директором з перевищенням наданих йому повноважень, за відсутності рішення загальних зборів учасників цього Товариства про їх укладення та про надання його директору повноважень на їх укладення, тобто без згоди позивача, який є єдиним учасником зазначеного Товариства.

У справі № 905/77/21 спірні правовідносини стосувалися визнання недійсними рішень тендерного комітету та про визнання недійсним договору про закупівлю. Позовні вимоги були заявлені прокурором в інтересах держави в особі Східного офісу Держаудитслужби України до замовника закупівлі і Товариства - переможця закупівлі, з яким був укладений спірний договір. Отже, спірні правовідносини стосувалися недійсності договору, укладеного в процедурі закупівлі.

Отже, як вбачається, спірні у зазначених справах № 908/976/19, № 522/22473/15-ц, № 905/77/21 договори не стосувалися часток, акцій, паїв, інших корпоративних прав у юридичній особі. Предметом спірних у зазначених справах договорів були нерухоме майна та послуги, а не корпоративні права, що знаходилися у спільній сумісній власності подружжя. Укладення спірних договорів з порушенням права спільної сумісної власності, без згоди іншого подружжя сторони договору щодо розпорядження майном не було визначено підставою недійсності договорів у зазначених справах. Особа, яка є одним із подружжя сторони спірного договору та співвласником спільного сумісного майна, що становить предмету договору, не була позивачем у зазначених справах.

З огляду на викладене Верховний Суд зазначає про те, що хоча предметом спору у справах № 908/976/19, № 522/22473/15-ц, № 905/77/21 є недійсність правочинів, проте, предмет цих договорів є іншим, ніж предмет договору у цій справі № 904/2132/23, що розглядається. Зазначені справи відрізняються від цієї справи також і підставами позовів та суб`єктним складом сторін, що свідчить про неподібність правовідносин у зазначених справах правовідносинам у цій справі за змістовним, суб`єктним та об`єктивним критеріями, що виключає можливість врахування висновків у зазначених справах до правовідносин у цій справі.

Враховуючи наведене Верховний Суд погоджується з доводами позивачки, викладеними у касаційній скарзі про те, що суди попередніх інстанцій помилково врахували висновки Верховного Суду, викладені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21 вересня 2022 року у справі № 908/976/19, від 01 березня 2023 у справі № 522/22473/15-ц та у постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 26 травня 2023 року у справі № 908/976/19, до правовідносини у цій справі.

Разом з цим, Верховний Суд також не бере до уваги і доводи скаржниці про необхідність врахування для вирішення цієї справи висновків Верховного Суду, викладених у постановах від 24 січня 2023 року у справі № 916/3156/21, від 21 червня 2023 року у справі № 917/1021/21, оскільки правовідносини у зазначених справах, на висновки Верховного Суду в яких послалася скаржниці, виникли за позовами прокурорів та стосуються недійсності договорів, укладених в процедурі закупівлі, предметом яких не є корпоративні права, що знаходилися у спільній сумісній власності подружжя, тобто є неподібними до правовідносини у цій справі № 904/2132/23.

Разом з цим, Верховний Суд зазначає про те, що суди попередніх інстанцій дійшовши висновку про те, що окреме заявлення вимоги про визнання недійсним виконаного / частково виконаного договору без заявлення вимоги про застосування наслідків його недійсності (реституції) є неефективним способом захисту, залишили поза увагою обставини того, чи є взагалі можливим проведення у спірних правовідносинах, що склалися між сторонами у цій справі, реституції, зокрема з урахуванням обставин того, що продавець за спірним договором помер. З огляду на викладене суди дійшли передчасного висновку про неефективність обраного позивачкою у цій справі способу захисту порушеного права.

Відповідно до частини другої статті 300 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції не має права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені у рішенні або постанові суду чи відхилені ним, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати чи приймати до розгляду нові докази або додатково перевіряти докази.

Передбачені статтею 300 Господарського процесуального кодексу України межі розгляду справи судом касаційної інстанції не дають суду касаційної інстанції права встановлювати або вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішеннях судів чи відхилені ними, вирішувати питання про достовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими, збирати нові докази або додатково перевіряти докази.

Встановлення зазначених обставин, оцінка доказів виходить за межі розгляду справи в суді касаційної інстанції та є підставою для скасування рішення місцевого і постанови апеляційного господарських судів з передачею справи на новий розгляд до суду першої інстанції.

8. Висновки за результатами розгляду касаційної скарги.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 308 Господарського процесуального кодексу України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій повністю або частково і передати справу повністю або частково на новий розгляд.

Згідно з пунктом 1 частини третьої статті 310 Господарського процесуального кодексу України підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є також порушення норм процесуального права, на які посилається скаржник у касаційній скарзі, що унеможливило встановлення фактичних обставин, які мають значення для правильного вирішення справи, якщо: суд не дослідив зібрані у справі докази, за умови висновку про обґрунтованість заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених пунктами 1, 2, 3 частини другої статті 287 цього Кодексу.

Справа направляється на новий розгляд до суду апеляційної інстанції, якщо порушення норм процесуального права допущені тільки цим судом. У всіх інших випадках справа направляється до суду першої інстанції (частина четверта статті 310 Господарського процесуального кодексу України).

З огляду на те, що суди попередніх інстанцій неправильно застосували до спірних правовідносин норми матеріального права та порушили норми процесуального права, не встановили усі фактичні обставини, що мають значення для правильного вирішення справи, не дослідили усі зібрані у справі докази, Верховний Суд, враховуючи межі розгляду справи в суді касаційної інстанції, дійшов висновку про те, що рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року та постанова Центрального апеляційного господарського суду від 29 лютого 2024 року у цій справі підлягають скасуванню, а справа № 904/2132/23 - передачі на новий розгляд до господарського суду першої інстанції.

При новому розгляді справи суду необхідно врахувати викладене вище, вжити усі передбачені законом засоби для всебічного, повного і об`єктивного встановлення обставин справи, перевірити надані усіма учасниками справи докази та доводи, на яких ґрунтуються їх вимоги та заперечення, дати їм належну юридичну оцінку, і в залежності від встановлених обставин вирішити спір у відповідності з нормами чинного законодавства, що підлягають застосуванню до даних правовідносин, з ухваленням законного й обґрунтованого судового рішення.

9. Судові витрати.

Відповідно до підпунктів "б", "в" пункту 4 частини першої статті 315 Господарського процесуального кодексу України у резолютивній частині постанові суду касаційної інстанції повинен бути зазначений новий розподіл судових витрат, понесених у зв`язку із розглядом справи у суді першої інстанції та апеляційної інстанції, - у разі скасування рішення та ухвалення нового рішення або зміни рішення, а також розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Згідно з частиною чотирнадцятою статті 129 Господарського процесуального кодексу України якщо суд апеляційної, касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.

Враховуючи те, що судові рішення судів попередніх інстанцій підлягають скасуванню, а справа передається на новий розгляд до місцевого господарського суду, розподіл судових витрат у справі, в тому числі й судового збору, сплаченого за подання апеляційної та/або касаційної скарги, здійснює господарський суд, який приймає рішення за результатами нового розгляду справи, керуючись загальними правилами розподілу судових витрат.

Керуючись статтями 300, 301, 308, 310, 314, 315, 316, 317 Господарського процесуального кодексу України, суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Касаційну скаргу ОСОБА_1 задовольнити частково.

2. Рішення Господарського суду Дніпропетровської області від 05 вересня 2023 року та постанова Центрального апеляційного господарського суду від 29 лютого 2024 року у справі № 904/2132/23 скасувати.

3. Справу № 904/2132/23 передати на новий розгляд до Господарського суду Дніпропетровської області.

4. Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною та оскарженню не підлягає.

Головуючий О. Баранець

Судді С. Бакуліна

І. Кондратова