Постанова

від 30.05.2024 по справі 923/1281/20

КАСАЦІЙНИЙ ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2024 року

м. Київ

cправа № 923/1281/20

Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного господарського суду:

Жайворонок Т. Є. - головуючого, Булгакової І. В., Малашенкової Т. М.,

за участі:

секретаря судового засідання - Іщука В. В.,

представників:

позивача: Приватного підприємства «Екстра-Буд» - Селіванова С. А.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні касаційну скаргу Приватного підприємства «Екстра-Буд»

на постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 (колегія суддів: Аленін О. Ю. (головуючий), Богатир К. В., Філінюк І. Г.)

у справі за позовом Приватного підприємства «Екстра-Буд»

до Департаменту розвитку території Херсонської обласної державної адміністрації

про стягнення 1 075 371,78 грн,

УСТАНОВИВ:

У грудні 2020 року Приватне підприємство «Екстра-Буд» (далі - позивач, ПП «Екстра-Буд») подало до господарського суду позов (з урахуванням заяви про зміни до позову (доповнення доводів), в якому просило стягнути з Департаменту розвитку території Херсонської обласної державної адміністрації (далі - відповідач, Департамент) 1 075 371,78 грн боргу.

В обґрунтування позову зазначено, що ПП «Екстра-Буд» у листі від 07.02.2017 № 07/02-1 повідомило відповідача про необхідність проведення додаткових будівельних робіт та проведення коригування проєктної документації, як це передбачено ч. 3 ст. 877 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України). Сторони дійшли згоди щодо обсягу додаткових робіт у коригованій проєктній документації і позивач виконав ці роботи, що підтверджується актом приймання виконаних будівельних робіт від 26.12.2017 № 1 (далі - акт від 26.12.2017 № 1) та довідкою від 26.12.2017 про вартість виконаних будівельних робіт та витрат за грудень 2017 року (далі - довідка від 26.12.2017) на суму 1 075 371,78 грн. Однак, відповідач вказані акт та довідку не підписав, заперечень щодо виконаних додаткових будівельних робіт не надав, а збудований об`єкт введено в експлуатацію та передано у комунальну власність, тому позивач вважає такі роботи прийнятими відповідачем згідно із ч. 4, 6 ст. 882 ЦК України.

Враховуючи, що відповідач набув майно у вигляді вартості виконаних будівельних робіт у розмірі 1 075 371,78 грн без достатньої правової підстави, поза договірними відносинами, заявлена сума підлягає стягненню на підставі ст. 1212 ЦК України.

На підтвердження своїх доводів позивач надав суду відповідні докази.

Рішенням Господарського суду Одеської області від 07.11.2023 у задоволенні позову відмовлено.

Місцевий господарський суд зазначив, що спірні правовідносини між позивачем та відповідачем виникли в процесі виконання договорів від 18.11.2016 № 1 та від 27.12.2017 № 5, які за своєю правовою природою є договорами підряду на капітальне будівництво, тому до цих правовідносин підлягають застосуванню положення глави 61 (Підряд) ЦК України, а не глави 83 (Набуття, збереження майна без достатньої правової підстави) цього Кодексу, як зазначає позивач.

Висновки про відмову у позові мотивовані тим, що ПП «Екстра-Буд» порушило умови п. 11.5, 11.7, 11.9 договору від 18.11.2016 № 1 щодо отримання письмового дозволу відповідача на виконання додаткових будівельних робіт та укладення додаткової угоди у разі зміни договірної ціни та необхідності проведення додаткових робіт.

Позивач не надав належних та допустимих доказів повідомлення відповідача про виявлення у ході проведення будівельних робіт не врахованих проєктною документацією робіт і необхідність у зв`язку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошторису. Також не довів у належний та допустимий спосіб погодження сторонами обсягу додаткових робіт та що негайні дії позивача з виконання додаткових робіт були необхідними в інтересах Департаменту як замовника. А надані суду докази не беруться до уваги та відхиляються з підстав їх неналежності та недопустимості.

Отже, за висновками місцевого господарського суду позивач в силу приписів ч. 4 ст. 877 ЦК України позбавлений права вимагати плату за виконані додаткові роботи за актом від 26.12.2017 № 1, а відповідач згідно з приписів ч. 2 ст. 14 ЦК України не може бути примушений оплачувати додаткові роботи без належного їх погодження.

Постановою Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 рішення суду від 07.11.2023 залишено без змін.

Суд апеляційної інстанції погодився із висновками суду першої інстанції, додатково зазначивши, що відповідачем зобов`язання за договорами від 18.11.2016 № 1 та від 27.12.2017 № 5 виконано повністю, а проведення додаткових робіт, які зазначені в акті від 26.12.2017 № 1 не погоджені відповідачем у порядку, визначеному Законом України «Про публічні закупівлі» та договором від 18.11.2016 № 1, що свідчить про відсутність згоди між сторонами щодо необхідності проведення таких робіт, їх обсягу та вартості.

Також апеляційний суд погодився із висновками місцевого господарського суду в частині підстав відхилення наданих позивачем доказів.

У поданій касаційній скарзі ПП «Екстра-Буд», посилаючись на порушення судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права, а також наявність підстав касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, просить скасувати постанову суду апеляційної інстанції від 21.02.2024, постановити нове рішення про задоволення позову.

За доводами касаційної скарги позивач повідомив відповідача про необхідність проведення додаткових будівельних робіт та проведення коригування проєктної документації листом від 07.02.2017 № 07/02-1 і сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору та погодили обсяги додаткових робіт, коли їх посадові особи - керівник Департаменту Россолов В. О. та генеральний директор підприємства Крачун А. П. на першому аркуші коригованої проєктної документації вчинили написи «В роботу» та «Отримав» і засвідчили ці написи підписами, а відповідач додатково печаткою Департаменту.

Обґрунтовуючи наявність підстави касаційного оскарження судової постанови за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач вказав, що суд апеляційної інстанції:

1) не врахував правових висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 05.06.2018 у справі № 338/180/17 щодо питання застосування ст. 205, 638, 837, 846, 875 ЦК України, в результаті чого дійшов помилкового висновку, що сторони не дійшли згоди з усіх істотних умов договору, оскільки написи на коригованому проєкті «В роботу» та «Отримав» свідчать, що сторони домовились щодо виконання додаткових будівельних робіт;

2) відхилив надані ПП «Екстра-Буд» ключові докази (лист від 07.02.2017 № 07/02-1 та кориговану проєктну документацію) без будь-яких заперечень відповідача щодо цих доказів та без надання на їх спростування інших доказів, а також без врахування правових висновків Верховного Суду у постановах від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 та від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19 щодо застосування ч. 1, 3, 4 ст. 13, ст. 79 ГПК України. Тому надані позивачем вказані докази на підтвердження обставин повідомлення відповідача про необхідність проведення додаткових робіт і погодження сторонами їх обсягу у коригованій проєктній документації є більш вірогідним.

Мотивуючи підставу касаційного оскарження за п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, позивач посилається на не дослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів - коригованої проєктної документації, листа від 07.02.2017 № 07/02-1, висновку експерта від 25.10.2020 № 64, що є підставою для скасування оскаржуваної постанови відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

Також за доводами касаційної скарги суд апеляційної інстанції в порушення п. «в» ч. 3 ст. 282 ГПК України не навів мотивів відхилення аргументів позивача:

1) про те, що сторони дійшли згоди з усіх істотних умов договору шляхом вчинення їх посадовими особами написів «В роботу» та «Отримав» на першому аркуші коригованої проєктної документації, а виконання додаткових робіт на спірну суму згідно з висновком експерта від 25.10.2020 № 64 було необхідною передумовою для отримання сертифіката відповідності закінченого будівництвом об`єкта проєктній документації та готовності його до експлуатації;

2) стосовно необхідності застосування у даній справі при оцінці доказів стандарту доказування «вірогідність доказів», який з 17.10.2019 введено в дію ст. 79 ГПК України.

Ухвалою Верховного Суду від 25.04.2024 відкрито касаційне провадження у справі з підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

До Верховного Суду надано:

02.05.2024 - відзив на касаційну скаргу, в якому відповідач заперечив проти доводів касаційної скарги, просив залишити касаційну скаргу без задоволення, а постановлені у справі судові рішення - без змін;

21.05.2024 - заяву про участь позивача в режимі відеоконференції.

Заслухавши доповідь судді-доповідача, дослідивши наведені в касаційній скарзі доводи, врахувавши заперечення у відзиві на касаційну скаргу, Верховний Суд дійшов таких висновків.

У ч. 1 ст. 300 ГПК України визначено, що переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, та на підставі встановлених фактичних обставин справи перевіряє правильність застосування судом першої чи апеляційної інстанції норм матеріального і процесуального права.

Відповідно до ч. 2 ст. 287 ГПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 1, 4 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно в таких випадках, зокрема, якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку (п. 1).

Таким чином, у разі подання касаційної скарги на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України у касаційній скарзі зазначається постанова Верховного Суду, в якій викладено висновок про застосування норми права у подібних правовідносинах, що не був врахований апеляційним судом в оскаржуваному судовому рішенні.

Верховний Суд звертає увагу на те, що касаційне провадження у справах залежить виключно від доводів та вимог касаційної скарги, які наведені скаржником і стали підставою для відкриття касаційного провадження.

При цьому самим скаржником у касаційній скарзі з огляду на принцип диспозитивності визначаються підстави, вимоги та межі касаційного оскарження, а тому тягар доказування наявності підстав для касаційного оскарження, передбачених, зокрема, п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України покладається на скаржника.

Суд, забезпечуючи реалізацію основних засад господарського судочинства, закріплених у ч. 3 ст. 2 ГПК України, зокрема, ураховуючи принцип рівності всіх учасників судового процесу перед законом і судом, змагальності сторін, та дотримуючись принципу верховенства права, на підставі встановлених фактичних обставин здійснює перевірку застосування судом апеляційної інстанції норм матеріального та процесуального права в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження.

Підставою для касаційного оскарження за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.

Отже, для касаційного перегляду оскаржуваного судового рішення з наведеної підстави наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є подібність правовідносин у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, з правовідносинами у справі, яка переглядається.

При цьому, Суд звертає увагу, що правові висновки Верховного Суду не мають універсального характеру для всіх без винятку справ, а регулятивний вплив п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, якою передбачено таку підставу касаційного оскарження як застосування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку, поширюється саме на подібні правовідносини.

Колегія суддів враховує, що процесуальний кодекс та інші законодавчі акти не містять визначення поняття «подібні правовідносини», а також будь-яких критеріїв визначення подібності правовідносин з метою врахування відповідного висновку, тому для розуміння відповідних термінів звертається до правових висновків, викладених у судових рішеннях Великої Палати Верховного Суду та об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду.

Вирішуючи питання визначення подібності правовідносин, Верховний Суд звертається до правового висновку, викладеного Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 12.10.2021 у справі № 233/2021/19.

У наведеній постанові Велика Палата Верховного Суду задля юридичної визначеності у застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то у такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.

З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.

У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, зокрема, у постановах від 05.12.2018 у справах № 522/2202/15-ц і № 522/2110/15-ц, від 30.01.2019 у справі № 706/1272/14-ц, що таку подібність суд касаційної інстанції визначає з урахуванням обставин кожної конкретної справи. Це врахування слід розуміти як оцінку подібності насамперед змісту спірних правовідносин (обставин, пов`язаних із правами й обов`язками сторін спору, регламентованими нормами права чи умовами договорів), а за необхідності, зумовленої специфікою правового регулювання цих відносин, - також їх суб`єктів (видової належності сторін спору) й об`єктів (матеріальних або нематеріальних благ, щодо яких сторони вступили у відповідні відносини).

У контексті доводів касаційної скарги про неврахування судом апеляційної інстанції висновків щодо застосування норм матеріального права (ст. 205, 638, 837, 846, 875 ЦК України) у подібних правовідносинах, викладених у відповідній постанові Великої Палати Верховного Суду, колегія суддів зазначає таке.

Предметом розгляду у справі № 338/180/17 були вимоги за первісним позовом товариства до фізичної особи про стягнення безпідставно одержаних коштів (помилково перерахованих) з підстав відсутності між сторонами договірних відносин, та за зустрічним позовом фізичної особи до товариства - про визнання договору укладеним та стягнення заборгованості за договором підряду.

Велика Палата Верховного Суду, серед іншого, вирішувала питання застосування до спірних правовідносин у наведеній справі положень ст. 837, 843, 846, 638, 642 ЦК України в частині зустрічної позовної вимоги в контексті обрання фізичною особою належного способу захисту при зверненні до суду із такою вимогою, враховуючи встановлені обставини, що товариство отримало від фізичної особи пропозицію укласти договір, але договір не підписало, проте вчинило дії відповідно до вказаних у пропозиції умов договору.

Скасовуючи постановлені у справі судові рішення в частині задоволення вимоги про визнання договору укладеним та приймаючи в цій частині нове рішення про відмову у задоволенні цих вимог, Велика Палата Верховного Суду виснувала, що не можна вважати неукладеним договір після його повного чи часткового виконання сторонами. Якщо дії сторін свідчать про те, що договір фактично був укладений, суд має розглянути по суті питання щодо відповідності цього договору вимогам закону та залежно від встановлених обставин вирішити питання щодо наслідків його часткового чи повного виконання сторонами. У такому разі визнання вказаного договору укладеним не буде належним способом захисту.

Отже, висновки у наведеній справі щодо застосування, зокрема, норм ст. 638, 837, 846 ЦК України зроблено у правовідносинах, які очевидно не є подібними до правовідносин у справі, яка розглядається, з огляду на предмет і підстави заявлених позовних вимог, характер спірних правовідносин та сферу правового регулювання.

Оскаржуючи постанову апеляційного суду з підстав п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України та вказуючи на неправильне застосування судом апеляційної інстанції положень ст. 205, 875 ЦК України, позивач не наводить постанов Верховного Суду у подібних правовідносинах, правові висновки у яких щодо застосування наведених норм матеріального права не були враховані апеляційним судом при вирішенні даної справи.

Фактично доводи касаційної скарги в цій частині зводяться до викладення обставин справи, цитування норм матеріального права й незгоди із наданою апеляційним судом правовою оцінкою встановленим обставинам і дослідженим доказам, що не є тотожним застосуванню судами норми права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, що відповідно до положень ГПК України є підставою для оскарження судового рішення за п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Щодо порушення судом апеляційної інстанції норм процесуального права (ч. 1-3 ст. 13, ст. 79 ГПК України) та їх застосування без врахування правових висновків Верховного Суду у постановах від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18 та від 29.10.2020 у справі № 905/1630/19.

Верховним Судом у справах № 917/1307/18 та № 905/1630/19, на які посилається позивач в касаційній скарзі, наведено правові висновки щодо застосування судами при розгляді справ положень ч. 1, 3, 4 ст. 13 та ст. 79 ГПК України, зміст яких полягає у такому.

Принцип змагальності, закріплений у ст. 13 ГПК України, забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний.

З урахуванням наведеної вище сутності принципу змагальності саме на особу, яка стверджує певну обставину, покладено обов`язок доведення такої обставини шляхом надання належних та допустимих доказів відповідно до ст. 74 ГПК України.

З 17.10.2019 у господарський процес впроваджено стандарт доказування «вірогідність доказів», який закріплено у ст. 79 ГПК України, згідно з якою наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів» підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту ст. 79 ГПК України свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Особа, яка не виконала покладеного на неї приписами ст. 13, 74 ГПК України обов`язку з доведення належними та допустимими доказами обставин, на які вона посилається, несе ризик настання наслідків, пов`язаних з невчиненням нею вказаної процесуальної дії.

Разом з тим Верховним Судом у справі № 917/1307/18 розглядались вимоги про зобов`язання відповідача здійснити поставку товару і стягнення неустойки. Спір стосувався різного тлумачення сторонами дати укладення договору поставки, з яким пов`язаний момент виникнення зобов`язання щодо поставки товару, порушення якого зумовлювало виникнення у постачальника відповідальності у вигляді сплати неустойки. Скасовуючи постанову апеляційного суду про задоволення позову та залишаючи в силі рішення суду першої інстанції про відмову в позові, Верховний Суд дійшов висновку, що суд апеляційної інстанції порушив принцип змагальності, коли переклав тягар доведення обставини щодо дати підписання договору на відповідача, оскільки з урахуванням конкретних обставин справи саме на позивача покладено обов`язок доведення такої обставини. Враховуючи, що з`ясовані у справі обставини точної дати підписання договору позивачем встановити не дозволяють, за висновками Верховного Суду саме позивач у такому випадку несе ризик настання пов`язаного з цим процесуального наслідку у вигляді відмови в позові.

У справі № 905/1630/19 предметом розгляду Верховного Суду було питання про наявність чи відсутність підстав для зобов`язання відповідача до виконання гарантійного ремонту відповідно до умов договору з ремонту верстата, який за своєю правовою природою є договором підряду, та стягнення штрафу внаслідок виконання робіт неналежної якості. Залишаючи без змін постанову апеляційного суду про відмову у задоволенні позову в частині вимог про зобов`язання відповідача виконати гарантійний ремонт, Верховний Суд застосував положення ст. 79 ГПК України стосовно вірогідності доказів, які були надані позивачем на обґрунтування своєї правової позиції та оцінені судами попередніх інстанцій таким чином, що акт, яким виявлено недоліки, як єдиний доказ, не є таким, який належним чином доводить, що недоліки, зафіксовані у ньому виникли внаслідок неякісного виконання відповідачем робіт за спірним договором. Тому невиконання позивачем обов`язку з доведення належними та допустимими доказами підстав позову і спричинило процесуальний наслідок у вигляді відмови в задоволенні позовних вимог.

Натомість, предметом розгляду у даній справі є матеріально-правова вимога позивача про стягнення з відповідача боргу у розмірі 1 075 371,18 грн за виконані додаткові будівельні роботи.

На підтвердження доводів про повідомлення відповідача щодо необхідності проведення додаткових будівельних робіт на спірну суму, погодження відповідачем виконання додаткових робіт, проведення позивачем цих робіт, а також вимог позовної заяви позивач в порядку ст. 74, 80 ГПК України надав суду наступні докази:

договори на проведення робіт від 18.11.2016 № 1 та від 27.12.2017 № 5, укладені між позивачем та відповідачем (далі - договір від 18.11.2016 № 1, договір від 27.12.2017 № 5);

копію листа від 07.02.2017 № 07/02-1, наданого позивачем відповідачу, про необхідність внесення змін та уточнень в робочий проєкт будівництва об`єкта та коригування проєктної документації з переліком додаткових робіт (далі - лист від 07.02.2017 № 07/02-1);

лист від 24.03.2017 № 02/04-02/300 МКП «Виробниче управління водопровідно-каналізаційного господарства міста Херсона» (далі - МКП ВУВКГ м. Херсона) на адресу Херсонбудпроєкту про внесення уточнень в проєкт будівництва об`єкта з метою ефективної експлуатації споруд, зокрема, про проведення коригування проєктної документації згідно листа ПП «Екстра-Буд» від 07.02.2017 № 07/02-1 (далі - лист від 24.03.2017 № 02/04-02/300);

коригований проєкт будівництва об`єкта з написом «В роботу» на першому аркуші з підписом та печаткою Департаменту житлово-комунального господарства та паливно-енергетичного комплексу Херсонської ОДА (далі - Департамент ЖКГ ПЕК) та написом «Отримав» з підписом та датою « 24.11.2017»;

заяву свідка ОСОБА_1 від 23.07.2020 про те, що саме він отримав від замовника будівництва змінену (кориговану) проєктно-кошторисну документацію, на якій поставив напис «Отримав» з підписом та датою « 24.11.2017» (далі - заява свідка від 23.07.2020);

акт від 26.12.2017 № 1 та довідку від 26.12.2017 на суму 1 075 371,78 грн, підписані позивачем і не підписані відповідачем;

висновки будівельно-технічної експертизи від 10.07.2020 № 42 та від 25.10.2020 № 64, виготовлені на замовлення позивача для підтвердження виконання додаткових робіт у грудні 2017 року за актом від 26.12.2017 № 1 (далі - висновок експертизи від 10.07.2020 № 42, висновок експертизи від 25.10.2020 № 64).

Відмовляючи у позові, суд першої інстанції відхилив надані ПП «Екстра-Буд» докази, зазначивши таке:

копію листа від 07.02.2017 № 07/02-1 суд не бере до уваги відповідно до ч. 6 ст. 91 ГПК України, оскільки позивач не виконав вимоги суду щодо надання оригіналу цього листа для огляду;

коригований проєкт будівництва з написом «В роботу» на першому аркуші з підписом та печаткою Департаменту ЖКГ ПЕК та написом «Отримав» з підписом та датою « 24.11.2017» суд відхиляє тому, що: 1) позивач не надав доказів, з яких можливо встановити, що підпис та печатка під написом «В роботу» належать керівнику відповідача; 2) напис «В роботу» не є погодженням проєкту зі сторони відповідача; 3) позивач не надав доказів на підтвердження того, що напис «Отримав» зроблений представником позивача;

заяву свідка ОСОБА_1 від 23.07.2020, який не є учасником справи, суд не приймає до уваги з огляду на її оформлення з порушенням ч. 3 ст. 88 ГПК України, а саме підпис свідка на заяві не посвідчено нотаріально;

лист від 24.03.2017 № 02/04-02/300 суд відхиляє, оскільки посилання в його тексті на лист позивача від 07.02.2017 № 07/02-1 зроблено без визначення кому саме та про що цей лист був адресований.

Переглядаючи рішення місцевого господарського суду, апеляційний суд погодився із висновками місцевого господарського суду, у тому числі, в частині підстав відхилення наданих позивачем доказів додавши, що написи «В роботу» та «Отримав» на коригованому проєкті будівництва не містять ідентифікуючих ознак (прізвища, зазначення посади тощо) для можливості встановлення вчинення цих написів уповноваженими особами відповідача та позивача. Крім того, такі написи навіть за умови їх виконання уповноваженими особами не свідчать про погодження виконання додаткових робіт, враховуючи вимоги чинного законодавства про публічні закупівлі та умови договору від 18.11.2016 № 1 щодо необхідності погодження між сторонами виконання додаткових робіт та їх вартості шляхом укладення додаткової угоди.

Отже, за наслідками дослідження наведених доказів, що підтверджується протоколами судових засідань, та надання їм оцінки відповідно до ст. 86 ГПК України, суди попередніх інстанцій виснували, що позивач не довів належними та допустимими доказами обставини повідомлення відповідача про виявлення у ході проведення будівельних робіт не врахованих проєктною документацією робіт і необхідність у зв`язку з цим проведення додаткових робіт і збільшення кошторису, а також не довів у належний та допустимий спосіб, що проведення додаткових робіт погоджено у порядку, передбаченому законодавством про публічні закупівлі та договорами підряду, а негайні дії позивача з виконання додаткових робіт були необхідними в інтересах Департаменту як замовника, тому відповідно до ч. 4 ст. 877 ЦК України не може розраховувати на їх оплату.

Тобто, за цими висновками судів позивач не виконав покладеного на нього ст. 13, 74 ГПК України обов`язку щодо доведення зазначених обставин належними та допустимими доказами, що стало процесуальним наслідком у вигляді відмови у позові.

З матеріалів справи (протоколів судових засідань) та зі змісту оскаржуваної постанови вбачається дослідження апеляційним судом та надання оцінки кожному доказу, наданому позивачем, із наведенням обґрунтованих висновків щодо їх відхилення відповідно до норм чинного процесуального законодавства.

Таким чином, висновки Верховного Суду у справах № 917/1307/18 та № 905/1630/19 стосуються встановлених у кожній конкретній справі обставин щодо доведення позивачами аргументів, якими мотивувалися вимоги, належними та допустимими доказами. У кожній із зазначених справ суди виходили з обставин та умов конкретних правовідносин і фактично-доказової бази, дійшли певних конкретних висновків з урахуванням наданих сторонами доказів, а отже зміст правовідносин, їх предмет, підстави, а також встановлені судами фактичні обставини, що формують зміст правовідносин у вказаних скаржником справах, є різними, що виключає їх подібність зі справою, яка розглядається, за змістовим критерієм.

Враховуючи вимоги касаційної скарги, твердження позивача про неврахування судом апеляційної інстанції висновку Верховного Суду у справі № 905/1630/19 щодо застосування стандарту доказування «вірогідність доказів» зводяться виключно до незгоди з оцінкою судом апеляційної інстанції наявних у цій справі доказів в їх сукупності, тобто до посилань на необхідність переоцінки доказів у справі, проте Верховний Суд в силу імперативних положень ч. 2 ст. 300 ГПК України позбавлений права самостійно досліджувати, перевіряти та переоцінювати докази, самостійно встановлювати по-новому фактичні обставини справи, певні факти або їх відсутність. Встановлення обставин справи, дослідження доказів та надання правової оцінки цим доказам є повноваженнями судів першої та апеляційної інстанцій.

Окрім того, Суд звертає увагу, що не можна посилатися на неврахування висновку Верховного Суду, як на підставу для касаційного оскарження, якщо відмінність у судових рішеннях зумовлена не неправильним (різним) застосуванням норми, а неоднаковими фактичними обставинами справ, які мають юридичне значення. Такі ж висновки викладені і в постанові Верховного Суду від 14.12.2021 у справі № 916/112/20.

З огляду на викладене, наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі за п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України не підтвердилась після відкриття касаційного провадження.

У п. 5 ч. 1 ст. 296 ГПК України передбачено, що суд касаційної інстанції закриває касаційне провадження, якщо після відкриття касаційного провадження на підставі п. 1 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу судом встановлено, що висновок щодо застосування норми права, який викладений у постанові Верховного Суду та на який посилався скаржник у касаційній скарзі, стосується правовідносин, які не є подібними.

Зважаючи на те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не знайшла свого підтвердження після відкриття касаційного провадження, колегія суддів відповідно до п. 5 ч. 1 ст. 296 цього Кодексу дійшла висновку про необхідність закриття касаційного провадження у справі за касаційною скаргою ПП «Екстра-Буд» в частині підстави, передбаченої п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України.

Оскаржуючи постанову апеляційного суду також з підстави, передбаченої п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, скаржник зазначив, що суд апеляційної інстанції не дослідив зібрані у справі докази - кориговану проєктну документацію, лист від 07.02.2017 № 07/02-1, висновок експерта від 25.10.2020 № 64, що є підставою для скасування судового рішення відповідно до п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України.

За змістом п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України достатньою підставою для скасування судового рішення та направлення справи на новий розгляд є не саме по собі порушення норм процесуального права, а зазначене процесуальне порушення у сукупності з належним обґрунтуванням скаржником заявлених у касаційній скарзі підстав касаційного оскарження, передбачених п. 1, 2, 3 ч. 2 ст. 287 цього Кодексу.

Враховуючи положення п. 1 ч. 3 ст. 310 ГПК України та те, що наведена скаржником підстава касаційного оскарження судових рішень у цій справі, передбачена п. 1 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не підтвердилась після відкриття касаційного провадження, доводи скаржника про не дослідження апеляційним судом зібраних у справі доказів є недостатніми і відхиляються судом касаційної інстанції.

Зважаючи на викладене, наведена ПП «Екстра-Буд» підстава касаційного оскарження, передбачена п. 4 ч. 2 ст. 287 ГПК України, не отримала підтвердження під час касаційного провадження.

Інших виключних випадків касаційного оскарження, передбачених ч. 2 ст. 287 ГПК України, ПП «Екстра-Буд» у касаційній скарзі не зазначено.

Посилання в касаційній скарзі на порушення судом апеляційної інстанції п. «в» ч. 3 ст. 282 ГПК України відхиляються Судом з огляду на таке.

Згідно з ч. 3 ст. 282 ГПК України в мотивувальній частині постанови суду апеляційної інстанції зазначаються, зокрема, мотиви прийняття або відхилення кожного аргументу, викладеного учасником справи в апеляційній скарзі та відзиві на апеляційну скаргу (п. «в»).

Таким чином, відхиляючи будь-які доводи сторін чи спростовуючи подані стороною докази, господарські суди повинні у мотивувальній частині рішення навести правове обґрунтування і ті доведені фактичні обставини, з огляду на які ці доводи або докази не взято до уваги судом.

Разом з тим Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 у справі «Серявін та інші проти України» зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

У справі «Трофимчук проти України» (№ 4241/03, ЄСПЛ, 28.10.2010) Європейський суд з прав людини також зазначив, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід.

Відхиляючи значимі для цієї справи доводи апеляційної скарги, суд апеляційної інстанції вказав, що:

не приймаються до уваги посилання позивача на те, що коригований проєкт будівництва є офертою, акцептованою відповідачем шляхом зазначення напису «В роботу», оскільки коригований проєкт будівництва, який містить написи та підписи невідомих осіб не може вважатися ані офертою, ані укладеним новим договором, адже не містить всіх істотних умов договору, згода щодо яких досягнута сторонами;

не заслуговують на увагу покликання позивача на лист від 07.02.2017 № 07/02-1 в якості належного повідомлення відповідача про виявлені потреби у проведенні додаткових робіт на об`єкті будівництва, враховуючи те, що в матеріалах справи відсутня відповідь відповідача на цей лист з погодженням виконання позивачем додаткових будівельних робіт, зазначених в акті від 26.12.2017 № 1;

відхиляються посилання позивача на висновки експертиз від 10.07.2020 № 42 та від 25.10.2020 № 64, які за його твердженням підтверджують виконання додаткових робіт, з огляду на те, що виконання додаткових робіт, за умови необхідності їх проведення, мало б бути погоджено з боку відповідача у додатковій угоді, враховуючи законодавство про публічні закупівлі та умови договору від 18.11.2016 № 1, а у разі відсутності такого погодження позивач повинен був зупинити проведення додаткових робіт. З огляду на те, що позивачем не було отримано письмового погодження зі сторони відповідача щодо проведення додаткових робіт, позивач позбавлений права вимагати від відповідача плату за виконані додаткові роботи (ч. 3, 4 ст. 877 ЦК України).

Отже, зі змісту оскаржуваної постанови апеляційного суду у даній справі вбачається дотримання судом апеляційної інстанції п. «в» ч. 3 ст. 282 ГПК України. Судова постанова містить мотиви відхилення усіх вагомих і вирішальних аргументів апеляційної скарги щодо спірних обставин.

Тому твердження позивача в касаційній скарзі про порушення апеляційним судом при ухваленні оскаржуваної постанови наведених приписів процесуального законодавства спростовуються змістом постанови суду апеляційної інстанції від 21.02.2024 у цій справі.

Виходячи з доводів та вимог касаційної скарги, наведене в сукупності виключає можливість задоволення касаційної скарги ПП «Екстра-Буд».

Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 308 ГПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право залишити судові рішення судів першої та апеляційної інстанції без змін, а скаргу - без задоволення.

За змістом ч. 1 ст. 309 ГПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо визнає, що рішення ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.

Ураховуючи наведене, суд касаційної інстанції, переглянувши оскаржувану постанову суду апеляційної інстанції в межах доводів касаційної скарги ПП «Екстра-Буд», дійшов висновку про залишення касаційної скарги без задоволення, а постанови суду апеляційної інстанції - без змін.

Судовий збір сплачений у зв`язку з переглядом справи в суді касаційної інстанції покладається на скаржника, оскільки Верховний Суд касаційну скаргу ПП «Екстра-Буд» залишає без задоволення, а судове рішення суду апеляційної інстанції - без змін.

Керуючись статтями 296, 300, 301, 308, 309, 314, 315, 317 Господарського процесуального кодексу України, Верховний Суд

ПОСТАНОВИВ:

1. Закрити касаційне провадження у справі за касаційною скаргою Приватного підприємства «Екстра-Буд» в частині підстави, передбаченої пунктом 1 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України.

2. Касаційну скаргу Приватного підприємства «Екстра-Буд» в частині підстави, передбаченої пунктом 4 частини 2 статті 287 Господарського процесуального кодексу України, залишити без задоволення.

3. Постанову Південно-західного апеляційного господарського суду від 21.02.2024 залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.

Головуючий суддя Т. Є. Жайворонок

Судді: І. В. Булгакова

Т. М. Малашенкова