Постанова

від 30.05.2024 по справі 606/883/22

КАСАЦІЙНИЙ ЦИВІЛЬНИЙ СУД ВЕРХОВНОГО СУДУ

ПОСТАНОВА

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 травня 2024 року

м. Київ

справа № 606/883/22

провадження № 61-9277св23

Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду: Фаловської І. М. (суддя-доповідач), Карпенко С. О.,

Сердюка В. В.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1 , відповідачі: Товариство з обмеженою відповідальністю «Аграрна марка», державний реєстратор Завалівської сільської ради Підгаєцького району Тернопільської області Кухаришин Василь Васильович,розглянувши у попередньому судовому засіданні у порядку письмового провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пацула Василь Олександрович, на рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 12 грудня

2022 року у складі судді Марціцкої І. М. та постанову Тернопільського апеляційного суду від 15 травня 2023 року у складі колегії суддів

Бершадської Г. В., Гірського Б. О., Костіва О. З.,

ВСТАНОВИВ:

Описова частина

Короткий зміст позовних вимог

У червні 2022 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю «Аграрна марка» (далі - ТОВ «Аграрна марка»), Золотниківської сільської ради Тернопільського району Тернопільської області про скасування записів про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок.

Позовна заява мотивована тим, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок, площами 3,73 га та 3,57 га (кадастрові

номери 6125087600:01:002:0086 та 6125087600:01:002:0085), з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Соколівської сільської ради Теребовлянського району Тернопільської області.

02 квітня 2016 року між ОСОБА_1 та ТОВ «Аграрна марка» укладені договори оренди земельних ділянок строком на п`ять років.

У березні 2022 року позивач дізнався, що 15 лютого 2021 року від його імені укладені договори про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 02 квітня 2016 року, якими строк оренди продовжений на 14 років, -

до 02 квітня 2030 року.

Позивач вказував, що він вказаних договорів не укладав, оскільки планував після закінчення оренди обробляти земельні ділянки самостійно. Зазначав, що він не виявляв волі на укладення вказаних договорів, тому вважав правочини неукладеними.

Посилаючись на вказане вище, ОСОБА_1 , з урахуванням уточнених позовних вимог, просив суд:

- скасувати запис про державну реєстрацію права оренди ТОВ «Аграрна марка» щодо земельних ділянок: площами 3,73 га (кадастровий номер 6125087600:01:002:0086; номер запису 16423300) та 3,57 га (кадастровий номер 6125087600:01:002:0085; номер запису 16464396), які розташовані на території Соколівської сільської ради Теребовлянського району Тернопільської області;

- зобов`язати ТОВ «Аграрна марка» повернути йому спірні земельні ділянки.

Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій

і мотиви їх ухвалення

Теребовлянський районний суд Тернопільської області ухвалою від 22 серпня 2022 року замінив Золотниківську сільську раду Тернопільського району Тернопільської області належним відповідачем - державним реєстратором Завалівської сільської ради Підгаєцького району Тернопільської області Кухаришина В. В.

Теребовлянський районний суд Тернопільської області рішенням

від 12 грудня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.

Тернопільський апеляційний суд постановою від 15 травня 2023 року рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області від 12 грудня

2022 року залишив без змін.

Судові рішення мотивовані тим, що позивач не довів належними та допустимими доказами той факт, що договори від 15 лютого 2021 року про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 02 квітня 2016 року є неукладеними. Тому підстав для задоволення позовних вимог про скасування записів про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок немає.

Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка її подала

У касаційній скарзі, поданій у червні 2023 року, ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пацула В. О., просить скасувати судові рішення судів першої та апеляційної інстанцій і ухвалити нове рішення про задоволення позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Підставами касаційного оскарження судових рішень заявник зазначає пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України (відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах).

Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанції невірно застосували норми матеріального права, що регулюють відносини представництва. ОСОБА_2 , підписуючи оспорювані договори про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок, фактично діяла від власного імені, а не від імені позивача. Суди попередніх інстанцій не взяли до уваги те, що неможливо встановити обсяг повноважень особи (представника), який підписав договір, якщо в договорі не зазначено, що він діє на підставі конкретної довіреності.

Доводи інших учасників справи

Інші учасники судового процесу не скористались правом подати відзив на касаційну скаргу, заперечень щодо її вимог і змісту до суду не направили.

Фактичні обставини справи, встановлені судами

Суди встановили, що ОСОБА_1 є власником земельних ділянок, площами 3,73 га та 3,57 га (кадастрові номери 6125087600:01:002:0086, 6125087600:01:002:0085), з цільовим призначенням - для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, які розташовані на території Соколівської сільської ради Теребовлянського району Тернопільської області.

Відповідно до умов договорів від 15 лютого 2021 року про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 02 квітня 2016 року, які укладені між орендодавцем ОСОБА_1 та орендарем ТОВ «Аграрна марка», сторони дійшли згоди внести зміни до пунктів 8 договорів оренди, виклавши їх в наступній редакції: «Договір укладений строком на 14 (чотирнадцять) років».

Згідно з витягами з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію іншого речового права від 16 лютого 2021 року № 244477473

та № 244477452, державний реєстратор Кухаришин В. В. зареєстрував зміни відповідно до договорів від 15 лютого 2021 року. У витягах вказано, що строк дії договорів 14 років, з автоматичним продовженням дії договору.

Довіреністю від 24 червня 2019 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Федірко Г. М., визначено, що ОСОБА_1 уповноважує ОСОБА_2 укладати (з правом підпису) договори оренди стосовно належних ОСОБА_1 земельних ділянок, які розташовані в Теребовлянському районі, визначати в усіх випадках суми, терміни та інші умови на власний розсуд; укладати, вносити зміни, розривати відповідні договори, на підставі яких виникають, змінюються або припиняються відповідні речові права. Довіреність видана строком на три роки, особу ОСОБА_1 встановлено, дієздатність перевірено.

Мотивувальна частина

Позиція Верховного Суду

Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.

Згідно з частиною другою статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: 1) якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; 2) якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; 3) якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; 4) якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.

Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.

Касаційна скарга підлягає залишенню без задоволення з таких підстав.

Частиною першою статті 402 ЦПК України визначено, що у суді касаційної інстанції скарга розглядається за правилами розгляду справи судом першої інстанції в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи з урахуванням статті 400 цього Кодексу.

Відповідно до частин першої, другої статті 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.

Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.

Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог

і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова апеляційного суду відповідають.

Мотиви, якими керується Верховний Суд, та застосовані норми права

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру.

Згідно зі статтею 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права.

Статтею 129 Конституції України визначено, що суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права. Основними засадами судочинства є, зокрема забезпечення права на апеляційний перегляд справи та у визначених законом випадках - на касаційне оскарження судового рішення.

Ці засади є конституційними гарантіями права на судовий захист.

Згідно зі статтями 15, 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Частиною першою статті 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Відповідно до частини першої статті 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках (частина перша статті 13 ЦПК України).

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові (див., зокрема постанову Верховного Суду

від 15 березня 2023 року у справі № 753/8671/21 (провадження

№ 61-550св22), постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 вересня 2023 року у справі № 582/18/21 (провадження № 61-20968сво21)).

Приватно-правовими нормами визначене обмежене коло підстав відмови

у судовому захисті цивільного права та інтересу особи, зокрема до них належать: необґрунтованість позовних вимог (встановлена судом відсутність порушеного права або охоронюваного законом інтересу позивача); зловживання матеріальними правами; обрання позивачем неналежного способу захисту його порушеного права/інтересу; сплив позовної давності (див., зокрема постанову Верховного Суду від 08 листопада 2023 року у справі № 761/42030/21 (провадження № 61-12101св23), постанову Верховного Суду в складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 11 грудня 2023 року в справі № 607/20787/19 (провадження № 61-11625сво22)).

Звертаючись до суду з позовом, ОСОБА_1 як на підставу своїх порушених прав посилався на те, що він не укладав договори від 15 лютого 2021 року про внесення змін до договорів оренди земельних ділянок від 02 квітня 2016 року, не виявляв волі на укладення спірних договорів, тому вказані правочини є неукладеними.

Відповідно до частин першої, другої статті 202 ЦК України правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Сутність та правова природа цивільного представництва регулюються положеннями глави 17 ЦК України.

Згідно з частинами першою, третьою статті 237 ЦК України представництвом є правовідношення, в якому одна сторона (представник) зобов`язана або має право вчинити правочин від імені другої сторони, яку вона представляє. Представництво виникає на підставі договору, закону, акта органу юридичної особи та з інших підстав, встановлених актами цивільного законодавства.

Представництво характеризується такими ознаками: цивільні права та обов`язки належать одній особі, а здійснюються безпосередньо іншою; представник вчиняє певні юридичні дії (вчинення виключно фактичних (не юридичних) дій представництвом не охоплюється); представник діє не від свого імені, а від імені іншої особи; представник діє виключно в межах наданих йому повноважень; правові наслідки настають не для представника, а для особи, яку він представляє.

Статтею 239 ЦК України передбачено, що правочин, вчинений представником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Відповідно до статті 240 ЦК України представник зобов`язаний вчиняти правочин за наданими йому повноваженнями особисто. Він може передати своє повноваження частково або в повному обсязі іншій особі, якщо це встановлено договором або законом між особою, яку представляють, і представником, або якщо представник був вимушений до цього з метою охорони інтересів особи, яку він представляє. Представник, який передав своє повноваження іншій особі, повинен повідомити про це особу, яку він представляє, та надати їй необхідні відомості про особу, якій передані відповідні повноваження (замісника). Невиконання цього обов`язку покладає на особу, яка передала повноваження, відповідальність за дії замісника як за свої власні. Правочин, вчинений замісником, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки особи, яку він представляє.

Згідно з частинами першою, третьою статті 244 ЦК України представництво, яке ґрунтується на договорі, може здійснюватися за довіреністю. Довіреністю є письмовий документ, що видається однією особою іншій особі для представництва перед третіми особами. Довіреність на вчинення правочину представником може бути надана особою, яку представляють (довірителем), безпосередньо третій особі.

Отже, довіреність свідчить про наявність між особою, яка її видала, та особою, якій її видано, правовідносин, які є представницькими відносинами.

За загальним правилом довірена особа, яка виступає від імені довірителя, зобов`язана діяти в її інтересах добросовісно і розумно та не перевищувати своїх повноважень.

Статтею 1000 ЦК України визначено, що за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

У договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними (стаття 1003 ЦК України).

Аналіз вказаних норм дає підстави для висновку, що договір доручення може посвідчуватися довіреністю та є різновидом представництва інтересів

особи-довірителя, що виникає на підставі договору.

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно з частиною першою статті 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до статті 238 ЦК України представник може бути уповноважений на вчинення лише тих правочинів, право на вчинення яких має особа, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин, який відповідно до його змісту може бути вчинений лише особисто тією особою, яку він представляє. Представник не може вчиняти правочин від імені особи, яку він представляє, у своїх інтересах або в інтересах іншої особи, представником якої він одночасно є, за винятком комерційного представництва, а також щодо інших осіб, встановлених законом.

Водночас словосполучення «у своїх інтересах» потрібно розуміти так, що представник не може вчиняти від імені особи, яку він представляє, правочин щодо себе особисто (тобто бути стороною цього правочину) або у інший спосіб на шкоду інтересам довірителя, зокрема на користь інших осіб, включаючи і тих, представником яких він одночасно є.

Подібні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 10 листопада 2021 року у справі № 757/50762/18-ц (провадження № 61-11363св21),

від 01 лютого 2023 року у справі № 569/19674/19 (провадження

№ 61-9698св22).

Отже, якщо представник вчинив правочин не в інтересах довірителя, а у своїх власних, то це є підставою для визнання такого правочину недійсним.

Згідно з частинами першою-третьою, п`ятою статті 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Головним елементом правочину є вільне волевиявлення та його відповідність внутрішній волі сторін, які спрямовані на настання певних наслідків, тобто основним юридичним фактом, що підлягає встановленню судами, є дійсна спрямованість волі сторін на укладення договору.

Статтею 215 ЦК України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин).

Правочин, який вчинено внаслідок зловмисної домовленості представника однієї сторони з другою стороною, визнається судом недійсним (частина перша статті 232 ЦК України).

Суди установили, що довіреністю від 24 червня 2019 року, яка посвідчена приватним нотаріусом Тернопільського міського нотаріального округу Федірко Г. М., ОСОБА_1 уповноважив свою дружину ОСОБА_2 укладати з правом підпису договори оренди стосовно належних йому земельних ділянок, які розташовані в Теребовлянському районі, визначати в усіх випадках суми, терміни та інші умови, на власний розсуд укладати, вносити зміни, розривати відповідні договори, на підставі яких виникають, змінюються або припиняються відповідні речові права. Довіреність видана строком на три роки, особу ОСОБА_1 встановлено, дієздатність перевірено.

Згідно з частинами першою-третьою статті 12, частинами першою, п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Статтею 89 ЦПК України передбачено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

У постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19) Велика Палата Верховного Суду вказала, що «принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи та покладає тягар доказування на сторони. Водночас цей принцип не створює для суду обов`язок вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний. Тобто, певна обставина не може вважатися доведеною, допоки інша сторона її не спростує (концепція негативного доказу), оскільки за такого підходу принцип змагальності втрачає сенс».

Отже, тягар доведення обґрунтованості вимог пред`явленого позову за загальним правилом покладається на позивача, а доведення заперечень щодо позовних вимог - покладається на відповідача.

Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з яким погодився й апеляційний суд, виходив з того, що відповідно до статті 204 ЦК України довіреність

від 24 червня 2019 рокує правомірною, оскільки стороною позивача не було надано жодного доказу на підтвердження її недійсності.

На основі повно та всебічно з`ясованих обставин, на які посилаються сторони, як на підставу своїх вимог та заперечень підтверджених доказами, перевірених в судовому засіданні, оцінивши їх належність, допустимість, а також достатність, взаємозв`язок у їх сукупності, встановивши правовідносини, які випливають із встановлених обставин та правові норми, які підлягають застосуванню до цих правовідносин, суди дійшли висновку про відмову у задоволенні позовних вимог про скасування записів про державну реєстрацію та витребування земельних ділянок.

Як на підставу касаційного оскарження заявник послався на відсутність висновку Верховного Суду щодо питання застосування норм права у подібних правовідносинах (пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України), зокрема щодо застосування норми права, що регулює відносини представництва.

Відповідно до пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у випадку, якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

З огляду на зміст вказаної норми права, вона спрямована на формування єдиної правозастосовчої практики шляхом висловлення Верховним Судом висновків щодо питань застосування тих чи інших норм права, які регулюють певну категорію правовідносин та підлягають застосуванню господарськими судами під час вирішення спору.

Отже, у разі подання касаційної скарги на підставі пункту 3 частини другої статті 389 ЦПК України, крім встановлення відсутності висновку Верховного Суду щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, обов`язковому дослідженню підлягає також питання щодо необхідності застосування таких правових норм для вирішення спору з огляду на встановлені фактичні обставини справи.

Аргументуючи підстави касаційного оскарження, передбачені у пункті 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник зазначає, що відсутній висновок Верховного Суду щодо застосування норми права, що регулює відносини представництва, при цьому цитує норму статті 237 ЦК України.

Проте, посилаючись на пункт 3 частини другої статті 389 ЦПК України, заявник не наводить аргументованого обґрунтування необхідності формування висновку Верховного Суду щодо застосування норм процесуального права в контексті спірних правовідносин з урахуванням встановлених судами обставин справи, як і не наводить мотивованого обґрунтування того, як саме висновок щодо застосування норм процесуального права вплине на висновки судів, викладені в оскаржених судових рішеннях.

Ураховуючи викладене, касаційна скарга, подана з підстави, передбаченої пунктом 3 частини другої статті 389 ЦПК України, не отримала свого підтвердження під час касаційного перегляду справи, а тому не може бути задоволена, з огляду на недоведення заявником наявності підстав для формування висновку Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах.

Інших підстав касаційного оскарження судових рішень, передбачених частиною другою статті 389 ЦПК України, позивач не навів.

Наявність обставин, за яких відповідно до частин першої, третьої

статті 411 ЦПК України судові рішення підлягають обов`язковому скасуванню, касаційний суд не встановив.

Інші наведені у касаційній скарзі доводи зводяться до незгоди

з висновками судів першої та апеляційної інстанцій стосовно установлення обставин справи, зводяться до переоцінки доказів, що в силу вимог

статті 400 ЦПК України виходить за межі розгляду справи судом касаційної інстанції.

У справі, яка переглядається, колегія суддів, проаналізувавши зміст судових рішень з точки зору застосування норм права, які стали підставою для вирішення справи по суті, дійшла висновку, що судами були ухвалені судові рішення відповідно до встановлених ними обставин на підставі поданих сторонами доказів, які мають індивідуальний характер.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів заявниці та їх відображення в оскаржуваних судових рішеннях, питання обґрунтованості висновків судів, Верховний Суд виходить з того, що у справі, яка переглядається, було надано вичерпну відповідь на всі істотні питання, що виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах, а доводи, викладені в касаційній скарзі, не спростовують висновків судів.

Передбачених частиною третьою статті 400 ЦПК України підстав для виходу за межі доводів та вимог касаційної скарги Верховний Суд не встановив.

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»,

заява № 4909/04, від 10 лютого 2010 року).

На думку судової колегії судові рішення є достатньо мотивованими.

Щодо судових витрат

Відповідно до підпункту «в» пункту 4 частини першої статті 416 ЦПК України суд касаційної інстанції повинен вирішити питання про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції.

Оскільки у задоволенні касаційної скарги відмовлено, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у суді першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.

Висновки за результатами розгляду касаційної скарги

Відповідно до частини третьої статті 401 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а рішення без змін, якщо відсутні підстави для скасування судового рішення.

З підстав вищевказаного, колегія суддів вважає за необхідне залишити касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, оскільки доводи касаційної скарги висновків судів не спростовують.

Керуючись статтями 400, 401, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду

ПОСТАНОВИВ:

Касаційну скаргу ОСОБА_1 , в інтересах якого діє адвокат Пацула Василь Олександрович, залишити без задоволення.

Рішення Теребовлянського районного суду Тернопільської області

від 12 грудня 2022 року та постанову Тернопільського апеляційного суду

від 15 травня 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною

і оскарженню не підлягає.

Судді:І. М. Фаловська С. О. Карпенко В. В. Сердюк