Постанова

від 29.05.2024 по справі 754/4703/23

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

справа № 754/4703/23 головуючий у суді І інстанції Сенюта В.О.

провадження № 22-ц/824/3496/2024 суддя-доповідач у суді ІІ інстанції Фінагеєв В.О.

П О С Т А Н О В А

Іменем України

29 травня 2024 року м. Київ

Київський апеляційний суд

у складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

Головуючого судді Фінагеєва В.О.,

суддів Кашперської Т.Ц., Яворського М.А.,

за участю секретаря Лобоцької В.П.,

розглянувши в судовому засіданні цивільну справу за апеляційною скаргою ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року у справі за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , Товариства з обмеженою відповідальність «Фінансова компанія «Столиця», Товариство з обмеженою відповідальністю «Фіаніт», треті особи: ОСОБА_4 , приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Войтовський Валентин Сергійович, про визнання недійсним угод та визнання права власності на квартиру, -

В С Т А Н О В И В:

У квітні 2023 року ОСОБА_1 звернувся до суду з позовом та просив визнати недійсним договір відступлення права вимоги за договором № 12 про участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року, укладений 16 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , як первісним довірителем та ОСОБА_2 новим довірителем та ТОВ «ФК «Столиця», як управителем; визнати недійсним Договір відступлення майнових прав на об`єкт інвестування від 16 вересня 2019 року, укладений між ТОВ «ФК «Столиця», як управителем, та ОСОБА_2 , як довірителем; скасувати Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно реєстрацію квартири АДРЕСА_1 за номером запису № 33349782 на ім`я ОСОБА_2 ; визнати за ОСОБА_1 право власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що 21 червня 2013 року між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 укладений шлюб. Відповідач ОСОБА_2 є матір`ю ОСОБА_5 16 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , як первісним довірителем та ОСОБА_2 новим довірителем та ТОВ «ФК «Столиця», як управителем укладено Договір відступлення права вимоги за Договором № 12 про участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року, за яким ОСОБА_3 передав (відступив) на користь ОСОБА_2 свої права та зобов`язання стосовно участі у фонді фінансування будівництва виду А, об`єктом будівництва за яким є житловий будинок АДРЕСА_2 . 16 вересня 2019 року після укладення вказаного договору, ОСОБА_2 сплатила 523 980,00 грн. повної вартості об`єкта будівництва, яким була квартира АДРЕСА_1 . 16 вересня 2019 року між ТОВ «ФК «Столиця» та ОСОБА_2 , після сплати останньою повної вартості квартири, був укладений договір відступлення майнових прав на об`єкт інвестування, за яким ТОВ «ФК «Столиця» відступило на користь ОСОБА_2 об`єкт інвестування, а саме, квартиру АДРЕСА_1 . 16 вересня 2019 року між ОСОБА_2 та ТОВ «Фіаніт», що діяло від імені ТОВ «ФК «Столиця», складено Акт прийому-передачі об`єкта інвестування, за яким ТОВ «Фіаніт» передало ОСОБА_2 квартиру АДРЕСА_1 . 17 вересня 2019 року приватним нотаріусом КМНО Войтовським B.C. квартиру АДРЕСА_1 зареєстровано на праві приватної власності за ОСОБА_2 в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно за № 33349782. Проте, позивач стверджує, що реальним довірителем за зазначеними вище угодами був ОСОБА_1 , а матір дружини - відповідач ОСОБА_2 , незважаючи на те, що нею власноручно були підписані угоди - є фіктивним інвестором вказаної квартири. Колишня дружина ОСОБА_5 отримала в банку кредит і не повернула його. Позивач є поручителем і несе солідарну відповідальність в тому числі і за рахунок належного йому майна. В зв`язку з цим, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відбулась домовленість (був укладений усний договір доручення) про те, що квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 оформить на себе, а в подальшому переоформить на позивача шляхом дарування. Проте, сімейне життя між ОСОБА_1 та ОСОБА_5 не склалось і рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 16 листопада 2021 року - шлюб розірвано. Позивач звернувся до відповідача та запропонував виконати свої зобов`язання та переоформити вказану квартиру на ОСОБА_1 , проте, ОСОБА_2 відмовилася, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

Рішенням Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовлено.

В апеляційній скарзі ОСОБА_1 просить скасувати рішення суду першої інстанції через неправильне застосування норм матеріального права, порушення норм процесуального права та ухвалити нове рішення, яким позов задовольнити у повному обсязі.

В обґрунтування доводів апеляційної скарги позивач посилається на аналогічні обставини, зазначені ним в позовній заяві, та вказує про те, що у разі придбання ОСОБА_2 спірної квартири за його кошти і для нього, то укладені ОСОБА_2 договори відступлення прав є недійсними. Оскільки такі договори відступлення прав суперечать положенням ст. 203, 215 ЦК України, то за цієї умови спірна квартира переходить у власність позивача. Позивач зазначає, що при розгляді справи в суді знайшла своє підтвердження та обставина, що ОСОБА_2 придбавала спірну квартиру за його власні кошти. Ця обставина визнана попереднім власником спірної квартири ОСОБА_3 про те, що саме позивач до підписання ОСОБА_2 оспорюваних договорів сплатив ОСОБА_3 523 980,00 грн., що складали 100% вартості спірної квартири. Протилежного ОСОБА_2 в суді першої інстанції не довела. Що стосується висновку суду про те, що ОСОБА_3 не був обізнаним про джерело походження грошових коштів, які позивач йому передав в рахунок оплати вартості спірної квартири, що вплинуло на вирішення спору сторін, останній просить апеляційний суд врахувати, що обізнаність ОСОБА_3 про джерело походження грошових коштів, які позивач йому передав в рахунок оплати вартості спірної квартири, не було предметом доведення під час розгляду справи. Крім того, позивач зазначає, що в матеріалах справи є копії відомостей з Державного реєстру фізичних осіб-платників податків про суми виплачених доходів та утримання податків ОСОБА_4 (матері позивача), з яких вбачається, що вона мала достатню фінансову можливість надати позивачу грошову допомогу на придбання спірної квартири. Що стосується висновку суду про те, що обирання квартири, перемовини з ОСОБА_3 щодо продажу квартири не є доказом придбання квартири за рахунок коштів позивача, останній просить апеляційний суд врахувати, що він наводив ці докази в підтвердження інших обставин, а саме, що ОСОБА_2 була фіктивним інвестором спірної квартири. Також, позивач зазначає, що в оскаржуваному рішенні суд дійшов висновку про те, що він обрав неефективний спосіб захисту свого порушеного права. В підтвердження свого висновку суд послався на правову позицію викладену Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року у справі № 909/337/19. Проте, викладені в зазначеній судом постанові Великої Палати Верховного Суду обставини не є подібними до обставин за даним позовом. Позивач вказує, що він не є стороною оспорюваних ним правочинів, а є заінтересованою особою, яка доводить, що здійснювала оплату вартості спірної квартири власними коштами і для себе, що є підставою для їх оспорювання. Оскільки у разі доведення цієї обставини порушується його суб`єктивне цивільне право на спірну квартиру, тому вибраний ним спосіб захисту свого суб`єктивного цивільного права на спірну квартиру відповідає чинному законодавству.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «Фіаніт» вказує про те, що спірні договори були укладені в порядку та у формі передбаченій чинним законодавством України, їх зміст не суперечить законодавству України, волевиявлення учасників правочинів було вільним і відповідало їх внутрішній волі, сторони мали необхідний обсяг цивільної дієздатності, правочини були спрямовані на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, відповідно відсутні підстави для визнання даних договорів недійсними повністю або частково. Щодо позовної вимоги про реєстрацію спірної квартири за позивачем відповідач вказує, що для позивача не існує жодних правових підстав для набуття або переходу права власності на спірну квартиру від ОСОБА_2 . Позивач не був учасником у фонді фінансування будівництва 1-ї черги в 20-му мікрорайоні житлового масиву Вигурівщина-Троєщина у Деснянському районі м. Києва, який знаходиться за поштовою адресою: АДРЕСА_3 та не виступав стороною договорів, недійсність яких намагається довести позивач у даній справі. Отже, для проведення реєстрації права власності на квартиру за позивачем, апеляційний суд має втрутитися у правовідносини, що склалися між ТОВ «ФК «Столиця», ОСОБА_3 та ОСОБА_2 16 вересня 2019 року. Позивач у зазначених правовідносинах не є їх учасником, а тому примусове втручання у такі приватні правовідносини без достатніх правових підстав з боку суду є неможливим. Крім того, з огляду на надані позивачем докази, не вбачається за можливе дійти висновку й стверджувати, що між позивачем та ОСОБА_2 був укладений договір доручення за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язувалась придбати для позивача квартиру.

У відзиві на апеляційну скаргу ТОВ «ФК «Столиця» вказує про те, що для позивача не створюються жодні правові підстави та не породжуються жодні правовідносини, які б призводили до переходу права власності на квартиру безпосередньо до нього так, як позивач не був учасником у фонді фінансування будівництва 1-ї черги в 20-му мікрорайоні житлового масиву Вигурівщина-Троєщина у Деснянському районі м. Києва, який знаходиться за поштовою адресою: АДРЕСА_3 та не виступав стороною договорів, недійсність яких намагається довести позивач у даній справі. Для проведення реєстрації права власності на квартиру за позивачем, останньому необхідно буде додатково вчиняти дії направленні на набуття права власності на квартиру за ним. Таким чином, заявлені позовні вимоги у зазначеній справі є неефективним способом захисту прав та законних інтересів позивача у розумінні чинного законодавства України та діючої практики Верховного Суду, у тому числі, що була викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 22 вересня 2020 року по справі №910/3009/18. Крім того, факт надання «грошової допомоги» позивачу не може бути підтверджений виключно показаннями свідка, а має підтверджуватися відповідним письмовим правочином. Також, ні ОСОБА_6 , ні ОСОБА_4 не підтвердили факт того, що квартира була оплачена саме за рахунок «грошової допомоги» позивачу. Окрім того, сума «грошової допомоги» позивачу у розмірі 550 000,00 грн. значно перевищує вартість квартири, що становить 524 964,00 грн. З огляду на надані позивачем докази, не вбачається за можливе дійти висновку й стверджувати, що між позивачем та ОСОБА_2 був укладений договір доручення за умовами якого ОСОБА_2 зобов`язувалась придбати для позивача квартиру.

У відзиві на апеляційну скаргу ОСОБА_2 вказує про те, що оскільки вона на законних підставах набула право власності на спірний об`єкт інвестування, а всі письмові угоди, що стали підставою для такого набуття, були укладені з дотриманням вимог законодавства, підстав для визнання їх недійсними за правилами статей 203, 215 ЦК України немає. З огляду на наявність в матеріалах справи неспростовуваних фактів та доказів, заперечення позивачем факту придбання відповідачем ОСОБА_2 за власні кошти об`єкта інвестування, про який йдеться у справі, є необґрунтованим та безпідставним. Оскільки між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 жодний договір доручення, за яким ОСОБА_2 виступала б як повірений, не укладався та жодна довіреність на його виконання на п.і.б. ОСОБА_5 не видавалася, позивач не є довірителем за всіма вищевказаними договорами щодо об`єкта інвестування ні у власному розумінні, ні за змістом вищенаведених норм ЦК України. Також, на підставі зазначеного, з урахуванням приписів ст. 208 ЦПК України посилання позивача на усні переговори з відповідачем ОСОБА_2 , покладені в основу позову, не є належними засобами доказування та ними не може обґрунтовуватися правова позиція.

Перевіривши законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, апеляційний суд вважає за необхідне апеляційну скаргу залишити без задоволення, виходячи з наступного.

Відповідно до ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.

Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються, як на підставу своїх вимог і заперечень, підтвердженими тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.

Судом встановлено, що у період з 21 червня 2013 року по 16 листопада 2021 року позивач ОСОБА_1 та ОСОБА_7 перебували у шлюбі (т. 1 а.с.7-10).

23 вересня 2015 року між ТОВ «ФК «Столиця» (Управителем) та ОСОБА_3 (Довірителем) було укладено Договір № 12 про участь у фонді фінансування будівництва (т. 1 а.с.12-19).

Відповідно до умов п. 1.5 вказаного договору, об`єктом будівництва є житловий будинок АДРЕСА_2 .

Згідно п. 5.2. Договору довіритель до введення житлового будинку в експлуатацію вносить на рахунок Управителя кошти в розмірі 524 964,00 грн., що становить 100 % вартості об`єкта інвестування.

16 вересня 2019 року між ОСОБА_3 (первісним довірителем), ОСОБА_2 (новим довірителем) та TOB «ФК «Столиця» (управителем) укладено Договір відступлення права вимоги за Договором № 12 участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року.

Відповідно до п. 1.1 договору ОСОБА_8 передав на користь ОСОБА_2 свої права та зобов`язання за Договором про участь у фонді фінансування будівництва виду А, об`єктом будівництва, за яким є житловий будинок АДРЕСА_2 , згідно з яким за первісним довірителем закріплений об`єкт інвестування з характеристиками: квартира, частка довірителя складає 100/100 від загальної площі інвестування; житловий будинок № 3 ; номер об`єкта інвестування - 239; поверх - 23; кількість кімнат - 2; загальна площа - 64,02 кв.м.; фактична площа - 63,9 кв.м.

Таким чином, ОСОБА_2 у взаємовідносинах з ТОВ «ФК «Столиця» набула прав та обов`язків довірителя щодо об`єкта інвестування.

Письмові матеріали справи містять довідку № 236 про оплату 100 (ста) відсотків вартості фактичної загальної площі об`єкта інвестування від 16 вересня 2019 року (т. 1 а.с.24).

Відповідно до змісту вказаної довідки, яка підписана від імені управителя директором ОСОБА_9 , головним бухгалтером ОСОБА_10 та довірителем ОСОБА_2 , 100 відсотків вартості фактичної загальної площі закріпленого за довірителем об`єкта інвестування, яка еквівалентна 63,9 кв.м. в сумі 523 980,00 грн. сплачено в повному обсязі.

16 вересня 2019 року між ТОВ «ФК «Столиця» (управителем) та ОСОБА_2 (довірителем) після сплати останньою повної вартості квартири, був укладений Договір відступлення майнових прав на об`єкт інвестування (т. 1 а.с. 25-26).

Згідно даного договору ТОВ «ФК «Столиця» відступила на користь ОСОБА_2 об`єкт інвестування, а саме квартиру за адресою: АДРЕСА_5 , кімнати - 2, загальна фактична площа 63,9 кв.м.

16 вересня 2019 року між ОСОБА_2 (довіритель) та ТОВ «Фіаніт», в інтересах якого діяло ТОВ «Житлоекономія» (забудовник) був складений Акт прийому-передачі об`єкта інвестування, за яким забудовник передає, а довіритель приймає квартиру за адресою АДРЕСА_5 , кімнати -2, загальна фактична площа 63,9 кв.м. (т. 1 а.с.27-28).

Відповідно до п. 2 акту прийому - передачі зазначено про те, що вартість квартири 523 980,00 грн. сплачена довірителем ОСОБА_2 .

Згідно витягу з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно про реєстрацію права власності №182071377 від 23 вересня 2019 року, квартира за адресою АДРЕСА_6 , загальна площа 63,9 кв.м. зареєстрована на праві власності за ОСОБА_2 .

Ухвалюючи рішення про відмову у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що відсутні підстави вважати придбання спірної квартири відповідачем ОСОБА_2 за грошові кошти позивача ОСОБА_1 та існування домовленості між вказаними особами про подальше переоформлення спірної квартири. Велика Палата Верховного Суду у постанові від 23 червня 2020 року в справі №909/337/19 (провадження № 12-35гс20) виснувала про те, що вимога про визнання недійсним договору купівлі-продажу речі сама по собі не може вважатися ефективним способом захисту порушеного переважного права наймача (орендаря) на придбання такої речі. Адже в результаті задоволення такої вимоги право такої особи захищене не буде, що змусить наймача (орендаря) звертатися до власника з пропозицією відчуження речі на тих самих умовах, що були передбачені договором купівлі-продажу, який визнаний недійсним, а в разі незгоди власника - до суду із новим позовом. З урахуванням вказаного висновку Великої Палати Верховного Суду та змісту прохальної частини позовної заяви, суд дійшов висновку про те, що позивачем, серед іншого обрано неефективний спосіб захисту своїх прав.

Апеляційний суд по суті погоджується з такими висновками суду першої інстанції з наступних підстав.

За змістом статей 11, 15 ЦК України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства. Кожна особа має право на судовий захист.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Під способами захисту суб`єктивних цивільних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи примусового характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, як вплив на правопорушника. Загальний перелік таких способів захисту цивільних прав та інтересів передбачено статтею 16 ЦК України.

Законодавчі обмеження матеріально-правових способів захисту цивільного права чи інтересу підлягають застосуванню з дотриманням положень статей 55, 124 Конституції України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, відповідно до яких кожна особа має право на ефективний засіб правового захисту, не заборонений законом.

Принцип ефективності закріплений і у чинному ЦПК України, відповідно до правил статей 2, 5 якого застосовуваний судом спосіб захисту цивільного права має відповідати критерію ефективності. Тобто цей спосіб має бути дієвим, а його реалізація повинна мати наслідком відновлення порушених майнових або немайнових прав та інтересів управомоченої особи.

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, судам належить зважати й на його ефективність з огляду на норми статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) від 15 листопада 1996 року у справі «Chahal v. the United Kingdom» (заява №22414/93, [1996] ECHR 54) суд зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові способи здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, ця стаття містить вимогу надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасники Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ зазначив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю способів, що передбачаються національним правом.

Європейський суд з прав людини, ухвалюючи рішення у справі «Буланов та Купчик проти України» від 09 грудня 2010 року, яке набуло статусу остаточного 09 березня 2011 року вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції гарантує кожному право звернутися до суду з будь-якою вимогою щодо своїх цивільних прав та обов`язків. У такий спосіб здійснюється «право на суд», яке відповідно до практики Суду включає не тільки право ініціювати провадження, але й право отримати «вирішення» спору судом (рішення у справі «Кутій проти Хорватії» (Kutit v Croatia), N 48778/99, пункт 25, ЕCHR 2002-II).

Вирішуючи спір по суті, суд повинен встановити наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист якого подано позов, тобто встановити, чи є особа, за позовом якої (або в інтересах якої) порушено провадження у справі належним позивачем. Відсутність права на позов в матеріальному розумінні тягне за собою прийняття рішення про відмову у задоволенні позову, незалежно від інших встановлених судом обставин, оскільки лише наявність права обумовлює виникнення у інших осіб відповідного обов`язку перед особою, якій таке право належить, і яка може вимагати виконання такого обов`язку (вчинити певні дії або утриматись від їх вчинення) від зобов`язаних осіб. Тобто лише встановивши наявність у особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, приймає рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачу у захисті, встановивши безпідставність та необґрунтованість заявлених вимог.

Іншими словами, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, без додаткових (повторних) звернень до суду.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення. Таким чином, суд зобов`язаний з`ясувати характер спірних правовідносин (предмет і підстави позову), наявність/відсутність порушеного права чи інтересу та можливість його поновлення/захисту в обраний спосіб. Наведені висновки сформульовані у постанові Верховного Суду України від 04 жовтня 2017 року у справі № 914/1128/16.

Звертаючись до суду з позовом за захистом своїх порушених прав, ОСОБА_1 посилався на те, що відповідач ОСОБА_2 є фіктивним інвестором, оскільки грошові кошти на придбання спірної квартири були отримані ним від його матері - третьої особи без самостійних вимог щодо предмету спору ОСОБА_4 та передані ОСОБА_2 для придбання квартири. Крім того, позивач стверджує про домовленість між ним та ОСОБА_2 переоформити спірну квартиру на позивача шляхом укладення договору дарування.

Згідно з частиною першою статті 1000 ЦК України за договором доручення одна сторона (повірений) зобов`язується вчинити від імені та за рахунок другої сторони (довірителя) певні юридичні дії. Правочин, вчинений повіреним, створює, змінює, припиняє цивільні права та обов`язки довірителя.

Відповідно до положень статей 1003 ЦК України у договорі доручення або у виданій на підставі договору довіреності мають бути чітко визначені юридичні дії, які належить вчинити повіреному. Дії, які належить вчинити повіреному, мають бути правомірними, конкретними та здійсненними.

Згідно з ч. 1 ст. 1007 ЦК України довіритель зобов`язаний видати повіреному довіреність на вчинення юридичних дій, передбачених договором доручення.

Відповідно до ч. 1 ст. 245 ЦК України форма довіреності повинна відповідати формі, в якій відповідно до закону має вчинятися правочин.

Всупереч ч. 1 ст. 81 ЦПК України сторона позивача не надала суду доказів на підтвердження наявності між позивачем та відповідачем ОСОБА_2 довіреності або договору доручення на придбання спірної квартири відповідаче для позивача.

Таким чином, суд першої інстанції прийшов до правильного висновку про відсутність підстав вважати придбання спірної квартири відповідачем ОСОБА_2 за грошові кошти позивача ОСОБА_1 та існування домовленості між вказаними особами про подальше переоформлення спірної квартири.

Так, позивач, обґрунтовуючи свої позовні вимоги в частині визнання недійсними договору відступлення права вимоги за Договором № 12 про участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року, укладеного 16 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , як первісним довірителем та ОСОБА_2 новим довірителем та ТОВ «ФК «Столиця», як управителем та договору відступлення майнових прав на об`єкт інвестування від 16 вересня 2019 року, укладеного між ТОВ «ФК «Столиця», як управителем, та ОСОБА_2 , як довірителем, посилається на статті 203, 215 Цивільного кодексу України, які визначають загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та підстави недійсності правочину.

Частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України встановлено, що підставою для недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу

Відповідно до частин 1-3, частини 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Отже, положеннями частин 1-3, частини 5, 6 статті 203 Цивільного кодексу України чітко встановлено загальні вимоги, додержання яких є необхідним для чинності правочину та підстави для недійсності правочину.

Недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення».

Відповідно до положень статті 204 Цивільного кодексу України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Правомірність правочину презюмується і обов`язок доведення наявності обставин, з якими закон пов`язує визнання оспорюваного правочину недійсним, покладається на позивача.

Аналогічна правова позиція щодо застосування норм статті 204 Цивільного кодексу України викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 14 листопада 2018 року у справі № 2-1383/2010.

Разом з тим, при зверненні до суду з позовом позивачем не наведено конкретних норм законодавства, які б було порушено чи яким би суперечив договір відступлення права вимоги за Договором № 12 про участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року та договір відступлення майнових прав на об`єкт інвестування від 16 вересня 2019 року в момент їх укладення, не наведено, яке саме право позивача порушено відповідачами, у зв`язку із укладенням оспорюваних правочинів, та яке підлягає захисту у судовому порядку.

Оскільки позивачем одним із способів захисту обрано визнання правочину недійсним - суд першої інстанції дійшов до правильного висновку про відмову у позові.

При цьому позивач не звернув уваги, що підстав до визнання оспорюваного договору недійсним немає. Визнання оспорюваного договору відступлення недійсним ніяким чином не поновлює жодних прав позивача, оскільки в силу вимог ст. 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю.

У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Отже, наслідком визнання недійсним договору відступленняправа вимоги за договором № 12 про участь у фонді фінансування будівництва від 23 вересня 2015 року, укладеним 16 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , як первісним довірителем та ОСОБА_2 новим довірителем та ТОВ «ФК «Столиця» могло б бути повернення прав довірителя до ОСОБА_3 , а не до позивача.

Заявляючи вимогу про визнання права власності на спірну квартиру, позивач не звернув уваги, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить, як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного суду від 05 червня 2018 року, справа № 338/180/17 (провадження № 14-144цс18); від 30 січня 2019 року, справа № 569/17272/15-ц (провадження № 14-338цс18)).

Статтею 41 Конституції України установлено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, результатами своєї інтелектуальної, творчої діяльності. Право приватної власності набувається в порядку, визначеному законом. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним. Використання власності не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства, погіршувати екологічну ситуацію і природні якості землі.

Відповідно до частини 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Змістом права власності є правомочності щодо права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (статті 328 Цивільного кодексу України).

У відповідності до вимог ч. 2 ст. 331 ЦК України право власності на новостворене нерухоме майно (житлові будинки, будівлі, споруди тощо) виникає з моменту завершення будівництва (створення майна).

Якщо договором або законом передбачено прийняття нерухомого майна до експлуатації, право власності виникає з моменту його прийняття до експлуатації.

Якщо право власності на нерухоме майно відповідно до закону підлягає державній реєстрації, право власності виникає з моменту державної реєстрації.

Зі змісту зазначених норм закону вбачається, що суд може визнати за особою право власності на майно, в тому числі і на нерухоме майно, однак, виключно у випадку, якщо особа набула право власності на таке майно відповідно до закону.

В даному випадку, судове рішення не може бути підставою виникнення права власності, оскільки є лише способом захисту такого права, яке набуте особою у встановленому законом порядку і яке оспорюється, не визнається чи порушується іншими особами.

З матеріалів справи вбачається, що позивач ОСОБА_1 у встановленому законом порядку права власності на спірну квартиру ніколи не набував, відтак, таке право у нього відсутнє, а тому не може бути предметом судового захисту.

При цьому, позивач залишив поза увагою, що навіть у разі доведення факту надання ним коштів відповідачу, за які остання придбала квартиру, вказане не може бути підставою до визнання за ним права власності на квартиру, яке фактично набув відповідач, який і був стороною відповідних правочинів.

Крім того,дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України).

Приватно-правовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили. Зловживання правом і використання приватно-правового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що:

особа (особи) «використовувала/використовували право на зло»;

наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки являють собою певний стан, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів/умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах з цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувають);

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 06 березня 2019 року у справі № 317/3272/16-ц (провадження № 61-156св17), зазначено, що «згідно частини третьої статті 13 ЦК України не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Однією із основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Поділ спільного майна подружжя не може використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення сплати боргу боржником або виконання судового рішення про стягнення боргу. Боржник, проти якого ухвалене судове рішення про стягнення боргу та накладено арешт на його майно, та його дружина, які здійснюють поділ майна, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки поділ майна порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом».

Аналогічний по суті висновок зроблено у постановах Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 22 жовтня 2018 року у справі № 654/1528/17 (провадження № 61-30545св18) та від 03 квітня 2019 року у справі № 726/831/15-ц (провадження № 61-45301св18).

Так, звертаючись до суду з вказаним позовом, ОСОБА_1 вказував, що колишня дружина ОСОБА_5 отримала в банку кредит і не повернула його. Позивач є поручителем і несе солідарну відповідальність, в тому числі і за рахунок належного йому майна. В зв`язку з цим, між ОСОБА_1 та ОСОБА_2 відбулась домовленість (був укладений усний договір доручення) про те, що квартиру АДРЕСА_1 ОСОБА_2 оформить на себе.

В судовому засіданні суду апеляційної інстанції представник позивача суду пояснив, що було судове рішення про стягнення боргу з його довірителя, як солідарного боржника. Саме тому ОСОБА_1 вирішив оформити квартиру на матір, тоді ще його дружини - відповідача у справі ОСОБА_2 .

З огляду на викладене, апеляційний суд приходить до висновку, що позивач вчиняв дії на шкоду кредитора, на користь якого було постановлено судове рішення про стягнення боргу, а саме з метою уникнення виконання своїх зобов`язань поручителя намагався придбати нерухоме майно через третіх осіб, тобто діявочевидно недобросовісно та зловживав правом.

За таких обставин, висновки суду першої інстанції про відсутність підстав до задоволення позову відповідають фактичним обставинам справи, ґрунтуються на наявних у справі доказах та доводами апеляційної скарги не спростовуються, що у відповідності до вимог ст. 375 ЦПК України є підставою до залишення апеляційної скарги без задоволення, а судового рішення без змін.

На підставі викладеного та керуючись статтями 374, 375, 381, 382-384 ЦПК України, апеляційний суд, -

П О С Т А Н О В И В:

Апеляційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.

Рішення Деснянського районного суду міста Києва від 08 листопада 2023 року залишити без змін.

Постанова набирає законної сили з дня її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів.

Повне судове рішення виготовлено 03 червня 2024 року.

Головуючий Фінагеєв В.О.

Судді Кашперська Т.Ц.

Яворський М.А