Постанова

від 29.05.2024 по справі 758/13212/21

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

КИЇВСЬКИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ СУД

Апеляційне провадження Доповідач - Кулікова С.В.

№ 22-ц/824/7440/2024

П О С Т А Н О В А

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м. Київ Справа № 758/13212/21

29 травня 2024 року Київський апеляційний суд в складі колегії суддів судової палати з розгляду цивільних справ:

головуючого судді - Кулікової С.В.

суддів - Болотова Є.В.

- Музичко С.Г.

при секретарі - Кіпрік Х.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Київ справу за апеляційною скаргою представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» адвоката Ковальчука Максима Олександровича на рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року, ухваленого під головуванням судді Анохіна А.М., та за апеляційною скаргою представника ОСОБА_1 адвоката Ковальова Юрія Юрійовича на ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 09 січня 2024 року, постановлену під головуванням судді Захарчук С.С., у цивільній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» до ОСОБА_1 , треті особи- ОСОБА_2 , ОСОБА_3 про звернення стягнення на предмет іпотеки,-

в с т а н о в и в:

У вересні 2021 року ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» звернулося з позовом до ОСОБА_1 , третя особа - ОСОБА_2 про звернення стягнення на предмет іпотеки.

Позов мотивовано тим, що 21.12.2006 року між АКБ «ХФБ Банк Україна, як кредитором» та ОСОБА_2 , як позичальником, було укладено кредитний договір № 246-РВD, відповідно до п. 1.1 якого Банк надав позичальнику кредит в сумі 200 000,00 Євро, строком на 15 років з 21.12.2006 року по 21.12.2021 року, зі сплатою відсотків, комісійних та інших платежів відповідно до умов, визначених в договорі.

В забезпечення зобов'язань позичальника за вказаним кредитним договором між ОСОБА_2 , як іпотекодавцем, та АКБ «ХФБ Банк Україна», як іпотекодержателем було укладено: договори іпотеки від 25.12.2006 року та від 12.02.2007 року, відповідно до умов яких, ОСОБА_2 було передано в іпотеку Банку квартири АДРЕСА_2 .

30.06.2010 року між ВАТ «Унікредит Банк», як правонаступником АКБ «ХФБ Банк Україна» та ОСОБА_2 було укладено додаткову угоду до кредитного договору.

19.06.2015 року між ПАТ «Укрсоцбанк», як правонаступником ВАТ «Унікредит Банк», та ОСОБА_2 було укладено договір про внесення змін № 1 до кредитного договору № 246-РВDвід 21.12.2006 року, яким сторони визначили, що станом на дату укладення цього договору про внесення змін заборгованість за договором кредиту складає: заборгованість за кредитом в сумі 110 307,77 євро; заборгованість по нарахованим та не сплаченим процентам за користування кредитом в сумі 474,32 євро.

20.11.2015 року з метою залучення необхідної суми грошових коштів для реалізації положень договору про внесення змін № 1 від 19.06.2015 року до кредитного договору, між ОСОБА_2 , ПАТ «Укрсоцбанк» та ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» (поручитель) було укладено договір поруки № 246-РВD-ПОР відповідно до п. 1.1 якого поручитель зобов'язався перед кредитором у повному обсязі відповідати за виконання позичальником зобов'язань щодо повернення суми кредиту, сплати процентів за користування кредитом, комісій, а також можливих штрафних санкцій (пені, штрафу), у розмірі, в строки та в порядку, передбачених договором № 246- РВDвід 21.12.2006 року, та договорами про внесення змін/додатковими угодами до нього, які можуть бути укладені в майбутньому.

Також, 20.11.2015 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено договір про внесення змін № 2 до кредитного договору № 246-РВDвід 21.12.2006 року, яким визначено, що станом на дату укладення цього договору про внесення змін заборгованість за договором кредиту складає: 102 929,23 євро.

25 грудня 2015 року на виконання умов договору поруки № 246-РВD-ПОР від 20.11.2015 року та за погодженням з ПАТ «Укрсоцбанк» та ОСОБА_2 , з урахуванням того, що зобов'язання боржника мали виконуватись в іноземній валюті, ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» перерахувало на поточний гривневий рахунок в ПАТ «Укрсоцбанк» - 1 244 600,00 грн. з призначенням платежу: «виконання зобов'язань щодо повернення суми кредиту згідно Договору поруки № 246-РВD-ПОР від 20.11.2015 року».

Того ж дня, 25.12.2015 року ОСОБА_2 звернувся до ПАТ «Укрсоцбанк» із заявою на сплату заборгованості згідно умов опції 50-50 з частковим анулюванням, відповідно до якої просив здійснити погашення кредитної заборгованості (в тому числі достроково) в порядку черговості в загальній сумі 48 800,00 євро шляхом договірного списання коштів з поточного рахунку.

За вказаною заявою 25.12.2015 року ПАТ «Укрсоцбанк» здійснив списання 1 244 400,00 грн. для купівлі 48 800,00 євро з розрахунку курсу валюти до євро.

З урахуванням погашення позивачем із загальної суми боргу 102 929,23 євро - 48 800,00 євро, а також прощення Банком 48 800,00 євро, станом на 05.01.2016, заборгованість ОСОБА_2 перед Банком склала 5 329,23 євро.

В подальшому, позивач протягом 2015-2018 років на виконання умов договору поруки сплатив решту суму боргу ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк» на загальну суму 185 380,00 грн., що з урахуванням коливання курсу гривні до євро склала еквівалент 5 915,93 євро.

Таким чином, вважає, що відповідно до ст. 556 ЦК України до позивача перейшли права кредитора, а саме: права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором та права іпотекодержателя за договорами іпотеки на суму сплачених за договором поруки коштів в розмірі 1 429 980,00 грн.

В жовтні 2018 року позивач дізнався, що 10.09.2018 року право власності на квартири (іпотечне майно) було перереєстровано на колишню дружину боржника - ОСОБА_3 на підставі ухвали суду, якою було затверджено мирову угоду у спорі про поділ майна подружжя.

Позивач 18.11.2019 року надіслав вимогу ОСОБА_3 про усунення порушень майнового поручителя наступного змісту: протягом 30 календарних днів з дати вимоги усунути порушення кредитного договору в повному обсязі та сплатити ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» заборгованість в розмірі 1 429 980,00 грн. Вказану вимогу ОСОБА_3 не виконала.

Натомість ОСОБА_3 на підставі договорів дарування, відчужила квартиру за адресою: АДРЕСА_3 на користь ОСОБА_1 .

Посилаючись на наведене, а також враховуючи імперативні вимоги законодавства щодо переходу прав і обов'язків іпотекодавця до нового власника об'єкта, переданого майновим поручителем в іпотеку, ОСОБА_1 є боржником, позивач, з урахування заяви про збільшення позовних вимог, просив:

- скасувати в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно та Реєстру власності на нерухоме майно, Державному реєстрі Іпотек, Єдиному реєстрі заборон відчуження об`єктів нерухомого майна записи про припинення іпотеки та заборони і відчуження, поновити відомості про іпотеку та заборони відчуження майна, а саме щодо: квартири АДРЕСА_4 (житлова площа 19,50 кв.м, загальна площа 37,00 кв.м), квартири АДРЕСА_2 (житлова площа 14,90 кв.м, загальна площа 35,30 кв.м), на підставі Договорів іпотеки від 25 12.2006 та 12.02.2007, посвідчених приватними нотаріусами Київського міського нотаріального округу Івановою С.М., ОСОБА_4 та зареєстрованих за №№ 9141, 183, із зазначенням ТОВ «Багатогалузеве науково виробниче підприємство «МС-Центр» в якості іпотекодержателя;

- в рахунок погашення заборгованості за кредитним договором № 246-PBD від 21.12.2006 року, укладеним між Акціонерним комерційним банком «ХФБ Банк Україна» (правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк») та ОСОБА_2 право вимоги за яким перейшло до поручителя Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» у загальній сумі 1 672 307,95 грн (сума заборгованості 1 429 980,00 грн та сума інфляційних втрат, 3% річних за прострочення виконання грошового зобов`язання 242 327,95 грн), звернути стягнення на предмет іпотеки за укладеними між Акціонерним комерційним банком «ХФБ Банк Україна» (правонаступником якого є Акціонерне товариство «Укрсоцбанк»), та ОСОБА_2 договором іпотеки від 25.12.2006 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Івановою С.М. та зареєстрованим за № 9141, та договором іпотеки від 12.02.2007 року, посвідченим приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко І.С. та зареєстрованим за № 183, право вимоги за якими перейшло до Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр», як до нового іпотекодержателя, а саме на: квартиру АДРЕСА_4 , квартиру АДРЕСА_2 , які належать на праві власності ОСОБА_1 шляхом продажу з прилюдних торгів у межах процедури виконавчого провадження, за ціною, встановленою на підставі оцінки проведеної суб`єктом оціночної діяльності/незалежним експертом на стадії оцінки майна, під час проведення виконавчих дій.

Рішенням Подільського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року у задоволенні позову відмовлено.

У грудні 2023 року представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 звернувся до суду із заявою про ухвалення додаткового рішення про стягнення з позивача 55 000 грн. витрат на правову допомогу.

Ухвалою Подільського районного суду міста Києва від 09 січня 2024 року, в задоволенні заяви представника ОСОБА_1 - ОСОБА_5 про ухвалення додаткового рішення відмовлено.

Не погоджуючись з рішенням суду, представник позивача звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив рішення суду скасувати та ухвалити нове, яким позов задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що рішення суду ухвалено з порушенням норм матеріального та процесуального права. Зазначав, що перехід до відповідача права власності на квартири АДРЕСА_2 на підставі договорів дарування, укладених з ОСОБА_3 , не має жодного значення для даної справи, оскільки до відповідача - особи, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадку, коли до його відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов'язки іпотекодавця, що не потребує додаткового визначення цього майна предметом іпотеки.

Вказував, що внаслідок виконання позивачем, як поручителем, обов'язку боржника, до позивача перейшли права кредитора, а саме: права вимоги до ОСОБА_2 за кредитним договором та права іпотекодержателя за договорами іпотеки на суму виконаного поручителем зобов'язання, а протилежні висновки не грунтуються на вимогах закону.

Також вказував на те, що наявними у справі доказами підтверджується факт виконання позивачем, як поручителем, зобов'язань боржника перед кредитором, зокрема випискою Банку від 25.12.2015 року.

Не погоджуючись з ухвалою суду, представник ОСОБА_1 - ОСОБА_5 звернувся з апеляційною скаргою, в якій просив ухвалу суду скасувати та ухвалити нове судове рішення, яким заяву про ухвалення додаткового рішення задовольнити.

Апеляційна скарга мотивована тим, що ухвала суду винесена з порушенням норм процесуального права, оскільки не подання попереднього розрахунку не є підставою для відмови у стягненні витрат понесених у зв'язку з наданням правової допомоги.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Ковальов Ю.Ю. подав відзив на апеляційну скаргу, в якому просив рішення суду залишити без змін, а апеляційну скаргу без задоволення, посилаючись на те, що її доводи не спростовують висновків суду.

В судовому засіданні представник ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» адвокат Дідик І.М. підтримав доводи своєї апеляційної скарги та просив її задовольнити, рішення суду скасувати.

Представник відповідача ОСОБА_1 адвокат Ковальов Ю.Ю. проти доводів апеляційної скарги заперечував та просив залишити апеляційну скаргу без задоволення, рішення без змін.

Представник ОСОБА_2 адвокат Забродський В.В. просив рішення суду скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Заслухавши доповідь судді Кулікової С.В., пояснення учасників справи, які з'явилися в судове засідання, перевіривши судові рішення в межах доводів та вимог апеляційних скарг, колегія суддів дійшла наступного висновку.

З матеріалів справи вбачається, що 22 грудня 2006 року між третьою особою ОСОБА_2 та Акціонерним комерційним банком «ХФБ Банк Україна» було укладено кредитний договір № 246-PBD, за яким банк в якості кредитора надав ОСОБА_2 кредит в розмірі 200 000 гривень строком на 15 років із строком повернення з 21.12.2006 року по 21.12.2021 року. Отримання кредиту за даним договором було погоджено із третьою особою ОСОБА_3 , яка на той момент мала прізвище Компанець і перебувала у зареєстрованому із ОСОБА_2 шлюбі. В забезпечення грошових зобов`язань за кредитним договором № 246-PBD між ОСОБА_2 та АКБ «ХФБ Банк Україна» були укладені договори іпотеки квартир АДРЕСА_2 , 25 грудня 2006 року та 12 лютого 2007 року відповідно.

В подальшому правонаступником прав кредитора за кредитним договором №246-PBD став ПАТ «Укрсоцбанк», до якого перейшли, в тому числі, і права іпотекодержателя за іпотечними договорами на згадані вище квартири №№ 5 та 6.

24 червня 2009 року рішенням Подільського районного суду м. Києва у справі № 2-2466/2009 шлюб між ОСОБА_2 і ОСОБА_6 ( ОСОБА_3 ) було розірвано.

30 червня 2010 року третя особа у справі ОСОБА_2 підписав із ПАТ «Укрсоцбанк» додаткову угоду до кредитного договору №246-PBD. Зазначеною додатковою угодою третя особа ОСОБА_2 доручив банку здійснювати погашення його боргу перед банком шляхом договірного списання коштів в будь-якій валюті з будь-яких рахунків відкритих на ім`я ОСОБА_2 в ПАТ «Укрсоцбанк».

14 лютого 2013 року ухвалою Подільського районного суду у м. Києві у справі № 2607/9126/12 про поділ майна подружжя було затверджено мирову угоду, відповідно до якої зазначені вище квартири перейшли у власність ОСОБА_3 , яка до розлучення носила прізвище чоловіка - Компанець. Однак, ОСОБА_3 не змогла здійснити державну реєстрацію свого права власності на отримані за мировою угодою квартири, оскільки останні перебували в іпотеці у ПАТ «Укрсоцбанк», як правонаступника АКБ «ХФБ Банк Україна».

19 червня 2015 року між третьою особою у справі ОСОБА_2 і ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено Договір про внесення змін № 1 до кредитного договору №246-PBD, згідно з яким банк погодив ОСОБА_2 прощення частини боргу в разі внесення останнім платежів згідно умов Опції 50-50.

20 листопада 2015 року між позивачем у справі, третьою особою ОСОБА_2 і ПАТ «Укрсоцбанк» було укладено договір поруки № 246-PBD-ПОР. Згідно статті 2 даного договору позивач виступив поручителем за грошовими зобов`язаннями ОСОБА_2 перед ПАТ «Укрсоцбанк» в сумі 102 929, 23 Євро з кінцевим терміном повернення кредиту до 21.12.2021. Відповідно до умов п. 3.1.2. зазначеного договору, позивач як поручитель зобов`язався протягом 60 днів від дати отримання повідомлення кредитора про невиконання ОСОБА_2 грошового зобов`язання, виконати таке зобов`язання шляхом перерахування необхідної для погашення суми коштів на відповідні внутрішньобанківські рахунки, а також штрафні санкції на рахунок, вказаний в повідомленні кредитора.

Пунктом 3.2.1. згаданого договору поруки передбачається, що позивач як поручитель отримує право зворотної вимоги до ОСОБА_2 в межах сум виконаного ним зобов`язання ОСОБА_2

25 грудня 2015 року ОСОБА_2 була подана заява до ПАТ «Укрсоцбанку» на сплату заборгованості згідно умов Опції 50-50 з частковим анулюванням, копія якої була подана позивачем разом із позовною заявою. Згідно зазначеної заяви ОСОБА_2 попросив банк здійснити погашення частини боргу в сумі 48 800 Євро шляхом договірного списання цих коштів з належного йому поточного рахунку № НОМЕР_1 , а також попросив здійснити анулювання (прощення) частини боргу в сумі 48 800 Євро.

Судом також прийнята до уваги виписка по особовому рахунку № НОМЕР_2 додана позивачем до позовної заяви. Згідно даної виписки датою її формування є 13.11.2018. Власником рахунку зазначено ОСОБА_2 , ідентифікаційний код клієнта НОМЕР_3 , валюта - гривня. Згідно зазначеної виписки 25.12.2015 на рахунок ОСОБА_2 позивачем були перераховані кошти в сумі 1 244 600,00 гривень із призначенням платежу «Виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту згідно Договору поруки № 246-PBD-ПОР від 20.11.2015. Без ПДВ.»

В той же день 25.12.2015 року кошти в сумі 1 244 400,00 гривень були сплачені на користь Головного офісу АКБ «Укрсоцбанк» з призначенням платежу «списання 1 244 400 гривень для купівлі 48 800 EUR по курсу 25.5 (у т.ч. комісія банку. Без ПДВ) для ОСОБА_2 ».

Всього за період з 25.12.2015 року по 23.10.2018 року на рахунок ОСОБА_2 було зараховано 1 429 980 грн. від позивача з призначенням платежу «Виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту згідно Договору поруки № 246-PBD-ПОР від 20.11.2015. Без ПДВ.». В цей же період з рахунку ОСОБА_2 на користь АКБ «Укрсоцбанк» (а з 01.06.2016 ПАТ «Укрсоцбанк») було списано 1 322 080 грн з призначенням «списання гривень для купівлі EUR по курсу (у т.ч. комісія банку. Без ПДВ) для ОСОБА_2 » із зазначенням суми коштів, що списувались з рахунку, курсу, за яким купувався Євро, і суми закуплених для ОСОБА_2 . Євро.

29 жовтня 2018 року АТ «Укрсоцбанк» направив лист на ім`я ОСОБА_2 за № 04.3-02/96-9575, в якому повідомив, що 07.09.2018 року кредитні зобов`язання перед АТ «Укрсоцбанк» за кредитним договором № 246-PBD від 21.12.2006 були виконані в повному обсязі. Також повідомлялося, що кошти, що надійшли 23.10.2018 знаходяться на рахунку ОСОБА_2 .

Як вбачається із вищезгаданої виписки банку, 23.10.2018 року на рахунок ОСОБА_2 , були зараховані кошти від позивача в сумі 97 900 грн. з призначенням платежу «Виконання зобов`язань щодо повернення суми кредиту згідно Договору поруки № 246-PBD-ПОР від 20.11.2015. Без ПДВ.». Зазначена сума коштів згідно виписки значиться як вихідний залишок коштів на рахунку.

18 листопада 2019 року позивач направив на ім`я відповідача вимогу про усунення порушення, в який вимагав від відповідача протягом 30 днів від дати такої вимоги сплатити на користь позивача суму 1 429 980 грн.

Як вбачається з доданих до позовної заяви копій інформаційних довідок Відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №№ 139789998 та 139790260, сформованих 10.10.2018, право власності на квартири АДРЕСА_5 , були зареєстровані 10.09.2018 року за ОСОБА_3 на підставі ухвали суду у справі № 2607/9126/12 виданої 14.02.2013 року, тобто на підставі ухвали, якою була затверджена мирова угода про поділ майна подружжя. Згідно відомостей з єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна заборон на відчуження щодо зазначених квартир не значиться.

Як вбачається з доданих до позовної заяви копій інформаційних довідок Відомостей з державного реєстру речових прав на нерухоме майно №№ 273707196 та 273708919, сформованих 07.09.2021 року, право власності на квартири АДРЕСА_5 , були зареєстровані 25.11.2019 року за відповідачем ОСОБА_1 на підставі договору дарування квартири. Згідно відомостей з Єдиного реєстру заборон відчуження об`єктів нерухомого майна заборон на відчуження щодо зазначених квартир не значиться.

Відмовляючи у задоволенні позову, суд першої інстанції виходив з того, що позивачем не виконувалися зобов`язання поручителя в спосіб і в межах умов, визначених договором поруки № 246-PBD-ПОР, отже і підстав вважати, що до позивача перейшли права кредитора - немає.

Колегія суддів не погоджується з таким висновком суду, враховуючи наступне.

Відповідно до статті 15 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Об`єктом захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язане з позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Розпорядження своїм правом на захист є приписом цивільного законодавства і полягає в наданні особі, яка вважає свої права порушеними, невизнаними або оспорюваними, можливості застосувати способи захисту, визначені законом або договором.

За статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод визнається право людини на доступ до правосуддя, а за статтею 13 цієї Конвенції - на ефективний спосіб захисту прав, і це означає, що особа має право пред`явити в суді таку вимогу на захист цивільного права, яка відповідає змісту порушеного права та характеру правопорушення.

Спірні правовідносини стосуються захисту прав нового кредитора на задоволення своїх вимог за рахунок предмета іпотеки, який був відчужений на користь третіх осіб у період відсутності в державних реєстрах запису про обтяження майна іпотекою та поділений на два окремих об`єкти нерухомого майна.

Зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Цивільного кодексу України, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться (частина перша статті 526 ЦК України).

Іпотека - це вид забезпечення виконання зобов`язання нерухомим майном (неподільним об`єктом незавершеного будівництва, майбутнім об`єктом нерухомості), що залишається у володінні і користуванні іпотекодавця, згідно з яким іпотекодержатель має право в разі невиконання боржником забезпеченого іпотекою зобов`язання задовольнити свої вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими кредиторами такого боржника у порядку, встановленому цим Законом (стаття 1 Закону України «Про іпотеку»).

У разі порушення боржником основного зобов`язання відповідно до іпотеки іпотекодержатель має право задовольнити забезпечені нею вимоги за рахунок предмета іпотеки переважно перед іншими особами, права чи вимоги яких на передане в іпотеку нерухоме майно зареєстровані після державної реєстрації іпотеки. Якщо пріоритет окремого права чи вимоги на передане в іпотеку нерухоме майно виникає відповідно до закону, таке право чи вимога має пріоритет над вимогою іпотекодержателя лише в разі його/її виникнення та реєстрації до моменту державної реєстрації іпотеки. Пріоритет права іпотекодержателя на задоволення забезпечених іпотекою вимог за рахунок предмета іпотеки відносно зареєстрованих у встановленому законом порядку прав чи вимог інших осіб на передане в іпотеку нерухоме майно виникає з моменту державної реєстрації іпотеки. Зареєстровані права та вимоги на нерухоме майно підлягають задоволенню згідно з їх пріоритетом - у черговості їх державної реєстрації (частини шоста та сьома статті 3 Закону України «Про іпотеку»).

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 зазначала, що скасоване судове рішення не породжує жодних правових наслідків з моменту його ухвалення, але його скасування саме по собі (тобто без встановлення інших обставин, що, зокрема, можуть підтверджувати недобросовісність дій, які були вчинені на підставі цього рішення) не є підставою для перегляду всіх юридичних фактів, що виникли, змінилися чи припинилися на підставі відповідного рішення. Виключення відомостей про право іпотеки з відповідного державного реєстру на підставі судового рішення є не правовим наслідком такого рішення, а фактичною дією, вчиненою на підставі цього рішення. Виключення відомостей про право іпотеки з відповідного Державного реєстру, зокрема, на підставі судового рішення не впливає на чинність іпотеки. Скасування того судового рішення, що мало наслідком внесення до Державного реєстру іпотек запису про припинення іпотеки, не відновлює дію останньої, оскільки іпотека зберігає чинність незалежно від відсутності певний час відомостей про неї у відповідному державному реєстрі. Запис про іпотеку не може бути відновлений з моменту вчинення первинного запису, а вчиняється державним реєстратором повторно за наявності для цього підстав, передбачених законом, зокрема договору іпотеки, а також судового рішення про визнання права іпотекодержателя.

У пунктах 9.8 - 9.10 постанови від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 Велика Палата Верховного Суду сформувала наступний правовий висновок, що у випадку якщо позивач вважає, що іпотека є та залишалася чинною, належним способом захисту було б звернення позивача з вимогою про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна. Після набрання чинності рішенням суду у разі задоволення такого позову до відповідного державного реєстру має бути внесений запис про іпотекодержателя.

При вирішенні спорів щодо прав на нерухоме майно необхідно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного з порушенням закону, оскільки від цього може залежати, зокрема, чинність чи припинення іпотеки.

Велика Палата Верховного Суду наголошувала, що у справі за належною вимогою (зокрема про визнання права іпотекодержателя стосовно іпотечного майна) суд має врахувати наявність/відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного на аукціоні за відсутності в Державному реєстрі іпотек відомостей про обтяження. Відсутність у Державному реєстрі іпотек означених відомостей не може беззастережно свідчити про добросовісність особи, яка придбаває таке майно. Відтак, у справі про визнання права іпотекодержателя позивач не позбавлений права доводити недобросовісність кінцевого набувача предмета іпотеки.

За змістом статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права. Проте попередні положення жодним чином не обмежують право держави вводити в дію такі закони, які вона вважає за необхідне, щоб здійснювати контроль за користуванням майном відповідно до загальних інтересів або для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Втручання у право мирного володіння майном, навіть якщо воно здійснюється згідно із законом і з легітимною метою, буде розглядатися як порушення статті 1 Першого протоколу до Конвенції, якщо не буде встановлений справедливий баланс між інтересами суспільства, пов`язаними з цим втручанням, й інтересами особи, яка зазнає такого втручання. Отже, має існувати розумне співвідношення (пропорційність) між метою, досягнення якої передбачається, та засобами, які використовуються для її досягнення. Справедливий баланс не буде дотриманий, якщо особа - добросовісний набувач внаслідок втручання в її право власності понесе індивідуальний і надмірний тягар, зокрема, якщо їй не буде надана обґрунтована компенсація чи інший вид належного відшкодування у зв`язку з позбавленням права на майно (рішення Європейського суду з прав людини від 20 жовтня 2011 року у справах «Rysovskyy v. Ukraine», заява № 29979/04; від 16 лютого 2017 року «Kryvenkyy v. Ukraine», заява № 43768/07).

Відповідно до частин першої та другої статті 321 ЦК України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом (стаття 328 ЦК України).

Отже, положеннями частини другої статті 328 ЦК України встановлюється презумпція правомірності набуття права власності, за якою право власності на конкретне майно вважається набутим правомірно, якщо інше не встановлено в судовому порядку або незаконність набуття права власності прямо не передбачена законом.

Факт неправомірності набуття права власності, якщо це не передбачено законом, підлягає доказуванню, а правомірність набуття права власності передбачає його законність і добросовісність.

Відомості Державного реєстру речових прав на нерухоме майно вважаються правильними, доки не доведено протилежне (постанова Великої Палати Верховного Суду від 02 липня 2019 року у справі № 48/340).

Однією із загальних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» до загальних засад державної реєстрації прав належить гарантування державою об`єктивності, достовірності та повноти відомостей про зареєстровані права на нерухоме майно та їх обтяження. Тому суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна (постанова Великої Палати Верховного Судувід 26 червня 2019 року у справі № 669/927/16-ц).

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року у справі № 922/3537/17 сформульовано висновок, відповідно до якого добросовісна особа, яка придбаває нерухоме майно у власність або набуває інше речове право на нього, вправі покладатися на відомості про речові права інших осіб на нерухоме майно та їх обтяження (їх наявність або відсутність), що містяться у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно. Тому за відсутності у цьому реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. Подібний висновок викладено Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 01 квітня 2020 року у справі № 610/1030/18).

Велика Палата Верховного Суду для забезпечення єдності судової практики у постанові від 15 червня 2021 року у справі № 922/2416/17 конкретизувала висновки і зазначила, що за відсутності в реєстрі відомостей про права інших осіб на нерухоме майно або їх обтяжень особа, яка добросовісно покладалася на ці відомості, тобто не знала і не мала знати про існування таких прав чи обтяжень, набуває право на таке майно вільним від незареєстрованих прав інших осіб та обтяжень. За таких умов право іпотеки припиняється, відомості про іпотеку поновленню не підлягають, а позов про звернення стягнення на предмет іпотеки не підлягає задоволенню. При вирішенні таких спорів потрібно враховувати наявність чи відсутність обставин, які можуть свідчити про недобросовісність набувача майна, придбаного за відсутності в державному реєстрі відомостей про обтяження.

Згідно з частинами першою-четвертою статті 12, частинами першою п`ятою, шостою статті 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Відповідно до статті 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Цивільна справа вирішується з урахуванням балансу вірогідностей. Суд повинен вирішити, чи існує вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри.

Встановлено, що право власності на квартири АДРЕСА_5 , були зареєстровані 25.11.2019 року за відповідачем ОСОБА_1 на підставі договорів дарування квартири за відсутності відомостей про їх обтяження іпотекою у відповідних державних реєстрах.

Суд апеляційної інстанції, враховуючи правові висновки Великої Палати Верховного Суду, а також обставини щодо відсутності з листопада 2018 року в державних реєстрах відомостей про обтяження майна іпотекою, а також наявності обставин, які б свідчили про усвідомлення відповідачем факту набуття саме іпотечного майна, приходить до висновку про недоведеність позивачем факту недобросовісності дій відповідача при набутті права власності на квартири та наявності підстав для втручання в його право власності у спосіб, заявлений позивачем.

Обставин, які могли б свідчити про недобросовісність дій відповідача судом не встановлено та позивачем не зазначено.

Враховуючи обставини набуття права власності відповідачем на спірні квартири, відсутність відомостей в державних реєстрах про її обтяження іпотекою, апеляційний суд вважає, що правові підстави для висновку про недобросовісність набувача спірного майна відсутні.

Доводи апеляційної скарги про те, що перехід до відповідача права власності на квартири АДРЕСА_2 на підставі договорів дарування, укладених з ОСОБА_3 , не має жодного значення для даної справи, оскільки до відповідача - особи, до якої перейшло право власності на майно, обтяжене іпотекою, навіть у випадку, коли до його відома не було доведено інформації про обтяження майна іпотекою, переходять всі права та обов'язки іпотекодавця, що не потребує додаткового визначення цього майна предметом іпотеки, грунтуються на невірному тлумаченні норм права.

Відтак, дійшовши вірного висновку про відсутність підстав для задоволення позову, суд першої інстанції помилився із мотивами такої відмови. У задоволенні позову слід відмовити у зв'язку з недоведеністю позивачем факту недобросовісності дій відповідача при набутті права власності на квартири та наявності підстав для втручання в його право власності у спосіб, заявлений позивачем.

Ураховуючи наведене, колегія суддів приходить до висновку, що рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року слід змінити, виклавши мотивувальну частину судового рішення в редакції цієї постанови.

Щодо апеляційної скарги представника відповідача на ухвалу про відмову в ухваленні додаткового рішення

Постановляючи ухвалу про відмову в задоволенні заяви про ухвалення додаткового рішення, суд першої інстанції послався на те, що представником ОСОБА_1 - ОСОБА_5 не обгрунтовано вимогу про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, яка була надана останньому, а тому суд дійшов висновку про відсутність правових підстав для задоволення заяви.

Колегія суддів не погоджується з такими висновками суду першої інстанції, з огляду на наступне.

Відповідно до ч. 1 ст. 270 Цивільного процесуального кодексу України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення, якщо: стосовно певної позовної вимоги, з приводу якої сторони подавали докази і давали пояснення, не ухвалено рішення; суд, вирішивши питання про право, не зазначив точної грошової суми, присудженої до стягнення, або майно, яке підлягає передачі, або дії, що треба виконати; судом не вирішено питання про судові витрати; суд не допустив негайного виконання рішення у випадках, встановлених статтею 430 цього Кодексу.

Заяву про ухвалення додаткового рішення може бути подано до закінчення строку на виконання рішення.

Даний перелік підстав для ухвалення додаткового рішення є вичерпним.

Як роз`яснено у п. 20 постанови Пленуму Верховного Суду України № 14 від 18 грудня 2009 року «Про судове рішення у цивільній справі», додаткове рішення може бути ухвалено лише у випадках і за умов, передбачених ЦПК; воно не може змінити суті основного рішення або містити в собі висновки про права та обов`язки осіб, які не брали участі у справі, чи вирішувати вимоги, не досліджені в судовому засіданні. При порушенні питання про ухвалення додаткового рішення з інших підстав суд ухвалою відмовляє в задоволенні заяви. Додаткове рішення або ухвалу про відмову в прийнятті додаткового рішення може бути оскаржено (ч. 5 ст. 270 ЦПК України).

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України визначено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

Відповідно до положень ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу.

Судові витрати на правничу допомогу це фактично понесені стороною і документально підтверджені витрати, пов`язані з наданням цій стороні правової допомоги адвокатом або іншим спеціалістом в галузі права при вирішенні цивільної справи в розумному розмірі з урахуванням витраченого адвокатом часу.

Згідно з ч. 1 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката несуть сторони.

Частиною 3 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат, учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Відповідно до ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із:

1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг);

2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг);

3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт;

4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

При визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, у рішеннях від 12 жовтня 2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10 грудня 2009 року у справі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23 січня 2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26 лютого 2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28 листопада 2002 року у справі «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Як вбачається з аналізу наведених правових норм, документально підтверджені судові витрати підлягають компенсації стороні, на користь якої ухвалене рішення, за рахунок іншої сторони. При цьому, склад та розміри витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, входить до предмета доказування у справі. На підтвердження цих обставин суду повинні бути надані договір про надання правової допомоги, документи, що свідчать про оплату обґрунтованого гонорару та інших витрат, пов`язаних із наданням правової допомоги, оформлені у встановленому законом порядку.

На підтвердження надання відповідачу правової допомоги, суду першої інстанції було надано договір про надання правової допомоги 18/02 від 18 лютого 2022 року, протокол № 1 погодження договірної ціни від 21 лютого 2022 року; акт № 17 приймання від 21 грудня 2023 року, згідно якого загальна вартість юридичних послуг, наданих виконавцем, відповідно до ціни, визначеної п. 2.1. Протоколу погодження договірної ціни № 1, становить 55 000 грн., з яких 45 000 грн. - оплата вартості послуг виконавця, 10 000 грн. - гонорар адвоката; рахунок № 17 від 21 грудня 2023 року на суму 55 000 грн.

Таким чином, висновок суду, що представником ОСОБА_1 адвокатом Ковальовим Ю.Ю. не обгрунтовано вимогу про стягнення з відповідача витрат на правничу допомогу, яка була надана останньому, є помилковим.

Враховуючи, що у задоволенні позову відмовлено, виходячи з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин даної справи, колегія суддів приходить до висновку про наявність підстав для стягнення з позивача на користь відповідача витрат на правову допомогу надану адвокатом у суді першої інстанції у розмірі 10 000,00 грн.

Відтак, апеляційна скарга представника відповідача підлягає задоволенню частково, ухвала від 09 січня 2024 року підлягає скасуванню, заяву про стягнення судових витрат слід задовольнити частково та стягнути з ТОВ «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу у розмірі 10 000,00 грн.

Керуючись ст.ст. 367, 368, 374, 376, 381-384 ЦПК України , апеляційний суд,-

п о с т а н о в и в:

Апеляційну скаргу представника Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр» адвоката Ковальчука Максима Олександровича на рішеннязадовольнити частково.

Апеляційну скаргу представника ОСОБА_1 адвоката Ковальова Юрія Юрійовича на ухвалу задовольнити частково.

Рішення Подільського районного суду міста Києва від 20 грудня 2023 року змінити, виклавши його мотивувальну частину у редакції цієї постанови.

Ухвалу Подільського районного суду міста Києва від 09 січня 2024 року скасувати та ухвалити нове судове рішення.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Багатогалузеве науково-виробниче підприємство «МС-Центр»на користь ОСОБА_1 витрати на правову допомогу надану адвокатом в суді першої інстанції у розмірі 10 000,00 грн.

Постанова суду апеляційної інстанції набирає законної сили з дня її прийняття, та може бути оскаржена в касаційному порядку до Верховного Суду протягом тридцяти днів з дня її проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину постанови зазначений строк обчислюється з дня складання повного тексту постанови.

Повний текст постанови складено 03 червня 2024 року.

Головуючий: Судді: