Постанова

від 04.06.2024 по справі 120/17991/23

СЬОМИЙ АПЕЛЯЦІЙНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

П О С Т А Н О В А

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Справа № 120/17991/23 Головуючий суддя 1-ої інстанції - Воробйова І.А.

Суддя-доповідач - Матохнюк Д.Б.

04 червня 2024 року

м. Вінниця

Сьомий апеляційний адміністративний суд у складі колегії:

головуючого судді: Матохнюка Д.Б.

суддів: Білої Л.М. Гонтарука В. М. ,

розглянувши в порядку письмового провадження апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 на ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року у справі за адміністративним позовом фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 до Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області про визнання протиправними та скасування рішень,

В С Т А Н О В И В :

у грудні 2023 року фізична особа-підприємець ОСОБА_1 (ФОП ОСОБА_1 ) звернувся в суд з адміністративним позовом до Якушинецької сільської ради Вінницького району Вінницької області, треті особі Комунальний заклад «Якушинецький ліцей», Комунальний заклад «Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради», в якому просив:

-визнати протиправним та скасувати рішення 25 сесії 8 скликання Якушинецької сільської ради №9440 від 11.11.2022 «Про прийняття на баланс Комунального закладу «Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради» найпростішої споруди (укриття);

- визнати протиправним та скасувати рішення 25 сесії 8 скликання Якушинецької сільської ради №941 від 11.11.2022 «Про прийняття на баланс Комунального закладу «Якушинецький ліцей» найпростішої споруди (укриття).

Ухвалою Вінницького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року провадження у справі закрито.

Не погоджуючись з судовим рішенням позивач подав апеляційну скаргу, в якій просить скасувати вказану ухвалу та направити справу до суду першої інстанції для продовження розгляду.

В обґрунтування апеляційної скарги апелянт послався на неправильне застосування судом першої інстанції норм матеріального права, порушення норм процесуального права, що, на його думку, призвело до неправильного вирішення спору.

Заслухавши, суддю-доповідача, перевіривши доводи апеляційної скарги наявними в матеріалах справи письмовими доказами, колегія суддів вважає, що апеляційну скаргу необхідно залишити без задоволення, з наступних підстав.

Відповідно до ст. 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси.

Згідно із ч. 1 ст. 2 КАС України, завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно із п. 1 ч. 1 ст. 19 КАС України юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом встановлено інший порядок судового провадження.

Визначення поняття «адміністративної справи» наведено у статті 4 КАС України, під якою розуміється переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір.

При цьому, публічно-правовий спір спір, у якому, зокрема хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Таким чином, до адміністративних відносяться ті справи, що виникають зі спорів в публічно-правових відносинах, що стосується тих відносин, в яких один із його учасників- суб`єкт владних повноважень, здійснює владні управлінські функції, в цьому процесі або за його результатами владно впливає на фізичну чи юридичну особу та порушує їх права, свободи чи інтереси в межах публічно-правових відносин.

Між тим, визначальними ознаками приватноправових відносин є юридична рівність та майнова самостійність їх учасників, наявність майнового чи немайнового, особистого інтересу суб`єкта. В цьому випадку спір носитиме приватноправовий характер, якщо він обумовлений порушенням приватного права (як правило майнового) певного суб`єкта, що підлягає захисту в спосіб, передбачений законодавством для сфери приватноправових відносин, навіть і в тому випадку, якщо до порушення приватного права призвели владні управлінські дії суб`єкта владних повноважень.

Так, Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другоїстатті 55 Конституції України, в Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина другастатті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановленихКонституцієюі законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист.

Утвердження правової держави відповідно до приписів статті 1, другого речення частини третьої статті8, статті55 Основного Закону Україниполягає, зокрема, у гарантуванні кожному судового захисту прав і свобод, а також у запровадженні механізму такого захисту.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема, на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

У справі за конституційним поданням щодо офіційного тлумачення окремих положень частини першої статті 4 Цивільного процесуального кодексу України (справа про охоронюваний законом інтерес) Конституційний Суд України в Рішенні від 01 грудня 2004 року №18-рп/2004 дав визначення поняттю «охоронюваний законом інтерес», який вживається в ряді законів України, у логічно-смисловому зв`язку з поняттям «право» (інтерес у вузькому розумінні цього слова), який розуміє як правовий феномен, що: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д) означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Отже, обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Колегія суддів зазначає, що при зверненні до суду позивачу необхідно обирати такий спосіб захисту, який міг би відновити його становище та захистити порушене право.

Застосування конкретного способу захисту права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

З цією метою суд повинен з`ясувати характер спірних правовідносин сторін (предмет та підставу позову), характер порушеного права позивача та можливість його захисту в обраний ним спосіб.

Вказаний висновок відповідає такому принципу права як правосуддя, який за своєю суттю визнається таким лише за умови, що воно відповідає вимогам справедливості і забезпечує ефективне поновлення в правах (абзац 10 пункту 9Рішення Конституційного Суду України від 30 січня 2003 року № 3-рп/2003).

Статтею 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (право на ефективний засіб юридичного захисту) передбачено, що кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект.

Отже, ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам.

Крім того, суд звертає увагу на те, що відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 року кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Європейський суд з прав людини у рішенні Zand v. Austria від 12.10.1978 вказав, що словосполучення "встановлений законом" поширюється не лише на правову основу самого існування "суду", але й на дотримання таким судом певних норм, які регулюють його діяльність. Поняття "суд, встановлений законом" у частині першій статті 6 Конвенції передбачає "усю організаційну структуру судів, включно з (…) питаннями, що належать до юрисдикції певних категорій судів (…)". З огляду на це не вважається "судом, встановленим законом" орган, котрий, не маючи юрисдикції, судить осіб на підставі практики, яка не передбачена законом.

Визначальним принципом здійснення правосуддя в адміністративних судах є принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі і обов`язок суб`єкта владних повноважень доказувати правомірність своїх дій чи рішень, на відміну від визначального принципу цивільного судочинства, який полягає у змагальності сторін. Суд який розглянув справу не віднесену до його юрисдикції, не може вважатись "судом, встановленим законом" у розумінні частини першої статті 6 Конвенції.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Згідно з ч. 1 ст. 19 Цивільного процесуального кодексу України суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Так, згідно з ч. ч. 1, 4ст. 11 Цивільного кодексу Україницивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права і обов`язки.

За таких обставин, не можна вважати публічно-правовим спір між органом державної влади та/або органом місцевого самоврядування (суб`єктом владних повноважень) як суб`єктом публічного права та суб`єктом приватного права - фізичною особою чи юридичною особою, у якому управлінські дії суб`єкта владних повноважень спрямовані на виникнення, зміну або припинення цивільних прав фізичної чи юридичної особи. У такому випадку - це спір про право цивільне, хоч у спорі бере участь суб`єкт публічного права, а спірні правовідносини врегульовані нормами цивільного та адміністративного права.

Аналогічна правова позиція викладена в постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі №826/240/16, від 21.08.2019 у справі №305/216/18 та від 09.10.2019 у справі №605/567/17.

Як встановлено судом першої інстанції та підтверджується матеріалами справи, предметом оскарження є рішення Якушинецької сільської ради №940, №941 від 11.11.2022 р. , якими прийнято на баланс КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" та КЗ "Якушинецький ліцей" споруди (укриття).

Так, в обгрунтування позову позивач зазначє, що ним впродовж 2022 року споруджено 2 об`єкти нерухомості , зокрема, укриття на території КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" та КЗ "Якушинецький ліцей". Також, позивач зазначив про те, що вказані об`єкти нерухомості є самочинними, відтак, лише за рішенням суду може бути визнано право власності за власником земельної ділянки або в разі передачі такого іншими суб`єктами права. Позивач стверджує, що не передавав збудовані ним укриття на баланс ради. Однак спірними рішеннями рада прийняла об`єкти на свій баланс.

Однак, згідно витягів з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 31.03.21 р. та від 28.05.20 р. земельні ділянки з КН 0520688900:02:005:0388 та 0520688900:04:001:0522 належать Якушинецькій сільській раді на праві комунальної власності. При цьому, позивач зазначає, що саме на цих земельних ділянках ним здійснено будівництво спірних споруд/ укриття.

Проте, в матеріалах справи відсутні відомості, що споруди є самочинними та докази, які б підтверджували, що вони збудовані позивачем і саме на території КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" та КЗ "Якушинецький ліцей" .

Підставою для прийняття рішення №940 від 11.11.2022 р. стало клопотання КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" про прийняття на баланс захисної споруди.

При цьому, в межах даної справи суд не може встановлювати чи є споруди, які включені до переліку об`єктів комунальної власності згідно із рішеннями №940, №941 від 11.11.2022 р., самочинними та хто їх збудував на території навчальних закладів, оскільки в межах справи суд не встановлює забудовника споруд, які прийняті на баланс згідно рішень №940, №941 від 11.11.2022 р.

В межах цієї справи, суд надає оцінку лише правомірності прийняття спірних рішень.

Тобто, Якушинецька сільська рада Вінницького району Вінницької області реалізувала свої владно-розпорядчі функції щодо КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" та КЗ "Якушинецький ліцей" та не стосуються безпосередньо позивача, а тому він не є суб`єктом правовідносин до якого вони можуть бути застосовані, отже не породжують для позивача права на захист.

Тоді як, позивач пов`язує своє порушене право із тим, що нібито споруди, які прийняті на баланс згідно спірних рішень, збудовані ним та є самочинними.

Тобто, підставою для подання вказаного позову є бажання позивача отримати в кінцевому підсумку у власність самочинні споруди щодо яких прийняті рішення відносно третіх осіб, тобто, фактично у цих правовідносинах має місце спір між позивачем і КЗ "Зарванецька гімназія Якушинецької сільської ради" та КЗ "Якушинецький ліцей" стосовно права власності на спірні споруди/укриття.

Крім того, обґрунтовуючи свої позовні вимоги та вимоги апеляційної скарги позивач зазначає про те, що суд першої інстанції не з`ясував та не спростував того, що спорудженні позивачем об`єкти є самочинними, а тому право позивача як власника цих споруд в даному випадку порушено прийнятими відповідачем рішеннями, якими ці споруди були включені до переліку об`єктів комунальної власності.

Вказані твердження апелянта підтверджують наявність в даному випадку спору про право власності, що виключає розгляд таких позовних вимог в порядку адміністративного судочинства.

Відповідно до п. 1 ч. 1 ст. 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

При цьому, тлумачення поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" наведено у правових позиціях Великої Палати Верховного Суду, викладених у постановах від 22 березня 2018 року у справі № 800/559/17, від 03 квітня 2018 року у справі № 9901/152/18 та від 30 травня 2018 року у справі № 9901/497/18.

Велика Палата Верховного Суду в зазначених судових рішеннях дійшла висновку, що поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" необхідно розуміти в більш широкому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, так і тих, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Відповідна правова позиція викладена в ухвалі ВС від 29.08.2019 р.

Враховуючи викладене вище, проаналізувавши правові норми, які регулюють спірні правовідносини, а також з метою забезпечення права на доступ до суду, встановленого законом, колегія суддів погоджується з висновками суду першої інстанції про те, що даний спір непідлягає вирішенню в порядку адміністративного судочинства.

Таким чином, колегія суддів дійшла висновку, що доводи апеляційної скарги спростовуютьсявстановленими у справі обставинами.

Колегія суддів звертає увагу, що згідно п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Відповідно дост. 316 КАС України, суд апеляційної інстанції залишає апеляційну скаргу без задоволення, а рішення або ухвалу суду -без змін, якщо визнає, що суд першої інстанції правильно встановив обставини справи та ухвалив судове рішення з додержанням норм матеріального та процесуального права.

З огляду на викладене, колегія суддів вважає, що суд першої інстанції при ухваленні оскаржуваної ухвали дотримано норми матеріального і процесуального права, а тому відсутні підстави для задоволення вимог апеляційної скарги.

Керуючись ст.ст. 19, 238, 243, 250, 308, 311, 315, 316, 321, 322, 325, 329 КАС України, суд

П О С Т А Н О В И В :

апеляційну скаргу фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 залишити без задоволення, а ухвалу Вінницького окружного адміністративного суду від 01 квітня 2024 року - без змін.

Постанова суду набирає законної сили з дати її прийняття та може бути оскаржена в касаційному порядку згідно зі ст.ст.328, 329 КАС України.

Головуючий Матохнюк Д.Б. Судді Біла Л.М. Гонтарук В. М.